Материнська душа,
Від весняних дощів,
Напилася з ковша,
Море горя і сліз.
Коли ж клята війна,
Відлетить навіки́,
Чому ненька одна,
В руках сина рушник…
Не зберіг оберіг,
І молитви вночі,
Загубився твій слід,
У морозній імлі.
Чи в полоні? Скажи,
Бога просить вона,
Вузол дум розв’яжи,
Чи спали, геть до тла.
Кажуть безвісти, десь,
Не один він пропав,
Чом не чує сердець,
Гучних стуків пора?
Аж горить все нутро,
Ллють холодні дощі,
Чи тобі все одно,
Тож солоні й гіркі.
Як вербичка одна,
Гілочки у воді,
Весь час погляд до дна.
Хай би бачить у сні.
Його личко ясне,
У роки золоті,
Де дитинство просте…
Але миле, в теплі,
У очах доброта,
Поклонявся землі,
Усміхались уста,
Оченята ясні.
Їй би поруч лягти,
Бо ж душа так болить,
Та нарешті знайти,
Той загублений слід.
28.04.2025 р.
