Буремний смерк вкриває море вдалині,
І темні сосни теж. Ах! Смерк приходить знов.
Ненавиджу жагу, надію і любов,
Як ад ненавидять всі грішники земні.
Бо я родивсь не для життя – родивсь лишень
Для животіння, наче мох чи плазуни,
Щоб сонцем грітись, вилізши на валуни,
В цей безкінечний обгорілий літній день.
Прилеглій зелені і звірині нараз
Я ситий без жалю й голодний без страху.
Не знав був я, що тут побачив смерть лиху,
Та я живу і знаю – мій це згубний час.
А вечір безвідрадний застеріг мене,
Що час від сонця, що згасає, старшим є.
Безмірно повнить серце знічене моє
Відраза до утіхи, що також мине.
О сосни, як же ніч темнить печаль сумну!
Цикада почала нудний скрипучий спів, –
Рипить, неначе пилка з безліччю зубів
По дереву бридкому, роблячи труну.
Catulle Mendès, Spleen d'été
L'orageux crépuscule oppresse au loin la mer
Et les noirs sapins. L'ombre, hélas ! revient toujours.
Ah ! je hais les désirs, les espoirs, les amours,
Autant que les damnés peuvent haïr l'enfer.
Car je n'étais point né pour vivre : j'étais né
Pour végéter, pareil à la mousse ou pareil
Aux reptiles, et pour me gorger de soleil
Sur un roc d'un midi sans trêve calciné.
Aux plantes contigu, voisin de l'animal,
Famélique sans crainte et repu sans remord,
Je n'aurais pas connu ce que c'est que la mort ;
Mais, je vis ! et je sais qu'il est un jour fatal.
Le soir qui m'avertit, lugubre et solennel,
Que d'un soleil éteint le temps est plus âgé,
Accable abondamment mon coeur découragé
Du dégoût d'un bonheur qui n'est pas éternel.
Ô pins ! comme la nuit fonce vos mornes deuils !
La cigale avec ses grêles cris obsédants
Fait le bruit d'une scie aux innombrables dents
Dans l'arbre détesté dont on fait les cercueils.
