Була нічим – всього лиш скромний очерет.
Росла тендітною – хирлявий силует,
Що й пташка, сівши на стебло, мене ламала, –
Тепер на заздрість всім сопілкою я стала.
Бо якось рано-вранці, бачивши мій плач,
Мене з драговини дістав старий блукач.
Він вийняв серцевину, а трубу готову
Аж цілий рік сушив, тоді почистив знову
Й прорізав вісім дір, створивши звукоряд.
Лиш губи в нього починають дути в лад,
Як спів піде з глибин безмовності моєї,
І я тремчу, вібрую з музики цієї.
Дзвенить в повітрі звуків щільна череда,
Дзюрчить, мов з джерела прозора йде вода.
І в цьому плині співу, у відлуння вирі,
Я знаю, як втопить серця людей і звірів.
Jean Richepin
La flute
Je n'etais qu'une plante inutile, un roseau.
Aussi je vegetais, si frele, qu'un oiseau
En se posant sur moi pouvait briser ma vie.
Maintenant je suis flute et l'on me porte envie.
Car un vieux vagabond, voyant que je pleurais,
Un matin en passant m'arracha du marais,
De mon coeur, qu'il vida, fit un tuyau sonore,
Le mit secher un an, puis, le percant encore,
II y fixa la gamme avec huit trous egaux;
Et depuis, quand sa levre aux souffles musicaux
Eveille les chansons au creux de mon silence,
Je tressaille, je vibre, et la note s'elance;
Le chapelet des sons va s'egrenant dans l'air;
On dirait le babil d'une source au flot clair;
Et dans ce flot chantant qu'un vague echo repete
Je sais noyer le coeur de l'homme et de la bete.
