Тебе, поезіє моя,
Любов’ю препалкою
Й безмежною кохаю я.
Я кожну мить з тобою,
Неначе у вогні, горю,
Вогні п’янкого щастя,
Коли читаю та творю
Тебе. Усі нещастя,
Лихі думки та почуття,
Немов сірник, згорають
Дощенту, кануть в небуття
І сліду не лишають
Свого. Натомість добрі лиш
В мені враз виникають
І, мовби весняний спориш,
Препишно розцвітають
На весь навколишній цей світ,
Шлючи усім на ньому
Гарячий, ніби жар, привіт,
Щоб врешті-решт лихому
Кінець покласти на землі
Усій, щоб не тужили
Ані дорослі, ні малі,
А лиш у щасті жи́ли
Усі кожнісінькую мить,
Допоки серце б`ється,
Допоки, наче скло, умить
Життя не розіб'ється
Назавжди, бо не буде більш
Його на світі цьому,
Коли мине, хай і найбільш
Цього вони на ньому
Хотіли б. Та було так вік,
Є й буде. Зна це кожен
І те, що це змінить повік
Ніхто з нас не спроможен.
Євген Ковальчук, 19. 04. 2021
