Вода.
Мені сниться велика вода. Неймовірної глибини. Дзвінка і прозора, вона ось-ось ковтне мене - дурну мурашку, якій нема куди тікати. Я абсолютно одна навпроти Великої Води, у якої є і розум, і пам'ять, і голос, і воля.
І немає жодного співчуття до комашки.
Велика Вода із моїх снів страшна і прекрасна водночас.
Не те, що вода в басейні - там вона обрамлена, скута і покірна, знекровлена хлором і передбачувана.
Епізод перший.
Довжина басейна 25 метрів, глибина - 4 з половиною.
Якщо пірнути на саме дно, лягти і не зважати на тиск у вухах та скронях, то, здається, можна таки вловити напівмертві спогади цієї впокореної H2О - ледь чутні голоси прадавніх китів. Які кличуть мене кудись, кличуть кожний раз як...
Та слухати китів мені вкотре не дає Оксана Петрівна - мій тренер. Я другий рік займаюсь синхронним плаванням. Я "подаю великі надії", бо найстаранніше заплітаю руки-ноги різноманітними вузлами, утворюючи "фігури". Слух у мене музичний, почуття ритму ідеальне, почуття команди безцінне. Вечорами я працюю над професійною усмішкою - скоро в мене перші змагання.
Є одне "але".
Я НЕ МОЖУ стрибнути "ластівкою" у басейн. Вниз головою. БОЮСЬ. Страх такої сили, що жодні погрози чи вмовляння не дають результату. І якщо я не подолаю його сьогодні - моя спортивна кар'єра завершиться, не розпочавшись.
Сьогодні вирішальний день. У басейні звичні крик і гам, бризки і сполохи води. А я мушу стрибнути.
Стою на "тумбі". Стою вже дуже довго.
- Давай! - Оксана Петрівна вичерпала всі аргументи і по очах видно, що зараз вона підійде і просто зіштовхне мене - перекинувши через коліно.
Жах охоплює мене, я зістрибую, і біжу по периметру басейна, гнана єдиним бажанням - тікати. Позаду - погоня: Оксана Петрівна, мої товаришки по команді, кілька дорослих спортсменів. В хвостику погоні дріботить повненька медсестра. Мене женуть, немов молоду лань, повз мокрі лавки, пластикові стільці, пінопластові дошки вузеньким слизьким бортиком, а збоку, в глибині 4-метрової, обмурованої кахелнм ями , вовтузяться прадавні гігантські кити. Фінал погоні нагадує комедію: я вчепилася в трубу опалення, немов у останню соломинку перед смертю. Обома руками. Наче у сповільнених кадрах бачу, як тренера - моя обожнювана тренерка - безжально відриває мої стиснуті і вже трохи обпечені пальці від пекельної труби. Смерть незворотня. Тож нехай вона буде красивою.
Кричу:
- Я сама!
Мене відпускають.
Вільна - я зупиняюсь на краєчку басейна, а тоді стрибаю.
Ластівкою.
Епізод другий.
- Та хіба ж це пологи? Фігня якась! - каже лікар-бурмило у білому ковпаку, з великими руками та крихітними очима. Рухи його різкі і мені боляче, тіло моє покірно розпростерте на інквізиторському пристрої, я не знаю, скільки часу знаходжусь тут.
Хіба так я уявляла диво народження?
Потім в кімнаті з'являється ще кілька істот. Вони лягають на мій живіт усією вагою і починають тиснути.
Одна пахне парфумами, як у моєї мами.
- Давай, давай! - чую я голос.
Але мене поволі затоплює глибока і темна вода. Я з усіх сил стараюсь втриматися на останньому краєчку свідомості. Але глибина поволі ковтає мене і світло згасає.
- Я не чую крику дитини!!! - доноситься крізь темряву Великої Води, в яку провалююсь все глибше.
- Я не справилася. Дитини не буде - остання думка, яка ще встигає спалахнути в моїй голові.
Але мені вже байдуже - я знову чую прадавніх китів. Які, я впевнена, заберуть мене назавжди з цього світу. В якому я НЕ ЗМОГЛА.
p.s
Моя дитина вижила. Я також.
#сторінкаспаленогощоденника
