| 
|  
 
 Прочитаний :  9672 
 
  
  
 | Творчість |
Біографія |
Критика УКРАЇНО МОЯI
 Запалали  огні  за  долиною  синього  неба,
 Самольоти  гудуть,  бо  на  захід  фронти  і  фронти.
 Україно  моя,  мені  в  світі  нічого  не  треба,
 Тільки  б  голос  твій  чути  і  ніжність  твою  берегти.
 
 Як  росли  ми  ізмалку?  Скрипіла  у  хаті  колиска,
 Загасав  каганець  чи  горіла  воскова  свіча.
 Ти  нам  шлях  показала,  який  під  зірницями  блиска,
 І  проміння  багряне  подібне  було  до  меча.
 
 —  Люлі-люлі,  дитино,  засни,  мій  синочку,  нівроку,
 Люлі-люлі,  засни…—  Так  співали  синам  матері.
 Ми  ж  виходили  в  ніч  на  закурену  стежку  широку,
 І  сестра  наша,  доля,  вела  од  зорі  до  зорі.
 
 Паровоз  прогуде:  може,  з  фронту  вертають  солдати?
 Мо’,  й  житам  квітувать?  На  отаву  позве  сіножать?
 Повертались  батьки  на  хвилину  до  рідної  хати,
 Щоб  навчити  синів,  як  гвинтівки  на  бій  заряджать.
 
 Журавлі  пролетіли:  а  може,  є  вісті  від  брата
 Із  карпатських  долин,  з  полинових  потоптаних  меж?
 Розкололась  земля.  Наставала  велика  розплата.
 За  лужком-бережком  багряніли  картини  пожеж.
 
 То  ішла  революція  в  сірій  тужавій  шинелі
 Із  окопів  грязьких,  із-під  куль  на  ромашкових  шлях.
 Гомоніли  солдати:  —  Ми  з’їли  доволі  шрапнелі,
 Хай  ще  німець  куштує  за  зритих  снарядом  полях.
 
 Поминули  літа.  Зацвітає  Шевченкова  круча.
 Домни  плавлять  метал.  Подніпров’я  колише  човни.
 Україно  моя,  напливає  загрозлива  туча
 І  дзюбати  шуліки  з  чужої,  як  смерть,  сторони.
 
 В  них  на  крилах  не  зорі  барвисті,  веселі,  гарячі  —
 На  підкриллі  в  них  бомби  і  чорні  зловісні  хрести.
 Спостеріг  я  вночі:  загоряються  очі  юначі
 І  виходять  полки  на  залізні  й  дубові  мости.
 
 І  шуліки  ті  падають,  полум’ям  білим  повиті,
 Танки,  димом  закутані,  трупом  залізним  лягли.
 І  трасуючих  куль  золоті  розтікаються  ниті.
 Смерть  за  смерть  ворогам!  На  шулік  вилітають  орли.
 
 Я  в  Дніпра  запитаю:
 —  Скажи  мені,  сивий  Славуто,
 Ти,  забомблений  сталлю,  свинцевого  звідав  дощу?
 І  Дніпро  заревів:
 —  Мною  кривду  стару  не  забуто,
 А  нової  наруги  я  вічно  катам  не  прощу!
 
 Та  й  запінився  дужий,  і  час  пригадавши  Батиїв,
 І  німецьких  зажер  в  вісімнадцятім  літі,  в  бою.
 —  Здрастуй,  Києве  любий!  —  І  каже,  всміхнувшися,  Київ:
 —  Я  чекаю  на  вас,  я  чекаю,  як  воїн,  стою.
 
 Україно  моя,  далі,  грозами  свіжо  пропахлі,
 Польова  моя  мрійнице.  Крапля  у  сонці  з  весла.
 Я  віддам  свою  кров,  свою  силу  і  ніжність  до  краплі,
 Щоб  з  пожару  ти  встала,  тополею  в  небо  росла.
 
 То  ж  палають  вогні  за  долиною  синьою  неба,
 Самольоти  гудуть,  бо  на  захід  фронти  і  фронти.
 Україно  Радянська,  у  світі  нічого  не  треба,
 Тільки  б  голос  твій  чути  і  ніжність  твою  берегти.
 
 Тільки  б  бачить  тебе  у  народів  привольному  колі,
 Де  завжди  набиралась  могуття,  і  слави,  й  снаги.
 Із  синами  Росії  на  грізному  ратному  полі
 Стій,  як  месниця  вірна!  Хай  падають  ниць  вороги!
 
 2
 
 Ти  ізнов  мені  снишся  на  стежці  гіркої  розлуки
 Синім  лугом,  ромашкою,  птицею  з  канівських  круч.
 Так  візьми  ж  мою  кров  і  візьми  моє  серце  у  руки,
 Тільки  снами  не  муч  і  невипитим  горем  не  муч.
 
 Я  топтав  кілометрів  не  сто,  і  не  двісті,  й  не  триста,
 Все  в  похід,  у  похід,  в  небезпеки  на  правім  краю.
 Он  зоря  вечорова  до  мене  шепоче  барвиста:
 —  Що  ж  ти  став,  як  німий,  надивляйся  на  землю  свою!
 
 Надивляйся  на  землю,  де  сизі  орли  клекотіли
 Із  могили  високої  в  димнім  безмежжі  доріг.—
 І  лежала  земля,  в  попелищі  земля  чорнотіла,
 Я  дививсь  —  і  німів,  і  прощавсь  —  і  прощатись  не  міг.
 
 Я  ізнов  тебе  вгледжу  в  народів  привольному  колі,
 Де  завжди  набиралась  могуття,  і  слави,  й  снаги.
 Із  синами  Росії  на  грізному  ратному  полі
 Стій,  як  месниця  вірна!  Хай  падають  ниць  вороги!
 
 3
 
 Знову  кличу  тебе,  чи  ти  голосу  не  розпізнала?
 Знов  прошу:  озовись!  Молода  і  далека  моя.
 Може  б,  вітром  я  став,  тільки  ж  хмар  налягає  навала,
 Може  б,  співом  покликать,—  так  де  ж  його  взять,  солов’я?
 
 На  дніпровській  долині  ромашка  зів’яла  побита.
 Тополина  скрипить.  Догоряє  мій  батьківський  дім.
 І  не  хочу  я  вітром  лягати  під  кінські  копита,
 Соловейком  співати  на  чорному  горі  твоїм.
 
 Буду  дихати,  падать,  рости,  воювать  до  загину,
 Бо  великий  наш  гнів,  бо  дорога  рівнішою  є.
 Я  візьму  твого  смутку  і  горя  важку  половину
 У  розтерзане,  горде,  нескорене  серце  моє!
 
 І  піду,  як  Микула,  пригнусь,  потемнію  від  ноші,
 Висхну,  спрагою  битий,  можливо,  впаду  на  сліду,
 Але  бачити  буду:  цвіти  зацвітають  хороші
 У  твоїм,  Україно,  зеленім  і  вічнім  саду;
 
 Тільки  б  бачить  тебе  у  народів  привольному  колі,
 Де  завжди  набиралась  могуття,  і  слави,  й  снаги,
 Із  синами  Росії  на  грізному  ратному  полі
 Стій,  як  месниця  вірна!  Хай  падають  ниць  вороги!
 
 4
 
 Вставай,  моя  рідна,  розлуки  доволі,
 Які  ми  з  тобою  ще  будем  багаті  —
 Веселкою  в  небі,  барвінком  у  полі,
 Розплатою-люттю  при  спаленій  хаті.
 
 Торкнусь  тебе  ніжно  —  і  рук  моїх  дотик
 Забурха  вогнем,  і  я  вздрю  опівночі:
 Дитини  забитої  змучений  ротик,
 Залізом  обпечені  очі  дівочі,
 
 Дідівську  сльозу,  закривавлену  з  жалю,
 Сорочку  стару  на  розстрілянім  тілі.
 Простіть,  якщо  словом  кого  запечалю,
 Далекі  мої,  дорогі,  помарнілі!
 
 Далекі  мої,  дорогі  і  хороші,
 Я  чую  ваш  поклик:—  До  кари!  До  кари!  —
 Метуть  і  метуть  зимовії  пороші
 Сніжком-зележком  з  посивілої  хмари.
 
 Свисти  не  свисти,  проклятуща  нагайко,
 Не  бачив  катюга  розплати  такої:
 У  димному  полі  встає  Наливайко
 І  землю  стрясає  страшною  рукою.
 
 І  тінь  його  віща  в  залізній  закові
 Випростує  плечі  під  хмари  невмиті.
 Озброєні  діти  Залізнякові,
 Ми  пройдем  шляхами  при  стиглому  житі.
 
 І  прийдем  до  тебе,  солдати-звитяжці,
 У  дружбі  великій,  в  братерстві  святому:
 Сухар  у  торбинці,  вода  у  баклажці
 І  зустріч  сестри  біля  отчого  дому.
 
 Радянська  Вкраїно!  Розлуки  доволі,
 Які  ми  з  тобою  ще  будем  багаті  —
 Веселкою  в  небі,  барвінком  у  полі,
 Розплатою-люттю  при  спаленій  хаті!
 
 5
 
 Не  плачте,  мамо,  не  треба,  вже  не  вернути  сина.
 Он  він  лежить  під  тином,  скроня  злегка  в  крові.
 І  меркне  зимовий  вечір,  утіха  твоя  єдина,
 А  з  лісу  ідуть  повстанці,  закурені  в  дим,  живі.
 
 Чого  ти  журишся,  батьку,  що  хату  спалили  кляті?
 Брата  забили  в  пута,  сивіє,  бач,  голова.
 Пожитки  твої  хороші,  радості  небагаті  —
 Усе  димить  в  попелищі  і  тліє  не  дотлива.
 
 Іржали  коні  в  артілі,  ворота  скрипіли  новії,
 Забрали  овець  і  коней  —  кривавий  слід  по  траві…
 І  меркне  зимовий  вечір  в  далекій  сивій  завії,
 А  з  лісу  ідуть  повстанці,  закурені  в  дим,  живі.
 
 Он  ту  яблуневу  гілку,  де  снігу  замети  білі,
 Ти  сам  щепив  із  сусідом,  цвіти,  мій  веселий  дім!
 —  Ми  знаємо,  знаєм,  знаєм!  —  кричать  пеньки  обгорілі
 Із  хати,  з  комори,  з  клуні  в  сльозах  і  в  горі  твоїм.
 
 Повішених  вітер  гойдає.  Гармата  б’є  опівночі.
 І  тліє  все  в  попелищі:  і  радість,  і  труд,  і  піт.
 Дивляться  зорі  з  неба,  немов  замучених  очі,
 Немов  розстріляних  очі  біля  кленових  воріт.
 
 Не  плачте,  мамо,  не  треба,  і  ви  не  журіться,  тату,
 Друзі  ідуть  зі  сходу,  сурма  не  грає  —  б’є!
 Катів  поведуть  на  страту,  на  нашу  святу  розплату,
 І  в  них  не  вистачить  крові  за  грізне  горе  твоє!
 
 1943
 
 Джерело:  Бібліотека  Української  поезії.
 
 
 |  |