Кожної ночі наслухуєш кроки посланців дуба
на даху совісти. В напрузі рахуєш східець за східцем,
очікуєш її — з пожовклим усміхом на обличчі.
Не та то материнська теплота, що лащиться між плечі.
Все одно чекаєш, як дитина матері перед сном,
немов від приходу її залежить увесь спокій ночі.
І кроки б’ють, б’ють, б’ють об віко душі і падолистом
здаються роки. Коли б то знати, яких богів посланці ?
Тоді ритми осени в тілі стали б музикою хмар,
стали б очищуючим дощем перед порогом темряви.
Дерева-дуби за вікном були б тільки деревами,
а падаючі жолуді — звістунами гострої зими.
181
