Вже давно не було такого світла в цьому домі —
сьогодні прийшов до мене вересень
й акапунктурою неба проколов мені скроні
й стало так, що з очей потекла зелень.
Птахи розпинали тишу й п’янко дихали сонцем.
Павутиння за вікном не разило
більше. Цю сріблисту ткань поткав павук з ниток душі,
що хворіла місячною темінню.
Тепло з кутка ока спливло на поверхню тіла.
В цю мить так хотіла б бути шибою,
яку з розгону розбив би якийсь птах приречений,
прийняти укол дзьоба мов пестощі.
Так хотіла б заснути, коли зелень — ще зелена,
коли крик сонця, зашитий у листках,
кожного ранку протирає очі співунам,
а я — Прометей на зеленій стіні.
141
