Прочитаний :  219
|
Творчість |
Біографія |
Критика
"Плоттю власною простір промірявши, наче та гусінь..."
Плоттю власною простір промірявши, наче та гусінь,
шовк повітря всотавши, формуючись в русі,
під грудьми проповзли мандрівничі шляхи,
шкіру тнув — обтинав молодий небосхил.
Але повз… і ущільнював землю сипучу,
і ущільнювався сам, наче кокон ростучий…
Степ розораний… пилу білі кушпели,
за якими сховались спеленуті села.
О могило розлузана, натяк даремний!
Серцевина твоя на коронках зубів
відбиває вогонь поїдучий, недремний,
віддзеркалює сміх грабунів-хижаків.
Це вони царську плоть у долонях розтерли,
на решета просіявши вздоблений прах,
це ковтали вони крадькома чорні перла,
в тебульшиння своє заганяючи страх.
Ось вони, крадії упокою, безсмертя,
їх покликали мертві з могильних вершин;
мабуть, мулько лежать, дух у глині запертий
кличе всіх нечестивців з глухих порожнин.
І навпригінці йдуть поодинці злодюги,
щоб встромити лопатячі жала у сон,
щоб завдать необхідної конче наруги
і відкрить таємниці, руйнуючи схрон…
Простір тут — він на об’єм жадоби,
кружеля веретеном завихрена плоть,
розтиска порожнеча розслаблі суглоби,
аби землю сипучу хутчій розмолоть.
Та намарне… бо ґрунт наростає корою,
і завершено вік насипною горою…
Буде ніч, копачі повтикають лопати,
щоб мовчання землі чимхутчіш розпечатать.
|
|
