Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Пошук

Перевірка розміру




Костенко Ліна

Прочитаний : 4517


Творчість | Біографія | Критика

РОЗПУСНА ВДОВИЦЯ (Фрагмент із поеми "Мандрівки серця")

Вечір-мисливець
підстрелене  сонце
несе  у  сірому  ягдташі.
Тягнуться  хмари  -  скривавлені  крила  -
по  травах,
по  обрію,
по  душі...

Уже  сутеніє.
Туман  каламутно
клубочиться  в  синіх  ярах...

В  такі  хвилини
мандрівникам  смутно.
Здається  далеким  шлях.
І  роси  холодні.
І  втома  нестерпна.
І  стежка  в  село  не  пряма.
І  плечі  від  ноші  найлегшої  терпнуть.
І  на  ніч  притулку  нема.

Заводить  в  село  степоав  дорога.
Ні  краю  їй,  ні  межі.
Над  нею  -  тини,  перелази,  пороги.
Та  все  чужі  і  чужі.

Іде  Мандрівник.
Іде,  обминає...
І  раптом  спинився  як  стій.
У  нього  нічого  свого  немає.
Та  він  уже  й  сам  не  свій.

Ішов,  не  спіткнувся,  по  цілому  світу,
то  й  тут  не  спіткнеться,  ачей...
Стоїть  молодиця,
як  тихе  літо,
не  зводить  з  нього  очей.
А  очі  у  неї  -  такі  тривожні,
і  голос  бринить  -  як  струна:

-  Скажи  мені,  хто  ти,  
чудний  подорожній?  -
питає  зненацька  вона.  -  
Ти  далеко  йдеш,
ти,  напевно,  втомився,
ти  ноги  об  камінь  побив.
Зайшов  би  в  хату,
води  напився.
Зайшов  би  в  хату,
спочив.

-  Спасибі  за  ласку,
за  слово  гостинне.
Я  й  справді  йду  вже  давно.

А  жінка  стелить  лляну  скатертину
і  ставить  на  стіл  вино.
А  брови  у  неї  -  такі  шовкові!
Вуста  у  неї  -  такі  малинові!
Руки  у  неї  -  такі  тендітні!
Очі  у  неї  -  такі  привітні!

І  вся  вона  -  як  жаринка,  глянув  -  і  обпікся.

Е-е-е,
поки  не  пізно,
пора  прощатись.
А  то  тут  можна  наівки  зостатись.

Шапку  узяв,
почав  її  м'яти:
-  Що  ж,  на  добраніч,
пора  вирушати...

Пильно  вона  йому  глянула  в  очі:
-  Куди  ж  ти  підеш  супроти  ночі?

Куди  завгодно,  аби  із  двору.
Хіба  не  боїшся  ти  поговору?

-  Сказати  правду  -  вже  не  боюся,
Люди  говорять,  а  я  сміюся.
Бо  в  тому  правди  нема  і  крихти.
Як  мені  легко,  щоб  їм  так  дихати!
Рано  я,  рано  зосталась  вдовдою,
та  й  попливла,  як  лист  за  водою.

Живу  одна,
живу,  як  черниця.
А  люди  кажуть  -  розпусна  вдовиця.

Кажуть,  гуляю,
кажуть,  чаклую,
кажуть,  чужих  чоловіків  чарую.
Кажуть,  хлопців  з  розуму  зводжу.
Кажуть,  любити  щиро  не  можу.
Кажуть,  горілку  я  п'ю,  як  воду.
Кажуть,  я  маю  відьомську  вроду.
Трохи  до  мене  чорти  не  літають...
Все  вони  бачать!
Все  вони  знають!
Тільки  не  бачать  моєї  муки,
як  в  самотині  ламаю  руки.

Що  ж  ти  притих?
Будеш  спати  на  сіні.
Між  нами  будуть  двері  та  сіни.
Та  два  пороги.
Та  клямка  й  засув.
Щоб  я  й  тебе  не  зачарувала  часом.

І  засміялася  гірко,  невесело.
Вийшла  у  клуню.
Свічку  світила.
Постіль  на  сіні  пахучім  стелила.
Чистим  ряденцем  її  накривала,
білу  подушку  на  сон  підбивала...
Та  й  побажала  спокійно  спати.
Та  й  повернулась  -
пішла  до  хати.
Грюкнули  двері.
І  зачинились.

...Зорі  крізь  щілини  в  клуню  дивились
поглядом  тихим,  далеким,  глибоким:
-  Холодно  в  ночі  усім  одиноким!
Холодно...
     Холодно...
             Холодно...
                       Холодно...

Ніч  проминула.
Нічого  не  снилось.
Ледве  на  світ  благословилось,  -
встала  вдова,
пирогів  напекла,
Мандрівника  до  воріт  провела.
До  оболоні,
до  шляху  в  поле.
Ще  й  уклонилась:
-  Щасти  тобі,  доле!

А  сусідки  на  неї  дивилися,
і  плювалися,
і  хрестилися:
-  Безсоромниця
і  розпутниця,
вже  й  не  криється,  шалапутниця,
Бач,  відплив  від  берега  човник...
Що  не  ніч,
то  новий  полюбовник!

Нові твори