Прочитаний :  198
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ГАДЖУГА
Нарешті й гори вибрели з туманів -
Поширшав світ, поглибшала блакить.
І тихо так. Лиш з урвища на грані
Струнка смерічка жалібно скрипить.
- Дитино лісу, хто тебе, гаджуго,
Як звуть гуцули, зранив і коли?
Радій, що поруч трапились подруги
І передчасно впасти не дали...
Вчепившись дивом в камінь під скалою,
Її сусідка-посестра трима -
Верхівка до верхівки, а в самої
Опори навіть доброї нема.
Та поки живить корені і віти
Цілющих соків молодий напій,
Вони удвох продовжують шуміти
І з бурями витримують двобій.
І лиш як зляже стомлений вітрище
В глибокі нетрі, слуха далина,
Як з кожним днем злітає тоном вище
Смерічки тої скрага голосна.
Все скрип та скрип - ну гейби промовляє,
Що царство гір гаджуга залиша,
Ще й журно так, немов квилить над плаєм
Чиясь людська надломлена душа.
|
|
