Час від часу мені дуже хочеться повної тиші.
Щоб бриніло повітря й мовчали в гаю солов’ї,
Щоб думки, як на крилах здіймались, здіймалися вище,
Щоб мовчало відлуння гарматне й затихли бої.
Помовчіть, голосисті, тут болю по вінця насипано,
Тут заплаканий ліс, що могилою братською став.
В забутті, непоховані, стали похилими вітами,
І їх розпач живе у вечірнім багрянці заграв.
Їм уже все одно, хто правий був, хто винен,
Вже пішли, не діждавшись синів, за межу матері,
Тільки вічний вогонь від зірок тут ніколи не згине,
Тут і обрій горить в особливій, багряній зорі.
Скільки років пройшло.Все здавалося – ні, не допустим!
І мільйони загиблих у пам’яті будуть завжди...
Тільки знову війна, і у хаті у матері пустка,
Та із півночі вітер наносить нам хмар і біди.
Тихим вечером я запалю за загиблими свічку.
Помолюсь за солдат і замовкнуть на мить солов’ї.
Дай же мудрості, Боже, нам воєн засипати річку,
Щоб мовчало відлуння гармат та затихли бої!
Дай же сили і мудрості, Господи, бути почутим!
Дай удачі, аби не загинуть в останнім бою!
Та щоб кожен солдат на землі не лишився забутим,
Що поліг на війні, захищаючи землю свою!
ID:
732568
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 09.05.2017 14:54:24
© дата внесення змiн: 09.05.2017 14:54:24
автор: Олена Бокійчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую!
