Я вийшов з душу. Тепла вода допомогла мені зігріти старі кістки. А то в мене ще справи, негарно було б захворіти потрапивши під зливу. Ліля якраз закінчила розпаковувати речі. Тепер кімната не нагадувала покинуті будинки в прип’яті.
- В тебе тут гарно – збрехав я.
- Тут жахливо – вона впала на своє ліжко і втупилась в стелю.
Її мокре волосся розповзлось по подушці. Вона дуже гарна – відмітив я. Дуже.
- Краще ніж нічого – я сів на табурет поряд з нею.
Вона промовчала. В кімнату зайшла Жанна. Вона принесла з кухні три чашки чаю. Тоді безцеремонно сіла до Лілі.
- Ліля розказувала, як ви познайомились – заговорила вона.
Я вдихнув аромат чаю. Бергамот. Ненавиджу бергамот.
- Чим ти займаєшся, Максе? – Жанна нахилилась вперед демонстративно при піднявши груди.
- Працюю – неохоче відповів їй – офісна робота.
- І як платять?
- На життя вистачає.
Ліля штовхнула Жанну, але та здавалось не помітила цього.
- Чому я раніше тебе не бачила? – спитала вона.
Тому, що Бог оберігає мене від знайомства з такими тупими вівцями, як ти! Мене це бісило, але я не подавав виду. Я не люблю розповідати про себе. Ви мабуть помітили, що я жодним словом не обмовився про сім’ю, чи своє минуле життя. Вам не потрібно цього знати, якщо воно не має відношення до цієї історії. А їй непотрібно знати нічого взагалі.
Я мовчки знизав плечима, і пив несолодкий чай з ненависним бергамотом. Краще вже це пійло, ніж говорити з нею. Не для того я сюди прийшов.
- Макс нещодавно переїхав – втрутилась Ліля – з Києва, правда?
Вони двоє витріщились на мене. Я ледь-ледь кивнув головою.
- А чому так? – не вгавала Жанна.
Тому що я жорстоко лоханувся, ось чому. Тому що моє перебування там створювало мені серйозні проблеми. Тому що мною ледь не зацікавились вир*дки, з медичної кафедри парапсихології. А ці гі*нюки випатрали б мене наче худобу і перетворили б на овоч. Так, існують і мисливці на таких, як Наталія чи Едик. Тільки для них вони мілка риба. Поки що. Різниця в тому, що як тільки хтось з них почне прямо демонструвати свої здібності на вулицях рідного міста, по них з’являться. Тому що наше з Марком втручання в природний баланс сил, почало переходити всі допустимі межі. Ви багато з чим ніколи не стикались, з чим стикався я. І культурними словами це просто не описуємо.
- Бо така ситуація – я вже пив з пустої чашки, але це рятувало мене від подальших питань.
- В тебе там дружина, діти? – не здавалась та.
- Я ніколи не був одруженим – процідив крізь зуби.
Це правда. Я боюсь, що мої здібності передадуться по спадковості. Я не хотів би цього, хоча б до моменту, доки я не навчусь як їх позбутись.
- А пора би вже…
Захотілось її вдарити. Я не люблю бити жінок, але для неї зробив би виключення. На її і на моє щастя Жанна піднялась.
- Небалакучий він якийсь в тебе – сказала Лілі – добре, я йду на балкон, поговорю з Толіком по скайпу.
Я віддав їй чашку, подякував. Вона посміхнулась мені і пішла.
- Ти казала, що в неї немає нікого – здивовано сказав я.
- Толік це хлопець з її села. Вони недавно познайомились. Бідний він.
- Ага – погодився з нею.
Чомусь я уявив картину того, як Жанна залітає від нього. Або не від нього, але все ж він якби батько. Вона закидає все, в неї з’являється пузо та надлишковий целюліт (хоча куди вже далі) і вона переїжджає до нього і сідає йому на шию. Толік мучиться на тяжкій роботі, щоб прогодувати її та спиногриза. Він багато п’є, бо Жанна щовечора старанно вий*бує йому мізки. Він зіпсував життя собі, їй і дитині.
А все тому, що Толіка і таких самих хлопців як він просто переповнює від спермо токсикозу і він вже й радий вилізти хоч на когось та «злити балони». От так і живе досить велика частина сімей.
Якщо подумати, бути холостяком не так вже й погано.
- А ти дійсно не любиш розповідати про себе – Ліля відволікла мене від проблем сім’ї та молоді.
- Це минуле.
- Звісно – знітилась вона – але я б хотіла знати тебе краще…
Я не чекав цього. Оце поворот за поворотом.
- Мені йти треба – я підвівся – дякую за чай.
- Вже? – перепитала вона.
- Так – збрехав я – багато справ.
Це як з якого боку глянути. Лежання на ліжку, п’ючи віскі можна розглядати, як справу. Між тим Ліля підвелась, підійшла до мене. Мої губи вдруге відчули смак її губ...
- Давай зустрінемось завтра в вечері – запропонував я.
- Подумаю – кокетливо всміхнулась вона.
Я вийшов на двір і пішов геть, оминаючи болото та калюжі.
З-за неба вийшло сонце. Погода розвиднювалась, а з нею і мій настрій. Не все так погано. Я живий, проблеми не дійшли ще свого логічного дедлайну. На роботу завтра, сьогодні маю повне право відпочивати. Ввечері мене чекає Карина…
Тепер я повільно йшов в парку і дивився на небо. Хтозна, може після цього все налагодиться. Це звісно не перший раз, коли я на таке сподівався, і звісно ж, це не перший раз, коли я залишився з носом…
Але брехати самому собі не набридне ніколи. Боже, хоча б сьогодні – думав я. Хоча б сьогодні пошли мені нормальний день без пригод. Не знаю, чому я дивився на небо. Сумніваюсь, що Господь саме там. Знаю, дорогі слухачі, хтось з вас може не вірити в Бога. І хтось може дивуватись, чому вірю я. Просто після цього всього, після відьом, проклять, духів, психоістот, екзорцистів, передбачень, всілякої містики в Бога неможливо НЕ вірити. (Найсмішніше те, що все вище перечислене крім Бога я інколи заперечую). Це як на війні: мало який солдат, що пережив бомбардування залишається атеїстом.
Так от, я дивився на небо, і в якусь мить мені здалось, що воно стало світлішим. Знаю, гра уяви, але все одно приємно.
Мобільний запікав. Я не став дивитись, там СМС від оператора. А це знак, подумав я. Хочеш спокійно провести неділю – вимкни телефон і повертайся до Карини і пляшки з віскі.
ID:
609825
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.09.2015 00:13:28
© дата внесення змiн: 28.09.2015 00:13:28
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
