ми з тобою так довго вдивлялись у натовп спорожнілими колодязями зіниць
з яких не те що напитись - ані сльозинки не витиснути
пошрамована пам'ять кожного разу попід ноги падала долілиць
спогадами розіп'ята..
і коли ледь натякнуло весною - некалендарною і саме тому раптовою
від якої не сховатись в чужі обійми як би й міцно не тулитись
ми брехали собі у її тимчасовості наполегливо і затято повторюючи
але все одно не вірили..
адже не існує окулярів настільки чорних які б не пропускали бодай відсоток світла
є тільки тиша від якої можливо оглухнути
але і супроти неї є голос м'який і в'язкий мов глина
що здатен собою заповнити кожну тріщину..
