Зозуленько, зозуленько ти зрадлива пташко,
Тобі легко так живеться, а мені так важко,
Своїх діток в чужі гнізда весь час підкидаєш,
Як їм вижити на світі знати не бажаєш.
Тебе зовсім не хвилює твоїх діток доля,
Чи всміхнеться для них доля чи тяжка неволя,
А мені так тяжко на цьому світі жити,
Але діток своїх рідних не можу лишити.
Як горличка припадаю їх оберігаю,
До свого серденька ніжно пригортаю,
Як же їх безпорадних самих залишити,
Треба камінь в душі мати, щоб таке зробити.
Кажуть люди вроду маю та блакитні очі,
Але плачуть мої очі не раз серед ночі,
Навіщо та врода, як долі немає,
Від жалю рветься моє серце, душа завмирає.
Зозулею політала б я у світ широкий,
Там у лузі на калині знайшла б собі спокій,
Я б кувала б з ранку, з ранку і до ночі,
Не бачили б люди мої сумні очі.
Слухала б до ранку пісню солов`їну,
Думками своїми до калини лину,
Марно сподіваюсь і марно мрію,
Про щасливу долю втрачаю надію.
