|
І ніби ти один такий, як вічність,
І вміщено в тобі: і Всесвіт, й час,
Палка любов і вся твоя трагічність,
От тільки знаєш, що мільйони нас?
Ми всі сумні, веселі і тривожні,
Глибокі, дивні й зовсім не такі,
І сонце й зорі - це, звичайно, кожний
Несе в собі всі течії стрімкі.
А наше небо... Небо у долонях!
Щасливий сміх і вітер у душі.
Дитина ось, а сивина на скронях
Говорить що роки ідуть дощі.
Нас так багато, можна загубитись,
Шукати дім до самого кінця,
В зачинене й холодне далі битись,
А розбивати все ж таки серця.
Блукай, самотній, у мільйонах значень,
Свій візерунок вишивши в очах,
І те, що «ми» - не вір, не вір, не значить,
Що хрест один несемо на плечах.
Ти добре знаєш, що таких не буде,
Душа науки сумніви злама,
І хай історія в шляхах забуде,
Ти був. Ти жив. І віриш? Недарма.
ID:
503440
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.06.2014 20:32:42
© дата внесення змiн: 05.06.2014 20:32:42
автор: Невідомська Вікторія
Вкажіть причину вашої скарги
|
