Наночастинки убитих клітин,
Кілометри розбитих доріг,
Це життя – промайнуло як день,
І ще осінь – та падає сніг.
І вже сонце на сході тьмяніше,
І зорі здаються далеко,
І віриш у Бога сильніше,
Бо сумно курличуть лелеки.
Та й ранки тепер невеселі,
І мрій не будуєш на завтра,
Минулі твої каруселі,
Хто ж знає як випаде карта.
Під вечір плекаєш надію,
Щоб ніч ця не стала остання,
Пантруєш совісні дії,
Й обмежуєш свої бажання.
Ти учишся щиро прощати,
Забувати навчився давно,
Ти хочеш і мрієш страждати,
Бо муки – це правди вино.
Не хочеться більше звитяги,
Лиш спокій тепер на вагу,
І гострішою стала відсутність уваги,
І час все шепоче: «Зітру…»
