У завірюхи — свій шляхетний профіль,
Своя постава, горда і німа.
Коли наш світ зникає в катастрофі,
Приходить біла і свята зима.
Не бійся бур. Це просто небо хоче
Сховати землю в чисте полотно.
Завія в шибку стукає пророче,
А в хаті — спокій, книги і вино.
Цей пух летить, як вічність, на долоні.
Тремтять од вітру вікна і сади.
Ми у хуртечі, наче в обороні,
Де сніг сховав дороги і сліди.
Вона мете. Вона не знає втоми.
Здіймає вгору свій холодний вал.
І всі тривоги, і старі фантоми
Стирає цей величний ритуал.
Усе минуло: втрати і розруха...
Зима гортає сторінки нові.
Яка прекрасна нині завірюха —
Коли ми є. Коли ми ще живі.
так чудово про книги, спокій і вино ...
як вічне і непоборне звичайне щастя,
і трохи сумне закінчення ... ,
як повернення до реальності.
А може саме це перше
є вічною і непоборною реальністю,
перед якою час не владний ...