| Сторінки (5/405): | « | 1 2 3 4 5 | » |
СНИ
Килими неручної роботи -
Наші виткані зорями сни.
Їх настійний реальності спротив -
Ніби пам'яті ствол нарізний,
У якім обертається куля,
Щоб поцілити в центр душі.
І тоді всі тривоги поснулі
Прокидаються на рубежі
Надтонкої уявності світу,
Де скрадаються хвилі пітьми.
Тільки часу невидимий вітер
Знову ткатиме снів килими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=138144
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.07.2009
* * *
Як дивно збирати невипиту каву
В архів свого смутку, в альбам забуття.
І долю свою, нерозчинно-гіркаву
Гадати на гущі холодних нестям.
Твоя філіжанка застигла в надії,
Що хтось обпече її кропом жаги.
Але цей напій вже ніяк не подіє,
Хоч в нім від сльозини твоєї - круги.
В кав'ярні на розі облуд і святилищ,
Де очі твої, наче зорі в раю,
Усі сподівання мої розчинились.
...Тому я розчинної кави не п'ю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=138128
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.07.2009
* * *
Після осінніх невдач
Після зимових пробачень
Ти наді мною поплач,
Хоч я і буду невдячним.
Ти лише твердо затям,
Як нас на світі тримає
Ця нагорода життям,
Де насолода - навзаєм.
Ми відсвяткуєм весну
Смутком легким і ласкавим.
Я потім знову засну,
Тільки уже - між зірками...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=138127
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.07.2009
* * *
О ікебано!
Ти у театрі життя -
п'єса про вічність.
* * *
Падають в серпні
зорі у душу мою
в ніч на Успіння.
* * *
Ти - серце світів.
Ця оаза без тебе -
пустеля для сліз.
* * *
Випала знову
дальня дорога мені.
Плаче світанок.
* * *
Найближче до неба -
дитина, що бачить
в калюжі його.
* * *
Падає листя,
ніби вогонь забуття.
В серці - пожежа.
* * *
Краплю спокути
ношу в своїм серці -
в морі любові.
* * *
Мав бути ще дощ!
Прокидаюсь вночі я -
світ снігом закляк.
* * *
Усмішка осені
завжди найдорожча.
З неї опала сльоза.
* * *
Не чую тебе
в океанії звуків,
відлуння моє.
* * *
Не відмовляйтесь
від власних ілюзій.
Вони - ваша суть.
* * *
Загублять мене
між сонцем і зорями
нащадки мої.
* * *
Вже шлагбауми
зачинили нам ніч.
Гримлять поїзди.
* * *
Осколками слів
ми руйнуємо тишу -
відлуння душі.
* * *
Порожній цей сайт!
А на ньому колись я
залишив себе.
* * *
Знову падаєш
в зорі далеких пустель
незабудкою.
* * *
Тебе покладу я
на музику неба,
о муко моя!
* * *
Стільки ж сузір'їв,
як у небі нічному, -
лиш в твоїх очах.
* * *
Сталкери долі
шукають власні шляхи
в нетрях чужих надій.
* * *
Мене твої очі
колись покарають
вогнем забуття.
* * *
О павутинко!
Чиє ж то ти серце
летиш рятувати?
* * *
Навіщо мені
пересторогами зір
знов утішатись?
* * *
Світлом своїх сердець
ми щомиті складаєм
нові словники.
* * *
Кожна людина -
це знак, який посилає
нам Всесвіт.
* * *
Південна спека
розтопленим воском
тече по саду.
* * *
Жовтий лист клена
покірно ляга біля ніг.
Серце тьохнуло - осінь.
* * *
Вагітна Земля
ось-ось розродиться
новим місяцем.
* * *
Мов засторогу,
погляд твій прямо з душі
часто ловлю я.
* * *
Знов задощило.
Вранці прокинувся -
пахне світами.
* * *
Зів'ялі квіти
на покинутій клумбі
сумують про час.
* * *
Дві берізки
до п'ятого поверху
вже дотягнулись.
* * *
О скільки разів
я тікав від кохання!
Але не утік...
* * *
Жодної втіхи -
осінь майже настигла.
Сплю між зірками.
* * *
Чи є місцина,
де можна сховати
усі мої сни?
* * *
Осінь приходить
ятрити наші рани
скальпелем дощу.
* * *
Самотня хмаринка
довго у небі пливла
і - заридала.
* * *
За моїм вікном
стомленим спалахом
сіється осінь.
* * *
Червоний захід
мовчки пише ухвали
на скарги мої.
* * *
Старий із ціпком
веде за собою корову -
єдиний свій скарб.
* * *
Ніжні модрини
замріялись в осінь.
Час роздягання.
* * *
Ущелина снів
нас пропуска поодинці
з теміні в світло.
* * *
Краплини маків
у самотньому полі -
твої розлуки.
* * *
Так зворушливо
в небо шкребеться хмарка.
Проситься в Космос.
* * *
Що зможеш сказати
завтрашніми словами
собі, минулому?
* * *
Що зробити мені,
щоб піднятися в небо
твого кохання?
* * *
Розумні очі
київського злидня
вдарили в душу.
* * *
Мова розлуки -
гучність клавіатури
у мобільнику.
* * *
Вечірнє небо
прошито сузір'ями
наших печалей.
* * *
Без жодних зусиль
розтиснулась осінь.
Бабине літо.
* * *
Весь день зі мною
дощ, туман і осінь.
Скоріше б зорі!
* * *
Низько літають
ластівки піді мною.
Дощ у Карпатах.
* * *
Скелі Довбуша
загубили під небом
світанки свої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137807
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.07.2009
ПАМ'ЯТІ АНАТОЛІЯ БАХУТИ
Ми вмонтовані в час
і вмуровані в простір.
Кожна мить
залишає сліди
на пергаменті серця.
Кожна думка
розхитує сни.
Кожна зірка
згасає
на дні
найясніших очей.
ДЖОРДАНО БРУНО
Невігластво — велика штука,
Але яка життя наука,
Коли на площі провидінь
Тебе в чужу вдягають тінь?
Ведуть по бруку, мов каліцтво,
І над душею чинять слідство,
І сто ночей кладуть у хмиз,
Щоб спалахнув жадання смисл.
Та от свіча твоя погасне,
І згине дійство передчасне.
Але над людством всі віки
Чужі згорятимуть зірки.
ЄВГЕН ПЛУЖНИК
Я натомився вічно знати
В собі самому — двійника.
Євген Плужник
В мені — двійник. А поза мною
Одні непрохані думки.
І озиваються луною
Дороги, далі, дні, віки.
Я ще не знав, навіщо бути
У цьому мареві живим
І хто налив притьма цикути
У келих ніжної яви,
Але мене уже ладнали
Через останній виднокруг.
Життя пішло під п’єдестали
На перехресті завірюх.
…Горіли очі. За стіною
Хтось від прийдешності поник
І нахилився наді мною
Моєї пам’яті двійник.
АННА АХМАТОВА
Молитесь на ночь, чтобы вам
Вдруг не проснуться знаменитым.
А.Ахматова
Чи помолилась я увіч,
Чи тільки вірші прошептала,
Але в сомнамбули сторіч
Уже душа моя вертала.
Всі примхи, вади, біди, сни
Вона відкинула затято,
Щоб усесвітньої весни
У задзеркаллі дочекатись.
О, як минала мить краси!
Горіли люстри, лампи, свічі…
Герої вибились із сил
У тьмі двадцятого сторіччя.
Та я усе ж пережила
Всі маски злого карнавалу.
І просвітліли дзеркала
Очей, котрих я ще не знала.
І напливає зусебіч
Життя, якого не здійснити.
Моліться на ніч — не на ніч,
Щоб не проснутись знаменитим.
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
Хвиль о розхвиль, Хвильовий,
Кола печальні довкола.
Хочеться жити, а — вий.
Осінь сотається кволо…
Вигорни вигони літ,
Замахи, помахи, спини!
Тиші малюючи слід,
Сни в неосяжні картини.
…Грізне — вітійство оман,
Пізнє — замолення строків.
— Я напишу вам роман,
Тільки не вірте у спокій!
Та загриміли гріхи —
Літери в темряві мови.
О перелоги глухі,
Чом не почули його ви?
БОРИС ПАСТЕРНАК
Лікар Живаго…
Слава чи звага?
Чи прохолодної
вічності спрага?
Тут — рівновага,
там — рівновага.
То перемога,
то перевага.
А над пучинами —
де та відвага?
Лікар Живаго,
Лікар Живаго!
Ваша зневага —
ніби розвага.
Тільки навіщо
для цирку два мага?!
Хтось — лиш невдаха,
прямо на плаху…
В щелепах страху —-
близько до праху.
Лікар Живаго,
Лікар Живаго…
Давнього змагу,
вічного змагу
Ви не свою
обезсмертили шпагу.
То повернулася доля
повагом
Ще і до Вас
неповерженим благом.
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
1
Жовті дні, фіолетові зерна,
Сірий плащ і блакитна душа…
Хто із вас моє диво поверне
В час, коли потяг мій вируша?
Хто із вас мою ніжність пригорне
До потуг, до безликих потіх?
Зазвучать перламутрові горни,
І впаде наше небо на всіх.
І повстане із вилясків пам’ять,
Мов гіркий, незамолений гріх.
І блукати ми будем віками
Серед снів невблаганних своїх.
2
Вони вже тешуть домовину,
Хоч вік нічого ще не варт.
О, жаль ховать мені за спину
І власний біль, і власний гарт.
І неозвучену картину
Нісою ставить в перший ряд.
О як, о як тебе, Вкраїно,
Знайти навпомацки між ватр?
Та знову камери стрекочуть.
Фактуру жнуть уперті очі
Передчуттям лихих блокад.
А світ у стомленій молитві
Кіно моєї першомиті
Віншує поглядом у кадр.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Коли зав’яли всі троянди
В саду, де сонця не було,
То тінь величної Кассандри
Твоє осяяла чоло.
Стікались обрії зусюди,
Хитались хвилями очей.
І йшли вперед безжальні люди,
Щоб полягти у суть речей.
Якої треба їм відплати?
Якої випити ще мсти?
Невже, о Мавко, не змогла ти
До них, осуджених, дійти?
Тому-то й сонце не розквітло.
І вже не статись будь-чому.
…Вони спіткнулися об світло,
А ми все падаєм у тьму.
МАРК ШАГАЛ
Куди крокував ти, маестро Шагал,
Коли ще не скресли ні барви, ні гуки,
І тільки твоя потаємна жага
Над Вітебськом креслила крилами руки.
Це вічна адреса твого ремесла —
Ніким не розгаданий простір свободи.
Це зірка у серці тремтливо зійшла,
Яку ще ніхто у собі не знаходив.
І ось ти над нами натхненно париш —
Магічної битви невидимий воїн.
І зрить зачудовано сонний Париж
Полотна твоєї душі неземної.
Пішли покоління нові в небеса,
Здолавши земний летаргічний перестрах.
Та знову і знов нас усіх потряса
Благальний політ твій над нами, Маестро!
ПОНТІЙ ПІЛАТ
(за М.Булгаковим)
Га-Ноцрі тут. Він каже правду.
А світ до неї ще не звик.
В усьому бачить вічну зваду
І не купляється на звих.
Та присуд є. І ніч холоне.
І на устах — липка печать.
І днів твоїх центуріони
Понад пустелями кричать.
А він рече. І стигнуть грози.
І легіони гаснуть сонць.
І вдовольнити треба позов,
Щоб захиститись від пророцтв.
Ось хрест несуть крізь кожні вічі...
Хто розпинатиме біду?
...А у чаду горять, мов свічі,
Його слова: “Я ще прийду”.
Хронікер
Пам’яті Георгія Гонгадзе
Гія, тебе не знайшли...
Може, нещиро шукали?
Скільки потрібно хули,
Щоб не уникнути кари?
Ну і навіщо тобі
Цей неосідланий коник —
Серед осілих рабів
Мчати пустелями хронік.
Вершником без голови.
Речником без мегафона.
Братством надій без братви.
Полем для битви без трону.
Гія, тебе не знайшли.
У Таращанському лісі
Десь між потоками мли
Дух твій печальний пронісся.
Тільки відлуння — і все.
Пусто на шпальтах планети.
Власного болю есе —
Хроніка віку для Лети.
Смерть Сальвадора Далі
Ця пора, цей потік полохливих пейзажів,
Де ховаються равлики за горизонти.
Таємниці, які ти нікому не скажеш,
Вже сплітають печалей невидимий контур.
І скрадаються дні в паралельному колі,
І метелики крильцями б’ються об скелі.
І себе не розкласти на час і на колір,
Щоб за тінь зазирнути крізь сонячні скельці.
Забурунять моря й захитаються вежі,
Закружляють вітри золотого Нарциса.
І на привидах болю постануть пожежі,
Щоб нарешті ти полум’я вволю напився.
І смаглява епоха — остання розрада —
Вже чвала на коні перетерплого цвіту.
І богиня Гала — непідробна, як правда —
Нахиляється над непритомністю світу.
ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ
Ці рекреації, повні доби,
Ти потопи у собі, потопи.
Свято вогню, перелоги душі...
Тіні якісь нетутешні, чужі...
Все, що вкарбовано в морок століть,
Десь поміж нами хрестами стоїть.
Вершнику, як ти потрапиш в сідло?
Адже світання іще не прийшло...
Шию обплутав гуцульський аркан.
Чом ти від нього у світ не тікав?
Духу забракло чи плоті здалось,
Що віднайде тебе в просторі хтось?
Чи у чортопільських злих міражах
Ти загубив свого подиху жар?
...Свято вогню пролилося дощем,
Стало нічим серед сонму нікчем.
ПАМ’ЯТІ ТЕТЯНИ СНЄЖИНОЇ
У в’язниці холодних рук
Діаманти твоєї душі.
І відлунює в тиші брук,
По якому ти в світ біжиш.
І прощає усіх весна,
І вихоплюється із речей
Лише іскорка та одна,
Що тебе крізь життя пече.
І не знати, відкіль тепер
Ти покличеш свою жагу.
Тільки крила лункі простер
Вітер волі на цім бігу...
РОМАН ВІКТЮК
У пошуку всесвітньої цноти
Півсвіту, певно, треба роздягти.
На сцені, де розіграно печаль,
Шукати годі вічності причал.
Та іншої реальності порив
Над масками й колонами творив.
З пекельної недремності душі
Зійшли усі сумління міражі.
І все було супроти перемін.
Лишилось тільки вдарити у дзвін
Легендою подвійності життя –
Без знижки на родинне співчуття...
Але куди за крилами завіс
Тебе твій дух знекрилений заніс?
...У пошуку всесвітньої цноти
Притулок для кохання віднайти.
ЛЕСЬ КУРБАС
Не залишайте режисерів
Віч-на-віч з пам’яттю вночі.
Вони зачинять в простір двері
І не залишать нам ключів.
І стануть вимовчані ролі
Єдиним покликом тепла.
Ми на підмостках свого болю —
Лише відлунки ремесла.
Але коли спаде полуда
З лаштунків нашої мети?
Нам час не виліпив погруддя,
Щоб наші долі зберегти.
І там, де нас вартують зорі,
Не загасити мрій свічу.
...На барикадах „Березоля”
Лунають оплески дощу.
ЛОРКА
Все загинуло,
Одне мовчання зі мною.
Ф.Гарсія Лорка
Усе загинуло. І лиш
Одне мовчання безперервне.
І на світанні тиша з тиш
Струною зойкнула затерпло.
О душе! Ти куди летиш?
Вернись, жаго немилосердна!
Невже з-за обрію чутніш
Моє циганське романсеро?
Я пережив мільйон смертей
І не шукав чужинських тем
На святі власного сторіччя.
Але мені навперейми
Зненацька грянули громи
Й безодні хлинули у вічі.
КАЗИМИР МАЛЕВИЧ
І вади, і звади, й завади...
Що твориш для відстаней ти?
Не може довіку тривати
Епоха тривкої мети.
Хилилась-томилась покора,
Навіяні смутки плелись.
І треба зануритись в морок,
Щоб винайти променя смисл.
Забудьте надзоряні втрати!
Забудьте надсонячні дні!
В червоному – чорне.
Це – ґрати.
А істина вже у вогні.
МОНА ЛІЗА
Джокондо, навіщо тобі
Ця примха свавільної туги -
Дивитися вічно убік,
Рятуючи світ від наруги.
При цьому каратися знов
Загадкою власної ролі
І знати єдиний лиш схов
Своєї ненатлої волі.
Та пензель націлив Творець
В саму таємницю епохи.
І людство виходить на герць
Долати невидиму похіть.
Сплелися віки у журбі,
Сузір'я впливають у вічі.
А ти все несеш у собі
Закляття старого Да Вінчі.
ПАБЛО ПІКАССО
Між "Гернікою"
і "Голубом миру" -
твоє неофітне їство.
І жодної квітки
обабіч душі.
І жодної тиші
в долонях.
І от - перехід
від нудьги до повстання.
І от - самота
від чужого плеча.
Ти скільки віків
проголошуєш битви
в наскельному
пошуку
свят?
Ти скільки доріг
обійшов
поза смутків
свого вороття?
Минуле
виходить із бою.
А в завтрашнім -
тільки полон.
ЛОЛІТА
(За В.Набоковим)
Лоліто... Літо... О лелітко!
Була ти відчаєм чи злом?
Тебе замкнув я в часу клітку
Безжальним серця ремеслом.
А твій небесний візерунок
Ліг на нестерпності мої.
І пік мене пекельний трунок,
Який я пив з твоїх таїн.
Німфетко за межею щастя,
Принцесо зболених нестям...
Мені вже встигнути не вдасться
На потяг втечі за життям.
А дійсність - це кривава Мері...
Ми йшли по лезу власних змов,
Щоб поєднатись у безсмерті,
Бо смерть - це скарга на любов.
О мій вогненний самоцвіте
З душею виплаканих тиш!..
Лоліто... Літо... О лелітко!
Ти лиш на полум'я летиш!
ОЛЕСЬ ЖОЛДАК
Не варто сточувати щастя
Або знеструмлювати бунт.
Їх перейняти вже не вдасться
На перемерзлий серця ґрунт.
Крізь бетоновані розпуки,
Завіси з протягами днів
Хто сіє маревності муки
На оксамитові вогні?
І відстороненість печалі,
І супровідності думки,
І голосінь у мертвій залі,
І незборонностей цівки...
Глухий паноптикум на вирві,
Незмивний вічності наїв...
Такою і була, повірте,
Вітчизна в погляді моїм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137806
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.07.2009