Сіроманка

Ірина Вовк. АНТОЛОГІЯ містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 4)

[color="#ff0000"][b]5.  «РАФАЕЛЬ  САНТІ:  ПЕРЕДЧУТТЯ,  АБО  ТРАГЕДІЯ  ГАРМОНІЇ»
[/b][/color]
[i](Драматичний  есей-містерія  в  голосах  на  три  з’яви  з  прологом  та  епілогом)
[/i]
                                                             

[b]Дійові  особи:[/b]
[b]Рафаель  Санті  [/b]–  Майстер  світла,  принц  живопису,  який  шукає  абсолютну  гармонію;  згасає  від  внутрішнього  гарячкового  вогню  й  передчуття  раннього  фіналу.
[b]Маргеріта  Луті  (Форнаріна)  [/b]–  земна  жінка,  модель  і  муза,  донька  пекаря;  голос  плоті,  кохання  та  ревнощів  до  ідеалу.
[b]Святий  Сікст[/b]  –  старий  Папа  Римський,  уособлення  земної  Церкви  та  покори;  стоїть  ліворуч  на  полотні,  благаючи  у  Мадонни  за  людство.
[b]Свята  Варвара  [/b]–  уособлення  тихої  скорботи,  святості  та  милосердя;  стоїть  праворуч,  опустивши  очі  перед  величчю  Мадонни.
[b]Перший  та  Другий  Ангелочки  [/b]–  херувими-абстракції,  вічні  спостерігачі  біля  підніжжя  Буття.  Це  не  просто  небесні  малюки,  а  німі  хористи  вічності,  які  бачать  фінал  задовго  до  його  початку.  
[b]Голос  Сікстинського  Полотна[/b]  –  важке  лляне  сукно,  стихія  матеріалу,  що  вимагає  від  Майстра  жертви.

                                                                                               [b]  ПРОЛОГ[/b]
[i]Римська  майстерня  Рафаеля  Санті,  залита  гарячим,  важким  і  пишним  італійським  сонцем  Чинквеченто.  Простір  кімнати  дихає  розкішшю  та  спокоєм:  повсюди  розставлені  античні  мармурові  торси,  ескізи  фресок  для  Ватиканських  станців,  карафи  з  вином  та  дорогі  тканини.  У  самому  центрі  височіє  дерев'яний  підрамник  із  натягнутим  важким  лляним  сукном,  від  якого  віє  неземним,  пронизливим  прохолодним  спокоєм.
По  боках  полотна  звисають  важкі  зелені  завіси,  які  здаються  межею  між  Небом  і  Землею.  Епоха  Високого  Відродження,  що  підняла  людський  розум,  тілесну  красу  та  античну  вроду  на  недосяжну  сходинку,  переживає  свій  найвищий  і  найтрагічніший  акт.  Поки  Рафаель  гарячково  працює  пензлем,  постаті  святих,  ангеликів  та  самої  Мадонни  поступово  виокремлюються  з  білизни  лляного  полотна,  стаючи  живими  метафізичними  голосами,  що  вимагають  від  Майстра  свого  власного  життя.
Процес  народження  Нового  шедевру  Майстра  супроводжує  світла,  прозора  ренесансна  меса  для  хору,  яка  звучить  чисто,  але  час  від  часу  переривається  тривожним,  низьким  струнним  дисонансом.[/i]

 [b]З’ЯВА  ПЕРША:  ДОНЬКА  ПЕКАРЯ  ТА  ЦАРИЦЯ  НЕБЕС[/b]
Рафаель  наносить  широкі,  точні  мазки,  формуючи  вгорі  полотна  глибоку  зелену  завісу.  Маргеріта  стоїть  на  високому  дерев'яному  підвищенні,  задрапірована  в  легкі  сині  та  червоні  ренесансні  сукна.  Вона  тримає  на  руках  уявне  дитя,  її  поза  велична,  але  в  кожному  русі  відчувається  жива  жіноча  втома.  Сонце  заглядає  у  вікна  майстерні,  але  від  картини  починає  віяти  потойбічним  світлом  хмар.

[b]Рафаель[/b]  [i](працює  гарячково,  його  очі  блищать  від  внутрішньої  лихоманки,  пензель  літає  по  льону):[/i]
                 Лінія...  вона  має  співати!  Жодного  диму,  жодної  похмурої  темряви,  як  у  Леонардо...  Тільки  чисте,  відверте,  Божественне  світло!  Маргеріто,  тримай  ракурс.  Вище  голову,  благаю  тебе!  Ти  не  просто  дивишся  на  мене,  свого  коханця...  ти  маєш  дивитися  крізь  мене  –  туди,  де  мільйони  людей  у  гріху  і  пилу  доріг  чекають  на  своє  єдине  спасіння!  Очі...  зроби  очі  ширшими,  впусти  в  них  небо!

[b]Маргеріта  [/b][i](повільно  зітхає,  її  плечі  опускаються,  вона  дивиться  на  нього  з  живим  земним  докором):[/i]
                   Я  втомлююсь,  Рафаелю...  Мої  руки  німіють,  наче  вони  тримають  не  повітря  і  не  твого  майбутнього  Бога,  а  важкий  шматок  холодного  каррарського  мармуру.  Ти  щодня  кажеш,  що  любиш  мене,  ти  купуєш  мені  шовки  й  перли,  але  щоразу,  коли  я  підходжу  ближче,  щоб  обняти  тебе,  твій  погляд  стає  скляним.  Ти  бачиш  не  мене,  не  живу  Маргеріту,  не  доньку  простого  римського  пекаря...  ти  шукаєш  у  мені  свою  Небесну  Царицю!  Твій  проклятий  пензель  –  це  стіна,  яку  ти  звів  між  нашим  коханням!  Ти  крадеш  моє  обличчя  для  вічності,  але  вбиваєш  моє  сьогодення!

[b]Голос  Сікстинського  Полотна  [/b][i](тихо  шелестить,  наче  льон  під  поривом  вітру):[/i]
                   Вона  права,  Майстре.  Ти  тчеш  її  образ  із  моїх  земних  ниток,  ти  вбиваєш  її  людську  кров  олійною  фарбою.  Поглянь  на  мене  і  на  Ту,  котру  створила  твоя  уява  –  тут  уже  немає  місця  для  любощів,  для  земних  таверн  чи  купецьких  лавок…  Поруч  Неї,  Рафаелю,  залишаться  ті,  хто  століттями  благатиме  її  про  милосердя.

   [b]З’ЯВА  ДРУГА:  БЛАГАННЯ  СВІТУ[/b]
(Простір  майстерні  навколо  підрамника  починає  темніти,  свічки  спалахують  сакральним  вівтарним  вогнем.  З  білизни  лівого  краю  полотна  поступово  виокремлюється  велична  постать  старого  Папи  Сікста  в  пишних  золотих  шатах,  біля  його  ніг  лежить  важка  папська  тіара.  З  правого  краю  проступає  ніжний,  скорботний  силует  святої  Варвари).
 
[b]Святий  Сікст  [/b][i](його  голос  старечий,  глибокий,  вагомий;  постать  проступає  ліворуч,  рука  вказує  вперед,  за  межі  картини):[/i]
                 Мадонно...  Спустися  до  нас!  Поглянь  на  земний  світ,  на  смертних  людей  –  вони  там,  унизу,  у  гріху,  хворобах  і  кривавому  пилу  земних  воєн!..  Скинь  свої  золоті  ренесансні  сандалії,  ступай  боса  по  цих  холодних,  прозорих  хмарах  етеру!  Я  схиляю  перед  Тобою  свою  голову,  віддаю  всю  земну  владу,  папську  тіару  й  золото  Церкви.  Світ  задихається  і  помирає  без  Твоєї  дитини!  Віддай  Йому  Свого  Сина,  Маріє,  бо  іншого  шляху  для  спасіння  немає!
       
[b]Свята  Варвара[/b]  [i](її  голос  звучить  як  тихий,  пронизливий  церковний  спів,  вона  опускає  голову,  дивлячись  униз  на  глядацьку  залу):[/i]
                   Я  опускаю  очі...  Мені  важко,  мені  невимовно  боляче  дивитися  на  Твоє  обличчя,  Царице.  Ти  така  молода,  така  чиста  й  прекрасна,  а  в  Твоїх  тривожних  очах  уже  застигла  чорна  тінь  Голгофи  й  залізних  цвяхів.  Не  бійся,  Маріє,  ступай  вперед  по  хмарах,  тримай  міцніше  Його  біля  своїх  грудей.  Я  прийму  Твою  материнську  скорботу  на  свої  дівочі  плечі,  я  збережу  віру  тих,  хто  віками  плакатиме  й  молитиметься  біля  цього  вівтаря  в  П'яченці...
 
   [b]    З’ЯВА  ТРЕТЯ:  БЕЗСМЕРТЯ  НА  ПОЛОТНІ[/b]
[i]У  самому  низу  картини,  на  дерев'яному  бар'єрі  підрамника,  проступають  дві  пухкі  дитячі  фігурки  з  крилами.  Вони  спираються  на  лікті,  в  їхніх  очах  світиться  дитячий  подив;  вони  зачаровано  затамували  подих,  задивляючись  угору  –  на  Мадонну  з  Немовлям.[/i]

[b]Перший  Ангелочок  [/b][i](притискає  пухкі  долоні  до  щік,  його  крила  тріпочуть  від  захоплення,  погляд  прикутий  до  хмар):[/i]
                   Дивись,  брате,  дивись!..  Вона  ступає  так  тихо,  наче  йде  не  по  хмарах,  а  по  найніжнішій  лебединій  завісі...  Її  босі  ніжки  навіть  не  торкаються  землі,  а  за  нею  –  поглянь!  –  тисячі  світлих  облич,  і  всі  вони  співають  беззвучну  пісню!..    
             Майстре,  як  твій  пензель  зміг  впіймати  цей  небесний  простір?..  Це  ж  не  звична  фарба  на  полотні,  це  живе  світло,  яке  дихає!

[b]Другий  Ангелочок[/b]  [i](сперся  на  лікті  поруч  із  першим,  піднявши  голову  вгору;  у  його  голосі  бринить  не  по-дитячому  глибоке  захоплення):[/i]
                   …А  яке  Дитя  у  Неї  на  руках...  Ти  бачиш  Його  очі?  Вони  величезні,  як  наш  Усесвіт.  Дивись,  воно  не  боїться,  хоч  і  знає,  який  важкий  шлях  на  нього  чекає.  Мадонна  не  ховає  Його  від  світу,  вона  несе  Його  людям,  як  свій  найдорожчий  дарунок.  
                 Дивись,  дивись  на  Майстра  Рафаеля...  Він  знову  плаче  рясними  слізьми,  коли  виводить  пензлем  ці  смутні,  дорослі  очі  Немовляти...

[b]Рафаель[/b]  [b](гарячково  працює,  його  голос  зривається  на  крик,  він  не  помічає  нікого  навколо):[/b]
               Це  не  сльози...  клянуся  Богом,  це  не  сльози!  Це  Світло!  Воно  випалює  мій  мозок,  воно  засліплює  мій  погляд!  Подивіться,  подивіться  на  очі  цієї  Дитини!  Вона  не  грається,  не  посміхається…  Вона  знає  все...  знає  все  від  самого  початку  до  страшного  фіналу!  Вона  дивиться  на  цей  людський  світ,  який  її  вб'є  через  тридцять  років,  і  все  одно...  все  одно  слухняно  йде  до  нього  по  хмарах  на  руках  Матері!  Це  трагедія  гармонії,  яка  вбиває  мене!..

   [b]  ЕПІЛОГ[/b]
[i](Маргеріта  Луті  повільно  опускає  свої  занімілі  руки,  виходячи  з  величної  пози  Мадонни.  Вона  скидає  з  плечей  синє  покривало,  залишаючись  у  своїй  простій  сукні  доньки  пекаря.  Світло  соборів  гасне,  повертаючи  сувору  тишу  римської  майстерні).[/i]

[b]Маргеріта:[/b]
                 Я  не  можу  більше,  Рафаелю...  Прости  мене,  але  я  звичайна  жінка.  Це  не  моя  Божественна  дитина.  І  це  не  моє  крижане  безсмертя,  від  якого  віє  холодом  могили.  Прощавай,  мій  Принце  живопису.  Ти  намалював  свій  величний  шедевр,  ти  виграв  свій  бій  зі  смертю.  Але  ти  залишив  мене  там  –  на  німій  поверхні  полотна...  а  я  хочу  просто  жити  й  любити  на  цій  теплій  землі.

[i](Вона  повільно,  не  озираючись,  іде  геть  із  майстерні.  Двері  зачиняються  з  глухим  дзвоном).[/i]

[b]Голос  Сікстинського  Полотна  [/b][i](звучить  останнім  акордом,  глухо  й  резонуюче,  наче  обривається  натягнута  струна):[/i]
  Мій  льон  розіп’ято  на  цьому  дереві,  так  само  як  невдовзі  буде  розіп’ято  Його...  Ти  впіймав  Небо  у  тенета  моїх  земних  ниток.  Поглянь  на  свої  пальці  –  вони  вже  не  пахнуть  олією,  як  раніше.  Вічність  дивиться  на  тебе  твоїми  ж  очима.  Кожна  жива  лінія  на  мені  –  це  твій  невиплаканий  подих,  що  став  льодом…  
                 Маргеріта…  Вона  пішла  в  земне  життя,  твоя  Муза  повернулася  до  людей,  а  ти...  ти  залишишся  тут…  простою  тінню  біля  мого  підніжжя.  Це  був  твій  останній  теплий  подих,  Майстре.  Усе  скінчено,  Рафаелю!..  У  майстерні  темно.  Твій  Час  догорає…  Опусти  руку…  Відпусти  свій  пензель!..  

[i](Рафаель  Санті  заносить  руку  з  пензлем  і  ставить  останній,  різкий  мазок  –  це  відблиск  світла  в  очах  Немовляти.  У  цю  ж  секунду  його  рука  безсило  опускається,  пензель  падає  на  підлогу  майстерні.  Він  залишається  сидіти  перед  величним  полотном  у  променях  вечірнього  римського  сонця,  а  над  його  «Мадонною»  повільно  опускається  важка,  невидима  завіса  вічності,  закриваючи  за  собою  золоту  добу  Високого  Ренесансу).[/i]

 
                                                   [b]  ЗАВІСА[/b]

       [color="#ff0000"][b]ГЛОСАРІЙ  художніх  кодів  драматичної  містерії
 «РАФАЕЛЬ  САНТІ:  ПЕРЕДЧУТТЯ,  АБО  ТРАГЕДІЯ  ГАРМОНІЇ»[/b]
[/color]
[b]Ватиканські  станці  (Stanze  di  Raffaello)  [/b]—  парадні  зали  в  Папському  палаці  Ватикану,  розписані  фресками  Рафаеля,  що  стали  маніфестом  ренесансного  гуманізму  та  інтелектуальної  гармонії.

[b]Два  Ангелочки[/b]  —  знамениті  херувими  у  нижній  частині  картини,  які  спираються  на  дерев'яний  бар'єр;  один  із  найпопулярніших  та  найупізнаваніших  самостійних  художніх  образів  у  світовій  культурі.

[b]Зелена  завіса  [/b]—  композиційний  та  метафізичний  бароково-ренесансний  елемент  картини,  розташований  у  верхній  частині  полотна;  символ  розсунутого  кордону  між  земним  світом  та  Божественним  небом.

[b]Леонардо  да  Вінчі  та  його  Cфумато[/b]  —  ренесансний  прийом  пом'якшення  контурів  фігур;  Рафаель  у  містерії  протиставляє  свій  метод  чистого,  відвертого  світла  димчастій  таємничості  Леонардо.
[b]Маргеріта  Луті  (Форнаріна)[/b]  —  донька  римського  пекаря  з  району  Трастевере,  кохана  та  незмінна  модель  Рафаеля,  яка  послужила  прототипом  для  багатьох  його  Мадонн.

[b]Папа  Сікст  II  [/b]—  християнський  мученик  III  століття,  святий  заступник  роду  Ровере;  на  картині  Рафаеля  зображений  ліворуч  у  пишних  шатах,  вказуючи  рукою  на  глядацьку  залу.

[b]П'яченца  (італ.  Piacenza)[/b]  —  місто,  розташоване  на  півночі  Італії,  в  адміністративному  регіоні  Емілія-Романья.

[b]Рафаель  Санті  (1483–1520)  [/b]—  великий  італійський  живописець,  графік  та  архітектор;  уособлення  гармонії,  міри  та  світла  епохи  Чинквеченто,  який  помер  у  день  свого  37-річчя.

[b]Свята  Варвара  [/b]—  християнська  великомучениця  III  століття;  на  полотні  зображена  праворуч  із  покірно  опущеними  очима  перед  величчю  Мадонни,  що  сходить  до  людей.

[b]«Сікстинська  Мадонна»  (1512–1514)[/b]  —  вершина  вівтарного  живопису  Високого  Відродження,  створена  Рафаелем  для  церкви  святого  Сікста  в  П'яченці  за  замовленням  Папи  Юлія  II.

[b]Чинквеченто  [/b]—  період  найвищого  розквіту  італійського  мистецтва  (XVI  століття),  що  характеризується  титанічним  розмахом  мислення,  монументальністю  та  класичною  довершеністю  форми.
                                                                                                 ***
                     


                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072020
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2026

Ірина Вовк. АНТОЛОГІЯ містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 3)

[b]ІІ.  ЕПОХА  ВІДРОДЖЕННЯ:  Тріумф  і  трагедія  людського  Генія[/b]
     
[color="#ff0000"][b]  4.  «ЛЕОНАРДО  ДА  ВІНЧІ:  Сфумато,  або  Серпанок  для  Мони  Лізи»[/b][/color]
 [i](Драматичний  есей-містерія  в  голосах  на  три  дії)
           [/i]
[color="#ff0000"][i][b]«Синява  повітря  народжується  з  товщі  задимленої  атмосфери,  що  лежить  між  Землею  і  нічною  чорнотою  Неба…»[/b][/i]
 Леонардо  да  Вінчі  [i](з  нотатників)[/i][/color]

[b]Дійові  особи:[/b]
[b]Леонардо  да  Вінчі  [/b]–  геніальний  італійський  митець,  учений  та  мрійник.  У  першій  та  другій  діях  –  зрілий  Майстер  на  вершині  своєї  творчої  сили,  у  третій  –  виснажений,  але  незламний  старець  на  порозі  вічності.  
[b]Ліза  дель  Джокондо[/b]  –  земна  флорентійська  жінка,  дружина  торговця  шовком,  яка  стає  живою  моделлю,  а  згодом  поступається  своїм  місцем  безсмертному  образу  Мони  Лізи.  
[b]Голос  Сфумато[/b]  –  метафізична  стихія,  «задимлене  знання»  Майстра.  Невидима  сила,  що  розмиває  межі  між  світлом  і  тінню,  життям  і  мистецтвом,  реальністю  і  сном.  
[b]Голос  Полотна  [/b]–  одухотворена  душа  старої  тополиної  дошки,  яка  через  біль  і  дотики  пензля  перетворюється  з  мертвого  дерева  на  вічний  погляд  Джоконди.  
[b]Голос  Музикантів  [/b]–  багатоголосе  відлуння  лютень  і  флейт,  що  уособлює  плинність  часу  та  миттєвість  земного  звуку,  який  Майстер  намагається  затримати  у  фарбах.  
[b]
Дія  відбувається  у  Флоренції  (початок  XVI  ст.)  у  французькому  замку  Кло-Люсе  (1519  рік).
[/b]
[i]Майстерня  Леонардо.  Вечірні  сутінки.
                   На  сцені  –  напівтемрява.  Світло  падає  лише  на  чисте  дерев'яне  полотно  на  підрамнику.  Леонардо  стоїть  осторонь,  тримаючи  в  руці  сухий  пензель.  Повітря  здається  густим,  майже  матеріальним,  наче  в  кімнаті  стоїть  легкий  сизий  дим.
[/i]
[b]ЛЕОНАРДО[/b]:  [i](говорить  тихо,  у  простір,  ніби  прислухаючись  до  власного  голосу):[/i]
                Дураки...  Вони  шукають  у  малюнку  ліній.  Вони  креслять  жорсткі  кордони  між  цим  світом  і  потойбіччям,  між  світлом  і  тінню,  між  Богом  і  людиною.  Вони  думають,  що  око  –  це  ніж,  здатний  розрізати  буття  на  шматки.
                  Але  підійдіть  ближче...  Подивіться,  як  вечір  огортає  Флоренцію.  Хіба  є  межа  у  пагорбів  Тоскани?  Хіба  річка  Арно  має  чіткий  контур,  коли  над  нею  встає  ранковий  туман?  Ні.  Все  живе  дихає  єдиним  простором.  Усе  перетікає  одне  в  інше.
              Я  назвав  це…  «Сфумато».  Моє  задимлене  знання.  Мій  серпанок,  крізь  який  я  дивлюся  на  світ.  Щоб  побачити  істину,  треба  розмити  кордони.  Треба  дозволити  тіні  м’яко  поцілувати  світло,  так,  ніби  вони  –  коханці,  які  прощаються  на  світанку.  Коли  лінія  зникає,  починається  таємниця.  А  там,  де  таємниця  –  там  живе  душа.

[i]  (Підходить  на  крок  ближче  до  полотна,  торкається  його  пальцями):
[/i]
Я  шукаю  Її...  Вона  приходить  до  мене  у  снах,  у  шумі  крил  птахів,  яких  я  випускаю  на  волю  на  ринкових  площах.  Вона  –  сума  всіх  моїх  анатомічних  розтинів,  усіх  моїх  математичних  пропорцій,  усіх  моїх  невдалих  спроб  злетіти.  Прекрасна,  невловима  Постать.  Жінка,  яка  ще  не  має  імені,  але  вже  має  обличчя  в  моїй  уяві.
                 Вона  прийде  сюди,  сяде  в  це  крісло,  загорнута  в  темний  шовк.  Вона  принесе  з  собою  запах  земного  життя,  сміх  і  сльози,  які  мені,  старому  самотньому  Майстру,  вже  недоступні.  Я  заберу  її  обличчя  і  розчиню  його  в  моєму  серпанку.  Я  накладу  сотні,  тисячі  мікроскопічних  мазків  –  товщиною  в  людську  волосину,  прозорих,  як  повітря.
Я  знаю...  Я  знаю,  що  це  полотно  забере  мої  останні  сили.  Воно  стане  моїм  сфінксом.  Я  возитиму  його  з  собою  через  гори,  я  старітиму  поруч  із  ним,  моя  права  рука  німітиме,  а  її  обличчя  залишатиметься  молодим.  Вона  прославить  мене.  Вона  переживе  моє  земне  життя,  мою  плоть,  мої  креслення  і  моїх  королів.  Я  помру,  розчинюся  в  диму  часу,  а  вона...  вона  дивитиметься  моїми  очима  на  нові  віки  й  усміхатиметься  моїй  поразці  перед  безсмертям.

[i](У  темряві  майстерні  починає  тихо  звучати  Голос  Сфумато,  наче  шелест  вітру).[/i]

[b]ГОЛОС  СФУМАТО[/b]:  Я  вже  тут,  Майстре...  Я  вже  розмиваю  твої  контури...  Чекай  на  неї...  Вона  йде...
                                                                 
[b]ДІЯ  ПЕРША.  Спалах  і  Серпанок.[/b]
Звідкись  ззовні  долинає  звук  флейти,  але  він  звучить  дивно  –  наче  луна  з  глибокого  колодязя.  Напівпрозорі  тканини  на  сцені  починають  повільно  рухатися  від  уявного  протягу.  На  порозі  майстерні  з'являється  силует.  Це  ЛІЗА.  Вона  загорнута  в  темну  накидку,  але  з-під  неї  проглядає  сукня  глибокого  шафранового  або  смарагдового  кольору.  Вона  не  йде  –  вона  немов  випливає  з  темряви.

[b]ГОЛОС  ПОЛОТНА[/b]  [i](сухий,  ритмічний  шепіт,  схожий  на  шурхіт  натягнутої  струни)[/i]:
                 Вона  ступила  на  мій  поріг.  Мої  дерев’яні  жили  здригнулися.  Майстре,  чуєш?  Її  кроки  віддаються  у  моєму  серці.  Ти  привів  мені  жертву.  Або...  ти  привів  мене  в  жертву  їй?

[b]ЛЕОНАРДО[/b]  [i](не  повертаючи  голови,  дивиться  на  полотно,  але  рука  з  пензлем  завмирає  в  повітрі)[/i]:
                 Тихіше,  старе  дерево…  Ти  просто  суха  тополя,  яку  обтесали  людські  руки.  Але  зараз  ти  станеш  плоттю.  Лізо...  ви  прийшли  вчасно.  Сонце  якраз  сідає  за  пагорби  Сан-Міньято.  Саме  в  цю  хвилину  світло  перестає  кричати.  Воно  починає  шепотіти.

[b]ЛІЗА[/b]  [i](скидає  накидку,  залишаючись  у  простій,  але  витонченій  темній  сукні;  її  рухи  м'які,  земні)[/i]:
             У  ваших  підвалах  холодно,  синьйоре  Леонардо.  Мій  чоловік  каже,  що  ви  надто  довго  шукаєте  пропорції.  Мої  служниці  бояться  вашої  майстерні  –  кажуть,  тут  пахне  сушеними  травами  і  розітнутими  тілами.  Але  коли  я  заходжу  сюди...  мені  здається,  що  я  заходжу  в  храм,  де  ще  не  вигадали  святих.

[b]ЛЕОНАРДО[/b]  [i](повертається  до  неї,  його  погляд  гострий,  він  вивчає  кожну  лінію  її  обличчя)[/i]:
           Святі  вже  померли,  Лізо.  А  ви  –  жива.  Сідайте.  Отут,  у  кріслі  з  високою  спинкою.  Покладіть  праву  руку  на  ліву...  О  так.  Не  напружуйте  пальці.  Нехай  вони  відпочивають,  наче  птахи,  що  сіли  на  гілку  перед  бурею.

[b]ГОЛОС  СФУМАТО  [/b][i](пропливає  між  ними,  легке  мерехтіння  світла  на  сцені)[/i]:
           Дивись  на  її  руки,  Леонардо...  Вони  теплі.  У  її  жилах  тече  тосканське  вино  і  материнське  молоко.  А  ти  хочеш  зробити  їх  з  олії  та  лаку.  Я  сховаю  їх.  Я  накину  на  її  пальці  тонку  вуаль  вечірньої  тіні...

[b]ЛІЗА[/b][i](посміхається  –  тією  самою  ледь  помітною,  загадковою  посмішкою)[/i]:
           Чому  ви  так  дивитесь,  Майстре?  Ви  бачите  не  мене.  Ви  дивитесь  крізь  моє  чоло,  наче  там,  позаду  моїх  очей,  схована  якась  інша  жінка.

[b]ЛЕОНАРДО:[/b]  [i](підходить  до  підрамника,  робить  перший,  майже  невидимий  мазок  сухим  пензлем  –  звук  мазка  звучить  як  зітхання)[/i]:
           Я  шукаю  не  те,  що  є,  Лізо.  Я  шукаю  те,  що  залишається,  коли  все  інше  зникає.  Не  рухайте  губами.  Ваша  посмішка...  не  тримайте  її  силою.  Нехай  вона  тікає.  Нехай  вона  буде  як  відблиск  сонця  на  воді,  яку  сколихнув  вітер.

[b]ГОЛОС  ПОЛОТНА[/b]:  
             Перший  штрих...  Лінія  лягла  на  мої  груди.  Але  Майстер  відразу  стирає  її  пальцем.  Він  не  хоче  ліній!  Він  хоче,  щоб  я  плакало  разом  із  ним...

[b]ЛЕОНАРДО[/b]  [i](працює  швидко,  але  плавно;  його  рухи  схожі  на  танець  чи  заклинання)[/i]:
               Немає  ліній...  Лізо,  ви  чуєте?  Немає  меж.  Ваша  шкіра  переходить  у  повітря,  повітря  переходить  у  тінь  скель  за  вашою  спиною.  Мистецтво  –  це  не  копія  життя.  Це  його  розчинення  у  Вічності.  Я  малюю  не  ваше  обличчя.  Я  малюю  туман,  у  якому  ваше  обличчя  стало  безсмертним.

[b]ЛІЗА  [/b][i](її  голос  звучить  трохи  сонно,  заворожено  атмосферою)[/i]:
             Мені  здається...  що  з  кожним  вашим  подихом  я  втрачаю  частину  себе.  Мої  думки  стають  легкими,  як  цей  дим  у  кімнаті.  Хто  я  тепер,  Майстре?  Дружина  торговця  шовком  Франческо  дель  Джокондо...  чи  просто  тінь  на  вашому  дереві?

[b]ГОЛОС  СФУМАТО  [/b][i](огортає  крісло  Лізи,  світло  навколо  неї  стає  м'яким,  контури  розмиваються)[/i]:
           Ти  –  моя,  Лізо!  Тепер  ти…  –  Сфумато.  Ти  –  розмита  межа  між  днем  і  ніччю.  Ти  –  сон  Леонардо,  який  ніколи  не  закінчиться...

[i](З  глибини  сцени,  наче  з-під  води,  проступає  новий  голос.  Це  не  одна  людина,  це  багатоголосе  відлуння  струнких  лютень  та  ніжних  флейт.  Воно  звучить  у  лад  із  подихом  Леонардо).
[/i]
[b]ГОЛОС  МУЗИКАНТІВ:[/b]
             Ми  тчемо  повітря,  Майстре...  Ми  беремо  звук,  який  живе  лише  мить,  і  віддаємо  його  твоїм  рукам.  Дивись,  як  наші  ноти  злітають  до  стелі  й  падають  на  її  плечі.  Кожна  струна  –  це  нитка  павутини,  що  прив’язує  її  душу  до  твоєї  майстерні.  Ми  граємо  для  того,  щоб  Час  зупинився.

[b]ЛЕОНАРДО[/b]  [i](його  пензель  рухається  в  такт  невидимій  музиці)[/i]:
             Чуєте,  Лізо?  Музика  –  це  сестра  живопису.  Але  вона  вмирає  тієї  ж  миті,  коли  народжується.  Останній  акорд  згасає  –  і  залишається  лише  тиша.  А  я...  я  хочу  затримати  цей  акорд  на  століття.  Я  хочу,  щоб  ваша  усмішка  звучала  навіть  тоді,  коли  всі  лютні  Флоренції  замовкнуть  і  перетворяться  на  порох.

[b]ЛІЗА  [/b][i](напівзаплющивши  очі,  гойдаючись  у  такт  звукам)[/i]:
               Ця  мелодія...  вона  пахне  сумом.  Наче  хтось  плаче  за  тим,  що  ще  не  відбулося.  Мені  здається,  Майстре,  що  ваші  музиканти  грають  не  для  мене.  Вони  відспівують  мою  молодість.

[b]ГОЛОС  СФУМАТО[/b]  [i](пролітає  над  струнами,  пом’якшуючи  звук)[/i]:
                 Колихайтеся,  звуки  музики...  Розчиняйтеся,  ноти...  Нехай  усе  стане  суцільним  плетивом.  Леонардо,  дивись  на  куточки  її  вуст.  Музика  торкнулася  їх.  Тінь  піднялася  вище.  Лови  цей  порух,  поки  він  ще  не  розтанув  у  повітрі!..

[b]ГОЛОС  ПОЛОТНА  [/b][i](глибоко,  вібруючи  від  уявного  звуку  струн)[/i]:
                 Я  приймаю  цей  ритм.  Фарба  лягає,  як  музичний  такт.  Олія  сохне,  затискаючи  звук  у  своїх  прозорих  обіймах.  Я  стаю  німим  співом.  Тепер  кожен,  хто  подивиться  на  мене  через  сотні  років,  почує  цю  флейту...  Почує  і  заплаче,  не  знаючи  чому.

[b]ЛЕОНАРДО  [/b][i](робить  різкий,  але  точний  рух  пальцем,  розтираючи  фарбу  на  губах  Лізи):[/i]
             Є!  Замри,  Лізо...  Не  дихай!..

 [b]  ДІЯ  ДРУГА:  Тріумф  і  Освячення  імені[/b]
                 [i]Майстерня  тоне  у  вечірньому  золоті.  Леонардо  робить  останній  мазок.  Музиканти  беруть  фінальний,  найвищий  акорд,  який  раптово  обривається  і  переходить  у  дзвінку  тишу.  Ліза  повільно  підводиться  з  крісла.  Вона  підходить  до  полотна,  щоб  уперше  побачити  себе.[/i]

[b]ГОЛОС  ПОЛОТНА  [/b][i](урочисто,  наче  орган  у  соборі)[/i]:
               Я  завершене!  Я  більше  не  дерево,  я  не  фарба.  Я  –  погляд,  який  дивиться  на  світ.  Майстре,  ти  викрав  Її  у  смерті.
     
[b]ЛІЗА[/b]  [i](заворожено  дивиться  на  картину,  її  рука  мимоволі  торкається  власних  грудей)[/i]:
                 Це...  я?  Ні,  це  не  дружина  торговця  шовком.  Синьйоре  Леонардо,  ви  забрали  моє  ім'я  і  віддали  його  іншій  Жінці.  Хто  вона?

[b]ЛЕОНАРДО  [/b][i](опускає  пензель,  його  обличчя  бліде,  але  очі  сяють  тріумфом)[/i]:
               Ти  думала,  що  ти  просто  Ліза  дель  Джокондо?  Ні.  Віднині  ти  –  Мона  Ліза.  Моя  Пані  Ліза.  Мадонна  мого  серпанку.  Твій  чоловік  думав,  що  купує  твій  портрет  за  флорини…  Наївний  смертний!..  Твоє  справжнє  ім'я  тепер  належатиме  не  йому,  а  людству.

[b]ГОЛОС  МУЗИКАНТІВ:[/b]
                 Подивіться  на  її  вуста...  Вони  не  сміються,  але  вони  співають  без  звуку.  Це  радість,  яка  пройшла  крізь  сум.  Це  гра  життя  і  тіні.

[b]ЛЕОНАРДО:[/b]
                 Вони  зватимуть  тебе[color="#ff0000"]  [b][i]Джоконда[/i].  [i]«La  Gioconda»[/i]  –  [i]Та,  що  несе  радість!..  [/i][/b][/color]Вони  шукатимуть  у  твоїй  усмішці  гріх,  таємницю,  підступність,  святість...  Вони  збожеволіють,  намагаючись  прорахувати  геометрію  твоїх  зіниць.  А  ти  просто  мовчатимеш,  бо  ти…    –  Сфумато.  Ти  –  істина,  яку  неможливо  схопити  руками.  Це  мій  тріумф,  Моно  Лізо!  Я  закрив  двері  перед  Часом.  Твоя  мить  триватиме  вічно!..

[b]ЛІЗА[/b][i](повільно  задкує  до  виходу,  її  голос  звучить  як  відлуння)[/i]:
             Прощавайте,  Майстре...  Мені  страшно  залишатися  поруч  із  тією,  яка  забрала  мою  душу.  Я  йду  у  свій  земний  дім...  до  своїх  дітей  і  свого  шовку...  А  Вона...  нехай  залишається  з  вами.

[i](Ліза  зникає  в  темряві.  На  сцені  залишається  лише  Леонардо  і  Картина,  яку  починає  огортати  сизий  дим).[/i]

 [b]  ДІЯ  ТРЕТЯ:  Останній  серпанок  Кло-Люсе  [/b]
[i]Минає  16  років.  Простір  розмивається.  Замість  флорентійської  майстерні  –  спальня  замку  Кло-Люсе  у  Франції  (1519  рік).  За  вікном  шумить  чужа  річка  Луара.  Леонардо,  старий,  із  довгою  сивою  бородою,  лежить  у  ліжку.  Його  права  рука  нерухома,  паралізована.  Але  біля  його  ліжка,  повернута  до  нього,  стоїть  Вона  –  Мона  Ліза.  Світло  свічки  вихоплює  лише  її  незмінну  усмішку.[/i]

[b]ЛЕОНАРДО[/b]  [i](говорить  важко,  хрипко)[/i]:
                 Холодно...  Франція  така  холодна  навесні,  Франциску...  моєму  королю,  передайте,  що  я...  я  образив  Бога  і  людей,  бо  моє  мистецтво  не  досягло  тієї  вершини,  якої  прагнуло...  Хоча...  ні.  (Повертає  голову  до  картини)  Я  брешу.  Я  досяг  її.  Ти  тут,  моя  Прекрасна  Жінко.

[b]ГОЛОС  ПОЛОТНА[/b]  [i](тихо,  ніжно,  як  колискова)[/i]:
               …Я  тут,  мій  Майстре.  Твоя  права  рука  вже  вмерла,  але  мої  руки,  які  ти  створив,  усе  ще  тримають  твій  сон.  Я  грію  твою  старість  своєю  молодістю.

[b]ЛЕОНАРДО:[/b]
               Шістнадцять  років...  Ти  подорожувала  зі  мною  через  Альпи.  Ти  мокла  під  дощами,  ти  бачила  королів  і  брудних  солдатів.  Я  міняв  світ,  я  будував  канали  і  креслив  крила  для  людей,  які  так  і  не  злетіли...  Усе  перетворилося  на  попіл  і  чернетки.  Тільки  ти...  ти  стала  живою.  Хто  ж  із  нас  справжній,  Моно  Лізо?  Ти,  яка  дихає  фарбою,  чи  я,  який  став  порохом?

[b]ГОЛОС  СФУМАТО  [/b][i](повільно  піднімається  від  підлоги,  огортаючи  ліжко  Майстра  і  низ  картини):[/i]
           Час  виходити  за  межі  контуру,  Леонардо.  Ти  так  довго  розмивав  межі  на  моїх  полотнах.  Тепер  я  розмию  межу  твого  життя.  Немає  смерті.  Є  лише  перехід  Світла  в  Тінь.

[b]ЛЕОНАРДО[/b]  [i](простягає  ліву  руку  до  картини,  його  пальці  завмирають  за  міліметр  від  обличчя  Джоконди):[/i]
         Там...  за  твоїми  плечима...  зелені  скелі  й  космічна  вода...  Я  йду  туди,  Лізо...  у  твій  пейзаж...  сховай  мене  у  своєму  тумані...

[b]ГОЛОС  ПОЛОТНА:[/b]
         …Іди,  Майстре.  Тепер  я  дивитимусь  на  світ  Твоїми  Очима!..
(Свічка  гасне.  Повна  темрява.  Лише  на  секунду  спалахує  промінь  світла,  який  вихоплює  з  сутінків  обличчя  Мони  Лізи.  Вона  посміхається).
                 
                                                       [b]    ЗАВІСА
[/b]
 [b]  [color="#ff0000"]  Глосарій  до  драматичної  містерії  
«ЛЕОНАРДО  ДА  ВІНЧІ:  Сфумато,  або  Серпанок  для  Мони  Лізи»[/color][/b]

[b]Відродження  (Ренесанс)[/b]  —  культурно-історична  епоха  в  історії  Європи  (XIV–XVI  ст.),  що  прийшла  на  зміну  Середньовіччю.  Характеризується  відродженням  інтересу  до  античності,  гуманізмом  та  антропоцентризмом  (фокусом  на  людині  та  її  розумі).
«Джоконда  (італ.  La  Gioconda)»  —  друга  назва  знаменитого  портрета  Леонардо  да  Вінчі,  написана  приблизно  у  1503  році.  Окрім  того,  що  це  фемінізоване  прізвище  чоловіка  моделі  (дель  Джокондо),  італійською  це  слово  буквально  означає  «весела»,  «та,  що  дарує  радість».  Повна  назва  полотна  «Портрет  пані  Лізи  дель  Джокондо».

[b]Кло-Люсе[/b]  —  старовинний  королівський  замок  у  Франції  (поблизу  Амбуаза),  де  Леонардо  да  Вінчі  провів  останні  три  роки  свого  життя  на  запрошення  короля  Франциска  І  і  де  він  помер  у  1519  році.

[b]Лютня  [/b]—  старовинний  струнний  щипковий  музичний  інструмент  із  круглим  корпусом,  який  був  надзвичайно  популярним  в  епоху  Відродження.  Метафорично  у  п'єсі  уособлює  земний  звук,  що  минає.

[b]Містерія[/b]  —  жанр  середньовічного  релігійного  театру,  що  виник  на  основі  літургійного  дійства.  В  авторському  контексті  антології  —  це  поетична  драма  ідей,  де  реальність  переплітається  з  метафізичними  силами  та  алегоричними  голосами.

[b]Мона  Ліза  (італ.  Mona  Lisa)  [/b]—  загальноприйнята  назва  портрета  Лізи  дель  Джокондо.  Слово  «Мона»  —  це  шанобливе  скорочення  від  італійського  Madonna  (моя  пані,  добродійка).

[b]Сфумато[/b]  [i](італ.  [b]sfumato  [/b]—  задимлений,  оповитий  туманом)  [/i]—  живописна  техніка,  винайдена  Леонардо  да  Вінчі,  яка  полягає  в  пом'якшенні  контурів  фігур  і  предметів,  що  дозволяє  передати  повітряне  середовище  та  плавність  переходів  від  світла  до  тіні.  У  п'єсі  виступає  як  окремий  метафоричний  персонаж.

[b]Флоренція  [/b]—  італійське  місто,  столиця  Тоскани,  яке  вважається  «колискою  Відродження».  Саме  тут  на  початку  XVI  століття  Леонардо  да  Вінчі  зустрів  Лізу  дель  Джокондо  і  почав  роботу  над  її  портретом.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071863
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2026

Ірина Вовк. АНТОЛОГІЯ містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 2)

   [color="#ff0000"]  [b]  3.  ЖАННА  Д’АРК:  ПОВЕРНЕННЯ  В  ДОМРЕМІ́[/b][/color]
       [i]    (драматичний  есей-містерія  в  голосах  з  прологом  і  трьома  післядіями)
 
             [/i]
           [color="#ff0000"](  до  595-их  роковин  смерті  на  вогнищі  ЖАННИ  Д’АРК,  присвячується)
[/color]
[i][b]«Я  би  краще  померла,  ніж  скасувала  те,  що  Бог  звелів  мені  зробити.  Всі  мої  слова  і  вчинки  –  у  руках  Божих».
 З  матеріалів  Руанського  допиту  Жанни  д'Арк,  1431  рік.[/b][/i]
                                                                       
   [b]  ПРОЛОГ:  Три  виміри  Руана[/b]
[i](30  травня  1431  року.  Руанська  площа  застигає  в  лещатах  сірого  каменю.  Час  зупиняє  свій  хід,  затиснутий  між  шпилями  собору  та  ешафотом.  Повітря  густішає,  перетворюючись  на  пергамент,  на  якому  багатоголосий  натовп  прагне  випалити  своє  останнє  слово).  [/i]

[b]Голос  Пергаменту[/b]:
               …Тридцять  два  допити.  Сімдесят  статей  звинувачення.  Тонкі  літери,  виведені  чорним  чорнилом,  що  вже  встигло  висохнути.  Кожне  моє  слово  –  удар  меча.  Кожна  крапка  –  цвях.  Я  зафіксував  її  межі,  я  зв'язав  її  живе  ім'я  вузлами  латинських  речень.  Вона  більше  не  належить  травам  і  небу.  Вона  належить  моїм  архівам.

[b]Голос  Залізного  Осердя[/b]:
               …Обручі.  Ланцюги.  Важкі  руків'я  мечів,  холодні  від  ранкової  роси.  Я  тримав  її  у  вежі  під  замко́м,  а  тепер  тримаю  тут,  посеред  площі  Руана.  Я  кував  обладунки  для  її  перемог,  а  тепер  кую  кільце  для  її  кінця.  Метал  не  знає  сумніву  і  жалю.  Залізо  завжди  перемагає  плоть.

[b]Голос  Каменя[/b]:
             Руан.  Сірі  плити,  витоптані  тисячами  ніг.  Шпилі  собору,  що  ріжуть  небо  навпіл.  Я  бачив  сотні  життів,  які  спалахували  й  гасли  на  моїх  очах,  мов  свічки  на  вітрі.  Я  не  вмію  тримати  тепла.  Я  просто  стою  і  слухаю.  Камінь  нікуди  не  поспішає…
             …Я  –  тиша,  яка  переживе  цей  день,  цей  натовп  і  цей  попіл.  
                                                                                                           ***
                                                     
   [color="#ff0000"]  [b]    КРИЛА  НАД  ВОГНИЩЕМ
[/b][/color]
[b]Хор  натовпу  [/b][i](багатоголосий  гул,  що  переходить  у  шепіт  ритмічного  заклику[/i]):
               Сухе...  Дерево  сухе...  Вітер  із  Сени,  не  задувай  іскру.  
Дивіться  на  її  очі.  Чому  вона  не  заплющує  їх?  
Дивіться  на  її  уста  –  вони  шепочуть  молитву.  А  може,  імена  святих!..
Дивіться  на  шпилі  собору  –  там  галки  сіли  на  камінь.  

…Пали!  Пали  цю  хмару,  доки  сонце  не  зайшло  за  дахи!  
Нехай  дим  виїсть  саму  пам'ять.
Попіл  повинен  мовчати…

[b]Кат  [/b][i](важко,  пригнічено)[/i]:
                     Ланцюг  тримає  міцно.  Стовп  не  похитнеться.  Пробач  мені,  Діво...  Прости,  невинне  ягнятко...  Це  просто  моя  робота.  Моя  рука  лише  сліпий  інструмент,  що  повертає  темряву  на  її  місце.  Перша  іскра  торкається  лози.  Почалося.

[b]Воїни  [/b][i](глухий  стукіт  залізних  щитів  об  бруківку)[/i]:
                     Сталевий  обруч  навколо  свята  смерті.  Крок  назад,  у  тінь  щитів.  Натовп  тисне.  Пильнуйте  периметр.  Обличчя  горять  від  жару...  Хлопці,  відверніться.  Вона  ж  зовсім  дитина.  Вона  легша  за  цей  хмиз.

[b]Жанна  [/b][i](внутрішній  монолог  Душі,  що  поступово  відривається  від  площі)[/i]:
                   Цей  дим...  він  прохолодний.  Він  пахне  липневим  ранком  і  туманом  над  Маасом.  Пам’ятаєш,  мамо?  Туман  тоді  був  таким  густим,  що  я  не  бачила  власних  ніг  у  траві,  але  йшла  наосліп,  за  лагідним  шумом  річкової  води.  Мамо,  твої  долоні  знову  поруч.  Вони  пахнуть  свіжовипеченим  житнім  хлібом  і  сушеною  лавандою,  яку  ти  завжди  ховала  в  мої  речі.  Ти  кличеш  мене  вечеряти?  Зачекай,  я  вже  біжу...
                   …Тільки  спершу  пробіжу  через  наше  поле.  Дивись,  батьку,  які  соковиті  й  високі  цього  року  колоски  в  Домремі́!  Вони  лоскочуть  мені  лікті.  Вони  золоті,  такі  золоті  від  ласкавого  вечірнього  сонця.  Батьку,  не  плач,  не  тримай  мене  за  руки  так  сильно,  як  у  той  день,  коли  я  йшла  з  дому.  Поглянь  на  мене:  я  не  зрадила  нашого  імені.  Я  не  зрадила  жодної  травинки,  жодної  квітки  на  дикій  яблуні,  під  якою  любила  сидіти.
                 Жакміне,  Жане,  П'єре...  братики  мої.  Пам'ятаєте,  як  ми  ховалися  у  високому  житі  від  літньої  грози?  П'єре,  твій  дерев'яний  іграшковий  меч,  який  ти  зламав  у  нашому  садку...  я  часто  згадувала  його,  коли  тримала  справжнє,  холодне  залізо  в  руках.  Жакміне,  ти  завжди  ділився  зі  мною  найтеплішим  коржем,  коли  ми  пасли  овець.  Жане,  мій  вірний  супутнику  в  дорогах,  ми  знову  вдома,  і  наша  дорога  нарешті  затихла,  розчинившись  у  вечірній  траві…
                   А  ти,  Катрін,  сестричко...  голос  твоєї  вербової  сопілки  все  ще  виграє  на  моїх  устах.  Ми  знову  ділимо  одне  ліжко  на  двох  на  нашому  горищі  під  солом'яною  стріхою.  Спи,  маленька,  все  закінчилося.
             …Мій  бідний,  зляканий  королю...  Я  тримала  свій  білий  прапор  над  твоєю  головою  у  Реймсі  не  заради  твоєї  корони.  Я  просто  хотіла,  щоб  французькі  діти  більше  ніколи  не  ховалися  в  лісах  від  погрозливого  тупоту  чужих  коней.  
                       Архангеле  Михаїле...  Катерино...  Маргарито...  Ось  ви  де!  Ви  не  мовчали.  Чекали,  поки  закінчаться  слова  людей  і  шурхіт  їхніх  пер  на  пергаментах  Суду.  
…Ці  обладунки  більше  не  тиснуть  мені  на  рамена,  Михаїле.  Вони  викувані  з  того  ж  світла,  яке  зараз  обіймає  мене  і  підіймає  вгору.  Мені  більше  не  важко.  Немає  стін.  Немає  болю.  Це  повернення  Світла  до  Світла.
Тепер  я  інша.  
У  мене  є…  крила.

[b]Хор  натовпу  [/b][i](раптове  затишшя,  що  переходить  у  переляканий  подих)[/i]:
Дивіться...  Дивіться  вгору!  Над  димом...  Пташка!

 [i]    (Ритмічний  удар  щитів  воїнів  раптово  уриваєтся).
[/i]
                     …Над  тліючим  попелищем  Руана  важке  повітря  здригається.  
Біла  голубка,  легка  й  невагома,  зривається  в  небо,  вивільняючись  із  сірих  тенет  диму.  Вона  робить  коло  над  шпилями  собору  і  зникає  у  вишині,  а  на  гарячий  чорний  попіл  повільно,  наче  чиста  незаймана  сльоза,  опускається  її  крихітне  білосніжне  пір'ячко.
                                                                                             ***
     [b]  ПІСЛЯДІЯ  ПЕРША:  ЗГАРИЩЕ  Й  ВІТЕР[/b]

[b]Голос  Попелу[/b]  [i](сірий,  шелесткий  звук)[/i]:
                   Я  –  те,  що  лишилося,  коли  замовкло  Залізо…  Я  –  теплий  пил,  який  щойно  був  Її  серцем…  Пергамент  думає,  що  він  упіймав  Її?  Камінь  думає,  що  він  Її  перестояв?  Ні.  Вона  належала  мені.  Я  обіймав  Її  останній  подих.  Мої  сірі  тоненькі  пасма  ловили  Її  сльози.  Тепер  я  розсиплюся  по  Руану,  я  впаду  в  очі  кожному,  хто  дивився  на  вогонь,  і  вони  ніколи  не  зможуть  забути  цей  день.  Я  стану  їхнім  вічним  безсонням.

[b]Голос  Пергаменту  [/b][i](сухий,  скрипучий)[/i]:
                   Не  хвалися,  Попеле.  Тебе  змиє  в  Сену  перший  же  весняний  дощ.  А  мої  чорні  літери  –  це  тавро.  Суд  завершено.  Анатомія  єресі  підписана  судовими  мужами.  Вона  закрита  в  сейфах  Історії.

[b]Голос  Вітру  із  Сени[/b]  [i](стрімкий,  прозорий)[/i]:
                 …  Ой  ні,  Писарю!  Ти  висушив  своє  чорнило,  але  забув  відчинити  вікно!..  

       [i](Звук  сильного  пориву  вітру)[/i].

 Я  підхоплю  Її  біле  пір'ячко,  я  не  дам  йому  впасти  на  згарище…  Там  ще  тліють  жаринки  вогню.  
Попіл  –  землі,  літери  –  архівам,  а  чиста  пам'ять  –  мені!..  Я  дму  на  схід.  Туди,  де  Маас  несе  свої  спокійні  води.  Туди,  де  немає  запаху  смоли…
 Летимо,  Жанно...  Твоє  Домремі́  чекає!..

     [b]ПІСЛЯДІЯ  ДРУГА:  ТІНІ  СЛАВИ  і  ЗРАДИ  
[/b]
[b]Голос  Вітру  із  Сени:[/b]
                 …Я  несу  тебе  над  засинаючим  світом,  біле  пір’ячко.  Дивись  крізь  мій  прозорий  шлейф:  там,  унизу,  в  сутінках  земних  лабіринтів,  ворушаться  Тіні.  Вони  думають,  що  перехитрили  вічність.  Вони  думають,  що  купили  твій  попіл…

[b]Голос  Чорної  Мантії  [/b][i](Суддя  П'єр  Кошон,  єпископ  Бове)[/i]:
               …Усе  скінчено.  Я  вирвав  цей  бур'ян  із  виноградника  Господнього!..
 Я  зважив  її  слово  на  терезах  із  замерзлого  крику.  Я  закрив  небо  замка́ми  латинських  літер.  Чому  ж  тепер  мої  книги  пахнуть  горілою  травою?  Чому  літери  на  моїх  сторінках  повзуть,  мов  чорні  хробаки,  шукаючи  схованки  від  її  мовчання?  Я  був  суддею!  Я  був  законом!  Але  закон  змерз...  
               …Жанно,  не  дивись  на  мене  своїм  попелом.  Моє  чорнило  не  зможе  змити  твій  останній  погляд  з  моїх  зіниць.

[b]Жанна  (Голос  Душі)[/b]:
                 Ти  шукав  закон  у  мертвих  книгах  і  прогледів  Живе  Світло…
                 Ти  судив  не  мене,  П’єре  в  Мантії.  Ти  судив  сонце,  що  сходило  над  твоїм  дахом,  і  намагався  сховати  його  в  шухляду.  Твій  вирок  –  це  лише  клітка,  яку  ти  збудував  для  власного  страху.  Тепер  спи  в  її  стінах.  Я  прощаю  твою  сліпоту.  

[b]Голос  Залізного  Персня[/b]  [i](Герцог  Філліп  Бургундський)[/i]:
…Пийте,  панове!  Орлеанська  відьма  більше  не  поведе  французів  на  наші  стіни!..
                 Тридцять  монет...  десять  тисяч  ліврів...  яка  різниця,  як  називається  вага  срібла?  Земля  ділиться  мечами,  а  душі  купуються  для  того,  щоб  палити  їх  у  печах  політики.  Я  продав  дівчисько  у  чоловічих  штанях  –  Бургундія  виграла  цю  партію!..  Але  чому  вино  в  моєму  кубку  стало  густим  і  гарячим,  мов  кров?  Чому  мої  за́мки  здаються  мені  тепер  склепами,  витесаними  з  німого  льоду?..

[b]Жанна  (Голос  Душі)[/b]:
                   …Ти  продав  мене  за  срібняки,  Філліпе,  як  колись  продали  Христа.
Ти  міняв  живу  землю  на  мертвий  метал,  але  метал  холодний,  він  не  зігріє  твоїх  долонь  у  сутінках.  Бенкетуй  на  своєму  попелищі,  Тіне  в  Короні!..  
                     …Моя  вечеря  вже  пахне  хлібом.

[b]Голос  Перемоги  [/b][i](луна  далеких  сурем,  гучна,  але  порожня)[/i]:
                   Стій,  Діво!..  Куди  ти  летиш?  Твоє  місце  на  коні!  Твій  білий  прапор  досі  майорить  над  Орлеаном!  Ми  викарбували  твоє  ім'я  на  щитах,  ми  співаємо  про  тебе  в  тавернах!  Повернись  у  наші  металеві  лави,  нам  потрібна  твоя  ярість!

[b]Жанна  (Голос  Душі)[/b]:
               …Моя  ярість  згоріла  в  Руані.  Мій  меч  залишився  в  землі.  Прапори  –  це  лише  тканина,  що  тріпотить  від  вітру.  Не  шукайте  мене  серед  заліза.  Я  йду  туди,  де  вівці  п'ють  воду  з  криниці,  не  знаючи  імені  королів.

[b]Голос  Короля  Карла  VII  [/b][i](тихий,  тремтячий,  палацовий  шепіт)[/i]:
               Жанно...  це  ти?..  Твій  дим  долетів  до  моїх  палат.  Мені  холодно,  Жанно.  Реймська  корона  тисне  мені  на  скроні,  вона  здається  мені  зробленою  з  того  самого  розпеченого  заліза,  що  спалило  тебе.  Скажи  їм...  скажи  Історії,  що  я  не  зраджував  тебе.  Я  просто...  чекав.  Я  –  правитель  і  мені  потрібен  був  мир...  
                 Не  проклинай  мене!..

[b]Жанна  (Голос  Душі)[/b]:
             Я  не  вмію  проклинати,  мій  бідний,  зляканий  королю.  Не  ремствуй!..  
             Живи  своїм  коротким  земним  віком.  Мій  Реймс  тепер  там,  де  цвіте  дика  яблуня.  Я  прощаю  тобі  твій  страх.

   [b]ПІСЛЯДІЯ  ТРЕТЯ:  ВІЧНЕ  ДОМРЕМІ́  [/b]
[i](Звуки  Руана  і  його  Тіні  повністю  зникають.  Чути  лагідний  шум  річки  Маас,  тихий  сплеск  води,  шелест  листя  і  далекий,  чистий  звук  вербової  сопілки).[/i]

[b]Голос  Дикої  Яблуні:[/b]
                 …  Ось  і  ти.  Ти  стала  такою  легкою,  маленька  Жаннетто.  Твої  босі  ніжки  більше  не  лишають  слідів  на  росі.  Сідай  під  мої  віти.  Мої  білі  квіти  пахнуть  так  само,  як  у  той  рік,  коли  ти  вперше  заплакала  від  Божого  слова.

[b]Мати  (Ізабелла  Роме)[/b]  [i](теплий,  затишний  голос  літньої  жінки)[/i]:
                   …Жаннетто,  доню!  Ну  де  ти  так  довго  ходила?..
 Вже  сонце  сіло  за  пагорб,  корів  пригнали,  а  житній  хліб  на  столі  вже  охолонув.  Батько  хвилювався,  нарікав,  що  ти  знову  задивилася  на  небо.  Іди  до  хати,  вимий  руки.

[b]Батько  (Жак  д'Арк)  [/b][i](утомлений,  але  глибокий  батьківський  голос):[/i]
                         Ну  годі  тобі,  Ізабелло,  не  свари  її.  Вона  ж  дитина…
 …Жаннетто,  заходь.  Я  бачив  сьогодні  вовків  біля  лісу,  добре,  що  ти  повернулася  завидна.  Сідай  поруч.  Брати  вже  за  столом.

[b]Брати  (Жакмін,  Жан,  П'єр)  [/b][i](разом,  сміючись)[/i]:
                         …Жанно,  ми  лишили  тобі  найтеплішу  скоринку!  І  П'єр  знову  відремонтував  свій  дерев'яний  меч!..
Сестра  Катрін:
                       …Я  постелила  нам  свіже  сіно,  Жанно.  Воно  так  пахне  літом.  Розкажи  мені,  що  тобі  снилося,  коли  ти  заснула  на  вигоні?

[b]Жанна[/b]  [i](Голос  Душі,  що  знову  стає  голосом  маленької  дівчинки,  сповненим  невимовного  спокою):[/i]
                     Мені  снився  дивний,  довгий  сон,  Катрін...  Мені  снилося,  що  я  ходила  далеко-далеко,  за  самі  обрії.  Що  я  носила  важкий  чоловічий  одяг,  який  тиснув  мені  на  груди,  і  тримала  в  руках  холодну  смерть.  Мені  снилися  великі  міста  з  каменю,  де  люди  кричали  моє  ім'я,  а  потім...  потім  мені  снився  великий  вогонь,  який  хотів  мене  забрати.  Було  так  гаряче  і  страшно...
               Але  тепер  я  прокинулася.  Як  добре,  що  це  був  лише  сон.  Як  добре,  що  хліб  теплий,  а  ви  всі  –  тут.

[b]Архангел  Михаїл[/b]  [i](Голос  Небесного  Світла,  величний,  але  лагідний)[/i]:
Вона  вдома.  Коло  замкнулося.  Вечеряйте,  діти  Світла.  Грози  більше  не  буде.

[i](Музика  сопілки  наростає,  переходячи  у  світлий,  прозорий  хорал  cantus  planus.    Голоси  розчиняються  у  тиші).
                     [/i]  [b]  [i]  ЗАВІСА[/i][/b]
 
[color="#ff0000"][b]    Глосарій  есею-містерії  в  голосах
   «ЖАННА  Д’АРК:  ПОВЕРНЕННЯ  В  ДОМРЕМІ»[/b]
[/color]
[b]Архангел  Михаїл[/b]  –  небесний  покровитель  і  захисник,  чий  голос  та  видіння,  за  свідченнями  Жанни,  спонукали  її  піднятися  на  захист  Франції.

[b]Домремі́  [/b]–  рідне  селище  Жанни  на  межі  Шампані  та  Лотарингії,  символ  її  втраченого  дитинства,  миру  та  родинного  тепла.

[b]Ешафот  [/b]–  дерев'яний  поміст  на  площі  Старий  Ринок  у  місті  Руані,  зведений  спеціально  для  її  публічної  страти.

[b]Жак  д'Арк  [/b]–  батько  Жанни,  заможний  селянин  із  Домремі́;  його  глибокі  переживання  та  батьківська  любов  згадуються  у  передсмертному  монолозі  доньки.

[b]Жакмін,  Жан,  П'єр[/b]  –  рідні  брати  Жанни;  Жан  та  П'єр  згодом  воювали  разом  із  нею  у  королівському  війську.

[b]Ізабелла  Роме[/b]  –  мати  Жанни,  яка  виховувала  її  у  глибокій  побожності  та  чиї  теплі  руки  пахли  лавандою  й  домашнім  хлібом.

[b]Катрін  [/b]–  молодша  сестра  Жанни,  яка  померла  в  юному  віці  ще  до  того,  як  Орлеанська  Діва  пішла  на  війну.

[b]Маас[/b]  –  річка,  що  протікає  поблизу  її  рідного  Домремі́,  образ  спокою  та  внутрішньої  чистоти  у  її  передсмертних  спогадах.

[b]Реймс[/b]  –  священне  місто  Франції,  де  в  соборі  Жанна  стояла  поруч  із  королем  Карлом  VII  під  час  його  коронації.

[b]Руан[/b]  –  місто  в  Нормандії,  де  відбувався  тривалий  інквізиційний  суд  над  Жанною  і  де  обірвалося  її  земне  життя.

[b]Свята  Катерина  та  Свята  Маргарита[/b]  –  християнські  мучениці,  чиї  голоси  Жанна  чула  з  тринадцяти  років  і  які  вели  її  крізь  випробування.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071681
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2026

Ірина Вовк. АНТОЛОГІЯ містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 1)

     [color="#ff0000"]  [b]    «ДАНТЕ:  ОСТАННІЙ  ПОГЛЯД  РАВЕННИ»[/b]
[/color]
     ([i]драматична  містерія  в  голосах  на  дві  з'яви)[/i]

[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Данте  Аліг'єрі  (Майстер)[/b]  –  56-річний  поет-вигнанець,  що  помирає  від  малярії.
[b]Голос  Флоренції  [/b]–  темна,  потворна  постать  у  золотій  короні,  алегоричний  образ  рідного  міста-мачухи.
[b]Голос  Франчески  да  Ріміні  [/b]–  тінь  грішниці  з  другого  кола  Пекла,  яка  уособлює  нещасне  кохання.
[b]Голос  Графа  Уголіно  [/b]–  тінь  із  крижаного  озера  Антенори  (дев'яте  коло  Пекла),  яка  уособлює  вічну  лють  і  ганьбу.
[b]Голос  Беатріче  [/b]–  духовна  муза  Данте,  уособлення  вселенської  тиші,  чистоти  та  Неба.

[b]Персонажі,  які  згадуються  у  ремарках:[/b]
[b]Гвідо  Новелло  да  Полента[/b]  (правитель  Равенни,  у  чиєму  будинку  відбувається  дія).
[b]Паоло[/b]  (коханий  Франчески).
[b]Архієпископ  Руджері[/b]  (ворог  графа  Уголіно).
[b]Папа  Боніфацій  VIII  [/b](ворог  Данте).
[b]Сини  Данте,  пріори,  черки  [/b](флорентійські  друзі).

[color="#ff0000"][i]«Чи  це  той  славетний  шлях,  яким  Данте  Аліг'єрі  повертають  на  батьківщину  після  тринадцяти  років  вигнання?  Пробачте,  але  ні!  Я  можу  скрізь  споглядати  сонце  і  зорі,  скрізь  міркувати  про  найсолодші  істини…  Я  не  повернуся,  доки  мені  не  повернуть  мою  честь».[/i][/color]
[color="#ff0000"][b]Данте  Аліг'єрі  [/b][i](із  реального  листа  до  флорентійського  друга,  1315  рік)[/i]
[/color]
               [b]    З'ЯВА  І.  Суд  із  Мачухою[/b]
[i](Вересень  1321  року.  Равенна.  Маленька  кімната  у  будинку  Гвідо  Новелло  да  Полента.  За  вікном  шумить  сосновий  бір  Кьяссі  й  пахне  гнилими  болотами  Венеції,  де  56-річний  Данте  підхопив  смертельну  малярію.  На  ліжку  в  лихоманці  лежить  поет.  Очі  його  заплющені,  але  губи  судомно  шепочуть  рядки  терцин.  Раптом  повітря  в  кімнаті  важчає,  і  з  кутка,  затягнутого  нічним  туманом,  виринає  темна,  потворна  постать  у  золотій  короні,  від  якої  тхне  воском,  сукном  та  кров'ю  братських  могил.  Це  Вона  —  Флоренція).[/i]

[b]Голос  Флоренції  [/b][i](важке,  сите  рипіння  міщанського  суду)[/i]:
                   Гей,  Аліг’єрі!  Твоє  дихання  вже  пахне  сирою  землею  Равенни.  Чи  не  набридло  тобі  блукати  чужими  заїздами  та  жувати  гіркий,  солоний  хліб  чужих  правителів?  Схили  голову.  Визнай  перед  нашими  пріорами,  що  ти  був  зрадником,  заплати  штраф  і  повертайся  до  своїх  білих  стін  над  Арно.  Ми  дозволимо  тобі  померти  вдома,  якщо  ти  одягнеш  сорочку  грішника  і  вибачишся  на  площі.

[b]Данте[/b]  [i](не  розплющуючи  очей,  голос  тихий,  але  гострий,  наче  лезо  сієнського  кинджала):[/i]
                     Замовкни,  Мачухо  без  любові!  Ти  зруйнувала  мій  дім,  ти  засудила  моїх  синів  до  страти,  а  мене  обіцяла  спалити  на  багатті,  якщо  я  переступлю  твої  ворота.  І  тепер  ти  хочеш,  щоб  я  купив  твою  ласку  за  ціну  власної  честі?  Я  не  повернуся  в  сорочці  каяття.  Мій  шлях  на  батьківщину  не  пролягає  через  твої  брудні  ринки  та  гільдії…

[b]Голос  Флоренції[/b]:
                     Зухвалий  гордію...  Хто  ти  без  мене?  Ти  просто  жебрак  на  сходах  чужих  палаців!  Твої  колишні  друзі  –  Черки  –  купують  коней  і  шиють  шовкові  плащі,  а  ти  помираєш  на  чужині,  тримаючи  в  руках  пергаменти,  які  ніхто  не  читає.  Я  дала  тобі  ім'я,  я  вигодувала  тебе  своїм  молоком,  а  ти  прокляв  мене  у  своїх  віршах  і  заселив  моїми  найкращими  громадянами  найглибші  кола  свого  вигаданого  Пекла!

[b]Данте[/b]  [i](Майстер,  піднімаючи  важку,  гарячу  від  вогневиці  голову)[/i]:
                   Я  не  проклинав  тебе,  я  написав  гірку  правду…  Твої  найкращі  громадяни  –це  вовки,  що  гризуть  одне  одному  горлянки  за  жменю  монет.  Твоє  золото  пахне  зрадою,  твої  закони  міняються  щотижня,  як  одежа  на  повіях.  Жива  душа  не  шукає  притулку  в  лігві  звірів.
                   Я  створив  власну  Флоренцію,  чисту  й  неземну,  де  немає  ваших  крикливих  площ  і  закривавлених  веж.  Моя  батьківщина  –  це  мої  терцини,  де  кожне  слово  зважене  на  терезах  істини.  Подивись  на  моє  Пекло  –  там  уже  готове  місце  для  твого  Папи  Боніфація,  і  для  кожного  з  твоїх  пріорів,  що  торгували  моїм  містом...
[b]
           З'ЯВА  ІІ.  Голоси  мороку  та  світло  зірок
[/b]
                       [i]  (Лихоманка  посилюється,  дихання  Данте  стає  важким  і  свистячим.  Потворна  постать  Флоренції  розчиняється  у  гнилому  тумані,  але  кімната  не  порожніє.  Морок  навколо  ліжка  починає  колихатися,  і  з  нього  один  за  одним  виникають  образи,  які  поет  колись  вивів  із  темряви  своїм  чорнилом.  Це  тіні  тих,  кого  він  засудив  або  оплакав  у  своїх  терцинах).[/i]

[b]Голос  Франчески  да  Ріміні  [/b][i](ніжне,  ледь  чутне  зітхання,  що  пахне  бурею)[/i]:
                         Майстре...  ми  летимо  крізь  пекельний  вихор,  і  нашому  крику  немає  кінця.  Ти  подарував  нам  вічність,  Данте,  але  це  вічність  у  проклятті.  Ти  плакав  над  нашим  коханням  з  Паоло,  ти  зомлів  від  жалю,  але  твій  суворий  закон  не  випустив  нас  із  другого  кола.  Навіщо  твій  розум  такий  невблаганний?  Чому  ти  не  залишив  нам  бодай  краплі  надії?

[b]Данте  [/b][i](Майстер,  судорожно  стискаючи  ковдру  занімілими  пальцями)[/i]:
                    Не  я  зачинив  вас  там,  Франческо...  Мій  пензель  лише  записав  закон  Неба.  Я  страждав  разом  із  вами,  моя  душа  розривалася  від  вашого  болю,  але  я  не  міг  збрехати  на  пергаменті.  Мистецтво  –  це  не  милосердя,  мистецтво  –  це  істина,  закарбована  в  суворому  камінні  вічності.

[b]Голос  Графа  Уголіно[/b]  [i](глухе,  залізне  гризіння  з  глибини  крижаного  озера)[/i]:
                     Ти  замурував  мене  в  лід  Антенори,  Аліг’єрі!  Ти  змусив  мене  вічно  гризти  череп  мого  ворога  Руджері  на  очах  у  всього  людства.  Ти  оголив  мою  ганьбу  і  мій  голод,  ти  зробив  мій  гріх  безсмертним.  Хто  дав  тобі  право  судити  нас,  смертна  людино?

[b]Данте  (Майстер)[/b]:
                       Право  натовпу  –  мовчати,  право  тирана  –  вбивати,  а  право  поета  –  бути  голосом  того  Суду,  куди  не  дотягнуться  ваші  земні  мечі.  Я  не  суддя  вам,  Уголіно.  Я  лише  свідок,  який  пройшов  крізь  Пекло  з  відкритими  очима,  щоб  вивести  людство  до  світла…  Моє  серце  випалене  вашими  криками,  але  мій  пергамент  чистий!..

(Раптом  усе  замовкає.  Глухий  стогін  грішників  та  шурхіт  пекельного  вихору  зникають.  Кімната  в  Равенні  наповнюється  прохолодним,  чистим  повітрям,  що  пахне  гірською  росою  та  ліліями.  Морок  відступає,  і  на  межі  світла  з'являється  Вона  –  Беатріче.  В  її  очах  немає  пекельного  страху,  лише  спокійна,  вселенська  тиша).

[b]Голос  Беатріче[/b]:
                  Спи,  мій  поете.  Твій  земний  шлях  завершено.  Ти  прохо́див  чужими  сходами,  ти  зносив  образи  мачухи-Флоренції,  ти  проніс  свій  біль  крізь  дев’ять  кіл  людського  безумства.  Ти  викував  свій  закон  із  криці  та  сліз.
Поглянь  на  свої  руки,  Майстре!  –  вони  більше  не  тримають  перо.  Твоя  "Комедія"  написана.  Нехай  земля  забирає  твої  борги,  твою  втому  і  твій  останній  вересень  у  Равенні.  Ти  залишаєш  їм  їхнє  золото  й  закривавлені  вежі.
…Озирнися  на  мій  поклик.  Твоє  Небо  в  зорях  вже  чекає  на  тебе.

[b]Данте  [/b][i](Майстер  робить  свій  останній,  глибокий  подих,  його  обличчя  розгладжується,  а  губи  невагомо  вимовляють  фінальний  акорд  життя)[/i]:
                     ...Зорі…

[i](Серце  зупиняється.  У  вимерзлій  кімнаті  Равенни  настає  тиша.  Епоха  Данте  і  його  «Комедії»  зачиняє  свої  важкі  залізні  ворота,  залишаючи  світові  нерухоме  тіло  вигнанця  і  вічне,  непідвладне  земному  суду  Небо).[/i]
                 
[color="#ff0000"][b]Глосарій  драматичної  містерії  «ДАНТЕ  АЛІГ'ЄРІ:  Останній  погляд  Равенни»[/b][/color]
[b]Аліг'єрі  (Данте)  [/b]—  великий  італійський  поет,  мислитель  і  богослов  доби  Середньовіччя,  один  із  творців  літературної  італійської  мови;  автор  монументальної  поеми  «Божественна  комедія».

[b]Антенора[/b]  —  друга  зона  дев'ятого  кола  Пекла  в  «Комедії»  Данте,  названа  на  честь  троянця  Антенора,  який  зрадив  свою  батьківщину;  місце  вічної  кари  для  зрадників  вітчизни  та  однодумців,  застиглих  у  крижаному  озері  Коцит.

[b]Арно  [/b]—  річка  в  Італії,  на  якій  розташоване  місто  Флоренція;  у  тексті  постає  символом  втраченого  дому  та  білих  стін  рідного  міста,  куди  поет  так  і  не  повернувся.

[b]Беатріче  (Портінарі)[/b]  —  муза,  платонічне  й  сакральне  кохання  всього  життя  Данте;  у  «Божественній  комедії»  вона  є  уособленням  божественного  милосердя  та  вищої  мудрості,  яка  веде  поета  крізь  Рай.

[b]Боніфацій  VIII[/b]  —  Папа  Римський,  затятий  політичний  ворог  Данте,  який  підтримав  партію  «чорних  гвельфів»  і  сприяв  вигнанню  поета  з  Флоренції;  Данте  ще  за  життя  понтифіка  засудив  його  до  восьмого  кола  Пекла  за  гріх  симонії  (торгівлі  церковними  посадами).

[b]Гвідо  Новелло  да  Полента  [/b]—  правитель  Равенни,  меценат  і  захисник  мистецтв,  який  надав  притулок  вигнанцю  Данте  в  останні  роки  його  життя  і  влаштував  йому  урочисте  поховання.

[b]Гільдії  [/b]—  об'єднання  купців  та  ремісників  у  середньовічній  Флоренції,  які  зосереджували  у  своїх  руках  величезний  капітал  та  політичну  владу,  диктуючи  жорсткі,  прагматичні  закони  міщанського  суспільства.

[b]Граф  Уголіно  (делла  Герардеска)  [/b]—  італійський  політичний  діяч,  якого  разом  із  синами  та  онуками  замурували  у  вежі  й  прирекли  на  голодну  смерть;  у  «Пеклі»  Данте  зображує  його  у  кризі  Антенори,  де  той  вічно  гризе  череп  свого  ворога  –  архієпископа  Руджері.

[b]Кьяссі  (Классе)  [/b]—  старовинний  сосновий  бір  поблизу  Равенни,  шум  якого  надихав  Данте  під  час  написання  пейзажів  земного  Раю  у  фіналі  «Чистилища».

[b]Малярія  [/b]—  інфекційна  хвороба,  яку  Данте  підхопив  наприкінці  літа  1321  року  під  час  дипломатичної  місії  на  болотах  Венеції,  що  стала  причиною  його  раптової  смерті  в  Равенні.

[b]Пріори  [/b]—  вищі  посадовці,  члени  уряду  (уряду  колегії  пріорів)  Флорентійської  республіки;  Данте  сам  належав  до  цієї  колегії  у  1300  році,  доки  переворот  «чорних  гвельфів»  не  позбавив  його  прав.

[b]Равенна[/b]  —  місто  на  півночі  Італії,  останній  притулок  Данте  у  вигнанні,  де  він  завершив  «Божественну  комедію»  і  де  досі  зберігається  його  прах.

[b]Терцини  [/b]—  специфічна  трирядкова  строфа  з  особливим  римуванням  (аба  бвб  вгв),  яку  винайшов  і  вперше  застосував  Данте  для  написання  «Божественної  комедії»;  символізує  сакральне  число  Три  й  Божественну  Трійцю.

[b]Флоренція  [/b]—  багате  і  могутнє  місто-республіка  в  Тоскані,  батьківщина  Данте,  з  якої  його  у  1302  році  вигнали  через  політичні  суперечки  під  загрозою  смертної  кари  на  багатті.

[b]Франческа  да  Ріміні[/b]  —  італійська  знатна  дама,  чия  трагічна  історія  кохання  до  Паоло  Малатести  (брата  її  чоловіка)  та  їхня  загибель  від  рук  ревнивця  стали  основою  однієї  з  найвідоміших  і  найчуттєвіших  пісень  п'ятого  кола  Дантового  «Пекла».

[b]Черки[/b]  -  наприкінці  XIII  століття  Флоренція  розкололася  на  два  ворожі  політичні  угруповання:  «Білих  гвельфів»  і  «Чорних  гвельфів».  Данте  був  активним  прихильником  «Білих»,  лідерами  та  головними  спонсорами  яких  якраз  і  виступала  купецька  родина  Черки  (їхніми  суперниками  були  «Чорні»  на  чолі  з  аристократами  Донаті).  У  той  час  як  його  колишні  соратники  розкошували,  Данте  відмовився  від  принизливих  умов  повернення,  залишився  вірним  принципам  і  помер  на  чужині  в  Равенні,  у  злиднях,  залишивши  після  себе  лише  рукописи.              
                                                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071569
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2026

Ірина Вовк. АНТОЛОГІЯ містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА"

                                       [color="#ff0000"][b]    НА  ЗЛАМІ  СВІТЛА:  
                   ТЕАТР  НЕВИСЛОВЛЕНИХ  ДУШ
[/b][/color]
         [b][i]    (Антологія  драматичних  містерій  Середньовіччя,    
                                             Відродження  та  епохи  Бароко)
[/i][/b]
[color="#ff0000"]Антологія  драматичних  містерій  розгортає  триптих  духу  Старої  Європи  крізь  голоси  його  переломних  епох.  Від  готичного  мороку  Середньовіччя,  де  алхімія  віри  бореться  зі  страхом  небуття,  через  гармонію  Ренесансу,  що  підносить  людину  до  виміру  Творця,  збірка  веде  до  фінального  акорду  Бароко.  Тут,  у  холодній  майстерні  Яна  Вермеєра  на  тлі  руйнівних  воєн,  час  застигає  у  пронизливому  погляді  Дівчини  з  перловою  сережкою.  Це  прощання  з  епохою  великих  тіней,  де  Світло  на  полотні  виявляється  сильнішим  за  руйнацію  Історії  Старого  Часу.[/color]

 [b]  І.  ЕПОХА  СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ:  Містика  віри  та  вигнання.
[/b]

[color="#ff0000"][b]«ФРАНЦИСК  АССІЗЬКИЙ:  ХВАЛА  МОЇМ  СЕСТРАМ-ПТИЦЯМ»[/b][/color]
 [i]  Драматична  містерія  на  три  дії  з  прологом  та  епілогом[/i]
 
[b]Дійові  особи:[/b]
[b]Франческо  (Брат  Франциск)  Бернардоне[/b]  –  Майстер  Духа.  У  першій  дії  –юний  трубадур  у  розкішному  оксамиті;  у  другій  –  оголений  бунтар  духу;  у  третій  та  епілозі  –  сліпий,  виснажений  хворобами  бідняк,  укритий  стигмами.
[b]П'єтро  Бернардоне  (Голос  П'єтро)[/b]  –  його  батько;  втілення  духу  земного  багатства,  сукна,  купецького  розрахунку  та  закону.
[b]Донна  Піка  [/b]–  мати  Франциска,  знатна  дама  з  Провансу,  тиха,  з  очима,  повними  затаєного  смутку.
[b]Єпископ  Гвідо[/b]  –  правитель  церкви  в  Ассізі,  втілення  духовного  закону.
[b]Брати  Бернардо  та  Егідій[/b]  –  перші  й  найвірніші  послідовники  Франциска,  одягнені  в  сірі  габіти.
[b]Друзі-трубадури  (Олів'є,  Руфін)[/b]  –  золота  молодь  міста.
[b]Голос  Пані  Бідності[/b]  –  невидима  присутність,  далека  й  чиста,  Наречена  його  Душі.
[b]Голос  Брата-Вогню  [/b]–  очисна  та  зігрівальна  стихія  Світла  й  тілесного  болю.
[b]Голос  Сестри-Смерті[/b]  –  лагідний,  тихий  і  величний  фінал  земного  шляху.
[b]Хор  птахів  Умбрії  [/b]–  крилаті  створіння,  свідки  його  проповідей  та  визволення.
[b]Хор  прокажених  і  жебраків  [/b]–  звуки  суспільного  дна  Середньовіччя.
[b]Міщани,  Нотаріус  [/b]–  натовп  на  площі.
 
                             [color="#ff0000"][b]  ПРОЛОГ[/b][/color]
[i]Осіння  ніч  3  жовтня  1226  року  опускається  на  пагорби  Умбрії,  стираючи  межі  між  гострими  силуетами  кипарисів  та  глибоким,  зірковим  небом.  Біля  стін  крихітної  каплиці  Порціункула  повітря  густе  й  солодке,  пахне  сухою  соломою,  зів'ялим  осіннім  листям  та  холодною,  вогкою  землею.  Середньовічний  світ,  віками  скутий  страхом  перед  гріхом,  пекельним  мороком  і  залізом  ланців  та  мечів,  раптово  знайшов  у  цій  долині  чисту,  дитячу  радість  і  любов  до  кожного  Божого  створіння.
       Франциск  лежить  посеред  трави  під  відкритим  небом.  Він  оголений,  без  чернечого  габіту,  за  його  власним  смиренним  передостаннім  наказом  –  він  прагне  померти  в  абсолютній  бідності.  Його  очі,  випечені  важкою  хворобою  та  виплакані  в  молитвах,  нічого  не  бачать.  Проте  його  тіло,  вкрите  кривавими  ранами-стигмами  на  долонях,  стопах  і  під  ребром,  трепетно  відчуває  кожен  подих  нічного  вітру,  наче  дотик  невидимого  Божого  крила.
         У  просторі  лунає  тихий,  ледь  чутний  перебір  середньовічної  лютні,  який  зливається  із  шумом  вітру.[/i]

   [b]  ДІЯ  ПЕРША:  ЗОЛОТА  КЛІТКА[/b]
[i]Велика  бенкетна  зала  в  домі  Бернардоне.  Стіни  завішані  сукнами  глибокого  багряного  та  синього  кольорів,  привезеними  з  ярмарків  Шампані.  На  довгих  дубових  столах  –  срібні  кубки,  важкі  підсвічники  із  бджолиним  воском,  дичина  та  фрукти.  Горить  велике  вогнище  в  каміні.
За  столом  сидить  П'єтро  Бернардоне,  він  рахує  золоті  монети,  голосно  записуючи  щось  у  купецьку  книгу  великим  гусячим  пером.  Донна  Піка  тихо  вишиває  золотою  ниткою  біля  вікна,  час  від  часу  дивлячись  на  темну  вулицю.  За  дверима  чути  сміх,  гру  на  лютнях  і  галас  юрби.[/i]

[b]П'єтро  Бернардоне[/b]  [i](з  гуркотом  опускає  кулак  на  стіл,  монети  дзвенять[/i]):
 Тридцять  ліврів  за  ліонський  оксамит...  Сорок  –  за  шовк  із  самого  Дамаска!  О,  клянуся  святим  Руфіном,  торгові  каравани  цього  року  пройшли  крізь  Альпи  без  жодної  втрати.  Ассізі  затісне  для  мого  золота,  Піко!  Наш  син,  наш  Франческо,  ходитиме  в  таких  шатах,  що  навіть  принци  Перуджі  кусатимуть  губи  від  заздрощів.  Я  зроблю  з  нього  лицаря.  Не  просто  купця,  ні!  Його  шпори  будуть  із  чистого  золота,  а  кінь  –  найшвидшим  у  всій  Умбрії!

[b]Донна  Піка[/b]  [i](тихо,  не  підводячи  очей  від  шитва)[/i]:
                 Ти  міряєш  його  душу  аршинами,  П'єтро.  Його  серце  надто  ніжне  для  залізних  обладунків.  Ти  забув,  як  він  плаче,  коли  чує  пісні  моєї  батьківщини  –далекого  Провансу?  Він  шукає  чогось,  чого  твої  ваги  не  можуть  зважити.

[b]П'єтро  Бернардоне  [/b][i](сміється,  грубо  й  самовпевнено)[/i]:
               Ніжне  серце?  Дурниці!  Юність  має  бути  гарячою,  як  молоде  вино.  Нехай  бешкетує,  нехай  витрачає  мої  гроші  на  бенкети.  Усе  місто  кличе  його  «королем  молоді».  Послухай,  як  вони  співають  під  нашими  вікнами!  Це  все  –  моя  сила,  мій  авторитет,  який  я  купив  для  нього  кожним  стібком  срібла  на  цих  тканинах!

               [i](Двері  з  гуркотом  відчиняються.  Заходить  компанія  молодих  трубадурів.  Попереду  –  [b]Франческо[/b].  На  ньому  яскравий  двоколірний  халат,  на  голові  –  капелюх  із  пишним  пір'ям,  у  руках  –  лютня,  прикрашена  стрічками.  Він  трохи  сп'янілий  від  веселощів,  очі  блищать.  Друзі  тримають  кубки,  сміються,  обіймають  один  одного).[/i]

[b]Бернардо[/b]  [i](піднімаючи  кубок)[/i]:
       Слава  нашому  королю!  Хто  в  Ассізі  щедріший  за  Франческо  Бернардоне?  Хто  може  викупити  весь  трактир  на  ніч  і  наказати  вилити  вино  у  фонтан,  щоб  навіть  приблудні  пси  пили  за  його  здоров'я?

[b]Олів'є:[/b]
 Дівчата  з  площі  Сан-Лоренцо  продивилися  всі  очі,  чекаючи  на  твою  серенаду,  Франческо!  Заграй,  розтопи  це  осіннє  повітря!

[b]Франческо[/b]  [i](стрибає  на  стілець  посеред  зали,  б'є  по  струнах  лютні,  його  голос  чистий,  дзвінкий,  запальний):[/i]

   [i]    «Співай,  моя  лютне,  про  лицарську  честь,
               Про  очі  прекрасних  і  гордих  донн!
               Ті  очі  –  мов  зорі,  числа  їм  не  зчесть!..
               Їх  погляд  ласкавий  –  як  любощів  сон!»
[/i]
                 …Пийте,  мої  лицарі!  Життя  занадто  коротке,  щоб  рахувати  збитки,  як  це  роблять  старі  привиди  в  купецьких  лавках!  Батьку,  подивись  на  моїх  друзів  –  це  моє  королівство!

[b]П'єтро  Бернардоне[/b]  [i](піднімається,  ніжно  вдаряє  сина  по  плечу)[/i]:
               Ось  це  мій  хлопець!  Гідний  спадкоємець!  Бери  золото,  Франческу,  напувай  усе  місто.  Скоро  війна  з  Перуджею,  і  ти  повернешся  сюди  з  графським  титулом!

[i](Кидає  на  стіл  важкий  шкіряний  гаманець.  Друзі  Франческо  жадібно  хапають  його,  знову  починається  галас,  сміх  і  танець.  Музика  стає  швидкою,  дикою.
               …Раптом  музика  та  сміх  друзів  починають  звучати  глухо,  наче  крізь  товщу  води.  Світло  блідне,  а  з-за  вікна  пробивається  холодне,  синювате  місячне  світло.  За  стінами  лунає  сухий,  страшний  стукіт  дерев'яних  калатал  та  [b]Хор  прокажених[/b]).
[/i]
[b]Хор  прокажених  і  жебраків[/b]  [i](за  вікном,  речитативом)[/i]:
                     [i]  Христа  ради...
                             Хліба  шматочок,  водички  ковточок.
                             Христа  ради...
                             Водички  ковточок,  хліба  шматочок.
                             Kyrie  eleison...  Подайте...  Подайте...[/i]    
                           
[i](Франческо  раптово  завмирає.  Рука  з  лютнею  опускається.  Друзі  продовжують  танцювати  в  напівтемряві,  наче  застиглі  манекени,  їхнього  сміху  більше  не  чути).[/i]

[b]Франческо[/b]  ([i]дихає  важко,  хапається  за  комір  свого  оксамитового  вбрання[/i]):
                 Що  це...  Чому  мені  так  важко  дихати?  Бернарде!  Олів'є!  Ви  чуєте  цей  плач?  Хтось  стогне  там,  у  мороці,  за  нашими  ситими  стінами...  Цей  оксамит...  Це  полотно…  Воно  пахне  не  трояндами  Франції.  Воно  пахне  потом  тих,  хто  ткав  його  за  копійки  в  сирих  підвалах.  Батьку!  Твоє  золото  на  столі...  Чому  мені  здається,  що  кожна  монета  –  це  застигла  сльоза  дитини?..

[b]Голос  Пані  Бідності[/b]  [i](звучить  ніжно  і  сумно  з  найтемнішого  кутка  зали)[/i]:
                 Франческу...  Франческу...  Ти  шукаєш  свободи,  але  одягнув  на  себе  золоті  кайдани.  Твій  батько  купує  тобі  світ,  якого  завтра  не  стане.  Подивись  у  вікно,  мій  прекрасний  лицарю.  Там,  на  голій  землі,  чекаю  на  тебе  я  –  твоя  справжня,  єдина  Пані,  наречена  твоєї  Душі.  У  мене  немає  золота,  але  моє  небо  –  безкрає.

[b]Франческо  [/b][i](робить  кілька  кроків  уперед,  протягуючи  руки  до  темряви)[/i]:
                 Хто  ти?  Твій  голос...  Він  тихий,  як  шелест  сухої  трави,  але  солодший  за  всі  пісні  прованських  трубадурів.  Чому  моє  серце  б’ється  так  сильно?  Я  відчуваю,  що  вся  ця  розкіш  навколо  мене  –  це  лише  розкішний  мурований  склеп.  Я  не  хочу  бути  королем  мерців!

[i](Звуки  реального  світу  миттєво  повертаються.  Спалахує  світло  факелів.  Друзі  штовхають  Франческо,  сміючись).[/i]

[b]Бернардо:[/b]
     Франческу!  Що  з  тобою?..  Про  що  задумався,  наш  королю  земних  утіх?  Чи  не  закохався  ти  бува?!

[b]Франческо  [/b][i](тихо,  з  глибоким  спокоєм)[/i]:
     Так,  мій  брате...  Ти  вгадав.  Я  закохався!..  У  мене  є  Наречена.  Її  звуть…  Пані  Бідність.  Її  палац  –  це  небо,  її  сукня  –  це  сіре  лахміття,  а  її  слуги  –  це  вільні  птахи  в  полі.

[b]П'єтро  Бернардоне[/b]  [i](підводиться,  його  обличчя  багряніє  від  гніву[/i]):
               …Чи  ти  перепив  вина,  мій  хлопче!?  
             Завтра  ти  одягнеш  лицарські  обладунки  й  підеш  на  війну,  Франческу,  мій  єдиний  сину,  вона  виб’є  дурний  дух  із  твоєї  голови!

[b]Франческо[/b]  [i](дивлячись  на  батька  з  невимовною  тугою)[/i]:
             Обладунки  тиснуть  мені  на  груди,  батьку.  Я  піду  на  війну...  Але  не  на  ту,  де  вбивають  людей.  Моя  битва  тільки  починається.
(Рішуче  підходить  до  столу,  бере  шматок  хліба,  ховає  під  свій  розкішний  плащ  і  йде  до  виходу.  Друзі  розгублено  розступаються.  Донна  Піка  тихо  хрестить  сина  услід  його  крокам).

                               [b]  Завіса  опускається  під  монотонний,  тривожний  стукіт  калатал.[/b]

                                   [b]    ДІЯ  ДРУГА:  СУД  ПЕРЕД  ЄПИСКОПОМ[/b]
           [i]    Головна  площа  Ассізі  перед  величним  порталом  собору  святого  Руфіна.  На  сцені  височіє  судейське  крісло  Єпископа,  задрапіроване  важким  пурпуром.  Поруч  стоїть  стіл  нотаріуса  з  сувоями.  По  боках  —  натовп  містян.  П'єтро  Бернардоне  нервово  ходить  площею  з  борговими  книгами.  Франческо  стоїть  осторонь,  босий,  у  порваному  й  забрудненому  купецькому  каптані.
[/i]
[b]Міщанин[/b]  [i](у  натовпі,  пошепки)[/i]:
             Ви  бачили  його?  Кажуть,  він  крав  батьківське  сукно,  продавав  за  безцінь,  щоб  віддати  гроші  якомусь  старому  попові  на  каміння  для  Сан-Даміано!  Батько  протримав  його  місяць  у  темному  підвалі  на  ланцюгу,  а  тепер  вимагає  суду  перед  усім  містом!

[i](З  собору  повільно  виходить  Єпископ  Гвідо  в  урочистому  літургійному  вбранні.  Натовп  затихає.  Єпископ  сідає  в  крісло).[/i]

[b]Єпископ  Гвідо  [/b][i](важко,  вагомо)[/i]:
               П'єтро  Бернардоне,  говори  перед  обличчям  Церкви.  У  чому  твій  позов?

[b]П'єтро  Бернардоне  [/b][i](вказує  пальцем  на  Франческо)[/i]:
               Ваша  Еміненціє!  Цей  хлопчисько  викрав  найкращі  сувої  сукна  і  спустошив  мої  каси.  Я  вимагаю  одного:  або  він  повертає  мені  до  останнього  динарія  все,  що  вкрав,  або  тут,  перед  усім  Ассізі,  він  публічно  зрікається  своїх  прав  на  мій  спадок,  на  моє  ім'я  і  на  мій  рід!  Переді  мною  стоїть  чужинець  і  волоцюга!..

[b]Єпископ  Гвідо  [/b][i](до  Франческо)[/i]:
               Франческо,  ти  чув  слова  свого  батька.  Церква  приймає  твою  ревність,  але  Бог  не  потребує  грошей,  здобутих  через  непослух.  Якщо  ти  хочеш  служити  Христу,  поверни  батькові  його  золото.  Що  ти  скажеш?

           [i]    (Настає  абсолютна  тиша.  Франческо  повільно  виходить  на  середину  площі.  Над  містом  проноситься  тихий  шум  пташиних  крил).
[/i]
[b]Франческо:[/b]
             Ваша  Еміненціє...  Благословенний  отче.  Справедливі  твої  слова,  і  я  з  радістю  підкоряюся  твоєму  судові.  Я  поверну  йому  все,  чим  він  намагався  зв'язати  мою  душу.

       [i](Франческо  раптово  рішучим  рухом  розстібає  ґудзики  свого  купецького  каптана.  Натовп  голосно  реагує).
[/i]
[b]Франческо  [/b][i](голосно,  поетично,  звертаючись  до  неба):[/i]
             Слухайте  всі!  Досі,  до  цієї  самої  хвилини  я  називав  П'єтро  Бернардоне  своїм  батьком.  Я  носив  його  одяг,  я  їв  його  хліб…  Візьми  це,  П'єтро!  Візьми  свій  французький  оксамит  і  ці  черевики!  Дивись,  я  повертаю  тобі  все,  до  останньої  нитки!  Відтепер  я  знаю  лише  одного  Батька  –  Того,  Хто  на  Небі!..

           [i]    (Скидає  з  себе  весь  одяг,  залишаючись  абсолютно  оголеним  перед  очима  суду  і  натовпу.  П'єтро  Бернардоне  блідне  і  пожадливо  згрібає  цей  одяг  собі  під  ноги).
[/i]
[b]Голос  П'єтро  Бернардоне[/b]  [i](крізь  зуби)[/i]:
                 Божевільний...  Ти  більше  не  мій  син,  Бернардоне!

[b]Франческо  [/b][i](піднімає  руки  до  неба)[/i]:
                 …Боже!...  ВІЛЬНИЙ?!  Так!..  Віднині  я  йду  у  світ  вільним!  Відтепер  я  можу  з  чистим  серцем  сказати  лише  одне:  «Отче  наш,  що  єси  на  Небесах...»  Тільки  Тобі  належить  моє  життя,  Тобі  –  моя  бідність!

           [i]      (Єпископ  Гвідо,  глибоко  зворушений,  підводиться,  знімає  свій  великий  теплий  вовняний  плащ  і  широким  жестом  накриває  ним  оголене  тіло  Франческо,  пригортаючи  його  до  себе).
[/i]
[b]Єпископ  Гвідо:[/b]
             Нехай  цей  плащ  захистить  тебе  від  людської  жорстокості,  сину  мій.  Ти  скинув  земне,  щоб  одягнутися  в  Христа.

[b]Хор  птахів  Умбрії  [/b][i](несподівано  вибухає  над  площею)[/i]:

               [i]«Алілуя...  Алілуя...
                       Скинуто  шовк,  розірвано  сіті!
                     Брат  наш  Франческо  –  найвільніший  у  світі!
                       Шумуйте,  ліси,  лети,  наша  зграє,
                       Новий  проповідник  у  світ  вирушає!»[/i]

[i](П'єтро  Бернардоне,  притискаючи  до  грудей  брудні  шати  сина,  самотньо  йде  геть  під  презирливими  поглядами  натовпу.  Франческо,  загорнутий  у  плащ  єпископа,  робить  перший  крок  до  виходу  з  міста  –  назустріч  лісам  і  дорогам).[/i]

 [b]Завіса  опускається  під  урочистий  спів  птахів  Умбрії.[/b]

                     [b]  ДІЯ  ТРЕТЯ:  ОБИТЕЛЬ  САН-ДАМІАНО
[/b]
               [i]Околиці  Ассізі,  лісова  каплиця  Сан-Даміано,  відбудована  руками  братів.  Вечірні  сутінки.  На  сцені  –  дерев’яний  стіл,  глиняний  глечик  із  водою  та  солома.  Падає  дрібний,  холодний  осінній  дощ.  Брат  Бернардо  та  Брат  Егідій  розпалюють  багаття  біля  входу.[/i]

[b]Брат  Егідій[/b]  [i](гріючи  руки)[/i]:
               Знову  дощ,  Бернарде...  Сьогодні  в  місті  нам  не  дали  ні  скоринки  хліба.  Мої  ноги  збиті  до  крові,  а  шлунок  зводить  від  голоду.  Скажи  мені,  брате,  де  ж  у  цьому  всьому  ховається  та  істинна  радість,  про  яку  так  солодко  співає  наш  брат  Франциск?

[b]Брат  Бернардо:[/b]
               Терпи,  Егідію.  Подивись  на  нашого  Майстра  –  він  сліпне,  його  очі  випечені  хворобою,  а  з  долонь  і  стіп  щодня  тече  кров,  наче  із  ран  Христа.  Але  він  лежить  там,  у  темряві  келії,  і  складає  гімни  прийдешньому  сонцю.

[i](З  каплиці  повільно,  тримаючись  за  стіну,  виходить  Франциск  у  сірому  габіті  з  мотузкою.  Його  очі  перев’язані  білою  потертою  пов'язкою).[/i]

[b]Франциск  [/b][i](посміхається,  його  голос  слабкий,  але  мелодійний)[/i]:
             Брати  мої...  Якщо  ми  нині  пройдемо  крізь  цей  дощ,  і  воротар  Порціункули  вижене  нас  палицею  на  мороз  –  …і  якщо  ми  витерпимо  це  з  терпінням  і  любов'ю...  Запиши,  Егідію:  «саме  в  цьому  і  є  істинна  радість!»  Бо  вміння  терпіти  страждання  заради  любові  –  це  наше  єдине  власне  золото.

[i](Звуки  дощу  затихають.  З  глибини  сцени  лунає  приглушений  тупіт  кінських  копит  і  важкий  купецький  дзвін  монет.  Здалека  проходить  постать  П'єтро  Бернардоне.  Він  постарів,  притискає  до  себе,  як  і  давніше,  дорогі  тканини).
[/i]
[b]Голос  П'єтро  Бернардоне[/b]:
               Я  пройшов  усі  ринки  Тоскани...  Мої  склади  повні,  Франческу,  але  мій  дім  порожній.  Ти  розірвав  моє  серце,  сину,  і  залишив  мене  помирати  на  самоті  серед  мого  марно́го  золота...

[b]Франциск  [/b][i](повертає  голову,  по  його  щоці  котиться  сльоза)[/i]:
               Батьку  мій,  П'єтро...  Твоє  золото  –  це  важкий  камінь  на  твоїх  грудях.  Я  не  вкрав  твоє  життя,  я  просто  викупив  свою  свободу.  Молися  за  мене,  батьку,  як  я  щоночі  молюся  за  тебе...

[i](Постать  П'єтро  зникає.  Франциск  важко  кашляє.  Багаття  раптово  спалахує  яскравим  багряно-золотим  світлом).
[/i]
[b]Голос  Брата-Вогню:[/b]
                 Я  тут,  Франциску!  Лікарі  вже  розжарюють  своє  залізо,  щоб  припекти  твоє  обличчя  від  вуха  до  брів.  Ти  боїшся  мене,  мій  маленький  брате?  

[b]Франциск[/b]  [i](повільно  протягує  свої  руки  зі  стигмами  до  полум'я)[/i]:
                 Брате  мій  Вогню...  Ти  прекрасний  серед  усіх  створінь.  Прошу  тебе,  Всевишній  Господи,  Ти,  Хто  створив  цей  вогонь:  пом'якши  для  мене  в  цю  хвилину  його  пекучий,  нестерпний  жар.  Брате  Вогню,  будь  милосердним  до  мого  тіла,  будь  лагідним,  щоб  я  зміг  витримати  це  і  не  зрадити  мою  Пані  Бідність  своїм  криком.

[b]Голос  Брата-Вогню:[/b]
                 Твоя  душа  чистіша  за  моє  полум'я!  Очима  земними  ти  більше  не  побачиш  сонця,  але  я  випалю  останні  скорботні  тіні  у  твоїй  душі.  Я  зроблю  твої  стигми  вічними.

[i](Світло  вогню  м'яко  переходить  у  лагідне  золото.  Золоте  листя  лісу  починає  кружляти  навколо  Франциска.  Згори  злітає  Хор  птахів  Умбрії,  опускаючись  на  його  плечі).[/i]

[b]Хор  птахів  Умбрії[/b]:
[i]«Святий,  святий,  святий…  наш  Брате  з  юних  літ!»
Не  плач  за  своїм  зором  –  ти  бачиш  серцем  світ!
Огорнем  тіло  крилами,  зігріємо  твій  сон,
Твоє  брудне  лахміття  коштовніше  за  трон!..
[/i]
[b]Франциск[/b]  [i](тихо  сміється  дитячим  сміхом)[/i]:
           …  Славте  Творця,  мої  малі  сестри-птиці!..  
Брате  Бернарде...  Брате  Егідію...  Відвезіть  мене  до  Порціункули.  Моя  земна  дорога  добігає  кінця.  Я  хочу  зустріти  мою  Сестру-Смерть  там,  де  все  починалося  –  на  цій  голій,  чистій,  святій  землі...

[i](Брати  обережно  піднімають  Франциска  під  руки  й  повільно  йдуть  зі  сцени  під  тихий  перебір  лютні).[/i]

                         [color="#ff0000"]      [b]      ЕПІЛОГ[/b][/color]

[i]Повернення  до  простору  Прологу.  Франциск  повільно  перебирає  пальцями  суху  траву  під  собою  біля  стін  каплиці  Порціункула,  його  губи  шепочуть  слова,  які  зливаються  із  шурхотом  нічного  листя.[/i]

[b]Франциск  Ассізький:[/b]
                   Довкола  лише  гола  земля...  Дякую  тобі,  Господи,  що  дозволив  мені  повернутися  до  неї  таким,  яким  я  прийшов  у  світ  –  без  жодної  нитки  сукна,  без  жодного  динарія  у  кишені.  Мій  зір  згас,  але  темрява  навколо  мене  сповнена  Твого  світла.  Моє  тіло  –  це  розбитий  глечик,  крізь  тріщини  якого  витікає  біль,  але  мої  рани  на  руках  горять  Твоєю  любов'ю.
               Батько  мій  П'єтро  хотів  одягнути  мене  у  найдорожчі  тканини  Франції,  змусити  міряти  життя  аршинами  купців.  Але  я  вибрав  інше  багатство  –  бідність  моєї  Пані,  тишу  цих  полів.  Чому  ж  зараз,  коли  я  лежу  в  пилу,  мені  здається,  що  я  володію  всім  всесвітом?  Озовіться,  мої  любі  створіння,  я  чую  ваші  кроки  у  мороці.

               [i](З  глибини  сцени,  підсилений  луною,  пробивається  важкий,  суворий  і  розгніваний  Голос  батька.  Звучить  металевий  дзвін  монет).[/i]

[b]Голос  П'єтро  Бернардоне[/b]  [i](відлунням  минулого)[/i]:
                 Ти  зганьбив  мій  чесний  дім,  Франциску!  Ти  розбив  моє  серце!  Ти  принизив  ім'я  Бернардоне  перед  усім  містом!  Ти  потайки  крав  мої  найкращі  шовки,  вантажив  їх  на  коней,  щоб  продати  й  роздати  гроші  жебракам-волоцюгам,  ти  будував  для  них  лісові  каплиці!  Я  замкнув  тебе  в  темному  підвалі,  як  божевільного,  я  катував  тебе  соромом,  я  зрікся  тебе  перед  єпископом  і  громадою  Ассізі!  А  ти?..  Ти  просто  скинув  свій  розкішний  одяг  під  мої  ноги,  віддав  останній  шеляг  і  пішов  голим  у  ліси  співати  невідомих  пісень.  
               Твоя  бідність  –  безумство!  Твої  «брати»  –  брудні  ледарі,  що  просять  милостиню  по  підворіттях.  Наш  світ  міцно  будується  на  золоті  купців,  на  мечах  лицарів  і  на  силі  суворого  закону!  А  що  залишаєш  після  себе  ти?  Лише  цей  сірий  попіл,  жменю  сліпих  послідовників  і  порожні,  покривавлені  руки  на  холодній  землі!

[i](Спалахує  червоне  та  золоте  світло  факелів.  Чути  тріск  сухих  дров.  Голос  Вогню  звучить  гаряче,  пульсуюче).[/i]

[b]Голос  Брата-Вогню:[/b]
                       Не  слухай  Голос  золота,  Франциску!  Я  пам'ятаю  тебе...  Я  пам'ятаю,  як  ти  грів  біля  мого  полум'я  свої  змучені  руки,  коли  весь  світ  відвертався  від  тебе.  Ти  ніколи  не  боявся  мене.  Ти  називав  мене  «братом»  –  прекрасним,  сильним,  чистим  і  лагідним.  У  хвилини  страждань  ти  лагідно  просив  мене:  

 [i]«Брате  мій  Вогню,  будь  милосердним  до  мене  в  цю  хвилину,  
     пом'якши  свій  жар».[/i]

                 Я  –  могутній  вогонь  твого  суворого  Середньовіччя.  Моїм  полум'ям  випалюють  єресі  й  спопеляють  міста,  але  в  твоїй  чистій  душі  я  став  лагідним  Світлом,  що  яскравіє  убогим  братам  твоїм  у  найглухішу  ніч.  Я  зігріваю  твою  останню  земну  хвилину  на  цій  крижаній  ковдрі  землі,  перетворюючи  твій  біль  на  чисте  золото  духу.
[i]
               (Звучить  багатоголосий,  легкий,  поліфонічний  щебет.  Над  сценою  починає  кружляти  легкий  вітер,  піднімаючи  сухе  листя).[/i]

[b]Хор  птахів  Умбрії:      [/b]      
Ми  тут!  Ми  прилетіли  з  усіх  гаїв,  лісів  та  скелястих  круч,  наш  добрий  проповіднику!  Наші  маленькі  серця  пам'ятають,  як  ти  стояв  посеред  розквітлого  поля  і  просив  нас  зупинитися  і  вислухати  Слово.  Ти  вчив  нас  славити  Творця  за  наше  легке  пір'я,  за  міцні  крила,  за  безкрає  повітря,  яке  ми  не  сіємо,  не  жнемо  і  не  збираємо  в  комори.
Ми  не  злякалися  твого  бідного  лахміття.  Великі  світу  цього  проходили  повз  нас  із  луками  та  тенетами,  а  ти  сідав  на  землю,  і  ми  безстрашно  опускалися  на  твої  плечі,  на  твої  руки  й  слухали  твою  тиху,  ангельську  мову.  Тепер  ми  кружляємо  над  твоїм  останнім  ложем  із  сухої  трави.  Ми  закриваємо  своїми  тисячами  крил  твої  сліпі  очі  від  нічного  зимового  холоду.  Не  бійся,  наш  маленький  брате,  земля  залишається  внизу,  а  небо  –  вільне!  Лети  з  нами!..

[b]Голос  Сестри-Смерті:[/b]
…Я  вже  поруч,  Франциску.  Твоя  найвірніша,  найчесніша  Пані,  від  якої  тремтить  і  якої  боїться  весь  засліплений  світ.  Королі  будують  високі  мури  й  неприступні  замки,  щоб  сховатися  від  мого  погляду,  а  папи  замовляють  золоті  саркофаги,  сподіваючись  підкупити  Час.  Але  ти...  Ти  єдиний  зустрів  мене  лагідною  усмішкою.  Ти  не  злякався  моєї  коси,  ти  обійняв  мене  і  назвав  «своєю  рідною,  благословенною  сестрою».
Твоя  гола  земля,  на  якій  ти  зараз  лежиш  –  це  найчистіший  і  найвеличніший  вівтар,  який  людина  колись  могла  мені  приготувати.  Твої  стигми  більше  не  стікатимуть  кров’ю,  твоє  виснажене  тіло  більше  не  знатиме  хвороб,  а  сльози  на  твоїх  щоках  назавжди  висохнуть.  Я  лагідно  знімаю  з  тебе  останній  земний  подих,  наче  легкий  літній  пил  із  пелюстки  польової  квітки.  Ходімо  зі  мною,  мій  брате...  Твій  земний  «Гімн  Створінням»  тепер  вічно  лунатиме  на  небесах.

[i]([b]Хор  птахів  Умбрії  [/b]співає  багатоголоссям  [b]«Гімн  Створінням»[/b],  несучи  в  Небо  на  крилах  Душу  Франциска):[/i]
[color="#ff0000"][i]
«Хвалений  єси  Ти,  мій  Господь,
і  за  сестру  місяць  і  зірки,
які  на  небі  ти  створив  яскравими,
коштовними  і  прекрасними.

Хвалений  єси  Ти,  мій  Господь,
за  брата  вітра  і  за  повітря,  і  хмари,
і  ясність,  і  всяку  погоду...

Хвалений  єси  Ти,  мій  Господь,  
за  сестру  воду,
яка  корисна  вельми  і  доступна,  і  цінна,  і  чиста.

Хвалений  єси  Ти,  мій  Господь,
за  сестру  нашу  матір  землю,
яка  нас  підтримує  і  спрямовує,
і  виробляє  різні  плоди
з  яскравими  квітами  і  травою...»[/i][/color]

[i](Уся  долина  під  Ассізі  раптом  сповнюється  дивовижним,  неземним,  тихим  білим  світлом,  що  пробивається  крізь  важкі  нічні  хмари,  хоча  до  справжнього  світанку  ще  далеко.  Хор  ранніх  жайворонків  одночасно,  за  єдиним  поривом,  злітає  вгору,  створюючи  своїми  крилами  живий,  потужний  шум  вітру,  що  підноситься  до  самого  неба.
Франциск  робить  свій  останній,  глибокий  і  полегшений  подих.  У  цю  ж  мить  його  змучене,  понівечене  хворобами  обличчя  повністю  розгладжується,  втрачаючи  сліди  страждань,  і  на  його  застиглих  губах  залишається  чиста,  ясна,  дитяча  посмішка.  Сира  і  тепла  земля  Умбрії  лагідно  приймає  його  нерухоме  тіло,  а  над  каплицею  Порціункула  повільно  затихає  останній  акорд  великої  середньовічної  тиші).[/i]

[b]Завіса  повільно  опускається  в  повній  темряві  під  далекий,  ледь  чутний  передзвін    церковного  дзвона.[/b]
 
[color="#ff0000"]ГЛОСАРІЙ  до  драматичної  містерії  «ФРАНЦИСК  АССІЗЬКИЙ:  Хвала  моїм  Сестрам-Птицям»  [/color]                    

[b][i](Персонажі,  алегорії  та  історичні  реалії  містерії)[/i][/b]

[b]Ассізі  [/b]—  давнє  середньовічне  місто  в  регіоні  Умбрія  (Італія),  батьківщина  Франциска,  простір  розгортання  основних  подій  драми.

[b]Аршин[/b]  —  купецька  міра  довжини;  у  тексті  вживається  як  символ  обмеженого,  суто  матеріального  та  розрахункового  погляду  на  людське  життя.

[b]Бернардо,  Олів'є,  Руфін[/b]  —  представники  золотої  молоді  Ассізі,  товариші  юнацьких  бенкетів  Франческо,  які  згодом  (Бернардо,  Руфін)  стають  його  першими  духовними  братами-послідовниками.

[b]Брат-Вогонь  (Голос  Брата-Вогню)[/b]  —  очисна,  зігрівальна  й  водночас  каральна  стихія  Середньовіччя;  уособлення  світла  духу,  що  випалює  земні  ілюзії  через  фізичне  страждання.

[b]Габіт  [/b]—  грубий  чернечий  одяг  із  незафарбованої  вовни  сірого  або  коричневого  кольору,  підперезаний  мотузкою.

[b]«Гімн  Створінням»  [/b]—  створений  Франциском  Ассізьким  символ  Віри  для  Ордену  менших  братів-  «францисканців»,  у  якому  прославляється  Творця  за  все,  що  живе  на  Землі.

[b]Донна  Піка[/b]  —  мати  Франциска,  шляхетна  дама  родом  із  Провансу,  яка  прищепила  синові  любов  до  поезії  трубадурів  і  тиху  милосердну  вдачу.

[b]Динарій  (Лівр,  Шеляг)[/b]  —  середньовічні  монети;  грошові  знаки,  що  символізують  купецьку  владу  та  матеріальну  залежність  людини.

[b]Донна  (Подеста,  Еміненція)[/b]  —  середньовічні  титули  та  форми  звертання  (донна  —  пані;  подеста  —  голова  міської  адміністрації;  еміненція  —  титул  вищого  духовенства,  єпископа).

[b]Єпископ  Гвідо  [/b]—  духовний  правитель  Ассізі;  представник  офіційної  Церкви,  який  стає  на  бік  Франциска  під  час  суду,  захищаючи  його  оголене  тіло  своїм  плащем.

[b]Калатало  прокажених[/b]  —  дерев'яний  інструмент,  яким  середньовічні  хворі  на  проказу  мали  шуміти,  попереджаючи  здорових  людей  про  своє  наближення.  Символ  соціального  відторгнення.

[b]Містерія  [/b]—  жанр  середньовічного  релігійного  театру,  в  основі  якого  лежать  біблійні  сюжети  або  житія  святих,  переплетені  з  алегоричними  образами  та  філософськими  узагальненнями.

[b]Пані  Бідність  [/b]—  головна  алегорична  постать  драми,  містична  «наречена»  Франциска,  яка  символізує  повну  відмову  від  земної  власності  заради  духовної  свободи.

[b]П'єтро  Бернардоне  (Голос  П'єтро)[/b]  —  батько  Франциска,  багатий  купець,  торговець  французькими  тканинами;  уособлення  прагматичного  світу  накопичення,  закону,  металевого  дзвону  монет  та  гордості.

[b]Порціункула  (і  каплиця  Сан-Даміано)[/b]  —  напівзруйновані  лісові  церкви  під  Ассізі,  які  Франциск  відбудовував  власноруч.  Порціункула  стала  колискою  його  чернечого  Ордену  менших  братів  («францисканців»).

[b]Прованс[/b]  —  регіон  на  півдні  Франції,  батьківщина  поезії  трубадурів,  чия  культура  лицарської  любові  глибоко  вплинула  на  художнє  сприйняття  світу  молодим  Франциском.

[b]Сестра-Смерть  (Голос  Сестри-Смерті)[/b]  —  фінальний  алегоричний  образ;  лагідна  й  невідворотна  сила,  яку  Франциск,  на  відміну  від  усього  середньовічного  світу,  зустрічає  не  зі  страхом,  а  з  посмішкою,  як  рідну  сестру.

[b]Стигми  (Стигмати)  [/b]—  криваві  рани,  що  дивовижним  чином  відкрилися  на  тілі  Франциска  наприкінці  життя  (на  долонях,  стопах  і  під  ребром),  повторюючи  рани  розіп'ятого  Ісуса  Христа.

[b]Трубадури[/b]  —  середньовічні  поети-співаки,  які  прославляли  лицарську  любов  та  свободу.

[b]Умбрія  [/b]—  мальовничий,  горбистий  регіон  Італії  з  високими  кипарисами  й  оливковими  гаями,  природа  якого  виступає  повноцінним  дійовим  соратником  містерії.

[b]Хор  птахів  Умбрії[/b]  —  алегоричний  хор  природи,  перші  слухачі  проповідей  Франциска,  символ  безтурботного  життя  під  Божою  опікою  [i](«не  сіють,  не  жнуть»).[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071505
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2026

Ірина Вовк. Сьогодні презентація перевидання "МАРІЯ З МАГДАЛИ"

[color="#ff0000"]Запрошуємо  на  презентацію  ювілейного  перевидання  переспіву  духовної  драми  Ірини  Вовк  [b]"Марія  з  Магдали"[/b].  30  років  тому  побачило  світ  перше  видання  цього  фундаментального  твору.  Тепер  ще  одне  покоління  читачів  матиме  змогу  ознайомитися  з  переспівом  релігійної  драми  маловідомого  польського  поета  і  драматурга  [i]Антона  Шандлєровського  [/i][b]"Марія  з  Магдали",[/b]  здійсненого  відомою  львівською  поетесою  Іриною  Вовк.
У  драматичних  сценках  з  духовної  драми  Ірини  Вовк  [b]"Марія  з  Магдали"[/b]  задіяні  актори  Національного  академічного  українського  драматичного  театру  ім.  М.  Заньковецької:  Магдалена  -  з.а.  України  Мирослава  Солук,  Юда  -  н.а.  України  Олександр  Норчук[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070899
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (ПІСЛЯМОВА)

[color="#ff0000"][b]  СОН  ДОВЖИНОЮ  У  ВІЧНІСТЬ[/b][/color]
           [color="#ff0000"]  [i]    (замість  післямови)[/i][/color]

Минуло  майже  дві  тисячі  років.  Вулкан,  який  колись  за  лічені  години  стер  з  обличчя  землі  одне  з  найбагатших  міст  імперії,  давно  заспокоївся  і  покрився  новим  шаром  зелені.  Але  під  цим  товстим,  багатолітнім  панциром  із  застиглої  лави  та  спресованого  сірого  попелу  час  зупинився.  Вулкан  не  просто  вбив  Помпеї  –  він  їх  законсервував,  перетворивши  миттєву  людську  трагедію  на  вічність.
Коли  в  далекому  майбутньому  археологи  почали  розкопувати  мертве  місто,  вони  зіткнулися  з  дивовижним  і  моторошним  феноменом.  Залишаючи  порожнечі  там,  де  колись  зігнили  людські  тіла,  попіл  зберіг  точні  відбитки  останніх  секунд  їхнього  життя.  Заливаючи  ці  порожнечі  рідким  гіпсом,  дослідники  піднімали  на  світло  не  лише  кістки,  а  застиглу  скульптуру  людських  емоцій.
Ось  вони  –  Луцій  та  Флавія,  які  назавжди  залишилися  лежати  поруч,  а  залишки  шлюбного  вінка  так  і  згнили  в  пилу  бруківки.  Поруч,  у  кутку  колишньої  площі,  гіпс  виявив  фігуру  жінки,  що  міцно  притискає  до  себе  двох  дівчаток  –  мати  Аврелія  до  останнього  подиху  захищала  Сциллу  та  малу  Віту.  В  іншій  частині  міста  знайшли  рештки  чоловіка,  чий  кулак  так  міцно  стискав  важкі  золоті  монети,  що  пальці  довелося  ламати,  аби  звільнити  непотрібний  метал.  А  біля  Стабієвих  воріт  дослідники  завмерли  в  німому  благоговінні:  під  залишками  обвуглених  плащів  лежали  троє  дорослих,  які  своїми  тілами  закривали  крихітну  порожнечу  –  місце,  де  зробило  свій  єдиний  подих  новонароджене  немовля.
У  дев'ятнадцятому  столітті  Карл  Брюллов  прийшов  на  ці  розкопки.  Першим  із  братів  на  розкопках  у  1824  році  побував  Олександр  Брюллов,  який,  вочевидь,  розповів  своєму  братові  багато  цікавого.  У  листі  до  батьків  від  8  травня  1824  року  Олександр  писав,  що  [i]«вигляд  цих  руїн  невільно  змусив  мене  перенестись  у  той  час,  коли  ці  стіни  були  ще  заселені,  коли  цей  форум,  на  якому  ми  стояли  одні,  і  де  тиша  переривалась  якою-небудь  ящіркою,  був  наповнений  народом».  У  другому  листі  до  матері,  датованому  6  грудня  1825  року,  він  так  описував  свої  враження:  [i]«Я  бачу  вогняні  ріки,  що  вириваються  із  його  [Везувію]  жерла»,  «дощ  піску,  золи  та  каменів  засипає  пишну  Помпею;  Помпея  зникає  перед  моїми  очима».[/i]
У  липні  1827  року  в  подорож  із  Рима  до  Неаполя  подався  Карл  Брюллов.  Художник  пробув  у  Неаполі  та  його  околицях  із  початку  липня  до  кінця  серпня,  присвятивши  чотири  дні  огляду  руїн  міста  Помпеї,  які  справили  на  нього  глибоке  враження.  Він  ходив  цими  базальтовими  бруківками,  торкався  потрісканих  стін  храму  Ісіди  і  дивився  на  ці  гіпсові  зліпки  людського  болю.  Саме  тоді  в  його  серці  народилося  те  саме  бажання  –  оживити  їх.  Його  гігантське  полотно  стало  першим  великим  пам'ятником  мешканцям  Помпей.
Перш  ніж  зробити  перший  мазок  на  величезному  полотні  розміром  4,5  на  6,5  метрів,  Брюллов  провів  колосальну  дослідницьку  та  археологічну  роботу,  що  тривала  майже  три  роки.  Художник  годинами  працював  у  музеях  Неаполя,  до  найдрібніших  деталей  замальовуючи  автентичні  помпейські  речі,  зброю,  прикраси,  посуд  та  елементи  одягу.  Він  обрав  для  сюжету  абсолютно  реальне  місце  –  Вулицю  Гробниць  (Via  dei  Sepolcri)  біля  Геркуланських  воріт  Помпеїв,  яка  на  той  момент  уже  була  добре  розкопана.  Кожен  предмет  побуту,  що  лежить  на  бруківці  або  падає  з  рук  тікаючих  людей  на  картині,  скопійований  з  реальних  знахідок  археологів.  Основним  літературним  джерелом  для  майстра  стали  листи  очевидця  трагедії  Плінія  Молодшого  до  історика  Тацита,  з  яких  Брюллов  почерпнув  опис  зловісної  чорної  хмари,  безперервного  падіння  попелу  та  загальної  паніки.
Безпосередня  робота  в  римській  майстерні  розпочалася  у  1830  році  й  вимагала  від  художника  неймовірного  фізичного  та  емоційного  напруження.  Брюллов  писав  кожну  фігуру  з  живих  натурників,  переробляючи  ескізи  десятки  разів,  через  що  іноді  доходив  до  повного  виснаження,  і  його  буквально  виносили  з  майстерні  непритомним.  Задля  створення  у  глядача  відчуття  реальної  присутності,  він  застосував  революційний  для  свого  часу  колористичний  прийом:  поєднав  криваво-червону  заграву  від  виверження  Везувію  на  задньому  плані  зі  сліпучо-білим  спалахом  блискавки  на  передньому  плані,  що  дало  вражаючий  ефект  об'єму  та  глибини.
Картина  наповнена  прихованими  сенсами  та  особистими  деталями  художника.  У  лівому  кутку  полотна  серед  натовпу  Брюллов  зобразив  самого  себе  в  образі  художника,  який  несе  на  голові  ящик  із  пензлями  та  фарбами,  намагаючись  урятувати  найцінніше.  
  Крім  того,  на  картині  щонайменше  чотири  рази  постає  обличчя  його  головної  музи  та  коханої  жінки  –  графині  Юлії  Самойлової.  Вона  зображена  як  жінка  з  глечиком  поруч  із  художником,  як  мати,  що  притискає  до  себе  доньок,  як  городянка,  що  захищає  дітей,  і,  найголовніше,  як  розбита  на  смерть  шляхетна-помпеянка,  яка  лежить  посеред  бруківки  в  центрі  композиції,  символізуючи  крах  античної  краси  перед  гнівом  природи.  
Через  трагічні  людські  образи  Брюллов  показав  зіткнення  епох:  тут  є  і  язичницький  жрець,  що  тікає  з  храмовим  золотом,  і  християнський  священник  із  хрестом,  який  спокійно  дивиться  на  небо,  і  двоє  синів,  що  несуть  на  плечах  старого  батька,  і  молодий  наречений,  який  тримає  на  руках  непритомну  наречену  у  весільному  вінку.
Коли  влітку  1833  року  картина  нарешті  була  завершена  і  двері  майстерні  відкрилися,  Італію  охопив  справжній  культурний  шок.  До  Брюллова  шикувалися  величезні  черги  в  Римі  та  Мілані,  а  знаменитий  письменник  Вальтер  Скотт  назвав  полотно  [color="#ff0000"]«епопеєю  в  живописі»[/color].  Художника  носили  вулицями  на  руках.  Наступного  року  картина  вирушила  до  Паризького  Салону,  де  попри  стриманість  французьких  класиків  завоювала  Першу  золоту  медаль.
…Сьогодні,  коли  ми  закриваємо  цей  трагічний  життєпис  –  ми  вкотре  знову  дивимося  на  картину  Карла  Брюллова  «ОСТАННІЙ  ДЕНЬ  ПОМПЕЇ»  (1833).  Ми  знаємо  імена  цих  людей.  Ми  чуємо  їхні  голоси.  
Вони  загинули  в  один  день,  але  в  пам'яті  поколінь  завдяки  мистецтву  та  слову  –  вони  здобули  своє  безсмертя.  
                                                                                                                     ***
     [i]  17  червня–30  вересня  2026,  Львів[/i]

[color="#ff0000"][b]ГЛОСАРІЙ  ДО  ФІЛОСОФСЬКИХ  ЕСЕЇВ  "ПОМПЕЇ:  За  мить  до  ВІЧНОСТІ"[/b]
[/color]

[b]А[/b]
[b]Авл  Умбріцій  Скар[/b]  —  найбагатший  магнат  міста,  «король  гаруму».  Контролював  третину  ринку  рибного  соусу  Кампанії.
[b]Аврей  (Aureus)[/b]  —  найдорожча  золота  монета  в  Помпеях.  Дорівнювала  25  денаріям  або  100  сестерціям.  На  один  аврей  звичайна  родина  могла  скромно  жити  цілий  місяць.  Такі  монети  знаходили  в  гаманцях  багатіїв,  які  намагалися  втекти  з  міста.
[b]Ас  (As)  [/b]—  базова  мідна  монета  бідняків  та  щоденного  міського  побуту.  За  1  ас  у  Помпеях  можна  було  купити  буханець  хліба  (квадрантус),  тарілку  сочевиці  або  кубок  простого  вулканічного  вина.  За  2  аси  можна  було  сходити  в  громадські  терми.
[b]Акведук[/b]  —  величний  мостовий  водогін.  Доставляв  свіжу  воду  з  гірських  джерел  до  фонтанів,  терм  та  приватних  будинків.
[b]Амфітеатр[/b]  —  масивна  овальна  арена  Помпеїв  для  гладіаторських  боїв  та  цькування  звірів.  Один  із  найдавніших  у  римському  світі.
[b]Атріум[/b]  —  центральна  відкрита  частина  домусу  з  отвором  у  даху  (комплювієм)  та  басейном  для  дощової  води  (імплювієм).

[b]Б[/b]
[b]Брати  Веттії  [/b]—  двоє  колишніх  рабів  (лібертинів),  які  розбагатіли  на  торгівлі  та  викупили  один  із  найрозкішніших  будинків  міста.

[b]В[/b]
[b]Везувінум  [/b]—  місцеве  ординарне  вино  з  вулканічним  присмаком.  Виготовлялося  з  виноградників  на  схилах  Везувію.  Популярне  в  тавернах.
[b]Венатор[/b]  —  гладіатор,  який  спеціалізувався  на  полюванні  та  боях  із  дикими  звірами  (левами,  ведмедями,  кабанами).
[b]Вестибул  [/b]—  вузький  коридор  або  передпокій  при  вході  до  римського  домусу,  що  вів  з  вулиці  безпосередньо  до  атріуму.
[b]Вілла[/b]  —  розкішний  заміський  маєток  за  межами  міських  стін  (наприклад,  Вілла  Містерій),  що  поєднував  зону  відпочинку  та  виноробство.
[b]Вінум  Помпеянум[/b]  —  головне  міське  вино  Помпеїв.  Елітні  сорти  витримували  в  амфорах  до  25  років.
[b]Вогняне  кіновариво[/b],  яким  художники  у  Помпеях  створювали  легендарний  яскраво-червоний  колір  фресок,  робили  з  природного  мінералу  кіноварі  (хімічний  склад  —  сульфід  ртуті,  HgS).  Це  був  один  із  найдорожчих,  найрозкішніших  та  найтоксичніших  пігментів  античності,  який  цінувався  вдесятеро  більше  за  звичайну  червону  охру.  


[b]Г[/b]
[b]Гай  Пліній  Секунд  (Пліній  Старший)  [/b]—  командувач  флотом,  учений.  Загинув  у  Стабіях,  рятуючи  людей  на  кораблях  під  час  виверження.
[b]Гарум  [/b]—  легендарний  соус  із  ферментованої  риби,  солі  та  спецій.  Помпеї  були  головним  центром  його  експорту.
[b]Гладіатор[/b]  —  боєць  (раб  або  полонений),  який  виступав  на  арені  амфітеатру  для  розваги  публіки.
[b]Гломулі  [/b]—  солодкі  кульки  з  сирного  тіста,  смажені  в  смальці,  які  вмочували  в  мед  і  посипали  маком.

[b]Д[/b]
[b]Денарій  (Denarius)  [/b]—  головна  срібна  монета  Римської  імперії,  основа  економіки.  Дорівнював  4  сестерціям  або  16  асам.  Це  був  приблизний  денний  заробіток  кваліфікованого  ремісника  (муляра  чи  фулона)  або  воїна-легіонера.
[b]Дефрутум  [/b]—  густий  солодкий  сироп  із  вивареного  виноградного  сусла.  Використовувався  замість  цукру  для  соусів  та  страв.
[b]Домус  —[/b]  міський  приватний  будинок  заможної  родини  із  глухими  зовнішніми  стінами  та  плануванням  навколо  атріуму.
[b]Дульція[/b]  —  загальна  назва  римських  солодощів  (фаршировані  фініки  в  меду,  пироги  на  основі  яєць,  молока  та  меду).


[b]Е[/b]
[b]Евмахія  [/b]—  найвпливовіша  жінка  міста,  багата  жриця.  Побудувала  на  Форумі  величну  будівлю  для  торгівлі  тканинами.
[b]Епітірум[/b]  —  закуска-паста  із  подрібнених  оливок,  коріандру,  кмину,  оцту  та  оливкової  олії.  Намазувалася  на  хліб.

[b]І[/b]
[b]Ієнтакулум  [/b]—  швидкий  легкий  сніданок  одразу  після  пробудження  (хліб  у  вині,  оливки,  сир,  фініки).

[b]К[/b]
[b]Квадранс  (Quadrans)[/b]  —  найдрібніша  бронзова  монета,  яка  становила  1/4  частину  аса.  Гроші  для  найбідніших  шарів  населення  та  рабів.  За  один  квадранс  можна  було  купити  жменю  оливок  або  найдешевший  шматок  сухого  хліба.
[b]Кальдарій  [/b]—  найгарячіша  кімната  (парна)  в  римських  термах  із  басейном  з  гарячою  водою.
[b]Кальцій[/b]  —  закрите  шкіряне  взуття  типу  черевиків.  Його  носили  вільні  громадяни  поза  домівкою  разом  із  тогою.
[b]Каліги  [/b]—  міцні  військові  або  дорожні  шкіряні  сандалії  на  товстій  підошві,  підбиті  залізними  цвяхами.
[b]Квадрантус[/b]  —  круглий  помпейський  хліб,  розрізаний  зверху  на  вісім  радіальних  сегментів  і  перев'язаний  мотузкою.  Його  ціна  в  день  виверження  становила  рівно  1  ас.
[b]«Кіновар  Помпейський  або  «Помпейський  червоний»[/b]  —  це  знаменитий  яскравий  криваво-червоний  колір,  який  став  візитною  карткою  настінних  фресок  у  давньоримському  місті  Помпеї.  Основою  для  цього  розкішного  пігменту  служив  [b]Кіновар  (сульфід  ртуті)[/b]  —  рідкісний,  дорогий  та  токсичний  мінерал,  який  везли  до  Риму  переважно  з  іспанських  рудників  Альмаден.
[b]Клієнти[/b]  —  збіднілі  вільні  громадяни  під  заступництвом  багатого  патрона,  які  виконували  його  доручення.
[b]Кубікулум[/b]  —  невелика  спальна  кімната  в  римському  будинку  з  мінімумом  меблів  та  скромним  освітленням.

[b]Л[/b]
[b]Лари  та  Пенати  [/b]—  домашні  божества:  лари  охороняли  сам  будинок,  а  пенати  —  добробут,  комору  та  їжу  родини.
[b]Ларій[/b]  —  домашній  вівтар  (ніша  в  атріумі  чи  на  кухні),  де  родина  молилася  богам-охоронцям  дому.
[b]Либертини  (Вільновідпущеники)[/b]  —  колишні  раби,  які  отримали  волю.  Часто  ставали  заможними  ремісниками  чи  купцями.
[b]Лібум[/b]  —  жертовний  хліб  або  пиріг  із  сиру,  борошна  та  яєць,  який  запікали  на  лавровому  листі  для  богів.
[b]Лоріка[/b]  —  загальна  назва  римського  металевого  або  шкіряного  обладунку-панцира.
[b]Луцій  Цецилій  Юкунд  [/b]—  відомий  помпейський  банкір  та  лихвар,  у  чиєму  домі  знайшли  153  воскові  боргові  таблички.


[b]М[/b]
[b]Марк  Аттилій[/b]  —  зірка  помпейського  амфітеатру,  видатний  гладіатор-мурмалон,  чиї  перемоги  оспівували  в  графіті.
[b]Марк  Голконій  Руф  [/b]—  впливовий  політик,  багатий  землевласник,  який  п'ять  разів  обирався  дуумвіром  (мером)  міста.
[b]Мозаїка[/b]  —  картина  або  орнамент  на  підлозі  чи  стінах  з  дрібних  шматочків  кольорового  каменю,  мармуру  та  скла.
[b]Мульсум  [/b]—  вишуканий  дорогий  аперитив:  вино,  змішане  безпосередньо  зі  свіжим  медом  і  прянощами.
[b]Мурмалон  [/b]—  важкоозброєний  гладіатор  із  прямокутним  щитом  (скутумом),  коротким  мечем  та  шоломом  із  гребенем  у  формі  риби.


[b]П[/b]
[b]Пала[/b]  —  довгий  жіночий  плащ-покривало,  який  одягали  поверх  столи,  виходячи  на  вулицю.  Ним  покривали  голову.
[b]Пассум[/b]  —  дуже  солодке,  густе  десертне  вино  з  підв'яленого  на  сонці  родзинок.  Вважалося  жіночим  напоєм.
[b]Патриції  /  Нобілітет  [/b]—  вища  римська  аристократія.  У  Помпеях  це  були  землевласники,  власники  вілл  та  члени  міської  ради.
[b]Перистиль  [/b]—  внутрішній  відкритий  дворик-сад,  оточений  колонадою.  Головний  центр  сімейного  життя  в  домусі.
[b]Плебеї  [/b]—  прості  вільні  громадяни  Помпеїв  (ремісники,  дрібні  торгівці),  які  складали  більшість  населення  міста.
[b]Поска  [/b]—  кислий  повсякденний  напій  бідняків  та  легіонерів  із  води  та  дешевого  скислого  винного  оцту.
[b]Прандіум  [/b]—  швидкий  обід  опівдні  (холодні  залишки  вечері,  шинка,  яйця,  фрукти,  розбавлене  вино).
[b]Пульс  [/b]—  базова  повсякденна  каша  бідняків  та  рабів  із  полби  (дикої  пшениці)  або  ячменю,  зварена  на  воді.

[b]Р[/b]
[b]Раби  [/b]—  найнижча  безправна  верства  населення.  Працювали  в  термах,  пекарнях,  на  плантаціях  та  вдома.
[b]Ретіарій  [/b]—  легкоозброєний  гладіатор  без  шолома,  який  бився  майже  оголеним  за  допомогою  сітки,  тризуба  та  кинджала.
[b]Рубрум[/b]  —  загальне  маркування  на  амфорах,  яке  означало  просте  червоне  повсякденне  вино.

[b]С[/b]
[b]Сестерцій  (Sestertius)[/b]  —  велика  латунна  (або  бронзова)  монета,  у  якій  зазвичай  рахували  великі  суми,  вели  бізнес,  оцінювали  нерухомість  та  рабів.  Дорівнював  4  асам.  Скажімо,  хороший  раб  у  Помпеях  коштував  від  2000  сестерціїв,  а  літр  елітного  Фалернського  вина  —  4  аси  (тобто  1  сестерцій).
[b]Солеї  [/b]—  прості  домашні  сандалії  зі  шкіряної  чи  дерев'яної  підошви  на  кількох  ремінцях  (лише  для  приміщень).
[b]Стола  [/b]—  довга  вільна  сукня  з  плисуванням,  яку  носили  виключно  заміжні  поважні  матрони  поверх  туніки.

[b]Т[/b]
[b]Таблінум[/b]  —  кабінет  господаря  будинку  між  атріумом  і  перистилем,  де  зберігалися  сімейні  архіви  та  велися  переговори.
[b]Тепідарій[/b]  —  тепла  суха  кімната  в  римських  термах  для  поступового  прогрівання  тіла  перед  парною.
[b]Терми[/b]  —  громадські  лазні  Помпеїв  (наприклад,  Стабієві),  центри  гігієни,  спорту,  дозвілля  та  політичних  пліток.
[b]Термополій  [/b]—  давньоримський  «фастфуд»;  трактир  із  вмурованими  в  прилавок  великими  чанами  для  гарячої  їжі  та  вина.
[b]Тога  [/b]—  офіційний  верхній  одяг  вільного  римлянина.  Величезне  півкругле  полотно  білої  вовни,  складно  драповане  навколо  тіла.
[b]Трикліній  [/b]—  їдальня  з  трьома  тримісними  ложами  (кліне)  навколо  столу.  Римляни  їли  тут  лежачи.
[b]Тулла  (Зачіска  «Tutulus»)  [/b]—  висока  зачіска  поважних  матрон:  волосся  збиралося  в  конус  і  перев'язувалося  вовняними  стрічками.
[b]Туніка  [/b]—  базовий  повсякденний  одяг-сорочка  без  рукавів  або  з  короткими  рукавами  для  чоловіків,  жінок  і  рабів.

[b]Ф[/b]
[b]Фалернське  вино[/b]  —  найдорожче  та  найпрестижніше  бурштинове  вино  високої  міцності,  вершина  розкоші  на  бенкетах.
[b]Форум  [/b]—  головна  площа  Помпеїв,  серце  політичного,  релігійного  та  економічного  життя  міста.
[b]Фреска  [/b]—  стінопис  по  сирій  штукатурці  водяними  фарбами,  яким  прикрашали  стіни  майже  всіх  помпейських  будинків.
[b]Фригідій[/b]  —  прохолодна  кімната  в  термах  із  басейном  для  занурення  після  гарячих  процедур.
[b]Фуллоніка  [/b]—  римська  пральня  та  фарбувальня,  де  очищували  вовняний  одяг  за  допомогою  людської  сечі  як  відбілювача.

[b]Ю[/b]
[b]Юлія  Фелікс  [/b]—  багата  бізнесвумен  Помпеїв,  яка  здавала  свій  величезний  маєток  в        оренду  під  лазні,  магазини  та  житло.

[b]Ц[/b]
[b]Цена[/b]  —  головна  багата  римська  вечеря,  що  починалася  о  3–4  годині  дня  і  складалася  з  трьох  змін  страв.

[color="#ff0000"]  [b]    МІРИЛО  ГРОШЕЙ  У  СТАРОДАВНІХ  ПОМПЕЯХ
[/b][/color]
[b]1  квадранс  [/b]—  жменя  дешевих  оливок  на  ринку.
[b]1  ас[/b]  —  тарілка  гарячої  каші  або  кубок  ординарного  вина  Везувінум.
[b]4  аси  (1  сестерцій)[/b]  —  кубок  елітного  Фалернського  вина.
[b]16  асів  (4  сестерції  =  1  денарій)  [/b]—  денна  зарплата  ремісника.  На  це  можна  було  добре  нагодувати  родину  м'ясом  і  свіжим  хлібом.
[b]100  сестерцій  (1  аврей)  [/b]—  розкішна  вечеря  (цена)  в  триклінії  на  кілька  осіб  із  делікатесами.


[color="#ff0000"][b]АЛФАВІТНИЙ  ГЛОСАРІЙ  РЕАЛЬНИХ  ІСТОРИЧНИХ  ОСІБ  ПОМПЕЇВ  (79  Р.  Н.  Е.)[/b][/color]

Ці  люди  дійсно  перебували  в  місті  (або  керували  процесами  поруч)  у  серпні-жовтні  79  року:  

[b]Авл  Умбріцій  Скар  (Aulus  Umbricius  Scaurus)  [/b]—  найбагатший  магнат  Помпеїв,  «король  гаруму».  Його  фабрики  контролювали  майже  30%  ринку  рибного  соусу  в  усій  Кампанії.  Його  розкішний  дім  був  прикрашений  мозаїками  із  зображенням  амфор  для  гаруму  з  його  власним  ім'ям.

[b]Брати  Веттії  (Aulus  Vettius  Conviva  та  Aulus  Vettius  Restitutus)  [/b]—  двоє  колишніх  рабів  (лібертинів),  які  неймовірно  розбагатіли  на  торгівлі  та  викупили  один  із  найвеличніших  будинків  міста  (Дім  Веттіїв),  наповнивши  його  еротичними  та  міфологічними  фресками,  щоб  довести  свій  статус.

[b]Гай  Пліній  Секунд  (Пліній  Старший)[/b]  —  командувач  римським  флотом  у  Мізені  (через  затоку  від  Помпеїв),  видатний  учений  і  натураліст.  Коли  почалося  виверження,  він  повів  військові  кораблі  на  допомогу  людям,  але  загинув  на  узбережжі  в  Стабіях,  задихнувшись  сірчаними  газами.  Його  небіж,  Пліній  Молодший,  вижив  і  залишив  єдиний  детальний  опис  катастрофи.

[b]Евмахія  (Eumachia)  [/b]—  найвпливовіша  жінка  міста,  багата  жриця  та  патронеса  гільдії  фулонів  (пральників).  Вона  за  власні  кошти  побудувала  величну  будівлю  на  Форумі  (Будівля  Евмахії)  для  торгівлі  тканинами,  продемонструвавши,  що  жінки  в  Помпеях  могли  мати  величезну  економічну  владу.

[b]Луцій  Цецилій  Юкунд  (Lucius  Caecilius  Iucundus)[/b]  —  відомий  помпейський  банкір  та  лихвар.  У  його  будинку  знайшли  скриню  зі  153  восковими  табличками,  де  зафіксовані  всі  борги,  аукціони  та  фінансові  махінації  міста.  (Хоча  сам  Луцій  міг  померти  незадовго  до  79  року  під  час  землетрусу,  його  родина  та  банківська  справа  активно  функціонували  в  день  катастрофи).

[b]Марк  Аттилій  (Marcus  Attilius)  [/b]—  зірка  помпейського  амфітеатру,  гладіатор-мурмалон.  На  стінах  міста  біля  воріт  збереглися  графіті,  які  детально  описують  його  блискучі  перемоги  над  досвідченими  суперниками  прямо  напередодні  катастрофи.

[b]Марк  Голконій  Руф  (Marcus  Holconius  Rufus)  [/b]—  один  із  найважливіших  політиків  Помпеїв,  багатий  землевласник,  який  п'ять  разів  обирався  дуумвіром  (найвища  міська  посада  —  аналог  мера).  Його  мармурова  статуя  в  тозі  стояла  на  одному  з  головних  перехресть  міста.

[b]Юлія  Фелікс  (Julia  Felix)[/b]  —  незалежна  та  дуже  багата  бізнесвумен,  власниця  величезного  маєтку.  Після  руйнівного  землекрусу  62  року  вона  здавала  частину  свого  палацу  в  оренду  під  громадські  лазні,  магазини  та  квартири,  написавши  про  це  оголошення  прямо  на  зовнішній  стіні  будинку.  Припускають,  що  саме  її  скелет  у  коштовному  золотому  намисті  знайшли  археологи.  

[color="#ff0000"][b]      АЛФАВІТНИЙ  ГЛОСАРІЙ  ВИН  ПОМПЕЇВ[/b]
[/color]
[i]Римляни  рідко  пили  вино  чистим  —  його  розбавляли  водою  (гарячою  чи  холодною  відповідно  до  сезону),  змішували  зі  спеціями,  морською  водою  чи  медом.[/i]
 
[b]Везувінум  (Vesuvinum)[/b]  —  місцеве  ординарне  вино,  яке  виготовляли  з  виноградників,  розташованих  прямо  на  родючих  схилах  Везувію.  Мало  вулканічний  присмак  і  було  дуже  популярним  серед  середнього  класу  та  в  термополіях.
 
[b]Вінум  Помпеянум  (Vinum  Pompeianum)  [/b]—  головне  міське  вино  Помпеїв.  Деякі  його  елітні  сорти  витримували  в  амфорах  до  25  років,  хоча  загалом  помпейське  вино  в  самому  Римі  іноді  критикували  за  те,  що  від  нього  зранку  болить  голова.
.  
[b]Мульсум  (Mulsum)[/b]  —  вишуканий  і  дорогий  аперитив,  який  отримували  шляхом  змішування  свіжого  виноградного  сусла  з  медом  та  прянощами.  Подавався  на  початку  багатих  бенкетів  під  закуски.

[b]Пассум  (Passum)[/b]  —  дуже  солодке,  густе  і  дороге  десертне  вино,  яке  виготовляли  з  підв'яленого  на  сонці  родзинок.  Вважалося  жіночим  напоєм  через  свій  солодкий  смак,  але  високо  цінувалося  знавцями.  

[b]Рубрум  (Rubrum)[/b]  —  загальна  маркіровка  на  амфорах,  яка  означала  просто  «червоне  вино».  Повсякденний  напій,  який  купували  великими  судинами  для  домашнього  споживання.  

[b]Фалернське  (Falernum)[/b]  —  «король»  римських  вин.  Хоча  його  виробляли  трохи  північніше  Кампанії,  у  Помпеях  воно  вважалося  вершиною  розкоші.  Мало  бурштиновий  колір,  високий  градус  і  могло  зберігатися  десятиліттями.  На  стінах  помпейських  таверн  знайдено  графіті:  «За  1  ас  ти  можеш  випити  звичайного  вина,  за  2  аси  —  кращого,  а  за  4  аси  —  Фалернського».
 
[color="#ff0000"]    [b]  АЛФАВІТНИЙ  ГЛОСАРІЙ  СТРАВ  ТА  ПРОДУКТІВ  ПОМПЕЇВ[/b][/color]

[b]Гарум  [/b]—  легендарний,  надзвичайно  популярний  римський  соус  із  ферментованої  (гнилої)  риби,  солі  та  спецій.  Помпеї  були  одним  із  головних  центрів  його  виробництва  та  експорту.  Його  додавали  практично  в  усі  страви  —  від  м'яса  до  десертів.

[b]Гломулі[/b]  —  солодкі  кульки  з  сирного  тіста  (схожого  на  домашній  сир  або  творог),  смажені  в  смальці,  які  після  приготування  рясно  вмочували  в  мед  і  посипали  маком.  Популярні  ласощі.

[b]Дефрутум  [/b]—  густий,  дуже  солодкий  сироп  із  вивареного  виноградного  сусла.  Використовувався  як  підсолоджувач  для  страв  і  соусів,  оскільки  дорогого  цукру  римляни  не  знали.

[b]Дульція  (Римські  торти/десерти)  [/b]—  загальна  назва  солодощів.  Найчастіше  це  були  фініки,  фаршировані  горіхами  та  зварені  в  меду,  або  пироги  на  основі  яєць,  молока  та  меду.

[b]Епітірум  [/b]—  закуска  або  паста  із  подрібнених  оливок  (зелених  і  чорних),  змішаних  із  коріандром,  кмином,  рутою,  оцтом  та  оливковою  олією.  Її  намазували  на  свіжий  хліб.

[b]Ієнтакулум  [/b]—  перший  прийом  їжі,  легкий  римський  сніданок  одразу  після  пробудження.  Зазвичай  складався  з  хліба,  вимоченого  у  вині,  оливок,  сиру  та  фініків.

[b]Квадрантус  [/b]—  круглий  помпейський  хліб,  розрізаний  зверху  на  вісім  радіальних  сегментів  (часто  перев'язаний  мотузкою  перед  випіканням).  Саме  такі  обвуглені  хлібини  археологи  знайшли  в  печах  Помпеїв.

[b]Лібум  [/b]—  жертовний  хліб  або  пиріг  із  сиру,  борошна  та  яєць,  який  запікали  на  лавровому  листі.  Його  приносили  в  дар  домашнім  богам  (ларам)  або  їли  гарячим  на  сніданок.

[b]Мульсум[/b]  —  популярний  аперитив,  який  пили  на  початку  вечері.  Це  вино,  змішане  змедом  і  прянощами  (корицею,  гвоздикою,  лавром)  у  певних  пропорціях.

[b]Поска  [/b]—  кислий  повсякденний  напій  бідняків,  рабів  та  легіонерів.  Це  суміш  води  та  дешевого  скислого  вина  або  винного  оцту,  іноді  з  додаванням  трав.  Чудово  вгамовував  спрагу  в  літню  спеку.

[b]Пульс  (Каша)  [/b]—  базова  повсякденна  їжа  плебеїв  та  рабів.  Густа  каша  з  полби  (дикої  пшениці)  або  ячменю,  зварена  на  воді  або  молоці.  Багатії  їли  її  вишуканіший  варіант  —  з  додаванням  сиру,  яєць  та  меду.

[b]Прандіум[/b]  —  швидкий  обід  опівдні.  Часто  складався  з  холодних  залишків  учорашньої  вечері,  шинки,  яєць,  фруктів  та  вина,  розбавленого  водою.  Багато  хто  обідав  стоячи  у  термополіях.

[b]Соніпес  (Глазуровані  соніпеси)[/b]  —  випічка  або  десерти  у  формі  тварин  чи  птахів  (наприклад,  свиней  або  голубів),  які  часто  подавали  на  бенкетах  патриціїв  як  частину  візуального  шоу.

[b]Термополій  [/b]—  давньоримський  «фастфуд»  або  трактир,  що  виходив  прилавком  на  вулицю  Помпеїв.  У  прилавок  були  вмуровані  великі  чани  (долії),  з  яких  перехожим  продавали  гарячу  їжу  (бобові  каші,  сочевицю,  м'ясо  в  соусі)  та  вино.

[b]Триклінійний  сервіз  (Архестратос)  [/b]—  вишуканий  дорогий  посуд  (срібний  або  з  тонкого  скла),  на  якому  заможним  помпеянцям  виносили  делікатеси:  сонь  (гризунів),  запечених  у  меду,  язики  фламінго  або  дичину.

[b]Цена  [/b]—  головний  прийом  їжі,  розкішна  римська  вечеря,  що  починалася  о  3-4  годині  дня  і  могла  тривати  до  ночі.  Складалася  з  трьох  частин:  закуски  (густатіо),  основні  м'ясні  чи  рибні  страви  (прима  менса)  та  десерти  (секунда  менса).

[b]Що  їли  бідняки  та  раби  на  вулицях  Помпеїв  за  годину  до  катастрофи:  [/b]Пульс  (каша),  Поска  (напій  з  оцтом),  Епітірум  на  черствому  хлібі,  гаряча  сочевиця  з  Термополія.

[b]Що  стояло  на  столі  багатого  патриція  в  триклінії  під  час  перших  поштовхів  Везуві[/b]ю:  Мульсум  (медове  вино),  Квадрантус  (свіжий  хліб),  Гарум  (як  соус  до  дичини),  Дефрутум,  Гломулі  та  Дульція  на  десерт.


***

[b]Помилка  в  даті:  [/b]
Довгі  століття  вважалося,  що  Помпеї  загинули  24  серпня  79  року  н.е.  (так  було  в  переписах  листів  Плінія).  Проте  нещодавно  археологи  знайшли  на  стіні  будинку  напис  вугіллям,  зроблений  робітником:  «16  днів  до  листопадових  календ»,  що  відповідає  17  жовтня.  До  того  ж  у  місті  знайшли  залишки  осінніх  фруктів  (гранатів,  каштанів)  та  вовняний  одяг  на  людях.  Тож  місто,  найімовірніше,  загинуло  24  жовтня  79  року  н.е.

[b]~13:00  (Початок):  [/b]Везувій  вибухає.  У  небо  піднімається  гігантська  хмара  з  попелу  та  пемзи,  схожа  на  середземноморську  сосну  («пінію»).  

[b]~17:00  (Перша  паніка):  [/b]На  місто  починає  сипатися  біла  та  сіра  пемза  (лапілі).  Дахи  будинків  починають  обвалюватися  під  її  вагою.  Вулиці  засипає.

[b]Ніч  та  ранок  наступного  дня  (Кульмінація):[/b]  Починаються  пірокластичні  потоки  —  розпечені  хвилі  газу,  попелу  та  каміння,  що  летять  зі  швидкістю  понад  100  км/год.  Саме  вони  миттєво  консервували  людей  у  тих  позах,  які  ми  бачимо  сьогодні.  
                                                                                                                                       ***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069936
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 13)

[color="#ff0000"][b]КАРЛ  БРЮЛЛОВ:  полотно  «ОСТАННІЙ  ДЕНЬ  ПОМПЕЇ»
[i]або  «…остання  мить  ПОМПЕЇ…»[/i][/b][/color]

…І  в  цю  останню,  найстрашнішу  хвилину  Помпеї  перестали  бути  містом  окремих  людей.  Вулкан  за  мить  змив  різницю  між  золотом  патриціїв  і  лахміттям  бідняків,  між  вірою  в  Христа  та  служінням  Ісіді.  На  головній  вулиці,  що  вела  до  моря,  безліч  людських  доль  сплелися  в  одну  нажахану,  стогнучу  юрбу  –  єдиний  живий  організм,  що  в  судомах  благав  про  порятунок.  У  цьому  пекельному  потоці  людського  відчаю  вже  не  було  імен,  а  були  лише  яскраві,  трагічні  спалахи  людського  буття.
  Праворуч  хлопець  у  розпачі  прикривав  вовняним  плащем  білий  весільний  вінок  своєї  дівчини,  на  який  уже  сипався  гарячий  попіл,  хоронячи  їхнє  так  і  не  розпочате  сімейне  життя.  Поруч,  у  напівтемряві  кутка,  жіночі  руки  притискали  до  грудей  двох  доньок,  ховаючи  їх  від  вогняного  дощу,  поки  десь  під  уламками  затихав  гавкіт  загубленого  цуценяти,  а  старша  дівчина  востаннє  дивилася  в  бік  амфітеатру,  де  гинуло  її  перше  кохання.  
                 Посеред  паніки  височів  дерев’яний  хрест  християнського  священника,  який  без  остраху  молився  за  спасіння  душ  своїх  ворогів,  тоді  як  язичницький  жрець  у  білому  одязі  тікав,  притискаючи  до  грудей  золоті  кубки,  які  уповільнювали  кожен  його  крок.  На  коліна  падав  жадібний  лихвар,  намагаючись  вхопити  жменями  розсипане  золото,  яке  ще  секунду  тому  було  для  нього  дорожчим  за  життя,  не  помічаючи,  що  над  ним  уже  тріщить  важкий  кам’яний  карниз.
Чотири  міцні  руки  синів  несли  на  плечах  немічного  паралізованого  батька,  забувши  про  всі  давні  образи,  а  молодий  поет  поруч  благав  ковтнути  повітря  свою  знесилену  матір,  залишаючи  свої  безцінні  сувої  горіти  в  пилу  бруківки.
               Чистокровний  перський  кінь  шаленів  від  страху  і  вставав  на  диби,  скидаючи  свого  пихатого  господаря-патриція  прямо  під  колеса  важких  колісниць,  які  на  повній  швидкості  розбивали  розкішний  світ  аристократії.
                 Розбита  краса  світської  левиці  застигла  мертвою  на  камінні  в  самому  центрі  цього  жаху,  демонструючи  тлінність  земної  розкоші  біля  плачної  маленької  дитини.        
                 Місцевий  майстер  до  останнього  тримав  на  голові  ящик  із  рідкісними  фарбами,  намагаючись  запам'ятати  пекельний  колір  неба,  якого  він  уже  ніколи  не  змалює  на  своїх  фресках.  І  в  самому  епіцентрі  загибелі  світу,  під  захистом  тіл  люблячої  родини,  пролунав  перший  крик  новонародженого  немовляти,  що  став  останнім  подихом  усього  міста.
Юрба  кричала  тисячею  голосів,  але  цей  крик  зливався  воєдино.  Всі  як  один  бігли,  падали,  молилися  і  проклинали,  аж  поки  чорний  саван  Везувію  не  покрив  їх  усіх  разом,  зрівнявши  перед  вічністю  та  закарбувавши  цю  мить  людського  відчаю  у  нерухомому  мармурі  Часу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069883
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2026

Ірина Вовк. "ХОЧЕШ ЗНАТИ, ДОНЮ…"

[color="#ff0000"][b]"ЯК  СОТВОРИЛА  ТЕБЕ  МАМА"[/b][/color]

[i](переспів  італійської  музичної  класики)
[/i]
[color="#ff0000"][b][i]„Цей  ворожби  старий  мотив
схитрився  я  відкрить,
як  мамі  вдалося  твоїй
цю  вроду  сотворить!”[/i][/b]
(За  Тізом)[/color]

Хочеш  знати,  як  це  сталось?
Звідкіля  дівча  це  взялось?  –
твоя  мама  так  сміливо
доню  сотворить  схотіла...
Щоб  тебе  родити  вміло,
надихнуть  красою  тіло  –
на  троянд  пахучі  личка
влила  па́токи  потічки...

...  Молока  вона  немало  пишним  ружам  
додавала...

Суміш  дивна  замісилась  –
ти  із  неї  народилась!

Хочеш  знати,  як  там  далі?
Звідкіля  уста  у  кралі?  –
мама  в  гори  за  снігами
бігла  спритними  ногами...
Білих  лілій  заметілі,
меду  й  цукру  бризки  цілі,
ягід  пригорщі  бездонні  –
соковиті  і  червоні...

...  І  кориці  не  жаліла  –  все  змішала,  як  уміла...

Вийшли  зубки,  всіх  біліші,
губки  –  вишеньок  спіліші...

Хочеш  знати,  чим  скінчилось?  –
мама  вбога  залишилась,
щоб  створити  диво  мудре,
світлооке,  златокудре...
Продала́  все  без  сумління,
і  купила  в  володіння
землю-жилку...    За  донькою
злото  хлинуло  рікою!

...  Золоті  багаті  жили  волосинки  обложили...

Щастя  мав  би  я  без  міри  –
цілувать  їх  до  могили...

(Зі  збірки  "...І  все  ж  -  неопалима".  -  Львів:Логос,2001)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2026

Ірина Вовк. ДОНІ ЗЛАТОУСТІ з нагоди іменин.

[color="#ff0000"][b]"…І  ЗЛОТИХ  УСТ  ЗІТХАННЯ  УВІ  СНІ…"[/b][/color]

І  [color="#ff0000"][i]Злотих  Уст*[/i][/color]  зітхання  уві  сні,
і  слів  дитячих  різьблені  кришталі…
Які  тоді  складаються  пісні
і  крушаться  які  тоді  печалі!

У  лабіринтах  буднів-душегуб,
минаючи  припливи  і  відпливи,
одне  беззмінне,  цінне,  незрадливе  –
оте  малече  ніжне  [i]«приголуб»…[/i]

[i]«У  нашій  хатці,  мамо,  Бог  живе?
Йому  болить  за  дітками  серденько?..»  --[/i]
голуб  мене,  мій  ангеле  маленький,
того  дивись  –  і  тяжба  заживе…

Гора  Оливна  зливна  від  мольби  –
моє  дівчатко  плаче  за  плечима  –
вертаються  у  храми  голуби,
у  душі  діток  з  мудрими  очима…

В  колисочках  народжених  зірниць,
як  теплий  дотик  першого  причастя,
спочине  сонце  в  сонечках  зіниць  –
і  як  тоді  доступний  вимір  щастя!

[color="#ff0000"]*  пестливе  від  імені  Златоуста[/color]

(Зі  збірки  "Самоцвіти  сокровення".  -  Львів:Логос,1997).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2026

Ірина Вовк. СЬОГОДНІ ДЕНЬ АНГЕЛА УСТИНИ) ) ) …

[b][color="#ff0000"]"ЗВІДКИ  ЙМЕННЯ  УСТЯ,  УСТЯ-ЗЛАТОУСТЯ"[/color][/b]

                 А    я    слово    "Устя"
завивала    в    хустя.
Устя    --    у    хустині,
в    вишитій    свитині:

--    А    я    собі    Устя,
Устя  -  Златоустя!
Рученькі    біленькі,
устонька    пухкенькі.
З    Божого    облатка,
з    чистого    із    златка  ...

От    така    я    Устя,
Устя  -  Златоустя!
Медом    розтечуся,
Богу    помолюся    --
злотими    устами,
гожими    літами  ...

...  Гомоніть    струмочки:
гарне    ймення    в    дочки!
Задзвоніть    дзвіночки,
гарне    ймення    в    дочки!
На    яри    й    лісочки,
за    тини    й    тиночки:
що    за    гарне    ймення
у    моєї    дочки!

(Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів:Каменяр,2003)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2026

БОГОРОДИЦЯ ПОКРОВА: ЛЬВІВ…

В  каштанах  тоне  місто  вечорове  –
мій  древній  Львове,  колисковий  Львове…
Застигли  тіні  у  проміннім  рвінні  –
і  шпилі  веж,і  вулиці  камінні…
Це  дихання  епохи  важкогруде  –
Крилатий  Лев…  криниці…  зорі…  люди…
Старих  будівель  привідкриті  очі  –
урочі  дати,  видива  пророчі…
Батальних  днів  стозвука  веремія…
Часи  святого  Юра  та  Андрія…
Преображенне,  спасівське,  дзвонове  –
правічне  місто,світанковий  Львове!
Пташиний  злет…  Розкрилені  дерева…
Гніздо  Данила  і  колиско  Лева  –
коронна  твердь  у  бурштиновій  зливі  –
ідуть  на  смерть  сини  левиногриві…
О  відчуття  безсмертя  просторове  –
мій  княже,  Львове,  мій  вельможе,  Львове  –
звізда  звитяг  понад  трьома  горбами,
Пречистий  стяг  над  левами-гербами…
А  на  щитах  –  паліє  кров  сталева…
А  в  небі  –  Покрова́  в  подобі  Лева!
…  І  ти  стоїш  в  обіймах  у  Покро́ви  –
Мій  златорунний,  вічно  юний  Львове…
У  княжій  величі,  у  кетягах  калини  –
Левиний  Дух  і  серце  України!

[i][color="#ff0000"]П.С.  Тема  [color="#ff0000"][b]«ПОКРОВИ»[/b][/color]  була  б  неповною  без  рідної  Львівської  тематики,  отож  при  святі  згадаємо  про  церкви  Богородиці  Покрови,  що  їх  у  Львові  є  дві,  а  також  про  те,  що  ПОКРОВА  є  незмінною  позачасовою  Заступницею,  як  і  святий  Юрій,  рідного  міста.[/color]

Увійшов  до  збірок  [color="#ff0000"][b]"...І  все  ж  --  неопалима"[/b][/color].  --  Львів:  ЛОГОС,  2001  та  [color="#ff0000"][b]"Осінь...  Падає  листя...  Дощ...  або  ПОРА  ОПАДАНЬ"[/b][/color].  --  Львів:  СПОЛОМ,2024.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2026

СЬОГОДНІ ПРЕСВЯТА ПОКРОВА -- 1 жовтня за відновленим ст. ст.

[color="#ff0000"][b]Сьогодні  в  Україні  ПРЕСВЯТОЇ  БОГОРОДИЦІ  ПОКРОВИ.  
З  цієї  нагоди  передруковую  фрагмент  своєї  авторської  АНТОЛОГІЇ  Марійської  поезії  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!".  на  укладання  якої  пішло  майже  15  років  і  ще  7  років  вона  чекає  на  вихід  у  світ.
[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b]"ПІД  ОМОФОРОМ  ЗЛОТОТКАНИМ…"  (Марійська  поезія  українського  закордоння)[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b][i]ІV  Розділ  авторської  антології  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!"  має  назву  "ПІД  ОМОФОРОМ  ЗЛОТОТКАНИМ..."[/i][/b]  і  складається  з  Марійської  (Богородичної)  поезії  української  еміграції  20-70  років  минулого  століття  -  це  все  автори  з  насиченою  творчою  і  життєвою  біографією  боротьби  з  тоталітарним  режимом.  Всі  вони  на  чужині  плідно  творили  і  в  їх  творах  відчувається  велика  туга  за  рідним  краєм.  Ці  автори  в  більшості  невідомі  сучасному  українському  читачеві,  а  коли  й  відомі,  то  лише  вузькому  колу  істориків-літературознавців.
У  цих  авторів  багато  псевдонімів,  криптонімів  та  невідомих  імен  з  огляду  на  ту  буремну  добу,  в  якій  вони  жили  і  творили.
                                 [/color]
[b]Скиталець[/b]

[color="#ff0000"]МОЛИТВА[/color]
До  тебе,  Мати,  ми  з  чужини
всі  линем  в  щирих  молитвах:
вітай  нам,  Мати,  все  між  тими,
що  нам  являються  лиш  в  снах!

Йдемо  Христовими  слідами,
скитальців  хрест  на  плечах  в  нас,
хоч  ллється  кров  дітей  за  нами,
однак  вогонь  надій  не  згас.

Бо  Ти,  Пречистая,  для  Сина
благання  наші  всі  береш,
і  віруєм  -  прийде  хвилина,
в  якій  нам  волю  повернеш.

Бо  кров,  терпіння  і  наруга,
це  шлях  до  вічного  життя  –  
до  рідного  повернем  плуга
і  піде  біль  наш  в  забуття.

Тебе  благаємо,  Пречиста,
бери  нас  всіх  під  Свій  Покров!
Плестимем  з  серць  Тобі  намиста,
вкрашатиме  їх  наша  кров.

І  будеш  вічно  Ти  між  нами
і  Бог  Христос,  Твій  любий  Син,
і  непорочними  устами
славитимем  Христовий  чин!
На  скитальщині,  в  Байройті,  31  травня  1947  року  Божого  цю  віршовану  молитву  склав,  імовірно,  Остап  Грицай.
«Календар  Світла»  1958,    ст.4.

[b]Деріян[/b]
 
[color="#ff0000"]МОЛИТВА[/color]
 Богородице  Діво,  в  мандрівну  годину  –  
на  моря  випливаючи,  в    простір  шумкий,
ще  поглянемо  зором  на  Схід,  в  Україну,
і  медалик  затиснем  в  долоні  міцній,
той  медалик  сріберний,що  перед  роками,
коли  вперше  виходили  в  далеч,  у  світ,
мозолистими  з  праці  твердої  руками
наша  мати  в’язала  на  шию.  Привіт
далечінь  шле  та  пісню  чужу  і  грайливу,
береги  промиває  солоний  прибій…

О  прийми,  о  прийми,  Богородице  Діво,
Нас  тривожних  під  прапор  оспіваний  Твій…

Богородице  Діво,  далеко  у  мряках,
за  горами,  за  ріками,  за  обрієм  –  
залишили  ми,  добровільні  бурлаки,
найдорожче,  найкраще,  все  рідне  своє.
Ми  вийшли  у  світ  розшумілий  на  зорях,
ми  вийшли  шукати  чужинних  скарбів;
пронесли  ми  криштальне,  скривавлене  горе,
понесли  ми  терпіння  і  рани  віків.
І  немає  для  нас  понад  батьківську  ниву!
І  немає  для  нам  понад  це  більших  мрій…

О  верни,  о  верни,  Богородице  Діво,
Нас  у  край  незабутній,  в  омріяний  свій!
«Церковний  календар-альманах»,  1982,  с.4.

[b]Євген  Мацелюх[/b]

[color="#ff0000"]ЗАРВАНИЦЯ[/color]
Знана  всім  нам  Зарваниця,
Чар  Подільських,  тихих  сіл…
Чудотворна  там  керниця,
Лік  на  кожен  смуток,  біль…
Гай  зелений,  ліс  співучий,
В  межах  золотих  ланів…
Там  несеться  спів  могучий
Відпустових  молебнів…
Літом  тисячні  прочани
З  міст  Поділля,  з  гірських  сіл,
В  Зарваницю  йдуть  стежками,
З  вірою  несуть  поклін.
Гомін  пісні  дзвенить  в  полю,
В  долі  чути  десь  дзвінок…
О,  Маріє!  Дай  нам  волю!
Щастя,  радости  вінок!..
Сад  вишневий  і  ліс  гордий
Шумить  пісню  давніх  літ,
Бо  там  образ  чудотворний,
Ще  з  минулих  літ,  стоїть…
В  долі  Стрипа  круто  в’ється
Серед  зелені  лугів…
Соловейків  спів  несеться
З  білих,  вишневих  садів.
Світять  світла  вечорами…
Йдуть  прапори,  чути  спів…
О,  Маріє!  Все  будь  з  нами!
В  щасті,  горю  наших  днів!..

Тужно  нам  без  Батьківщини,
Як  згадаєм  Рідний  Край,
Лине  серце  до  родини,
В  Зарваницю,  тихий  рай…
«Слідами  Малої  Святої»  1950,  число  3,  ст.14.

[b]А.  Трух,  ЧСВВ[/b]

[color="#ff0000"]МАТИ  УКРАЇНИ[/color]
Непорочна  Діво-Нене,  Мати  Бога-Сина,
Як  сердечно  Тебе  любить  наша  Україна!

Вже  літ  тисяч  –  ще  від  Ольги,  від  Володимира
До  Марії  з  України  лине  просьба  щира.

Пливуть  мольби,  щедрі  жертви  на  гарні  святині,
Щоб  Марії  честь  складали  по  всій  Україні.

Честь  складали,  піснь  співали  на  славу  Цариці  –  
Діти  Руси-України  на  рідній  землиці.

Чи  то  в  Києві  престольнім,  чи  в  Галичі,  Львові  –  
До  Марії  Україна  горнулась  в  любові.

Навіть  Січ  і  Запорожжя  любило  Марію,
В  небезпеці  в  Ній  все  мало  опіку  й  надію.

Як  під  Віднем  проти  турка  ставали  до  бою:
«Пречистая  Діво-Мати»,  співали  з  мольбою!..

Похилилась  в  горю-смутку  червона  калина  –  
Завитала  в  Україну  недобра  година…

Течуть  сльози,  вмліва  серце  від  смутку,  недолі  –  
Погибають  Її  діти  в  жорстокій  неволі.

О,  Маріє,  Ти,  що  з  Сином  царюєш  у  небі:
Кинь  луч  ласки  вірним  дітям,  дай  поміч  і  потребі!

Хай  підійме  Твоя  ручка  червону  калину,
Хай  поверне  Воля  й  Доля  на  всю  Україну!

Хай  ще  в  Києві  заблисне  гетьманська  булава  –  
Тоді  буде,  Божа  Мати,  Тобі  дяка  й  слава!  
«Калєндар  Українських  Вістей»  1939,  ст.57.

 [b]Микола  Матіїв-Мельник
[/b]
[color="#ff0000"]СПАСИ,  РЯТУЙ  НАС,  БОЖА  МАТИ"[/color]
Спаси,  рятуй  нас,  Божа  Мати  –  
Кричать  серця  в  нас  і  уста,
Кричить  крізь  чорну  ніч  окату
Наш  біль,  розп’ятий  на  хрестах!..
Рятуй  нас:  Ірод  поля  топче,
Січуть  нас  полчища  бутні  –  
Клює  нам  крук  голодний  очі
І  кляті  на  чужині  дні.
Рятуй  від  голоду  й  від  спраги  –  
В  неволі  наша  вся  земля.
І  поганьблені  наші  стяги,
І  стид  на  нас  камінням  ляг.
Зніми  із  нас  нестерпні  кари:
Горить  душа  від  мук  і  ран…
Цілили  обри  нас,  татари
І  цідить  кров  червоний  хан!
Ми  знаємо,  за  що  ті  муки…
Дав  чорнозем  нам  Бог…мечі,
Й  плуги…  дав  талани  нам  в  руки  –  
І  золото,  і  колачі…
І  ми  від  туків  оп’яніли
Й  заснули  каменем  в  лігвах,
Аж  в  полі  смерчі  задудніли
І  потяглася  Чудь…  Мордва…
В  огнях  збудилась  Україна
Без  воїв,  сурм  і  рогатин  –  
Прости,  Пречиста,  нам  провину,
Ачей  простить  нам  і  Твій  Син!..
Отчизну  знов  верни  нам  милу,
На  рідний  стати  дай  обліг,
Побиті  спростувати  крила
І  рідний  цілувать  поріг.
Ми  чорнозем  наш  на  долонях
Нести  будем.  Насущний  хліб
Із  наших  золотих  загонів
Не  забере  нам  злий  сусід.
І  встане  наша  рать,  як  плова,
На  тих,  що  нам  заступлять  путь
До  сонця  і  до  Твого  Слова  –  
І  кров  на  жертву  понесуть!        
«Калєндар  Української  Родини»,  1952,  ст.98.

[b]Автор  невідомий[/b]

[color="#ff0000"]МОЛИТВА[/color]
О  Мати  Ізбранна,  Царице    Маріє,
До  Тебе  ми  шлемо  все  наші  мольби,
Ти  Русь-Україну  й  народ  наш  веди,
Єдиний  Покрове  і  наша  Надіє!

За  ті  сліз  потоки  і  поту,  і  крови,
Що  в  бою  за  долю  крізь  шлях  горя  й  бід,
Нам  труди  значили,  наш  крок,  кожний  слід,
Спаси  нас,  Маріє,  немічних  Покрове.

Веди  нас,  Маріє,  благаєм  єдина,
Прихильним  глянь  оком  на  працю  й  наш  труд,
Най  двигнесь  у  славі  і  чести  наш  люд,
Най  Мати  воскресне,  величня  Вкраїна!
«Калєндар  Місіонаря»,    Жовква  1923,    с.94.

[b]Автор  невідомий[/b]

               [color="#ff0000"]МОЛИТВА[/color]
Обдерті  з  цвіту  всякої  надії,
До  Тебе  всі  звертаємось,  Пречиста:
Дай,  щоб  заблисла  в  нас  зіниця  мглиста,
Щоб  нам  сльоза  не  зрошувала  вії!

Дивися,  Мати,  в  крайний  час  потреби,
З  низин  до  Тебе  простягаєм  руки,
Збав  наші  душі  від  скорбот  і  муки:
З  сліз  наших  світиться  любов  до  Тебе!

Навколішках  Тебе  благаєм,  Мати,
По  імени  Тебе  зовем,  Маріє,
Єдина  жизні  нашої  надіє,
Лише  від  Тебе  ждемо  благодати!

Як  очі  путника  серед  пустині
Лиш  за  оазою  зорять  без  впину,
Так  ми  до  Тебе  просьбу  шлем  єдину,
Будь  поміччю  нам  у  важкій  годині.

Дай  одність  нам  –  а  ми  здобудем  сили!
Дай  провід  нам  –  а  ми  як  один  станем!
Під  омофором  Твоїм  злототканим
Ми  всі  постанемо  з  могили!
«Із  глубини  возвах»,  Жовква  1905,  с.123.
«Калєндар  Місіонаря»,  Жовква  1922,  с.80.
«Калєндар  Доброго  Пастиря»  1949,  с.3.  


[b]Автор  невідомий[/b]

[color="#ff0000"]"У  ЧЕСТЬ  МАРІЇ,  ТРОЯНДИ  МІСТИЧНОЇ"  [/color]
Хвала  Тобі,  Трояндо
Містичної  краси,
Не  на  землі  розцвіла
Не  в  жемчугах  роси.

Хвала  тобі,  Трояндо,
Святих  небес  висот,
Хвала  Тобі,  Маріє,
За  пахощі  чеснот.

Ти  найчистіший  творе
Небесного  Вітця,
Оздобо  наймиліша
Душ  праведних  вінця.

Маріє-пишноквіте,
Що  звеселяєш  рай,
Наш  український  нарід
В  опіці  завжди  май.
«Місіонар»,  Філадельфія  1951,  ч.4.  с.116.

[b]Автор  невідомий[/b]

           [color="#ff0000"]"МАДОННА"[/color]
Мадонно  ясна,  зорецвітний  мій  раю,
Запашная  квітко  з  померлих  вже  літ!
Тобі  я  молюся  й  на  Тебе  вповаю,  -
Ти  сонечком  сяєш  і  грієш  мій  світ.

З  дитинства  ще  тямлю:  в  голубії  ночі,
Коли  мамин  шепіт  застиг  в  тишині,
Я  чув  Твою  близькість  крізь  замкнені  очі,
Що  ласкою  сяла  з  ікон  на  стіні.

Тоді  Ти  у  снах  наді  мною  леліла
І  пряла  в  клубок  щиро-злотії  сни…
А  ранком  Ти  яблуні  квіттям  біліла
І  пестила  чаром  дзвінкої  весни…

А  потім  –  спокуси.  Як  бурі  шаління
Вчіпали  мій  дух,  -  деревце  молоде,
Ти  тьму  роздирала  неземним  промінням,
І  вела  на  шлях,  що  в  безпечність  веде.

Як  гіркість  життя  і  зневіри  безодні
Вливались  у  душу  й  палили,  мов  грань,
О  часто  вже  доторк  Твоєї  долоні
Зганяв  із  чола  накип  дум  і  страждань!..

На  цій  сліз  долині,  в  мандрівці  без  краю
Для  мене  на  світі  тільки  Ти  одна,
Надія  пресвітла,  розкішний  мій  раю,
Мадонно  моя  пресвята,  неземна!
«Місіонар»,  Філадельфія,  ч.9-10,  с.260-261.

[b]Василь  Лімниченко[/b]

[color="#ff0000"]ДО  ЯСНОЇ  ГОРИ  В  ГОШЕВІ…[/color]
Із  душ,  нанизаних  чуттями  скарг  і  кривд
І  сподіваннями  та  споминами  днів
Прокладені  шляхи  до  Ясної  Гори,
Якої  світлий  верх  вже  два  віки  виднів…

Впродовж  цих  двох  віків  туди  йшли  шукачі
Здорових,  свіжих  сил  та  життьових  полегш,
Ішли  з  безоднями  страждання  у  душі
На  наш  преясний  Верх,  до  брам  його,  до  веж.

Це  ж  чудотворний  Верх!  Його  храмний  поріг,
Зцілований  часом  і  міліоном  уст,
Це  світляна  межа  печалів  і  потіх,
Погідних  почувань  душі  й  тремких  покус!

Це  наш  родимий  Верх!  Його  храмний  вівтар
Це  пристань  грішних  душ,  що  наче  кораблі
Із  вихорів  та  бур,  із  досвідів  і  кар
Натрапили  на  твердь  багнистої  землі.

Із  цього  вівтаря  вже  много-много  літ
Блакитна  Пані  ласк  прочанам  вік  пряде,
Тому  на  Ясний  Верх  і  до  його  воріт
Наш  нарід  звідусіль  щороку  йде  та  йде.
На  спомин  прощі  Перемиської  Землі  на  Ясну  Гору  в  Гошеві  (9-10.VІІ.1938).
Друкарня  ОО.Василіан  у  Жовкві.  Наклад  ОО.Василіан  у  Перемишлі.

[b]Роман  Оріон  Климкевич[/b]

[color="#ff0000"]РАДУЙСЯ,  МАРІЄ![/color]
 У  пристані  на  вежах  грають  дзвони,
Із  далечі  надранній  вітер  віє,
Несе  солодкий  гомін  в  небосклони  –  
Пренепорочна
Радуйся,  Маріє!

Ген,  поза  хвиль  тремтливе  колихання,
Там,  де  на  самоті  вітрило  мріє,
Уноситься  розмолене  вітання    -  
Пренепорочна
                 Радуйся,  Маріє!

Злітають  вгору  зграї  голубині,
Біліють…  гинуть…  небо  лиш  синіє…
Благословенна  в  цій  ясній  годині,
Пренепорочна
Радуйся,  Маріє!


Недільна  тиша  сонячного  ранку
Сповнила  груди  цвітами  надїї.
Пречиста  Діво  в  срібному  серпанку,
                 Пренепорочна
Радуйся,  Маріє!
«Католицька  акція»,  Едмонтон  1954,  ч.11-12,  с.2.  Зі  збірки  «На  синіх  обріях»

[b]Юрко  Шкрумеляк[/b]

[color="#ff0000"]МАТИ  БОЖА  У  ПИЛАТА[/color]
                       [i]  (легенда)[/i]
Забажала  Божа  Мати
Свого  Сина  рятувати,
Бо  взяли  Його  на  муки
Люті  фарисейські  руки.
Копу  яєчок  зібрала,
В  полотенце  зав’язала,
Та  й  понесла  до  Пилата,
Щоби  ласки  ублагати.
 -  Він  не  винен,  любий  пане!
Чи  вчинив  Він  щось  погане?
Не  давай  його  на  страсти,
Не  давай  святому  впасти!
А  Пилат  говорить:  -  Знаю,
Та  ніщо  вже  не  зділаю!
На  Голгофті  цеї  ночі
Син  твій,  мати,  замкнув  очі.
Похилилась,  заридала,
Гей  трава  скошена,  впала  –  
І  яєчка  розв’язались,
По  камінню  розкачались.
А  Пилат  поглянув  живо  –  
Що  за  чудо  –  що  за  диво!
Це  не  яєчка  біленькі,
Але  писанки  пишненькі!
Ломить  руки  з  болю  й  дива:
«Мати!  Мати  нещаслива!
Вірю  –  Син  Твій  Бог  обнови!
Я  не  винен  в  Його  крови!»
Писанки  гей  барвні  цвіти,
Розкотилися  по  світі.
Добрі  люди  їх  забрали,
Христа  Бога  прославляли.
«Америка»  1935,  ч.50,  с.3.

                                         [b]    Володимир  Янів[/b]

                                                     [color="#ff0000"]УСМІХ  ОТЧИЗНИ[/color]
                             В  сірий  день  нераз  звитяжний  промінь
Зломить  силу  мряк  і  лютість  грому  –  
Лихоліть  зловіщий  зов.
Так  теж  в  сірий  день  я  блуканини
Дорогу  іконку  з  України
В  сірім  провулку  знайшов.

Вирізьблений  в  пам’яті  й  уяві  –  
                                       Як  тягар  зневіри  й  болю  здавить,
Він  проміттям  скрізь  мені.
Ні!  Ніколи  зло  мене  не  стріне
І  даремно  не  пройду,  не  згину
У  розпуки  чорні  дні.

Виповню  обіт  –  найкращу  мрію
І  по  днях  невдач,  війни,  стихії
Принесу  іконку  знов.
І  в  моїй  отчизні,  в  тихій  хаті,
Буде  образ  ореолом  сяти
У  горінні  молитов.

[color="#ff0000"]    ***[/color]
…  І  прийду  колись,  приб’юсь,  припаду
До  порогів,  де  я  пив  розраду,
Що  навік  її  зберіг.
…І  в  молитві  ще  слабі  долоні
Простягну  я,  може,  до  ікони,
Де  царить  Твій  щастя  сміх.
«Шляхи»,  Мюнхен  1951,  ст.127.

[color="#ff0000"]"ІКОНА  В  СІРІМ  ПАВУТИННІ"[/color]
У  житті  моїм,  колись  в  дорозі,
Я  спинивсь  на  стоптанім  порозі,
Де  замешкав  стиду  біль.
В  темноті  розбитої  каплиці,
В  бруді  сум  пониження  таїться,
Студінь  пустки  відусіль.

Там,  де  слово  падало  з  амвону,
Де  псалом  з  грудей  нестримним  тоном
До  небес  в  неділю  плив,
Олтарі  –  без  ладану  й  кадила,
В  поросі  стоять,  покриті  пилом,
Миті  струменями  злив.

А  ікона  в  сірім  павутинні,
В  холоду  імлі  прозоро-синій,
На  пустій  стіні  тремтить.
Тайнами  життя  глибокі  очі
Вже  повік  мене  скувати  хочуть,
Щоб  століттям  стала  мить.

Сивий  сумерк  день  короткий  ловить;
В  настрою,  у  припливі  любови,
Я  молюся  за  батьків.
Так  нераз  на  путей  бездоріжжі
Родяться  слова  й  натхнення  свіжі
З  почувань  забутих  днів.

І  дивлюсь:  ікона  оживає
В  слів  моїх  нестримному  ручаї,
І  рука  благословить.
Павутиння  вже  сріблом  ясніє,
І  німа  сльоза  на  довгих  віях
В  пустки  темноті  блистить.
Шляхи»,  Мюнхен  1951,  ст.128.

[b]Дан  Мур  (Данило  Муринка)
[/b]
[color="#ff0000"]ПРОМІННЯ  ЛАСКИ[/color]
Ні,  не  кошмар  зрадливий  в  сні  хмільному,
Ані  примара  в  тьмі  лихої  ночі,
А  в  день  погідний,  при  труді  важкому,
Побачили  душі  моєї  очі
Пречисту  Діву  в  сяйві  осяйному.
В  прозрілі  очі  сяйвом  б’є  картина:
Стоїть  Пречиста,  білий  цвіт-долоні…
Під  пагорбом  розложиста  долина
І  постаті  в  чернечому.  Їх  скроні
Схилила  каяття  свята  година.
В  одних,  мов  ночі  розпростерті  крила,
Зневіри  тіні,  сутінь  маловір’я
І  сумнівів  імла  обличчя  вкрила,
А  в  других,  близько  до  вершка  узгір’я,
У  сніжній  білі  ясність  –  віри  сила!
На  них  спливає  Ласка  Пресвятої  –  
Проміння  злива  ніжна  і  прозора…
Не  сонця  золото  сівби  яркої  –  
Предивна  ткань  сяйного  омофора,
Спадь  золотава  сині  голубої.
Не  описать  мені,  убога  мово,
Святу  красу  Пречистої  словами,
Проймає  серце  трепетом  тривога…
Бо  хто  земними  зобразить  красками
Прикрасу  неба,  Діву,  Матір  Бога!?

Німе  довкілля,  сповнене  журбою,
Збудило  тишу  криком  передгрози  –  
«Що  діялось  і  діється  з  тобою!?»
Слова  гасили  струмом  щастя  сльози,
Що  променіло  Ласкою  Святою.

Налите  серце  вірою  горіло…
Гостило  Дари  Пресвяті  кивота…
Лице  на  муках  радістю  ясніло,
Родило  усміх  в  тіні  ешафота  –  
Кого  Проміння  Ласки  осінило.
«Світло»  1963,    ст.226.

[b]Дан  Мур
[/b]
           [color="#ff0000"]  НЕ  ОСКОРБИ,  МАРІЄ![/color]
Торкнулось  сонце  сяйва  скронь…
і  наче  болі  змило…
Скотилось  вниз  у  цвіт  долонь…
і  злото  вій  стулило…
Це  не  краса  –  а  всесвіт  мук…
мов  мармур,  сніг  біліє…
Торкнусь  Твоїх  устами  рук…
Не  оскорби,  Маріє!

Мій  поцілунок  не  терпкий,
без  зради  і  облуди.
Серпанком  ласки  оповий,  -  
не  крам  продажний  Юди,  -  
Бо  це  любови  й  віри  жар,
що  ним  душа  жевріє…
Мого  це  серця  щедрий  дар…
Не  оскорби,  Маріє!

Його  у  серці  заховай,
пробитому  мечами…
Душі  моїй  тоді  віддай,
як  ночі  стануть  днями…
Як  темінь  очі  погасить,
а  кров  заціпеніє,
Востаннє  серце  проквилить:
Не  оскорби,  Маріє!
«Світло»  1963,    ст.227.


[b]Л.  Ромен[/b]

[color="#ff0000"]ОСВЯТИ[/color]
Тобі  ця  молитва  горить  як  свіча,
Надією,  Матінко  Божа,  єдина,  -  
Такий,  як  мій  біль,  гірш  удару  меча,
Прошив  Твоє  серце  й  за  рідного  Сина!..
А  нам  розп’яли  Землю-Матір  кати…
Несилу  Ти  нам,  Милосерда,  прости…

Не  встоялись  мужні  в  над  смертнім  бою…
Та,  руки  умивши,  дивились  Пилати,
Не  знали,  ствердивши  «невинність»  свою,
Що  прийде  Господня  рука  їх  карати…
За  байдужність  наших  сусідів  прости
І  нас  від  байдужости  всіх  захисти!

Та  вимоли  в  Бога  ще  мужності  й  нам  –  
За  нашу  стражденну,  за  Матір  обстати,
Щоб  –  вільна!  –  всміхнулась.  Простила  синам,
Що  слово  шанують  величнеє  –  МАТИ!..
Як  Син  Твій  здіймав  на  негідних  бича,
Ти  нам  освяти  на  безбожних  меча!
«Наша  Мета»  1954,  число  22,  ст.5.

                                                                                                                                                                                                                  [b]Віра  Вовк[/b]

             [color="#ff0000"]        РІЗДВО[/color]
Всміхнися,  Мамо!  На  Твоїх  колінах
Проснулось  нині  дороге  Дитя;
Його  загріли  сарни  і  ягня,
Як  догоряли  в  вогнищі  поліна.

Прийшов  і  князь,  і  воїн,  і  чумак
Розпромінити  личенько  дитяче,
Та  й  розстелили  взори  мерехтячі,
Пшеничні  ядра  і  пахучий  мак.

Лягає  ніч  на  вбогім  оборозі
І  світить  мирно  уставками  зір.
Усе:  і  янгол,  і  пастух,  і  звір
Клякає  тихо  на  Твоїм  порозі.
«Правда»,  Прудентопіль  1956,  ч.51-52,  с.5.

[b]Христофорський[/b]

[color="#ff0000"]СЯЄ  ТВІЙ,  О  МАТИ  СТЯГ![/color]
[i](фрагмент)[/i]
О  краю  мій!  вже  не  стогнать  Тобі  в  кігтях  хижацьких,
Вже  чути  гомін  волі,  -  когорти  крицеві  встають!..
На  затризублених  щитах,  шоломах  
Тобі  скарб  волі  й  перемог  несуть!

Із  запустіння  встане  Нарід,
Відродиться…  промостить  славі  шлях…
Тоді  на  вежах  Юра  і  Софії
Засяє  твій,  о  Мати,  стяг!  
«Слідами  малої  Святої»  1950.  Число  4,  ст.13

[b]Леся  Храплива
[/b]
[color="#ff0000"]УКРАЇНСЬКА  МАДОННА[/color]
Бачу  Тебе  у  побіленій  хаті
Українська  Мадонно  пахучих  степів.
Під  вікном  простелився  барвінок  хрещатий,
При  іконі  старій  чорнобривець  розцвів,
А  в  очах  твоїх  сміх  і  несказанна  ласка,
Як  в  вишиванці  Сина  свойого  пестиш,
Сивих  слави  сторіч  незабута  ще  казка,
Тиха  гордість  і  блиск  із  небес  висоти.
І  я  бачу,  як  йдеш,  обездолена  Мати,
Із  терновим  вінцем  через  муки  і  жах,
Бо  далеко  Твій  Син,  ні  нема  в  Тебе  хати,
Лиш  надія  одна  ще  жевріє  в  очах:
Що  повернешся  знов  до  забутої  хати,
Де  в  куті  на  іконі  рушник  споловів,
І  до  Сина  ще  знов  усміхнешся,  о  Мати,
Українська  Мадонно  цвітистих  степів.
«Світло»  1957,  число  7-8,  ст.45.
«Християнський  голос»  1969,  число  19,  ст.3.

[color="#ff0000"][b]З  рукопису  авторської  антології  Марійської  поезії  України  та  Українського  Закордоння  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!",  2008-2018.[/b]

[i]П.С.  Змакетована  але  ненадрукована  за  браком  фінансових  чинників  у  видавництві  "СПОЛОМ".  -  Львів,  2019.[/i]
[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069775
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 12)

[color="#ff0000"][b]ХІІ.  ОСТАННІЙ  ПОДИХ,  ПЕРШИЙ  КРИК  
[/b][/color]
У  маленькому,  затишному  будинку  на  околиці  міста,  поблизу  Стабієвих  воріт,  панувала  особлива,  трепетна  тиша.  Двадцятичотирирічний  Марк,  місцевий  різьбяр  по  дереву,  сидів  у  дворі  й  обережно  обтесував  краї  маленької  колиски.  На  її  спинці  він  вирізьбив  фігурки  добрих  німф,  які  мали  оберігати  сон  його  первістка.  Дитина  мала  з'явитися  на  світ  з  дня  на  день.
З  кімнати  повільно  вийшла  Юлія.  Через  дев'ятий  місяць  вагітності  кожен  крок  давався  їй  важко,  але  її  обличчя  світилося  тим  особливим  спокоєм,  який  буває  лише  в  жінок,  що  готуються  подарувати  нове  життя.  Вона  лагідно  поклала  руку  на  свій  округлий  живіт.  Поруч  йшла  її  свекруха  Касія,  яка  несла  таріль  із  теплим  ячмінним  відваром  та  чисті  лляні  пелени,  які  вона  зранку  ще  раз  ретельно  випрала  й  висушила  на  сонці.
  –  Марку,  поглянь,  як  тихо  сьогодні  на  горі,  –  тихо  мовила  Юлія,  дивлячись  на  зелені  схили  Везувію,  що  велично  височіли  на  горизонті.  –    Здається,  сама  природа  чекає  на  нашого  малюка.  Як  ми  назвемо  його?
  –[color="#ff0000"]  [i]Якщо  буде  хлопчик    –  назвемо  Феліксом,  щасливи[/i]м[/color],  –  посміхнувся  Марк,  підводячись  і  ніжно  обіймаючи  дружину.  –  [color="#ff0000"]Він  ростиме  у  найкращому  місті  імперії.  Я  збудую  для  нього  великий  дім,  а  ти  навчиш  його  перших  слів.[/color]
Слово  [color="#ff0000"][i]«щасливий[/i]»  [/color]застигло  в  повітрі.  Раптом  птахи  в  саду  з  диким  криком  злетіли  в  небо.  Наступної  миті  земля  під  їхніми  ногами  здригнулася  так,  що  дерев'яна  колиска  перекинулася  й  розкололася  навпіл.  З  глибини  Везувію  вирвався  страшний,  громоподібний  гуркіт,  від  якого  заклало  вуха.  Зелена  гора  розверзлася,  і  з  її  вершини  в  небо  злетів  гігантський  стовп  вогню,  диму  та  чорного  попелу.
  –    Марку!  –  скрикнула  Юлія,  але  від  жаху,  раптового  переляку  та  важкого,  отруйного  повітря,  що  миттєво  долетіло  до  їхнього  кварталу,  її  тіло  звело  страшною  судомою.  Пологи  почалися  передчасно…  тут,  посеред  руїн  їхнього  маленького  щасливого  світу.
Вона  впала  на  землю,  не  здатна  зробити  навіть  кроку.  На  вулиці  вже  вирував  панічний  натовп.  Сусіди,  кидаючи  все,  бігли  повз  їхні  ворота  до  моря.
–  Марку,  залиште  мене!  –  зі  сльозами  благала  Юлія,  міцно  стискаючи  руку  чоловіка.  –Ти  і  мама...  біжіть!  Ви  ще  можете  врятуватися!  Я  не  зможу  йти...  біжіть!
    –  Ніколи!  –  крикнув  Марк,  і  в  його  очах  заблищали  сльози  розпачу  та  непохитної  рішучості.
Він  упав  перед  дружиною  на  коліна,  а  мати  Касія  вже  розгортала  ті  самі  лляні  пелени,  які  щойно  готувала  для  радісної  події.  Навколо  них  рушилися  стіни  сусідніх  вілл,  небо  перетворилося  на  суцільне  вогняне  пекло,  а  на  місто  летів  гарячий  попіл.  Сусіди  кричали  їм  крізь  дим:  «Ви  божевільні!  Біжіть,  ви  загинете  всі  троє!».  Але  родина  прийняла  свій  вибір.
На  картині  Брюллова  ця  група  людей  застигла  праворуч.  Вони  згуртувалися  в  єдине  ціле,  закриваючи  Юлію  своїми  тілами  та  важкими  вовняними  плащами  від  смертоносного  вогняного  дощу.  Марк  тримає  плащ  над  головою  дружини,  приймаючи  на  себе  удари  розпеченого  каміння.
Серед  нелюдського  гуркоту  вулкана,  криків  помираючих  людей  та  задихаючись  від  сірчаного  газу,  Юлія  в  страшних  муках  народила  дитину.  Марк  тремтячими  руками  підхопив  маленьке  життя.  Немовля  зробило  свій  перший,  слабкий  крик  –  крик  життя  посеред  царства  смерті.  Воно  вдихнуло  це  гаряче,  сповнене  попелу  повітря,  закрило  оченята  і  заснуло  назавжди  на  грудях  своєї  матері.
Марк,  Юлія  та  Касія  обнялися  втрьох,  закриваючи  собою  малюка.  Вони  не  втікали.  Вони  залишилися  вірними  одне  одному  до  останньої  секунди.  Гарячий  попіл  Везувію  повільно  й  безжально  покривав  їхнє  родинне  вогнище,  перетворюючи  їхній  останній  подих  та  перший  крик  дитини  на  вічний,  величний  пам'ятник  людській  любові,  яка  виявилася  сильнішою  за  смерть.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069715
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 11)

[color="#ff0000"][b]ХІ.  ФРЕСКА,  ЯКУ  НІХТО  НЕ  ПОБАЧИТЬ[/b]
[/color]
Об  одинадцятій  годині  ранку  в  триклінії  –  парадній  їдальні  багатого  помпейського  будинку  –  пахло  свіжим  вапном  та  терпким  пилком  рослинних  фарб.  Бідний,  але  талановитий  майстер  Клавдій  стояв  на  дерев'яному  помості,  тримаючи  в  руках  тонкий  пензель  із  білячого  хутра.  Останній  місяць  він  не  знав  відпочинку.  Його  спина  німіла  від  напруги,  а  пальці  вкрилися  мозолями,  але  зараз  він  відчував  лише  чисте,  всепоглинаюче  щастя.
Клавдій  зробив  останній  мазок,  вимальовуючи  ніжне  стебло  лілії.  На  стіні  ожив  прекрасний,  залитий  сонцем  квітучий  сад,  який  він  створив  на  замовлення  господаря  вілли.  Художник  зробив  крок  назад,  милуючись  своєю  роботою.
                   –[color="#ff0000"][i]  Ця  фреска  переживе  століття,[/i]  [/color]–  прошепотів  він,  витираючи  спітніле  чоло  рукавом.  –  [color="#ff0000"][i]Коли  нас  не  буде,  люди  дивитимуться  на  ці  квіти  й  згадуватимуть  моє  ім'я.[/i][/color]
Не  минуло  й  години,  як  його  мрія  про  безсмертя  розлетілася  на  шматки.  Раптовий,  страшний  поштовх  здибив  підлогу  кімнати.  Стіна,  яку  Клавдій  щойно  розписав,  із  голосним  тріском  розкололася  навпіл.  Тріщина  пройшла  прямо  крізь  його  прекрасний  сад,  і  шматки  свіжого  тиньку  з  глухим  стукотом  посипалися  на  підлогу,  перетворюючись  на  брудну  крихту.
За  вікном  почувся  крик  тисячі  голосі:  «…Везувій  прокинувся!..»  Клавдій  кинувся  не  до  виходу,  а  до  свого  кутка,  де  стояв  важкий  дерев'яний  ящик  із  рідкісними  фарбами:  коштовною  єгипетською  лазур'ю,  пунічним  воском  та  вогняним  кіноваривом*,  які  він  збирав  по  крихтах  усе  своє  життя.    
Коли  він  вибіг  на  вулицю,  навколо  вже  панував  морок.  На  картині  Брюллова  цей  художник  застиг  у  лівій  частині  полотна.  Він  біжить  крізь  хаос,  міцно  тримаючи  на  голові  свій  ящик  із  фарбами  –  єдине  багатство,  яке  в  нього  залишилося.  На  його  обличчі  застиг  не  просто  жах  перед  смертю,  а  професійне,  пристрасне  зацікавлення  митця.  Клавдій  дивиться  на  зловісне,  криваво-чорне  небо,  на  спалахи  блискавок  і  пекельні  відтінки  лави,  намагаючись  закарбувати  у  своїй  пам'яті  ці  небачені  кольори,  щоб  колись  перенести  їх  на  полотно...  але  він  уже  знає,  що  ніколи  цього  не  зробить.
____
[i][b]«Кіновар  Помпейський  або  «Помпейський  червоний»  [/b]—  це  знаменитий  яскравий  криваво-червоний  колір,  який  став  візитною  карткою  настінних  фресок  у  давньоримському  місті  Помпеї.  Основою  для  цього  розкішного  пігменту  служив  [b]Кіновар  (сульфід  ртуті)[/b]  —  рідкісний,  дорогий  та  токсичний  мінерал,  який  везли  до  Риму  переважно  з  іспанських  рудників  Альмаден.[/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069658
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 10)

[color="#ff0000"][b]Х.  РОЗБИТЕ  ДЗЕРКАЛО  КРАСИ[/b][/color]
                                           
Ранок  у  розкішному  домі  Клодії,  найвідомішої  світської  левиці  Помпей,  починався  як  ритуал  поклоніння  її  власній  вроді.  Вона  сиділа  на  мармуровому  стільці  перед  великим  срібним  дзеркалом.  Три  рабині  без  упину  крутилися  навколо  неї:  одна  вплітала  в  її  темне  волосся  нитки  з  перлами,  інша  змащувала  її  ніжно-білі  плечі  дорогою  єгипетською  олією  з  ароматом  лотоса,  а  третя  тримала  перед  нею  сувої  з  найкращими  шовками,  привезеними  з  далекого  Сходу.
Клодія  готувалася  до  грандіозного  вечірнього  бенкету  у  намісника.  Вона  знала,  що  там  будуть  найвпливовіші  чоловіки  міста  та  багаті  сенатори  з  Риму.  Її  єдиною  метою  було  затьмарити  всіх  інших  жінок,  закохати  в  себе  найбагатшого  патриція  та  зміцнити  свій  вплив.
–  Світло  моїх  очей  має  бути  бездоганним,  –  гордовито  промовила  вона,  розглядаючи  свою  ідеальну  шкіру.  –  Краса  –  це  найсильніша  зброя  в  Помпеях.  Вона  триває  вічно,  якщо  вміти  нею  користуватися.  
Вона  не  встигла  завершити  думку.  Срібне  дзеркало  з  глухим  дзвоном  упало  на  підлогу,  вкрившись  сіткою  тріщин,  яка  розбила  її  прекрасне  обличчя  на  сотні  уламків.  Будинок  здригнувся  від  потужного  підземного  удару.  
Статуетки  богів  полетіли  з  полиць,  а  зі  стелі  атріуму  з  тріском  посипалася  кольорова  фреска.  Рабині  з  криками  розбіглися,  забувши  про  свою  господиню.
Клодія  в  паніці  вискочила  на  вулицю  і  застрибнула  в  першу-ліпшу  розкішну  колісницю,  що  пролітала  повз.  Вона  міцно  трималася  за  поручні,  коли  колісниця  на  шаленій  швидкості  мчала  крізь  дим  та  натовп  бідняків.  Але  на  розі  вулиці  Стріли  Ноли,  якраз  навпроти  форуму,  колесо  на  повній  швидкості  влетіло  в  глибоку  тріщину,  що  утворилася  в  бруківці  від  землетрусу.  Колісниця  з  гуркотом  перекинулася.  Клодія  вилетіла  з  неї  і  з  усієї  сили  вдарилася  об  гостре  каміння  дороги.  Смерть  була  миттєвою.
На  картині  Брюллова  цей  образ  став  центральною,  найтрагічнішою  фігурою  всього  полотна.  Вона  лежить  посеред  бруківки  –  красива,  бліда  жінка  в  розкішному  вбранні,  що,  наче  легке  покривало,  розкидалося  навколо.  Її  коштовності  та  золоті  прикраси  розсипалися  в  пилу,  а  біля  її  холодного  тіла  плаче  маленька  дитина,  яка  дивом  вижила.  Цей  образ  став  символом  того,  як  раптово  і  безжально  природа  може  знищити  людську  гординю,  багатство  і  крихку  земну  красу,  перетворюючи  все  на  тлін  і  спогад.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 9)

[color="#ff0000"][b]ІХ.  ОСТАННІЙ  РАХУНОК  ЛИХВАРЯ
[/b][/color]
У  тісній,  закритій  на  засуви  кімнаті  міняйла  Каїма,  ранок  починався  зі  звуку,  який  він  любив  понад  усе  на  світі  –  тихого,  кришталевого  дзвону  золота.  На  великому  дубовому  столі  лежали  акуратні  стовпчики  сестерціїв  та  денаріїв.  Щойно  з  його  порогу  раби  вигнали  бідну  вдову  з  чотирма  дітьми,  яка  благала  відстрочити  борг  за  оренду  житла.  Каїм  був  невблаганний.
–  Закон  є  закон,  –  сухо  кинув  він  їй  услід.  –  Немає  грошей  –  твоє  місце  на  вулиці.  Помпеї  не  прощають  слабкості  й  бідності.
Він  зачинився  зсередини  й  заходився  перераховувати  свій  щоденний  прибуток.  Кожна  монета  дарувала  йому  відчуття  абсолютної  влади  над  цими  людьми,  над  їхніми  долями  та  будинками.  Він  почувався  хазяїном  життя.
Раптом  важкий  стіл  підстрибнув.  Стовпчики  монет  із  дзвоном  розсипалися  по  підлозі.  За  стіною  пролунав  страшний  тріск  –  це  завалився  сусідній  торговий  ряд.  Каїм  підскочив  до  дверей,  але  від  сильного  підземного  поштовху  дерев'яну  балку  перекосило,  заклинивши  вихід.  Зі  стелі  почало  сипатися  важке  каміння,  пробиваючи  дах.
Один  із  великих  шкіряних  мішків,  який  лихвар  тримав  біля  сейфа,  розірвався  від  удару  брили,  і  сотні  золотих  монет  градом  розсипалися  по  бруківці  через  утворену  в  стіні  тріщину.  Замість  того,  щоб  шукати  інший  вихід  чи  вилазити  крізь  пролом  у  безпечне  місце,  Каїм  застиг  від  жаху  за  своє  багатство.  Його  мозок,  затьмарений  жадібністю,  відмовився  думати  про  порятунок  життя.
На  картині  Брюллова  цей  чоловік  застиг  на  колінах.  Він  повзає  у  сірому  пилу,  гарячково  підбираючи  жменями  розсипане  золото,  намагаючись  сховати  його  в  пазуху  своєї  туніки.  Його  пальці  брудняться  в  попелі,  а  в  очах  застигло  дике,  майже  божевільне  прагнення  врятувати  свій  скарб.  Він  не  бачить,  що  просто  над  ним  уже  тріщить  і  падає  важкий  кам’яний  карниз  вілли.  Каїм  гине  під  уламками  будівлі  саме  в  ту  секунду,  коли  його  пальці  стискають  останню,  тепер  уже  абсолютно  непотрібну  золоту  монету.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069544
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 8)

[color="#ff0000"][b]VIIІ.  СКИНУТИЙ  З  ПРЕСТОЛУ[/b][/color]

У  розкішних  термах  –  міських  лазнях  Помпей  –  ранок  минав  у  лінивій  млості.  Багатий  патрицій  Секст  відпочивав  у  басейні  з  теплою  водою.  Два  темношкірі  раби-чужинці  без  упину  обмахували  його  пальмовим  листям,  а  третій  розтирав  його  плечі  дорогою  олією  з  ароматом  мірри.  Секст  володів  трьома  великими  віллами,  десятками  рабів  і  вважав  себе  майже  рівним  богам.  Сьогодні  він  збирався  на  повну  силу  похвалитися  перед  іншими  аристократами  своїм  новим  придбанням  –  чистокровним  білим  скакуном,  якого  йому  привезли  з  далекої  Персії  за  ціну,  якої  вистачило  б  на  купівлю  цілого  кварталу  бідноти.
–  Цей  кінь  швидший  за  вітер,  –  самовдоволено  похвалявся  Секст  своїм  знайомим,  ліниво  попиваючи  вино  з  кришталевого  кубка.  –  Моє  багатство  відкриває  будь-які  двері,  а  мій  статус  захищає  від  будь-яких  бід  у  цьому  житті.
Він  не  встиг  допити  вино.  Земля  під  термами  здригнулася  так,  що  вода  з  басейну  виплеснулася  гігантською  хвилею,  змиваючи  рабів.  Стіни,  прикрашені  дорогою  мозаїкою,  почали  тріскатися  й  обвалилися,  засипавши  мармуровими  уламками  сусідні  кімнати.                                                              
Секст  у  паніці  вискочив  надвір.  Він  змусив  раба  швидко  підвести  до  нього  дорогого  перського  коня.  Патрицій  заскочив  у  сідло  і,  дико  волаючи,  пустив  скакуна  галопом  просто  по  велюрових  бруківках,  намагаючись  прорватися  до  моря  крізь  густий  натовп  бідняків,  жінок  і  дітей,  що  в  паніці  бігли  з  міста.                  
–  Геть  із  дороги,  злидні!  –  ревів  Секст,  замахуючись  батогом  на  людей.
Проте  природа  швидко  зрівняла  патриція  в  правах  із  жебраками.  Коли  небо  остаточно  розірвалося  від  сліпучих  фіолетових  блискавок,  а  земля  під  ногами  пішла  глибокими  тріщинами,  чистокровний  кінь  жахнувся.  Тварина  дико  заіржала,  встала  на  диби  і  скинула  свого  пихатого  господаря  на  розпечене  каміння.
На  картині  Брюллова  цей  вершник  застиг  у  самому  центрі  полотна.  Його  кінь  шаленіє  від  страху,  а  сам  Секст  падає  під  колеса  важких  колісниць.  В  останні  секунди  життя,  бачачи,  як  повз  нього  біжить  юрба  тих  самих  людей,  яких  він  щойно  топтав,  патрицій  із  жахом  розуміє:  вулкан  не  зважає  на  пурпурові  тоги  та  знатне  походження,  і  смерть  для  всіх  має  однаковий  присмак  попелу.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069489
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 7)

[color="#ff0000"][b]VIІ.  «  РИМ  ПОЧЕКАЄ!  »[/b]
[/color]
Кімната  молодого  Плінія  була  завалена  сувоями.  Тут  були  вірші  Вергілія,  праці  істориків  і  його  власні  начерки.  Юнак  гарячково  пакував  речі  в  шкіряну  сумку.  
                 Завтра  вранці  в  порту  на  нього  чекав  корабель  до  Остії.  Пліній  нарешті  вирушав  до  Риму,  щоб  навчатися  у  найкращих  риторів  імперії  та  стати  відомим  оратором.  Його  мрія,  до  якої  він  ішов  роками,  була  на  відстані  одного  дня  дороги.
У  дверях  стояла  його  мати.  Вона  важко  спиралася  на  одвірок  і  тихо  дивилася  на  сина.  Багато  років  після  смерті  чоловіка  вона  працювала  без  відпочинку,  продаючи  вишиті  тканини,  щоб  зібрати  кожну  монету  на  цю  подорож.  Зараз  вона  сильно  кашляла,  притискаючи  до  губ  хустку,  але  ховала  її  від  сина,  щоб  не  зіпсувати  йому  радість.
[color="#ff0000"][i]–  Ти  підкориш  Рим,  мій  хлопчику,[/i]  [/color]–  тихо  сказала  вона,  протягуючи  йому  невеликий  гаманець  із  останніми  сестерціями.  [color="#ff0000"][i]–  Я  знаю  це.[/i][/color]
Пліній  не  встиг  відповісти.  Глухий  удар  підняв  підлогу  в  повітря.  Будинок  хитнувся,  і  важка  книжкова  полиця  впала,  розсипавши  сувої.  За  вікном  злетів  страшний  крик  –  сонце  зникло,  і  місто  занурилося  у  пекельну  темряву,  яку  розривали  лише  криваві  спалахи  Везувію.  Повітря  миттєво  наповнилося  густим,  отруйним  сірчаним  газом.
Вони  вибігли  на  вулицю,  але  мати,  чиї  легені  й  так  були  слабкими,  задихнулася  від  першого  ж  ковтка  цього  повітря.  Вона  впала  на  гарячу  бруківку,  втрачаючи  сили.
–  Біжи,  сину!  –  крізь  кашель  благала  вона,  відштовхуючи  його  руку.  –  Твій  Рим  чекає  на  тебе!  Не  губи  своє  життя  через  стару  жінку!  Біжи  до  порту!
           На  картині  Брюллова  цей  момент  застиг  у  правій  частині  полотна.  Юнак  обіймає  знесилену  матір  за  плечі,  благаючи  її  підвестися  й  зробити  ще  бодай  кілька  кроків.  Він  не  слухає  її  благань  і  відмовляється  бігти  сам.  Його  безцінні  сувої  з  віршами,  які  мали  принести  йому  славу  в  столиці,  розлітаються  навколо  них  і  горять  у  вогняному  дощі.  
[color="#ff0000"][i]«…Рим  почекає!»[/i][/color]  –  зараз  для  нього  існує  лише  життя  матері,  яке  згасає  в  його  обіймах.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069446
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 6)

         [color="#ff0000"]    [b]    VІ.  ТЯГАР  СИНІВСЬКОГО  ОБОВ'ЯЗКУ[/b][/color]

У  задимленій  майстерні  коваля  Квінта  ранок  почався  з  важкої  розмови.  За  довгим  дерев'яним  столом  сиділи  двоє  братів.  Квінт,  широкоплечий,  із  мозолястими  від  молота  руками,  та  Марцелл  –  стрункий,  загартований  у  боях  легіонер,  який  лише  вчора  повернувся  з  тривалого  походу  на  Схід.  На  кушетці  в  кутку  кімнати  лежав  їхній  старий  батько  Сервій,  чиї  ноги  вже  кілька  років  були  паралізовані.
–  Ти  став  жорстоким  у  своїх  походах,  Марцелле,  –  бурчав  старий  Сервій,  важко  дихаючи.  –  Одразу  видно,  що  тебе  цікавить  лише  військова  платня.  А  твій  брат  Квінт  –  занадто  м'який,  він  за  безцінь  віддає  інструменти  біднякам  і  зовсім  не  вміє  вести  господарство.  Кому  з  вас  я  маю  залишити  цю  майстерню?  Жоден  із  вас  не  вартий  моєї  праці!
Між  братами  спалахнула  давня  суперечка.  Марцелл  доводив,  що  проливав  кров  за  імперію,  щоб  привезти  гроші  в  дім,  а  Квінт  ображався,  бо  всі  ці  роки  сам  доглядав  за  хворим  батьком.  Образи,  що  збиралися  роками,  готові  були  вибухнути  бійкою.
Але  в  один  момент  залізо  в  кузні  задзвеніло  саме  собою.  Важке  ковадло  зсунулося  з  місця,  а  зі  стелі  посипалося  каміння.  Земля  здригнулася  так,  що  стіна  кузні  обвалилася  всередину,  засипавши  горно.
Брати  на  мить  завмерли  й  перезирнулися.  Усі  закиди  про  спадщину,  гроші  та  давні  образи  зникли  за  одну  секунду  перед  обличчям  смертельної  небезпеки.  Вони  не  сказали  один  одному  жодного  слова  –  військовий  вишкіл  Марцелла  та  фізична  сила  Квінта  спрацювали  миттєво.  Брати  одночасно  підбігли  до  кушетки,  підхопили  безпорадного  батька  на  плечі  й  вискочили  крізь  палаючий  проріз  на  вулицю.
На  картині  Брюллова  ці  сини  застигли  як  символ  відданості  і  сердечної  любові  до  старого  батька.  Один  із  них  –  у  військовому  шоломі,  інший  –  одягнутий  звично.  Навколо  них  рушиться  світ,  летить  розпечена  пемза,  але  вони  міцно  тримають  немічного  Сервія,  даруючи  йому  останні  хвилини  життя  ціною  власних  сил,  і  гинуть  разом  як  єдина  родина.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069394
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 5)

[color="#ff0000"][b]V.  ЗОЛОТИЙ  ДИМ  ХРАМУ  ІСІДИ[/b]
[/color]
Ранок  у  храмі  богині  Ісіди  тонув  у  солодких  пахощах  єгипетських  благовонь.  Головний  жрець  Калпурній,  одягнений  у  білосніжну  лляну  туніку,  сидів  біля  вівтаря  й  задоволено  перераховував  приношення.  Торговці  з  порту  сьогодні  були  особливо  щедрими:  на  срібній  таці  лежали  важкі  золоті  сестерції,  перстені  та  дорогі  тканини.  В  обмін  на  це  Калпурній  обіцяв  їм  прихильність  богів  та  вдалі  морські  походи.
Він  добре  знав,  що  всі  його  «чудеса»  та  «пророцтва»  –  лише  спритні  трюки  з  підземними  трубами  та  прихованими  дзеркалами.  Проте  Калпурній  обожнював  владу  над  натовпом  і  розкіш,  яку  вона  приносила.  Опівдні  на  нього  чекав  розкішний  обід  із  солов’їних  язиків  та  рідкісного  єгипетського  вина,  тож  жрець  перебував  у  чудовому  настрої.
Раптом  підлога  храму  здригнулася.  Статуя  Ісіди  хитнулася,  і  її  мармурова  корона  з  гуркотом  упала  до  ніг  Калпурнія.  За  мить  величезна  коринфська  колона  біля  входу  тріснула  й  завалила  вихід,  засипавши  все  навколо  пилом.    
                 Жрець  упав  на  коліна,  а  навколо  нього  почали  метушитися  й  кричати  молодші  служителі,  благаючи  єгипетських  богів  про  порятунок.  Але  боги  мовчали.
Калпурній  миттєво  зрозумів,  що  це  кінець.  Замість  того,  щоб  рятувати  людей  у  храмі  чи  виносити  священні  сувої,  він  гарячково  кинувся  до  таці  з  золотом.  Він  хапав  важкі  золоті  кубки,  срібні  чаші  та  набивав  ними  краї  своєї  туніки.                                      
Коли  він  нарешті  вискочив  через  боковий  хід  на  вулицю,  місто  вже  палало.  На  картині  Карла  Брюллова  Калпурній  застиг  у  панічній  втечі:  він  намагається  сховатися  від  вогняного  дощу,  закривши  голову  краєм  білого  одягу.  Проте  важке  золото,  яке  він  так  міцно  притискає  до  грудей,  уповільнює  його  рухи.  Наступної  секунди  уламок  величезної  статуї,  що  падає  з  даху,  наздожене  його,  показуючи  йому  і  таким,  як  він,  що  чужі  боги  та  земне  багатство  не  мають  жодної  сили  перед  неприборканим  гнівом  Природи.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069344
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 4)

[color="#ff0000"][b]ІV.  ОСТАННЄ  ПРОРОЦТВО  ТІБЕРІЯ
[/b][/color]
У  підвалі  старого  і́нсулі  –  багатоповерхового  будинку  для  бідноти  на  окраїні  Помпей  –  пахло  вологою,  дешевою  оливковою  олією  та  свіжоспеченим  ячмінним  хлібом.  Тіберій,  чоловік  із  поріділим  волоссям  та  глибокими,  спокійними  очима,  обережно  розламував  теплий  буханець.  Навколо  нього  на  земляній  підлозі  сиділо  з  десяток  людей:  раби,  портові  вантажники,  убогі  вдови  з  дітьми.  Вони  були  нижчим  прошарком  цього  блискучого  міста,  але  тут,  у  напівтемряві,  під  світлом  єдиної  масляної  лампи,  вони  почувалися  рівними.
                 –  Пам'ятайте,  –  тихо,  але  впевнено  говорив  Тіберій,  роздаючи  шматки  хліба,  –  Господь  не  дивиться  на  те,  чи  є  на  вас  дорога  тога,  чи  ви  носите  кайдани  раба.  Він  дивиться  на  серце.  Любіть  ворогів  ваших  і  моліться  за  тих,  хто  вас  переслідує.
–  Легко  тобі  казати,  старче,  –  пробурчав  один  із  вантажників,  забираючи  свою  порцію.  –  На  ринку  міщани  плюють  нам  під  ноги,  а  наглядачі  в  порту  готові  забити  батогом  за  кожну  розбиту  амфору.  Їхні  боги  дають  їм  багатство,  а  наш  Бог  обіцяє  царство  лише  після  смерті.
[color="#ff0000"][i]–  Земне  багатство  –  це  лише  порох,  друже  мій,[/i][/color]  –  лагідно  посміхнувся  Тіберій.  –[color="#ff0000"]  [i]Воно  приходить  і  йде,  як  дим.  А  любов  та  милосердя  залишаються  у  вічності.[/i][/color]
Раптом  зверху  пролунав  глухий,  тупий  удар.  Потім  ще  один.  Зі  стелі  підвалу  посипалася  суха  земля,  засипаючи  скромну  вечерю.  Масляна  лампа  хитнулася  і  впала,  зануривши  кімнату  в  повну  темряву.  Але  справжній  жах  почався  за  мить:  стіни  інсули  над  їхніми  головами  затріщали  з  такою  силою,  наче  їх  ламали  гігантські  руки.
                 –  Це  гнів  Юпітера!  Боги  карають  нас!  –  закричав  хтось  у  темряві.  Люди  в  паніці  кинулися  до  вузького  виходу,  штовхаючи  один  одного  та  топчучись  по  руках.  
Тіберій  не  піддався  загальному  безумству.  Він  спокійно  підвівся,  намацав  у  кутку  свій  простий  дерев'яний  хрест  і  кадило,  яке  використовував  для  таємних  служб,  і  повільно  вийшов  на  вулицю  слідом  за  натовпом.
Зовні  вже  панувало  справжнє  пекло.  Небо  над  Помпеями  розривалося  від  зловісних  криваво-червоних  блискавок,  а  з  гігантської  чорної  хмари  на  місто  летіли  розпечені  шматки  пемзи.  Люди  бігли  крізь  дим,  задихаючись  від  сірчаного  чаду,  кидаючи  речі,  дітей,  гублячи  людську  подобу  в  намаганні  врятувати  власне  життя.
Тіберій  вийшов  на  саму  середину  площі.  Навколо  нього  руйнувалися  вікові  храми,  падали  статуї  язичницьких  богів,  розлітаючись  на  мармурові  друзки.  Він  підняв  свій  хрест  високо  над  головою  і  заходився  кадити,  розганяючи  задушливий  сірчаний  дим  солодким  ароматом  ладану.  На  його  обличчі  не  було  ні  страху,  ні  паніки.  На  картині  Брюллова  він  застиг  у  лівій  частині  полотна  як  скеля  серед  бурхливого  моря:  його  погляд  звернений  прямо  на  палаюче  небо,  а  на  губах  –  остання  молитва  не  за  себе,  а  за  душі  цих  нещасних  людей,  які  в  паніці  бігли  повз  нього,  раптом  усвідомлюючи  крихкість  свого  світу.  Він  знав,  що  його  земний  шлях  закінчено,  але  вірив,  що  за  цією  вогняною  стіною  на  нього  чекає  початок  чогось  вічного  і  прекрасного.
                   
[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069291
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 3)

[color="#ff0000"]  ІІІ.  ТАЄМНЕ  КОХАННЯ  У  ЗАТІНКУ  АМФІТЕАТРУ[/color]
                                         
У  будинку  поважного  роду  Помпоніїв  ранок  почався  зі  звичної  суєти  та  маминого  гніву.  Аврелія,  загорнута  у  строгу  темно-пурпурову  столу,  стояла  посеред  перистилю  –  внутрішнього  дворика  з  фонтаном.  Її  обличчя  виражало  суворе  невдоволення.
                     –  Сцилло!  Подивися  на  цей  стібок!  –  Аврелія  кинула  на  мармурову  лаву  шматок  дорогого  білого  льону.  –  Хіба  так  має  вишивати  донька  римського  вершника?  Ти  знову  літала  думками  у  хмарах.  Якщо  ти  будемо  такою  неуважною,  жоден  пристойний  патрицій  не  візьме  тебе  за  дружину.
Шістнадцятирічна  Сцилла  лише  низько  опустила  голову,  ховаючи  рум'янець  на  щоках.  Мати  мала  рацію:  думки  дівчини  були  дуже  далеко  від  нудного  шиття.  Увесь  ранок  вона  згадувала  вчорашній  день,  коли  їй  дивом  вдалося  прослизнути  повз  наглядача  до  казарми  гладіаторів  біля  великого  театру.  Там,  серед  запаху  поту  та  шкіри,  вона  зустріла  його  –  непереможного  Анікета-фракійця,  молодого  бійця  з  очима  кольору  штормового  моря.  Вони  встигли  обмінятися  лише  кількома  словами,  і  він  пообіцяв,  що  сьогодні  ввечері,  під  час  великих  ігор  в  амфітеатрі,  переможе  заради  неї.  Сцилла  таємно  затискала  в  долоні  маленьку  засушену  квітку  анемони,  яку  збиралася  непомітно  кинути  йому  на  арену  з  верхніх  трибун.
–  Мамо,  мамо,  дивись,  який  він  швидкий!  –  раптом  пролунав  дзвінкий  сміх  маленької  Віти.
Шестирічна  дівчинка,  наймолодша  улюблениця  родини,  зовсім  не  переймалася  вишиванням.  Вона  бігала  навколо  фонтана  за  пухнастим  білим  цуценям,  яке  їй  лише  тиждень  тому  подарував  батько.  Песик  весело  гавкав,  намагаючись  схопити  зубами  край  її  маленької  туніки,  а  Віта  заливалася  щасливим  сміхом,  забувши  про  всі  правила  поведінки  для  шляхетних  дівчаток.
–    Віто,  припини  бігати,  ти  вся  спітніла!  –  зітхнула  Аврелія,  але  в  її  очах  на  мить  з'явилася  тепла  усмішка.  Вона  любила  своїх  доньок  понад  усе  на  світі  й  мріяла  виростити  їх  у  спокої  та  розкошах.
У  цей  момент  вода  у  фонтані  раптом  виплеснулася  на  мармурову  підлогу,  хоча  вітру  не  було.  Слідом  за  цим  пролунав  страшний,  оглушливий  тріск,  наче  небо  розкололося  навпіл.  Земля  під  ногами  здибилася  з  такою  силою,  що  красиві  коринфські  колони  дворика  вкрилися  глибокими  тріщинами,  а  зі  стелі  посипався  тиньк.
Цуценя  злякано  заскавучало,  вирвалося  з  рук  Віти  і  в  паніці  кинулося  вглиб  будинку,  що  вже  починав  рушитися.
–  Мій  песик!  Мамо,  він  там  залишився!  –  закричала  Віта,  намагаючись  побігти  за  твариною,  але  Аврелія  залізною  хваткою  вхопила  дівчинку  за  руку  і  притиснула  до  себе.
–  Сцилло,  хапай  сестру!  Хутчій  на  вулицю!  –    крикнула  мати,  і  в  її  голосі  вже  не  було  строгості,  лише  дикий,  первісний  страх  за  життя  своїх  дітей.
Коли  вони  вискочили  за  поріг,  місто  вже  тонуло  в  гарячій  сірій  темряві.  Падали  дахи,  кричали  люди,  а  з  неба  летіло  важке  розжарене  каміння.  Аврелія  впала  на  коліна  в  лівому  кутку  площі,  закриваючи  своїм  тілом  обох  доньок.  Вона  міцно  обіймала  їх,  намагаючись  створити  з  власного  плаща  хоч  якийсь  захист  від  вогняного  дощу.
Маленька  Віта  невтішно  плакала,  вириваючись  з  маминих  обіймів,  і  все  кликала  своє  загублене  цуценя,  яке  назавжди  лишилося  під  руїнами  їхнього  красивого  дому.  А  Сцилла,  притиснута  до  маминих  грудей,  навіть  не  дивилася  на  вулкан,  що  нищив  усе  навколо.  Її  очі,  сповнені  сліз,  були  повернуті  в  бік  великого  амфітеатру  на  околиці  міста.  Вона  знала,  що  гладіатори  замкнені  у  своїх  підвальних  клітях  і  не  мають  жодного  шансу  на  порятунок.  Її  перше,  таке  коротке  і  чисте  кохання  гинуло  там,  під  товщею  попелу,  разом  із  її  невисловленими  надіями  та  засушеною  квіткою,  що  випала  з  її  тремтячих  пальців  на  гарячу  бруківку.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069239
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 2)

[b][color="#ff0000"]ІІ.  ШЛЮБНИЙ  ВІНОК  І  ПРИСМАК  ПОПЕЛУ[/color][/b]
 

Кімната  була  залита  м’яким  ранковим  світлом,  яке  пробивалося  крізь  невелике  вікно  атріуму.  На  дерев'яному  столі  ще  стояли  залишки  вчорашнього  весільного  бенкету:  напівпорожні  глеки  з  темно-червоним  фалернським  вином,  тарелі  з  фігами,  сиром  та  залишками  запеченої  риби.
Флавія  стояла  перед  невеликим  бронзовим  дзеркалом.  Її  пальці,  все  ще  трохи  тремтячи  від  хвилювання,  поправляли  у  волоссі  білий  шлюбний  вінок  із  мирта  та  квіток  вербени.  Вона  посміхалася  своєму  відображенню.  Лише  вчора  вона  була  просто  донькою  пекаря,  яка  щоранку  допомагала  батькові  замішувати  тісто.  Сьогодні  вона  –  дружина.
–  [color="#ff0000"][i]Тобі  дуже  пасує  цей  білий  колір,[/i][/color]  –  почувся  тихий,  трохи  хриплий  зі  сну  голос  позаду.
Луцій  підійшов  непомітно,  обійняв  її  за  талію  і  притулився  підборіддям  до  її  плеча.  Обоє  подивилися  у  дзеркало.  Вони  виглядали  такими  молодими,  щасливими  і...  впевненими  у  своєму  майбутньому.  Луцій,  син  місцевого  винороба,  отримав  від  батька  невелику  ділянку  землі  на  схилі  гори  під  новий  виноградник.
–  Я  думаю,  сімейний  вівтар  для  дарів  ми  маємо  поставити  саме  тут,  біля  входу,  –  з  посмішкою  сказав  юнак,  киваючи  на  світлий  куток  кімнати.  –  Щоб  боги  щодня  бачили,  як  ти  заходиш  у  дім.
–  Ні,  Луцію,  –  жартома  насупилася  Флавія,  повертаючись  у  його  обіймах.  –  Біля  входу  занадто  багато  пилу  з  вулиці.  Поставимо  його  в  глибині  саду.  Там,  де  восени  ми  вперше  разом  будемо  чавити  виноград  з  твого  нового  куща.  Я  вже  уявляю  цей  запах...
Раптом  слова  застрягли  у  неї  в  горлі.  Дзеркало  в  її  руках  дрібно  затремтіло.  Бронзова  поверхня  пішла  ходором,  викривлюючи  їхні  обличчя.  З  полиці  над  ліжком,  видаючи  різкий  звук  від  удару,  упала  маленька  глиняна  фігурка  бога  шлюбу  Гіменея  і  розбилася  на  друзки.
–  Що  це?..  –  прошепотіла  Флавія,  хапаючись  за  плече  чоловіка.
Земля  під  їхніми  ногами  глухо,  утробно  загула,  ніби  десь  глибоко  під  містом  прокинувся  розгніваний  велетень.  Посуд  на  столі  забряжчав,  стіни  нового,  з  такою  любов'ю  побіленого  будинку  пішли  дрібними  тріщинами.
Луцій  підбіг  до  вікна.  Замість  звичного  кришталево-блакитного  неба  над  Помпеями  розросталася  гігантська,  чорна,  схожа  на  середземноморську  сосну  хмара.  Вона  стрімко  піднімалася  з  вершини  Везувію,  закриваючи  собою  сонце.  День  миттєво  перетворювався  на  непроглядну,  зловісну  ніч.
–  Луцію,  мені  страшно!  –  скрикнула  дівчина.
З  неба,  замість  лагідного  серпневого  дощу,  на  дах  будинку  з  сухим  шурхотінням  упали  перші  сірі  пластівці.  Флавія  вибігла  за  чоловіком  на  поріг.  Одна  з  цих  лапатих  павутинок  попелу  впала  на  її  весільний  вінок,  миттєво  перетворюючи  живу  білу  квітку  вербени  на  брудну  сіру  пляму.  Повітря  стало  гарячим,  важким,  із  різким,  задушливим  присмаком  сірки.
На  вулиці  вже  панував  хаос.  Сусіди  з  криками  бігли  в  бік  порту,  прикриваючи  голови  подушками  та  шматками  дощок.
–  Біжімо!  До  моря!  –  крикнув  Луцій,  зриваючи  з  вішалки  свій  важкий  вовняний  плащ.
Він  міцно  схопив  Флавію  за  руку,  але  коли  вони  вискочили  на  бруківку  Стріли  Но́ли*,  сильний  підземний  поштовх  збив  дівчину  з  ніг.  Величезна  кам'яна  брила  відірвалася  від  фронтону  сусіднього  храму  і  з  гуркотом  упала  в  кількох  кроках  від  них,  здіймаючи  хмару  пилу.
Флавія  закрила  обличчя  руками,  задихаючись  від  гарячого  газу  й  плачучи  від  жаху.  Її  шлюбний  вінок  злетів  із  голови  й  потонув  у  сірій  масі  попелу,  що  вже  покривав  дорогу.  Луцій  закрив  її  своїм  тілом,  натягуючи  плащ  над  їхніми  головами,  намагаючись  захистити  кохану  від  палючого  вогняного  дощу,  який  починав  падати  з  неба.  Вони  застигли  на  цій  бруківці  –  двоє  закоханих,  чиє  сімейне  життя  тривало  лише  один  день,  і  чиї  мрії  про  осінній  виноград  назавжди  згоріли  під  попелом  Везувію.
______________
[i]*Вулиця  Нола  була  однією  з  головних  транспортних  артерій  (декуманусів)  стародавнього  міста.  Римські  інженери  славилися  вмінням  прокладати  ідеально  прямі  дороги.  Вулиця  Нола  перетинає  Помпеї  чіткою,  бездоганною  лінією,  через  що  її  вимощену  базальтовими  плитами  бруківку  метафорично  називають  «прямою  як  стріла».  [/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069201
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2026

Ірина Вовк. "ПОМПЕЇ: За мить до Вічності" (продовження 1)

[color="#ff0000"][b]І.  ДОКИ  НЕ  ЗГАСЛО  СОНЦЕ[/b][/color]
[i][color="#ff0000"]«Коли  небо  затягне  вогняна  ніч  і  камінь  стане  дощем,  єдиним  надійним  сховком  залишаться  обійми  тих,  кого  ти  любиш».
 [/color][/i]
Ранок  у  домі  Авла  починався  як  зазвичай.  Сонце  м’яко  освітлювало  мармуровий  внутрішній  дворик-атріум,  де  у  фонтані  тихо  дзюрчала  вода,  що  стікала  через  отвір  у  даху  до  невеликого  басейну.  Його  дружина,  витончена  Валерія,  закінчувала  свій  ранковий  туалет:  рабиня-перукарка  акуратно  вкладала  її  волосся  складними  косами,  а  інша  підносила  скриньку  з  пахучими  оліями  та  перловими  сережками.  Валерія  розніжено  давала  вказівки  кухареві  щодо  вечірнього  бенкету,  де  мали  подавати  запечену  соню  в  меду  та  солодке  вино,  розбавлене  гарячою  водою.  Молодші  діти,  Гай  та  маленька  Присцілла,  сиділи  в  саду  і  голосно  сміялися,  граючи  в  кісточки-астрагали  та  пересуваючи  глиняні  теракотові  фігурки  іграшкових  гладіаторів.  Останні  кілька  днів  землю  під  ногами  злегка  трясло,  але  в  Помпеях  до  цього  звикли  —  вважали  це  просто  примхами  підземного  бога  Вулкана.
Авл  щойно  повернувся  з  міських  лазень-терм,  де  обговорював  торгові  справи.  Він  відмахнувся  від  тривожних  чуток,  які  ходили  серед  людей,  запевняючи  дружину,  що  зелена  гора  Везувій  позаду  міста  –  це  лише  мирний  пагорб,  порослий  виноградниками.  Проте  ближче  до  полудня  вода  в  міському  акведуку  раптом  зникла  з  шипінням,  а  з  домашнього  колодязя  піднявся  важкий,  задушливий  запах  сірки.  Тривога  вперше  стисла  серце  Валерії,  коли  вона  помітила,  як  домашні  лари  –  бронзові  статуетки  богів-покровителів  на  домашньому  вівтарі  –  раптом  здригнулися  й  упали  на  мозаїчну  підлогу,  розбивши  зображені  на  ній  маски.  До  того  ж,  з  їхнього  саду  раптово  зникли  усі  пташки.  
О  першій  годині  дня  звичний  світ  міста  розлетівся  на  шматки.  Глухий  підземний  вибух  небаченої  сили  змусив  здригнутися  кам'яні  стіни  дому.  Земля  під  ногами  заходила  ходором.  Над  вершиною  гори  з  диким  ревом  злетів  велетенський  стовп  чорного  диму  й  попелу,  який  миттєво  розрісся,  набувши  форми  гігантської  сосни.  Небо  за  лічені  хвилини  затягнуло  грозовим  мороком,  перетворивши  сонячний  день  на  непроглядну,  задушливу  ніч.  На  дахи  будинків  з  глухим,  лякаючим  гуркотом  почав  падати  град  із  гарячого  сірого  каміння.
У  домі  спалахнула  паніка.  Слуги  з  криками  вибігали  на  вулицю.  Авл  кричав,  щоб  усі  ховалися  в  підвалі,  сподіваючись,  що  під  міцними  склепіннями  вони  будуть  у  безпеці.  Проте  Валерія,  дивлячись  у  вікно,  побачила,  як  під  вагою  каміння  з  тріском  руйнується  дах  сусіднього  будинку,  ховаючи  під  собою  людей.  Вона  схопила  дітей,  які  ридали  від  жаху  й  затуляли  вуха  від  постійного  підземного  гулу,  і  закричала  чоловікові[i]:  «В  підвалі  ми  задихнемося!  Треба  бігти  до  моря!»[/i].  Загорнувши  дітей  у  плащі,  родина  вискочила  за  поріг  свого  дому,  який  уже  починав  страхітливо  тріщати  від  поштовхів.
Вулиці  перетворилися  на  справжнє  пекло.  Дороги  були  засипані  камінням  уже  по  кісточки,  ноги  грузли  в  гарячому  місиві.  Навколо  панував  хаос:  натовп  наляканих  людей  штовхався,  сильніші  топтали  слабких,  містяни  падали  під  уламками  стін  і  колон,  що  обрушувалися  щохвилини.  Повітря  ставало  гарячим,  сухим  і  отруйним,  кожен  вдих  обпікав  легені  пилом.  Навколо  панувала  майже  абсолютна  темрява,  яку  розривали  лише  криваво-червоні  спалахи  блискавок  у  чорній  хмарі  над  вулканом  та  вогонь  пожеж.
Раптом  земля  здибилася  з  такою  силою,  що  Авл  і  Валерія  впали,  сильно  вдарившись  об  кам’яну  бруківку  Стабієвої  дороги.  Маленька  Присцілла  випустила  з  рук  свою  іграшку,  яка  миттєво  зникла  під  шаром  сірого  пилу.  Дівчинка  заплакала:  [i]«Тату,  де  сонце?  Мені  страшно!».[/i]  Авл  підхопив  її  на  руки,  але  позаду  них  уже  пролунав  звук,  схожий  на  тисячу  одночасних  громів.  Зі  схилів  гори  насувалася  розпечена  лавина  з  газу  та  попелу,  яка  мчала  на  місто  з  шаленою  швидкістю.  Вона  випалювала  все  повітря  попереду  себе,  несучи  миттєву  смерть.
Авл  озирнувся  і  в  наближеній  вогняній  заграві  побачив  цю  стіну  киплячого  мороку,  що  вже  поглинала  сусідні  квартали.  Тікати  більше  не  було  куди  –  ноги  не  слухалися,  а  повітря  перетворилося  на  розпечений  келих  отрути.
Час  уповільнився.  Розуміючи,  що  це  останні  секунди  їхнього  життя,  Авл  рванувся  вперед.  Він  міцно  притис  до  себе  Валерію.  Вона  впала  на  коліна,  своїм  тілом  накриваючи  дітей,  які  забилися  в  її  обійми,  ховаючи  обличчя  в  складках  її  одягу.[i]  «Я  з  вами,  я  тримаю  вас»[/i],    –  прошепотів  старшенький  Гай,  стискаючи  руку  сестрички.
Одним  могутнім,  відчайдушним  рухом  Авл  підняв  над  ними  свій  важкий  вовняний  плащ-паліум.  Цей  шматок  тканини  був  безпорадним,  сміховинним  щитом  проти  розгніваного  неба  і  люті  природи,  але  це  було  все,  що  батько  і  чоловік  міг  зробити  для  захисту.
Валерія  підвела  очі  й  подивилася  на  Авла  крізь  пелену  сліз  і  попелу.  У  цьому  погляді  вже  не  було  страху  перед  катастрофою  –  у  ньому  застигла  безмежна  любов  і  прощання  з  чоловіком,  з  яким  вони  прожили  щасливе  життя...  
             Наступної  миті  вогняний  вихор  наздогнав  їх,  покриваючи  все  навколо  товстою  ковдрою  розпеченого  попелу.  Вони  застигли  посеред  хаосу  як  єдине  ціле,  запечатані  в  смертельних  обіймах.  Світ  навколо  них  перетворився  на  попіл,  але  цей  відчайдушний  жест  любові  назавжди  застиг  у  часі,  чекаючи,  поки  через  багато  століть  художник  поверне  їх  із  небуття  на  своєму  полотні.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069130
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2026

Ірина Вовк. «ПОМПЕЇ: За мить до Вічності»

[i][color="#ff0000"][b]12  сюжетів  з  життя  мешканців  римського  міста,  навіяних  знаменитим  полотном  КАРЛА  БРЮЛЛОВА  «ОСТАННІЙ  ДЕНЬ  ПОМПЕЇ»
[/b][/color][/i]
[color="#ff0000"][b]ПЕРЕДСЛОВО:  Заклинання  тіней[/b][/color]
[i](задум  авторки)  [/i]
[color="#ff0000"][i]Коли  ми  дивимося  на  величне  і  трагічне  полотно  Карла  Брюллова  «Останній  день  Помпеї»,  нас  заворожує  не  лише  вражаючий  уяву  розмах  природної  катастрофи,  а  й  неймовірна,  майже  жива  експресія  людських  облич.  Століттями  історики  вивчали  сухі  археологічні  звіти,  а  туристи  розглядали  кам’яні  зліпки  тіл,  залишені  в  гарячому  попелі  Везувію.  Але  за  кожним  мармуровим  уламком,  за  кожним  відбитком  на  бруківці  ховається  людина  та  її  життєва  історія.  Людина,  яка  ще  за  хвилину  до  апокаліпсису  мала  свої  таємниці,  дрібні  турботи,  великі  сподівання  чи  невисловлені  обра́зи.
Моє  найбільше  бажання  як  авторки  цих  сюжетних  історій  –  розбити  вікове  скло  часу,  оживити  застиглих  у  фарбах  персонажів  Брюллова  і  повернути  їм  їхні  голоси.  На  цих  сторінках  вони  знову  почнуть  дихати,  любити,  сперечатися  й  мріяти.  Ми  пройдемо  разом  із  ними  їхній  останній,  здавалося  б,  зовсім  звичайний  літній  ранок,  щоб  зрозуміти:  трагедія  стародавнього  римського  міста  Помпеї  –  це  не  лише  історія  про  смертоносний  вулкан  Везувій,  який  раптово  прокинувся  і  скинув  із  Землі  все  живе  довкола  себе,  це  історія  як  засторога…  про  крихкість  нашого  власного  буття.
[/i][/color]
     ***                            

[color="#ff0000"]  [b]  ПРОЛОГ[/b]
[/color]
[b]Античний  ХОР:  [/b]

[i]–  Слухайте,  смертні,  історію  тих,  хто  будував  на  піску  свої  замки,
Тих,  хто  гадав,  що  за  золото  можна  купити  прихильність  безсмертних.
Ранок  займався  над  містом,  ласкаве  сонце  міняло  багрянець  на  злато,
Люди  прокинулись,  повні  турбот  про  маєтки,  хвалу  та  величність.
Хтось  приміряв  шлюбний  кужіль,  у  коси  вплітаючи  квіти  духмяні,
Хтось  рахував  сестерції,  плямуючи  пальці  в  лихварському  бруді,
Жрець  вимивав  срібну  чашу  для  жертви  німому  кумиру,
А  легіонер  чистив  зброю,  втішаючись  славою  Риму.
Марні  діяння  людські!  Мов  порох,  що  вітер  розносить  над  морем!

Гори  мовчали  до  часу.  Зелені  схили  ховали  розпечене  серце,
Гори  чекали  на  знак,  щоби  змити  гординю  людського  творіння.
Що  є  людина  перед  ликом  розгніваних  надр  і  розколотих  крил  Олімпу?
Тінь,  що  зникає  у  сутінках;  пара,  що  тане  над  теплим  потоком.
Вілли  з  мозаїк  коштовних,  портики  з  мармуру,  пишні  палаци  —
Все  обернеться  на  прах,  на  німу  неосяжну  руїну.

Тільки  любов,  що  тримає  за  руку  в  хвилину  падіння,
Тільки  жертовність,  що  тілом  своїм  закриває  дитину,
Смерті  лишаються  непідвладні,  коли  замовкають  Помпеї.

[b]Подивіться  на  тіні  минулого.  Вони  оживають  у  слові.
Слухайте  подих  землі.  Починається  день  їх...  Останній.[/b]
[/i]
***
                                                                 
[color="#ff0000"][b]  …  КОЛИ  ЗУПИНЯЄТЬСЯ  ЧАС!..
[/b][/color]
Ранок  [b]двадцять  четвертого  серпня  сімдесят  дев’ятого  року  нашої  ери  [/b]починався  в  Помпеях  так  само,  как  і  тисячі  ранків  до  цього.  Сонце  повільно  піднімалося  над  кучерявою,  густо  зарослою  зеленими  виноградниками  вершиною  Везувію.  Гора,  яку  мешканці  Кампанії  століттями  вважали  мирним  сусідом,  ліниво  купалася  в  перших  золотих  променях,  відкидаючи  довгу  тінь  на  розкішні  вілли  патриціїв.
Місто  прокидалося  під  звичний,  заколисуючий  шум.  Раби  у  коротких  грубих  туніках  уже  шурхотіли  пальмовими  мітлами  біля  порогів,  змиваючи  нічний  пил  із  мозаїчних  написів  «Salve!»  на  порогах.  На  базарі  біля  форуму  торговці  розкладали  свіжу  рибу,  соковиті  інжири  та  зелені  оливки,  голосно  сперечаючись  про  ціни.  З  численних  пекарень-пістрінів  тягнувся  солодкий,  затишний  аромат  свіжого  ячмінного  хліба  –  круглі  буханці,  надрізані  на  вісім  частин,  якраз  діставали  з  кам'яних  печей.
Вулицями,  викладеними  великими  тесаними  плитами  темного  базальту,  з  глухим  гуркотом  виїжджали  перші  важкі  вози.  Перехожі  обережно  переступали  через  великі  підняті  камені-пішоходи,  які  допомагали  перетинати  дорогу  під  час  злив,  не  забруднюючи  взуття.  Багаті  міщани,  загорнуті  в  білосніжні  шерстяні  тоги  з  пурпуровими  смугами,  поважно  прямували  до  терм  –  міських  лазень,  де  на  них  чекали  розмови  про  політику  Риму,  масаж  єгипетськими  оліями  та  прохолодна  вода  басейнів.  Жінки  у  витончених  шовкових  столах,  скріплених  на  плечах  золотими  фібулами,  посилали  рабинь  за  свіжою  косметикою  та  парфумами  з  ароматом  мірри  й  лотоса.
У  театрі  та  величній  споруді  амфітеатру  на  окраїні  міста  робітники  розвішували  велетенські  кольорові  тенти-веларії,  що  мали  захистити  глядачів  від  полуденного  сонця  під  час  вечірніх  гладіаторських  боїв.  Життя  вирувало  в  кожному  термополії  –  забігайлівці,  де  з  глибоких  глиняних  чанів,  вмурованих  у  мармурові  прилавки,  вже  наливали  гаряче  вино  з  прянощами  та  подавали  сочевичну  юшку.  Усе  місто  було  сповнене  великих  планів,  палких  надій  та  буденних  турбот.  Ніхто  –  від  пихатого  магістрату  до  закованого  в  кайдани  раба  –  не  здогадувався,  що  час  для  Помпей  уже  зупинився.  Що  на  дні  глибоких  срібних  дзеркал  і  в  кольорових  фресках  на  стінах  вілл  цей  теплий  серпневий  день  застигне  назавжди.
                                                                                                             ***
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069076
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 14)

[color="#ff0000"][b]ЦИКЛ  "МЕСОПОТАМІЯ"  (Додаток  ІІ)
[/b][/color]

[color="#ff0000"][b]«АЛЕКСАНДР  МАКЕДОНСЬКИЙ:  ОСТАННІЙ  ПАРАД  НАПІВБОГА»
[/b][/color]
[i](драматичний  ескіз  у  стилі  шумеро-аккадського  епосу,  в  трьох  сценах)
[/i]
[color="#ff0000"][b][i]«Місто  будує  вежу,  щоб  торкнутися  пальців  богів.
Річка  несе  кораблі,  щоб  зв’язати  вузлом  океани.
Тільки  творець  цього  світу  лежить  на  пурпурі,  мов  камінь.
Глина  приймає  царя.  Слава  лишається  жити».[/i]
«Вавілонські  таблички  смерті»[/b][/color]
[b]
СЦЕНА  І:  Тінь  над  Євфратом[/b]
[i](Південний  Палац  Навуходоносора  ІІ.  Вікна  виходять  на  Висячі  сади,  які  вночі  здаються  чорними  горами,  що  задихаються  від  власного  листя.  У  повітрі  стоїть  важкий  дух  обпаленої  сонцем  цегли,  гіркого  асфальту  з  вавілонських  мурів  та  ладану.  На  ложі,  вкритому  тирським  пурпуром,  який  у  темряві  став  кольором  запеклої  крові,  метається  від  вогневиці  Александр.  Його  шкіра  гаряча,  як  мідна  плавильня  у  Сузах.)[/i]

[b]АЛЕКСАНДР:[/b]
                 Вавілон...  Оселя  Мардука,  велика  блудниця  на  семи  водах  Євфрату,  ти  п’єш  мої  сили,  як  розпечений  пісок  пустелі  п’є  кров  жертовного  ягняти!  Твої  стіни,  покриті  синьою  глазур’ю,  стискаються  навколо  мене,  наче  кільця  підземного  змія  Мушху́шу.  Чому  моє  дихання  стало  важким,  як  сира  глина  в  долині  Шинару?  Мої  коліна,  які  раніше  розбивали  хребти  горам  і  топтали  корони  царів,  тепер  слабші  за  прибережний  очерет  у  болотах  Сузи,  що  гнеться  під  нічним  подихом  бога  Шамаша.
                   Хто  зв’язав  мої  руки  –  руки,  які  тримали  чотири  сторони  світу?  Хто  насипав  попелу  під  мої  повіки,  що  бачили  край  великого  Океану?  Смерть  підкрадається  до  мене,  як  тать  уночі.  Вона  дихає  мені  в  обличчя  гнилою  водою  підземного  царства  Ерешкігаль,  де  їжею  є  прах,  а  питвом  –  суха  земля.  Я  був  диким  биком,  який  рогами  вивертав  каміння  Лівану!  Я  був  левом,  який  розривав  пащі  бурям!  А  тепер  я  –  риба,  яку  рибалка  викинув  на  гарячий  базальт  біля  брами  Іштар.  Вода  близько,  річка  під  стінами  реве,  а  мої  легені  повні  сухого  вогню.

[b]СЦЕНА  ІІ:  ПРИВИДИ  СЛАВИ[/b]
[i](Гарячка-вогневиця  стає  густою,  як  нафтова  смола.  Стіни  палацу  розсуваються,  впускаючи  нічне  небо  Месопотамії,  де  зорі  –  це  палаючі  очі  бога  Сіна.  З  кутів  покоїв,  зливаючись  із  димом  кадильниць,  сочиться  сизий  туман.  З  нього  викристалізовується  постать.  Це  Тінь  Гефестіона.  На  ньому  немає  зброї,  лише  потемнілий  грецький  хітон,  а  з  грудей  сочиться  сухий  пил  замість  крові.  Його  очі  –  дві  згаслі  зірки  над  пустелею.)[/i]

[b]АЛЕКСАНДР  [/b][i](підводиться  на  лікті,  ложе  під  ним  рипить,  як  військова  колісниця  на  повороті):[/i]
                 Ти  прийшов?..  Мій  щите,  мій  мечу,  моя  права  руко,  яку  забрали  боги,  ображені  моєю  величчю!  Чи  це  привид,  сотворений  моєю  змученою  головою  із  пилу  Вавілона  та  холодного  місячного  світла  Іштар?  Говори  зі  мною!  Бо  голоси  живих  навколо  мене  звучать  як  пищання  мишей  у  порожній  коморі.

[b]Тінь  ГЕФЕСТІОНА:[/b]
                 Я  прийшов  із  великої  сухої  країни,  Александре.  З  країни,  де  немає  царів,  де  немає  рабів,  де  царські  діадеми  валяються  в  поросі,  як  розбиті  горщики.  Твоя  слава,  сину  Філіппа  –  чи  сину  Амона,  як  ти  себе  нарік,  –  летить  попереду  тебе,  наче  зграя  чорних  шулік  над  полем  битви  після  Граніка.  Ти  чуєш  цей  шепіт?  Це  шепочуть  тіні  тих,  кого  ми  залишили  в  праху  під  Гавгамелами.

[b]АЛЕКСАНДР:[/b]
             Не  нагадуй  мені  про  прах!  Згадай  золото!  Згадай,  як  ми  увійшли  в  Сузи,  і  скарбниці  великого  Дарія  розкрилися  перед  нами,  як  стиглі  гранати!  Срібло  лежало  купами,  наче  зерно  на  току  після  жнив.  Наші  воїни  черпали  золоті  дари  шоломами,  як  воду  з  колодязя.  Ми  пили  вино  з  кубків,  які  тримали  в  руках  володарі  Азії  тисячу  років  тому!  Хіба  це  не  безсмертя,  Гефестіоне?

[b]Тінь  ГЕФЕСТІОНА:[/b]
                   Ти  спалив  Персеполь,  Александре.  Твій  смолоскип  упав  на  кедрові  балки  палацу  Ксеркса,  і  полум’я  сягало  самих  зірок  Анаїти.  Ти  думав,  що  палиш  камінь,  але  ти  спалив  пам’ять.  І  тепер  цей  попіл,  гіркий  та  гарячий,  повернувся.  Він  лежить  на  твоїх  губах,  і  жодне  вино  Вавілона  не  змиє  цей  смак.  Ти  повернув  ріки  назад,  ти  будував  мости  там,  де  ходили  лише  риби.  І  тепер  мул  цих  річок  забиває  твоє  горло.

[b]АЛЕКСАНДР[/b][i]  (його  голос  стає  гучним,  наче  удар  у  мідний  щит):[/i]
                   Я  не  жалію  за  спаленим!  Земля  була  старою  і  сонною,  я  розбудив  її  своїм  залізом!  Ми  пройшли  крізь  залізні  брами  Кавказу,  де  хмари  лежать  під  ногами,  як  овеча  вовна.  Ми  спустилися  в  індійські  долини,  де  небо  щодня  падає  на  землю  кривавими  зливами.  Згадай  Гідасп!  Згадай,  як  земля  здригалася  під  лапами  слонів  царя  Пора,  наче  жінка  під  час  важких  пологів!  Повітря  було  чорним  від  стріл,  а  трава  стала  червоною,  як  перські  килими.  Моя  сарисса  пробивала  мідні  панцирі,  як  сухе  листя.  Я  тримав  за  горло  сам  Час,  Гефестіоне!  Я  змусив  весь  світ  говорити  моєю  мовою!
[b]
Тінь  ГЕФЕСТІОНА:[/b]
                 Світ  заговорив,  але  ти  занімів.  Подивись  на  себе.  Навіщо  тобі  Вавілон?  Навіщо  тобі  цей  трон  Навуходоносо́ра?  Халдейські  жерці  молилися  на  твоїх  дорогах,  вони  благали  тебе:  [b][i]«Не  входь  крізь  браму  під  знаком  Нергала,  планети  смерті!»[/i][/b].  Але  ти  зневажив  їхніх  богів,  як  зневажив  і  наших.

[b]АЛЕКСАНДР:[/b]
                 Бо  я  сам  –  бог!  Хто  такий  Мардук?  Хто  такий  Зевс?  Вони  –  лише  імена,  які  люди  дають  своєму  страху  перед  грозою!  Мій  батько  –  не  Філіпп,  мій  батько  –Амон,  який  дихає  вогнем  у  пустелі  Лівії!  Я  пройшов  піски,  де  гинули  армії,  і  синє  небо  схилилося  переді  мною.  Чому  ж  тепер,  коли  я  заплющую  очі,  я  бачу  не  золоті  тріумфи,  а  чорні  очі  Кліта?  Я  бачу,  як  мій  власний  спис  проходить  крізь  його  груди  на  тому  проклятому  бенкеті  в  Мараканді...  Його  кров  тече  по  моїх  руках,  і  вона  холодніша  за  лід  Скіфії.  Чому  стіни  Вавілона  шепочуть  мені  прокляття  зруйнованого  Ти́ра?

[b]Тінь  ГЕФЕСТІОНА:[/b]
                 Бо  кров  не  засихає  в  землі,  Александре.  Вона  стає  підземними  водами,  які  отруюють  колодязі  твоїх  палаців.  Твій  тріумф  був  великим,  але  кожна  твоя  корона  –  це  камінь,  вирваний  із  серця  живої  людини.  Хвора  колісниця  твоєї  Долі  під’їжджає  до  краю  скелі.  Чуєш?  За  стінами  вже  збираються  твої  пси.  Твої  воїни,  яких  ти  вчив  загризати  народи.  Вони  хочуть  бачити,  як  помирає  їхній  бог.  Вони  йдуть.

[i](Здалека,  з  глибини  вавілонських  вулиць,  починає  доноситися  низький,  монотонний  гуркіт  –  це  не  грім  бога  Енліля  і  не  обвал  мурів.  Це  ритмічний,  тисячоголосий  тупіт  ніг  македонської  фаланги,  яка  наближається  до  палацу.)
[/i]
[b]СЦЕНА  ІІІ:  ОСТАННІЙ  ПАРАД    [/b]
(Палац  Навуходоносора.  Сонце  сходить  над  Вавілоном,  наче  розпечений  щит  бога  Шамаша.  Крізь  колонади  долинає  ревіння  живого  міста.  Чути  гучні  удари  молотів  у  гаванях  Євфрату,  де  фінікійці  тешуть  кедр  для  нового  флоту.  Чути  крики  десяти  тисяч  рабів  і  воїнів,  які,  наче  мурахи,  розгрібають  глиняні  завали  Етеменанки  –  великої  вежі,  що  має  знову  сягнути  хмар.  Запах  свіжого  бітуму,  річкового  мулу,  пилу  та  квітучих  садів  вривається  до  покоїв.
Посеред  зали,  навколо  ложа  царя,  натягнута  величезна  завіса  з  тонкого  тонкого  перського  шовку  кольору  запеклої  крові.  Позаду  неї,  у  напівтемряві,  на  ложі  напівлежить  Александр.  Сонце  б'є  в  завісу  ззаду,  перетворюючи  постать  царя  на  чітку,  але  далеку,  монументальну  тінь.  Він  здається  величним  барельєфом,  а  не  живою  людиною.
Двері  зали  розчиняються.  Входять  македонські  ветерани.  Вони  йдуть  без  наказу,  мовчки,  щільними  рядами.  Залізо  їхніх  панцирів  потемніло  від  поту  й  пилу  доріг.  Вони  зупиняються  перед  завісою.  Вони  бачать  лише  Його  Тінь.)

[b]АЛЕКСАНДР  [/b][i](внутрішній  монолог,  його  погляд  прикутий  до  завіси,  крізь  яку  він  бачить  обличчя  своїх  солдатів):[/i]
                   Слухай,  Гефестіоне...  Слухай,  як  за  стінами  реве  мій  новий  світ.  Земля  стогне  під  заступами  моїх  будівельників.  Вони  риють  лоно  для  моїх  кораблів,  які  мали  приборкати  море  Нергала.  Вони  тягнуть  цеглу,  щоб  підняти  вежу  Мардука  до  самого  неба,  вище,  ніж  летять  орли.  Місто  кипить,  наче  казан  на  вогні,  воно  повне  золота,  фініків,  та  нової  зброї…  Світ  тільки-но  народився  з  моїх  рук!  Він  дихає,  він  рухається!  Чому  ж  моє  власне  тіло  застигає,  як  забута  в  пустелі  глина?  Я  дав  життя  імперії,  але  не  можу  втримати  іскру  у  своїх  грудях.  Світ  живих  і  мій  новий  Вавілон  –  там,  за  шовком.  А  я  вже  тут,  у  тіні  Ерешкігаль.  Вони  прийшли  шукати  бога,  але  бог  став  лише  силуетом  на  перській  тканині.

[b]ХОР  ВОЇНІВ  [/b][i](зупиняючись  перед  заслоною,  карбуючи  важкий,  монотонний  крок;  кожне  слово  —  наче  падіння  каменя  на  бруківку):[/i]
                 Ми  не  бачимо  твого  обличчя,  наш  дикий  бику,  наш  вождю,  наш  боже!  Але  ми  бачимо  твою  Тінь,  і  вона  для  нас  вища  за  стіни  Вавілона.  Подивись  на  нас  своїми  згасаючими  очима  –  ми  залізо  твого  гніву,  яке  ти  провів  від  холодних  ручаїв  Македонії  до  цих  гарячих  річок.
                     Твій  Вавілон  будується,  твої  кораблі  готові  до  завоювань,  твої  нові  стіни  тримають  небо.  Але  залізо  без  тебе  –  це  лише  мертва  руда.  Твоя  армія  крокує  повз  твоє  ложе,  щоб  забрати  твій  останній  погляд,  наче  святу  воду  з  джерела.  Не  мовчи,  сину  Амона!  Подай  нам  знак,  що  твоя  залізна  воля  ще  з  нами!

               [i]    (Один  за  одним  повз  криваво-червону  заслону  проходять  сиві  ветерани.  Вони  піднімають  свої  посічені  мечі  на  рівень  очей  тіні.  Александр  за  завісою,  кусаючи  губи  від  болю  і  збираючи  останні  сили  свого  колись  могутнього  тіла,  повільно  піднімає  праву  руку.  На  тканині  відображається  рух  величезної  чорної  правиці  –  важкої,  наче  вилитої  з  бронзи.)[/i]

[b]АЛЕКСАНДР[/b]  [i](рука  його  тремтить  за  завісою,  але  тінь  на  тканині  здається  непохитною):                  [/i]    
Дивіться  на  мою  тінь,  мої  пси  війни!  Дивіться  на  свого  бога,  якого  здолала  крихітна  отрута  месопотамської  води!  Ви  пройшли  за  мною  крізь  льодовики,  де  замерзали  птахи  на  льоту,  крізь  піски,  де  плавилися  шоломи.  Ми  топтали  корони  царів,  як  сухе  листя  під  ногами.  За  стінами  Вавілона  раби  будують  вежу,  але  ви  –  моя  справжня  вежа,  висічена  зі  шрамів  і  мужності.  Місто  за  вікном  буде  жити,  купці  рахуватимуть  срібло,  жерці  палитимуть  ладан...  але  без  мене  все  це  розсиплеться,  як  сухий  пісок,  коли  налетить  буря  з  пустелі.  Я  забираю  з  собою  ваше  сонце.  Ця  завіса  –  це  брама,  і  я  вже  зачиняю  її…

               [i]    (Рука  Александра  повільно,  наче  підкошена  гілка,  падає  на  пурпурне  простирадло.  Тінь  на  тканині  раптово  ламається  і  зникає.  Шум  будівництва  за  вікном  раптово  стає  тихішим,  зливаючись  із  гуркотом  фаланги,  що  віддаляється).  
[/i]
                 Ідіть...  Будуйте...  Руйнуйте...  Я  чекаю  на  вас...  на  полі...  де  немає  царів...  де  є  лише...  вічна...  слава.

[i](Очі  царя  застигають,  відображаючи  золото  вавілонського  сонця).
[/i]
[b]ХОР  ВОЇНІВ:          [/b]            
                     Ти  підкорив  чотири  сторони  світу,  ти  змусив  Вавілон  говорити  мовою  наших  матерів.  Твоє  ім'я  висічене  на  базальтових  стовпах  від  Еллади  до  Гангу.  Крок  за  кроком...  сталь  сарис  і  потемніла  мідь.  Ми  прощаємося  з  Твоєю  Тінню.  Хворого  лева  остання  рана…  Вона  вестиме  нас  у  битвах,  навіть  коли  твоє  тіло  стане  прахом.  Прощавай,  сину  Амона!..  Прощавай,  царю  царів!..  Ми  підемо  за  тобою  навіть  у  темряву  Ку́ру,  коли  прийде  наш  час.

[i](Звуки  будівництва  міста  –  крики  рабів,  удари  молотів  у  гавані,  рипіння  колісниць  –  на  мить  спалахують  тріумфальним,  але  тривожним  аккордом,  а  потім  усе  поглинає  важкий,  ритмічний,  монотонний  тупіт  ніг  армії,  що  відходить  у  вічність).[/i]
                                                                                             ***

[b][color="#ff0000"]ГЛОСАРІЙ  до  драматичного  «ескізу»  «АЛЕКСАНДР  МАКЕДОНСЬКИЙ:  ОСТАННІЙ  ПАРАД  НАПІВБОГА»[/color][/b]

[b]Амон  [/b]—  староєгипетський  бог  сонця  (Амон-Ра).  Александр  Македонський  після  відвідин  оази  Сива  оголосив  себе  сином  Амона,  що  прирівнювало  його  до  напівбогів.

[b]Ану  [/b]—  верховний  бог  неба  в  шумеро-аккадській  міфології,  батько  всіх  богів  та  владика  королівської  влади.

[b]Баб-ілі́  [/b]—  автентична  аккадська  назва  Вавілона,  яка  буквально  перекладається  як  «Брама  Бога».

[b]Валтаса́р[/b]  —  вавілонський  царевич  VI  ст.  до  н.  е.,  регент  Вавілона,  який  керував  обороною  міста  під  час  штурму  персами  у  539  р.  до  н.  е.  (відомий  за  біблійним  сюжетом  про  «банкет  Валтасара»).

[b]Гефестіо́н  [/b]—  найближчий  друг,  полководець  та  заступник  Александра  Македонського.  Його  раптова  смерть  за  вісім  місяців  до  смерті  самого  Александра  підкосила  здоров'я  царя.

[b]Гідасп  [/b]—  річка  в  Індії  (сучасний  Джелам),  де  у  326  р.  до  н.  е.  Александр  здобув  свою  останню  велику  перемогу  над  індійським  царем  Пором,  який  мав  армію  зі  бойовими  слонами.

[b]Енлі́ль  [/b]—  один  із  головних  богів  аккадського  пантеону,  владика  вітру,  бурі  та  земної  долі,  чиє  слово  було  непохитним  законом.

[b]Ерешкігаль[/b]  —  у  шумеро-аккадській  міфології  богиня,  володарка  підземного  царства  мертвих.

[b]Есагі́ла  [/b]—  грандіозний  храмовий  комплекс  у  Вавілоні,  присвячений  головному  богу-покровителю  міста  —  Мардуку.
[b]
Етемена́нки  [/b]—  знаменитий  вавілонський  зикурат,  який  вважають  прообразом  Вавілонської  вежі.  На  момент  смерті  Александра  перебував  на  реконструкції.

[b]Іштар  [/b]—  центральна  богиня  аккадського  пантеону,  володарка  родючості,  плотської  любові  та  війни.  Її  ім'ям  було  названо  головну  парадну  браму  Вавілона.

[b]Кир  II  Великий  [/b]—  перський  цар  із  династії  Ахеменідів,  засновник  Перської  імперії,  який  завоював  Вавілон  у  539  р.  до  н.  е.

[b]Кліт  Чорний[/b]  —  македонський  воєначальник  і  близький  друг  Александра,  який  врятував  йому  життя  в  битві  при  Граніку.  Був  убитий  Александром  під  час  п'яної  сварки  на  бенкеті  в  Мараканді.

[b]Ку́ру  [/b]—  шумерська  назва  похмурого  та  безрадісного  потойбічного  світу  (царства  мертвих),  де  душі  живляться  пилом  і  сухою  глиною.

[b]Марду́к  [/b]—  верховний  бог  Вавілонії,  засновник  і  покровитель  міста  Вавілон.

[b]Мушху́шу  [/b]—  міфічний  дракон  (гібрид  змія,  лева  та  орла),  священна  тварина  бога  Мардука.  Його  зображення  прикрашали  браму  Іштар  у  Вавілоні.

[b]Набоні́д[/b]  —  останній  цар  Нововавілонського  царства  (правив  у  556–539  рр.  до  н.  е.),  під  час  правління  якого  Вавілон  упав  під  натиском  персів.

[b]Навуходоносор  II  [/b]—  найвидатніший  цар  Вавілона  (VI  ст.  до  н.  е.),  який  відбудував  місто,  звів  Висячі  сади  та  збудував  Південний  палац,  де  згодом  помер  Александр.

[b]Нерга́л  [/b]—  аккадський  бог  підземного  царства,  війни,  мору,  хвороб  та  смертоносної  спеки;  асоціювався  з  планетою  Марс.

[b]Сари́сса  [/b]—  довгий  бойовий  спис  (від  4  до  6  метрів),  який  був  головною  зброєю  воїнів  македонської  фаланги.

[b]Сін  [/b]—  аккадський  бог  місяця,  батько  Шамаша  та  Іштар,  владика  долі  й  нічного  неба.

[b]Шама́ш  [/b]—  аккадський  бог  сонця,  справедливості  та  всевидючого  ока,  який  щодня  осяває  землю  і  судить  вчинки  людей.

[color="#ff0000"]П.С.  Драматичний  ескіз  "АЛЕКСАНДР  МАКЕДОНСЬКИЙ:  ОСТАННІЙ  ПАРАД  НАПІВБОГА"  буде  завершувати  цикл  "МЕСОПОТАМІЯ".[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068871
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 13)

[color="#ff0000"][b]  ЦИКЛ  І  МЕСОПОТАМІЯ  [i](Додаток)
[/i][/b][/color]
[color="#ff0000"][b]«ВЕЛИЧ  І  ПОПІЛ  НІНЕВІЇ»[/b][/color]
[i]  (драматичний  «ескіз»  у  ритмічній  прозі  на  три  з’яви
в  дусі  шумеро-аккадського  епосу)
[/i]
[color="#ff0000"][b][i]«Я,  Ашшурбанапал,  збагнув  мудрість  Набу,  осягнув  усе  мистецтво  писемності  на  глиняних  табличках...  Я  прочитав  прекрасні  глиняні  таблички  з  Шумеру  та  темні  аккадські  тексти,  які  важко  розгадати.  Я  наказав  висікти  ці  знаки  у  скрипторіях  задля  мого  царського  безсмертя».[/i]
 З  напису  на  табличках  Бібліотеки  у  Ніневії,  VII  ст.  до  н.  е.[/b]
[/color]
[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Хронос  [/b]–  Час  Старого  Світу,  безпристрасний  свідок  епох.
[b]Ашшурбанапа́л[/b]  –  великий  цар  Ассирії,  засновник  бібліотеки,  владика  чотирьох  сторін  світу.
[b]Сін-шар-ішку́н  [/b]–  останній  цар  Ассирії,  приречений  правитель.
[b]Набопаласа́р  [/b]–  цар  Вавілона,  месник  і  завойовник.
[b]Кіакса́р  [/b]–  цар  Мідії,  суворий  воїн  зі  сходу.
[b]Голос  Жреця  (за  сценою).[/b]
[b]Хор  ассирійців  (воїни,  писці,  городяни).[/b]
Хор  мідійців  та  вавілонян  (вороже  військо).

[b]ПРОЛОГ:  ТІНЬ  ХРОНОСА  НАД  ТИГРОМ[/b]
[i](Повна  темрява.  Звучить  низький,  вібруючий  гул  ритуального  гонга,  що  імітує  відлуння  тисячоліть.  Поступово  вступає  монотонний,  глухий  стук  великого  барабана,  який  б'є  в  ритмі  спокійного  людського  серця.  На  сцену  падає  холодний  промінь  світла,  вихоплюючи  монументальну  постать  Хроноса).
Голос  Хроноса  (Часу  Старого  Світу):[/i]      
     
   …Постали  мури  з  каменю  й  глини,  де  Тигр  котив  свої  мутні  води.
Сірі  блоки  вапняку  тримали  Небо,  сирцева  цегла  вросла  у  хмари.
Двадцять  ліктів  завширшки,  сорок  ліктів  угору  –  неприступна  твердиня.
Ніневія  палала  золотом,  дихала  силою,  тримала  у  страху  весь  відомий  світ.
Тут  правили  царі,  чиє  слово  було  гострішим  за  залізне  лезо  колісниць.
Сінахери́б  спорудив  акведуки,  напоїв  сади,  підняв  брами  з  крилатими  биками.
Ашшурбанапа́л,  владика  чотирьох  сторін  світу,  збирав  не  золото  –  мудрість.
У  палацових  залах,  під  захистом  ламасу́,  народжувалася  перша  пам'ять  людства.
Тридцять  тисяч  глиняних  табличок,  обпалених  у  вогні  терпіння  й  знання.
Слова  клинопису,  карбовані  очеретом,  ховали  таємниці  зірок,  закони  й  міфи.
Там  Гільгаме́ш  шукав  безсмертя,  там  плакала  Іштар,  там  рахували  рух  світил.
НІНЕ́ВІЯ  була  серцем,  що  билося  в  такт  із  самим  Часом,  горда  й  вічна!

[i](Ритм  барабана  раптово  сповільнюється,  стає  важчим.  На  задньому  плані  чути  шурхіт  величезного  об'єму  сипучого  піску):[/i]

…Але  навіть  найгучніший  стук  серця  можна  спинити.  
Я  підіймаю  руку  –  і  пісок  у  моїх  вагах  починає  зворотний  відлік.  
Боги  Ассирії  заснули  у  своїх  золотих  ковчегах,  
А  за  стінами  вже  збирається  ніч,  сповнена  люті  й  заліза…

[b]З’ЯВА  І:  ЛІГВО  ЛЕВІВ.  ВЕЛИЧ  МІСТА  БІЛИХ  СТІН[/b]
[i](Сцена  заливається  яскравим  сонячним  світлом.  Сліпучі  білі  мури,  величні  брами,  облицьовані  глазурованою  синьою  цеглою,  прикрашені  барельєфами  гігантських  крилатих  левів  та  биків  Шеду.  На  підвищенні  –  цар  Ашшурбанапал  у  ритуальних  золотих  шатах,  оточений  воїнами  та  жерцями).[/i]

[b]Голос  ЖРЕЦЯ  [/b][i](за  сценою)[/i]:
«Поглянь  на  північ,  де  Тигр  піниться  гнівом,
Там  стоїть  Вона…  скріплена  кров'ю  й  залізом.
Вежі  її  –  сягають  зірок,  де  Шамаш  тримає  терези.
Хто  прийде  сюди  з  мечем  –  від  меча  й  поляже,
Бо  НІНЕ́ВІЯ  –  це  серце,  що  б'ється  в  грудях  самого  Ашшу́ра!»

[b]Хор  ассирійців[/b]
[i](Співає  під  чіткий,  маршовий  ритм  тарілок  та  бубнів)[/i]:
Гляньте  на  Ніне́вію,  корону  на  голові  світу!
Її  мури  –  наче  гори  з  Білого  Каменю,  що  вросли  в  піднебесся.
Річка  Тигр  лиже  її  стопи,  мов  приборканий  звір,
Коні  Ашшу́ра  топчуть  землю  далеких  народів,
Золото  Юдеї  та  срібло  Єгипту  течуть  у  наші  скарбниці!
Хто  зрівняється  з  тобою,  місто  Крилатих  Левів?

[b]Ашшурбанапал:[/b]
[i](Оркестр  затихає,  залишається  лише  самотня,  велична  і  водночас  тужна  мелодія  давньої  флейти):[/i]
Я  –  Ашшурбанапа́л,  цар  усього,  великий  і  сильний!
Моя  правиця  тримає  лук,  що  трощить  хребти  бунтівникам.
Я  наповнив  це  місто  величчю,  якої  не  бачили  предки.
Але  я  знаю:  Час  –  руйнівник,  що  пожирає  тіла  і  каміння…
Царі  помирають,  і  плоть  їх  стає  порохом  під  колісницями  наступників.
Що  лишиться  від  мого  гніву,  коли  мої  кості  зігниють  у  гробниці?
Тільки  камінь  і  залізо?..  Ні,  камінь  кришиться  під  дощами,
Залізо  іржавіє  від  подиху  вітру.
Тому  я  збудував  іншу  фортецю,  яку  не  здобуде  жоден  таран!

[b]Хор  писців[/b]
[i](Підхоплює  репліку  у  повній  тиші,  синхронно  вибиваючи  ритм  очеретяними  паличками  по  підлозі):[/i]
Слово,  висічене  на  глині,  сильніше  за  царський  меч.
Ось  воно  –  дихання  віків,  запечене  в  горнилі.

[b]З’ЯВА  ІІ:  СКРИПТОРІЙ  БЕЗСМЕРТЯ[/b]
[i](Освітлення  змінюється  на  м'яке,  камерне.  Зали  Великої  Бібліотеки  Ашшурбанапала.  Повна  тиша,  яка  порушується  лише  ледь  чутним,  містичним  перебором  струн  арфи.  Ашшурбанапал  стоїть  сам,  тримаючи  в  руках  табличку  з  «Епосом  про  Гільгамеша»).[/i]

[b]Ашшурбанапал:[/b]
Усі  шукають  безсмертя,  як  Гільгаме́ш  у  прадавні  часи.
Він  шукав  квітку  на  дні  океану,  а  я  знайшов  її  тут,  у  тиші  скрипторію.
Я  зібрав  сюди  мудрість  Шумеру,  Аккаду  й  Вавілона.
Кожне  слово  –  це  крок  проти  течії  Часу,  що  все  змиває.
Нехай  замовкнуть  тарани  і  сурми,  тут  говорить  Вічність.
Коли  народи  забудуть  моє  ім'я  як  завойовника,
Вони  прочитають  ці  знаки  –  і  я  заговорю  до  них  знову.

[i](Музика  арфи  раптово  обривається.)[/i]

 …Коли  моє  царство  зникне,  як  міраж  у  спекотний  день,
 Людина  майбутнього  підніме  цю  табличку,  прочитає  мій  клинопис  –  
 І  я  знову  воскресну  в  її  думках!

[i](Цар  дивиться  у  вікно,  де  спалахують  перші  блискавки):[/i]

Час  іде  за  мною...  Я  чую  його  кроки  в  шелесті  піску.
Але  те,  що  записано  рукою  моїх  писців,
Переживе  і  мене,  і  цей  палац,  і  саму  Ассирію…

[b]З’ЯВА  ІІІ:  ПОДИХ  КІАКСАРА  І  НАБОПАЛАСАРА.  ПОПІЛ[/b]
[i](Музичний  хаос:  какофонія  війни,  гуркіт  таранних  ударів,  дикі  вигуки  та  швидкий,  шалений  ритм  бойових  барабанів.  Сцена  затягується  червоним  та  задимленим  світлом.  Мури  зруйновані.  На  авансцені  –  останній  цар  Ассирії  Сін-шар-ішкун  із  залишками  воїнів.  З  двох  боків  наступають  війська  Мідії  та  Вавілона).[/i]

[b]Сін-шар-ішку́н[/b]
[i](Перекрикуючи  гуркіт  бойових  барабанів):[/i]
Боги  відвернулися  від  нас!  Шама́ш  сховав  своє  обличчя!
Води  Тигру  підмили  наші  брами,  ворог  усередині  міста.
Палає  палац  Сіннахері́ба,  руйнуються  золоті  колони.
Ніневіє,  лігво  Крилатих  Левів,  невже  це  твій  кінець?..

…Якщо  Ашшу́р  впаде  –  я  не  стану  рабом  у  чужих  кайданах!
Мій  палац  стане  моїм  жертовником!..

[b]Набопаласар,  цар  Вавілона:[/b]
Це  година  помсти  за  святу  землю  Вавілона!
Я  –  Набопаласа́р,  підняв  свій  народ  із  праху  та  приниження!
Ти  топила  наші  храми  в  крові,  горда  Ніне́віє,
Тепер  твої  святині  стануть  підніжжям  для  моїх  коней.
Твій  трон  розсиплеться,  твоє  ім'я  піде  в  небуття,
Щоб  навіть  пам'ять  про  твою  жорстокість  поросла  травою  пустелі!

[b]Кіаксар,  цар  Мідії:[/b]
[i](Музика  Мідії  –  дикі,  пронизливі  звуки  ріжків  та  швидкий  темп  шаманських  бубнів)[/i]:
Я  –  Кіакса́р,  молот  зі  сходу,  володар  мідійських  гір!
Мій  вогонь  пожере  твою  гординю,  Ассиріє!
Довго  твої  колісниці  топтали  наші  землі,
Тепер  пий  попіл  із  власних  чорних  стін!
Час  розплати  прийшов!  Час  падіння  твоєї  гордині!

[b]Хор  мідійців  та  вавілонян[/b]
[i](Потужне,  агресивне  багатоголосся):[/i]
Палай,  Ніне́віє!  Палай,  місто  крові!
Вогонь  пожирає  твої  палаци,  дим  піднімається  до  самих  зірок!

[i](Сін-шар-ішкун  із  криком  кидається  у  полум'я  палацу.  Вогонь  повністю  охоплює  сцену.  Багатоголосся  бою  різко  обривається  в  повну  тишу.  Чути  лише  тріск  згасаючого  багаття  та  скорботне,  тихе  співуче  гудіння).[/i]

[b]Хор  ассирійських  писців,  воїнів  та  мешканців  Ніневії[/b]
[i](Співає  акапельно,  без  інструментів,  протяжно  і  тужно,  як  поховальний  плач)[/i]:
Впали  величні  вежі,  завалилися  брами,
де  колись  стояли  крилаті  варти.
Загинула  Ніне́вія,  потонула  в  попелі  Часу!..

[i](Червоне  світло  згасає.  Промінь  білого  світла  вихоплює  купу  попелу,  з  якої  крізь  дим  проглядають  розпечені  глиняні  таблички.  Повертається  початкова  велична  і  безпристрасна  мелодія  арфи).[/i]

Голос  Часу  Старого  Світу  (Хроноса):
Тріумфуйте,  завойовники!  Руйнуйте  камінь,  паліть  палаци!
Наївні  смертні!..  Ви  лише  виконуєте  волю  Долі.
Ваш  вогонь,  що  спалює  дерево  й  плоть,
Тільки  загартовує…  робить  вічною  цю  обпалену  глину!
Палаци  впадуть  і  покриються  піском  на  тисячоліття.
Царі  Кіакса́р  і  Набопаласа́р  стануть  лише  іменами  в  сувоях.
Але  слова,  запечені  в  цьому  попелі,  воскреснуть.

…Велична  Ніне́вія  зникне  в  піщаному  годиннику  Часу,  
але  її  Слово  набуде  безсмертя…

…Бо  Час  безсилий  проти  знаку,  висіченого  на  глині!..

[i](Музика  повністю  затихає.  Чути  лише  чіткий,  ритмічний  звук  падаючих  піщинок  у  порожнечі.)[/i]

[color="#ff0000"][b]ГЛОСАРІЙ  до  драматичного  «ескізу»  «ВЕЛИЧ  І  ПОПІЛ  НІНЕВІЇ»[/b][/color]
[b]Акка́д  [/b]—  давній  регіон  у  Месопотамії  (на  північ  від  Шумеру);  аккадська  мова  була  основною  мовою  спілкування  та  дипломатії  в  Ассирійській  імперії.

[b]Асси́рія  (ассир.  Мат  Ашшур)  [/b]—  могутня  військова  імперія  Стародавнього  Сходу,  яка  досягла  свого  розквіту  у  VIII–VII  століттях  до  н.  е.

[b]Ашшу́р  [/b]—  верховний  бог  ассирійського  пантеону,  бог  війни  та  захисник  імперії;  також  назва  найдавнішої  релігійної  столиці  держави.

[b]Ашшурбанапа́л  (Ашшурбаніпал)[/b]  —  один  із  останніх  і  наймогутніших  царів  Ассирії  (правив  у  669–627  рр.  до  н.  е.),  відомий  своїми  завоюваннями  та  створенням  першої  систематизованої  бібліотеки.

[b]Вавіло́н[/b]  —  («Ворота  Божі»,  «Баб-ілі»)  стародавнє  місто-держава  в  Месопотамії,  головний  культурний  та  релігійний  суперник  Ассирії,  який  очолив  повстання  проти  неї.

[b]Гільгаме́ш[/b]  —  напівлегендарний  цар  шумерського  міста  Урук,  герой  найдавнішого  епосу  людства,  який  шукав  секрет  безсмертя.

[b]Епос  про  Гільгамеша  (або  «Про  того,  хто  бачив  усе»)  [/b]—  видатна  пам'ятка  давньосхідної  літератури,  записана  клинописом,  значна  частина  табличок  якої  збереглася  саме  в  бібліотеці  Ніневії.

[b]Ішта́р[/b]  —  центральна  богиня  родючості,  любові  та  війни  в  месопотамській  міфології.

[b]Кіакса́р[/b]  —  цар  Мідії  (правив  у  625–585  рр.  до  н.  е.),  видатний  полководець,  який  реформував  мідійську  армію  та  уклав  союз  із  Вавілоном  для  знищення  Ассирії.

[b]Клинопис  [/b]—  найдавніша  система  письма  у  світі,  що  виникла  в  Шумері,  де  знаки  витискалися  очеретяними  паличками  на  вологій  глині.

[b]Ламасу́  (або  Ше́ду)  [/b]—  міфічні  істоти-охоронці  в  ассирійській  культурі,  що  мали  тіло  бика  чи  лева,  крила  орла  та  людську  голову;  їхні  гігантські  статуї  прикрашали  брами  палаців.

[b]Лікоть[/b]  —  давня  міра  довжини,  що  дорівнювала  відстані  від  ліктьового  суглоба  до  кінця  витягнутого  середнього  пальця  руці  (приблизно  45–50  см).

[b]Мі́дія[/b]  —  стародавня  держава  на  території  сучасного  західного  Ірану,  воїни  якої  стали  однією  з  головних  сил  під  час  штурму  Ніневії.

[b]Набопаласа́р  [/b]—  засновник  Нововавилонського  царства  (правив  у  626–605  рр.  до  н.  е.),  батько  Навуходоносора  ІІ,  який  скинув  ассирійське  ярмо  з  Вавілона.

[b]Ніне́вія  [/b]—  остання  і  найвеличніша  столиця  Ассирійської  імперії,  зруйнована  в  612  році  до  н.  е.

[b]Сіннахері́б  (Сінахериб)  [/b]—  ассирійський  цар  (правив  у  705–681  рр.  до  н.  е.),  який  відбудував  Ніневію,  перетворивши  її  на  мегаполіс,  та  створив  складну  систему  міських  акведуків.

[b]Сін-шар-ішку́н[/b]  —  останній  законний  цар  Ассирії  (правив  у  627–612  рр.  до  н.  е.),  який  загинув  у  полум'ї  під  час  падіння  своєї  столиці.

[b]Скрипторій[/b]  —  місце  або  майстерня,  де  писці  копіювали,  створювали  та  зберігали  письмові  документи  (у  випадку  Ніневії  —  глиняні  таблички).

[b]Стилос[/b]  —  загострена  очеретяна  або  металева  паличка,  яку  використовували  для  видавлювання  клинописних  знаків  на  сирій  глині.

[b]Тигр  [/b]—  одна  з  двох  великих  річок  Месопотамії,  на  східному  березі  якої  була  зведена  Ніневія.

[b]Хронос  [/b]—  у  давньогрецькій  міфології  та  філософії  уособлення  невблаганного  Часу,  що  все  знищує.

[b]Шамаш[/b]  —  бог  сонця,  справедливості  та  правди  в  міфології  народів  Месопотамії.

[b]Шумер[/b]  —  найдавніша  цивілізація  в  південній  частині  Месопотамії,  яка  винайшла  колесо,  іригацію  та  першу  писемність.
                                                                                           
[color="#ff0000"][b]П.С.  З  сюжету  "ВЕЛИЧ  І  ПОПІЛ  НІНЕВІЇ"  буде  починатися  вся  АНТОЛОГІЯ  ДРАМИ  СТАРОДАВНЬОГО  СВІТУ.[/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068783
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 12)

[color="#ff0000"][b]«ЗАГИБЕЛЬ  АТЛАНТИДИ:  Коли  Океан  закрив  Небо»[/b][/color]
               [i]  (Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі,  у  трьох  сценах)[/i]

[color="#ff0000"][i][b]«Коли  ж  божественна  природа  в  них  виснажилася,  змішавшись  із  земною...  і  вони  не  змогли  більше  виносити  своє  багатство  й  утратили  благородство,  Зевс,  бог  богів,  що  править  за  законами  справедливості,  вирішив  покарати  гордий  рід  Атлантів,  аби  повернути  їм  тверезість  ума».[/b][/i]
[b]Платон,  діалог  «Крітій»  (про  фінал  Атлантиди)[/b][/color]

[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Атлант  [/b]–  верховний  цар-жрець,  у  чиїх  жилах  солона  кров  Посейдона  бореться  з  прахом  землі.
[b]Клейто  [/b]–  старша  жриця,  чиє  серце  б'ється  в  унісон  із  підводними  рифами.
[b]Хор  атлантів[/b]  –  плем'я  велетнів-титанів,  що  народилися  з  піни  та  золотого  насіння;  володарі  хвиль.
[b]Голос  Океану  [/b]–  первісний  пращур-деміург,  чий  подих  підіймає  материки,  а  шепіт  стирає  царства.

[b]СЦЕНА  1:  На  вершині  Гордості[/b]
[i](Посейдоніс  –  серце  міфічного  світу.  Три  гігантські  концентричні  кола  мурів  із  чорного,  білого  та  полум'яно-червоного  каменю  тримають  на  собі  вагу  небосхилу.  Наче  сонце,  що  впало  в  море,  палає  Храм  Посейдона,  щедро  залитий  священним  Оріхалком.  Атлант  стоїть  на  вершині  жертовника,  обличчям  до  безкрайньої  води).[/i]

[b]ХОР  АТЛАНТІВ:[/b]
Ми  вийшли  з  морської  піни,  і  море  лягло  нам  під  ноги.
Ми  навчили  дику  хвилю  слухатися  людського  голосу.
Наші  човни  птахами  летять  за  обрій,  туди,  де  заходить  сонце…  і  повертаються,  обважнілі  від  чужих  скарбів.
Ми  розітнули  закриті  надра  землі,  ми  дістали  звідти  священний  Оріхалк  –  застигле  сонячне  світло,  що  сміється  в  очі  ночі.
Наша  держава  АТЛАНТИДА  вічна!..

[b]АТЛАНТ[/b]  [i](підносить  золотий  тризуб,  його  голос  подібний  до  гуркоту  прибою  в  гроті)[/i]:
           Нехай  Зевс  на  Олімпі  береже  свої  іржаві  блискавки.  До  хмар  далеко,  а  Океан  –  ось  він,  під  моїми  долонями.
               У  наших  жилах  тече  гаряча  і  солона  кров  Бога,  ми  не  вигадуємо  молитов  –  ми  самі  диктуємо  Долю.
               Ми  загнуздали  море,  як  дикого  коня,  ми  змусили  безодню  світити  на  наших  вежах.
               Мої  воїни  вже  гострять  списи  на  сухі  міста  Сходу.  Завтра  впадуть  Афіни,  післязавтра  схилиться  гордий  Єгипет.
               Я  –  АТЛАНТ,  володар  води  і  суші.  Моє  слово  –  закон  для  припливу,  і  цей  світ  належить  моєму  племені!

[b]КЛЕЙТО[/b]  [i](вбігає,  розриваючи  на  грудях  пророчі  шати;  її  пальці  закривавлені  від  дотику  до  вівтаря):[/i]
                 …Зупинись,  царю!  Твій  голос  заглушив  твій  розум!
               Поглянь  на  вівтар:  сонячна  сіль  згасла.  Оріхалк,  що  палав  віками,  став  чорним  і  холодним,  як  серце  небіжчика.
               Посейдон  відвернувся.  Він  занурився  на  саме  дно,  і  ми  залишилися  сиротами  у  власному  кам’яному  гнізді.
                 Твої  мудреці  копали  занадто  глибоко.  Вони  розтривожили  сни  тих,  хто  мав  спати  до  кінця  віків.
                   Я  чула,  як  під  нашими  ногами,  в  темних  гротах  землі,  ворушиться  первісний  жах.
                   Боги  більше  не  радяться.  Вони  піднесли  мечі.  Океан  уже  відкриває  свою  пащу,  щоб  злизати  нашу  гордість  з  обличчя  землі!
.  

[b]СЦЕНА  2:  Ніч  гніву  Посейдона[/b]
         [i]    (Раптом  Небо  розривається,  наче  стара  тканина,  впускаючи  гігантську  чорну  хмару.  Сонце  зникає  в  одну  мить,  лишаючи  світ  без  очей.  Земля  під  ногами  перестає  бути  твердю,  вона  ходить  хвилями,  дихає  смертю.  Гігантські  палаци  й  храми  тріщать,  білий  та  червоний  камінь  перетворюється  на  порох.  Звідусіль  чути  дикий,  первісний  гуркіт  води,  яка  вимагає  свого).[/i]

[b]ХОР  АТЛАНТІВ[/b]  [i](у  паніці,  розкидаючи  руки  до  сліпого  неба):[/i]
             Земля  роззявила  пащу,  і  підземне  полум’я  злизує  наші  вежі!
             Усе,  що  ми  будували  віками,  рушиться  в  пил,  золото  стікає  в  тріщини  гарячими  сльозами!
                 Погляньте  на  обрій...  О  боги,  це  не  море,  це  жива  стіна  води!
               Чорна  гора  піднялася  з  безодні,  вона  головою  торкається  хмар,  вона  вища  за  наші  найвищі  шпилі!
               Куди  бігти,  якщо  сама  стихія  повстала  проти  свого  племені?

[b]ГОЛОС  ОКЕАНУ  [/b][i](гуркоче  тисячами  одночасних  штормів,  цей  звук  іде  з-під  Землі  і  змиває  Небо):[/i]
           Ви  забули,  чиє  насіння  дало  вам  життя,  нерозумні  діти  Атлантиди!
           Ви  обміняли  мудрість  –  на  гнилу  гординю,  а  благородство  Духу  –  на  криваві  завоювання.
   [color="#ff0000"]  [b]  [i]    Моя  піна  породила  вас,  моє  лоно  вигодувало  вашу  велич…  і  моя  ж  рука  забере  вас  назад  у  вічний  спокій.[/i][/b][/color]
         Я  закриваю  Небо…  Мине  одна  ніч  –  і  усе  ваше  золото,  ваші  закони  і  ваше  горде  ім'я  стануть  лише  тихим  міфом  у  пам'яті  смертних!

[b]КЛЕЙТО[/b]  [i](падає  на  уламки  зруйнованого  вівтаря,  холодна  солона  піна  вже  обмиває  її  коліна):[/i]
             Атланте!  Поглянь  на  свій  тризуб  –  це  просто  шматок  мертвого  металу,  він  більше  нічого  не  накаже  морю!
             Вода  підіймається  все  вище,  вона  вже  ковтає  наші  храми,  вона  хоче  втопити  самі  зорі!
             Наш  захист,  наші  величні  кола  мурів  –  усе  рушиться,  наче  дитячі  іграшки,  зліплені  з  мокрого  піску.
               Прощавай,  прекрасна,  осліпла  Атлантидо!  Ми  повертаємося  туди,  звідки  прийшли...  В  бездонну,  темну  колиску.

[b]СЦЕНА  3:  БЕЗОДНЯ  ЗАБУТТЯ[/b]
[i](Гігантська  хвиля  накриває  Посейдоніс  повністю.  Вода  поглинає  храми,  золоті  вежі  та  людей.  Столиця  й  увесь  острів  повільно,  але  невблаганно  занурюються  на  саме  дно  океану.  Світло  згасає,  лишається  тільки  товща  синьої  та  чорної  води.  На  уламку  вівтаря,  що  йде  на  дно,  височіє  постать  царя,  яка  до  останнього  не  схиляє  голови  перед  стихією).[/i]

[b]АТЛАНТ[/b][i]  (фінальний  монолог;  його  голос  зривається  на  крик,  перекриваючи  рев  безодні,  а  пальці  міцно  стискають  тризуб)[/i]:
...Топи  свій  трон,  батьку  Посейдоне!  Змивай  наш  прах,  великий  Океане!
Ти  ковтаєш  наші  тіла,  ти  глушиш  наші  крики,  але  тобі  не  втопити  наш  Дух!..
Смертні  шукатимуть  нас  на  дні,  вони  видивлятимуться  наші  обриси  у  кожному  штормі,  вони  маритимуть  нашою  золотою  колискою!
[b][i][color="#ff0000"]Нехай  погас  священний  Оріхалк,  але  міф  про  Атлантиду  палатиме  вічно![/color][/i][/b]
Океане,  пращуре  грізний...  прийми  своїх  блудних  синів!
(Хвиля  повністю  накриває  Атланта.  Тризуб  вислизає  з  його  рук  і  повільно  падає  у  темну  глибину).

[b]ЕПІЛОГ[/b]
[i](На  сцені  панує  абсолютна  тиша.  Світло  стає  глибоким,  синім,  пронизаним  тонкими  променями,  що  пробиваються  крізь  товщу  води.  На  передній  план  виходять  поодинокі  постаті  з  Хору  –  тепер  вони  схожі  на  примарні  тіні,  їхні  голоси  звучать  усе  глухіше,  доки  не  перетворюються  на  бульбашки  повітря  що  розчиняються  у  воді).[/i]

[b]Поодинокі  голоси  ХОРУ  АТЛАНТІВ:[/b]
–  Все  скінчилось.  Одне  дихання  бога  –  і  велична  цивілізація  стала  німим  мулом.
–  Там,  де  виблискували  золоті  вежі,  тепер  панує  вічний  сутінок  і  спокій.
–  Світ  забуде  наші  дороги,  наші  кам’яні  кільця  розчиняться  в  солі  води,  а  Час  титанів  обернеться  на  пісок…
–  Але  доки  б'ється  море  об  береги  землі,  доки  люди  дивляться  на  захід  сонця  –тихий  шепіт  хвиль  розповідатиме  нащадкам  казку  про  втрачений  рай…
–  …Про  гордий  рай,  який  колись  носив  наше  ім'я...  [b]АТЛАНТИДА…[/b]

***

[color="#ff0000"][b]ГЛОСАРІЙ  до  драматичного  «ескізу»  «ЗАГИБЕЛЬ  АТЛАНТИДИ»[/b][/color]
[b]Атлант[/b]  —  у  давньогрецькій  міфології  титан,  що  тримає  на  своїх  плечах  небесне  склепіння.  У  діалогах  Платона  —  перший,  старший  цар  Атлантиди,  син  Посейдона  та  смертної  дівчини  Клейто,  на  честь  якого  було  названо  острів  та  океан  навколо  нього.

[b]Атланти  [/b]—  напівміфічне  племя  велетнів  і  героїв,  первісні  мешканці  острова  Атлантида,  які  вели  свій  рід  від  союзу  бога  Посейдона  та  смертної  жінки  Клейто.  У  початкові  епохи  вони  відзначалися  благородством,  мудрістю  та  неймовірними  талантами  в  мореплавстві,  архітектурі  й  науках,  але  згодом  переродилися,  піддавшись  гордині,  жадібності  та  невтоленій  жазі  завоювань.
[i][b]Хор  атлантів  [/b][/i]—  у  структурі  драми  колективний  голос  цивілізації,  який  уособлює  колективний  розум,  гордість  і  тріумф  народу  Атлантиди.  Якщо  в  першій  сцені  Хор  звучить  як  монолітний  гімн  людській  величі,  яка  підкорила  стихії,  то  у  фіналі  він  перетворюється  на  приголомшене  багатоголосся,  що  усвідомлює  невідворотність  божественної  кари  та  власну  безпорадність  перед  Океаном.

[b]Афіни[/b]  —  давньогрецьке  місто-держава,  яке  в  міфі  Платона  постає  як  ідеальне  суспільство.  Афіняни  виявилися  єдиними,  хто  зміг  чинити  опір  могутній  армії  атлантів  і  зупинити  їхнє  завоювання  Сходу.

[b]Гераклові  стовпи  [/b]—  антична  назва  Гібралтарської  протоки,  що  з'єднує  Середземне  море  з  Атлантичним  океаном.  За  переказами,  саме  за  цими  «стовпами»  починався  безмежний  і  невідомий  світ,  де  лежала  Атлантида.

[b]Єгипет[/b]  —  давня  цивілізація,  чиї  жерці,  за  текстами  Платона,  зберегли  сакральну  історію  про  Атлантиду  та  передали  її  грецькому  мудрецю  Солону  за  9000  років  до  її  загибелі.

[b]Зевс  [/b]—  верховний  бог  Олімпу,  владика  неба,  грому  та  блискавок.  У  міфі  про  Атлантиду  він  виступає  як  уособлення  вищої  справедливості  та  каральної  сили,  яка  вирішує  знищити  цивілізацію  за  її  моральний  занепад.

[b]Клейто  [/b]—  перша  цариця  Атлантиди,  смертна  жінка,  яку  покохав  бог  Посейдон.  Навколо  її  первісного  пагорба  Посейдон  створив  три  водні  та  два  земні  захисні  кільця,  що  стали  основою  столиці.

[b]Мінойська  цивілізація  [/b]—  реальна  високорозвинена  культура  епохи  бронзи  на  островах  Крит  і  Санторіні  (Тера).  Її  раптовий  занепад  після  колосального  виверження  вулкана  вважається  головним  історичним  прототипом  міфу  про  Атлантиду.

[b]Ойкумена[/b]  —  давньогрецький  термін  для  позначення  всієї  відомої  людям  заселеної  частини  Землі.

[b]Оріхалк  (букв.  «гірська  мідь»)  [/b]—  легендарний  таємничий  метал  (або  сплав),  який  за  цінністю  поступався  лише  золоту.  За  описами  Платона,  він  виблискував  вогненним  світлом  і  покривав  внутрішні  мури  та  храми  Атлантиди,  слугуючи  символом  її  надприродного  багатства.

[b]Посейдон[/b]  —  могутній  бог  морів,  штормів  та  землетрусів.  Прабатько  царів  Атлантиди.  Він  вважався  божественним  засновником  і  покровителем  Атлантиди,  а  його  прямі  нащадки  правили  островом.

[b]Посейдоніс  [/b]—  головне  концентричне  місто-імперія  Атлантиди,  назване  на  честь  бога  морів.  Його  архітектура  уособлювала  космічний  порядок,  який  люди  порушили  своєю  гординею.

[b]Фатум  [/b]—  невідворотна  Доля,  якій  підкорялися  навіть  безсмертні  боги  (наскрізне  поняття  для  всієї  збірки).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068720
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 11)

[color="#ff0000"]    [b]  «АХІЛЛЕС:  Кров  на  вівтарі  Стріловержця»[/b][/color]

[i](драматичний  «ескіз»  у  ритмізованій  прозі  в  дусі  античного  плачу-«коммосу»,  у  трьох  сценах)[/i]

[color="#ff0000"][b][i]«Долі  ніхто  із  людей  не  уникне  –  ні  слабкий,  ні  мужній,
З  того  самого  дня,  як  на  світ  він  родився  земний».[/i][/b]
[b]  Гомер,  «Іліада»[/b]

[b][i]«Сонце  заходить  туди,  де  народжуються  тіні,
і  залізо  стає  слабшим  за  нитку  блідої  Мойри.
Навіть  безсмертна  кров  прагне  земного  прихистку,
але  вівтар  Стріловержця  не  знає  каяття».[/i][/b]
[b](За  текстами  александрійських  поетів)[/b][/color]

[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]АХІЛЛЕС  (Пелеїд)  [/b]–  син  смертного  царя  та  безсмертної  німфи  Фетіди.  Меч  Ахеї,  чиє  ім'я  тридцять  літ  сіяло  попіл  і  смерть.  Сонце,  що  заходить  у  пурпурі  власного  гніву,  але  шукає  земного  прихистку  в  обіймах  ворога.

[b]ПОЛІКСЕНА[/b]  –  троянська  царівна,  донька  Пріама.  Тонка  біла  тополя,  вирощена  на  цвинтарній  землі  Іліона.  Земля,  що  готова  прийняти  попіл  свого  губителя;  втілення  жертовної  та  очищувальної  любові.

[b]ПАРІС[/b]  –  троянський  царевич,  месник  за  кров  царевича  Гектора.  Сліпе  знаряддя  в  руках  німого  Сонця-Аполлона.  Тінь,  що  виходить  із  жертовного  диму  зі  срібним  луком  божого  гніву.

[b]МОЙРА  [/b]–  невблаганна  пряха  людських  доль.  Безпристрасний  голос  Фатуму,  що  тримає  в  руках  пурпурну  нитку  людського  безсмертя  та  залізні  ножиці  неминучого  кінця.

[b]ХОР  ТРОЯНСЬКИХ  ТІНЕЙ  [/b]–  голос  попелу,  пам'яті  та  Вічності.  Свідки  кінця  доби  титанів,  які  оплакують  крах  великих  міст  і  народження  нової  долі.

[b]ПРОЛОГ:  Голос  Фатуму[/b]
[i](Повна  темрява.  Звучить  низький,  глухий  гул  струни,  який  поступово  переходить  у  шум  далекого  прибою.  На  сцену  виходить  Хор  у  чорних  плащах.  Обличчя  приховані.  По  центру,  у  промені  холодного  срібного  світла,  з'являється  Мойра.  У  її  руках  –  важке  веретено  та  залізні  ножиці).[/i]
.
[b]Хор  Троянських  Тіней:[/b]
Слухайте  попіл...  Слухайте  землю,  що  пила  кров  царів  і  титанів.
Там,  де  Скамандр  котить  свої  червоні  води,  де  море  б'ється  об  скелі  Сігею,  заходить  велике  сонце  Еллади.  Закінчується  час  героїв,  що  були  рівними  богам,  але  лишилися  смертними  у  своїй  гордині.
Погляньте  на  вівтар  Стріловержця:  там  уже  горить  вогонь,  але  дим  його  пахне  не  ладаном,  а  жертовною  кров'ю.  Хто  йде  туди?  Наречений  чи  жертва?  Переможець  Трої  чи  бранець  власного  серця?
Слухайте  тишу,  бо  зараз  заговорить  та,  чиє  ім'я  старше  за  самого  Зевса.

[b]Мойра[/b]
[i](Її  голос  рівний,  безпристрасний,  позбавлений  людських  емоцій)[/i]:
Я  не  маю  очей,  але  бачу  кінець  кожної  дороги.
Я  не  маю  серця,  але  знаю  вагу  кожного  подиху.
Ця  нитка  –  пурпурна.  Вона  пахне  морем,  пожежами  та  безсмертною  славою  Пелеїда.  Тридцять  років  я  пряла  її  з  люті  та  заліза.  Тридцять  років  світ  здригався,  коли  ця  нитка  натягувалася  на  ковадлі  війни.
Але  погляньте:  на  самому  кінці  пурпур  стає  білим,  мов  сукня  троянської  царівни.  Вогонь  прагне  земного  спокою.  Лев  шукає  миру  в  обіймах  ночі.
Я  заносила  залізо  над  тисячами  міст,  але  сьогодні  моє  залізо  слабше  за  подих  любові.  Мить  наближається.  Колесо  Фатуму  робить  останній  оберт.
Я  відкриваю  завісу.  Дивіться,  як  заходить  ваше  сонце.

[i](Мойра  різко  перерізає  тонку  нитку  на  веретені.  Звук  металевого  клацання  ножиць  відлунює  у  темряві.  Спалахує  тьмяне  пурпурне  світло  Сцени  1).[/i]

[b]СЦЕНА  1:  Межа  нитки  МОЙРИ[/b]
[i](Намет  Ахіллеса.  Тут  немає  побуту,  лише  тіні.  Тьмяне  світло  ллється  крізь  важкий  пурпур  тканин,  наче  кров,  що  загусла  на  сонці.  Ахіллес  сидить  нерухомо,  мов  гранітна  стела,  витесана  на  березі  вічності.  Поліксена  стоїть  навпроти  —  тонка  біла  тополя,  вирощена  на  цвинтарній  землі).[/i]

[b]Ахіллес:[/b]
               Суха  ця  слава,  царівно.  Руки  мої  –  то  жорна,  що  тридцять  літ  мололи  людські  кості,  обертаючи  царства  на  попіл  і  порох.  Я  випив  Аресову  чашу  до  дна,  але  на  денці  знайшов  лише  солоний  мул.
                 Тепер  я  дивлюся  у  твої  зіниці.  Бачу  в  них  не  вогонь  Іліона  –  бачу  спокійну  заплаву  Лети.  Ти  не  полонянка,  царівно.  Ти  –  ніч,  що  прийшла  заколисати  моє  закривавлене  сонце.  Мій  гнів,  який  колись  підпалював  ріки,  тепер  стікає  безсилим  воском  біля  твоїх  ніг.  Навіщо  мені  золотий  обладунок,  якщо  він  став  моєю  живою  труною?

[b]Поліксена:[/b]
                   Ти  шукаєш  миру  в  серці  бурі,  сину  Фетіди.  Але  коріння  нашої  зустрічі  глибоко  вросло  в  підземні  володіння  Аїда.  Твій  меч  зрізав  колосся  мого  роду.  Гекторова  тінь  усе  ще  стоїть  між  нами  –  прозора,  холодна  стіна  з  криги.
Але  дивно  мені:  я  дивлюся  на  твої  долоні,  і  замість  заліза  бачу  нитки  сивих  Мойр.  Вони  сплели  наші  душі  в  один  трагічний  вузол.  Ти  –  вогонь,  що  пожер  мою  батьківщину,  але  я  –  земля,  що  приймає  твій  попіл.  Ця  любов  не  для  життя,  пелеїде.  Це  –  поховальний  плач,  який  ми  співаємо  один  одному  вдосвіта.

[b]Ахіллес:[/b]
                     Нехай  колісниця  Геліоса  спалить  світ!  Нехай  Мікени  й  Троя  стануть  єдиною  пустелею!  Якщо  Терези  Зевса  дозволять  мені  зважити  подих  твій  проти  всієї  моєї  слави  –  я  виберу  твій  подих.  Я  розіб’ю  свій  щит  об  скелі  Скамандра.  Завтра,  під  оком  Аполлона,  ми  переступимо  межу,  де  закінчується  війна.

[b]Поліксена:[/b]
               Аполлон  не  прощає  тим,  хто  затінює  його  промені  своїм  хижим  блиском.  Ти  йдеш  у  його  храм  як  наречений,  але  Стріловержець  уже  готує  жертовний  ніж.  Любов  ворогів  –  це  солодкий  отруєний  мед.  І  ми  п'ємо  його  на  порозі  пітьми.


[b]СЦЕНА  2:  Кривавий  приплив[/b]
[i](Одинока  скеля  над  Сігейським  мисом.  Море  вирує,  кидаючи  на  берег  сиву  піну.  Небо  кольору  стиглого  граната.  Ахіллес  стоїть  на  краю,  його  плащ  тріпоче,  мов  крило  пораненого  грифона).[/i]

[b]Ахіллес:[/b]
Чуєш,  мамо?..

Хвилі  твого  Понту  сьогодні  плачуть  срібними  сльозами.  В  кожному  сплеску  я  чую  передзвони  крилатих  коней.  «Короткий  вік  –  але  зірковий  спалах!»  –  так  співали  німфи  біля  моєї  колиски.  Я  вибрав  блискавку,  що  сліпить  очі  вікам.  Тепер  ця  блискавка  спалює  мене  зсередини.
Повітря  пахне  асфоделями.  Повітря  пахне  іржавою  міддю.
Патрокл  уже  там,  на  блідих  луках  тіней.  Він  простягає  до  мене  безкровні  руки,  і  поклик  його  гучніший  за  сурми  ахейців.  Поліксена  подарувала  мені  земну  мить,  але  золото  моєї  Долі  вже  переплавляється  на  свинець.
На  вежах  Іліона  я  бачу  не  Паріса.  Я  бачу  саму  Смерть.  Вона  сидить  на  мурах  із  натягнутим  луком  божого  гніву.
Я  не  боюся  заліза,  бо  сам  я  –  залізо!  Але  як  важко  випускати  з  рук  земну  нитку,  коли  вона  пахне  коханням...
Колесо  Часу  завершило  свій  оберт.  Земле,  тримай:  я  готовий  повернути  тобі  твій  запозичений  вогонь!..

[b]СЦЕНА  3:  Вівтар  німого  Сонця[/b]
[i](Храм  Аполлона  Фімбрейського.  Величні  колони  губляться  в  піднебессі.  Горить  жертовник,  але  дим  від  нього  повзе  по  підлозі,  мов  туман.  Ахіллес  опустився  на  коліно,  спираючись  на  держак  меча,  як  на  посох  мандрівника.  З  його  п'яти  сочиться  темна,  майже  чорна  кров,  в  яку  впилося  крилате  жало  стріли.  З  глибини  святилища,  наче  згусток  тіні,  виходить  Паріс.  Його  срібний  лук  світиться  фосфоричним  блиском).[/i]

[b]Ахіллес:[/b]
                 Ось  воно...  Останній  вузол  моєї  Мойри.

               Не  в  груди,  де  серце  стукало  в  такт  ковадлу  Гефеста...  Підступний  лучнику!  Ти  –  лиш  сліпе  знаряддя  в  руках  німого  Сонця.  Твоя  стріла  знайшла  ту  єдину  краплю  смертної  глини,  яку  не  омив  священний  Стікс.  Моя  єдина  земна  слабкість...  Тепер  вона  палає  підземним  вогнем,  розчиняючи  мою  силу.
Світло  згасає.  Колони  храму  стають  кипарисами  Аїду.  Поліксено...  ми  хотіли  перехитрити  долю,  але  доля  перехитрила  нас.
                 Та  я  не  проклинаю  цей  день.  Я  закриваю  очі,  пізнавши  найвищу  таємницю:  сильніший  не  той,  хто  сіє  смерть.  Сильніший  той,  хто  здатний  згоріти  від  любові.

Патрокле,  лови  мій  дух,  що  відлітає...

[i](Ахіллес  падає.  Звук  його  падіння  глухий,  мов  руйнування  вежі).[/i]

[b]Паріс:[/b]
                 Погляньте  на  цей  згаслий  метеор,  безсмертні  олімпійці!  Оце  і  є  той  страшний  Пелеїд,  чиє  ім'я  змушувало  здригатися  мури  Трої?
                 Величний  кедр,  що  затіняв  усю  Азію,  впав  від  одного  поруху  срібної  струни.  Ти  шукав  тут  шлюбного  ложа,  Ахіллесе,  але  знайшов  жертовник  власної  пихи.  Ти  думав,  що  кохання  змиє  кров  з  твоїх  рук?  Ні.  Тіні  вбитих  героїв  взивають  про  помсту.
             Божественний  Феб  сам  висвітив  ту  єдину  шпарину  в  твоєму  безсмерті,  куди  могла  увійти  людська  кара.  Твоя  сила  була  дарунком  богів,  але  твоя  слабкість  виявилася  твоїм  істинним  корінням.
             Спи,  Леве!..  Твоя  слава  стане  їжею  для  майбутніх  поетів.  Але  сьогодні  Троя  вдихає  чисте  повітря,  вільне  від  твого  смертоносного  дихання.  Океан  твого  гніву  висох,  залишивши  на  дні  лише  одну  бліду  перлину  нездійсненого  кохання.

[i]  (Паріс  розчиняється  в  тумані  за  вівтарем).[/i]

Далі  буде.

***

[color="#ff0000"][b]Глосарій  до  драматичного  «ескізу»  «АХІЛЛЕС:  Ритми  Останнього  Сонця»  [/b][/color]

[b]Аїд  [/b]—  підземне  царство  мертвих  у  давньогрецькій  міфології,  а  також  ім'я  бога-володаря  цього  похмурого  світу.

[b]Аполлон  (Феб,  Стріловержець)  [/b]—  бог  світла,  сонця,  мистецтва  й  пророцтва.  За  міфами,  саме  він  спрямував  отруєну  стрілу  Паріса  у  вразливу  п'яту  Ахіллеса.
Арес  —  бог  жорстокої,  кровопролитної  війни.  «Аресова  чаша»  у  тексті  —  метафора  воєнних  страждань  і  бойового  шаленства.

[b]Асфоделі  [/b]—  бліді  підземні  квіти,  що  за  грецькими  віруваннями  вкривали  луки  в  царстві  Аїду,  де  блукали  тіні  померлих  героїв.

[b]Ахейці  [/b]—  одне  з  основних  давньогрецьких  племен;  у  Гомера  та  елліністичній  поезії  —  загальна  назва  грецького  війська,  що  облягало  Трою.

[b]Геліос[/b]  —  титан,  божество  сонячного  диска,  що  щодня  проїжджає  небосхилом  на  вогняній  колісниці.

[b]Гефест[/b]  —  бог  вогню  та  ковальства,  який  на  прохання  матері  Ахіллеса  викував  для  нього  легендарний,  непробивний  обладунок  і  щит.

[b]Гектор  [/b]—  старший  син  царя  Пріама,  головний  захисник  Трої,  убитий  Ахіллесом  у  поєдинку  на  знак  помсти  за  Патрокла.

[b]Зевс  [/b]—  верховний  бог  Олімпу,  володар  грому  і  блискавок,  який  на  своїх  золотих  Терезах  зважує  долі  смертних  і  вирішує  хід  битв.

[b]Іліон  [/b]—  інша  (поетична)  назва  стародавнього  міста  Трої.

[b]Коммос  (грец.  κομμός)[/b]  —  це  античний  плач,  ритуальний,  ліричний  діалог-жалоба  між  хором  і  трагічним  героєм  у  момент  найвищої  катастрофи  чи  перед  обличчям  неминучої  смерті.

[b]Лета[/b]  —  підземна  річка  забуття  в  царстві  мертвих.  Сьорбнувши  її  води,  душі  назавжди  забували  своє  земне  життя.

[b]Мікени[/b]  —  могутнє  давньогрецьке  місто-держава,  звідки  походив  цар  Агамемнон,  очільник  грецького  походу  на  Трою.

[b]Мойри[/b]  —  три  богині  долі  (Клото,  Лахесіс  і  Атропос),  які  прядуть,  відміряють  та  перерізають  нитку  людського  життя.

[b]Паріс[/b]  —  троянський  царевич,  винуватець  Троянської  війни  (через  викрадення  Єлени).  Убив  Ахіллеса  за  допомогою  Аполлона.

[b]Патрокл[/b]  —  найближчий  друг  і  побратим  Ахіллеса,  чия  загибель  від  руки  Гектора  повернула  Ахіллеса  до  лав  ахейського  війська.

[b]Пелеїд  [/b]—  патронім  (ім'я  по  батькові)  Ахіллеса,  що  означає  «син  Пелея».

[b]Поліксена[/b]  —  троянська  царівна,  донька  Пріама.  За  пізніми  міфами,  Ахіллес  закохався  в  неї  і  прийшов  до  храму  для  укладання  миру,  де  й  був  підступно  вбитий.

[b]Понт[/b]  —  давньогрецьке  уособлення  моря  або  саме  море.  Натяк  на  морське  походження  матері  героя.

[b]Скамандр[/b]  —  священна  річка  біля  мурів  Трої,  яка  за  міфами  намагалася  втопити  Ахіллеса,  обурена  кількістю  скинутих  у  неї  тіл.

[b]Сігейський  мис  [/b]—  стратегічний  мис  біля  Трої  на  узбережжі  Егейського  моря,  де  за  переказами  знаходився  табір  греків  та  гробниця  Ахіллеса.

[b]Стікс  [/b]—  священна  і  моторошна  річка  підземного  світу,  водами  якої  клялися  самі  боги.  Занурення  в  Стікс  зробило  тіло  Ахіллеса  залізним  і  невразливим.

[b]Фетіда[/b]  —  морська  богиня  (нереїда),  мати  Ахіллеса,  яка  знала  про  його  коротку  долю  й  марно  намагалася  вберегти  сина  від  війни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068690
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 10)

[color="#ff0000"][b]ЦИКЛ  V:  АНТИЧНИЙ  СВІТ  (ТРОЯ-ІЛІАДА)
[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]  ГЕКТОР  І  АНДРОМАХА:  Захід  сонця  над  Іліоном[/b][/color]
[i](Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі,  у  трьох  сценах)[/i]

[color="#ff0000"][i][b]«Знаю  бо  твердо  я  розумом  це  і  серцем  своїм  відчуваю:  день  той  настане,  коли  і  свята  Іліон-Троя  загине...  Але  не  так  мене  мучить  майбутнє  горе  троянців,  як  твоє,  коли  хтось  із  ахейців  мідношатних  повезе  тебе,  плачучу,  в  рабство...»[/i][/b]
Гомер,  [b]«Іліада»  ([/b]Пісня  VI,  вірші  447–455)
[/color]

[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Гектор  [/b]–  царевич,  вождь  троянського  війська,  надія  Іліона,  щит  і  жертовна  кров  троянського  роду.
[b]Андромаха  [/b]–  його  дружина-царівна,  горлиця  на  спалених  мурах,  жива  пам'ять  Кілікії.
[b]Хор  троянських  жінок  [/b]–  відлуння  Пергаму,  голос  тривоги  та  скорботи  міста.

[b]СЦЕНА  1:  Вежа  кривавого  світла[/b]
[i](Скейська  брама.  Захід  сонця  стікає  по  каменю,  наче  жертовне  вино.  Гектор  височіє  на  мурі,  закутий  у  бронзу,  мов  мідний  ідол.  Поспіхом,  ламаючи  кроком  тишу,  заходить  Андромаха.  На  руках  її,  мов  блідий  пагін,  засинає  дитя).[/i]

[b]Хор  троянських  жінок:[/b]
Багряне  око  Геліоса  тоне  у  мірнім  гойданні  солоних  хвиль.  Коні  Пеліда  копитами  крешуть  іскри  із  чорного  праху,  котять  під  мури  залізну  темряву.  Жах,  наче  плющ,  обплітає  високі  вежі  Пріама.  Чий  спис  розітне  цю  ніч,  що  повзе  з  ахейського  табору?  Хто  заступить  поріг  перед  кроком  блідого  Танатоса?

[b]Андромаха[/b]
[i](Припадає  до  його  правиці,  пальці  її  шукають  тепла  серед  холодного  металу)[/i]:
Гекторе!  Опоро  моя,  обмита  сльозами!  Навіщо  ти  знову  вінчаєш  чоло  цим  шоломом  гривастим,  що  дихає  смертю?  Твій  дух,  цей  несамовитий  Арес  у  грудях,  стане  твоїм  же  катом.  Твоя  доблесть  –  то  гострий  жертовник  для  власного  сина  і  для  мене,  приреченої  на  плач.  Невже  ти  не  чуєш,  як  у  полі  вже  гострять  ахейські  списи  на  твою  самотню  вдову,  на  твоє  беззахисне  пташеня?

[b]Гектор[/b]
[i](Обличчя  його  нерухоме,  погляд  прикутий  до  заграви,  де  димлять  грецькі  кораблі):[/i]
Андромахо!  Слова  твої  падають  на  серце  важким  свинцем,  розпікаючи  душу.  Але  як  мені  пити  прохолоду  фортечних  стін,  коли  мої  люди  падають  горілиць  у  пил  під  мечами  данайців?  Я  вигодуваний  хлібом  великого  Пріама,  я  вчився  першим  стрічати  залізну  бурю  і  сіяти  смерть  у  лавах  ворожих.  Сором  випалить  очі  моїм  нащадкам,  якщо  я  сховаюсь  під  крило  твоєї  тривоги  від  суворого  блиску  ворожої  криці.

[b]Андромаха[/b]
[i](Притискає  немовля  до  його  грудей,  закриваючи  сином  дзеркало  мідного  панцира)[/i]:
Поглянь  на  цей  пагін,  Гекторе!  На  Астіана́кса,  нашого  маленького  володаря  міських  мурів!  У  мене  немає  більше  прихистку  під  цим  холодним  небом  Олімпу.  Батько  мій  зійшов  у  Аїд  через  лють  Ахілла,  сім  братів  моїх  у  єдиний  день  захлинулися  кров'ю  серед  білих  овець.  Ти  для  мене  тепер  –  і  батько,  і  свята  мати,  і  брат  мій  ніжний,  і  солодкий  мій  чоловік!  Заклинаю  тебе  живою  кров’ю  цієї  дитини:  не  виходь  на  рівнину,  де  панує  Смерть,  лишайся  на  вежі,  будь  нашим  живим  муром!

[b]СЦЕНА  2:  Обіцянка  небу[/b]
[i](Гектор  лагідно  дивиться  у  вічі  дружині.  Повільним,  майже  ритуальним  рухом  він  знімає  свій  важкий  мідний  шолом  із  грізною  кінською  гривою  і  кладе  його  на  випалені  сонцем  камені  бастіону.  Малий  Астіанакс,  упізнавши  обличчя  батька,  перестає  боятися,  посміхається  і  тягнеться  рученятами  до  його  плечей.  Гектор  бере  немовля  на  руки  і  високо  підіймає  його  над  безоднею  світу,  ближче  до  вечірніх  зірок).[/i]

[b]Гектор[/b]
[i](Його  голос  звучить  розлого  і  міцно,  котячись  над  мурами,  мов  далекий  грім):[/i]
Зевсе  пресвітлий,  великий  володарю  Олімпу,  та  інші  безсмертні  боги,  що  тримають  небо!  Почуйте  гарячу  молитву  батька  на  цих  кривавих  порогах.  Зробіть  так,  щоб  цей  хлопчик,  мій  кволий  пагін  і  спадкоємець  троянського  роду,  став  першим  серед  мужів  Іліона.  Нехай  його  рука  тримає  залізний  спис  міцніше,  ніж  моя,  а  серце  ніколи  не  знає  холодного  страху  в  запеклій  битві.  І  коли  він  повертатиметься  з  поля  слави  з  кривавою  здобиччю,  нехай  вороги  німіють,  а  свій  народ  каже:  «Він  набагато  кращий  і  славніший  за  свого  батька  Гектора!»

[b]Хор  троянських  жінок:[/b]
Але  мовчать  безсмертні  боги  на  Олімпі,  важкі  свинцеві  хмари  затягують  небосхил.  Горючі  сльози  матері  падають  на  холодну  бронзу  лат,  а  палка  молитва  батька  летить  у  порожнечу  згасаючого  дня.  Мойри  вже  тримають  занесені  ножиці  над  ниткою  цього  життя.

[b]Гектор[/b]
[i](Повертає  дитину  Андромасі,  ніжно  торкаючись  долонею  її  вологої  щоки)[/i]:
Іди  додому,  Андромахо,  під  захист  рідного  склепіння.  Пряди  тонку  вовну  зі  своїми  служницями,  доглядай  за  священним  вогнищем  і  тримай  веретено.  Ніхто  в  цьому  підмісячному  світі  не  втече  від  своєї  долі  –  ні  блідий  боягуз,  ні  запеклий  герой,  якщо  Мойри  вже  випряли  і  зважили  його  нитку.  Війна  –  це  сувора  справа  чоловіків,  які  народилися  під  сонцем  Іліона.  І  моя  доля  –  бути  першим  серед  них.  Я  мушу  йти  на  рівнину.  Син  Пелея  –  Ахіллес  –  вже  чекає  на  мене  біля  палаючих  хвиль  Скамандра.

[b]Андромаха:[/b]
[i](Робить  крок  назад,  притискаючи  сина  до  серця;  сльози  її  світяться  в  останніх  променях  заграви)[/i]
Я  йду,  мій  царю,  мій  єдиний  володарю...  Але  душа  моя  навіки  залишається  тут,  на  цих  каменях.  Позаду  тебе  –  пустеля.  Якщо  ти  впадеш  завтра  під  ударом  ахейської  криці  –  весь  Іліон  згорить  до  попелу,  а  нас  поженуть  у  ганебне  рабство  за  солоне  море.  Прощавай,  Гекторе.  Прощавай,  мій  єдиний  захиснику  і  мій  останній  прихистку.

[b]СЦЕНА  3  Сонце,  що  тоне  в  Скамандрі[/b]
[i](Минуло  кілька  днів.  Фатум  здійснився:  Гектор  поліг  у  пилу,  зраджений  богами.  Андромаха  стоїть  на  тій  самій  кам'яній  вежі,  проте  простір  навколо  невпізнанний.  Золоті  палаци  Пріама  палають,  важкий  чорний  дим  застилає  Олімп,  а  натовп  троянок  б'ється  в  істериці  під  ударами  загарбників).[/i]

[b]Хор  троянських  жінок[/b]
[i](Їхні  голоси  зливаються  у  суцільний  гул  поминального  плачу)[/i]:
Горді  мури  Пергаму  впали,  розбиті  залізним  тараном!  Колісниці  чужинців  гуркочуть  по  наших  брукованих  вулицях,  чавлячи  костями  мертвих!  Священна  кров  старця  Пріама  окропила  сплюндровані  вівтарі,  ненажерливий  вогонь  Гефеста  пожирає  наш  тисячолітній  Іліон!  Де  тепер  твій  надійний  щит,  нещасна  Андромахо?  Де  твій  богорівний  муж,  що  обіцяв  спинити  цю  залізну  хуртовину?

[b]Андромаха[/b]
[i](Одягнена  у  розірване  жалобне  шмаття,  її  тонкі  зап'ястя  безжально  стягнуті  грубою  мотузкою;  грецькі  найманці  силою  виривають  немовля  з  її  ослаблих  рук[/i]):
Одіссею,  хитромудрий  крутію,  нещадний  хижаку  із  суворих  скель  Ітаки!  Не  торкайся  мого  чистого  пташеняти,  він  же  лише  беззахисне  немовля!  Ця  дитина  нікому  в  житті  не  вчинила  зла,  він  лише  лагідно  посміхався  вечірньому  небу!  Навіщо  ви  тягнете  його,  мов  жертовне  ягня,  на  найвищу  вежу  палацу?  Гекторе!  Почуй  мій  шалений  крик  із  темних  глибин  підземного  Аїду!  Устань  із  праху,  розірви  кайдани  смерті  та  захисти  свого  єдиного  сина!

[b]Хор  троянських  жінок[/b]
[i](Закривають  обличчя  руками,  падаючи  горілиць)[/i]:
Страшний  падіння  політ...  Глухий,  важкий  стук  об  прадавній  камінь...  Крик  маленького  Астіана́кса  захлинувся  і  навіки  обірвався  в  гарячому  повітрі.  Останній  паросток  великого  роду  Гектора  знищено  нещадним  Фатумом.  Живий  щит  Трої  розбито  на  тисячу  дрібних  шматочків.

[b]Андромаха[/b]
[i](Повільно  падає  на  коліна,  її  погляд  приковується  до  багряного  неба;  крик  стихає,  і  голос  стає  крижаним,  моторошно  спокійним)[/i]:
Все  скінчилось.  Моє  земне  сонце  назавжди  потонуло  у  кривавих  хвилях  Скамандра,  як  колись  потоне  сонце  і  слава  всіх  великих  міст  землі.  Везіть  мене,  царівну  Андромаху,  в  залізних  ланцюгах…  везіть  у  ваш  далекий  Епір,  жорстокі  сини  невблаганного  Ахілла!  Там,  у  темному  рабстві,  я  у  спогадах  серця  відбудую  нову,  невидиму  Трою.  Я  назву  чужі  річки  іменами  моїх  замордованих  братів  та  свого  маленького  сина.  І  до  останнього  подиху  це  зранене  серце  належатиме  тільки  йому  –  моєму  мужеві  Гектору,  який  залишився  лежати  під  цим  величним  попелом.

[b]Хор  троянських  жінок:[/b]
Чорний  попіл  засипає  очі  живим  і  мертвим.  Ахейські  кораблі,  важкі  від  здобичі,  відпливають  на  далекий  Захід.  Місто  зникає,  але  історія  великого  кохання  стає  безсмертною  піснею  Вічності.

[i]Далі  буде.
[/i]
[b][color="#ff0000"]Глосарій  до  драматичного  «ескізу»  
«ГЕКТОР  І  АНДРОМАХА.  Захід  сонця  над  Іліоном»[/color][/b]

[b]Аїд[/b]  —  підземне  царство  мертвих  у  давньогрецькій  міфології,  а  також  ім'я  бога-володаря  цього  похмурого  світу.

[b]Аре́с[/b]  —  олімпійський  бог  кривавої,  жорстокої  та  підступної  війни;  у  тексті  його  ім'я  вжито  як  метафора  несамовитого  бойового  духу  Гектора.

[b]Астіана́кс  (також  Скамандрій)  [/b]—  маленький  син  Гектора  та  Андромахи,  чиє  ім'я  означає  «володар  міста»;  за  міфом,  був  скинутий  греками  з  троянських  мурів  після  падіння  Трої.

[b]Ахе́йці  (дана́йці)  [/b]—  одні  з  основних  назв  грецьких  племен,  які  брали  участь  у  Троянській  війні  під  проводом  Агамемнона.

[b]Ахі́лл  (Пелі́д)[/b]  —  найвеличніший  і  найважчий  для  подолання  герой  ахейського  війська  у  Троянській  війні,  син  Пелея  та  богині  Фетіди,  який  убив  Гектора  у  двобої.

[b]Ге́ліос  [/b]—  титан,  уособлення  сонця;  у  тексті  його  «багряне  око»  знаменує  початок  кінця  великого  міста.

[b]Гефе́ст[/b]  —  бог  вогню  та  ковальства;  у  драматичному  ескізі  його  ім'я  метафорично  означає  нищівне  полум'я,  що  пожирає  Трою.

[b]Епі́р[/b]  —  історико-географічна  область  на  північному  заході  Стародавньої  Греції,  куди  син  Ахілла  забрав  Андромаху  як  бранку.

[b]Іліо́н  [/b]—  інша,  давніша  назва  великого  міста  Трої,  від  якої  походить  назва  гомерівської  поеми  «Іліада».

[b]Кілікі́я  [/b]—  стародавня  країна  на  південному  сході  Малої  Азії;  батьківщина  Андромахи,  де  Ахілл  знищив  її  рідне  місто  Фіви  Гіпоплакійські.

[b]Клото́  [/b]—  одна  з  трьох  сестер-Мойр,  богинь  долі;  саме  вона  пряде  нитку  людського  життя.

[b]Мо́йри  [/b]—  три  богині  неблаганної  долі  та  людського  фатуму  (Клото,  Лахесіс  і  Атропос),  які  визначають  тривалість  життя  та  жереб  кожної  людини.

[b]Одіссе́й  [/b]—  хитромудрий  цар  Ітаки,  один  із  лідерів  ахейців,  який,  за  пізнішими  міфами  та  трагедіями  (зокрема  Евріпіда),  наполіг  на  вбивстві  маленького  сина  Гектора.

[b]Перга́м  [/b]—  назва  троянської  цитаделі,  фортеці  та  акрополя  Трої;  у  поезії  часто  вживається  як  синонім  до  самого  міста.

[b]Пріа́м[/b]  —  останній  царюючий  володар  Трої,  батько  Гектора  та  ще  багатьох  синів  і  дочок,  який  загинув  у  ніч  падіння  міста  від  рук  сина  Ахілла.

[b]Скама́ндр[/b]  —  священна  та  найбільша  річка  Троянської  рівнини,  біля  хвиль  якої  точилися  найжорстокіші  битви  між  греками  та  троянцями.

[b]Тана́тос  —[/b]  бог,  який  є  уособленням  смерті  у  давньогрецькій  міфології;  брат-близнюк  бога  сну  Гіпноса.

[b]Фа́тум  [/b]—  невідворотна  доля,  вища  воля,  якій  підкоряються  не  лише  смертні  люди,  а  й  самі  олімпійські  боги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068581
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 9)

[color="#ff0000"][b]«ОСТАННІЙ  ДЕНЬ  ПОМПЕЇ:  Гнів  Везувію»[/b][/color]
[i](Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі,  у  трьох  сценах)
[/i]
[color="#ff0000"][b][i]«Багато  хто  піднімав  руки  до  богів,  але  більшість  вважала,  що  богів  уже  ніде  немає  і  що  для  світу  настала  та  остання,  вічна  ніч,  про  яку  говорили  філософи».[/i][/b]
Пліній  Молодший,  [b]«Листи»[/b][/color]

[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Пліній  Молодший[/b]  –  свідок  катастрофи,  що  втілює  пам'ять  історії.
[b]Марк  [/b]–  гордий  римський  патрицій,  засліплений  власним  багатством.
[b]Юлія  [/b]–  його  молода  дружина,  чиє  серце  передчуває  біду.
[b]Хор  помпейців[/b]  –  уособлення  безтурботного  міста,  голос  ситості  та  золота.
[b]Гай  [/b]–  старий  раб-грек,  філософ  у  кайданах,  що  читає  мову  стихій.

 [b]    ПРОЛОГ:  Чорна  пінія  пам'яті[/b]
[i](Рим.  Багата  кубікула  через  багато  років  після  катастрофи.  Ніч.  Горить  єдина  масляна  лампа,  вихоплюючи  з  темряви  стіл,  завалений  сувоями  папірусу.  За  столом  сидить  Пліній  Молодший.  Його  обличчя  пооране  зморшками,  погляд  спрямований  у  порожнечу,  ніби  він  дивиться  крізь  стіни  самого  Часу.  Його  рука  з  очеретяним  пером  завмерла  над  чистим  пергаментом.  Він  говорить  повільно,  ритмічно,  наче  сповідається  перед  Вічністю).[/i]

[b]Пліній  Молодший:[/b]
[b][i]Чорнило  висихає  швидше,  ніж  людські  сльози,  але  повільніше,  ніж  лава...
Мене  часто  просять  описати  той  день.  День,  коли  світло  зрадило  Кампанію,  коли  сонце  сховалося  за  чорним  щитом,  а  море  відступило,  злякавшись  власного  гніву.[/i][/b]

[i](Він  опускає  перо,  підводиться  і  підходить  до  вікна,  дивлячись  на  нічний  Рим).
[/i]
[b][i]Я  заплющую  очі  –  і  знову  бачу  ту  гору.  Вона  не  вибухнула  одразу.  Вона  піднялася  в  небо  гігантським  чорним  деревом  –  середземноморською  пінією  з  диму  та  попелу.  Її  гілки  закрили  небосхил,  розсипаючи  на  голови  живих  гарячі  кам'яні  сльози.
Багато  хто  тоді  піднімав  руки  до  богів.  О,  як  палко  вони  молилися  у  своїх  розкішних  триклініях  та  мармурових  храмах!  Але  більшість...  більшість  шепотіла,  що  богів  уже  ніде  немає.  Що  Олімп  згорів.  Що  для  всесвіту  настала  та  остання,  вічна,  безпросвітна  ніч,  про  яку  колись  попереджали  нас  похмурі  філософи.[/i][/b]

     [i](Повертається  до  столу,  торкається  сувоїв):[/i]
[b][i]Я  вижив,  щоб  пам'ятати.  Але  там,  під  попелом,  залишилися  тисячі  життів,  застиглих  у  своєму  останньому,  безтурботному  крику.  Там  залишилася  розкіш,  засліплена  власною  величчю.  Там  залишилося  кохання,  заковане  в  кам'яні  лати.
Послухайте  ж  історію  про  місто,  яке  пило  вино  з  золотих  кубків,  не  знаючи,  що  земля  під  його  ногами  вже  готує  свій  смертельний  вирок.
Послухайте  про  останній  день...  Помпеї.[/i][/b]

[i](Світло  повільно  гасне.  Лампа  Плінія  згасає,  і  з  темряви  починає  доноситися  ледь  чутний,  тривожний  гуркіт  фонтана…)
[/i]
   [b]  СЦЕНА  І:  Безтурботне  літо  під  тінню  гори[/b]
[i](Помпеї.  Атріум  вілли  Марка.  Сонце  заливає  мармур  спекотним,  майже  задушливим  золотом.  Дзвенить  фонтан,  але  його  струмені  пульсують  нерівно.  На  стінах  –  свіжі  фрески:  хмільний  Вакх  сміється  крізь  виноградні  грона.  Гості  напівлежать  на  ложах,  п'ють  Фалернське  вино  з  Кампанії.  У  повітрі  стоїть  важкий  аромат  амбри  та  пролитого  вина.  Хор  співає  пісні):[/i]

[b]Хор  помпейців:[/b]
О,  благословенні  Помпеї!  Колиска  богів,  заколисана  теплим  прибоєм!
Тут  час  застиг  у  золотому  кубку,  тут  сльози  перетворюються  на  перли,  а  вода  –  на  солодке  вино.  
Погляньте  на  Везувій!  Він  височіє  над  нами,  як  лагідний  титан,  одягнений  у  смарагдові  шати  виноградників.
Його  тінь  дарує  нам  прохолоду,  його  схили  годують  наші  лози  грішним  затінком.
Море  мовчить,  небо  ніби  кришталь,  життя  тече,  як  чистий  мед  у  чаші  порцеляни!
Радуйся,  Марку,  улюбленцю  фортуни!  

[b]Марк[/b][i]  (лежить  на  ложі,  тримаючи  кубок):[/i]
Наливайте  вино,  друзі!  Сьогодні  ми  святкуємо  завершення  збору  врожаю!
Нехай  у  Римі  плетуть  інтриги,  нехай  імператори  змінюють  один  одного,  а  у  нас  в  Помпеях  завжди  панує  спокій.
Юліє,  люба  моя,  прекрасна  моя  німфо,  чому  ти  весь  час  дивишся  на  вершину  гори?  Вона  стоїть  так  століттями…
…Втомлене  серце  старого  лева!..

[b]Юлія  [/b][i](тривожно  пригортає  до  себе  тогу):[/i]
Марку,  хіба  ти  не  відчуваєш?  Земля  сьогодні  вранці  глухо  зітхала...
Вода  у  нашому  фонтані  стала  гарячою  й  гіркою  на  смак,  а  птахи  раптово  замовкли  й  полетіли  в  бік  моря.
Мені  здається,  що  ця  зелена  гора  на  горизонті  ховає  в  собі  якусь  темну,  страшну  силу…
Вона  дивиться  на  нас,  як  хижак  перед  стрибком!

[b]Гай,  старий  раб  [/b][i](вбігає  до  атріуму,  його  руки  тремтять,  туніка  розірвана):[/i]
Владико  Марку...  Послухай  старого  грека.  Море  біля  порту  закипіло,  риба  дохне  на  березі.
З  вершини  Везувію  піднявся  дивний  чорний  стовп  диму,  схожий  на  гігантську  середземноморську  пінію.
Боги  гніваються!  Потрібно  тікати,  поки  ворота  міста  ще  відчинені!

[b]Марк  [/b]
[i](сміється,  його  сміх  звучить  зухвало  на  тлі  наростаючого  підземного  гулу):[/i]
Тікати  від  хмаринки  диму?  Гаю,  ти  старий  дурень.  Твій  розум  висох  від  старості  та  грецьких  книжок.  Це  просто  подих  підземних  кузень  Вулкана.
Боги  не  зруйнують  місто,  де  мармур  під  жертовником  омитий  кров’ю  і  вином,  де  куряться  найкращі  фіміами!
 Бенкет  триватиме!..  [i](До  музикантів)[/i]  Гей,  грайте  голосніше!..

 [b]СЦЕНА  2:  Огненне  пекло  денного  затемнення[/b]
[i](Раптом  лунає  страшний  вибух,  від  якого  здригаються  стіни.  Земля  здригається  у  конвульсіях,  мармурові  колони  атріуму  вкриваються  тріщинами.  Фонтан  висихає  за  мить.  Небо  стає  чорним,  як  ніч.  З  неба  починає  осипатися  білий  попіл  та  важкі  гарячі  камені  –  лапілі.  Паніка  охоплює  місто).[/i]

[b]Хор  помпейців  [/b][i](в  жаху  кричить):[/i]
День  зник!  Сонце  згасло!  Боги  обрушили  небо  на  наші  голови!
Гора  розкололася  навпіл,  і  з  неї  тече  вогняна  річка  смерті!
Рятуйтеся,  хто  може!  Храми  рушаться,  дим  виїдає  очі!

[b]Юлія  [/b][i](падає,  задихаючись  від  сірчаного  чаду):[/i]
Марку!  Я  не  можу  дихати...  Повітря  стало  гарячим  попелом!
Навколо  темно,  я  не  бачу  твого  обличчя!  Тримай  мою  руку,  не  залишай  мене!

[b]Марк  [/b]
[i](його  розкішна  тога  обпалена,  він  закриває  обличчя  краєм  плаща  і  падає  біля  Юлії,  намагаючись  підняти  її):[/i]
Боги...  Чим  я  завинив  перед  вами?!  Моє  золото,  мої  палаци  –  усе  стає  прахом…  Юліє,  вставай!  Ми  мусимо  бігти  до  моря!
Але  каміння  падає  так  рясно,  дах  нашої  вілли  вже  тріщить...  Гаю,  де  ти?!

[b]Гай  (раб)  [/b]
[i](його  фігура  вимальовується  в  глибині  атріуму  крізь  завісу  попелу;  він  стоїть  дивно  спокійно,  не  намагаючись  бігти,  його  голос  звучить  тихіше  за  інших,  але  прорізає  загальний  хаос  своєю  крижаною  ясністю):[/i]
Кожен  сам  за  себе  тепер,  римлянине...  Перед  цим  вогнем  немає  ні  рабів,  ні  господарів.
Гора  зрівняла  всіх  одним  саваном.

[b]СЦЕНА  ІІІ:  Кам'яна  вічність[/b]
[i](Стіни  вілли  рушаться  під  вагою  попелу.  Марк  і  Юлія  падають  на  підлогу  атріуму,  міцно  обійнявши  одне  одного.  Потік  гарячого  попелу  та  газу  накриває  їх  повністю).[/i]

[b]Марк:[/b]
Я  тримаю  тебе...  Я  тримаю...  
Хай  рушиться  світ,  хай  гаснуть  зірки  –  ти  моя  остання  твердиня.  
Обійми  мене...  Це  кінець  нашого  дня...  

[b]Юлія:[/b]
Прощавай,  мій  світе...  Моє  тіло  засипає  камінням...  Марку!..  
Я  засинаю...  в  твоїх  руках...  Назавжди.

[i](Помпеї  замовкли.  Вогняна  лавина  вкрила  руїни  будинків,  театрів,  храмів  і  людей  посеред  тих  руїн  саваном  смерті.  Вогонь  спалив  життя  мешканців  Помпей,  але  законсервував  їхні  останні  обійми.  Місто  заснуло  на  довгі  вісімнадцять  століть  під  триметровим  шаром  попелу.)[/i]

Далі  буде.

[color="#ff0000"][b]Глосарій  до  драматичного  «ескізу»  
«ОСТАННІЙ  ДЕНЬ  ПОМПЕЇ:  гнів  Везувію»[/b][/color]

[b]Амбра  [/b]—  коштовна  речовина  з  сильним  стійким  ароматом,  яку  в  давнину  використовували  для  створення  парфумів  та  пахощів  під  час  бенкетів.

[b]Атріум  [/b]—  центральна,  зазвичай  відкрита  зверху  кімната  або  внутрішнє  подвір'я  римського  будинку,  де  приймали  гостей  і  навколо  якого  розташовувалися  інші  приміщення.

[b]Вакх  (Бахус)[/b]  —  давньоримський  бог  виноградарства,  виноробства,  веселощів  та  релігійного  екстазу.  Його  зображення  часто  прикрашали  помпейські  їдальні.

[b]Везувій[/b]  —  діючий  вулкан  на  півдні  Італії  біля  Неаполя.  Його  виверження  79  року  нашої  ери  повністю  знищило  міста  Помпеї,  Геркуланум  та  Стабії.

[b]Вулкан  [/b]—  давньоримський  бог  руйнівного  та  очищувального  вогню,  покровитель  ковальства  та  підземних  кузень.

[b]Деміург[/b]  —  у  філософському  контексті:  творець  або  ремісник,  який  упорядковує  всесвіт.  У  переносному  значенні  —  могутня  вища  сила.

[b]Кампанія[/b]  —  історичний  регіон  у  Південній  Італії  з  надзвичайно  родючими  землями  та  м'яким  кліматом,  де  й  були  розташовані  Помпеї.

[b]Кубікула  [/b]—  невелика  кімната  у  давньоримському  будинку,  яка  найчастіше  слугувала  спальнею  або  приватним  робочим  кабінетом.

[b]Лапілі  [/b]—  дрібні  шматочки  пористої  лави  та  розпеченого  каміння,  що  викидаються  вулканом  під  час  виверження  і  падають  на  землю  у  вигляді  твердого  граду.

[b]Патрицій[/b]  —  представник  корінного,  родовитого  та  найбагатшого  верства  населення  у  Стародавньому  Римі,  який  мав  великі  привілеї  та  владу.

[b]Пірокластичний  потік  [/b]—  смертоносна  хвиля  з  високотемпературної  суміші  вулканічних  газів,  попелу  та  уламків  породи,  яка  рухається  зі  зсувною  швидкістю  під  час  виверження.

[b]Пінія  (середземноморська)  [/b]—  хвойне  дерево  з  характерною  пишною  кроною  у  формі  парасольки.  Саме  з  нею  Пліній  Молодший  порівняв  гігантську  хмару  диму  над  Везувієм.

[b]Пліній  Молодший  [/b]—  давньоримський  політичний  діяч,  письменник  і  адвокат.  Його  листи  до  історика  Тацита  є  єдиним  уцілілим  очевидним  свідченням  катастрофи  Помпей.

[b]Тога  [/b]—  офіційний  верхній  одяг  повноправних  римських  громадян,  що  являв  собою  довгий  шматок  білої  вовняної  або  шовкової  тканини,  загорнутий  навколо  тіла.

[b]Трикліній[/b]  —  бенкетна  зала  або  їдальня  в  римському  домі,  облаштована  трьома  великими  ложами  для  відпочинку  під  час  їжі  та  пиття.

[b]Фалернське  вино  [/b]—  одне  з  найвідоміших,  найдорожчих  та  найякісніших  вин  Стародавнього  Риму,  яке  виготовлялося  на  півночі  Кампанії.

[b]Фіміам  [/b]—  запашна  смола  (ладан),  яку  спалювали  під  час  релігійних  обрядів  або  бенкетів  для  створення  приємного  аромату  та  вшанування  богів.

[b]Юпітер  [/b]—  верховний  бог  давньоримського  пантеону,  бог  неба,  грому,  блискавки  та  захисник  римської  держави.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068471
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2026

Ірина Вовк. МАВКА: «МИНАЄ ЛІТО, ДЯДЕЧКУ…»

[color="#ff0000"][i][b](собі  у  вересневій  порі.  В  день  уродин)[/b][/color]
[/i]
Рожевим  небо  розцвіло…  Зоря  займається…
Десь  мріє  човник…  і  весло…  А  серце  –  крається…
Ну  от…  вже  знову  на  порі  осіннє  марево,
І  на  руках…  і  на  пері  –  рахманне  зарево…
Твій  біль  на  кінчику  пера  жаріє-леститься,
Жар-птиця  з  поля  принесла  два  перевесельця…
Жар-птиця  з  поля  принесла  достигле  житечко…
Згоряє  літечко  дотла…  Згоряє  літечко…
Так  осінь  в  шатах  золотих  листочком  бавиться  –
А  як  там  Мавка  у  лісах?..  А  як  там  Навиця!..
Мо’  танцюватиме  танок  із  Перелесником…
(А  Час  блукає  між  зірок  лукавим  щезником!..)

Нехай  собі  у  цій  добі  в  добрі  потішиться  –
Злетить  у  висі  голубі,  то  й  вірш  напишеться…
Рядки  мов  зернятка  в  житах  під  ноги  стеляться…
Мов  намистини  у  літах  –  у  серці  селяться…

Вже  й  серце  в  повені  зірок  –  рахманній  повені…
До  неба  –  крок…  До  неба  –  крок…  А  в  небі  –  промені…
Все  промине…  Все  промине…  Та  вірш  зостанеться…
(У  лісі  Мавка  промайне…  Осіння  Навиця!..)

Займуться  полум’ям  слова…  З  вогню  іскристого  –
«Я  ще  жива!..»  Почну  жнива  з  листка…  із  чистого…

4  вересня  2026  [/color](майже  Імпровізація)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 8)

   [color="#ff0000"]  [b]  ЦИКЛ  IV:  РИМ  
[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]«СПАРТАК:  ОСТАННІЙ  СВІТАНОК  ВОЛІ»[/b][/color]

[i](Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі,  у  трьох  сценах)[/i]

[color="#ff0000"][i][b]«Волі  солодкий  ковток  у  бою  купується  смертю;  гірше  за  неї  –  кривава  арена,  де  брат  убиває  брата  на  втіху  залізному  Риму.  Істинний  воїн  лиш  тоді  помирає,  коли  впокорений  дух  заковує  в  кайдани  рабства».[/b]
[i](За  мотивами  свідчень  [b]Гая  Саллюстія  Кріспа[/b])[/i][/i]
[/color]
[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Спартак[/b]  –  фракієць,  вождь  нескорених,  лев  у  залізних  тенетах.
[b]Марк  Ліциній  Красс[/b]  –  претор,  золотоносне  серце  Риму,  уособлення  залізного  закону.
[b]Хор  повсталих  рабів[/b]  –  відлуння  Капуї,  стогін  і  лють  скореної  Ойкумени.
[b]Хор  римських  легіонерів  [/b]–  мідний  голос  Сенату,  невблаганна  хода  залізного  фатуму.

[b]ПРОЛОГ:  Багряні  тенета  ночі[/b]
[i](Ремарка,  що  читається  перед  завісою  під  глухі,  ритмічні  удари  тимпанів):
[/i]
[b][i]Час  занімів  на  зламі  епох,  де  кров  людська  стала  найдешевшою  монетою  Римської  республіки.  Перед  очима  постає  Апулія  –  випалена  сонцем,  розтерзана  залізом  колісниць  земля  півдня  Італії.  Небо  над  нею  не  синє,  а  важке,  багряно-свинцеве,  наче  набрякле  невиплаканими  сльозами  мільйонів  рабів.  Простір  дихає  смородом  гару,  пилом  нескінченних  доріг  та  залізом.
У  цьому  просторі  стикаються  два  світи,  дві  невблаганні  сили.  З  одного  боку  –  залізна  машина  Сенату:  монолітні,  заковані  в  мідь  та  холодний  розрахунок  легіони  Марка  Красса.  Це  світ  Закону,  Імперії  та  невблаганного  рабства,  де  людина  лише  інструмент  або  розвага  для  пересиченої  юрби  амфітеатрів.  З  іншого  боку  –  Хор  Повсталих:  строката,  розірвана  відчаєм  та  люттю  лавина  людських  доль,  що  вирвалися  з  кайданів  Капуї.  Вони  не  мають  обладунків,  але  мають  спільне  дихання  волі,  яке  їм  подарував  Везувій.
Посеред  цієї  бурі,  на  межі  буття  і  небуття,  височіє  постать  Спартака.  Він  живий  міф,  фракійський  лев,  чиє  тіло  вкрите  рубцями  гладіаторських  арен,  а  дух  піднесений  вище  за  Капітолій.  
Настає  остання  ніч  перед  великою  січею.  

Завіса  піднімається,  відкриваючи  задимлене  поле,  де  важиться  доля  людської  свободи…
[/b]
[/i]
[b]СЦЕНА  I:  Ніч  перед  фіналом[/b]
[i](Апулія.  Земля,  що  заніміла  в  передчутті  крові.  Табір  повсталих  під  покровом  передсвітнього  туману.  Поодинокі  багаття  вихоплюють  із  темряви  обличчя  людей,  які  гострять  коси  та  уламки  заліза.  Спартак  стоїть  на  вершині  кургану,  наче  скеля,  вдивляючись  у  холодне  мерехтіння  зірок).
[/i]
[b]Хор  Рабів[/b]
[i](Голоси  звучать  глухо,  наче  підземний  гул)[/i]:
Землю  італійську  ми  сходили  босими  ногами,
і  жах  сіяли  в  гордих  очах  консулів  римських!
Кайдани  Капуї  розбили  ми  об  камінь  свободи,
грудьми  дихали  вільно  на  кручах  вогненного  Везувію!
Та  нині  кільце  залізне  замикає  Красс  навколо  нас,
і  море  за  спиною  дихає  зрадою  піратів...
Спартаку,  пастирю  наш  на  пасовиську  смерті!
Куди  веде  нас  цей  задимлений,  останній  світанок?

[b]Спартак[/b]
[i](Повільно  повертає  голову;  голос  його  важкий,  мов  удари  молота):[/i]
Він  веде  нас  туди,  де  зорі  падають  у  вічний  морок,  мої  брати.
Рим  –  це  вовчиця,  що  не  знає  жалю  до  тих,  хто  вирвав  ланцюг  із  її  пащі.
Шість  легіонів  привів  золотий  Красс,  аби  засіяти  наші  поля  хрестами.
У  нас  немає  міст,  загорнутих  у  мармур,  немає  золота,  немає  куди  ступити  назад.
Але  ми  маємо  те,  чого  Сенат  не  купить  за  всі  скарби  Азії,  –
право  зустріти  Смерть  із  мечем,  що  дивиться  їй  у  вічі.
Право  померти  вільними!

[color="#ff0000"][b][i]Сьогодні  ми  не  звірі,  зацьковані  в  цирку  на  потіху  ситій  юрбі.
Сьогодні  доля  Італії  важиться  на  терезах  нашого  гніву![/i][/b]
[/color]
[b]СЦЕНА  II:  Жертва  коня[/b]
[i](Ранок.  Золоте  сонце  сходить  над  Апулією,  відбиваючись  від  тисяч  мідних  щитів.  Легіони  Красса  стоять  нерухомо,  мов  суцільна  залізна  стіна,  готова  рушити  вперед.  Навпроти  них  –  розрізнені,  але  непохитні  лави  повстанців.  Нукері  приводять  Спартаку  його  вірного  фракійського  скакуна,  який  гаряче  б'є  копитом  землю.  Вождь  повільно  оголює  свій  короткий  гладіус).[/i]

[b]Хор  Легіонерів[/b]
[i](Звучить  у  ритмі  важкого,  невблаганного  маршу,  під  акомпанемент  сурм):[/i]
Знову  підійме  крила  кривавий  орел  Квіри́нів!
Хрест  і  колодки  чекають  на  тих,  хто  повстав  проти  волі  Сенату!
Свято  заліза  гряде,  мідь  пробиває  фракійську  шкіру!
Зухвалість  рабів  упаде  в  пил  під  копита  нашої  кінноти!
Спартаку!  Твій  бунт  –  лиш  піна  на  хвилях  часу,
Твоє  ім'я  застигне  прокляттям  уздовж  Аппієвої  дороги!

[b]Спартак[/b]
[i](Підходить  до  коня.  Кладе  ліву  руку  на  його  гарячу  шию,  вдивляючись  у  велике  темне  око  тварини.  Його  голос  звучить  тихо,  але  лунає  над  усім  полем  бою):
[/i]
Ось  він  –  мій  свідок  і  мій  летючий  вітер  у  степах  Фракії...

[i](Раптовим,  невблаганним  ударом  гладіуса  вражає  коня  в  саме  серце.  Тварина  падає  на  коліна  і  затихає.  Спартак  витирає  закривавлене  лезо  об  гриву  і  повертається  до  свого  війська).[/i]

Якщо  боги  Аресу  сьогодні  подарують  нам  тріумф  –
я  матиму  тисячі  найкращих  коней,  загарбаних  у  римських  вершників!
Якщо  ж  нитка  мого  життя  урветься  на  цих  полях  –
мені  не  потрібен  швидкий  скакун,  щоб  ганебно  тікати  від  своєї  долі!
Дивіться  на  мене,  мужі,  що  хрещені  залізом  і  волею!
Мій  шлях  лежить  тільки  вперед  –  крізь  ліс  римських  списів,
туди,  де  в  золотому  наметі  б'ється  сполохане  серце  Красса!
Хто  прагне  носити  тавро  та  лизати  руки  господаря  –  падіть  ниць  у  пил  цієї  битви!
Хто  прагне  увійти  в  царство  Аїда  вільним  –  крокуйте  за  мною!

[b]Хор  Рабів[/b]
[i](Багатоголосий  гул,  що  переро[/i]стає  в  єдиний  громовий  крик,  супроводжуваний  ударами  мечів  об  щити):
[color="#ff0000"][i]Воля  або  Смерть!  Твій  шлях  –  наш  шлях,  Спартаку!
Нехай  наш  смертний  крик  розірве  небо  над  Капітолієм![/i]
[/color]
[b]СЦЕНА  III:  Безсмертя  в  пилу[/b]
[i](Кульмінація  битви.  Шум  січі:  брязкіт  металу,  стогін  помираючих  та  сурми  легіонів  зливаються  в  один  пекельний  звук.  Спартак,  стікаючи  кров'ю  від  ран,  прорубує  собі  шлях  крізь  залізні  когорти,  намагаючись  дістатися  Красса.  Його  щит  розбитий,  ліве  коліно  підкошується  від  удару  списом,  але  він  спирається  на  меч  і  продовжує  тримати  оборону,  наче  поранений  лев  серед  зграї  гієн).
[/i]
[b]Хор  Легіонерів[/b]
[i](Звучить  у  шаленому,  рубаному  ритмі  атак,  голоси  зриваються  на  крик):[/i]
Валіть  його  на  землю!  Кров'ю  стікає  фракійський  ідол!
Списом  у  груди  дикі!  Мечем  залізним  –  по  жилах  і  берцях!
Він  дихає  люттю,  він  страшний  у  своїх  смертельних  ранах!
Удар!  Ще  удар!  Нехай  захлинеться  земля  цим  бунтом!
Хай  упаде  звір,  що  посмів  замахнутися  на  велич  Риму!

[b]Спартак[/b]
[i](Крізь  хрип  і  кашель,  піднімаючи  закривавлений  гладіус  до  багряного  сонця):[/i]
Смертні...  Ви  можете  розірвати  моє  тіло...
Можете  засіяти  Аппієву  дорогу  лісом  із  шести  тисяч  хрестів...
Та  хрести  ваші  стануть  маяками!  Вони  світитимуть  у  темряві  віків!
Дух  повстання  вже  вирвався  на  волю!
Віднині  кожен  раб,  дивлячись  на  розп'яття,  знатиме:  це  очі  смертного  Риму.
Рим  тремтів...  перед  тими,  кого  вважав  пилом...
Я  паду  в  цей  пил...  Але  паду  царем  свого  духу!
Спартак...  ніколи  більше...  не  одягне...  ваше  тавро!

[i](Він  робить  останній  відчайдушний  випад.  Легіонери  стіною  накочуються  на  нього,  ховаючи  героя  під  лавиною  мідних  щитів  та  залізних  пілумів.  Коли  завіса  пилу  спадає,  на  місці  бою  залишається  лише  криваве  місиво.  Тіло  Спартака  безслідно  зникає  у  надрах  розтерзаної  землі).[/i]

[b]Хор  Рабів[/b]
[i](Звучить  піднесено  й  скорботно,  наче  хорал,  що  лине  над  хмарами):[/i]
Земля  поглинула  його  плоть,  аби  не  дати  ворогам  на  наругу.
Немає  могили  у  вождя,  бо  могилою  його  стала  вся  Італія!
Тіло  зникло  в  пилу,  але  воля  спалахнула  нетлінним  вогнем.
Віками,  крізь  морок  і  камінь,  Рим  здригатиметься  від  одного  лише  подиху  імені...
Спартак!  Спартак!  Спартак!

[b]ЕПІЛОГ:  Сонце,  затоплене  кров’ю[/b]

[i](Минуло  кілька  годин  після  січі.  Сонце  сідає,  фарбуючи  Апулію  в  колір  розлитого  вина  й  гнилої  міді.  Серед  тисяч  тіл,  посічених  залізом,  ступає  Марк  Ліциній  Красс  у  золочених  латах.  Центуріони  його  заніміли;  вони  перевертають  мерців,  але  руки  їхні  безсилі.  Хор  римських  легіонерів  стоїть,  схиливши  списи,  мов  залізна  хаща).[/i]

[b]Марк  Ліциній  Красс[/b]
[i]  (Повертає  обличчя  на  захід,  де  небо  палає  пожежею):[/i]
Кажете  ви,  що  поліг  він,  списами  пробитий,  наче  кабан  у  гущавині  лісу?
Де  ж  тоді  кості  його,  де  шолом  фракійський,  де  розірване  серце?
Він  переміг  мене  в  смерті  своїй,  бо  тіла  немає  –  немає  й  тріумфу  для  Риму!

В  міфи  пішов  він,  у  пісню  рабів,  став  він  духом,  що  бродить  по  світу.

[b]Хор  Римських  Легіонерів[/b]
[i](Звучить  урочисто  й  монотонно,  як  погребальний  гімн)[/i]

[color="#ff0000"][b][i]Залізо  скорило  плоть,  та  страх  оселився  в  мурах  Квіри́нів.
Він  зник  у  пилу  Апулії,  щоб  стати  безсмертним  у  пам'яті  смертних...[/i][/b][/color]

[i](Повна  темрява  під  три  удари  мідного  щита).
[/i]
***

Далі  буде.


[color="#ff0000"][b]  ГЛОСАРІЙ    до  драматичного  «ескізу»  
   «СПАРТАК:  ОСТАННІЙ  СВІТАНОК  ВОЛІ»
[/b][/color]
[b]Аїд  [/b]—  у  давньогрецькій  (а  згодом  і  римській)  міфології  —  бог  підземного  царства  мертвих,  а  також  саме  потойбіччя,  куди  відходили  душі  померлих.

[b]Аппієва  дорога  (Via  Appia)  [/b]—  найважливіша  з  громадських  доріг  Стародавнього  Риму,  що  з'єднувала  Рим  із  Капуєю  та  Брундізієм.  Саме  вздовж  неї  після  поразки  повстання  було  розіп'ято  близько  6  тисяч  полонених  рабів.

[b]Апулія  [/b]—  історико-географічний  регіон  на  південному  сході  Італії  («каблук»  італійського  чобота),  де  розгорталися  фінальні  маневри  військ  Спартака  та  Марка  Красса  у  71  році  до  н.  е.

[b]Арес  [/b]—  давньогрецький  бог  войовничості  та  жорстокої,  кривавої  війни  (у  римському  пантеоні  ототожнювався  з  Марсом).  Спартак  згадує  його  як  покровителя  воїнів.

[b]Везувій[/b]  —  діючий  вулкан  на  півдні  Італії  біля  Неаполя.  У  73  році  до  н.  е.  його  вершина  стала  першим  прихистком  і  стратегічною  цитаделлю  для  жменьки  втікачів-гладіаторів  під  проводом  Спартака.

[b]Гладіус  [/b]—  римський  короткий  меч  (довжиною  близько  60  см),  основна  зброя  легіонерів  та  багатьох  типів  гладіаторів.  Пристосований  переважно  для  ефективних  колючих  ударів  у  тісному  строю.

[b]Кайдан  (Колодка)[/b]  —  дерев'яні  або  залізні  пута,  які  одягали  на  ноги  чи  шию  рабів  і  в'язнів  задля  обмеження  руху  та  запобігання  втечам.

[b]Капітолій  [/b]—  один  із  семи  пагорбів,  на  яких  виник  Стародавній  Рим;  релігійний  та  політичний  центр  республіки,  символ  її  непорушної  влади  та  могутності.

[b]Капуя[/b]  —  багате  місто  в  італійському  регіоні  Кампанія,  відоме  своїми  гладіаторськими  школами  (зокрема  школою  Лентула  Батіата),  де  й  спалахнуло  повстання  Спартака.

[b]Квіріни  (Орел  Квірінів)  [/b]—  Квірін  —  давнє  римське  божество,  сакральне  втілення  самого  римського  народу  та  засновника  міста  Ромула.  Орел  Квірінів  у  тексті  символізує  божественну  та  державну  владу  Риму.

[b]Когорта  [/b]—  основний  тактичний  підрозділ  римського  легіону,  що  в  часи  республіки  налічував  близько  400–500  воїнів.  Десять  когорт  складали  один  легіон.

[b]Консул  [/b]—  найвища  виборна  державна  посада  в  Римській  республіці.  Двоє  консулів  володіли  повнотою  цивільної  та  військової  влади  протягом  одного  року.

[b]Марк  Ліциній  Красс[/b]  —  видатний  римський  полководець,  претор,  найбагатший  магнат  свого  часу.  У  71  році  до  н.  е.  отримав  надзвичайні  повноваження  для  придушення  повстання  Спартака.

[b]Нукер[/b]  —  військовий  слуга,  дружинник  або  охоронець  вождя  (у  контексті  драми  використано  для  означення  найближчих  соратників-охоронців  Спартака).

[b]Ойкумена[/b]  —  освоєна  та  заселена  людиною  частина  Землі  (у  сприйнятті  античних  народів  —  весь  відомий  їм  цивілізований  світ).

[b]Пілум[/b]  —  римський  метальний  спис,  що  перебував  на  озброєнні  легіонерів.  Мав  довге  залізне  вістря,  яке  згиналося  при  ударі  об  щит  ворога,  унеможливлюючи  його  повторне  використання.

[b]Претор  [/b]—  висока  державна  посада  в  Стародавньому  Римі.  Претори  відповідали  за  судочинство,  а  під  час  воєн  могли  командувати  арміями  (саме  в  статусі  претора  Красс  очолив  війну  проти  Спартака).

[b]Сенат[/b]  —  один  із  найвищих  державних  органів  Стародавнього  Риму,  рада  старійшин,  яка  керувала  зовнішньою  політикою,  фінансами  та  видавала  закони.

[b]Тимпан  (Літаври)  [/b]—  давній  ударний  інструмент,  різновид  однобічного  барабана  чи  котлоподібного  бубна,  що  використовувався  в  античних  релігійних  обрядах  та  трагедіях  для  створення  тривожного  ритму.

[b]Фракієць[/b]  —  представник  групи  індоєвропейських  племен,  які  населяли  схід  Балканського  півострова  (сучасна  Болгарія,  Румунія,  європейська  Туреччина).  Спартак  був  фракійцем  за  походженням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068354
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 7)

[color="#ff0000"]    [b]"САЛОМЕЯ:  ТАНЕЦЬ  СЕМИ  ПОКРИВАЛ"  [/b][/color]

[i](Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі  на  три  з’яви,
 в  містичному  стилі  біблійної  «Пісні  Пісень»)[/i]

[color="#ff0000"][b][i]«Вона  кружляла  так  легко,  наче  не  торкалася  землі,  але  з  кожним  обертом  її  тіла  підлога  під  нею  багряніла  від  невидимої  крові.»[/i]
 Давній  християнський  переказ  (апокрифічні  мотиви)[/b][/color]


[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Ірод  Антипа  [/b]–  тетрарх  Галілеї,  цар,  чиє  серце  повне  безумства  та  гріховної  пристрасті.
[b]Саломея[/b]  –  юна  царівна,  чия  краса  гостра,  мов  лілія  серед  терну,  а  її  танець  несе  смерть.
[b]Йоканаан  (Іоанн  Хреститель)[/b]  –  пророк  у  пустелі,  голос  Слова  Господнього  (звучить  із  підземелля).
[b]Хор  юдейських  придворних  та  фарисеїв.[/b]
[b]Хор  рабів  та  чужоземних  гостей.
[/b]
З’ЯВА  І:  [b]Голос  із  глибини  сухого  колодязя  [/b]
[i](Палац  Махерон  у  Юдеї.  Нічний  бенкет.  Столи  повні  гранатів,  ліванського  кедра  та  єврейського  вина.  На  задньому  плані  –  глибока  цистерна-колодязь,  звідки  лунає  грізний,  чистий  голос  Йоканаана.  Цар  Ірод  сидить  у  похмурому  заціпенін[/i]ні).

[b]Хор  юдейських  придворних:[/b]
Ніч  Галілеї  чорна,  мов  волосся  кози  на  горах  Галаа́ду,
Місяць  срібний  зійшов,  наче  щит  Давидів  над  нашими  головами.
Цар  Ірод  бенкетує,  але  вино  його  пахне  кров’ю  і  гріхом,
Бо  він  узяв  дружину  брата  свого,  переступивши  закон  отців.
А  з  глибокої  пітьми,  з  сухого  залізного  колодязя,
Голос  пророка  лунає,  руйнуючи  спокій  царського  дому!

[b]Йоканаан[/b]
[i](Голос  із  підземелля,  чистий  і  твердий,  мов  камінь  Синаю)[/i]:
Покайтеся,  бо  наблизилося  Царство  Небесне!  Змийте  гріхи  ваші,  доньки  Вавілона!
Царю  Іроде,  твоє  ліжко  осквернене,  і  твої  руки  в  бруді.
Ти  думаєш,  що  твої  стіни  сховають  твій  перелюб  від  очей  Всевишнього?
Твій  час  минає,  як  суха  трава  під  палючим  сонцем  пустелі,  твої  палаци  стануть  житлом  для  шакалів.
Але  Слово  Істини,  яке  я  звіщаю,  не  замкнути  в  колодязі!  Воно  перетне  століття  і  переможе  твою  корону!

[b]Ірод[/b]
[i](Тремтить,  закриваючи  вуха):[/i]
Він  знову  говорить...  Його  слова  гострі,  як  кинджали,  вони  точать  моє  серце.
Я  боюся  його,  бо  він  святий  чоловік,  у  його  вустах  живе  дух  Е́лії.
Моє  королівство  велике,  моє  золото  сяє,  але  цей  голос  скидає  з  мене  коштовні  шати.
Де  Саломея?  Де  ця  біла  лілія,  чиї  ноги  приносять  спокій  моїм  очам?  Нехай  вона  прийде  і  прожене  цей  страх!

З’ЯВА  ІІ:[b]  Танець  Семи  Покривал  [/b]
[i](Саломея  виходить  на  середину  зали.  Вона  вкрита  сімома  різнокольоровими  тонкими  покривалами.  Починається  тиха,  гіпнотична  східна  музика.  Вона  танцює,  повільно  скидаючи  одне  покривало  за  іншим.  Ірод  дивиться  на  неї  з  безумством).[/i]

[b]Хор  рабів  та  гостей:[/b]
Очі  її  –  наче  ставки  в  Есево́ні  біля  брами  Бат-Раббім,
Шия  її  –  як  вежа  зі  слонової  кістки,    що  дивиться  на  Дамаск!
Вона  скидає  перше  покривало  –  це  туман  над  Йорданом,
Вона  скидає  друге  покривало  –  це  заграва  над  пустелею.
Кожен  її  крок  –  це  закляття,  кожна  лінія  тіла  –  це  хмільний  мед.
Цар  Ірод  п'яніє  без  вина,  він  готовий  віддати  весь  світ  за  її  поцілунок!

[b]Ірод[/b]
[i](Падає  на  коліна,  коли  Саломея  скидає  останнє  покривало)[/i]:
Саломеє,  царівно  моя,  солодша  за  вино  з  Ен-Геді!  Твій  танець  прекрасний,  він  спалив  мою  душу!
Клянуся  тобі  моїм  престолом,  клянуся  живим  Богом  –  проси  в  мене  все,  що  хочеш!
Хочеш  половину  мого  царства  –  я  віддам  її  тобі!  Хочеш  перли  з  Червоного  моря  чи  коней  із  Вавілона?
Тільки  скажи  слово,  і  воно  буде  твоїм!

[b]Саломея[/b]
[i](Її  голос  тонкий  і  холодний,  мов  срібна  струна)[/i]:
Мені  не  потрібна  половина  твого  царства,  о  царю.  Мені  не  потрібні  коні  та  срібло.
Я  хочу  одну  річ,  яку  ти  тримаєш  у  підземеллі.
Подай  мені  зараз,  на  цьому  срібному  блюді,  голову  Йоканаана,  пророка  з  пустелі!
Я  хочу  зазирнути  в  його  очі,  які  ні  разу  не  подивилися  на  мою  красу!

[b]З’ЯВА  ІІІ:  Срібне  блюдо  [/b]
[i](Ірод  у  жаху  блідне,  але  не  може  порушити  клятву  перед  гостями.  Кат  іде  в  підземелля.  За  хвилину  він  виносить  срібне  блюдо,  на  якому  лежить  голова  Йоканаана.  Саломея  бере  блюдо.  Світло  стає  містичним,  місячним).[/i]

[b]Хор  юдейських  придворних:[/b]
Здригнулася  земля  Галілеї,  і  зірки  сховали  своє  світло!
Голова  пророка  відрубана  заради  втіхи  примхливої  дівчини.
Кров  праведника  тече  по  сріблу,  пахне  смертю  царський  бенкет.
Чи  ти  щаслива  тепер,  Саломеє?  Чи  ти  заспокоїла  свій  палкий  гнів?

[b]Саломея[/b]
[i](Дивиться  на  голову,  її  голос  тремтить)[/i]:
Ти  не  хотів  дивитися  на  мене,  Йоканаане!  Твої  вуста  говорили  лише  про  Бога  і  гріх.
Тепер  ти  мовчиш...  Очі  твої  закриті,  твої  кучері  в  крові.
Я  тримаю  твою  велич  у  своїх  руках,  я  сильніша  за  твої  пророцтва!

[i](Цілує  холодні  вуста  голови  і  з  жахом  відштовхує  блюдо):[/i]

Ні...  Твої  вуста  холодні,  мов  камінь  пустелі...  Але  чому  я  чую  твій  голос  у  своїй  голові?  Чому  твій  шепіт  гучніший  за  музику  кіфар?

[b]Голос  Слова[/b]  [i](відлуння  Йоканаана  з  висоти  небес)[/i]:
Ти  відрубала  мені  голову,  Саломеє,  але  ти  не  змогла  вбити  моє  Слово!
Плоть  моя  помирає,  і  цар  Ірод  колись  згниє  у  своїй  гробниці,  і  твій  танець  забудеться,  як  дим.
Час  забере  вашу  земну  розкіш,  і  палац  Махерон  зруйнується  в  прах.
Але  Слово  про  прихід  Месії,  яке  я  проповідував,  житиме  вічно!
Воно  змінить  цей  світ,  воно  зруйнує  ваші  язичницькі  трони!

[b][i]Бо  Час  безсилий  проти  Істини,  і  Слово  Господнє  перебуває  повік!
[/i][/b]
[i](Саломея  кричить  і  закриває  обличчя  руками.  Ірод  падає  з  трону.  Повна  темрява).
[/i]
         ***    
[i](З  повної  темряви,  коли  згасли  всі  вогні  бенкету  і  затих  божевільний  крик  Саломеї,  з  глибини  сцени  ледь  чутно,  мов  подих  нічного  вітру  над  руїнами,  починає  звучати  фінальний  спів).[/i]

[b]Хор  придворних  та  рабів[/b]  [i](у  півголосу,  речитативом)[/i]:
Ось  і  згасла  заграва  над  пустелею,  і  Махерон  занурився  в  німу  пітьму.
Золото  царів  потьмяніло  від  страху,  а  шовкові  покривала  стали  саваном  для  гріха.
Земна  краса  в’яне,  мов  зірвана  лілія,  і  велич  володарів  розсипається  на  порох  під  ногами  Часу.
Але  там,  де  впала  кров  праведника,  проростає  зерно  нового  світанку.

[i](Музика  остаточно  затихає.  Повна  тиша).[/i]

Далі  буде.

[color="#ff0000"][b]ГЛОСАРІЙ  до  драматичного  "ескізу"  "САЛОМЕЯ:  ТАНЕЦЬ  СЕМИ  ПОКРИВАЛ"[/b][/color]
[b]Ен-Геді  [/b]—  оазис  у  Юдейській  пустелі  біля  Мертвого  моря,  відомий  у  біблійні  часи  своїми  розкішними  виноградниками,  пахощами  та  фініковими  пальмами.

[b]Есевон  (Хешбон)[/b]  —  стародавнє  місто  на  схід  від  Йордану,  чиї  чисті  ставки  у  «Пісні  Пісень»  порівнювалися  з  очима  коханої.

[b]Ірод  Антипа[/b]  —  правитель  (тетрарх)  Галілеї  та  Переї  (I  ст.  н.е.),  син  Ірода  Великого,  який  за  біблійною  розповіддю  стратив  Іоанна  Хрестителя.

[b]Йоканаан[/b]  —  оригінальне  єврейське  ім'я  пророка  Іоанна  Хрестителя  (Предтечі),  який  проповідував  у  пустелі  та  хрестив  Ісуса  Христа  у  Йордані.

[b]Кіфара[/b]  —  давній  струнний  музичний  інструмент,  різновид  ліри,  під  акомпанемент  якої  виконувалися  релігійні  та  любовні  пісні  на  Сході.

[b]Махерон[/b]  —  грізна  палац-фортеця  Ірода  Антипи,  збудована  на  скелі  на  схід  від  Мертвого  моря  (територія  сучасної  Йорданії),  де  утримували  та  стратили  Іоанна  Хрестителя.

[b]Мирра[/b]  —  благовонна  смола,  яка  в  біблійні  часи  була  символом  краси,  кохання,  а  також  використовувалася  для  помазання  царів  та  під  час  поховань.

[b]Саломея  [/b]—  юдейська  царівна,  донька  Іродіади  та  племінниця  Ірода  Антипи,  чий  танець  на  святкуванні  дня  народження  царя  призвів  до  страти  пророка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068268
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 6)

[color="#ff0000"][b]ЦИКЛ  ІІІ.  ЮДЕЯ
[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]ПІСНЯ  ДВОХ  МУДРОСТЕЙ:  золото  Саби  і  кедри  Сіону[/b][/color]
     [i](драматичний  «ескіз»  у  ритмізованій  прозі,  у  трьох  явах)[/i]

[color="#ff0000"][i]«Поклади  мене,  як  печатку  на  серце  твоє,  як  печатку  на  руку  твою,  бо  сильне,  як  смерть,  кохання,  жорстокі,  як  пекло,  ревнощі;  стріли  його  —  стріли  вогняні».[/i]
Книга  Пісні  Пісень  Соломонових  (8:6)[/color]

[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]СОЛОМОН[/b]  —  цар  Ізраїлю,  обранець  Ягве,  чиє  серце  —  наче  глибоке  море  істини.
[b]ЦАРИЦЯ  САВСЬКА  (МАКЕДА)[/b]  —  володарка  південних  пісків  та  ароматної  Саби,  чий  розум  подібний  до  нічного  неба,  повного  зірок.
[b]ХОР  СІОНУ[/b]  —  старці,  левіти  та  стражі  Єрусалимських  брам.
[b]ХОР  САБИ  [/b]—  звіздарі-зоречетці,  купці  та  темношкірі  діви  пустелі.

[b]ЯВА  I:  Прибуття  Багатства[/b]
[i](Звучать  важкі,  тривожні  удари  тамбуринів,  що  чергуються  із  мідним  гулом  сурем.  На  сцену  повільно,  наче  корабель  у  гавань,  заходить  Хор  Саби.  Вони  тримають  чаші  з  пахощами.  Назустріч  їм  стіною  піднімається  Хор  Сіону).[/i]

[b]Хор  Саби[/b]  [i](співає  речитативом,  хитаючись  у  такт):[/i]
Із  країв,  де  сонце  випікає  камінь,  обертаючи  його  на  щире  золото,
із  долин,  де  смирна  плаче  запашними  сльозами  на  розпечений  пісок,
ступає  Вона  –  Володарка  Півдня,  чиї  коси  пахнуть  нічним  гранатом.
Вона  несе  сувої  прадавніх  знань,  запечатані  сімома  печатками  нічного  неба.
Схиліться,  гори!  Дайте  дорогу  тій,  що  говорить  із  вітрами  пустелі!

[b]Хор  Сіону  [/b][i](грізно  й  піднесено,  мов  псалом):[/i]
Хто  це  піднімається  від  пустелі,  мов  величні  стовпи  диму,
обкурена  миррою  та  ліваном,  усякими  пахощами  купця?
Тут  –  каміння  Сіону,  що  пам'ятає  жертовний  вогонь  Авраама!
Тут  –  престол  царя,  чий  розум  пронизує  земну  твердь  до  самих  її  підвалин.
Чи  вистачить  у  твоїх  скринях  золота,  жінко,  щоб  купити  хоч  одне  слово  його  мудрості?

[b]Цариця  Савська[/b]  [i](ступає  вперед;  її  голос  чистий  і  гострий):[/i]
Я  прийшла  не  купувати  вашу  мудрість,  о  сиві  стражі  храмових  брам.
Я  прийшла  випробовувати  її,  як  золото  випробовують  вогнем  у  горнилі.
Чутка  про  вашого  царя  летіла  над  барханами,  мов  палкий,  невпинний  сироко.
Кажуть,  він  знає  дихання  землі  та  мову  птахів,  що  летять  під  хмарами.
Якщо  його  серце  розгадає  моє  –  моє  золото  стане  підніжжям  його  престолу.
Якщо  ж  він  спіткнеться  об  мої  слова  –  я  повернуся  у  свої  безкраї  піски,
і  хвалена  мудрість  його  залишиться  лише  блідим  пилом  на  цих  пишних  мурах.

[b]ЯВА  II:  Змагання  Мудрості[/b]
[i](Царський  палац.  Тронна  зала.  Соломон  сидить  на  високому  престолі  з  кості  слонової,  обкладеної  чистим  золотом  Офіру.  Дванадцять  бронзових  левів  застигли  біля  його  ніг.  Цариця  Савська  стає  перед  ним.  Хори  замовкають,  утворюючи  живе  коло  спостерігачів)[/i]

[b]Соломон:[/b]
Вітаю  тебе,  донько  бунтівного  Півдня.  Твої  верблюди  здолали  довгий  шлях,
але  твій  погляд  свіжіший  за  ранкову  росу  на  ліванських  кедрах.
Загадуй  свої  загадки,  бо  Бог  моїх  батьків  розливає  світло  через  мої  уста.
Я  слухаю  тебе,  Царице,  чиє  серце  шукає  істини.

[b]Цариця  Савська[/b]  [i](піднімає  руку,  прикрашену  перснями):[/i]
Слухай  же,  царю,  і  нехай  зважать  твої  терези  мою  першу  таємницю:
[color="#ff0000"][i]«Що  летить  без  крил,  будує  величні  міста  без  рук,
руйнує  царства  без  меча  і  не  має  у  всесвіті  своєї  могили?»[/i][/color]

[b]Соломон[/b]  [i](посміхається,  його  погляд  спокійний  і  глибокий):[/i]
[color="#ff0000"][i]Це  Час,[/i][/color]  о  Володарко.  Він  летить  над  коронами  владик,  будує  імперії  в  людських  думках,
руйнує  найміцніші  фортеці  до  підвалин  і  ховає  покоління  у  прах,  сам  залишаючись  безсмертним.

[b]Цариця  Савська:[/b]
Твоє  слово  гостре,  сине  Давидів,  мов  жертовний  ніж.  Але  слухай  другу  загадку:
[color="#ff0000"][i]«Я  принесла  тобі  дві  квітки.  Поглянь  на  них  із  висоти  свого  трону.[/i]
[/color]
[i](Слуги  виносять  дві  однакові  лілії:  одну  справжню,  іншу  —  з  ідеального  шовку  й  бджолиного  воску).[/i]

[color="#ff0000"][i]Очі  твої  не  відрізнять  їх,  руки  твої  не  торкнуться  їх  пелюсток.  Яка  з  них  має  подих  життя?»[/i][/color]

[b]Соломон  [/b][i](не  встаючи,  вказує  рукою  на  відкриті  вікна  палацу):[/i]
Відчиніть  важкі  кедрові  вікна  і  впустіть  крилатих  бджіл,  що  збирають  нектар  у  садах  Сіону!

[i](Пауза.  Хор  Сіону  та  Хор  Саби  разом  створюють  тихий,  наростаючий  гул  комах).[/i]
Дивись,  Македо:  комаха  Божа  не  знає  омани  людського  ока.  Вона  сідає  лише  на  те,  що  має  дихання  життя.[color="#ff0000"][i]  Жива  квітка  та,  куди  впала  крилата  трудівниця.[/i]  [/color]Твій  віск  прекрасний,  але  він  мертвий.

[b]Цариця  Савська  [/b][i](робить  крок  уперед,  скидає  покривало,  її  голос  тихішає  до  шепоту):[/i]
Ти  бачиш  видиме  світло,  Соломоне.  А  чи  розірвеш  ти  темряву,  що  криється  в  людській  глибині?
[color="#ff0000"][i]«Що  є  солодшим  за  стільниковий  мед,  але  здатне  вбити  людину  без  пролиття  крові?
Що  є  міцнішим  за  гранітний  камінь,  але  тане,  мов  сніг,  від  одного  погляду  ока?»[/i][/color]

[b]Соломон[/b]  [i](підводиться  з  трону,  роблячи  крок  назустріч):[/i]
[color="#ff0000"][i]Слово  кохання  [/i][/color]солодше  за  мед,  але  зрада  його  –  гостріша  за  отруєну  стрілу.
[color="#ff0000"][i]Воля  царів  [/i][/color]міцніша  за  камінь,  але  серце  царя  тане  перед  твоєю  красою,  о  Царице.
Твої  загадки  скінчилися,  Македо.  Твоя  ніч  зустріла  мій  день.  Тепер  говорить  наше  мовчання.

[b]ЯВА  III:  Поєднання  Світів[/b]
[i](Обидва  Хори  переплітаються,  утворюючи  велике  урочисте  півколо  навколо  Соломона  та  Цариці.  Правителі  стоять  посеред  сцени,  поклавши  руки  на  плечі  один  одному).[/i]

[b]Хор  Сіону  [/b][i](тріумфує):[/i]
Палає  щире  золото  Офіру,  і  смирна  Саби  тече  по  святому  жертовнику!
Два  могутні  світи  зустрілися  під  куполом  одного  величного  Храму!

[b]Хор  Саби[/b]  [i](підхоплює):[/i]
Немає  більше  чужинців  у  цих  стінах,  немає  більше  далеких  і  ворожих  пустель!
Мудрість  з’єднала  докупи  те,  що  колись  розділили  простори,  мечі  та  мови!

[b]Цариця  Савська:[/b]
Істинне  слово  було,  що  я  чула  у  рідній  землі  моїй  про  твої  діяння,  царю.
Але  я  не  вірила  чуткам,  доки  не  прийшли  мої  власні  очі  і  не  побачили  цього  дива.
Твоя  мудрість  і  твій  добробут  перевищують  усе,  про  що  я  благала  у  зірок.
Я  віддаю  тобі  свої  таємниці,  бо  знайшла  того,  хто  зміг  прочитати  мою  душу.

[b]Соломон:[/b]
Іди  з  миром  у  свою  сонячну  землю,  Володарко  Півдня,  але  пам'ятай:
віднині  наші  народи  пов'язані  словом,  що  міцніше  за  меч  і  коштовніше  за  рубіни.
Твій  шлях  освітлений,  і  пам'ять  про  цю  зустріч  не  змиють  жодні  дощі  Часу.
[i]
[b]Обидва  Хори[/b]  [/i](разом,  фінальний,  потужний  акорд):
Нехай  прадавні  кедри  ліванські  шумлять  вікам  про  цей  благословенний  день!
Нехай  гарячі  піски  пустелі  бережуть  незабутні  кроки  Мудрості  та  Краси!
Слава  царю  Ізраїлю!  Слава  цариці  Саби!
Вічний  союз  Землі  та  Сонця  запечатано  на  віки  вічні!
                                                                     [i]      (Завіса)[/i]

Далі  буде.

[b][color="#ff0000"]ГЛОСАРІЙ  до  драматичного  «ескізу»  «ПІСНЯ  ДВОХ  МУДРОСТЕЙ:  золото  Саби  і  кедри  Ліону»  (Соломон  і  цариця  Савська)
[/color][/b]
[b]Авраам  [/b]—  праотець  еврейського  народу,  який  за  біблійним  переказом  виявив  найвищу  вірність  Богу  на  горі  Моріа  (де  згодом  Соломон  збудував  Храм).

[b]Бархани[/b]  —  піщані  пагорби  у  пустелі,  що  рухаються  під  дією  вітру.

[b]Кедри  ліванські[/b]  —  цінна  й  міцна  деревина,  яку  Соломон  використовував  для  будівництва  Храму  та  свого  палацу  в  Єрусалимі.

[b]Левіти[/b]  —  представники  коліна  Левія  в  Стародавньому  Ізраїлі,  які  виконували  обов'язки  священнослужителів  та  охоронців  Храму.

[b]Ліван  (Ладан)  [/b]—  дорога  й  рідкісна  ароматична  смола,  яку  використовували  для  кадіння  під  час  релігійних  обрядів.

[b]Македа  [/b]—  традиційне  ім'я  цариці  Савської  в  ефіопських  прадавніх  літописах  та  епосі  [i]«Кебра  Нагаст»[/i].

[b]Моріа  [/b]—  священна  гора  в  Єрусалимі,  на  якій  було  зведено  Храм  Соломона.

[b]Офір[/b]  —  напівміфічна  багата  країна  Стародавнього  Світу  (ймовірно,  в  Африці  чи  Аравії),  звідки  Соломону  привозили  найкраще  золото,  червоне  дерево  та  дорогоцінне  каміння.

[b]Саба  (Шеба)  [/b]—  стародавня  заможна  держава  на  півдні  Аравійського  півострова  (сучасний  Ємен),  яка  розбагатіла  на  торгівлі  пахощами  та  золотом.

[b]Сироко  [/b]—  сильний,  гарячий  і  сухий  вітер,  що  дме  з  пустель  Північної  Африки  чи  Аравії.

[b]Смирна  (Мирра)[/b]  —  смола  африканських  та  аравійських  дерев,  що  мала  велику  цінність  як  парфуми,  ліки  та  засіб  для  бальзамування.

[b]Терези[/b]  —  символ  правосуддя,  зважування  вчинків,  мудрості  та  точності  у  Стародавньому  Світі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068203
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 5)

[color="#ff0000"]  [b]«МОНОЛОГИ  МОВЧАЗНОГО  СФІНКСА»

МОНОЛОГ  ПЕРШИЙ.  Моє  дихання  --  "АНХ"...
[/b][/color]
[b][i]«Моє  обличчя  звернене  до  тебе,  і  моє  серце  прихильне  до  тебе...  Пісок  пустелі,  на  якому  я  колись  височів,  тепер  засипав  мене.  Дочекайся  моменту,  коли  виконаєш  те,  що  в  моєму  серці,  бо  я  знаю,  що  ти  —  мій  син  і  мій  захисник».
Зі  «Стели  сну»  фараона  Тутмоса  IV[/i][/b]
[color="#ff0000"](Гіза,  бл.  1401  р.  до  н.  е.)
[/color]
[i](Глибокі  сині  сутінки  пустелі.  Вдалині  ледь  помітні  гострі  силуети  пірамід.  У  центрі  –  величне,  нерухоме  обличчя  Сфінкса,  висічене  зі  скелі.  Звучить  низький  гул  вітру,  що  переходить  у  ритмічний  шепіт,  наче  шурхіт  мільярдів  піщинок.  Світло  повільно  змінюється  з  синього  на  перші  золотаво-рожеві  промені  єгипетського  світанку.  Сфінкс  не  рухається,  його  голос  звучить  звідусіль  –  наче  резонує  сама  земля).[/i]

«Вони  називають  мене  [b][i]Мовчазним.[/i][/b]
Вони,  чиє  життя  –  лиш  короткий  спалах  натовпу  на  березі  Великої  Ріки,  приходять  до  моїх  лап,  заглядають  у  мої  сліпі  кам’яні  зіниці  й  благають  про  слова.  Вони  будують  свої  гробниці  з  граніту,  сподіваючись  обдурити  Дуат,  але  забувають,  що  вічність  належить  не  тому,  хто  заховався  у  темряві  каміння,  а  тому,  хто  зустрічає  обличчям  світло.
Я  пам'ятаю,  як  майстри  Хефрена  вгризалися  в  живу  плоть  цієї  скелі.  Вони  думали,  що  карбують  у  камені  риси  свого  володаря.  О  наївні  смертні,  що  міряють  час  подихами!  Вони  лише  змахнули  пил  з  мого  предвічного  обличчя,  дозволивши  моїй  силі  прорости  крізь  їхню  коротку  епоху.  Ім'я  їхнього  царя  вже  давно  злизали  язики  вітру-хамсину,  а  мої  лапи  все  так  же  стискають  цей  горизонт.
Я  знаю,  що  таке  спокій.  Століттями  пісок  підступав  до  моїх  грудей  –  теплий,  важкий,  наче  золотий  саван  забуття.  Я  спав,  і  моїм  диханням  був  рух  пустелі.  Ра  піднімався  з-за  краю  землі,  щоб  поцілувати  мій  не́мес,  а  людські  володарі  плакали  в  моїй  тіні,  вимолюючи  краплю  моєї  сили.  Молодий  Тутмо́с  прихилив  голову  до  моїх  грудей,  коли  я  був  похований  під  дюнами.  Його  серце  калатало  від  страху  й  жадоби  влади.  Він  почув  мій  шепіт  крізь  товщу  земну,  він  розкопав  моє  тіло,  щоб  надіти  білу  корону.  Я  дав  йому  царство.  Але  де  тепер  Тутмос?  Його  велич  стала  попелом  у  запечатаному  саркофазі,  а  моє  царство  –  цей  безкрайній  вогняний  схід  –  не  змістилося  ні  на  йоту.

[i](Світло  ранкового  [b]Ра-Хе́прі  –  Сонця,  Що  Виникає,  [/b]стає  яскравішим,  переходячи  в  палюче  золото).
[/i]
Мене  засипали  віки,  мене  палило  око  Ра,  моє  обличчя  нівечили  чужинці,  які  тремтіли  перед  моєю  нерухомістю.  Вони  відтяли  мені  ніс,  думаючи,  що  так  заберуть  моє  дихання  –  [b][i]"анх[/i][/b]".  Які  ж  вони  сліпі!  Моє  дихання  –  це  гаряче  повітря  Ну́на.  Мій  голос  –  це  шурхіт  мільярдів  живих  піщинок,  що  пересипаються  в  пісочному  годиннику  богів.
Я  не  мовчу.  Я  кричу  кожною  своєю  тріщиною.  Я  співаю  величний  гімн  кожним  променем  Хе́прі,  що  торкається  мого  чола  на  світанку.  Але  людське  вухо  надто  грубе,  воно  звикло  до  галасу  своїх  ринків  та  криків  причетних  на  похоронах.  Вони  шукають  моїх  таємниць  у  темних  лабіринтах  під  моїм  тілом,  не  бачачи  головної  таємниці,  яка  палає  перед  ними:  я  –  це  дзеркало  їхньої  власної  минущості.
Хе́пі-Ніл  розливається  благословенням  і  знову  засихає  до  тріщин.  Династії  народжуються  у  крові,  пишуть  свої  імена  на  глині  й  зникають  у  небутті.  Золото  фараонів  перетворюється  на  іржу  й  бруд.  А  я...  я  просто  тримаю  погляд  на  Сході.  Я  чекаю  на  Маа́т.  І  поки  мої  кам'яні  очі  не  звели  погляду  з  цієї  лінії  обрію  –  цей  світ  ще  тримається  на  своїх  вісях...
Тож  підійди  ближче,  маленька  істото  з  плоті  та  сліз.  Замри  біля  моїх  ніг.  Слухай  моє  мовчання.  Воно  розкаже  тобі  про  вічність  більше,  ніж  усі  твої  живі  пророки...

[color="#ff0000"][b]МОНОЛОГ  ДРУГИЙ:  Слово,  що  тримає  Всесвіт…[/b][/color]
…Я  бачив  перший  світанок  цієї  землі,  коли  Ніл  ще  не  знав  свого  русла.
Я  стою  тут,  обвіяний  тисячоліттями,  мовчазний  свідок  людського  безумства  і  царської  гордині.
Повз  мої  лапи  проходили  мільйони  людей.  Вони  будували  міста  з  білого  мармуру  і  скріплювали  їх  кров’ю  рабів.
Вони  кричали  про  свою  вічну  велич,  трясли  залізними  мечами  і  коронували  себе  іменами  богів.
Де  вони  тепер?
Я  бачив,  як  пало  лігво  Левів  —  пишна  Ніневія,  і  вогонь  пожер  її  золоті  вежі.
Я  бачив,  як  висохли  і  перетворилися  на  порох  Висячі  Сади  Вавілона,  які  Навуходоносор  звів  із  шаленого  кохання.
Я  бачив,  як  юного  Тутанхамона  ховали  в  золотих  трунах,  сподіваючись  сховати  його  від  кігтів  Часу.
Я  бачив  останніх  володарів  Нілу  –  дітей  Птолемея  –  їхні  обличчя  завіяні  Римськими  калігами  в  попіл  пожеж  Александрії  і  потоплені  водами  Великої  Ріки.
Я  бачив  Александра,  який  плакав  на  руїнах  Межиріччя,  тримаючи  в  руках  весь  Старий  світ  –  і  не  зміг  втримати  власне  дихання…
Час  –  це  великий  океан  піску.  Він  засипає  палаци,  він  стирає  кордони  імперій,  він  перетворює  величні  імена  на  тихий  шепіт  вітру.
Камінь  кришиться,  золото  тьмяніє,  і  залізо  стає  іржею.  Усе  земне  повертається  в  пил,  з  якого  воно  вийшло.
Але  подивіться  на  цей  пісок...  Крізь  нього  проростає  те,  що  сильніше  за  моє  кам'яне  тіло.
Це  людське  Слово.
Запечене  в  глині  Ніневії,  записане  на  папірусах  Єгипту,  закарбоване  на  стінах  гробниць  і  храмів.
Імперії  вмирають,  але  думка  людська  –  безсмертна.  Любов,  записана  клинописом,  сильніша  за  мої  тисячолітні  лапи.

Я  –  [b]Самотній  Сфінкс[/b],  страж  порожнечі.  Я  переживу  і  цей  вік,  і  наступний.
Але  я  схиляю  свою  кам'яну  голову  перед  рукою  писця,  який  тримає  очеретяний  стилос.
Бо  царі  приходять  і  йдуть,  попіл  засипає  їхні  сліди,
Але[b]  Слово[/b]  –  Слово  тримає  цей  всесвіт  і  житиме  вічно…  коли  навіть  я  перетворюся  на  пил!..

(Повільно  гасне  світло.  Чути  лише  свист  вітру  в  пустелі)
                                                     

***
[color="#ff0000"][b]Глосарій  до  драматичного  ескізу  «МОНОЛОГ  МОВЧАЗНОГО  СФІНКСА»[/b]
[/color]
[b]Велика  Ріка,  Хе́пі-Ніл,  Ітеру  [/b]—  давньоєгипетська  назва  річки  Ніл,  що  буквально  перекладається  як  «річка»  або  «велика  річка»,  джерело  життя  та  родючості  країни.

[b]Дуа́т  (Duat)[/b]—  потойбічний  світ  у  давньоєгипетській  міфології,  царство  мертвих,  де  душі  померлих  проходили  випробування  та  суд  Озіріса.

[b]Хефре́н  (Хафра)  [/b]—  фараон  IV  династії  Стародавнього  Єгипту  (бл.  2500  р.  до  н.  е.),  за  чийого  правління,  як  вважає  більшість  археологів,  було  висічено  Великого  Сфінкса.

[b]Хамси́н  (Khamsin)[/b]  —  сухий,  гарячий  і  пиловий  місцевий  вітер  у  Єгипті,  який  дме  з  пустелі  та  може  тривати  кілька  днів  поспіль.

[b]Ра  (Ra)  [/b]—  верховне  божество  давньоєгипетського  пантеону,  бог  сонця,  творець  світу.  Ра-Хепрі  —  ранкове  Сонце,  Сонце,  Що  Виникає.

[b]Тутмо́с  (Тутмос  IV)[/b]  —  фараон  XVIII  династії  (Нове  царство),  який  згідно  з  легендою  очистив  Сфінкса  від  піску  після  того,  як  побачив  пророчий  сон.

[b]Не́мес  (Nemes),  клафт  [/b]—  немес,  традиційна  царська  головна  хустка  у  Стародавньому  Єгипті  із  синіми  та  золотими  смугами,  яка  була  символом  фараонської  влади  (нею  прикрашена  й  голова  Сфінкса).

[b]Анх  (Ankh)[/b]  —  один  із  найважливіших  єгипетських  символів,  хрест  із  петлею,  що  символізує  життя,  безсмертя  та  дихання  життя.

[b]Нун  (Nun)[/b]  —  первісний  океан,  хаос,  з  якого  на  початку  часів  виникло  сонце  та  весь  сотворений  світ;  уособлення  першоматерії.

[b]Хе́прі  (Khepri)[/b]  —  іпостась  бога  сонця  Ра,  яка  символізує  ранкове  сонце,  що  сходить;  зазвичай  зображувався  у  вигляді  скарабея,  що  котить  сонячний  диск.

[b]Маа́т  (Ma'at)  [/b]—  давньоєгипетська  богиня  і  концепція  істини,  вселенської  гармонії,  справедливості,  космічного  та  суспільного  порядку,  противага  хаосу  (ісфет).

[b]Сфінкс[/b]  —  це  легендарне  зооморфне  створіння,  яке  поєднувало  в  собі  риси  людини  та  тварини.  Проте  в  різних  цивілізаціях  його  образ  кардинально  відрізнявся.  Давньоєгипетський  Сфінкс:  Зазвичай  зображувався  як  лев  із  головою  людини  (андросфінкс),  що  уособлював  царську  владу,  мудрість  та  силу  фараона.  Рідше  зустрічалися  сфінкси  з  головою  сокола  чи  барана.  На  відміну  від  грецького,  єгипетський  сфінкс  вважався  позитивним  персонажем,  мовчазним  охоронцем  священних  місць.  Найвідомішим  матеріальним  втіленням  цього  образу  є  Великий  Сфінкс  у  Гізі  (Єгипет).  
Це  одна  з  найдавніших  і  найбільших  монолітних  статуй  у  світі,  висічена  з  єдиної  вапнякової  скелі.  Розміри  монумента  вражають:  довжина  становить  73  метри,  а  висота  –  понад  20  метрів.  Скульптура  має  тіло  лева  та  голову  людини  (припускають,  що  це  портрет  фараона  Хефрена,  за  часів  якого,  близько  2500  років  до  н.е.,  монумент  і  був  створений).  Сфінкс  розташований  обличчям  до  сходу  сонця  та  охороняє  комплекс  пірамід  Гізи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068131
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 4)

[color="#ff0000"][b]    ЗОЛОТА  МАСКА  ТУТАНХАМОНА[/b]
[/color]
[i]  (Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі  на  три  з’яви,
     у  стилі  давньоєгипетської  сакральної  драми)
[/i]
[color="#ff0000"][b][i]«Ти  йдеш,  але  ти  повернешся;  ти  засинаєш,  але  ти  прокинешся;
Ти  вмираєш,  але  ти  будеш  жити  знову.
Піднімися  ж  до  неба,  соколе  мій,  твоє  місце  —  серед  зірок,
Твій  шлях  —  на  прекрасні  Поля  Іалу,  де  цвітуть  лотоси  вічності.»[/i][/b][/color]
 [color="#ff0000"]  З  давньоєгипетських  [b]«Текстів  Пірамід»[/b]
[/color]
[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Тутанхамо́н  [/b]–  молодий  живий  бог,  фараон  Єгипту,  чиє  життя  обірвалося  на  злеті.
[b]Анхесенамо́н[/b]  –  його  юна  кохана  дружина  і  сестра,  царівна  з  очима  кольору  нічного  неба.
[b]Ейє[/b]  –  верховний  жрець,  хитрий  радник,  що  стоїть  у  тіні  трону.
[b]Ану́біс[/b]  –  бог-страж  підземного  світу  з  головою  шакала  (німий  або  символічний  образ).
[b]Хор  придворних  музикантів  та  весільних  гостей.[/b]
[b]Хор  плакальниць.[/b]
[b]Хор  блаженних  духів  та  жерців  Озіріса.
[/b]
                           [b]  З’ЯВА  І:  Весілля  серед  лотосів  [/b]
[i](Фіви.  Сад  біля  царського  палацу  на  березі  Нілу.  Квітнуть  білі  та  сині  лотоси.  Чути  звуки  арф  і  систрів.  Молодий  фараон  Тутанхамон  та  його  юна  наречена  Анхесенамон  сидять  на  золотому  престолі.  Їхній  одяг  із  тонкого  білого  льону  світиться  на  сонці).[/i]

[b]Хор  весільних  гостей:[/b]
Річка  Ніл  несе  свої  щедрі  води,
Сонце  Ра  благословляє  Великий  Дім!
Гляньте  на  золотого  сокола,  на  живого  бога  Тутанхамо́на!
Поруч  із  ним  –  Анхесенамо́н,  солодша  за  мигдалевий  цвіт.
Він  тримає  її  за  руку,  наче  тримає  сам  всесвіт.
Вона  змащує  його  кучері  олією  запашної  мирри.
Нехай  їхні  літа  будуть  довгими,  як  пісок  у  пустелі,
Нехай  їхнє  кохання  квітне,  мов  вічний  зелений  очерет!

[b]Тутанхамон:[/b]
Моя  сестро,  моя  прекрасна  дружино!
Твій  голос  для  мене  –  як  подих  північного  вітру  в  літню  спеку.
Я  одягнув  корону  Та-Кеме́т,  але  моя  справжня  корона  –  це  твоя  посмішка.
Ми  повернули  богів  у  храми,  ми  запалили  жертовники  Амона.
Тепер  ми  будемо  жити  в  радості,  пливти  по  Хепі-Нілу  на  човні  серед  папірусів,
Полювати  на  птахів  у  низинах  річки  і  сміятися  під  сонцем.
Ніщо  не  затьмарить  наші  молоді  дні,  бо  ми  під  захистом  Ока  Ра!

[b]Анхесенамон:[/b]
Мій  брате,  мій  божественний  володарю!
Моє  серце  б'ється  в  такт  із  твоїми  кроками.
Коли  ти  поруч  –  птахи  співають  гучніше,  а  вино  стає  солодшим.
Я  виткала  для  тебе  цей  білий  одяг,  я  вплела  у  нього  волошки  й  лотоси.
Нехай  час  зупиниться  у  цьому  золотому  саду,
Нехай  наша  юність  триває  вічно,  як  течуть  священні  води  Нілу!

   [b]    З’ЯВА  ІІ:  Тінь  над  фрагментом  життя  [/b]
[i](Покої  палацу  через  кілька  років.  Фараон  Тутанхамон  на  полюванні  впав  з  колісниці  і  тяжко  поранив  коліно.  Смертельно  пораненого  Тутанхамона  кладуть  на  царське  ложе.  Він  задихається.  Анхесенамон  плаче  на  колінах  перед  ним.  У  глибині  сцени,  мов  тінь,  стоїть  верховний  жрець  Ейє,  тримаючи  в  руках  ритуальний  сувій).[/i]

[b]Хор  плакальниць:[/b]
Сонце  сідає  за  західні  гори,  темрява  ковтає  світло!
Золотий  сокіл  падає  з  неба,  крила  його  зламані.
Очі  живого  бога  закриваються,  дихання  стає  слабким.
Юний  цар  іде  від  нас,  не  встигнувши  намилуватися  світом!
Плач,  Анхесенамон,  розірви  свої  сукні,  посип  голову  попелом!
Твій  брат,  твій  захисник  залишає  тебе  наодинці  з  хижаками.

[b]Тутанхамон[/b]
[i](Слабим  голосом,  тягне  руку  до  дружини):[/i]
Анхесенамо́н...  Моє  сонце  згасає  надто  рано...
Мені  лише  дев'ятнадцять  літ,  а  підземне  царство  вже  кличе  мене.
Я  чую,  як  шакал  Анубіс  іде  по  мої  сліди  в  темряві  палацу.
Чому  мої  дні  були  такими  короткими?  Чому  я  не  встиг  дати  тобі  сина?
Не  плач,  моя  кохана...  Моє  тіло  загорнуть  у  льон,  серце  зважать  на  терезах.
Але  моя  любов  до  тебе  не  поміститься  у  гробницю.

[b]Анхесенамон[/b]
[i](Цілує  його  руки):[/i]
Не  йди,  мій  царю!  Не  залишай  мене  в  цьому  холодному  світі!
Хто  захистить  наш  трон  від  хитрих  радників  і  злих  жерців?
Я  покладу  в  твій  саркофаг  найніжніший  букет  із  лісових  волошок,
Щоб  ти  пам'ятав  запах  нашого  весільного  саду…

Якщо  твоя  душа  «Ка»  летить  геть  –  візьми  і  мою  «Ка»  з  собою!

[b]Жрець  Ейє:[/b]
[i](Крокує  вперед,  голос  холодний  і  владний)[/i]
Воля  богів  здійснилася.  Фараон  став  Озірісом.
Його  земний  шлях  завершено,  його  плоть  забере  бальзамувальник.
Ми  викуємо  для  нього  маску  з  чистого  золота,  щоб  зберегти  його  обличчя  для  вічності.
Він  лежатиме  в  золоті,  засипаний  коштовностями,  прихований  у  Долині  Царів.
Світ  забуде  його  ім'я  на  тисячі  років,  і  пісок  пустелі  сховає  його  спокій...

[b]З’ЯВА  ІІІ:  ПОЛЯ  ІАЛУ  [/b]
[i](Повна  темрява  гробниці  розсіюється.  Сцена  заливається  неземним,  золотаво-зеленим  світлом.  Перед  глядачем  постають  Поля  Іалу  –  єгипетський  рай.  Це  безмежні  квітучі  луки,  де  колоситься  пшениця  вище  людського  зросту,  цвітуть  дивовижні  квіти,  а  вода  в  каналах  чиста,  мов  дзеркало.  Душа  Тутанхамона  «Ба»  в  образі  юнака  у  світлому  одязі  ступає  по  цій  землі.  Його  зустрічає  Хор  блаженних  духів).[/i]

[b]Хор  жерців  та  блаженних  духів:[/b]
Радій,  Тутанхамо́не!  Твоє  серце  виявилося  легшим  за  перо  істини  богині  Маат!
Ти  пройшов  крізь  суворе  підземне  царство,  ти  подолав  зміїв  та  стражів  ночі.
Тепер  ти  чистий,  ти  став  зіркою  на  нічному  небі,  що  ніколи  не  погасне.
Вступай  на  Поля  Іалу,  де  немає  хвороб,  немає  болю  і  немає  передчасної  смерті!
Тут  пшениця  росте  сама,  і  солодкі  фрукти  звисають  із  вічних  дерев.

[b]Тутанхамон[/b]
[i](Озирається  навколо,  його  обличчя  сяє  щастям  і  спокоєм):[/i]
Яка  благодать...  Які  чисті  води  і  яке  лагідне  сонце  сяє  тут!
Тут  немає  золотої  корони,  що  тиснула  мені  на  чоло,  немає  страху  і  зради.
Я  вільний,  мов  птах,  я  п'ю  прохолоду  з  небесного  Нілу.
Мій  земний  палац  став  попелом,  моя  гробниця  закрита  важким  камінням.
Нехай  люди  думають,  що  я  мертвий,  замкнений  під  товщею  пустельних  скель,
Нехай  жрець  Ейє  забирає  земний  трон  –  тут  я  знайшов  справжнє  царство.
Моє  тіло  в  золотій  масці  відпочиває  в  тиші  віків,
А  моя  душа  «Ба»  житиме  вічно  на  цих  благословенних  полях!

[b]Хор  жерців  та  блаженних  духів:[/b]
Мине  три  тисячі  років...  Люди  забудуть  про  великі  війни  та  залізних  царів.
Але  одного  дня  людина  майбутнього  розіб'є  печатку  на  твоїй  гробниці.
Вона  побачить  твою  золоту  маску,  що  сяє  крізь  темряву  віків,
Вона  побачить  сухий  букет  волошок,  який  поклала  закохана  Анхесенамо́н.
І  весь  світ  здригнеться  від  краси  твого  короткого  життя  і  твого  великого  кохання!
***
[i]Далі  буде.[/i]


[b][color="#ff0000"]ГЛОСАРІЙ  для  драматичного  «ескізу»  «ЗОЛОТА  МАСКА  ТУТАНХАМОНА»[/color][/b]
[b]Амон  [/b]—  один  із  головних  богів  давньоєгипетського  пантеону,  бог  сонця,  повітря  та  простору,  покровитель  царської  влади  у  Фівах.  Його  культ  було  відновлено  Тутанхамоном  після  релігійної  реформи  Ехнатона.

[b]Анубіс  [/b]—  давньоєгипетський  бог  із  головою  шакала,  провідник  душ  померлих  у  підземний  світ,  заступник  некрополів,  процесу  бальзамування  та  зважування  сердець.

[b]Анхесенамо́н[/b]  —  єгипетська  царівна,  донька  Ехнатона  та  Нефертіті,  кохана  дружина  й  сестра  фараона  Тутанхамона.

[b]Ба[/b]  —  у  релігійних  уявленнях  єгиптян  —  один  із  елементів  людської  сутності,  що  символізує  душу,  життєву  силу  або  духовний  прояв  людини.  Часто  зображувалася  у  вигляді  птаха  з  людською  головою,  який  після  смерті  тіла  може  вільно  літати  між  світом  живих  та  потойбіччям.

[b]Великий  Дім[/b]  —  дослівний  переклад  давньоєгипетського  слова  «пер-аа»,  від  якого  походить  сучасний  термін  «фараон».  Спочатку  означав  царський  палац,  а  згодом  став  титулом  самого  правителя.

[b]Долина  Царів  [/b]—  скеляста  ущелина  в  Єгипті  біля  міста  Фіви,  де  протягом  майже  500  років  (від  XVI  до  XI  століття  до  н.е.)  будувалися  гробниці  для  фараонів  і  високопосадовців,  зокрема  й  унікальна  гробниця  Тутанхамона  (KV62).

[b]Ейє[/b]  —  впливовий  державний  діяч,  верховний  жрець  і  головний  радник  при  дворі  кількох  фараонів  (зокрема  Ехнатона  та  Тутанхамона).  Після  раптової  смерті  Тутанхамона  став  фараоном  Єгипту.

[b]Ехнатон  (Аменхотеп  IV)  [/b]—  фараон-реформатор,  який  здійснив  спробу  запровадити  в  Єгипті  першу  в  історії  монотеїстичну  релігію  з  культом  єдиного  сонячного  диска  Атона.

[b]Ка  (kꜣ  (ka),  𓂓)[/b]  —  в  релігії  Стародавнього  Єгипту  уособлена  життєва  сила  людини  чи  божества.  Її  символізували  руки,  розставлені  в  формі  бичачих  рогів.
Згідно  з  віруваннями  давніх  єгиптян,  бог  Хнум  утворював  ка  кожної  людини  в  момент  народження,  виліплюючи  її  на  гончарному  колі.  Ка  покидала  тіло  після  смерті  та  продовжувала  окреме  існування.
 
[b]Маат[/b]  —  богиня  істини,  справедливості,  закону  та  всесвітньої  гармонії.  Під  час  потойбічного  суду  її  перо  клали  на  одну  шальку  терезів,  а  серце  померлого  —  на  іншу.

[b]Мирра  [/b]—  ароматна  смола,  яку  добували  з  рідкісних  дерев,  привезених  зі  східної  Африки;  широко  використовувалася  в  єгипетській  парфумерії,  медицині,  релігійних  обрядах  та  під  час  муміфікації.

[b]Ніл  (Хапі)[/b]  —  велика  священна  річка,  основа  життя  та  процвітання  всієї  давньоєгипетської  цивілізації,  розливи  якої  вважалися  даром  богів.
Око  Ра  (Уджат)  —  потужний  давньоєгипетський  сакральний  символ  божественного  захисту,  царської  влади,  здоров'я  та  очищення.

[b]Озіріс[/b]  —  бог  відродження,  цар  потойбічного  світу  та  суддя  душ  померлих;  перший  фараон,  який  за  міфом  був  підступно  вбитий,  але  воскрес  для  вічного  життя.

[b]Поля  Іалу  (Поля  очерету)  [/b]—  давньоєгипетський  потойбічний  рай;  благословенна  земля  вічної  весни,  квітучих  луків  та  достатку,  куди  потрапляли  лише  ті  душі,  чиї  серця  на  суді  виявилися  праведними.

[b]Ра  [/b]—  верховний  бог  сонця  в  єгипетській  міфології,  творець  світу,  чиє  щоденне  подорожування  небом  та  підземним  світом  символізувало  колообіг  життя  і  смерті.

[b]Систри  (систр)  [/b]—  давньоєгипетські  ритуальні  музичні  інструменти-брязкальця,  які  використовувалися  під  час  храмових  служб  та  урочистих  свят  на  честь  богинь  Хатхор  та  Іштар.

[b]Та-Кемет[/b]  —  самоназва  Стародавнього  Єгипту,  що  буквально  перекладається  як  «Чорна  земля»  (на  честь  родючого  мулу  на  берегах  Нілу,  який  протиставлявся  «Червоній  землі»  —  неживій  пустелі).

[b]Тутанхамон[/b]  —  фараон  Нового  царства,  син  Ехнатона  і  Нефертіті,  який  зійшов  на  престол  у  дитячому  віці  та  раптово  помер  близько  1323  року  до  н.е.  Його  незаймана  гробниця,  знайдена  в  ХХ  столітті,  відкрила  світові  неймовірні  багатства  та  мистецтво  Єгипту.

[b]Фіви  [/b]—  одна  зі  стародавніх  столиць  Єгипту  (у  період  Середнього  та  Нового  царств),  головний  культовий  центр  бога  Амона,  розташований  на  берегах  Нілу.
                                                                                                     ***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068074
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 3)

[color="#ff0000"]  [b]  ЦЕЗАР  І  КЛЕОПАТРА:  ОСТАННЯ  ЦАРИЦЯ  НІЛУ  [/b][/color]
([i]Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі  на  три  з’яви)[/i]

[color="#ff0000"][b][i]«Жінки  –  це  не  просто  окраса  палаців;  вони  –  таємне  кермо,  що  повертає  кораблі  імперій  туди,  куди  не  здатна  допливти  жодна  чоловіча  відвага».[/i]
 Плутарх,  «Порівняльні  життєписи»
[/b][/color]
ДІЙОВІ  ОСОБИ:
[b]Юлій  Цезар  [/b]–  римський  диктатор,  завойовник  Галлії,  сивий  лев  республіки.
[b]Клеопатра  VII  [/b]–  остання  цариця  Єгипту,  володарка  таємниць  серця  Юлія  Цезаря  і  Марка  Антонія.
[b]Хор  римських  легіонерів.[/b]
[b]Хор  єгипетських  придворних  та  служниць  Клеопатри.
[/b]
 З’ЯВА  І:  [b]Пурпур  на  воді  [/b]
[i](Царський  палац  в  Александрії.  Вікна  виходять  на  море.  Клеопатра  сидить  на  троні  в  золотих  шатах  богині  Ісіди.  Заходить  Юлій  Цезар  у  залізних  римських  обладунках  і  червоному  плащі.  Хор  легіонерів  стоїть  біля  брами).[/i]

[b]Хор  єгипетських  придворних:[/b]
Плещуть  лагідні  хвилі,  що  миють  підніжжя  палацу,
Ніл  золотий  Клеопатрі  приносить  багатство  і  волю.
Гляньте  на  вроду  цариці,  що  здатна  мечі  зупинити,
Очі  її  –  наче  ніч,  що  сховала  всі  зорі  таємні.
Римське  залізо  прийшло,  щоб  забрати  від  неї  свободу,
Але  любов  подолає  лютих  воїнів  силу  левину!

[b]Цезар:[/b]
Я  підкорив  уже  Галлію,  Рим  у  покорі  схилився,
Помпея  великого  дух  заспокоївся  в  синьому  морі.
Я  до  тебе  прийшов,  Клеопатро,    як  суддя  і  володар  суворий,
Щоб  забрати  борги    і  скорити  твій  гордий  Єгипет.
Але  бачу  я  диво,  що  розум  мій  сивий  туманить:
Ти  на  рабиню  не  схожа,  ти  –  наче  давня  богиня…

…Перед  красою  твоєю  я  прихиляю  коліно!

[b]Клеопатра:[/b]
Царю  великий  і  грізний,  Юлію,  леве  мій  Римський!
Знаю,  що  сила  твоя  розбиває  фортеці  та  мури,
Але  Єгипет  не  буде  кили́мом  для  царських  сандалій.
Я  пропоную  для  тебе  не  рабську  жіночу  покірність,
А  солодкий  союз  двох  сердець,  що  триматимуть  всесвіт.
Разом  збудуємо  царство,  якого  ще  людство  не  знало,
Римське  залізо  і  золото  Нілу  з'єднаються  в  шлюбі!

 З’ЯВА  ІІ:[b]  Тінь  Березневих  Ід  [/b]
[i](Рим,  палац  Цезаря,  ніч  напередодні  15  березня  44  року  до  н.е.  Нависають  чорні  хмари,  чути  гуркіт  грому.  Клеопатра  благає  Цезаря  не  йти  до  Сенату).
[/i]
[b]Хор  римських  легіонерів:[/b]
Змова  застигла  у  темряві,  заздрість  точила  кинджали,
Брут  піднімає  свій  ніж  проти  батька  і  друга.
Птахи  кричать  уночі,  і  криваві  знамення  на  небі,
Час  твій  приходить,  диктаторе,  згасне  життя  у  заграві!
Не  порятує  тебе  ні  кохання,  ні  воїна  сила,
Смерть  тобі  вірну  готують  березня  іди  нещадні.

[b]Клеопатра[/b]
[i](Тримає  Цезаря  за  плащ,  очі  повні  відчаю):[/i]
Юлію,  серце  моє,    не  ходи  ти  під  стіни  Сенату!
Чула  я  плач  уночі,    і  статуї  кров’ю  покрились.
Там  не  друзі  стоять,  там  вовки́  затаїлися  в  тогах,
Сподівання  великих  сердець  вони  хочуть  убити.
О  Цезарю  любий,  я  прошу,  будь  дуже  обачний!
Від  підступів  Риму  лиш  втеча  тебе  порятує.

[b]Цезар:[/b]
[i](Опускає  руку  на  її  плече,  голос  спокійний):[/i]
Клеопатро,  царице,  не  личить  мені  так  боятись,
Я  не  ховався  ні  разу  від  смерті  у  галльських  окопах.
Якщо  доля  судила  мені  від  кинджалів  упасти,
Я  зустріну  кінець  свій  як  римлянин,  гордо  і  чесно.
Навіть  якщо  моє  тіло  прихильники  Брута  зневажать,
Слово  про  наше  кохання  залишиться  жити.

…Час  забирає  життя,  але  пам'ять  про  нас  —  не  вмирає!

                                       [i]  (Зникає  у  темряві  Ночі).[/i]

 З’ЯВА  ІІІ:  [b]Аспид  на  грудях[/b]
[i](Александрія,  через  роки  після  смерті  Цезаря  та  щойно  по  смерті  Антонія.  Війська  Октавіана  штурмують  місто.  Клеопатра  зачинена  у  гробниці.  Вона  тримає  замкнену  скриньку  з  отруйним  аспидом).[/i]

[b]Хор  служниць  Клеопатри:[/b]
Плачте,  доньки  Єгипту,  бо  згасла  остання  надія!..
Холодний  як  камінь,  підступний  правитель  із  Риму,
Задумав  ім’я  Клеопатри  навіки  зганьбити,
Приве́сти  її  у  кайданах  у  Рим  як  рабиню.

[b]Клеопатра:[/b]
…Антоній  коханий  поліг,  і  Цезаря  вбили  нещадно…
 
Між  соромом  рабства  й  зневаги  я  болісну  смерть  вибираю.
О  велична  богине  Ісідо,  прийми  свою  доньку  в  обійми!

[i](Фінальний  монолог  перед  тим,  як  відкрити  скриньку  з  аспидом):
[/i]
Ось  він,  кінець  мого  шляху...  Останній  мій  вечір.
Я  не  піду  у  кайданах  кривавими  площами  Риму!
Рим  забере  мою  землю,  і  храми  мої  спорожніють,
Та  Августа  погляд  холодний  гординю  мою  не  здолає.
Сади  Та-Кемет  висихатимуть,  золото  змиє  водою,
Та,  може,  нащадок  в  папірусі  ймення  моє  прочитає,
воскреснуть  із  попелу  Часу  діяння  великих!

[i](Відкриває  скриньку  зі  змією.  Падає  на  золоте  ложе.  Повна  темрява).[/i]

[b]Хор  писців[/b]  [i](фінальний  акорд)[/i]:
Царства  руйнуються  знову.  Корони  ковтає  пустеля,
Цезар  упав  від  ножів.  Клеопатра  заснула  навіки.
Але  писець  на  папірусі  виведе  знаки  безсмертні!
                                                                               ***

[i]Далі  буде.  [/i]

[b][color="#ff0000"]ГЛОСАРІЙ  до  драматичного  ескізу  «ЦЕЗАР  І  КЛЕОПАТРА:  ОСТАННЯ  ЦАРИЦЯ  НІЛУ»[/color][/b]
[b]Александрія  [/b]—  столиця  елліністичного  Єгипту,  заснована  Олександром  Македонським,  головний  культурний  центр  Середземномор'я.

[b]Антоній  (Марк  Антоній)[/b]  —  римський  полководець,  наступний  коханий  Клеопатри,  який  разом  із  нею  воював  проти  Октавіана  і  наклав  на  себе  руки  після  поразки.

[b]Березневі  іди[/b]  —  15  березня  44  року  до  н.е.,  день,  коли  Юлій  Цезар  був  підступно  вбитий  змовниками  у  Сенаті.

[b]Брут  (Марк  Юній  Брут)[/b]  —  римський  сенатор,  близький  друг  і  вихованець  Цезаря,  який  став  одним  із  лідерів  змови  проти  нього.

[b]Ісі́да  [/b]—  одна  з  найвеличніших  богинь  єгипетського  пантеону,  богиня  материнства,  магії  та  життя;  Клеопатра  часто  з'являлася  перед  народом  в  образі  «Нової  Ісіди».

[b]Клеопатра  VII[/b]  —  остання  незалежна  правителька  Єгипту  з  династії  Птолемеїв,  відома  своїм  розумом,  харизмою  та  любовними  союзами  з  Цезарем  та  Антонієм.

[b]Октавіан  (Гай  Юлій  Цезар  Октавіан  Август)[/b]  —  внучатий  племінник  Цезаря,  його  спадкоємець,  який  завоював  Єгипет,  подолав  Клеопатру  і  став  першим  римським  імператором.

[b]Помпей  (Гней  Помпей  Великий[/b])  —  видатний  римський  полководець,  колишній  союзник,  а  згодом  затятий  ворог  Цезаря  в  громадянській  війні;  був  підступно  вбитий  на  березі  Єгипту.

[b]Та-Кемет  [/b]—  «Чорна  Земля»  (плодюча,  на  відміну  від  «Червоної»  землі  пустелі).  Так  називали  свою  країну  її  стародавні  мешканці.

[b]Юлій  Цезар  [/b]—  видатний  римський  полководець,  диктатор  і  письменник,  чиї  завоювання  та  реформи  перетворили  Римську  республіку  на  імперію.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068040
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 2)

[color="#ff0000"]  [b]        ЦИКЛ  II:  ЄГИПЕТ[/b]
[/color]
 [color="#ff0000"][b]  ЕХНАТОН  І  НЕФЕРТІТІ:  СОНЦЕ  АМАРНИ[/b][/color]
 [i]  (Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі,  у  трьох  сценах)[/i]

[color="#ff0000"][b]«Який  прекрасний  ти,  коли  сходиш  на  небосхилі,  живий  Атоне,  що  поклав  початок  життю!  Коли  ти  заходиш  на  західному  схилі  неба  –  земля  занурюється  в  темряву,  подібну  до  смерті...  Але  з  твоїм  сходом  усе  розквітає  для  царя,  якого  ти  любиш».[/b]
[i]  Ехнатон,    [b]«Великий  гімн  Атону»  [/b](XIV  ст.  до  н.  е.),
[/i]
[/color]
[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Ехнато́н  (Аменхотеп  IV)[/b]  –  фараон-реформатор,  засновник  культу  єдиного  бога  Сонця-Атона.
[b]Неферті́ті  [/b]–  його  головна  дружина,  цариця,  втілення  краси  та  «земного  дихання  сонячного  диска».
[b]Хор  фіванських  жерців  Амона  [/b]–  голос  старої  віри,  таємної  люті  та  занепаду.
[b]Хор  будівничих  і  митців  Атона[/b]  –  голос  нової  віри.

                                                       
СЦЕНА  1:  [b]Пробудження  Горизонту[/b]
[i](Дія  відбувається  на  терасі  розкішного  білого  палацу  в  Ахетатоні.  Ранок.  Сонце  сходить  над  скелями,  заливаючи  все  рожевим  і  золотим  світлом.  На  передньому  плані  –  Ехнатон  і  Нефертіті  тягнуть  руки  до  променів  бога  Атона.  Навколо  цвітуть  штучні  сади,  а  промені  Атона  торкаються  золотих  рельєфів,  де  зображено  царське  подружжя  з  дітьми).[/i]
[b]
[/b][b]Хор  будівничих  і  митців:[/b]
Слава  Атону!  Слава  фараону  та  його  прекрасній  цариці!
Митці  більше  не  ріжуть  камінь  за  суворими  канонами  старої  брехні.
Ми  малюємо  життя  таким,  яким  воно  є:  гру  дітей,  ніжність  царя,  красу  природи…

Амарна  сяє,  мов  перлина  у  гарячих  пісках  Єгипту!

[b]Ехнатон  [/b][i](обіймає  Нефертіті,  дивлячись  на  місто)  [/i]:
Дивись,  моя  прекрасна  Нефертіті,  сонце  Амарни  зійшло  над  світом.
Ми  збудували  цей  рай  з  одного  лише  твого  подиху  й  моєї  віри.
Тут  немає  страху  перед  підземним  царством,  тут  тільки  радість  буття.
Кожен  рельєф  у  наших  храмах  розповідає  про  те…  
…як  ми  любимо  одне  одного  під  променями  бога  Атона.

[b]Нефертіті  [/b][i](притискається  до  його  плеча,  але  її  погляд  тривожний)[/i]  :
Місто  прекрасне,  мій  царю...  Але  зорі  вночі  шепочуть  мені  про  небезпеку.
Поки  ми  молимося  Атону,  на  кордонах  імперії  збираються  хмари.
Хетти  палять  наші  застави…  Народи  піднімають  бунти…  
А  Фіви…  таємно  готують  зброю.

[i](  На  задньому  плані,  у  глибокій  тіні,  чути  глухий,  підземний  речитатив  жерців).[/i]

[b]Хор  фіванських  жерців  Амона[/b]  [i](в  тіні,  похмуро,  в  ритмі  важких  кроків)[/i]:
Темрява  Карна́ку  плаче  за  золотом.  Пліснява  точить  порожні  жертовники.
Ти  зрікся  батьків,  безумний  царю,  ти  зрікся  прихованого  в  сутінках  Амо́на!
Вітер  пустелі  засипле  твій  палац,  пісок  поглине  твої  єресі.
Старі  боги  чекають  у  пітьмі.  Вони  прагнуть  крові.  Вони  прагнуть  помсти.

[b]Ехнато́н[/b]  [i](підводиться,  його  голос  звучить  піднесено,  підкоряючись  ритму  сонячного  сходу):[/i]
Замовкніть,  кажани  минулого!  Сліпці,  що  звикли  жити  в  склепах!
Дивіться:  розриває  небосхил  жива,  палка,  пречиста  сила!
То  Атон  прокидається!  Батько  і  Мати  всього,  що  дихає  на  землі!
Він  не  ховається  в  таємних  кімнатах,  не  вимагає  страху  в  темряві.
Він  дарує  себе  кожній  квітці,  кожній  пташці,  кожному  серцю!
Моє  серце  –  його  дзеркало.  Моє  місто  –  його  земний  горизонт.

І  я  більше  не  Аменхотеп,  я  –  Ехнатон…  той,  хто  угодний  Атону!

[b]Нефертіті  [/b][i](ступає  вперед,  її  рухи  плавні,  голос  переплітається  з  мовою  Ехнатона,  створюючи  мелодію):[/i]
Я  –  Краса,  що  прийшла  до  твого  престолу,  мій  Царю,  мій  Сонцеподібний.
Я  бачу,  як  промені-руки  торкаються  твоїх  плечей,  як  вони  вінчають  твоє  чоло.
Нехай  жерці  шепочуть  прокляття  у  своїх  занедбаних  храмах  Фіва.
Тут,  в  Ама́рні,  життя  ллється  рікою  світла.
 І  я  –  Нефертіті  –  твоя  вірна  тінь,  що  стала  світлом.
Ми  житимемо  вічно  в  кожному  подиху  цього  ранку.  
Бо  наша  любов  –  це  воля  Атона!..

[b]Хор  фіванських  жерців  Амона[/b]  [i](глухо,  з  наростаючою  загрозою):[/i]
Сонце  заходить.  Сонце  завжди  заходить.
Твоя  Ама́рна  –  лише  привид  у  мареві  пустелі.
Ми  почекаємо,  поки  згасне  полум'я.  Ми  прийдемо  вночі.

[b]Ехнатон  [/b](екстатично,  у  стані  захоплення,  перекриваючи  їхній  шепіт):
Світло  не  знає  смерті!  Світло  лише  перероджується!
Святий!  Святий!  Святий  Атон!

[i](Світло  спалахує  на  максимумі,  повністю  поглинаючи  тіні  жерців).
[/i]
СЦЕНА  2:  [b]Захід  Кривавого  Атона[/b]
[i](Тераса  палацу  затягнута  сухим  сизим  маревом.  Сонце  здається  багряним  диском,  що  важко  пробивається  крізь  пил  пустелі.  Чути  сухий  кашель,  плач  за  кулісами  та  брязкіт  далекої  зброї.  Ехнатон  сидить  на  підлозі,  тримаючи  в  руках  розбиті  глиняні  таблички  –  Амарнський  архів.  Нефертіті  стоїть  осторонь,  її  колись  велична  постава  зломлена  горем.)[/i]

[b]Хор  фіванських  жерців  Амона  [/b][i](їхній  голос  тепер  ближче,  він  звучить  торжествуюче,  зловтішно,  під  такт  похоронних  барабанів):[/i]
Чуєш,  царю,  як  виє  шакал  на  околицях  твого  мертвого  раю?
Це  Амон  забирає  дихання  з  грудей  твоїх  доньок,  це  він  посилає  чуму!
Землі  твої  тануть,  як  віск  на  вогні:  Каде́ш  палає,  Бібл  благає  про  поміч.
Але  твої  воїни  сплять  у  піску,  бо  ти  молишся  світлу,  забувши  про  зброю!
Пиши  свої  гімни  на  попелі,  єретику.  Твоє  сонце  сідає  в  кров.

[b]Ехнатон  [/b][i](притискає  таблички  до  грудей,  його  голос  зривається,  але  ритм  залишається  пророчим):[/i]
Глина  кричить  у  моїх  руках!  Князі  Сірії  пишуть  кров'ю:  
«Спаси  нас,  володарю!»
Вони  просять  лучників,  просять  колісниць,  просять  золота  і  захисту…
Але  Атон  сказав:  [color="#ff0000"][b][i]«Не  проливай  крові,  бо  кожна  людина  –  мій  промінь».[/i][/b][/color]
Невже  я  помилився?  Невже  моє  світло  було  лише  сліпотою?..

…Макетато́н,  моя  маленька  пташко,  твої  очі  навіки  закрилися  в  сутінках…

[b]Нефертіті  [/b][i](її  голос  тихий,  монотонний,  сповнений  глибокої  скорботи,  але  гордий):[/i]
Я  зняла  свої  золоті  вінці,  я  вмивала  сльозами  тіла  наших  померлих  дітей.
Палац  Тутмо́са  порожній  –  різці  скульпторів  більше  не  тешуть  білий  камінь.
Тільки  пил.  Тільки  сухий  вітер,  що  засипає  наші  прекрасні  сади.
Але  я  не  повернуся  назад!..  

Якщо  наше  сонце  мусить  померти  –  ми  помремо  разом  із  ним,  
у  його  останньому  спалаху.

[b]Хор  фіванських  жерців  Амона  [/b][i](наближається,  закриваючи  собою  світло):[/i]
Ми  зітремо  ваші  імена  з  кожної  стели!  Ми  вирубаємо  ваші  обличчя  з  каменю!
Ваше  місто  стане  притулком  для  гадюк,  а  пам'ять  про  вас  проклянуть  на  віки!
Амон  повертається  на  свій  престол.  Сутінки  перемагають.

[i](Багряне  сонце  стрімко  падає  за  горизонт.  Наступає  повна,  важка  темрява.  Чути  лише  глухий  поривистий  свист  гарячого  пустельного  вітру  –  «хамси́ну»).[/i]

[b]  ЕПІЛОГ:  Попіл  Світла[/b]
[i](Минуло  кілька  років  після  смерті  Ехнатона.  Повністю  зруйнований,  спорожнілий  Ахетатон.  Стіни  Північного  палацу  напіврозвалені,  прекрасні  рельєфи  посічені  зубилами  жерців.  Посеред  руїн  стоїть  самотня  Нефертіті.  Вона  тримає  в  руках  уламки  дитячих  іграшок.  Навколо  неї  змикається  щільне  кільце  жерців  Амона).
[/i]
[b]Хор  фіванських  жерців  Амона[/b][i]  (торжествуюче,  гучно,  під  такт  ударів  молотів,  що  розбивають  камінь):[/i]
Усе  скінчено!  Сонце  єресі  зайшло  назавжди!
Юний  цар  Тутанхамон  повернувся  в  лоно  Амона,  Фіви  знову  правлять  світом!
Ми  вирубали  ім’я  безумця  Ехнатона  з  кожної  стели,  ми  стерли  твій  лик,  царице.
Твої  доньки  сплять  у  розграбованих  склепах,  їхні  душі  блукають  у  пітьмі  без  заупокійних  молитов.
Амарна  стала  порохом.  Вітер  пустелі,  злижи  останні  сліди  їхнього  Бога!

[b]Нефертіті  [/b][i](не  зважає  на  них,  її  погляд  спрямований  у  небо;  вона  тихо,  але  чітко  декламує  рядки  з  Гімну,  які  колись  співав  її  чоловік):[/i]
[color="#ff0000"][b][i]«…Коли  ти  заходиш  на  західному  схилі  неба  –  земля  поринає  в  темряву,  подібну  до  смерті…»[/i][/b][/color]
Так  писав  мій  цар.  Так  співав  мій  Ехнатон,  коли  ми  були  щасливі.
Але  тепер  ця  темрява  оселилася  в  моєму  лоні,  що  породило  шість  прекрасних  квіток.
Макетато́н…  Меритато́н…  Анхесенпаато́н…
Ваші  імена  були  зіткані  зі  світла,  а  стали  лише  шепотом  трав.
Жерці  кажуть,  що  ваш  батько  був  безумцем,  бо  любив  світло  більше  за  владу.
Але  яке  царство  варте  хоча  б  однієї  сльози  дитини,  що  згасає  від  багряниці?

[b]Хор  фіванських  жерців  Амона  [/b][i](перебиваючи):[/i]
Твій  Бог  не  врятував  їх!  Він  не  почув  твого  плачу!  Він  –  ніщо!

[b]Нефертіті  [/b][i](її  голос  міцніє,  набуваючи  колишньої  царської  величі,  ритм  стає  карбованим):[/i]
Ні,  він  чує.  [color="#ff0000"][b][i]«Ти  створюєш  дитину  в  жінці,  ти  даєш  їй  дихання,  щоб  оживити  все,  що  створено…»  [/i][/b][/color]
Кожен,  хто  обійняв  дитину  не  заради  династії,  а  заради  щастя  її  посмішки…
Той  назавжди  залишився  у    своєму  Ахетатоні.
Він  там!  –  [i](Вказує  на  промінь  сонця).[/i]  –  Він  –  Атон,  живий  сонячний  диск!

[i](Нефертіті  піднімає  руки  до  сонця,  що  сходить,  і  кидає  жменю  пилу  в  повітря.  Пил  спалахує  золотом  у  перших  променях  Сонячного  Диску).[/i]

[color="#ff0000"][b][i]«Атон  дня,  великий  у  своїй  славі!
Ти  сходиш  –  і  все  живе  прокидається…  
Твої  промені  обіймають  землі,  які  ти  створив…  
Коли  ти  світишся,  вони  живуть,  вони  ростуть  для  тебе:  
Усі  отари  пасуться  на  твоїх  пасовищах,  
дерева  і  трави  процвітають,  
птахи  летять  зі  своїх  гнізд,  їх  крила  вітають  твою  «Ка».  
Які  чудові  твої  справи,  Господи  вічності!..»  [/i][/b][/color]

Ми  йдемо  до  тебе,  Атоне.  Прийми  своїх  дітей.

[i](Жерці  кидаються  вперед,  закриваючи  її  своїми  чорними  плащами.  Але  в  останній  момент  промінь  Живого  Сонця  Атона  пробиває  темряву,  залишаючи  на  місці  руїн  лише  чисте,  сліпуче  світло).[/i]
                                                                                                 ***

[color="#ff0000"]    [b]  КОРОТКИЙ  ГЛОСАРІЙ  ТЕРМІНІВ  ТА  ІМЕН  до  драми-«ескізу»
               «ЕХНАТОН  І  НЕФЕРТІТІ»[/b][/color]
[b]Ато́н[/b]  —  єдиний  бог  сонячного  диска,  проголошений  Ехнатоном;  уособлював  чисте  світло,  любов  та  створення  життя  без  антропоморфних  (тваринних)  форм.

[b]Амо́н  [/b]—  фіванський  бог  сонця  і  повітря,  «Прихований»,  таємничий  владика  старої  віри.  Його  каста  жерців  мала  колосальну  багатство  й  політичну  владу.

[b]Ахетато́н  (Ама́рна)  [/b]—  біле  місто  «Горизонт  Атона»,  нова  столиця,  збудована  Ехнатоном  на  чистому  піску  пустелі,  символ  релігійної  та  мистецької  свободи.

[b]«Гімн  Атону»  [/b]—  автором  «Гімну  Атону»  вважають  фараона  Ехнатона  (Аменхотепа  IV).Текст  знайшли  у  гробниці  його  чиновника  Еє  в  Амарні.  Фараон  присвятив  цей  твір  єдиному  богу  сонячного  диска  –  Атону.  Ехнатон  провів  релігійну  реформу,  скасувавши  культи  старого  пантеону  богів.  Історики  вважають,  що  правитель  сам  уклав  цей  текст  як  головну  молитву  своєї  нової  релігії.  Текст  гімну  дуже  схожий  на  104-й  псалом  Старого  Завіту  (Псалом  103  в  українській  традиції).

[b]Ехнатон  (Аменхотеп  IV)  [/b]—  один  із  найвідоміших  і  найрадикальніших  фараонів  Стародавнього  Єгипту  (XVIII  династія,  правив  приблизно  у  1351–1334  роках  до  н.  е.),  який  увійшов  до  історії  як  перший  реформатор  та  засновник  монотеїзму.
Макетато́н  —  друга  донька  Ехнатона  й  Нефертіті;  її  рання  смерть  від  епідемії  («чуми  Амарни»)  стала  глибокою  особистою  трагедією  царської  родини.

[b]Най[/b]  —  тонка  очеретяна  флейта  з  тужливим,  глибоким  звучанням.

[b]Си́стр  [/b]—  давньоєгипетське  храмове  брязкальце;  його  металевий  шурхіт                                        асоціювався  з  голосом  богині  Хатор  або  сичанням  священних  змій.

[b]Тутанхато́н  /  Тутанхамо́н[/b]  —  юний  спадкоємець  престолу.  Після  смерті  Ехнатона  жерці  змусили  його  змінити  ім'я  на  честь  Амона  та  повернути  столицю  у  Фіви.

[b]Фі́ви  [/b]—  прадавня  столиця  Єгипту,  центр  культу  Амона  та  Карнакського  храму,  уособлення  консервативних  сил.

[b]Хамсин[/b]  —  це  дуже  сухий,  гарячий  і  пильний  місцевий  вітер  південних  напрямків,  що  дме  в  пустелях  Північної  Африки  (зокрема  в  Єгипті)  та  на  Аравійському  півострові.  Він  приносить  різку  спеку  (часто  понад  +40  °C)  та  підіймає  в  повітря  хмари  піску  й  пилу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067988
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2026

Ірина Вовк. "ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ" (продовження 1)

[color="#ff0000"][b]ЗАГИБЕЛЬ  ВАВІЛОНА:  «МЕНЕ́,  ТЕКЕ́Л,  ВЕ-ПАРСИ́Н»[/b][/color]

     [color="#ff0000"][b]      [i]  «Відміряний,  зважений,  поділений,  або  відданий  персам»,  -  арамейське  письмо,  приказка  епохи  загибелі  Вавілону[/i][/b]
[/color]
           [i]    (Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі,  у  трьох  сценах)
[/i]
[i][b]«Як  упав  ти  з  неба,  сину  зірниці  передранкової!  Розбився  об  землю  ти,  що  топтав  народи!  А  говорив  у  серці  своєму:  зійду  на  небо,  вище  зірок  Божих  підніму  престол  мій...  А  тепер  ти  скинутий  в  пекло,  в  глибини  підземні».[/i]
 Книга  пророка  Ісаї  (14:12-15)
[/b]
ДІЙОВІ  ОСОБИ:
[b]Валтасар  [/b]—  принц-регент  Вавілона,  номінальний  правитель  міста  під  час  облоги.
[b]Даніїл[/b]  —  полонений  юдейський  пророк,  мудрець.
[b]Хор  вавілонських  вельмож[/b]  —  голос  п'яного  зухвальства  та  передчасної  радості.
[b]Вісник[/b]  —  корисний  голос  неминучої  катастрофи.

                                                                     
         СЦЕНА  І.  [b]Бенкет  під  час  облоги[/b]
[i](Вавілон.  Головна  бенкетна  зала  палацу  Навуходоносо́ра.  За  стінами  міста  стоять  війська  перського  царя  Кіра,  але  всередині  грає  музика.  На  столах  –золоті  кубки,  викрадені  колись  із  храму  в  Єрусалимі.  Принц  Валтасар  сидить  на  троні,  високо  піднявши  чашу).
[/i]
[b]Хор  вельмож:[/b]
Пий,  владико  Вавілона!  Нехай  перси  стоять  під  мурами  хоч  сто  років!
Наші  стіни  неприступні,  наші  комори  повні  хліба,  наші  боги  сильні!
Вавілон  –  вічний!  Жоден  ворог  не  переступить  через  води  нашого  Євфрату!

[b]Валтасар  [/b][i](п'яний,  з  диким  сміхом)[/i]
Наливайте  вино  в  кубки  єврейського  бога!  Нехай  бачить,  хто  тут  справжній  володар!
Якщо  перський  цар  Кір  думає,  що  може  налякати  Вавілон,  він  дурень.
Ці  стіни  будував  мій  великий  предок  Навуходоносо́р!  Вони  стоятимуть  вічно!
Сьогодні  ми  святкуємо,  і  жодна  сила  на  землі  не  зупинить  наш  бенкет!

[i](Раптом  музика  обривається.  Світло  смолоскипів  тьмяніє.  На  білій  стіні  палацу  з'являється  людська  кисть  без  тіла  і  починає  повільно  випалювати  вогняні  слова:  МЕНЕ́,  ТЕКЕ́Л,  ВЕ-ПАРСИ́Н.  Натовп  застигає  в  німому  жаху.  Валтасар  блідне,  кубок  випадає  з  його  рук).
[/i]
[b]Валтасар[/b]  [i](кричить,  голос  зривається)[/i]
Хто  це?!  Кличте  халдеїв,  кличте  магів!  Нехай  прочитають  цей  вогняний  знак!
Хто  розгадає  слово  –  отримає  багряницю  і  золотий  ланцюг  на  шию!
Мої  коліна  тремтять...  Що  це  за  жах  дивиться  на  мене  зі  стіни?!

         СЦЕНА  2.  [b]Ваги  долі[/b]

[i](До  зали  повільно  входить  старий  пророк  Даніїл.  Він  не  схиляє  голови  перед  п'яним  регентом,  його  погляд  суворий  і  чистий).
[/i]
[b]Даніїл  [/b][i](вказує  рукою  на  вогняні  знаки)[/i]
Залиш  собі  своє  золото,  царю,  і  свої  дарунки  віддай  іншому.
Я  прочитаю  тобі  напис,  який  випалив  Дух  Господній  за  твоє  зухвальство.
Ти  підняв  руку  проти  Бога  Небесного,  ти  пив  вино  з  Його  святих  кубків  і  славив  ідолів  із  каменю.
Ось  що  значать  ці  слова,  Валтасаре:
[i]МЕНЕ́[/i]  –  порахував  Бог  твоє  царство  і  поклав  йому  край.
[i]ТЕКЕ́Л[/i]  –  ти  зважений  на  вагах  долі  і  знайдений  занадто  легким.
[i]ВЕ-ПАРСИ́Н[/i]  –  твоє  царство  розділене  і  віддане  мідійцям  та  персам.

[b]Валтасар  [/b][i](намагається  сміятися,  але  голос  тремтить)[/i]
Старий  безумцю!  Ти  просто  хочеш  налякати  мене  своїм  Богом!
Вавілон  не  можна  розділити!  Хто  пройде  крізь  глибокі  води  Євфрату?!
Варта,  налийте  мені  ще  вина!  Напис  згасне  з  ранком!

         СЦЕНА  3.  [b]Вода,  що  зрадила  місто[/b]
   ([i]Вбігає  закривавлений  Вісник,  падає  перед  троном).
[/i]
[b]Вісник[/b]
Жах,  владико!  Вавілон  упав!  Ми  зраджені!
Перси  здійснили  неймовірне...  Вони  прокопали  новий  канал  і  повернули  річку  Євфрат  в  інше  русло!
Вода,  що  захищала  наші  мури,  пішла  за  лічені  години!
Річка  стала  бляклим  струмком,  і  вороже  військо  увійшло  в  місто  прямо  по  сухому  річищу!
Ворота  Іштар  відчинені,  палац  оточений,  перська  кіннота  вже  в  садах!

[b]Валтасар  [/b][i](дивиться  на  стіну,  де  гаснуть  слова)[/i]
Вода  пішла...  Золото  зрадило...  Ваги  повернулися  проти  мене.
Даніїле,  твій  Бог  не  помилився...

[b]Хор  вельмож  [/b][i](в  паніці)[/i]
Тікайте!  Рятуйтеся!  Смолоскипи  гаснуть,  залізо  персів  уже  за  дверима!
[b]Сонце  Вавілона  сіло  за  одну  ніч![/b]

[i](Двері  зали  вилітають  під  ударами  таранів.  Вриваються  перські  воїни  з  оголеними  мечами.  Валтасар  падає  під  ударом  списа.  Велике  місто  занурюється  в  темряву  історії).[/i]
                                                                                                 ***  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067952
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2026

Ірина Вовк. ІСКРИ З ПОГАСЛИХ БАГАТЬ. Антологія драми Стародавнього Світу

[b][color="#ff0000"]І.  МЕСОПОТАМІЯ[/color][/b]

[color="#ff0000"]Хто  колись  тримав  у  руках  і  листав  сторінки  чудової  книжки  "НА  РІКАХ  ВАВІЛОНУ",
той  впізнає  ритми  і  дух  давнього  шумеро-аккадського  епосу...
[b][i]"Прахом  уста  земель  не  вкрив  би..."  [/i][/b]
(З  давніх  текстів  Стародавнього  Шумеру)[/color]

***

[color="#ff0000"][b]ПІСНІ  ВАВІЛОНСЬКОГО  САДУ.
[/b]
           [/color]                        
[b]  [i](Драматичний  ескіз  у  ритмізованій  прозі
 на  три  з’яви  в  дусі  шумеро-аккадського  епосу)[/i]
[/b]
[color="#ff0000"][b][i]«Великі  води  не  можуть  загасити  кохання,  і  річки  не  залиють  його».[/i]
 Книга  Пісні  Пісень  (8:6-7)
[/b][/color]
[b]ДІЙОВІ  ОСОБИ:[/b]
[b]Навуходоносор  II  [/b]–  цар  Вавілона,  великий  будівничий  і  полководець.
[b]Амітіс  (Семіраміда)  [/b]–  його  дружина,  мідійська  царівна,  донька  гірського  царя  Кіаксара.
[b]Жрець-уму  –[/b]  верховний  жрець  храму  Мардука,  зікурату  Есагіли.
[b]Хор  вавілонських  жерців  та  будівничих[/b]  —  голос  волі  царя  та  праці  міста.


[b]    ЗАСПІВ.  МОЛИТВА  ПІДНЯТИХ  РУК[/b]
[i]Голос  Жерця-уму,  що  стоїть  на  вершині  зіккурату  Есагіла,  вежі  Етемена́нкі.  Звучать  важкі  удари  великих  мідних  гонгів.  Хор  вітає  богів  і  закладає  фундамент  історії.[/i]

[b]Жрець:[/b]
Про  Вавілон,  що  піднявся  до  зір,  я  співаю!
Про  Навуходоносо́ра,  царя  чотирьох  сторін  світу,
Що  приборкав  народи  і  висушив  сльози  пустелі.
Слухайте,  небеса  небес,  слухай,  райська  земле  Еде́ну!
Як  камінь  зустрівся  зі  смолою  і  став  горою,
Як  кохання  володаря  перетворило  глину  на  рай  для  цариці.

[b]Хор:[/b]
О  Марду́ку,  владико  золотого  престолу!
О  Ма́мі,  праматір,  що  виліпила  серце  людини!
Почуйте  Пісню  про  Сад,  що  піднявся  над  часом,
Почуйте  про  Амітіс,  мідійську  зозулю  в  гніздечку  із  цегли!

       [b]  З’ЯВА  І.  ТУГА  МІДІЙСЬКОЇ  ПТАХИ[/b]
[i]Внутрішні  покої  Південного  палацу.  Стіни  з  синьої  глазурі.  Амітіс  сидить  біля  вікна,  крізь  яке  дихає  спекою  пустельний  вітер.  Вона  тужить  за  прохолодою  гір.[/i]

[b]Амітіс:[/b]
Мій  батько  залишив  мене  в  царстві  сухого  піску,
Де  сонце  Шамаша  випалює  очі  та  душі.
Вавілон  твій  величний,  мій  царю,  та  серце  моє  помирає.
Я  задихаюся  в  цьому  пилу,  я  прагну  зелених  дерев  батьківщини,
Де  туман  обіймає  стрункі  кипариси  і  плачуть  гірські  джерела…

Якщо  я  помру  тут  –  моя  кров  стане  пилом  під  твоїми  ногами.

[b]Навуходоносор:[/b]
Облиш  свої  сльози,  Іштар  мого  серця!
Я  –  цар,  перед  яким  тремтять  гори  Лівану!
Якщо  немає  тут  гір  –  я  підніму  їх  із  праху.
Якщо  немає  прохолоди  –  я  змушу  Євфрат  текти  до  неба.
Тисячі  рабів  закладуть  фундамент  із  каменю  і  свинцю,
Смола-асфальт  триматиме  землю,  щоб  ти  усміхнулась!


[b]З’ЯВА  ІІ.  ТАНЕЦЬ  ПІД  ЗОРЯМИ  БОГА  СІНА[/b]
[i]Найвища  тераса  Садів  Семіраміди.  Ночі  в  зорях  Бога  Місяця-Сіна.  Шелестять  молоді  кедри  й  мирти.  Чути  безперервний  ритмічний  скрип  помп,  що  підіймають  воду  крізь  порожнисті  колони.
[/i]
[b]Навуходоносор:[/b]
Там,  у  підземеллях,  раби  обертають  колеса,
Шкіряні  черпаки  п’ють  холодну  кров  річки  Е́а.
Вода  підіймається  вгору,  мов  соки  дерев  живоплодних,
Танцюй  для  мене,  Амітіс,  ти  –  моя  світла  Інанна!

[i](Амітіс  танцює  під  удари  тимпанів,  скидаючи  прозорі  ассирійські  шати.  Браслети  на  ногах  дзвенять  у  лад  із  водою.  Сцена  переходить  у  любощі  на  леопардових  шкурах)[/i].

[b]Хор  [/b][i](за  кулісами,  вуркотливим,  сакральним  речитативом):[/i]
Земля  поєдналась  із  небом,  волога  упала  на  камінь!
Велика  Мамі  стоїть  над  їхнім  царським  ложем!
Вона  бере  червону  глину  Вавілона,  вона  бере  кров  богів-Аннунаків,
Вона  вплітає  життя  у  лоно  цариці  Амітіс.
Буде  спадкоємець  престолу!  Буде  благословенний  Сад!

[b]  З’ЯВА  ІІІ:  Падіння  завіси  –  подяка  Мамі  [/b]
[i]Внутрішнє  святилище  храму  Богині-Матері  Ма́мі.  Амітіс,  уже  в  тяжбі,  тримає  в  руках  золоту  чашу  з  жертовним  фініковим  вином  та  плодами  граната.  Поруч  стоїть  Навуходоносор  у  парадному  царському  вбранні.[/i]

[b]Амітіс:[/b]
О  Мамі,  Нінту́,  праматір  усього  живого!
Ти,  що  оберігаєш  жінку  в  часи  її  мук  і  тривоги.
Твоя  рука  торкнулася  мене  в  тіні  зелених  терас,
Коли  мій  цар  дарував  мені  свою  ласку  і  ніжність.
Прийми  це  вино,  солодке,  як  мед  із  плодів  Еде́ну,
Прийми  ці  гранати  –  символ  твого  вічного  лона.
Захисти  дитя,  що  б’ється  під  моїм  серцем,
Як  цей  Сад  захищає  мене  від  палючого  сонця-Шамаша!

[b]Навуходоносор:[/b]
Я,  Навуходоносо́р,  пастир,  що  доглядає  твій  люд,
Схиляю  свою  корону  перед  вівтарем  твоїм,  Ма́мі.
За  те,  що  дала  моїй  цариці  радість  плоду  і  силу,
Я  прикрашу  твій  храм  чистим  золотом  із  далеких  земель.

Нехай  наш  рід  триває,  доки  стоять  ці  кам’яні  гори!

[b]    ЕПІЛОГ.    В  тіні  Еде́ну[/b]
[i]Минули  роки.  Навуходоносор  і  Амітіс  –  літні,  величні  володарі,  сидять  на  тій  самій  терасі.  Сад  став  густим,  дерева  закрили  небо.  Звучить  філософська,  заспокійлива  мелодія  ліри.
[/i]
[b]Амітіс:[/b]
Наші  тіла  слабшають,  мій  царю.  Земний  час  стікає,  як  вода  крізь  колони.
Що  лишиться  від  нас,  коли  боги  заберуть  наш  подих?

[b]Навуходоносор:[/b]
[color="#ff0000"][i]Сад  цей  як  подих  кохання  залишиться  жити,
І  спів  ранковий  мідійської  птахи  знов  сонце  розбудить.
Вдвох,  як  і  жили,  кохана,  підемо  з  тобою  у  Вічність.
В  зеленотрав’я  Едену,  де  смерті  немає.
Будемо  там,  як  раніше  –    удвох  молодими,  
і  ти,  моя  світла  Інанно,  станцюєш  у  зорях  для  мене.
[/i][/color]
[b]Хор  [/b][i](Фінальний  акорд):[/i]
Вони  заснули,  але  Сад  їхній  не  вмирає.

…Кожен  шелест  листя  –  це  поцілунок  Навуходоносо́ра.
Кожна  крапля  води  –  це  сльоза  радості  Амітіс.
Слава  царю!  Слава  Голубці-цариці!  
Слава  богам  Вавілона  вовіки!
                                                                                     ***

[color="#ff0000"]  [b]«ШАММУРАМАТ  –  ГОЛУБКА  НА  НЕБІ»[/b][/color]

 [b][i]Цю  пісню  співають  дівчата-пряхи  та  каменярі  на  берегах  Євфрату,  дивлячись  на  зелені  тераси,  що  височіють  над  містом  «Божих  Врат»-«БАБ-ІЛІ»  (Вавілоном).[/i][/b]

[i](Ритмічний,  розспівний  речитатив  у  дусі  шумеро-аккадського  епосу  під  акомпанемент  одинарних  ударів  тимпанів):[/i]

Хто  це  підіймається  над  стінами  палацу,  мов  ранковий  туман?
Це  не  хмара  бога  Адада,  це  не  дим  від  жертовних  багать  Мардука.
То  мідійська  птаха  кружляє  на  вершині  кам’яних  гір,
То  Амітіс  танцює  для  нашого  пастиря-царя.

[b][i]Приспів:[/i][/b]
О  Шаммурамат!  Семірамідо,  голубице  наша!
Ти  прилетіла  з  північних  скель,  де  плачуть  ліси.
Твої  крила  прозорі,  твої  очі  –  чистий  лазурит.
Семірамідо,  ти  принесла  прохолоду  в  наше  випалене  місто!

Цар  Навуходоносо́р  підкорив  царів  і  розбив  щити  ворогів,
Але  Шаммурамат  підкорила  серце  самого  царя.
Задля  неї  раби  носять  камінь,  задля  неї  свинець  тримає  землю,
Задля  неї  ріка  Євфрат  тече  вгору,  наче  жива  кров.
Дивіться,  як  білі  голуби  летять  до  її  рук,
Вони  звуть  її  своєю  сестрою,  вони  вчать  її  літати  над  Вавілоном.

Нехай  стоять  ці  Сади,  доки  світить  бог  місяця  Сін,
Слава  Семіраміді,  що  перетворила  пустелю  на  райський  Еден.
                                                                     ***

П.С.  [color="#ff0000"]  [b]Живі  іскри  з  погаслих  багать  
[i](ритми  прадавніх  столиць[/i])[/b]
[/color]
[i]Стародавня  історія  говорить  із  нами  мовою  розкопок,  мовчазних  руїн  та  сухих  хронік.  Ми  знаємо  дати  падіння  династій,  кількість  воїнів  у  фалангах  та  багатство  царських  гробниць.  Проте  за  величними  брамами  Вавілона,  білими  колонами  Амарни  та  обпаленими  мурами  Трої  завжди  ховалися  живі  людські  душі.  Вони  так  само  кохали,  страждали  від  розлуки,  прагнули  змінити  світ,  тріумфували  чи  жахалися  неминучого  фіналу.
Ця  збірка  античних  п'єс-«ескізів»  –  спроба  дати  голос  тим,  чий  шепіт  та  крик  розчинилися  у  віках.  Ритмізована  проза  та  драматична  форма  обрані  не  випадково:  вони  повертають  нас  до  витоків  давнього  театру,  де  кожне  слово  мало  вагу  символу  чи  заклинання.  Перед  нами  розгортається  масштабна  хроніка  людських  почуттів,  затиснутих  у  лещата  невблаганного  фатуму,  кохання  та  згасання  великих  цивілізацій.
Отож,  відкрийте  Браму  минулого  –  завіса  піднімається,  і  голоси  стародавніх  владик  та  пророчиць  знову  звучать  для  вас.[/i]

______

[b]ГЛОСАРІЙ
[color="#ff0000"][/color][/b]
[color="#ff0000"][b]Цикл  I:  Месопотамія[/b][/color]

[b]Амітіс[/b]  —  мідійська  царівна,  донька  царя  Кіаксара,  дружина  Навуходоносора  II,  заради  якої  було  створено  Висячі  сади.

[b]Вавілон[/b]  —  величне  місто-держава  в  Месопотамії  на  річці  Євфрат,  столиця  Нововавілонського  царства,  що  впало  за  одну  ніч  під  ударами  персів.

[b]Валтасар[/b]  —  принц-регент  Вавілона,  який  влаштував  зухвалий  бенкет  під  час  облоги  міста  і  побачив  вогняне  пророцтво  на  стіні  палацу.

[b]Висячі  сади  Семираміди[/b]  —  одне  з  семи  див  світу;  ступінчаста  квітуча  споруда  у  Вавілоні,  зведена  для  цариці  Амітіс.

[b]Етемена́нкі  [/b]—  грандіозний  зіккурат  (ступінчастий  храм)  у  Вавілоні,  присвячений  богу  Мардуку  (Вавілонська  вежа).

[b]Євфрат  [/b]—  велика  річка  в  Месопотамії,  на  берегах  якої  стояв  Вавілон  і  чиє  русло  змінили  перси  для  штурму  міста.
[b]
Зіккура́т  [/b]—  багатоярусна  культова  споруда  (ступінчаста  піраміда)  у  Месопотамії,  що  поєднувала  функції  храму  та  обсерваторії.

[b]Кіаксар[/b]  —  могутній  цар  Мідії,  батько  цариці  Амітіс.

[b]Кір  II  Великий  [/b]—  перський  цар,  засновник  імперії  Ахеменідів,  який  завоював  Вавілон  за  допомогою  військової  хитрості.

[b]Навуходоносор  II  [/b]—  великий  цар  Нововавілонського  царства,  полководець  і  будівничий  Висячих  садів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067913
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2026

Ірина Вовк. "АРСІНОЯ. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 7)

[color="#ff0000"][b]Фінал.  Останній  крок  Лагіди
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i][b]«Історія  запам'ятає  її  як  коханку  Риму.  
Мені  ж  вона  залишить  право
 бути  його  єдиним  незавойованим  ворогом».[/b]
             З  уст  царівни  Єгипту  Арсіної,  наймолодшої  з  Лагідів[/i]
[/color]
Римський  офіцер  стоїть  на  відстані  удару  меча.  Він  чекає,  що  я  буду  благати,  чекає,  що  я  впаду  на  коліна  перед  статуєю  пишногрудої  Богині.  Але  боги  мовчать.  Боги  завжди  мовчать,  коли  говорять  мечі  і  сариси  Клеопатри.  Осквернене  святилище  замовкає.  Жерці  позаду  падають  на  коліна.
Я  роблю  крок  уперед,  назустріч  оголеній  сталі.  Я  скидаю  білий  каптур  жриці,  дозволяючи  легенькому  ефеському  вітру  востаннє  торкнутися  мого  обличчя.  Нехай  дивиться.  Нехай  бачить,  як  Рим  убиває  не  безіменне  дівча  без  роду  й  племені,  не  перелякану  черницю  біля  підніжжя  жертовного  вівтаря,  а  останню  Лагіду,  вільну  царицю  Єгипту.  Меч  злітає,  ловлячи  спалах  далекої  блискавки  на  світанковому  небі.
Холодна  сталь  пробиває  тонкий  льон  на  моїх  грудях.  Біль  приходить  не  одразу  –  спочатку  лише  дивне  тепло,  що  розливається  по  тілу,  вимиваючи  з  мене  роки  вигнання,  страху  та  образи.  Я  падаю  на  мармурові  сходи,  і  моя  кров  повільно  заповнює  сніжно-білі  рельєфи,  різьблені  візерунки  Артемісіону  –    сцени  божих  любощів  і  полювання,  залишаючи  на  холодному  мармурі  темно-багряні,  густі,  майже  чорні  сліди,  схожі  на  химерні  візерунки  зів'ялих  квітів.        
…Єгипетські  троянди,  квіти  моєї  землі!..  Мої  улюблені…
[color="#ff0000"][i]«Почуй  мене,  Діво  срібного  лука,  що  тримає  в  руках  мою  Долю!  Нехай  твій  місячний  диск  освітлює  мій  шлях,  а  твоя  стріла  вразить  кожного,  хто  прийде  з  мечем  у  твій  дім!..»  [/i][/color]Переді  мною  відкривається  Зала  Двох  Правд,  що  веде  на  Поля  Іалу.
Я  заплющую  очі.  На  моїх  губах  знову  смак  солі  –  солоний  подих  Александрійської  гавані,  солоні  сльози  римського  натовпу,  солона  кров  моєї  династії.  Ти  думаєш,  що  перемогла,  Клеопатро?  Ти  купила  свій  трон  ціною  римської  постелі,  спочатку  одного  триумвіра,  тепер  іншого.  Але  твоє  золото  скінчиться,  а  твої  римляни  зрадять  тебе,  як  зраджували  всіх  до  тебе  і  після  тебе.  Історія  запам'ятає  тебе  як  коханку  Риму,  яка  втратила  все.  А  мене  –  як  останню  з  роду  Лагід,  некороновану,  що  померла  на  сходах  Храму  неупокореною.
[b]  [i]«…  Я  залишаю  собі  право  і  за  горизонтом  бути  твоїм  
               незавойованим  ворогом,  Риме!..»[/i][/b]
                                                                                                                             ***    
   [i]  1-17  серпня  2026,  Львів[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067850
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2026

Ірина Вовк. "АРСІНОЯ. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 6)

 [color="#ff0000"][b]          Пурпурові  вітрила  Тарса[/b][/color]

[color="#ff0000"][b]«Кохання  римського  генерала  коштує  дорого,
 якщо  його  ціна  —  
голова  молодшої  сестри».[/b]
[i]З  уст  цариці  Клеопатри  у  короні  Об’єднаного  Єгипту[/i]
[/color]
…Вітер  з  моря  здіймає  поділ  моїх  білих  шат.  Цей  вітер  приніс  у  моє  життя  наказ,  підписаний  у  Тарсі.  Наказ,  де  моя  кров  стала  розмінною  монетою  для  нової  любовної  вистави.  Ілюзія  безпеки  розвіялася,  коли  Юлій  Цезар  упав  від  ножів  у  своєму  сенаті  –  залізо  наздогнало  його,  як  колись  наздогнало  мого  генерала  Ахіллу.  Я  думала,  що  це  мій  шанс,  але  на  Схід  прийшов  новий  хижак  –  Марк  Антоній.
Мені  розповіли  про  те,  що  сталося  в  Тарсі.  Мій  шпигун,  старий  грек-торговець,  повернувся  з  тремтячими  губами.
                   –  Твоя  сестра  знову  зробила  це,  Арсіноє,  –  шепотів  він  у  затінку  священного  гаю.  –  Вона  припливла  до  Антонія  на  золотій  лодії  під  пурпуровими  вітрилами.  Одягнена  як  Афродіта.  Весь  Тарс  збожеволів.  Вона  влаштувала  бенкет,  якого  земля  ще  не  бачила.  Наприкінці  ночі,  коли  Антоній  був  п'яний  від  кіпрського  вина  та  її  парфумів,  він  схопив  її  за  руку  і  закричав:                      
[i]«Проси,  чого  хочеш,  володарко  мого  серця!  Мої  легіони  –  твої!»[/i]
                   Я  заплющила  очі,  слухаючи  його,  і  вже  знала  відповідь.
             –  І  що  вона  попросила?  –  мій  голос  був  тихим,  як  шелест  торішнього  листя.
             –  Вона  не  просила  золота,  царице.  Вона  подивилася  на  нього  своїми  темними  очима  і  прошепотіла:  [i]«В  Ефесі,  під  крилом  Артеміди,  ховається  змія,  що  хоче  забрати  мій  трон.  Принеси  мені  її  смерть,  Антонію,  і  Єгипет  буде  твоїм»[/i].  Антоній  посміхнувся,  підняв  кубок  і  викликав  свого  центуріона.  Наказ  уже  в  дорозі.
                                                                                       ***
             …Тож  тепер  я  тут.  Брязкіт  заліза  вже  зовсім  близько,  він  розриває  передранкову  тишу  моєї  в'язниці.  Центуріон  піднімається  сходами,  його  обладунки  брязкають  у  такт  моєму  серцю,  яке  раптом  заспокоїлося.[b]  [i]Сім  років  очікування  закінчилися…  Нарешті.[/b]
[/i]

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067788
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2026

Ірина Вовк. "АРСІНОЯ. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 5)

 [color="#ff0000"][b]    Ліс  із  каменю[/b][/color]
[color="#ff0000"][b][i]«Храм  –  чудове  сховище  від  світу  людей,
 але  в  ньому  немає  стін  від  власної  пам'яті».[/i][/b]
             [i]  З  уст  невпізнаної  жриці  Храму  Артеміди[/i][/color]

…Центуріон  робить  по  сходах  ще  три  кроки  вгору.  Його  залізні  каліги  б'ють  по  різьбленому  мармуру,  який  сім  років  служив  мені  захистом.  Сім  років  надії.  Сім  років  ілюзії,  яка  сьогодні  розсипається  на  порох.  Храм  Артеміди,  одне  з  чудес  світу,  став  для  мене  одночасно  і  рятівним  ковчегом,  і  золотою  кліткою.
Цей  храм  був  гігантським  лісом  із  каменю.  Сто  двадцять  сім  колон,  кожна  заввишки  з  корабельну  щоглу,  тримали  на  собі  дах,  що  губився  десь  у  синяві  малоазійського  неба.  У  цих  величних  камінних  стінах  жила  Богиня-мисливиця  Старої  Еллади,  яка  дарувала  притулок  тим,  хто  тікав  від  людського  суду.  Я  теж  знайшла  захист  під  її  крилом.  
Тут,  в  Ефесі,  час  мав  інший  смак.  Не  той  гарячий,  стрімкий,  як  нільська  вода  під  час  «ахе́ту»,  а  густий  і  застійний,  мов  оливкова  олія.  Я  носила  тонкий  іонійський  льон,  який  пахнув  лавандою  та  сухим  степом,  а  не  кіптявою  александрійських  пожеж.  Я  навчилася  опускати  очі  перед  верховними  жерцями,  навчилася  тримати  срібну  амфору  так,  щоб  мої  руки  не  тремтіли.  Проте  під  білими  шатами  жриці  я  все  ще  носила  шрами  від  золотих  ланцюгів  Цезаря  на  моїх  зап'ястях.  Вони  відгукувалися  глухим  болем  на  дощ,  щоразу  нагадуючи,  хто  я  є.
Часто  вечорами,  коли  прочани  залишали  подвір'я  Храму,  я  виходила  на  терасу  і  дивилася  в  бік  моря.  Філософи,  що  приходили  до  Артемісіону,  любили  вести  зі  мною  розмови  про  Долю.  Вони  думали,  що  говорять  із  упокореною  царівною.
                 –  Час  лікує  гнів,  принцесо,  –  сказав  мені  якось  старий  сивий  мислитель  з  Афін.  –  Подивіться  на  ці  колони.  Вони  стоять  віками,  байдужі  до  людських  пристрастей.  Богиня  дарувала  вам  спокій.
                 –  Богиня  дарувала  мені  відтермінування,  –  відповіла  я  тоді,  дивлячись  на  натовп.  –  Спокій  буває  лише  в  мулі  Нілу.  Клеопатра  не  забуде  мене.  Вона  знає,  що  поки  єгиптяни  пам'ятають  моє  ім'я,  її  трон  тримається  лише  на  римських  списах-сарисах.
Я  вивчала  кожне  нове  обличчя  в  натовпі  прочан  в  очікуванні  найманців  Клеопатри.  Сім  років  я  жила  з  цим  страхом.  Сім  років  моїм  головним  внутрішнім  монологом  був  один  єдиний  діалог  із  власною  тінню:  
       [i]    [b]«Сьогодні?  Чи  завтра?  Чи  коли  зацвітуть  мирти?»
[/b]
[/i]
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067741
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2026

Ірина Вовк. "АРСІНОЯ. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 4)

 [color="#ff0000"]  [b]  Вага  Римського  золота[/b][/color]

[color="#ff0000"][i][b]«Ті,  хто  хотів  бачити  моє  приниження,  
побачили  власну  жорстокість».[/b][/i]
                   [i]З  уст  царівни  Єгипту  Арсіної[/i]
[/color]
Мої  пальці  торкаються  срібного  амулета  на  шиї  жриці.  Він  легкий,  майже  невагомий  –  не  те  що  ланцюги,  які  римський  центуріон  поклав  на  мої  плечі,  намагаючись  зламати  хребет  єгипетській  царівні.  Потім  був  Рим.  О,  цей  страшний,  брудний,  крикливий  Рим!  Повітря  було  густим  від  диму  кадильниць,  пахощів  лавру  та  запаху  поту  тисяч  плебеїв,  що  зібралися  вздовж  Священної  дороги  під  час  чотириразового  тріумфу  Юлія  Цезаря.
Мене  везли  через  натовп,  і  за  наказом  Цезаря  на  мені  були  не  залізні,  а  золоті  ланцюги-«поножі».  Це  золото,  покликане  підкреслити  багатство  підкореного  Єгипту,  важило  більше,  ніж  моє  власне  тіло.  Воно  впивалося  в  мої  зап'ястя  і  щиколотки  –  кожен  порух  рук  лягав  вогняним  змієм-Сетом  на  мої  рамена,  кожен  крок  завдавав  нестерпного  болю  і  залишав  кривавий  слід  на  камінні  Священної  дороги.  Я  знала,  що  в  кінці  мене  чекає  зашморг  у  підземній  Мамертинській  в'язниці.  Мені  хотілося  впасти,  але  я  згадувала  обличчя  Клеопатри…  й  прямувала  далі.  Я  дивилася  на  римських  плебеїв  зневажливо,  як  на  рабів.
…І  раптом  натовп  замовк.  Усе  потонуло  в  тиші.  Величезний,  хижий  Рим,  який  хвилину  тому  ревів  у  передчутті  кривавого  видовища,  раптом  занімів.  Натовп,  що  звик  глузувати  з  повержених  ворогів,  плювати  в  обличчя  царям,  дивився  на  мене  й  не  знаходив  чудовиська,  яким  його  лякали.  Замість  криків  прокотився  глухий,  наче  підземний,  шепіт.  О  диво  з  див!..  Вони  співчували  мені.  Жіночі  очі  заблищали  від  сліз,  а  загартовані  в  боях  чоловіки  ховали  погляди,  не  витримуючи  моєї  ганьби.  Тріумф  Цезаря  захлинувся  –  повітрям  розлився  гіркий,  липкий  сором.  Юлій  надто  добре  вмів  читати  по  обличчях  плебсу;  він  зрозумів,  що  моя  смерть  стане  не  його  перемогою,  а  його  тавром.  І  кат  відступив.  
Він  залишив  мені  життя,  але  відібрав  усе  інше:  Ганімеда,  чий  слід  назавжди  загубився  в  темних  лабіринтах  римських  в’язниць,  і…  саму  свободу.  Мене  знову  закували  в  залізо  і,  наче  живий  трофей,  під  посиленою  вартою  відправили  сюди,  в  Ефес.  
                           
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067658
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2026

Ірина Вовк. "АРСІНОЯ. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 3)

   [color="#ff0000"]      [b]Залізна  «черепаха»[/b][/color]
[b][i]«Коли  фортуна  зраджує  царів,
 золото  їхніх  обладунків  стає  їхньою  труною».[/i][/b]
[color="#ff0000"][i]Давньоримський  афоризм  часів  Александрійської  війни
[/i][/color]
Клинки  легіонерів  вириваються  з  піхов  із  пронизливим,  холодним  скреготом.  Цей  залізний  звук  я  вже  чула.  Тоді,  коли  залізна  стіна  римських  щитів  зламала  мою  армію  біля  Нілу.  Розуміючи,  що  час  працює  проти  нас,  я  наказала  єгипетському  флоту  заблокувати  гавань.  Я  сама  піднялася  на  борт  флагманської  трієри,  відмовившись  залишатися  в  безпечному  наметі.  Вітер  розвівав  моє  коротке  волосся,  а  в  очах  відбивався  блиск  тисяч  бронзових  та  залізних  шоломів.
Александрійська  гавань  перетворилася  на  арену  запеклої,  кривавої  м'ясорубки.  Єгипетські  кораблі  під  командуванням  Ганімеда  таранними  ударами  трощили  римські  судна,  вода  навколо  Фароського  маяка  стала  багряною  від  крові,  а  повітря  здригалося  від  криків  поранених  і  брязкоту  абордажних  гаків.  В  один  із  моментів  Цезар  сам  ледь  не  загинув  –  його  човен  почав  тонути  під  вагою  солдатів,  і  великому  римському  полководцю  довелося  плисти  вплав,  тримаючи  свої  сувої  в  зубах.
Але  фортуна  Риму  переважила  єгипетську  лють.  Невдовзі  з  боку  Сирії  підійшло  величезне  сухопутне  військо  під  керівництвом  Мітрідата  Пергамського.  Наша  армія  опинилася  затиснутою  в  лещата.  Я  пам'ятаю  ту  битву  біля  річки,  пам'ятаю,  як  залізна  «черепаха»  римлян  зімкнулася  навколо  нас,  де  в  мулі  втопився  мій  бідний  брат  Птолемей.  Його  золотий  панцир  став  його  труною.  Побачивши  смерть  царевича,  Ганімед  спробував  потягнути  мене  до  коней,  але  було  запізно.
…Коли  мене,  брудну  й  зв'язану  по  руках  грубими  мотузками,  привели  до  тронної  зали  палацу  Брухіон,  Клеопатра  сиділа  на  моєму  троні  поруч  із  Цезарем.  Вона  підійшла,  торкнулася  пальцем  моєї  щоки,  на  якій  запеклася  кров,  і  тихо  сказала:
                     [i]  –    Ти  програла,  маленька  дурненька.  Світ  належить  Риму.[/i]
 [color="#ff0000"]      [b]    [i]  –    Світ  належить  тим,  хто  не  стає  перед  Римом  на  коліна,  –виплюнула  я  їй  в  обличчя.[/i][/b][/color]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067606
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2026

Ірина Вовк. "АРСІНОЯ. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 2)

[color="#ff0000"][b]  Дарунок  Середземного  моря[/b][/color]

[color="#ff0000"][b][i]«Помста  –  це  напій,  який  найкраще  смакує,      
коли  він  зачерпнутий  з  глибин  моря»[/i].
   Афоризм  Стародавнього  Єгипту[/b]
[/color]
…Центуріон  піднімає  руку,  даючи  знак  своїм  людям  оточити  сходи.  Позаду  нього  чути  шум  прибою  Егейського  моря.  Але  повітря  знову  пахне  інакше.  Воно  пахне  річковим  мулом  і  підземною  вологістю  Торговельної  гавані.  Сонце  наступного  дня  встало  над  Александрією  важке  й  багряне.  Табір  єгипетської  армії  більше  не  нагадував  розгублену  чернь;  моя  присутність  повернула  солдатам  гордість.  Проте  всередині  командування  зріла  інша,  тиха  війна.
Генерал  Ахілла  спробував  розмовляти  зі  мною  як  із  дитиною.
                     –    Твоє  ім'я    –  це  прапор,  дівчинко,  –  самовпевнено  посміхався  він  у  своєму  наметі.  –  Але  тримати  цей  прапор  будуть  мої  чоловічі  руки.  Ти  сидітимеш  тихо.
                   –    Мої  руки  носили  золото  Лагідів,  генерале,  –  відповіла  я,  не  відводячи  погляду.  –  Вони  втримають  і  меч.
Він  не  повірив.  Він  думав,  що  євнух  і  сімнадцятирічна  дівчинка    –  це  легка  здобич.  Як  же  він  помилявся.  Того  ж  вечора,  коли  його  кров  омила  коріння  мого  похідного  шатра,  я  вийшла  до  солдатів,  тримаючи  його  відрубану  голову  за  волосся.
                 –  Ахілла  зрадив  Єгипет!  –  вигукнула  я  в  тишу  табору.  –  Відтепер  ваш  стратег  –  Ганімед.  Хто  має  сумніви  –  нехай  вийде  вперед!
                 Ніхто  не  вийшов.  Вони  підняли  щити.  Я  стала  їхньою  царицею  війни.
–  Вони  сильні  на  суші,  царице,  –  говорив  мені  Ганімед,  схилившись  над  картою  підземних  акведуків  Александрії.  –  Римські  легіони  не  зламати.  Але  вони  хочуть  пити.  Александрія  п'є  воду  з  Нілу  крізь  ці  канали.  Що,  як  ми  напоїмо  їх  морем?
  –    Зроби  це,  –  наказала  я.  –  Нехай  вони  дізнаються,  яка  на  смак  єгипетська  помста.
Я  особисто  спускалася  в  підземелля,  тримаючи  смолоскип,  і  дивилася,  як  великі  дерев'яні  колеса  качають  солону  морську  піну  в  цистерни  Брухіона.  Я  заплющувала  очі  й  уявляла,  як  Клеопатра  підносить  до  губ  золотий  кубок,  очікуючи  солодкого  фалернського  вина,  а  натомість  відчуває  на  язику  гіркий,  мертвий  смак  моря.  Я  чула  їхні  крики  відчаю  крізь  стіни.  Надія  на  швидку  перемогу  здавалася  такою  близькою…  такою  реальною,  але  я  ще  не  знала,  що  за  горизонтом  уже  збиралися  свіжі  сили  ворога.
                                                                                                   ***
[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067555
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2026

Ірина Вовк. "АРСІНОЯ. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 1)

[color="#ff0000"][b]  Александрійське  полум'я[/b]
[/color]
[i]…Холод.  Мармур  під  моїми  босими  ногами  завжди  був  холодним,  але  сьогодні  він  здається  крижаним.  Я  чую  цей  звук.  Його  ні  з  чим  не  переплутаєш.  Важкий,  ритмічний  брязкіт  залізних  римських  каліг  об  священні  сходи  храму  Артеміди.  Вони  йдуть  по  мене.  Жерці  навколо  кричать,  благають  богів  про  милосердя,  згадують  стародавній  закон  «асилії»,  але  хіба  залізо  Антонія  колись  зважало  на  богів?  Хіба  моя  сестра  Клеопатра  колись  боялася  проклять?
Я  стою  на  вершині  сходів  в  Ефесі,  вдихаю  душне,  передгрозове  повітря  і  відчуваю  на  губах  дивний  присмак.  Сіль.  Знову  ця  проклята  сіль.  Вона  переслідує  мене  все  життя.  Римські  легіонери  на  чолі  з  центуріоном  проходять  перші  мармурові  колони.  На  небі  спалахує  блискавка,  розрізаючи  хмари  над  Ефесом  червоним  світлом.  Цей  колір  повертає  мене  туди,  де  все  почалося.  У  ніч,  коли  Александрія  перетворилася  на  гігантський  жертовник.[/i]

Червоне  заграва  танцювала  на  мармурових  обличчях  німф  у  нашому  саду  в  Брухіоні,  перетворюючи  білий  камінь  на  свіжу  кров.  Горіла  гавань.  Горіли  мої  дівочі  ілюзії.  Мені  було  сімнадцять,  і  я  дивилася  у  вікно  на  мою  Александрію  –величне  місто,  збудоване  з  білого  мармуру  та  вапняку,  що  світилося  під  єгипетським  сонцем  мов  перлина  на  березі  синього  моря.  Я  бачила  вдалині  Фароський  маяк,  цей  гігантський  триповерховий  стовп  світла,  який  зараз  тонув  у  диму  палаючих  кораблів.  Я  бачила  широкі,  прямі  як  стріла  проспекти,  що  перетинали  місто,  де  зазвичай  вирував  натовп  греків,  єгиптян  та  юдеїв.  Палац  Брухіон,  наша  родова  цитадель,  з  його  розкішними  колонадами,  мозаїчними  підлогами,  де  були  викладені  сцени  полювання,  та  тінистими  садами  з  екзотичними  птахами,  перетворився  на  пастку.  За  його  стінами  Цезар  палив  наш  світ,  щоб  зігріти  мою  старшу  сестру.  Клеопатра  ділила  ложе  й  долю  з  цим  лисим  римським  генералом.  Вона  обрала  шлях  рабині,  яка  купує  трон  ціною  підкорення  Риму  власним  тілом.  А  я  відчувала,  як  усередині  мене  закипає  крижана  лють  нашої  династії  Лагідів.
Важка  завіса  тоді  хитнулася,  і  до  покоїв  влетів  Ганімед.  Мій  вірний,  добрий  Ганімед.  Його  обличчя  було  сірим  від  кіптяви.  За  його  спиною  вже  чулися  крики  латиною  –  римські  патрулі  обшукували  сусідні  кімнати.
               –    Сядь,  дитино,  –  важко  дихаючи,  прохрипів  він,  вихоплюючи  з-за  пояса  ніж  для  сувоїв.  –  Сядь  і  заплющ  очі.  Птолемея-хлопчика  вони  вже  закрили  в  покоях.  Клеопатра  віддала  палац  лисому  генералу.  Наш  єдиний  шлях  –  до  армії  Ахілли.  Але  царівна  не  вийде  крізь  стічні  канали.                                          
                 –    Тоді  вийде  воїн,  –  відповіла  я,  і  мій  власний  голос  злякав  мене  своєю  твердістю.
Я  пам'ятаю  шелест,  з  яким  моє  довге  темне  волосся  падало  на  мозаїку  підлоги.  З  кожним  пасмом  з  мене  спадала  дитинна  безтурботність.
                 –  Ти  тепер  не  молодша  принцеса,  Арсіноє,  –  шепотів  Ганімед,  накидаючи  на  мою  хлопчачу  голову  брудний  каптур.  –  Ти  тепер  –  смерть  для  своєї  сестри.  Або  вона  для  тебе!..
                   Ми  повзли  крізь  гнилі  підвали,  чуючи,  як  нагорі  з  тріском  руйнується  Велика  Бібліотека,  ховаючи  під  попелом  мудрість  віків.  Коли  наш  маленький  рибальський  човен  відірвався  від  причалу,  я  озирнулася  на  палаючий  палац.  Я  знала,  що  Клеопатра  там.

               [color="#ff0000"]    [b]      [i]  «Дивись  на  цей  вогонь,  сестро,  –  думала  я.  –  Він  незабаром  погасне.  
А  от  моя  лють  –  ні».[/i][/b]
[/color]
                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067495
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2026

Ірина Вовк. "АРСІНОЯ. Забута тінь на сходах Артеміди"

   [color="#ff0000"][i]Її  ім’я  викреслили  з  папірусів,  а  її  історію  затьмарила  слава  старшої  сестри.  Коли  Клеопатра  VII  обрала  шлях  підкорення  Риму,  [color="#ff0000"][b]сімнадцятирічна  царівна  Арсіноя  IV[/color]  [/b]поруч  з  братом-царевичем  Птолемеєм  обрала  бунт.  Вона  очолила  єгипетську  армію,  тримала  в  облозі  Юлія  Цезаря,  труїла  римські  колодязі  морською  водою  та  пройшла  крізь  лють  і  сльози  римського  тріумфу  в  золотих  кайданах.  Заслана  в  далекий  Ефес  під  захист  богині  Артеміди,  вона  сім  років  жила  в  тіні  очікування  неминучого  удару.
В  нашій  оповіді  царівна  Арсіноя  постане  як  остання  жриця  Єгипту  на  сходах  храму  Артеміди,  за  кілька  хвилин  до  смерті.  Остання  вільна  жінка  з  династії  Птолемеїв  (Лагідів)  згадує  вогонь  Александрії,  власну  кров  на  римській  бруківці  та  ціну,  яку  довелося  заплатити  за  право  померти  невпокореною.  Історія  про  те,  що  буває,  коли  дві  рідні  сестри  стають  смертельними  ворогами  в  грі,  де  на  кону  –  Об’єднана  корона  Єгипту,  а  над  нею  владолюбний  Рим.[/i][/color]
***

[i][color="#ff0000"][b]«Богам  не  потрібні  наші  корони.  
Їм  потрібна  наша  непокірність»[/b]
З  уст  невпізнаної  жриці  Храму  Артеміди[/color]
[/i]
Золоте  сонце  Егейського  моря  повільно  занурювалося  у  воду,  заливаючи  передвечірнім  світлом  Ефес  –  одне  з  найвеличніших  міст  античного  світу.  З  висоти  пташиного  лету  воно  здавалося  розкішним  мармуровим  килимом,  розгорнутим  між  зеленими  пагорбами  та  гамірною  гаванню,  де  рипіли  щоглами  кораблі  з  усіх  усюд  Ойкумени.  Але  серцем  цього  світу  був  Артемісіон  –  Храм  Артеміди  Ефеської,  що  височів  над  містом  як  білосніжне  диво.
Прохолода  Артемісіону  не  рятувала  від  задухи,  що  повзла  з  узбережжя.  Тут,  між  лісом  вісімнадцятиметрових  гігантських  мармурових  колон,  повітря  здавалося  густішим,  майже  відчутним  на  смак  –  воно  просякло  солодким  димом  ліванського  ладану,  який  сизими  хвилями  піднімався  до  різьбленої  кедрової  стелі.  Проте  окрім  солодощів,  тут  можна  було  відчути  і  гіркоту  мірри,  і  жертовний  запах  застарілої  крові.  Храм  тиснув  своєю  нелюдською  величчю.  У  напівтемряві  целли,  де  панував  вічний  сутінок,  височіла  прадавня  статуя  багатогрудої  богині,  витесана  з  чорного  ебонового  дерева,  увитого  золотом,  прикрашена  тисячами  коштовностей.  Її  очі-обсидіани  вихоплені  з  темряви  вогнями  жертовників,  дивилися  крізь  дим  байдуже  й  пильно.  Поруч  неї  стояла  Арсіноя.  Остання  вільна  принцеса  Єгипту,  молодша  донька  фараона  Птолемея  Авлета,  тепер  носила  шафранову  фату  ефеської  жриці.  Її  обличчя  було  юним,  майже  дитячим,  проте  в  темних  глибоких  очах  світилася  гордість  жінки,  яка  знала  смак  влади  і  гіркоту  римських  кайданів.
Сьогодні  Арсіноя  не  була  вигнанницею.  Сьогодні  вона  ставала  голосом  самої  богині  Артеміди.
Вона  стояла  перед  вівтарем,  нерухома,  мов  висічена  з  того  ж  пароського  мармуру,  що  й  стіни  святилища.  Важкий  білосніжний  пеплос,  скріплений  на  плечах  золотими  фібулами-бджолами,  спадав  бездоганними  складками,  підкреслюючи  строгу,  майже  військову  поставу  єгипетської  царівни.  Золота  пектораль  на  її  грудях  –  єдине,  що  лишилося  від  колишнього  блиску  Александрії  –  відкидала  полум’яні  полиски  на  обличчя.  Позаду  вівтаря  двоє  храмових  служителів  міцно  тримали  молоду  лань  із  визолоченими  рогами  –священний  символ  Артеміди  –  але  тварина  все  одно  дико  косила  оком  на  вогонь  і  била  копитом  мармур.
Коли  хор  дівчат-колегій  замовк,  тиша  впала  на  храм  із  гуркотом  обвалу.  Арсіноя  ступила  крок  уперед.  Тіні  від  полум'я  затанцювали  на  її  високих  вилицях.  Вона  поклала  точену  долоню  на  тремтячу  білу  шию  тварини  й  зазирнула  в  застиглі  від  жаху  зіниці.  Спокій  єгиптянки  –  холодний,  мов  нерухомий  нічний  Ніл  –  передався  лані.  Вона  раптом  затихла,  скорившись,  ніби  відчуваючи  сакральність  миті.  Арсіноя  окропила  її  голову  кришталевою  водою  з  річки  Каїстр,  щедро  посипала  її  зернами  ячменю,  прикрасила  тонкі  роги  вінком  із  дикої  маслини  і,  затиснувши  у  долоні  руків’я  ритуального  ножа-маха́йри,  заговорила  голосом,  у  якому  туга  вигнанки  переплелася  з  незламною  волею:  
 –  О  Велика  Артемідо,  Володарко  лісів  і  Золотого  Лука!  Ти,  що  царюєш  у  пишному  Ефесі,  Владичице  бджіл,  диких  звірів  і  Захиснице  невинних!  Поглянь  на  мене,  Арсіною,  чию  кров  прагне  пролити  рідна  сестра,  і  чий  дім  відібрав  Рим.  Я  втратила  земне  царство,  але  знайшла  твій  небесний  захист.  
([i]Хор  [/i]вступає  в  унісон  тихим,  тужливим  співом):
–    Почуй  вигнанку,  Пречиста!  Почуй  доньку  Сонця,  відірвану  від  рідних  берегів!
[i]Арсіноя[/i]  (зрізаючи  ножем  ніжне  пасмо  шерстин  із  чола  лані  і  кидаючи  його  у  вогонь  вівтаря):
 –  Прийми  в  жертву  цю  лань  –  таку  ж  чисту,  як  сніг  на  вершинах  Тмола,  лагідну,  як  нічне  світло  Селени,  й  дику,  як  твоя  незаймана  воля.  Нехай  її  кров  омиє  цей  вівтар,  а  мені  дарує  твій  непорушний  щит.  
([i]Хор[/i]  посилює  звучання,  до  співу  додаються  ритуальні  флейти-авлоси):
–  Прийми  дар,  Стрілодержице!  Залікуй  тугу  в  її  серці,  поверни  царство     приниженій  землі!
[i]Арсіноя:  [/i]–  Ти  обіцяла  притулок  кожному,  хто  переступить  цей  поріг.  Будь  моєю  матір'ю,  Богине,  і  захисти  останню  доньку  Птолемеїв  від  меча  Клеопатри!  Даруй  моїм  ворогам  відплату  твоїх  невблаганних  стріл,  а  мені  –  силу  левиці!..
([i]Хор  [/i]вибухає  фінальним,  тріумфальним  закликом):
–  І́о,  Пейа́н!  Слава  Тобі!  Почуй  царівну  Нілу!  Пролий  свій  гнів  на  гордовитий  Рим!  Нехай  вогонь  вівтаря  підніметься  до  зірок!

…Дивлячись  на  те,  як  прекрасна  жертовна  ланя  заціпеніла  під  її  рукою,  Арсіноя  згадала  гіркі  слова  стародавньої  мудрості:  ніщо  не  зможе  втримати  жертву  біля  підніжжя  вівтаря  жертвоприношення,  якщо  вівтар  прагне  крові.  В  ту  ж  мить  холодна  криця  маха́йри  пройшла  крізь  білосніжну  вовну.  На  граційній  шиї  лані  спалахнула  кривава  риска.
Гаряча,  яскраво-червона  кров  бризнула  на  білий  мармур  вівтаря,  стікаючи  тягучими  струмками  в  ритуальні  жолоби.  Кілька  крапель  упали  на  бездоганні  білі  складки  пеплоса  Арсіної,  залишивши  на  них  слід,  схожий  на  пелюстки  дикої  єгипетської  троянди.  Це  був  недобрий  знак,  але  царівна  не  здригнулася.  Вона  дивилася,  як  життя  залишає  тіло  священної  тварини,  і  в  цьому  згасаючому  погляді  лані  їй  ввижалася  доля  її  ворогів.
Жриця  Артеміди  повільно  підняла  над  головою  золоту  чашу,  що  хижо  зблиснула  у  променях  прийдешнього  сонця,  наповнена  свіжою,  ще  теплою  кров’ю:
             –  Почуй  мене,  Володарко  звірів  і  нічного  неба.  Ти,  що  даруєш  життя  і  забираєш  його  без  жалю...  
З  цими  словами  Арсіноя  нахилила  чашу.  Темна  рідина  тонкою  цівкою  полилася  на  розпечене  вугілля  жертовника.  Повітря  прошив  шиплячий  звук.  
([i]Хор  [/i]зайшовся  ритуальним  криком-[i]«ололю́гою»[/i],  який  супроводжував  пролиття  крові  під  гучні  удари  тимпанів):
–  А-а-а-і-і-і!  Кров  пролито!  Вогонь  горить!  Почута  молитва  доньки  Нілу!  Ворогам  –  стріли,  вигнанці  –  трон!  Нехай  здригнеться  Рим!..
Вогонь  на  вівтарі,  відчувши  свіжу  офіру,  жадібно  спалахнув  угору,  викинувши  стовп  яскравого,  чистого  полум'я  під  саму  стелю  храму.
Хмара  солодкого,  п'янкого  диму  огорнула  фігуру  жриці,  перетворюючи  її  на  примарне  божество,  що  зійшло  до  смертних.  Вона  молилася  за  Єгипет,  але  в  кожному  слові  звучала  не  покора,  а  виклик  долі.
                                                                                                                                 ***
Арсіноя  опустила  порожню  чашу.  Червоне  криваве  вино,  торкнувшись  розпеченого  каменя,  востаннє  спалахнуло  коротким,  ненаситним  язиком  полум'я.  Рясний  сніп  іскор  розсипався  навсебіч.  Вхідними  колонами  Храму  раптово  прокотився  холодний  морський  вітер,  змусивши  вогонь  на  вівтарі  тривожно  здригнутися.  Жриця  заворожено  дивилася  на  цей  вогонь,  і  раптом  стіни  Ефеського  святилища  почали  танути  в  її  очах,  розчиняючись  у  густому  ядучому  диму.
Цей  тремтливий  вогник  на  вівтарі  Артеміди  миттєво  розрісся  до  небес,  перетворюючись  на  заграву,  яка  колись  спалила  її  юність.  Грізний  спів  ефеського  хору  в  її  пам'яті  змінився  на  дикі  крики  римських  легіонерів,  тріск  кедрових  балок  та  ревіння  пожежі,  що  пожирала  Королівський  квартал.
Тоді,  сім  років  тому,  Александрія  теж  палала,  наче  гігантський  жертовник.  І  першою  офірою  тієї  війни  була  вона  сама…
      …  І  серце  заплакало  мовчанням,  і  пам’ять  стікала  наче  кров  крізь  пальці  минулого…

 [color="#ff0000"]  [b]      [i]  «Вогонь  не  запитує,  хто  перед  ним  –  раб  чи  царівна.
                 Він  просто  випалює  минуле».
[/i][/b][/color]

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067427
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 10)

[color="#ff0000"][b]ЕПІЛОГ:  На  хвилях  Великої  Ріки
             [i]      (Минуло  двадцять  років.)[/i]
[/b][/color]
[b][i]Рік  30-ий  до  нашої  ери.  12  серпня.[/i][/b]  На  вцілілих  білих  сходах,  що  колись  вели  до  величних  залів  Головної  Бібліотеки,  сидів  старий  Філоксен.  Його  обличчя  було  помережане  зморшками,  а  сліди  від  страшних  опіків  на  долонях  назавжди  стягнули  шкіру.  Він  пережив  Цезаря,  пережив  Ахілла,  Ганімеда  і  довгі  роки  кривавих  громадянських  воєн  Риму  –  і  тріумвіра  Марка  Антонія,  і  виліпленого    з  мармуру  Октавіана…
Тепер  він  сидів  на  руїнах  свого  життя  і  дивився  на  пустку.  Римляни  відбудували  доки,  але  на  місці  Великого  сховища  знань  тепер  височіли  лише  казарми  та  гранітні  архіви  для  податкових  списків  нової  римської  провінції.  Мудрість  світу  поступилася  місцем  бюрократії  імперії.  Старий  граматик  витяг  із  пазухи  згорток  пергаменту  з  віршами  Сапфо,  які  зміг  згадати:
                   –  Пам'ять  –  це  все,  що  в  нас  залишилося,  Тімоне,  –  прошепотів  він  у  порожнечу.  –  Вони  думають,  що  їхнє  залізо  перемогло.  Але  залізо  іржавіє.  А  слова  житимуть,  навіть  коли  цей  Рим  перетвориться  на  пил.
…А  на  іншому  кінці  міста,  у  темній  усипальниці  палацу,  на  золотому  ложі  лежала  Вона.  Клеопатра,  остання  цариця  Єгипту,  була  вбрана  у  царське  золоте  вбрання  з  короною  Подвійного  Єгипту  та  діадемою-уреєм  на  чолі.  Її  очі  були  заплющені,  а  на  губах  застигла  ледь  помітна  горда  посмішка.  Отрута  аспида  вже  закінчила  свою  роботу.  
Вона  пішла  непереможеною.  Але  на  її  холодній  долоні  лежав  невеликий,  обпалений  по  краях  предмет  –  малий  бронзовий  уламок  римського  стилоса,  яким  Гай  Юлій  Цезар  колись,  у  ту  першу  шалену  ніч  пожежі,  креслив  на  її  столі  план  оборони.  Вона  зберігала  його  через  усі  роки.
Їхнє  кохання,  яке  народилося  під  акомпанемент  тріску  палаючих  сувоїв,  завершило  свій  лік.  Цезар  загинув  від  заліза  змовників  у  Римі.  Клеопатра  загинула  від  отрути  у  власній  столиці.  Але  в  історії  вони  назавжди  залишилися  разом  –  двоє  сонцеликих  титанів,  які  наважилися  любити  один  одного  в  епіцентрі  всесвітнього  буревію.
Пронизливий  холодний  вітер  трамонтана  із  Середземного  моря  залетів  через  вікно,  підхопив  із  підлоги  жменьку  сірого  пилу  –  того  самого  попелу  Бібліотеки,  що  за  двадцять  років  так  і  не  вивітрився  з  кутів  палацу  –  і  виніс  його  назовні.  Попіл  повільно  опустився  на  воду  Великої  гавані,  розчиняючись  у  хвилях  Великої  Ріки…
***

«Богині  Баст  гнучке  котяче  тіло
на  розпашілих  побережжях  Нілу...
Вже  Клеопатра  поринає  в  ніч,
легку  накидку  пориває  з  пліч  --
гойдає  барка  Месектéт  на  хвилях
м`які  ложниці  царських  спочивальнь,
інтими  сонцесяйних  почувань  --
тут  Цезаря  невтолені  змагання:
безсонна  ніч...  остання  ніч  кохання,
осягнення  солодкої  мети  --

ах,  Юлію,  ще  встигнеш  відпливти
в  підземний  Стікс  --  пронизаний  ножами  --
до  стін  Тартару,  Вогняної  Брами,
що  отверзає  смертникам  уста  --

отак  стебло  в  Озіріса  вроста
і  через  тіло  зерням  проростає  --

ще  самка-яструбиця  розпластає
по  твоїх  членах  пір`ячко  своє,
і  заклене:  "О  ж  и  й,  якщо  ти  є
просвітленим,  непроходящим  богом,
і  твоє  сім`я  плодиться  без  меж  --
тоді  ти  Оком  Гора  вік  почнеш,
і  твій  к  і  н  е  ц  ь  обернеться  п  р  о  л  о  г  о  м
до  вічного  блаженства  і  життя  --
нехай  воно  коштує  пролиття
гарячих  крапель  цезарської  крові...

...А  зараз  --  ніч  в  Єгипті,  Ніч  Любові,
сплетіння  тіл,  узори  із  ліан,
захланний  подих  уст,  безумний  тан
до  повної  нестями  і  знемоги...

...Це,  певно,  Хапі  оре  перелоги,
благословивши  Гора  гордий  лет...

[color="#ff0000"][b]...Світає...
 Повноводить  Ніл...  
     А  х  é  т...»*[/b][/color]

 
[i]  Червень  –  Липень  2026,  Львів
[/i]
*[b][i]Барка  "Месектет"  [/i][/b]--  у  міфології  Єгипту  щоночі  бог  Сонця-Ра  пересідає  з  денної  барки  у  нічну  і  перепливає  нею  Підземний  Ніл.

[b][i]Стікс,  Тартар[/i][/b]  --  у  греко-римській  міфології  зорові  образи  --  символи  Потойбіччя.  Тартар  --  "нижнє  Небо",  що  знаходиться  у  глибині  космосу,  нижче  від  Аїду.  Туди  були  скинуті  титани,  святотатці  і  дерзновенні  герої.  Допливають  у  Тартар  водами  Стіксу,  дослівно  "Ненависної  Ріки".

[b][i]Зображення  мумії  Озіріса,  пророслої  зерням  пшениці[/i]  [/b]--  символ  воскресіння  бога.  Подібно  до  Озіріса  воскресають  "богоподібні"  царедворці.

За  міфологією  Єгипту,  Ісіда  зачала  сина  Гора  від  мертвого  Озіріса,  прийнявши  образ  [b][i]самки-яструбиці,[/i]  [/b]розпластавшись  над  тілом  чоловіка  і  промовивши  магічне  заклинання.

[b][i]  Хапі  [/i][/b]--  персоніфікований  бог  Нілу,  що  посилає  розливи  і  запліднює  землю.

 [b][i]"Ахет"  [/i][/b]--  час  оживлення  природи  і  розливу  Нілу  триває  з  липня  по  жовтень.

[i]П.С.  Вірш  «Цезар  і  Клеопатра»  значно  випередив  у  часі  історико-романтичну  прозу  Ірини  Вовк  на  тему  Єгипту.  Написаний  8  травня  2003  р.  Увійшов  до  збірки  Ірини  Вовк  «Семивідлуння».  –  Львів:  Каменяр,  2008.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067350
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 9)

[color="#ff0000"][b]Нова  зоря  над  попелищем
[/b][/color]
Наступного  ранку  після  перемоги  Цезар  і  Клеопатра  знову  стояли  на  балконі  палацу  Брухейона.  Війна  закінчилася.  Вона  була  повноправною  царицею  Єгипту,  а  три  легіони  під  керівництвом  Руфіо  залишалися  в  місті  як  гарантія  її  влади.
Але  ціна  цієї  влади  лежала  перед  ними.  Чорна  пляма  на  місці  Бібліотеки  вже  не  диміла  –  дощі  змили  попіл  у  море,  залишивши  лише  потріскані  мармурові  фундаменти.  Старий  Філоксен  усе  ще  приходив  туди  щодня,  сідаючи  просто  на  уламки  колони.  Цезар  поклав  руки  їй  на  плечі.
             –  Усе  скінчено,  Клеопатро.  Твій  трон  у  безпеці.  Мої  солдати  відбудують  місто.
Клеопатра  повільно  поклала  руку  на  свій  живіт  –  там  уже  зароджувалося  нове  життя,  майбутній  Цезаріон,  дитя  двох  світів.
                 –  Ти  дав  мені  Єгипет,  Юлію,  –  промовила  вона,  дивлячись  йому  прямо  в  очі.  –  Але  ти  забрав  у  мене  Александрію,  яку  я  знала.  Наше  кохання  народилося  в  ту  ніч,  коли  горіли  папіруси  моїх  предків.  Воно  пахне  цим  димом,  воно  тримається  на  твоєму  залізі.  Я  ніколи  не  забуду  цього…  І  світ  не  забуде.
Вона  піднялася  навшпиньки  і  поцілувала  його  –  довго,  з  гіркотою  морської  солі  та  солодкістю  царської  влади.  Сонце  остаточно  зійшло  над  Великою  гаванню,  висвітлюючи  нову  епоху,  де  попіл  Александрійської  бібліотеки  назавжди  став  фундаментом  для  їхнього  величного,  трагічного  і  безсмертного  кохання.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067307
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 8)

[color="#ff0000"][b]Битва  за  Фароський  міст:  кохання  на  руїнах  світу[/b][/color]

Генеральний  штурм  Ганімеда  почався  на  світанку,  коли  море  навколо  Фароського  маяка  покрилося  сотнями  єгипетських  човнів.  Новий  командувач  кинув  у  бій  усе.   Битва  на  вузькому  молу  перетворилася  на  криваву  тисняву.  Ковші  єгипетських  суден  підійшли  впритул,  висадивши  десант  у  тил  римлянам,  корабель  Цезаря  почав  тонути  під  вагою  солдатів.
П’ятдесятидворічний  диктатор  скинув  важкий  позолочений  панцир,  затис  у  зубах  зв'язку  найважливіших  державних  паперів  і  стрибнув  у  бурхливе  море.  Гребучи  однією  рукою,  Цезар  плив  під  дощем  із  єгипетських  стріл.  Його  криваво-пурпуровий  плащ  залишився  качатися  на  хвилях  –  єгиптяни  виловили  його,  піднімаючи  вгору  як  трофей.
З  балкона  палацу  за  цим  жахом  спостерігала  Клеопатра.  Її  пальці  так  міцно  вп'ялися  в  мармурові  перила,  що  нігті  почали  кровоточити.  У  цю  хвилину  вона  бачила  в  ньому  не  римського  генерала.  Вона  бачила  чоловіка,  який  став  частиною  її  самої.  Якщо  він  загине,  її  трон  і  майбутнє  її  ненародженої  дитини  потонуть  разом  із  ним.
                 –  Не  смій  помирати,  Гаю  Юлію...  —  прошепотіла  вона,  і  вперше  за  всю  облогу  в  її  очах  з’явилися  сльози,  які  миттєво  висохли  від  гарячого  вітру.
Коли  Цезаря,  знесиленого,  вкритого  синцями  та  морською  сіллю,  витягли  на  борт  римської  трієри,  Клеопатра  безсило  опустилася  на  коліна.  Вона  зрозуміла  те,  чого  боялася  найбільше:  вона  кохала  цього  гордого  варвара  всупереч  спаленій  Бібліотеці  та  руйнації  її  столиці.


                                                                                                         ***
Тієї  ж  ночі,  після  того,  як  римлянам  неймовірними  зусиллями  вдалося  відбити  штурм,  Цезар  повернувся  до  її  покоїв.  Він  був  без  обладунків,  загорнутий  у  простий  вовняний  тога-плащ,  його  тіло  пахло  морем,  потом  і  кров'ю.
Клеопатра  чекала  на  нього.  У  кімнаті  не  було  світла,  окрім  багряного  відблиску  багаття,  яке  легіонери  палили  на  подвір'ї,  використовуючи  уламки  меблів  та  рештки  книжкових  шаф.  Вона  підійшла  до  нього  мовчки  й  змила  пальцями  залишки  сухої  морської  солі  з  його  щік.  Цезар  перехопив  її  тонку  кисть,  притиснув  до  своїх  губ.
               –  Я  бачила,  як  ти  падав  у  воду,  –  тихо  сказала  вона.  –  Я  думала,  що  море  забрало  моє  майбутнє.
–  Море  не  може  забрати  те,  що  належить  Фортуні,  Клеопатро,  –  відповів  Цезар,  притягуючи  її  до  себе.  –  А  моя  Фортуна  тепер  має  твоє  ім'я.
Їхні  обійми  на  руїнах  Александрії  були  відчайдушними,  майже  лютими.  Це  було  кохання  на  пороховій  бочці  під  акомпанемент  стогонів  поранених  за  вікном.
                   –  Твій  Рим  забере  тебе  у  мене,  –  прошепотіла  Клеопатра,  ховаючи  обличчя  на  його  грудях.  –  Ти  спалив  моє  місто,  ти  дав  мені  владу,  але  ти  залишиш  мене  одну  з  цим  попелом.
–  Рим  –  це  МОЯ  ДОЛЯ,  Клеопатро,  –  Цезар  гладив  її  темне  волосся.  –  Але  ти  –  єдина,  хто  зміг  змусити  мене  забути  про  Рим  хоча  б  на  одну  ніч.  Якщо  ми  виживемо,  я  зроблю  так,  що  весь  світ  схилиться  перед  нашим  сином.

...Через  два  тижні  прибули  довгоочікувані  сили  підкріплення  Мітрідата  Пергамського.  Кільце  облоги  було  розірване.  Генеральна  битва  відбулася  на  березі  Нілу.  Цезар,  знову  вдягнений  у  блискучий  панцир,  особисто  вів  легіони  в  бій.  Римляни  розчавили  армію  Ганімеда.  Єгипетські  війська  панічно  втікали.
Юний  цар  Птолемей  XIII,  намагаючись  врятуватися  на  золоченому  човні,  потонув  у  водах  Нілу  під  вагою  власного  золотого  панцира  –  річка  забрала  того,  хто  не  зміг  захистити  свою  землю.  Цезар  повертався  в  Александрію  як  абсолютний  тріумфатор.  Але  цей  тріумф  не  був  радісним.  Місто  було  тихим,  заляканим,  напівзруйнованим…

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067243
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 7)

[color="#ff0000"][b]            Зрада  під  покровом  ночі:  Смерть  полководця  Ахілла[/b][/color]

Поки  римляни  святкували  перемогу  над  спрагою,  у  таборі  єгиптян,  що  розкинувся  в  західній  частині  міста,  зріла  зовсім  інша  отрута  –  отрута  амбіцій  та  зради.  У  наметі  полководця  Ахілла  панувала  задуха.  Сам  воєначальник  сидів  за  столом,  вивчаючи  донесення  про  те,  що  римляни  знайшли  воду  на  узбережжі.  Стратегічний  замисел  провалився,  Цезар  знову  викрутився.
Позаду  нього  беззвучно,  наче  тінь,  з'явився  Ганімед.  Молодий,  честолюбний  офіцер,  який  за  останні  тижні  завоював  безмежну  довіру  юного  царя  Птолемея  XIII  та  його  хитрого  регента  Потіна.  Ганімед  вважав  Ахілла  надто  повільним,  надто  «грецьким»  у  його  методах  ведення  війни.  Він  прагнув  радикальних  дій,  прагнув  повного  винищення  римлян.
                     –  Ти  замислився,  Ахілле,  –  тихо  промовив  Ганімед,  підходячи  ближче.  –Твої  плани  з  водою  не  спрацювали.  Народ  починає  ремствувати.  Люди  кажуть,  що  ти  боїшся  Цезаря.  Що  ти  зволікаєш,  поки  римські  підкріплення  йдуть  із  Сирії.
Ахілл  різко  повернувся,  його  рука  інстинктивно  лягла  на  руків'я  меча.
                   –  Замовкни,  хлопчиську!  –  гримнув  він.  –  Облога  –  це  мистецтво  терпіння.  Кожен  мій  крок  прорахований.  Цезар  у  пастці,  і  єдине,  що  може  його  врятувати  –  це  наша  помилка.  Якщо  ми  кинемося  на  його  барикади  без  підготовки,  він  переріже  нас,  як  овець.
               –  Єгипту  більше  не  потрібне  твоє  терпіння,  –  холодно  відповів  Ганімед.
             У  цей  момент  поли  намету  розсунулися,  і  всередину  зайшли  четверо  гвардійців-галатів  із  оголеними  мечами.  За  ними  повільно  йшов  Потін,  чиє  обличчя  світилося  зловісною  посмішкою.
               –  Що  це  означає?!  –  Ахілл  схопився  з  крісла,  вихоплюючи  меч,  але  було  запізно.
               Ганімед  зробив  блискавичний  випад  вперед.  Його  короткий  єгипетський  клинок  пройшов  прямо  між  пластинами  обладунку  Ахілла,  пробиваючи  серце  полководця.  Ахілл  захрипів,  його  очі  широко  відкрилися  від  подиву  й  болю.  Важке  тіло  першого  полководця  армії  Птолемея  впало  на  ліванський  килим,  заливаючи  його  темною  кров'ю.
Потін  підійшов  до  тіла,  штовхнув  його  ногою  і  повернувся  до  Ганімеда.
–  Цар  Птолемей  XIII  оголошує  тебе  верховним  командувачем,  Ганімеде,  –  сказав  регент.  –  Роби  те,  що  маєш.  Очисти  наше  місто  від  загарбників.

                                                                                                     ***
Наступного  ранку  Цезар  і  Клеопатра  знову  стояли  на  балконі  палацу.  Перед  ними  лежало  згарище  Бібліотеки,  де  римські  солдати  вже  викладали  нові,  вищі  барикади  з  мармурових  уламків  колонад.  До  них  підбіг  Руфіо,  його  обличчя  було  напруженим.
–  Гаю  Юлію,  наші  шпигуни  з  єгипетського  табору  повідомляють:  Ахілла  вбито.   Командування  прийняв  Ганімед.  Цей  хлопець  –  фанатик.  Він  уже  збирає  всі  сили  для  генерального  штурму.  Він  збирається  атакувати  нас  одночасно  з  суші  і  з  моря,  використовуючи  залишки  флоту,  які  сховали  в  приватних  доках.
Цезар  подивився  на  море,  де  на  горизонті  вже  з'являлися  перші  вітрила  римських  кораблів  підкріплення,  які  вела  37-ма  когорта  з  Малої  Азії.  Битва  за  Александрію  виходила  на  свій  пік.
                   –  Ну  що  ж,  –  тихо  сказав  Цезар,  міцніше  стискаючи  кулаки.  –  Нехай  іде.  Новий  ворог  –  нові  помилки.  Ми  готові.
                 Клеопатра  не  дивилася  на  море.  Вона  дивилася  на  попіл,  який  вітер  усе  ще  носив  по  кутках  палацового  двору.  Вона  знала:  хто  б  не  переміг  у  цьому  новому  штурмі  –  римський  диктатор  чи  єгипетський  фанатик,  –  стара,  прекрасна  Александрія,  місто  вчених  і  поетів,  уже  ніколи  не  буде  колишньою.  Історія  зробила  свій  вибір,  і  цей  вибір  пахнув  кров'ю,  залізом  і  згорілим  папірусом.
                       
[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067198
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 6)

 [color="#ff0000"][b]                  Рада  у  таборі  єгиптян:  Гірка  вода  Брухейона[/b][/color]

Тим  часом  на  іншому  кінці  Александрії,  у  розкішному  наметі  з  єгипетського  льону  та  леопардових  шкур,  полководець  Ахілл  проводив  військову  раду.  Навколо  низького  столу  з  бронзовою  картою  міста  стояли  його  найкращі  офіцери  та  малолітній  цар  Птолемей  XIII,  чиє  дитяче  обличчя  здригалося  від  кожного  далекого  вибуху.
Ахілл  був  високим,  засмаглим  чоловіком  із  густою  чорною  бородою  та  шрамом  на  лівій  щоці,  отриманим  у  боях  з  набатейцями.  Його  очі  звузилися,  коли  він  дивився  на  план  царського  кварталу.
                   –  Римляни  засіли  міцно,  –  глухо  промовив  Ахілл,  б'ючи  кулаком  по  столу.  –  Пожежа  порту  дала  Цезарю  час.  Він  перетворив  руїни  Бібліотеки  та  зерносховищ  на  неприступні  редути.  Його  легіонери  б'ються  як  скажені  пси,  бо  знають:  позаду  них  –  лише  море,  а  в  морі  вони  безпорадні.
                 –  Але  місто  на  нашому  боці!  –  вигукнув  молодий  воєначальник  Ганімед,  палкий  прихильник  війни  до  кінця.  –  Александрійці  лютують  через  спалений  Мусейон!  Вони  готові  голими  руками  рвати  римлян!  Кожен  ремісник  взявся  за  зброю,  жінки  кидають  каміння  з  дахів!
                 –  Лють  натовпу  –  це  добре  для  бунту,  але  погано  для  облоги  проти  чотирьох  легіонів  Цезаря,  –  холодно  обірвав  його  Ахілл.  –  Нам  потрібна  вода.  Римляни  контролюють  цистерни  Брухейона.  Ганімеде,  слухай  мій  наказ:  перекопайте  канали.  Пустіть  морську  воду  з  гавані  в  підземні  акведуки,  які  постачають  воду  в  палацовий  квартал.  Нехай  цей  римський  вовк  і  його  єгипетська  повія  п'ють  сіль  і  гниль.  Якщо  ми  не  можемо  вибити  їх  залізом,  ми  змусимо  їх  померти  від  спраги  серед  попелу  їхніх  книжок!
                 Царевич  Птолемей  XIII  мовчки  дивився  на  карту,  перебираючи  пальцями  золотий  перстень  із  зображенням  сокола-Гора.  Він  розумів,  що  його  Александрія  –  колись  перлина  світу  –  повільно  перетворюється  на  братську  могилу.
                                                                                                               ***
Минуло  кілька  днів  відтоді,  як  Ахілл  віддав  свій  жорстокий  наказ.  У  палацовому  кварталі  життя  звузилося  до  розмірів  залізного  кільця  облоги.  Спека  єгипетського  сонця  ставала  дедалі  нестерпнішою,  а  повітря  все  ще  тримало  в  собі  присмак  гару.
Того  полудня  у  внутрішньому  дворику  палацу  Клеопатри,  де  біля  басейну  з  білого  мармуру  раніше  відпочивали  придворні  поетеси,  зчинився  галас.  Молода  служниця-нубійка,  яка  мала  набрати  воду  для  ранкового  омивання  цариці,  скрикнула  і  впустила  важку  срібну  амфору.  Вода  розлилася  по  мозаїчній  підлозі.  Вона  була  не  прозорою,  а  мутною,  з  брудними  пластівцями  піску  та  мулу.  На  крик  дівчини  з  покоїв  вийшов  Руфіо.  Він  підійшов,  опустив  пальці  в  калюжу  і  підніс  їх  до  губ.  Його  обличчя  миттєво  спотворилося  від  огиди.
                   –  Сіль...  –  прохрипів  він.  –  Чиста  морська  сіль.  Вони  отруїли  акведуки.
За  годину  паніка  охопила  весь  царський  квартал.  Римські  легіонери  збігалися  до  підземних  цистерн.  Солдати  опускали  відра,  але  замість  прохолодної  прісної  води  витягували  брудну,  солону  гниль.
                   –  Нам  кінець,  –  шепотілися  молоді  новобранці.  –  Без  води  ми  не  протримаємося  й  три  дні.  Це  прокляття  єгипетських  богів  за  спалену  Бібліотеку!
Цезар  прибув  до  головної  цистерни  разом  із  Клеопатрою.  Навколо  них  зібрався  натовп  розлючених  і  наляканих  легіонерів.  Диктатор  виглядав  абсолютно  спокійним,  хоча  його  очі  гарячково  блищали.  Він  подивився  на  Руфіо,  який  заклика́в  солдатів  до  порядку,  тримаючи  руку  на  руків'ї  гладіуса.
                   –  Тишу!  –  голос  Цезаря  перекрив  гул  голосів.  –  Александрійці  думають,  що  вони  найрозумніші,  бо  перекопали  канали.  Але  вони  забули,  що  ми  римляни.  Ми  не  чекаємо  милості  від  природи,  ми  підкорюємо  її.  Вода  під  нами  є.  Вона  скрізь,  де  є  море,  треба  лише  вміти  її  взяти.
Він  повернувся  до  військових  інженерів  четвертого  легіону.
                 –  Слухайте  мій  наказ.  Негайно  припинити  черпати  воду  з  цистерн.  По  всьому  периметру  палаців,  прямо  на  піщаних  пляжах  і  в  підвалах,  почати  копати  колодязі.  Глибокі,  доки  не  знайдемо  прісну  воду,  яку  фільтрує  сам  прибережний  пісок.  Працювати  день  і  ніч.  Кожен,  хто  не  на  барикадах  –  бере  до  рук  лопату.
Юна  Клеопатра  спостерігала  за  Цезарем  із  тінню  поваги  у  погляді.  Римська  воля  знову  протистояла  єгипетській  хитрості.  Вони  почали  копати.  До  вечора,  коли  пальці  десятків  солдатів  були  стерті  до  крові,  з  першого  колодязя  на  березі  забила  чиста,  солодка,  прохолодна  прісна  вода.  Римляни  кричали  від  радості,  вмиваючись  нею  і  підкидаючи  вгору  свої  шоломи.  Наказ  Цезаря  знову  врятував  їх  від  катастрофи.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067114
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 5)

[color="#ff0000"][b]Роздмухане  полум’я  у  серці  диктатора
[/b][/color]
Коли  сонце  схилилося  до  заходу,  зафарбувавши  Александрійську  гавань  у  колір  запеченої  крові,  Цезар  зачинився  у  своєму  похідному  кабінеті  –  колишній  особистій  бібліотеці  Птолемея  Авлета,  батька  Клеопатри.  Тут,  на  відміну  від  Мусейона,  стіни  вціліли,  і  полиці  все  ще  були  заставлені  сувоями  у  шкіряних  чохлах.
Диктатор  сидів  за  масивним  столом  із  ліванського  кедра.  Перед  ним  лежала  карта  оборони  міста,  заплямована  його  власними  кривавими  відбитками  пальців,  а  поруч  –  кубок  із  нерозведеним  хіоським  вином.  Він  не  пив.  Його  погляд  застиг  на  бронзовому  бюсті  Александра  Македонського,  що  стояв  у  кутку  кімнати.  Навіть  у  напівтемряві  очі  засновника  міста  здавалися  живими  й  повними  німого  докору.  
[i]«Вона  думає,  що  я  варвар,[/i]  –  тихо  подумав  Цезар,  згадуючи  палаючі  очі  Клеопатри.  [i]–  Вона,  дитя  династії,  яка  отримала  все  готовим,  вважає,  що  мені  не  боляче.  Я,  Юлій  Цезар,  який  у  юності  в  Родосі  навчався  красномовства  у  Аполлонія  Молона...  Я,  який  напам'ять  знає  кожну  строфу  "Іліади"  й  сам  написав  трагедію  "Едіп"...  Невже  вона  думає,  що  я  не  віддав  би  половину  своїх  статків,  аби  цей  проклятий  вітер  не  повернув  іскри  на  Мусейон?»[/i]
Він  підвівся,  підійшов  до  вікна  і  подивився  на  чорні  руїни  Бібліотеки,  над  якими  все  ще  вилися  тонкі  цівки  сизого  диму.
[i]«Але  історію  пишуть  живі,  а  не  мертві  поети,  –  його  щелепи  стиснулися.  –  Якби  я  завагався  хоч  на  мить,  якби  я  пошкодував  ці  папіруси  більше,  ніж  життя  моїх  хлопців  із  Десятого  легіону,  то  завтра  Потін  виставив  би  мою  голову  на  палі  на  радість  александрійському  натовпу.  Світ  назвав  би  мене  дурнем,  який  проміняв  Римську  республіку  на  бібліотеку.  Спалені  книги  –  це  рана  на  тілі  цивілізації.  Але  програна  битва  –  це  смерть  самої  цивілізації.  Я  вилікую  цю  рану.  Я  заберу  сувої  з  Пергама,  я  пограбую  Афіни,  я  змушу  кожного  римського  намісника  везти  сюди  копії.  Світ  отримає  нову  бібліотеку.  Але  спершу...  спершу  я  мушу  розчавити  Ахілла».[/i]
                                                                                                                 ***

Минуло  кілька  тижнів.  Александрія  все  ще  перебувала  в  облозі,  але  звістка  про  страшну  пожежу,  полишаючи  блокадне  кільце  разом  із  першими  купецькими  кораблями,  які  прорвали  єгипетську  оборону,  почала  розлітатися  Середземномор'ям,  наче  пошесть.
В  Афінах,  у  підніжжя  Акрополя  на  галасливій  Агорі,  група  філософів-стоїків  та  епікурейців  заціпеніла,  слухаючи  молодого  матроса,  який  щоночі  бачив  заграву  над  дельтою  Нілу.  Літній  філософ  Крантор  повільно  опустився  на  мармурову  сходинку,  випустивши  з  рук  стиль  для  письма.
                   –  Немає  більше  Менандра?  Немає  оригіналів  Сапфо?  –  прошепотів  він,  дивлячись  на  синє  небо  Юної  Греції.  –  Цезар  засліпив  людство.  Віднині  ми  блукатимемо  в  сутінках,  намагаючись  згадати  те,  що  знали  наші  батьки…
Новина  дісталася  римської  Курії  та  Форуму  через  місяць.  Сенатори,  які  ненавиділи  Цезаря,  миттєво  вхопилися  за  цей  привід.  Марк  Тулій  Цицерон,  сидячи  у  своєму  маєтку  в  Тускулі,  писав  розлюченого  листа  своєму  другові  Аттіку:
[i]«...Цей  залізобокий  тиран,  який  оголосив  себе  арбітром  світу,  приніс  у  жертву  своїй  гордині  Мусейон.  Яка  дика,  неприборкана  пристрасть  до  руйнування!  Спалити  флот  –  це  військова  хитрість,  але  спалити  скарбницю  розуму  –  це  тавро,  яке  жоден  тріумф  не  змиє  з  його  імені.  Рим  буде  соромитися  цього  дня,  доки  стоять  наші  пагорби».[/i]
Проте  на  вулицях  Риму  плебеї  лише  знизували  плечима.  Для  них  Александрія  була  далеким,  чужим  містом  розпусти  та  чаклунства,  а  Цезар  –героєм,  який  бореться  за  велич  Риму.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067075
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 4)

[color="#ff0000"][b]Історія  на  вістрі  сариса[/b][/color]

Тишу  попелястого  ранку  розірвав  не  звук  сурми,  а  важкий,  глухий  тупіт  сотень  ніг  і  лютий,  дикий  крик,  що  долинав  із  боку  південних  кварталів.
             –[i]  За  Серапіса!  За  богоподібного  царя  Птолемея!  [/i]–  багатоголосий  рев  прокотився  над  руїнами.
               З-за  почорнілих  залишків  портових  складів  вихопилася  хвиля  єгипетських  воїнів.  Це  був  авангард  армії  Ахілла.  Вони  скористалися  ранковим  хаосом  і  густим  димом,  щоб  підібратися  впритул  до  царського  кварталу.  Попереду  бігли  легкі  нумідійські  лучники  в  білих  туніках,  а  за  ними,  виставивши  вперед  довгі  списи-сариси,  закована  в  бронзу  єгипетська  піхота  –панцирні  фалангіти.
Перший  удар  прийняв  на  себе  патруль  центуріона  Тита  Пуксіона.  Нумідійські  стріли  із  сухою,  зловісною  напругою  заспівали  в  повітрі.  Кілька  легіонерів  упали,  прошиті  наскрізь,  перш  ніж  встигли  підняти  свої  важкі  щити-скутуми.
           –  Клеопатро,  назад!  До  палацу!  –  крикнув  Цезар.  Його  голос,  миттєво  втративши  втому,  перетворився  на  громовий  командний  інструмент.
Він  не  став  чекати.  Старий  полководець  вихопив  гладіус  із  піхов.  Німецькі  тілоохоронці  з  гігантськими  сокирами  та  щитами  миттєво  зімкнулися  півколом  навколо  цариці,  закриваючи  її  від  стріл,  і  почали  відтісняти  її  до  мармурових  сходів,  де  під  захистом  порфірових  колон  уже  шикувалися  її  власні  гвардійці.  Клеопатра  не  тікала  –  вона  відступала  крок  за  кроком,  гордо  тримаючи  голову,  дивлячись,  як  кров  її  підданих  і  кров  завойовників  змішується  з  попелом  Бібліотеки.
–  Четвертий  легіон!  До  мене!  Стіна  щитів!  –  ревів  Тит  Пуксіон,  відбиваючи  скутумом  два  важких  дротики.
      Римська  дисципліна  спрацювала  за  секунди.  Втомлені  від  нічної  пожежі  воїни  миттєво  збилися  в  щільну  черепаху  прямо  посеред  згарища.  Скутум  ударився  об  скутум,  утворюючи  суцільну  стіну  з  червоного  дерева  та  заліза.
Єгипетська  фаланга  з  розгону  врізалася  в  римський  стрій.  Пролунав  страшний  тріск  ламаних  списів  і  гуркіт  металу.  Бронзові  вістря  штрикали  в  щілини  між  щитами,  намагаючись  дістати  обличчя  легіонерів.  Старий  граматик  Філоксен  і  його  учень  Тімон  опинилися  в  самому  центрі  цього  пекла.  Тімон,  засліплений  панікою,  спробував  бігти,  але  єгипетський  списник  на  льоту  пробив  йому  плече.  Хлопець  упав  на  попіл,  заливаючи  його  яскраво-червоною  кров'ю,  а  поруч  випав  обвуглений  сувій  Гомера.  Філоксен  упав  на  коліна  поруч  з  учнем,  накриваючи  його  своїм  тілом  від  тупоту  сотень  підкованих  залізом  ніг.  Кров  юнака  швидко  вбиралася  в  сухий  попіл  спалених  книг,  перетворюючи  його  на  брудну,  чорну  масу.
Цезар  стояв  на  високому  уламку  колонади.  Навколо  нього  свистіли  стріли,  але  він  навіть  не  нахилявся.  Його  холодний,  аналітичний  погляд  вихоплював  кожну  деталь  бою.  Руфіо  вже  розгортав  підкріплення.
               –  Руфіо!  Третю  когорту  в  обхід  через  руїни  зерносховища!  –  скомандував  Цезар,  указуючи  закривавленим  мечем  на  фланг  єгиптян.  –  Ударити  їм  у  тил,  поки  вони  зав'язли  в  нашій  обороні.
  Руфіо  кивнув  і  повів  за  собою  свіжі  сили.  Римляни  перелазили  через  купи  гарячої  цегли,  пробиваючись  крізь  завали.  Удар  третьої  когорти  був  смертельним.  Римські  легіонери,  затиснувши  єгиптян  між  двома  стінами  щитів,  почали  свою  страшну,  методичну  роботу.  В  тисняві  серед  руїн  довгі  єгипетські  списи  стали  марними.  Римляни  підсікали  ворогам  ноги,  били  кутами  щитів  в  обличчя,  просуваючись  уперед  по  трупах.  За  півгодини  все  було  скінчено.  Залишки  єгипетського  авангарду  в  паніці  відступили  назад  у  житлові  квартали.

***
Сутичка  затихла  так  само  раптово,  як  і  почалася.  Навколо  Бібліотеки  знову  запанувала  тиша,  але  тепер  вона  була  порушена  стогонами  поранених  і  важким  диханням  солдатів.
Тит  Пуксіон  стояв  серед  тіл,  важко  спираючись  на  свій  погнутий  щит.  Його  обладунок  був  залитий  чужою  кров'ю.  Він  подивився  під  ноги.  Там,  змішаний  із  попелом  і  брудом,  лежав  той  самий  сувій  «Іліади»,  який  намагався  врятувати  Філоксен.  Тепер  він  був  розтоптаний  десятками  залізних  каліг,  перетворений  на  криваве  місиво.  Центуріон  байдуже  переступив  через  нього  і  витер  меч  об  плащ  убитого  єгиптянина.
Цезар  спустився  з  колонади.  Його  пурпуровий  плащ  знизу  був  забруднений  сірим  пилом  і  бризками  крові.  Він  підійшов  до  Клеопатри,  яка  все  ще  стояла  на  сходах  палацу,  стискаючи  кулаки  так  міцно,  що  побіліли  суглоби.
                 –  Я  ж  казав  тобі,  Клеопатро,  –  тихо,  але  вагомо  промовив  Цезар,  дивлячись  на  поле  бою.  –  Залізо  вирішує,  яка  історія  житиме  далі.  Якби  я  вчора  не  спалив  флот,  сьогодні  ці  люди  різали  б  нас  у  твоїх  спальнях.  Вогонь  врятував  твою  корону.
Клеопатра  повільно  перевела  погляд  із  Цезаря  на  тіло  юного  Тімона,  якого  старий  Філоксен  намагався  підняти  з  кривавого  попелу.  Вона  подивилася  на  свої  колись  чисті  золоті  сандалії,  які  тепер  були  повністю  вкриті  чорною  багнюкою  з  крові  та  спаленої  мудрості.
                 –  Ти  переміг  у  цій  сутичці,  Римлянине,  –  відповіла  вона,  і  її  голос  звучав  холодно,  як  метал.  –  Але  ти  змусив  мій  Єгипет  заплатити  за  твою  перемогу  тим,  що  не  має  ціни.  Ти  дав  мені  владу  над  містом,  яке  відсьогодні  стало  сиротою.
Вона  розвернулася  і  пішла  вглиб  палацу,  не  озираючись.  Попіл  Александрії,  змішаний  із  кров'ю  її  захисників,  залишався  на  мармурових  плитах,  чекаючи,  поки  новий  порив  морського  вітру  –  трамонтани  –  назавжди  змиє  його  в  темні  глибини  Середземного  моря.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067044
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 3)

[color="#ff0000"][b]Перші  кроки  серед  руїн[/b]
[/color]
Посеред  цього  згарища,  оточені  щільним  кільцем  німецьких  тілоохоронців  Цезаря,  з'явилися  володарі  доль.  Юлій  Цезар  ішов  першим.  На  ньому  був  похідний  панцир,  але  поверх  нього  –  пурпуровий  плащ  імператора.  Його  обличчя  виглядало  неймовірно  втомленим,  сірим  від  безсонної  ночі  та  попелу.  Він  ступав  по  залишках  спалених  знань  із  тією  ж  рішучістю,  з  якою  переходив  Рубікон.  Його  погляд  був  спрямований  не  на  руїни  Бібліотеки,  а  на  портові  доки.
Поруч  ішла  Клеопатра.  Вона  відмовилася  від  паланкіна.  Цариця  Єгипту  хотіла  йти  пішки,  щоб  її  народ  бачив:  вона  розділяє  їхнє  горе.  Її  золоті  сандалії  миттєво  стали  сірими  від  попелу.  Вона  не  плакала.  Її  обличчя  перетворилося  на  горду,  холодну  маску  єгипетської  богині  Ісіди.
Вони  зупинилися  біля  підніжжя  зруйнованої  колонади.  Цезар  повернувся  до  Руфіо,  який  ішов  трохи  позаду,  тримаючи  в  руках  карту  оборони  міста.
               –  Руфіо,  –  голос  Цезаря  звучав  сухо  й  чітко.  –  Накажи  легіонерам  розібрати  завали  південного  крила.  Нам  потрібен  камінь  для  відбудови  барикад.  І  перевірте  склади  з  зерном,  що  вціліли  біля  доків.  Охорону  подвоїти.  Вороги  спробують  скористатися  панікою  мешканців.
Клеопатра  повільно  повернула  голову  до  Цезаря.  Вона  наступила  на  обвуглений  шматок  дерева,  який  колись  був  частиною  книжкової  шафи  Арістотеля.
               –Твої  перші  накази  –  це  камінь  для  барикад  і  охорона  хліба,  Гаю  Юлію?  –  тихо,  але  з  глибокою  отрутою  в  голосі  запитала  вона.  –  Ти  стоїш  на  могилі  найбільшого  скарбу  моєї  династії,  і  все,  про  що  ти  думаєш,  це  висота  твоїх  стін?
Цезар  зупинився.  Він  подивився  на  неї  зверху  вниз,  і  в  його  очах  на  мить  зблиснуло  щось  схоже  на  людське  співчуття,  яке,  проте,  миттєво  згасло  під  тиском  прагматизму.
             –  Клеопатро,  якщо  сьогодні  Ахілл  прорве  мої  барикади  через  те,  що  мені  не  вистачило  каменю,  завтра  не  буде  кому  відбудовувати  цю  Бібліотеку.  І  тебе  не  буде  на  троні,  щоб  фінансувати  нових  переписувачів.  Спочатку  ми  виграємо  цю  війну.  Потім  я  випишу  тобі  тисячі  сувоїв  із  Риму,  Афін  та  Пергама.  Рим  компенсує  твої  збитки.  Але  спочатку  –  залізо  і  дисципліна.
         –  Рим  ніколи  не  зможе  компенсувати  те,  що  знищив,  –  відповіла  Клеопатра,  дивлячись  повз  нього  на  старого  Філоксена.  –  Пергамські  книги  –  це  копії.  Тут  горіли  душі  авторів.  Ти  дав  мені  трон,  Цезарю,  але  ціна  цього  трону  надто  висока.
Вона  рішуче  рушила  вперед,  обганяючи  римських  солдатів.  Попіл  Александрії  здіймався  з-під  її  ніг  маленькими  сірими  хмаринками,  залишаючи  чіткі  сліди  на  спаленій  землі  –  сліди  цариці,  яка  починала  своє  правління  на  руїнах  світу.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066973
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2026

Ірина Вовк. "ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ" (продовження 2)

       [color="#ff0000"]    [b]                    Чорний  сніг  і  попелястий  світанок[/b][/color]

Контраст  цієї  ночі  розколов  місто  навпіл.  На  римських  барикадах  легіонери,  втомлені,  брудні  від  сажі  та  кіптяви,  дивилися  на  заграву  з  полегшенням.  Вони  витирали  піт  з  чола  і  міцніше  стискали  руків'я  своїх  гладіусів.
               –  Ну  що,  єгиптяни  хотіли  нас  викурити?  –  сплюнув  під  ноги  старий  галльський  ветеран.  –  Тепер  самі  погрійтеся.  Вогонь  триматиме  їхніх  вершників  далі  від  наших  стін.  Добре  палає,  Руфе!
                 Для  більшості  з  них  спалені  сувої  були  лише  незрозумілими  шматками  чужого  папірусу.  Вони  бачили  в  пожежі  лише  вдалий  тактичний  маневр,  який  рятував  їхні  життя.
На  противагу  їм,  у  самому  місті  панував  справжній  жах  і  кінець  світу.  Вчені  Мусейона,  літні  математики  та  філософи  вибігали  з  палаючих  приміщень.  Брудні  від  попелу,  вони  плакали,  задихаючись  від  диму,  і  притискали  до  грудей  випадково  врятовані  сувої,  обпалюючи  руки  й  бороди.  Мешканці  бігли  до  кварталу  Брухейон  з  криками  розпачу.  Над  нічним  містом,  закриваючи  зірки,  летіли  мільйони  чорних  клаптів  згорілого  папірусу.  Це  був  чорний  сніг  Александрії  –  попіл  трьохсот  років  надбань  людського  розуму,  який  розвіювався  над  темними  водами  Середземного  моря.
Наступний  ранок  зустрів  місто  мертвим  гнітючим  штилем.  Сонце  пробивалося  крізь  брудно-сіру  пелену  ядучого  диму,  схоже  на  тьмяну  мідну  монету.  Повітря  пахло  згорілим  папером  і  смаженим  зерном.  Там,  де  ще  вчора  височіла  Бібліотека,  тепер  лежало  гігантське  страхітливе  згарище.  Дах  головної  зали  провалився  всередину,  поховавши  під  собою  мармурові  портики.  Скрізь  земля  була  вкрита  товстим  шаром  сірого  попелу,  який  ворушився  від  найменшого  подиху  вітру.  Жоден  листок  чорного  снігу  більше  не  летів  у  небо  –  усе  перетворилося  на  перламутровий  пил.
***

Серед  цього  апокаліпсису,  на  вцілілих  сходах  Мусейона,  сидів  літній  граматик  Філоксен.  Його  пальці  були  чорними  від  гару,  а  поли  колись  білосніжного  грецького  гіматія  обгоріли  та  просякли  смолою.  Він  не  звертав  уваги  на  лікаря,  який  намагався  змастити  олією  його  сильно  обпалені  долоні.
У  руках  Філоксен  стискав  єдиний  обвуглений  сувій  –  коментарі  Арістарха  Самофракійського  до  «Іліади».  Текст  на  папірусі  згорнувся  від  жару,  перетворившись  на  крихку  трубку,  яка  розсипалася  просто  на  очах.  Поруч  із  ним  на  колінах  стояв  його  учень,  юний  Тімон  із  Родосу.  Хлопець  тихо  вив,  закривши  обличчя  руками.  Його  власна  праця  про  рух  планет,  яку  він  писав  останні  три  роки,  зникла  в  попелі  за  лічені  хвилини.    
–  Не  плач,  хлопче,  –  прохрипів  Філоксен,  і  його  голос  зірвався  на  кашель  від  диму.  –  Вони  спалили  слова,  але  вони  не  спалили  геометрію  Всесвіту.  Вони  вбили  пам'ять  трьох  століть,  але  ми  змусимо  наш  розум  працювати  знову.  Якщо  виживемо.
Повз  них,  важко  тупаючи  підкованими  калігами,  пройшов  патруль  римських  легіонерів.  Центуріон  Тит  Пуксіон,  ветеран  галльських  походів,  байдужою  засмаглою  рукою  підняв  із  землі  шматок  недогорілого  пергаменту,  покрутив  у  руках  і  кинув  назад  у  бруд.
                 –  Гей,  єгиптяни,  звільніть  прохід!  –  крикнув  він  ученим.  –  Тут  зараз  підуть  машини  Руфіо.  Не  плутайтеся  під  ногами,  якщо  не  хочете  опинитися  в  ямі.
Для  Тита  Пуксіона  цей  ранок  був  чудовим.  Пожежа  очистила  простір  перед  палацом.  Тепер  єгипетські  лучники  не  могли  непомітно  підібратися  через  дахи.  Тактичне  завдання  Цезаря  було  виконано.  Що  таке  кілька  тисяч  книжок  іноземною  мовою  порівняно  з  безпечним  периметром  для  четвертого  легіону?!

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066933
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2026

Ірина Вовк. ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ (продовження 1)

[b][color="#ff0000"]Суд  історії  на  балконі  палацу[/color][/b]

Клеопатра  увірвалася  на  відкриту  терасу  палацу,  де  Цезар  спостерігав  за  пожежею.  Її  сукня  з  найтоншого  китайського  шовку  тріпотіла  на  вітрі,  а  важке  золоте  намисто-пектораль  із  зображенням  крилатої  Ісіди  тремтіло  від  частого  дихання.  Очі  цариці  горіли  тим  самим  вогнем,  який  зараз  пожирав  нижнє  місто.  
 –  Ти  прийшов  сюди  як  завойовник,  Гаю  Юлію!  –  її  голос,  зазвичай  заворожуючий  і  м'який,  зараз  уривався  від  гніву  й  розпачу.  –  Але  ти  перетворився  на  звичайного  варвара.  Поглянь  туди!  Там  горить  розум  усього  світу!  Те,  що  мої  предки  Птолемеї  збирали  три  століття,  купуючи,  обмінюючи  і  переписуючи  кожен  папірус,  згорток  і  манускрипт,  що  потрапляли  в  цей  порт  –  ти  спопелив  за  одну  ніч  ради  свого  порятунку!  Поглянь,  вогонь  уже  на  стінах  Мусейона!
Цезар  повернувся  до  неї.  Його  обличчя  було  суворим,  освітленим  криваво-червоною  загравою  пожежі.  Погляд  залишався  абсолютно  холодним,  позбавленим  будь-яких  емоцій.
  –  Світ  пам'ятатиме  мене  не  за  спалені  книги,  Клеопатро,  –  відчеканив  він  кожне  слово.  –  Моє  завдання  зараз  –  вижити  і  зберегти  Рим.  Книги  можна  переписати.  Філософи  напишуть  нові  трактати.  Але  життя  моїх  легіонерів  і  твоє  майбутнє  царювання  повернути  не  вдасться,  якщо  ми  програємо  цю  ніч.  Рим  пише  історію  залізом,  а  не  чорнилом.  Мені  потрібна  була  стіна  вогню,  щоб  захистити  мої  фланги,  і  я  її  створив.
–  Деякі  речі  залізом  не  повернути,  –  прошепотіла  Клеопатра,  дивлячись,  як  величезний  стовп  іскор  піднявся  над  дахом  головної  зали  Бібліотеки.  –  Цей  попіл  назавжди  залишиться  на  твоїх  руках.  Жодна  твоя  перемога  не  змиє  цього  злочину  перед  вічністю.      
  Поки  вогонь  пожирав  Мусейон,  александрійський  натовп  на  вулицях,  підбурюваний  таємними  агентами  євнуха  Потіна,  остаточно  оголосив  Клеопатру  зрадницею,  яка  продала  Єгипет  римському  вовку.  Царський  квартал  перетворився  на  розбурханий  котел.  Пожежа  спалила  залишки  будь-яких  політичних  компромісів.  Клеопатра  зрозуміла:  доки  Цезар  тримає  зовнішні  стіни,  її  власна  гвардія  мусить  захистити  палац  від  внутрішнього  вибуху.  Кожна  тінь  у  довгих  коридорах  тепер  могла  ховати  вбивцю,  підісланого  її  молодшим  братом  Птолемеєм  XIII.
Вона  діяла  рішуче,  змиваючи  з  рук  не  кров,  а  чорну  кіптяву,  що  залітала  через  вікна  палацу.  Цариця  особисто  відібрала  сотню  найвірніших  єгипетських  та  нумідійських  найманців.  Вони  заблокували  всі  підземні  переходи  під  палацом.  Коли  паніка  сягнула  піку,  Клеопатра  викрила  змову  серед  власних  придворних  писарів  та  слуг,  які  намагалися  відкрити  південні  ворота  палацу  для  військ  Ахілла.  За  її  особистим  наказом  гвардійці  безжально  страчували  заколотників  просто  біля  мозаїчних  басейнів.
Коли  її  брат-царевич  Птолемей  XIII  спробував  скористатися  хаосом  і  втекти,  щоб  очолити  штурм  ззовні,  саме  гвардія  Клеопатри  перехопила  його.  Вона  особисто  повернула  брата  в  його  покої,  нагадавши,  що  він  залишається  заручником.
–  Вони  називають  мене  єгипетською  блудницею,  Ірадо,  –  тихо  говорила  Клеопатра  своїй  вірній  служниці,  дивлячись  у  дзеркало  на  тлі  червоної  заграви.             –  Мій  брат,  ця  дитина  в  руках  євнухів,  думає,  що  рятує  Александрію.  Але  Александрія  –  це  я!  Моє  серце  розривається  від  кожної  іскри  над  Мусейоном.  Проте  якщо  я  зараз  виявлю  слабкість  перед  Цезарем  або  власним  народом,  нас  розірвуть.  Птолемей  віддасть  місто  на  розграбування,  а  Рим  зробить  його  своєю  провінцією.  Я  маю  бути  жорстокішою  за  вогонь.  Якщо  для  порятунку  Єгипту  мені  доведеться  заплямувати  руки  попелом  Бібліотеки  та  кров'ю  зрадників  –  я  зроблю  це.

[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066887
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2026

Ірина Вовк. ЧОРНИЙ СНІГ АЛЕКСАНДРІЇ.

[i]Ця  оповідь  –  спроба  зазирнути  за  завісу  сухої  історичної  хроніки.  Мені  хотілося  показати  [b]стародавню  Александрію  48  року  до  н.е.[/b]  періоду  цариці  Клеопатри  та  римського  імператора  Юлія  Цезаря  як  живий  організм:  з  її  шумом  порту,  запахами  нільського  мулу,  розплавленого  скла  та  кедрової  олії,  якою  обробляли  в  бібліотеці  безцінні  тексти.
Але  головне  –  це  її  мешканці,  затиснуті  в  лещата  Александрійської  війни  за  подвійну  корону  Єгипту  та  за  Римське  панування  над  ним.  Ось  він  –  Гай  Юлій  Цезар,  чий  геній  був  занадто  холодним  і  залізним,  щоб  зважати  на  сувої,  коли  на  кону  стояли  життя  –  особисто  його,  юної  цариці,  її  неповнолітнього  брата-царевича  Птолемея  ХІІІ,  та  всього  римського  війська.  Клеопатра  –  молода,  горда,  поранена  руйнацією  своєї  столиці,  яка  була  змушена  будувати  своє  кохання  і  владу  на  попелищі.  І,  звісно,  прості  александрійці  та  римські  легіонери,  для  яких  ця  пожежа  Великої  Бібліотеки  міста  стала  або  кінцем  світу,  або  просто  вдалим  тактичним  маневром.
Коли  ви  перегортатимете  ці  сторінки,  пам’ятайте:  попіл  Александрії  досі  кружляє  над  Середземним  морем.  Він  нагадує  нам  про  те,  якою  крихкою  є  людська  мудрість  перед  обличчям  людських  амбіцій.  
Ласкаво  просимо  до  Александрії.  Сонце-Ра  вже  сходить  над  Фароським  маяком...[/i]

[color="#ff0000"][i]«...І  упав  той  вогонь  не  на  самі  лише  кораблі:
Оселі,  що  тулилися  біля  моря,  зайнялися  від  палючого  жару,
А  вітри  роздмухали  це  згубне  пожарище,
Аж  поки  полум'я,  підхоплене  вихором  бурі,
Не  помчало  по  стріхах  так  само  стрімко,
Як  метеори,  що  креслять  борозну  в  небі...»[/i]
[b]Марк  Анней  Лукан,  «Фарсалія»  [/b](Книга  X,  497–502)[/color]


[color="#ff0000"][b]  Рожевий  світанок  і  дух  Мусейона[/b][/color]

Сонце-Ра  вставало  над  Великою  гаванню  Александрії  неквапливо,  розганяючи  фіолетові  нічні  тумани  над  Середземним  морем.  Перші  його  промені  торкнулися  тридцятиметрового  дзеркала  на  вершині  Фароського  маяка,  і  воно  спалахнуло  чистим,  сліпучим  золотом.  Вогонь  на  вежі  згасили,  але  місто  вже  прокидалося.  Рожевий  мармур  царських  палаців  Брухейона  відбивав  ранкове  світло,  а  блідо-жовтий  вапняк  житлових  кварталів  здавався  теплим,  майже  живим.
Повітря  пахло  морською  сіллю,  нільським  мулом  із  каналів  і  густим  ароматом  кіфі  –  священних  єгипетських  пахощів,  які  вже  курилися  в  храмі  Серапіса.  З  боку  ремісничих  кварталів  долинав  гул:  там  уже  палали  печі  склодувів,  ювеліри  вистукували  золото  для  нових  статуй,  а  в  фарбувальнях  льон  набував  кольору  розкішного  тирського  пурпуру.
У  прохолодних  тінистих  портиках  [b][i]Мусейона[/i]  [/b]–  Музею,  обителі  муз  –панувала  інша  атмосфера.  Відомий  філософ  та  географ  Страбон,  який  нещодавно  прибув  до  міста,  повільно  йшов  уздовж  колонади,  розмовляючи  з  літнім  єгипетським  жерцем.  Вони  обминули  внутрішній  двір,  де  біля  мармурового  фонтану  молоді  математики  креслили  на  піску  кола,  сперечаючись  про  обчислення  Посідонія  Родоського.
Поруч  височіла  Вона  –  Велика  Александрійська  бібліотека.  Усередині  її  просторих  залів  відчувався  знайомий  густий  запах  –  суміш  сухого  єгипетського  папірусу  та  оливкової  олії  з  нічних  каганців.  
Важкі  бронзові  двері  відчинилися,  впускаючи  до  бібліотеки  перших  відвідувачів.  Тут  панувала  майже  релігійна  тиша,  яку  порушував  лише  шелест  сувоїв  та  тихий  скрип  очеретяних  каламів.  Крізь  величезні  вікна  під  самою  стелею  лилися  м’які  потоки  світла,  вихоплюючи  з  напівтемряви  біломармурові  статуї  Гомера  та  Платона.  Уздовж  стін  тягнулися  ряди  вишуканих  кедрових  шаф,  де  у  квадратних  нішах-капсах  спочивали  сотні  тисяч  сувоїв:  коментарі  Арістотеля,  зоряні  карти  Гіппарха,  розрахунки  календаря  астронома  Созігена  Александрійського,    та  стародавні  папіруси  єгипетських  лікарів.  З  полиць  звисали  різнокольорові  шкіряні  ярлики-силібоси,  що  вказували  на  найбільші  скарби  античного  світу  –  рукописи  трагедій  Есхіла,  Софокла  та  Евріпіда,  викуплені  Птолемеями  за  гору  золота,  фундаментальні  «Начала»  Евкліда  та  багатотомні  сувої  «Географії»  Ератосфена,  де  зберігалася  перша  точна  карта  земної  кулі.  Головний  бібліотекар  та  його  помічники  обробляли  шафи  свіжим  кедровим  дьогтем,  щоб  захистити  безцінні  тексти  від  комах.  Це  було  серце  людської  цивілізації,  де  запах  шкіри,  пергаменту  та  сухого  папірусу  створював  аромат  самого  знання.
 Зали  швидко  заповнювалися  людьми  у  білих  тогах.  Поважні  вчені  Мусейону,  тихо  човгаючи  сандаліями  по  мозаїчній  підлозі,  підходили  до  служителів-граматиків,  які  звірялися  зі  знаменитим  каталогом  Каллімаха.  Граматики  спритно  діставали  з  ніш  циліндричні  шкіряні  футляри,  обережно  виймаючи  дорогоцінні  сувої  пергаментів.  Незабаром  простір  наповнився  особливим,  живим  гулом:  кожен  відвідувач  напівголосу  декламував  свій  сувій,  намагаючись  на  слух  розібрати  суцільний  текст  без  розділових  знаків.  Хтось  у  кутку  захоплено  шепотів  вірші  Сапфо,  хтось  бурмотів  математичні  розрахунки,  а  пара  філософів,  схилившись  над  довгим  п’ятиметровим  папірусом  Аристотеля,  гаряче  сперечалася  про  природу  душі.  Це  був  звичний,  доведений  до  досконалості  день  тріумфу  людського  розуму  у  місяці  жовтні  48  року  до  н.е.
   
***

Але  над  цим  раєм  мудрості  вже  кілька  тижнів  висіла  тінь  смерті.  Александрійська  війна  була  в  розпалі.  Двадцятидвохтисячна  армія  єгипетського  полководця  Ахілла,  який  підтримував  неповнолітнього  царя  Птолемея  XIII,  затисла  невелике  військо  Юлія  Цезаря  в  царському  кварталі.  Римляни  контролювали  лише  палаци  та  частину  порту.
У  великій  залі  палацу  Клеопатри,  де  стіни  були  викладені  рідкісним  зеленим  порфіром,  а  підлога  –  мозаїкою  з  зображенням  морських  німф,  панувала  напруга.  Цезар  стояв  біля  високого  вікна.  Його  засмагле,  суворе  обличчя  з  глибокими  зморшками  здавалося  висіченим  із  каменю.  Поруч  із  ним  спалахнув  суперечкою  військовий  єгипетський  регент  Потін,  якого  римляни  тримали  під  вартою  як  заручника,  але  його  зухвалий  погляд  видавав,  що  він  чекає  на  швидку  смерть  диктатора.
  До  зали  швидко  зайшов  Руфіо,  вірний  воєначальник  Цезаря,  командувач  легіонами  в  Александрії.  Його  долати  були  вкриті  пилом,  а  шолом  він  тримав  у  руці.
                     –    Гаю  Юлію,  погані  новини,  –  важко  дихаючи,  промовив  Руфіо.  –  Флот  Ахілла  заходить  у  гавань.  Вони  збираються  відрізати  нас  від  моря  і  захопити  Фароський  міст.  Якщо  вони  візьмуть  доки,  ми  опинимося  в  залізному  кільці  без  провізії  та  шансу  на  підкріплення.  Наші  чотири  легіони  просто  розчавлять.
Цезар  навіть  не  здригнувся.  Його  геній  мислив  секундами.  Він  подивився  на  кораблі,  що  стояли  біля  доків  під  палацом  –  понад  сімдесят  військових  трієр  і  єгипетських  суден.
             –    Нам  не  потрібні  ці  кораблі,  Руфіо,  якщо  ми  не  зможемо  вийти  в  море,  –  холодно  сказав  Цезар.  –  Спаліть  їх.  Спаліть  весь  флот  у  гавані.
За  наказом  Руфіо  римські  центуріони  вивели  загони  до  причалів.  Легіонери  почали  підпалювати  смолоскипи,  занурюючи  їх  у  бочки  з  сухою  галілейською  смолою.  Ковші  катапульт  на  римських  укріпленнях  заповнили  амфорами  з  горючою  сумішшю.
                   –  Вогонь!  –  скомандував  центуріон.
Палаючі  снаряди  знялися  в  небо,  залишаючи  за  собою  хвости  чорного  диму.  Смолоскипи  полетіли  на  палуби  єгипетських  трієр.  Дерево,  покрите  корабельним  лаком  і  смолою,  спалахнуло  миттєво.  За  кілька  хвилин  уся  гавань  перетворилася  на  палаюче  пекло.  Вода  здавалася  рідким  золотом,  у  якому  тонули  крики  єгипетських  матросів.
Але  раптово  з  моря  подув  різкий,  поривчастий  вітер  –  трамонтана.  Він  підхопив  гігантські  язики  полум'я  і  поніс  іскри  вглиб  суші.  Першими  зайнялися  портові  склади,  забиті  зерном  і  сотнями  тисяч  чистих  сувоїв  папірусу,  привезених  із  дельти  Нілу  для  потреб  Мусейона.  Далі  вогонь,  наче  живий  хижак,  перестрибнув  на  дахи  житлових  будинків  Брухейона  і  стрімко  поповз  угору  –  туди,  де  над  містом  височіла  Бібліотека.

[i]Далі  буде.[/i]

                                                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066832
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2026

Ірина Вовк. "СЕРЦЕ В ХУРТОВИНІ…" (продовження 4)

[b]P.  S.  Погляд  крізь  приціл.  Свідчення  штурмбаннфюрера
                                                             [i]    (не  для  протоколу)[/i][/b]

Кабінет  начальника  поліції  безпеки  та  СД  (гестапо)  на  Короленка.  Того  ж  дня,  пізній  вечір.
У  кімнаті  панує  тиша.  На  столі  горить  настільна  лампа,  висвітлюючи  попільничку,  повну  недопалків,  і  напівпорожню  склянку  коньяку.  Поруч  з  лампою  лежить  товста  папка,  закрита  червоним  штампом.  Справу  ліквідовано.  Цінність  об’єкта  –  нуль.  Небезпека  для  Рейху  –  усунена.
Німецький  офіцер,  який  кілька  годин  тому  командував  розстрільною  командою  в  Бабиному  Яру,  сидить  у  кріслі.  Він  не  знімає  шинелі.  Його  пальці,  що  тримають  сигарету,  помітно  тремтять.  Він  дивиться  в  одну  точку  –  на  темне  вікно,  за  яким  усе  ще  лютує  київська  завірюха.
Він  бачив  сотні  смертей.  На  цій  війні  страти  стали  для  нього  звичайною  паперовою  рутиною.  Але  сьогодні  щось  зламалося  всередині  його  налагодженого  солдатського  механізму.  Перед  очима  досі  стояв  той  самий  сірий,  пронизливий  ранок,  розритий  чорний  рів  і…  вона.  Тонка  жінка  в  одній  сукні  на  лютому  вітрі,  яка  скинула  пальто  так,  наче  виходила  на  королівський  прийом.
                 Він  згадує,  як  шукав  у  її  погляді  бодай  краплю  тваринного  страху,  благання  чи  сліз  –того,  що  він  звик  бачити  в  людях  за  мить  до  пострілу.  Але  вона…  Вона  змусила  його  та  його  солдатів  дивитися  прямо  в  її  чисті,  спокійні  очі.  Навіть  чоловіки-солдати,  загартовані  боями  на  фронті,  опускали  погляди  перед  цією  поеткою…

      …Мине  багато  років,  і  в  розсекречених  щоденниках  та  спогадах  очевидців  з'явиться  одне  коротке,  але  приголомшливе  зізнання  цього  майора  Вермахту,  яке  він  згодом  кине  своїм  колегам:  [b][i]«Я  не  бачив  чоловіка,  щоб  так  героїчно  вмирав,  як  ця  вродлива  жінка».
[/i][/b]
[i]21  –  27  липня  2026  року,  Львів
[/i]
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066713
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2026

Ірина Вовк. "СЕРЦЕ В ХУРТОВИНІ…" (продовження 3)

[color="#ff0000"][b]…За  годину  до…
[/b][/color]
…9  лютого  1942  року.  Двері  Спілки  письменників  трощать  приклади    гестапо…  
Коли  німці  вибили  двері  Спілки,  Михайло  міг  піти.  Його  ніхто  не  тримав.  Але  для  нього  піти  означало  б  залишити  свою  душу  в  лапах  катів.  Жити  без  Душі  було  б  справжнім,  тисячократним  самогубством.  

           [i]    (–  Я  письменник.  Михайло  Теліга,  –  [b]голос  Михайла  під  час  арешту  у  Спілці.  [/b]Він  зробив  твердий  крок  уперед,  стаючи  поряд  з  дружиною  перед  дулами  автоматів.
Олена  подивилася  на  нього  з  такою  глибокою,  невимовною  любов'ю  й  гордістю,  на  яку  здатна  лише  жінка,  яку  кохають  понад  саме  життя.)
[/i]
…Тоді  офіцер  гестапо  виштовхував  тебе  з  кімнати,  даючи  тобі  шанс  жити.  Але  ти  переступив  через  страх,  ти  назвався  літератором,  щоб  увійти  в  цю  камеру  за  мною.  
Ти  сидиш  поруч  на  дерев’яних  нарах  у  цю  нашу  останню  ніч.  Твоє  дихання  –  єдине  тепло,  що  лишилося  в  цьому  кам’яному  склепі.  Ти  обіймаєш  мене  за  плечі,  грієш  мої  змерзлі  пальці,  і  в  цьому  казематі  ми  розмовляємо  без  слів.
Світає.  Мої  пальці  знаходять  уламок  заліза.  Я  повільно  видряпую  на  сірій  стіні  наш  Тризуб  і  залишаю  прощальне  слово:  [b][i]«Тут  сиділа  і  звідси  йде  на  розстріл  Олена  Теліга».[/i][/b]

[i](Михайло  обережно,  намагаючись  не  злякати  її  думок,  повернув  голову  і  поцілував  її  тонкі,  змерзлі  пальці.  Його  серце  більше  не  стискалося  від  страху  чи  болю.  Михайло  Теліга,  сотник  Армії  УНР  і  козак  із  Кубані,  знав:  він  виконав  свій  головний  військовий  і  людський  обов'язок.  Він  зберіг  її  відвагу.  Він  зберіг  її  кохання.  Вони  програли  земну  битву,  але  виграли  вічність.)
[/i]
                                         [color="#ff0000"]  [b]  …За  кілька  хвилин  до…
[/b][/color]
…Двері  розчиняються  з  важким  гуркотом.  Нас  виводять  на  подвір’я,  штовхають  у  кузов  вантажівки,  де  в  тісній,  мовчазній  юрбі  таких  же  приречених  побратимів  ми  стоїмо  плечем  до  плеча.  Ти  міцно  тримаєш  мене  за  талію,  не  даючи  впасти  на  вибоїнах  київських  вулиць.  
Бабин  Яр  зустрічає  нас  шаленим  вітром.  Навколо  –  чорні  провалля  землі,  сірі  шинелі  та  автомати,  вибудовані  в  лінію.  Холод  пронизує  до  кісток,  ми  знімаємо  пальта  за  наказом  конвою.

[i](Олена  робить  крок  уперед.  Спокійними,  плавними  рухами  вона  знімає  своє  пошарпане,  колись  елегантне  пальто.  Вона  залишається  в  одній  сукні  на  лютневому  вітрі,  але  її  постава  бездоганно  пряма  –  так,  ніби  вона  стоїть  не  перед  розритим  ровом,  а  на  сцені  перед  галасливою  празькою  публікою.  Михайло  скидає  свій  кожух  поруч,  робить  останній  крок  і  знову  знаходить  її  руку.  Його  пальці  міцно  сплітаються  з  її  пальцями.  Вони  дивляться  в  небо…
Високо  над  яром,  на  фоні  свинцевих  хмар,  кружляють  величезні  зграї  переляканих  чорних  птахів.  Вони  тривожно  кричать,  відчуваючи  смерть.  Олена  з  Михайлом  проводжають  їх  поглядом.  За  мить  перші  автоматні  черги  розірвуть  цей  простір,  і  птахи  в  паніці,  з  шаленим  лопотінням  крил,  розлетяться  врізнобіч,  назавжди  покидаючи  це  прокляте  місце.)
[/i]
…Михайлику,  подивися  на  мене.  Не  дивися  на  залізо  убивць.  Тільки  в  мої  очі.  Пам’ятаєш,  як  я  писала  [i](декламує  пошепки,  півподихом):[/i]

[color="#ff0000"][i]«Не  треба  слів.  Хай  буде  тільки  діло.
Його  роби  –  спокійний  і  суворий,
Душі  не  плутай  у  горіння  тіла,
Сховай  свій  біль.  Стримай  раптовий  по́рив.
Але  для  мене  –  у  святім  союзі
Душа  і  тіло,  щастя  з  гострим  болем.
Мій  біль  бринить.  Зате,  коли  сміюся,
І  сміх  мій  рветься  джерелом  на  волю.
Не  лічу  слів.  Даю  без  міри  ніжність.
А  може  в  цьому  й  є  моя  сміливість:
Палити  серце  –  в  хуртовині  сніжній,
Купати  душу  –  у  холодній  зливі.
Вітрами  й  сонцем  Бог  мій  шлях  намітив,
Та  там,  де  треба,  я  тверда  й  сувора:
О  краю  мій,  моїх  ясних  привітів
Не  діставав  від  мене  жодний  ворог».[/i][/color]

[b]Михайло  [/b][i](тихо-тихо,  дивлячись  тільки  на  її  профіль):[/i]
[b][color="#ff0000"][i]-  Оленко...  Пам'ятаєш,  як  у  Празі?  Наш  перший  вальс.  Я  тримаю  тебе.  Я  триматиму  тебе  й  за  цією  межею.[/i]
[/color][/b]
                                 [color="#ff0000"][b]      …Секунди  до…[/b][/color]

[i][color="#ff0000"](Олена  повертає  до  Михайла  голову,  на  її  вустах  з'являється  та  сама  спокійна,  ледь  помітна  привітна  усмішка,  з  якою  вона  завжди  виходила  до  людей.[/color]
Німецька  шеренга  піднімає  зброю.  Вітер  б'є  в  обличчя,  розвіваючи  її  волосся.  Вони  стоять  на  самому  краю  розритого  рову,  міцно  тримаючись  за  руки.)[/i]

…Твоя  шорстка  козацька  долоня  стискає  мої  пальці.  Останній  спільний  подих.  Клацають  затвори.  Світ  навколо  вибухає  тисячами  золотих  сонць.  Постріли  лунають  синхронно,  але  ми  падаємо  в  обійми  вічності  разом,  так  і  не  розімкнувши  рук.
[b]
[i]  (Час  зупиняється  на  мить  спалаху  пострілів.  Чистий,  незайманий  лютневий  сніг  на  дні  розритої  глибокої  траншеї  в  одну  секунду  покривається  гарячими  багрянцями  крові  та  сотнями  розстріляних  тіл,  що  падають  одне  на  одне.  Серед  цього  хаосу  смерті  –  дві  постаті,  які  впали  разом,  так  і  не  розтиснувши  рук,  залишаючи  свої  імена  в  безсмерті.)
 [/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066659
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2026

Ірина Вовк. "СЕРЦЕ В ХУРТОВИНІ…" (продовження 2)

                           [color="#ff0000"]  [b]  …За  2  години  до…[/b]
[/color]
…Потяги  колесами  б’ють  у  скронях,  повертаючи  нас  із  тобою  додому.  Літо  1941  року.  Ми  йдемо  разом.  Коли  я  переходила  радянсько-німецький  кордон  пішки,  продираючись  крізь  чагарники  й  збиваючи  ноги  у  кров,  ти  йшов  на  крок  позаду,  оберігаючи  мене  від  патрулів.  Моє  серце  диктувало  рядки,  а  твій  упевнений  крок,  Михайле,  відбивав  їхній  ритм:

[color="#ff0000"][i]«Не  зірвуться  слова,  гартовані,  як  криця,
І  у  руці  перо  не  зміниться  на  спис.
Бо  ми  лише  жінки.  У  нас  душа  криниця,
З  якої  ви  п’єте:  змагайся  і  кріпись!
І  ми  їх  даємо  не  у  залізнім  гимні,
У  сріблі  ніжних  слів,  у  вірі  в  вашу  міць.
Бо  швидко  прийде  день  і  у  завісі  димній
Ви  зникнете  від  нас,  мов  зграя  вільних  птиць.
Ще  сальви  не  було,  не  заревли  гармати,
Та  ви  вже  на  ногах.  І  ми  в  останній  раз
Все,  що  дає  життя  іскристе  і  багате,
Мов  медоносний  сік,  збираємо  для  вас.
Гойдайте  ж  кличний  дзвін!  Крешіть  вогонь  із  кремнів!
Ми  ж  радістю  життя  вас  напоївши  вщерть  –
Без  металевих  слів  і  без  зітхань  даремних
По  ваших  же  слідах  підемо  хоч  на  смерть!»[/i][/color]

І  ось  перед  нами  наш  Золотоверхий  Київ.  Пам'ятаєш,  Натусю,  я  колись  писала  тобі,  що  тільки  Київ  став  моїм  справжнім,  єдиним  домом!  Тепер  я  повернулася  в  цей  дім.  
Київ  зустрів  нас  руїнами  підірваного  Хрещатика  та  ранньою  холоднечею.  Нас  з  Михайлом  у  Києві  чекала  маленька  кімнатка,  де  вранці  в  кухлі  замерзала  вода.  Посеред  кімнати  –  стіл,  а  на  ньому  гора  чернеток  і  численні  невичитані  рукописи  побратимів  зі  Спілки.                                            
Михайло  тут…  біля  мене…  мій  єдиний  захист  і  оборона  –  він  рубає  дрова  для  маленької  буржуйки,  дістає  десь  на  чорному  ринку  картоплю.  Увечері,  за  зловісними  вікнами  комендантських  годин,  він  запалює  недогарок  свічки,  аби  ніжно  обійняти  мене  і  тихо-тихо  при  свічці  заспівати…[i]  «Михайлику,  ти  мій  єдиний,  мій  найближчий.  Без  тебе  все  це  втратило  б  сенс.  Твоя  любов  –  це  те,  що  тримає  мене  на  плаву  в  цьому  пеклі».[/i]

[color="#ff0000"][i]«Не  цвітуть  на  вікні  герані  —
Сонний  символ  спокійних  буднів.
Ми  весь  час  стоїмо  на  грані
Невідомих  шляхів  майбутніх.
І  тому,  що  в  своїм  полоні
Не  тримають  нас  речі  й  стіни,
Ні  на  день  в  душі  не  холоне
Молодече  бажання  чину.
Що  нам  щастя  солодких  звичок
У  незмінних  обіймах  дому  —
Може,  завтра  вже  нас  відкличе
Канонада  грізно́го  грому!
І  напружений  погляд  хоче
Відшукати  у  тьмі  глибокій  —
Блискаво́к  фанатичні  очі,
А  не  місяця  мрійний  спокій».
[/i][/color]
У  редакції  щойно  заснованих  мною  «Літаврів»  на  Бульварно-Кудрявській  завжди  майже  гаряче…  Очі  письменників,  художників,  вчителів  світяться  творчим  фанатизмом.  Тут,  у  тісній  кімнаті,  серед  сизого  тютюнового  диму  та  запаху  дешевого  сурогатного  чаю,  під  стукіт  старої  друкарської  машинки,  що  звучить  як  кулеметна  черга  проти  духовного  рабства,  твориться  справжнє  диво  відродження,  народжується  нескорена  нація.  А  які  нахненні  світлі  обличчя  поруч!  –  редактор  Іван  Рогач,  такий  гарячий  і  безкомпромісний,  його  руки  завше  пахнуть  свіжою  друкарською  фарбою  «Українського  слова»;  Михайло  Ситник,  Іванко  Ірлявський  –  той  усміхнений  закарпатський  занесенець,  що  так  ніжно  ховає  в  кишеню  мої  нові  чернетки;  два  Олеги  –  Штуль  та  Лащенко,  дорогий  серцю  Улас  Самчук,  полум’яний  суворий  Олег  Ольжич,  стримано  елегантна  Докія  Гуменна,  Орест  Чемеринський  та  його  Тетяна…[color="#ff0000"][i]  «Держава  не  будується  в  будуччині,  вона  будується  в  кожній  хвилині  теперішності!»[/i][/color]
…Я  завжди  вчила  побратимів  по  духу  тому,  про  що  колись  так  палко  писала  тобі,  Натусю:  не  можна  піддаватися  сірій  буденності!  Потрібно  вміти  виривати  у  життя  його[i]  «надзвичайну,  святочну  радість»  [/i]навіть  серед  війни!
  Тому  я  з’являлася  на  публіці  у  бездоганному  костюмі  та  з  яскравою,  заклично-червоною  помадою  на  губах.  Ворог  мав  бачити  нашу  гордість.
Коли  німецька  комендатура  вимагала  від  нас  вихваляння  «нового  порядку»,  я  викидала  їхні  агітки  у  смітник:  [i]«„Літаври“  –  тільки  для  українського  серця!»,    «Бути  слугами  чи  рабами  –  однаково  огидно.  Ми  не  хочемо  бути  рабами  ні  з  батогом,  ні  з  пряником!»  [/i]

[i](Пригадую  на  собі  твій  уважний,  турботливий  і  окрилено  гордий  погляд,  Михайле.  Ти  захоплено  дивився  на  мене  тоді  з  кутка  редакції)…[/i]
 
…Хмари  згущувалися.  Ольжич  благав  мене  негайно  залишити  Київ,  кричав,  що  пастка  ось-ось  зачиниться:  [i]«Живі  поети,  Оленко,  корисніші  за  мертвих  героїв»[/i].  Ти  чув  це,  Михайле.  Ти  міг  силою  вивезти  мене.  Але  ти  знав  мою  душу:  [i]«Вона  ж  однаково  залишиться,  Олеже!»  [/i]Ти  просто  кивнув  і  сказав,  що  лишаєшся  тут  зі  мною…  до  кінця.  

[color="#ff0000"][i]«День  прозорий  мерехтить,  мов  пломінь,
І  душа  моя  горить  сьогодні.
Хочу  жити,  аж  життя  не  зломить,
Рватись  вгору  чи  летіть  в  безодню.
Хоч  людей  довкола  так  багато,
Та  ніхто  з  них  кроку  не  зупинить,
Якщо  кинути  в  рухливий  натовп
Найгостріше  слово  –  Україна.
Хай  мій  клич  зірветься  у  високість
І,  мов  прапор  в  сонці,  затріпоче,
Хай  кружляє,  мов  невтомний  сокіл,
І  зриває  рідних  і  охочих!
…І  коли  закрутить  непогода
І  мене  підхопить,  мов  піщину,
Хай  несуть  мене  бурхливі  води
Від  пориву  до  самого  чину!»[/i][/color]

…Реальність  повертається  різким,  крижаним  поштовхом.  Камера  №34  на  Короленка.    Лютий  1942  року.  Михайле...  Ти  тут…  
У  цю  ніч  у  мені  прокинулася  нестримна  жагуча  творча  пристрасть.  Рядки  віршів,  які  вже  ніколи  не  постануть  на  папері,  пульсують  у  моїх  скронях,  наче  гаряча  кров.  
       
[color="#ff0000"][i]«На  жовтій  квітці  декілька  краплин  —
Ясне  вино  на  золотавім  лезі
І  плине  в  серце  найхмільніший  плин:
Далекий  шум  незроджених  поезій.»
[/i][/color]
[color="#ff0000"][i]«Я  все  встигла,  Михайлику,[/i][/color]  –  тихо,  ледь  помітно  ворушачи  губами,  прошепотіла  Олена  в  темряву.[color="#ff0000"][i]  –  Я  вміла  сміятися,  коли  було  боляче.  Я  вміла  писати  вогнем.  І  я  кохала  тебе  так,  що  навіть  смерть  здається  просто  ще  однією  полум’яною  дорогою».[/i]
[/color]
[color="#ff0000"][i]«В  осяйну  ж  мить,  коли  останком  сил
День  розливає  недопите  сонце,
Рудим  конем  летить  за  небосхил
Моя  душа  в  червоній  амазонці.»
[/i][/color]
[i](Олена  притулилася  губами  до  його  скроні,  гадаючи,  що  він  спить.  Але  Михайло  не  спав.  У  в'язничній  напівтемряві,  заплющивши  очі  й  відчуваючи  на  своєму  обличчі  її  тепле,  легке  дихання  та  ніжні  пальці,  що  перебирали  його  волосся,  він  проживав  свою  власну  безсонну  ніч.  Його  тіло  нило  від  гестапівських  побоїв,  але  думки  були  дивовижно  ясними  й  легкими.  Вони  летіли  далеко  за  межі  цієї  смердючої  камери.
Він  згадував  свій  рідний,  сонячний  Кубанський  степ,  козацьку  вольницю,  свист  шабель  та  заграви  боїв  за  Українську  Народну  Республіку.  Михайло  бачив  смерть  сотні  разів.  Його  серце,  загартоване  походами  й  втратами  друзів,  в  еміграції  вже  майже  перетворилося  на  холодну  крицю.  Йому  здавалося,  що  все  скінчено,  що  попереду  лише  сіре,  нудне  доживання  чужинця  в  тихій  Європі.  Аж  поки  в  Подєбрадах  у  його  життя  не  увірвалася  вона.
Олена  Шовгенова.  Його  Оленка.  Вона  була  схожа  на  спалах  блискавки,  на  дике,  некероване  полум'я.  Михайло  згадав  їхню  першу  зустріч  у  кав'ярні,  її  обурений  погляд,  гостру  російську  мову,  яка  так  дивно  контрастувала  з  її  глибокою  українською  душею.  Він  згадав,  як  уперше  грав  їй  на  бандурі  під  вербою  біля  Лаби.  Тоді,  слухаючи  її  перші  несміливі  вірші,  він  раптом  зрозумів,  за  що  воював  на  кривавих  дорогах  революції.  Він  воював  за  те,  щоб  по  землі  ходили  такі  жінки,  як  вона.  Щоб  українське  слово  звучало  з  такою  гордістю  й  королівською  грацією.
Боже,  як  важко  і  як  солодко  було  її  кохати!  Вона  ніколи  не  була  звичайною,  спокійною  дружиною.  Вона  була  поеткою,  бунтаркою,  жінкою,  якою  захоплювалися  десятки  чоловіків  у  передвоєнній  Варшаві  та  Кракові.  Михайло  згадав  легкі  дотики  ревнощів,  коли  бачив  її  в  колі  палких  шанувальників  чи  під  час  інтелектуальних  суперечок  із  Дмитром  Донцовим.  Але  щоразу,  повертаючись  додому,  вона  ховала  обличчя  на  його  грудях  і  шепотіла,  що  він  –  її  єдина  гавань.  «Тільки  з  Тобою  я  можу  жити  так,  як  хочу:  не  брехати,  не  ховатись,  а  бути  самою  собою…  Ти  для  мене  —  єдиний  спокійний  притулок  у  цьому  божевільному  світі»,  –  ці  її  слова  Михайло  беріг  у  серці,  як  найвищу  нагороду.  Він  дав  їй  повну  свободу,  бо  знав:  птаху  з  вогняними  крилами  не  можна  тримати  в  клітці.  І  вона  віддячила  йому  винятковою  жертовною  вірністю.)                    [/i]
                                         
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066605
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2026

Ірина Вовк. "СЕРЦЕ В ХУРТОВИНІ…" (продовження 1)

[color="#ff0000"][b]…За  3  години  до…[/b][/color]

…Сніг  петербурзького  дитинства  тане,  стікаючи  брудною,  холодною  водою  у  Подєбрадах.  Чужина.  1922  рік.  Еміграція  –  це  коли  твоє  минуле  безжально  відрізали  ножицями  історії,  а  теперішнє  пахне  вогкістю  дешевої  студентської  їдальні  та  бідністю.
Пам'ятаєш,  [i]Натусю*[/i],  як  я  скаржилася  тобі  у  листах:  [i]«Життя  є  гарне,  але  яке  ж  тяжкé!  Особливо  для  людей,  які  не  вміють  пристосуватися  до  нього.  Для  людей  абсолютно  чесних.  Але  все  ж,  Натусю,  яке  щастя  бути  дійсно  чесними».[/i]
Та  й  це  кляте  відчуття  «бездомності»!  Я  тоді  писала  тобі:  [i]«Батько,  яко  інженер,  їздив  по  ріжних  кінцях  колишньої  Росії  і  тягав  нас  за  собою...  Ніде  не  було  мого  дому».  [/i]Ми  були  бродягами  без  коріння,  шукачами  примарного  тепла.  Моєю  єдиною  втіхою  була  моя  дика,  пристрасна  «ненажерливість»  до  читання  –  я  ковтала  книги  одну  за  одною,  шукаючи  в  них  відповіді,  поки  світ  навколо  руйнувався.
Але  саме  в  цьому  чужому,  холодному  тумані,  Михайле,  я  зустріла  Тебе.  Тоді  у  липні  1925-го,  у  Подєбрадах,  на  березі  Лаби,  у  вирі  молодих  щасливих  студентських  облич.  Ти  тодішній  стоїш  переді  мною  –  мій  високий,  стрункий  кубанський  козаче  з  очима,  в  яких  відбивався  безкрайній,  вільний  степ.  Ти  тримаєш  у  руках  бандуру,  і  твої  пальці  торкаються  струн  так  лагідно,  ніби  зцілюють  мою  пошматовану  душу:  «Я  просто  подумав,  що  такій  красивій  дівоньці  неймовірно  пасувала  б  українська  мова».    Ти  співаєш,  Михайле,  і  я  занурююся  в  твій  спів,  відчуваючи,  як  зникає  весь  мій  емігрантський  бруд.

[i](–  Твоя  бандура  змушує  згадати  те,  чого  я  ніби  й  не  знала  раніше,  –  чути  [b]голос  юної  Олени  Теліги  з  далекого  1925  року…[/b]
–  Це  твоя  душа  прокидається,  Оленко,    –    відлунює  поруч[b]  замріяний  голос  вродливого  статного  бандуриста-Михайла.)[/b]
[/i]
[color="#ff0000"][i]«Моя  душа  й  по  темнім  трунку
Не  хоче  слухати  порад,
І  знову  радісно  і  струнко
Біжить  під  вітер  і  під  град.

Щоб,  заховавши  мудрий  досвід
У  скриньці  без  ключа  і  дна,
Знов  зустрічати  сірий  розсвіт
З  вогнем  отрути  чи  вина…

Щоб  власній  вірі  непохитній
Палить  лампаду  день  і  ніч
І  йти  крізь  грудні  –  в  теплі  квітні,
Крізь  біль  розлук  –  у  щастя  стріч.

А  перехожим  на  дорогах
Без  вороття  давать  дари
І  діставать  нові  від  Бога,
Коли  не  вистачить  старих».[/i]
[/color]
…Ти  пам’ятаєш,  Михайле,  той  празький  бал  монархістів?..
Твоя  рука  тоді  лежала  на  моєму  плечі,  коли  колишні  російські  дворяни  єхидно  сміялися  з  нашої  мови.  Саме  тієї  секунди  в  мені  остаточно  померла  російська  панночка  і  народилася  Я.  Я  підвелася,  відчуваючи  твою  мовчазну  підтримку  за  спиною,  і  мій  голос  прорізав  залу:  [i]«Це  мова  моїх  батьків  і  моя  мова!  І  я  не  дозволю  нікому  її  ображати!»[/i]
Тоді  прийшло  наше  кохання.  Ти,  як  і  зараз,  міцно  тримав  мене  за  руки,  коли  я  заперечувала  всі  старі  канони  й  писала  тобі  у  листах:
[i]«Любов  не  є  ідилією,  мій  любий,  і  не  пасткою,  де  двоє  зачиняються  і  забувають  світ...  Моя  любов  –  це  стиснутий  кулак,  це  спільна  боротьба...  Я  хочу  бути  для  Тебе  не  тільки  коханкою,  а  й  найближчим,  найвірнішим  другом...»[/i]
Наше  одруження  в  серпні  1926-го  стало  союзом  двох  воїнів.  [i]«Любов  свобідна,  Михайлику,  і  я  ніколи  не  візьму  ніяких  обіцянок  і  нічого  такого…»[/i]  Ти  прийняв  мою  свободу,  Михайле.  Ти  став  моїм  непохитним  дороговказом.  
                                                     
[color="#ff0000"][i](Олена  відчувала:  вона  не  розтратила  жодної  краплі  своєї  дитячої  радості.  Вона  пронесла  її  крізь  підпілля,  голод  і  обшуки,  крізь  арешт  і  допити  гестапо…  Вона  любила  кожну  сукню  і  капелюшок,  які  носила,  кожну  філіжанку  кави,  випиту  на  празьких  бруківках,  кожен  зухвалий  погляд,  кинутий  у  бік  зашорених  емігрантських  критиків.
Вона  подивилася  на  Михайла.  Боже,  як  палко  вона  його  кохала!  Не  тією  шлюбною,  спокійною  любов'ю,  про  яку  пишуть  у  міщанських  романах,  а  вільною,  стихійною,  що  пахла  козацьким  степом  і  свободою.)[/color]
[/i]
[color="#ff0000"][i]Коли  мені  ставало  важко,  я  дивилася  на  тебе  і  писала…

«Сьогодні  кожний  крок  хотів  би  бути  вальсом.
Не  студить  вітер  уст  –  зігрівся  коло  них.
І  радісно  моїм  тонким,  рухливим  пальцям
Торкатись  інших  рук  і  квітів  весняних,
Любов  –  лише  тобі.  А  це  її  уламки,
Це  через  край  вино!  В  повітря  квіт  дерев!
Це  щастя,  що  росте  в  тісних  обіймах  рамки
Закритої  душі  і  рамку  цю  дере!
Щоб  зайвину  свою  розсипати  перлисто:
Комусь  там  дотик  рук,  комусь  гарячий  сміх.
Ось  так  приходить  мент,  коли  тяжке  намисто
Перлинами  летить  до  випадкових  ніг».[/i][/color]

[color="#ff0000"][b][i]…  «Михайлику,  я  так  люблю  життя!  І  хочу  навчитися  кожної  хвилини  бути  щасливою,  попри  все!  День  без  сміху  –  це  змарнований  день».
                                 [/i][/b]
[/color]
___*у  біографічній  прозі  [b]«Серце  в  хуртовині…»  [/b]використані  спогади  сучасників,  поезії  Олени  Теліги,  фрагменти  з  її  публіцистики,  листів  до  чоловіка  Михайла  та  до  подруги  Наталі  Лівицької-Холодної.


Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066556
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2026

Ірина Вовк. СЕРЦЕ В ХУРТОВИНІ. Два силуети на кривавому снігу

[color="#ff0000"][b][i]  (до  120-ліття  від  дня  народження  Олени  Теліги)
 [/i]
[/b][/color]
[b]…Остання  ніч  перед  вічністю.  Камера  смертників  №  34  у  підвалах  київського  гестапо  на  Короленка.  Лютий  1942  року.[/b]
За  кілька  годин  до  розстрілу  в  Бабиному  Ярі  поетка  Олена  Теліга  та  її  чоловік  Михайло  опиняються  в  одній  фінальній  пастці.  У  напівтемній  камері,  під  звуки  кроків  конвоїрів  та  завивання  лютневої  хуртовини,  слова  втрачають  сенс  –  залишається  тільки  тепло  міцно  стиснутих  рук  і  рвані…  яскраві  спалахи  пам'яті.
Крізь  морок  останніх  годин  пропливають  кадри  з  минулого  життя:  шляхетне  дитинство  під  звуки  «Ноктюрна»  Шопена  у  виконанні  матері,  її  чарівна  українська  колискова  над  ліжком  малої  доні,  суворі  уроки  батьківської  гідності,  козацький  дух  празької  юності  поруч  з  Михайлом,  щемливий  тужний  передзвін  його  бандури,  перші  вірші  українською  мовою,  перший  вальс  закоханих  і  безмежна  духовна  спорідненість  двох  сердець.  Поруч  –  тіні  соратників,  обличчя  Олега  Ольжича,  Івана  Рогача,  Михайла  Ситника,  Уласа  Самчука,  Ореста  та  Тетяни  Чемеринських,  незабутня  атмосфера  творчих  дискусій  у  редакційній  кімнатці  «Літаврів»  та  дорогі  усьому  товариству  стіни  київської  Спілки  письменників  на  Трьохсвятительській,  23,  де  кожен  день  в  умовах  окупації  був  викликом.
Із  цих  коротких  видінь,  із  цих  штрихів  двох  переплетених  між  собою  біографій  постає  літературний  портрет  жінки,  яка  перетворила  власне  життя  на  ідею  служіння  Україні,  та  чоловіка,  який  добровільно  обрав  кулю  замість  життя  без  коханої.  Вони  не  ховали  очей  від  катів.  Їхня  остання  мить  біля  розритої  траншеї  у  Бабиному  Яру  стала  не  поразкою,  а  цілковитим  тріумфом  любові,  вірності  та  незламності  людського  духу.  
***
[color="#ff0000"][b][i]«Заметемо́  вогнем  любови  межі,
Пере́йдемо  убрід  бурхливі  води,
Щоб  взяти  повно  все,  що  нам  належить,
І  злитись  знову  зі  своїм  народом!»
                 Олена  Теліга[/i][/b][/color]

Заґратоване  вікно  відпускало  останні  сірі  промені  лютневого  дня  1942  року.  Олена  притислася  чолом  до  холодної  шибки.  На  її  елегантному  емігрантському  пальті  не  вистачало  двох  ґудзиків  –  їх  вирвали  під  час  першого  обшуку  в  будівлі  гестапо  на  Короленка,  але  вона  все  одно  загорталася  в  нього  з  витонченою  грацією,  якої  в  неї  не  могли  відняти  жодні  кати.
Важкі  засуви  на  дверях  камери  здригнулися.  По  коридору  прокотився  гуркіт  німецьких  підкутих  чобіт.  За  мить  двері  розчинилися,  і  всередину  штовхнули  чоловіка.  Його  обличчя  було  в  синцях,  сорочка  розірвана  на  плечі,  але  постава  залишалася  військовою.
–    Михайле…  –  її  голос  ледь  чутно  затремтів,  уперше  за  всі  ці  пекельні  дні.
Він  підвів  голову.  Попри  біль,  у  його  очах  спалахнуло  те  саме  тепле,  безмежне  світло,  яке  вона  знала  все  життя.  Ті  самі  очі,  які  дивилися  на  неї  в  затишних  празьких  кав'ярнях,  коли  навколо  пахло  свіжою  випічкою,  тютюном  і…  свободою.
–  Я  ж  казав,  Оленко,  –  тихо  промовив  він,  ступаючи  до  неї  і  беручи  її  холодні  долоні  у  свої,  гарячі.  –  Твоїх  «Літаврів»  без  мене  не  буде.  І  туди  ми  теж  підемо  разом…
Вони  знову  опинилися  разом  –  у  вогкій  тиші  камери  №  34  промерзлих  застінків  гестапо.  Ця  остання  ніч  перед  світанковим  Бабиним  Яром  належала  тільки  їм.  Михайло,  знесилений  жорстокими  допитами,  спочатку  спав,  поклавши  голову  на  її  коліна  –  він,  який  не  мав  стосунку  до  Спілки,  але  вибрав  смерть,  аби  тільки  бути  поруч.  Олена  не  заплющила  очей  ні  на  мить.  Вона  перебирала  пальцями  його  жорстке  волосся,  і  ця  безсонна  тиша  раптом  вибухнула  в  її  душі  такою  нестерпною,  гострою  жагою  до  життя,  що  затісна  камера  перестала  існувати…

                                  [color="#ff0000"][b]  …  За  кілька  годин  до…
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]«Гострi  очi  розкритi  в  морок,
Б’є  годинник:  чотири,  п’ять…
Моє  серце  в  гарячих  зморах,
Я  й  сьогоднi  не  можу  спать.
Але  завтра  спокiйно  встану,
Так,  як  завжди,  без  жодних  змiн,
I  в  життя,  як  в  безжурний  та́нок,
Увiйду  до  нiчних  годин.
Придушу  свiй  невпинний  спогад.
Буду  радiсть  давати  й  смiх.
Тiльки  тим  дана  перемога,
Хто  й  у  болю  смiятись  змiг!»
[/i][/color]
…Секундна  стрілка  гестапівського  годинника  завмирає,  ніби  захлинувшись  лютневим  морозом.  Світ  навколо  втрачає  звуки,  лишається  тільки  цей  білий-білий  сніг  під  ногами...  Ні,  це  ще  не  сніг  Бабиного  Яру.  Це  чистий,  іскристий  сніг  мого  дитинства.  Час  розгортається  назад,  проходячи  крізь  морок,  і  повертає  мені  моє  перше,  найнадійніше  королівство.
Я  знову  маленька  Лєночка.  Мені  5  рочків.  Мої  пальці  пахнуть  флердоранжем,  а  сукні  накрохмалені  до  хрусту.  Я  бачу  наш  затишний  дім  у  Санкт-Петербурзі,  просторі  світлі  кімнати,  високі  дзеркала  –  острів  старосвітського  імперського  спокою,  де  кожен  вираз  мав  бути  вивіреним,  а  кожне  слово  –  гідним.
Переді  мною  постає  суворе  й  безмежно  рідне  обличчя  батька.  Іван  Шовгенів,  видатний  професор,  чий  розум  підкорював  за  норовистими  кресленнями  водні  стихії.  О,  цей  його  суворий,  інженерний  порядок!  Батько  не  терпів  слабкості.  Він  вимагав  від  нас,  дітей,  абсолютної  самодисципліни.  Жодних  капризів,  жодного  публічного  плачу.  Саме  він,  сам  того  не  знаючи,  засіяв  у  моє  серце  перші  зерна  залізної  волі.  Він  навчив  мене  тримати  спину  перед  будь-яким  штормом.
А  поруч  –  мама.  Моя  тиха,  витончена  мама,  Юліянія…  Уляна  Степанівна  Нальянч-Качковська.  У  царському  Петербурзі  вона  здавалася  втіленням  світського  такту,  але  в  її  жилах  текла  зовсім  інша  кров  –  гаряча,  глибока  кров  давнього  подільського  священичого  роду.  Коли  вона  сідала  за  рояль,  її  тонкі  пальці  торкалися  клавіш  із  тією  вродженою  грацією,  яку  мають  лише  жінки  старого  шляхетського  гарту.  Мама  любила  музику  Шопена,  його  ноктюрни  і  вальси!..    Я  теж  люблю  Шопена,  мамо!  Особливо  «Ноктюрн  №1  Сі-Бемоль  Мінор»…  
                     Вона  плекала  в  мені  естетику  кожного  дня  і  вчила:  жінка  має  нести  свою  красу  як  щит  і  як  зброю.  Навіть  у  дрібницях  –  у  виборі  стрічки  для  волосся,  у  чистоті  вимови,  у  вмінні  мовчати,  коли  хочеться  кричати.  Вона  померла  рано,  виплекавши  в  мені  внутрішню  чесність  і  ще…  невимовлену,  невловиму  тугу  за  українським  родовим  джерелом.
Ми  жили  у  російськомовному  морі,  оточені  петербурзькою  елітою,  але  материнське  коріння  невидимо  тримало  мене.  Це  була  шляхетність  не  за  титулом,  а  за  духом.  Вона  проявлялася  в  усьому:  у  повазі  до  людини,  у  гордій  поставі,  у  відразах  до  будь-якої  ницості  й  фальші.  [i]«Мамусю,  жити  –  це  так  красиво,  правда?»  [/i]–  шепотіла  я  тоді.  

[i](Її  материнський  сумний  погляд  тепер  дивиться  на  мене  з  темряви  камери.)[/i]

…Я  згадую  ці  вечори,  залиті  теплим  світлом  гасових  ламп  –    шелест  маминих  шовкових  спідниць,  розкішний  батьківський  кабінет,  завалений  книжками...  Як  дивно.  Усе  моє  дитинство  вчило  мене  бути  тендітною  панночкою,  але  водночас  виховувало  характер,  здатний  витримати  вагу  цілої  епохи  чумного  Третього  Рейху.  
Мамо,  тату...  Ваша  Лєночка  не  схилила  голови.  Ваш  шляхетний  пагін  не  зламався  під  чоботом  ката.  
Заспівай  мені,  мамо,  на  прощання  ту  вкраїнську  колискову…

                       [color="#ff0000"]    [i]  «Ой  ну  люлі-люлі,  налетіли  гулі,
                             Сіли  на  воротях  в  червоних  чоботях.
                             Сіли  на  колисці  в  червонім  намисті.
                               Стали  думать  і  гадать,  чим  дитятко  годувать,
                               Чи  кашкою,  чи  медком,  чи  солодким  молочком».

[/i][/color]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066511
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2026

Ірина Вовк. "КСАВЕР МОЦАРТ. Сповідь у дощі" (продовження 4)

[color="#ff0000"]  [b]Фінальний  акорд  розлуки
[/b][/color]
[b]Музичний  супровід:  [/b]
[color="#ff0000"][b][i]Франц  Ксавер  Моцарт.
 Шість  полонезів  для  фортепіано,  ор.  17  (Полонез  №  3  фа  мінор)[/i][/b][/color]
[color="#ff0000"][i]«Жозефіна  ступала  бруківкою  Лємберга  так,  наче  кожен  її  крок  відгукувався  Adagio  в  його  змученій  душі.  Баронеса  з  очима  кольору  осіннього  Високого  Замку,  загорнута  в  шовк  і  в  таємницю.  Її  сміх  звучав  для  нього  вище  за  найчистіші  ноти  кантат,  а  її  недосяжність  ставала  його  головним  прокляттям  і  натхненням.  Вона  була  загадковою  жінкою,  живою  партитурою,  яку  Франц  Ксавер  боявся  і  прагнув  зіграти  до  кінця».[/i]
[/color]
У  вітальні  будинку  на  площі  Ринок  панував  лагідний  лємберзький  присмерк.  Свічки  ще  не  були  запалені,  і  лише  бліде  світло  з  високого  вікна  падало  на  лаковане  крило  фортепіано.  За  інструментом  сиділа  маленька  Юлія,  найменша  з  усіх  дітей  Бароні-Кавалькабо.  Її  тонкі  дитячі  пальці  з  особливою  наполегливістю  перебирали  клавіші,  видобуваючи  несміливі,  але  чисті  звуки  нової  п'єси.
Франц  Ксавер  стояв  за  її  спиною.  Його  зазвичай  суворе,  втомлене  тінями    минулого,  обличчя  зараз  було  м'яким.  Він  схилявся  над  дівчинкою,  обережно  поправляючи  її  зап'ястя.  Його  голос  звучав  тихо,  майже  пошепки:  [i]«…Ніше,  Юліє...  Легше.  Дозволь  ноті  дихати.  Музика  не  терпить  примусу,  вона  має  литися,  як  туман  над  Політвою...»[/i]
Дівчинка  кивнула  і  знову  торкнулася  клавіш.  Цього  разу  інструмент  відгукнувся  глибоким,  дорослим  Adagio.  Ксавер  усміхнувся  –  він  бачив,  як  у  цій  дитині  прокидається  справжній,  великий  дар.  Оце  так…  Він  виховував  не  лише  майбутню  аристократку  для  світських  раутів,  як  її  старших  брата  й  сестру.  Він  плекав  Спадкоємицю.
Жозефіна  стояла  трохи  віддалік,  загорнута  в  шовкову  шалю.  Вона  не  втручалася  в  цей  сакральний  процес,  лише  спостерігала.  Її  погляд  ковзав  від  зосередженого  обличчя  доньки  до  тонких  рук  Франца.  У  ці  хвилини  весь  світ  із  його  обов'язками,  титулами  баронів  Бароні-Кавалькабо  та  суворими  законами  Лємберга  зникав.
Ксавер  підвів  очі  й  зустрівся  поглядом  із  Жозефіною.  Музика  Юлії  стала  їхнім  спільним  диханням.  Вони  не  могли  торкнутися  одне  одного,  не  могли  сказати  вголос  те,  що  палило  їх  зсередини  вже  котрий  рік.  Але  в  кожному  повчанні  Франца,  у  кожному  лагідному  русі  його  руки,  у  кожній  ноті,  яку  слухала  Жозефіна,  звучало  безумовне,  трагічне  й  чисте  кохання.  Юлія  грала  їхню  сонату  –  сонату,  яку  вони  ніколи  не  наважилися  б  відтворити  мовою  слів.
                                                             
                             ***
Проте  кожна  велика  соната  має  свій  завершальний  тріумфальний  акорд.  Настав  1838  рік.  Майже  тридцять  років  життя  у  Лємберзі  підійшли  до  кінця.  Здоров'я  Ксавера  слабшало,  туга  за  батьківщиною  наздоганяла  його,  а  статус  «вічного  таємного  коханця»  у  чужому  домі  ставав  нестерпним  тягарем  для  обох.  Час  вимагав  поставити  найважчу  крапку.
День  його  від'їзду  з  Лємберга  був  умитий  рясним  холодним  пізньоосіннім  дощем.  Важкі  краплі  б'ють  об  чорний  шкіряний  дах  поштової  карети,  змиваючи  пил  із  бруківки,  наче  намагаючись  стерти  саму  пам'ять  про  ці  тридцять  років.  На  площі  немає  гучних  слів  чи  театральних  прощань  –  безжальний  світський  етикет  вимагає  від  них  холодної  стриманості.
Вони  стоять  на  відстані  кількох  кроків  під  парасолями,  розділені  невидимою,  але  глухою  стіною  чужих  поглядів.  Жозефіна  повільно  піднімає  руку  у  темній  рукавичці,  ледь  помітно  відкинувши  мереживо  чорної  вуалі.  Її  очі  повні  невиплаканих  слів,  але  губи  тримають  посмішку  –  ту  саму,  якою  вона  колись  зустріла  його  в  музичному  салоні.

[i][b]ЖОЗЕФІНА  [/b](напівпошепки,  так,  щоб  чув  лише  він  крізь  шум  зливи):
 –  Прощавай,  Франце.  Мій  Франце...[/i]

Це  було  вимовлене  тихіше  за  найніжніше  pianissimo.  Ксавер  не  може  обійняти  її,  не  може  пригорнути  до  серця.  Замість  слів  говорить  його  прощальний  погляд  –  глибокий,  довгий,  що  стає  його  останньою,  найщирішою  сповіддю.  У  цьому  погляді  –  підсумок  усього  життя,  вдячність  за  те,  що  вона  врятувала  його  від  віденського  привида  і  навчила  любити.
Він  сідає  в  карету.  Дверцята  зачиняються  з  глухим  механічним  звуком,  відрізаючи  його  від  її  світу.  Екіпаж  рушає,  колеса  починають  відбивати  по  мокрому  камінню  ритм  серця,  що  розбивається  навпіл.
Крізь  запітніле,  умите  потоками  води  вікно  Ксавер  дивиться  назад.  Постать  Жозефіни  на  тлі  старої  кам’яниці  розмивається,  втрачає  чіткі  контури  й  перетворюється  на  тонку,  тендітну  тінь.  Ця  тінь  повільно  віддаляється,  тане  в  пелені  зливи  та  сизого  лємберзького  туману.  

[color="#ff0000"][i][b]Лист  Франца  до  Жозефіни:[/b][/i][/color]
[color="#ff0000"][i]«Моя  єдина  Жозефіно.
Коли  Ви  читатимете  ці  рядки,  сивий  туман  Лємберга  уже  сховає  мій  екіпаж,  бруківка  заколише  стукіт  коліс,  що  забирають  мене  у  вічну  ніч.  Я  залишаю  місто,  яке  тримало  мене  тридцять  років.  Але  насправді  –  я  залишаю  життя.  Я  залишаю  Вас.
Для  світу  я  був  лише  луною.  Тінню  великого  батька.  Вічним  бранцем  імені,  яке  мені  не  належало.  Але  у  Вашому  салоні,  під  Вашим  тихим  поглядом,  цей  важкий  золотий  плащ  спадав  з  моїх  плечей.
Лише  з  Вами  я  був  живим.
Коли  Ви  шепотіли  моє  ім'я  –  Франц  –  світ  замовкав.  Воно  звучало  вище  і  чистіше  за  будь-яку  симфонію.  Це  було  ім'я  не  для  афіш.  Це  було  ім'я  чоловіка,  чиї  пальці  шукали  на  клавішах  не  слави,  а  відлуння  у  Вашому  серці.
Ми  знали  з  першої  ноти:  наше  кохання  –  це  незакінчена  соната.  Ваше  ім’я  –  Бароні-Кавалькабо  –  овіяне  чужим  обов’язком.  Але  ми  обвінчалися,  Жозефіно.  Не  в  костелі.  Ми  обвінчалися  в  кожному  акорді  моїх  концертів.  У  тонких  пальцях  Вашої  талановитої  Юлії*.  У  солодкій  півтіні  вечорів,  де  час  зупиняв  свій  біг.
Я  їду  до  Відня.  Туди,  де  народилося  моє  прокляття.  Туди,  де  тепер  помре  моя  музика.  Бо  без  Ваших  очей  клавіші  фортепіано  –  лише  німа  кістка  і  мертве  дерево.  Вони  більше  не  заспівають.
Прощавайте,  моя  графине.  Моя  єдина  Музо.
Не  сумуйте,  коли  осінній  проникливий  дощ  застукає  у  Ваші  вікна.  То  не  дощ.  То  моє  Adagio  розмовлятиме  з  Вами  крізь  простір  і  роки.  Коли  час  зітре  моє  ім'я  з  пам'яті  світу,  моя  душа  все  одно  стоятиме  там,  у  Вашій  вітальні.
У  тіні  Ваших  вій.  Біля  Ваших  ніг.
Ваш  назавжди.
Ваш  Франц».[/i]
 [/color]
[color="#ff0000"][b]Лист-відповідь  Жозефіни  до  Франца[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]«Мій  дорогий  Франце.
Твій  лист  наздогнав  мене  тоді,  коли  лємберзький  туман  уже  змив  сліди  твого  екіпажу  з  бруківки.  Ти  пишеш  про  темряву,  але  забуваєш,  що  сонце  Лємберга  закотилося  за  Високий  Замок  разом  із  твоїм  від'їздом.  Тепер  тут  панує  вічна  осінь.
Для  всього  світу  ти  –  Моцарт,  син  генія,  великий  маестро.  Для  них  твій  від'їзд  до  Відня  –  це  повернення  додому.  Вони  не  знають,  що  твій  справжній  дім  був  тут,  у  моїй  півтіні,  де  ти  був  просто  моїм  Францом.  Чоловіком,  чия  вразливість  була  прекраснішою  за  будь-яку  корону,  і  чий  смуток  я  навчилася  вгадувати  за  першим  дотиком  до  клавіш.
Ти  кажеш,  що  ми  обірвалися,  як  незакінчена  соната.  Ні,  мій  любий.  Наша  мелодія  продовжується.  Вона  звучить  у  кожному  русі  пальців  Юлії,  коли  вона  сідає  за  фортепіано.  Твій  хист,  твоя  пристрасть,  твоя  душа  течуть  у  її  крові.  Ти  не  залишив  мене  порожньою  –  ти  залишив  мені  наше  продовження  в  музиці.
Моє  ім'я  –  Бароні-Кавалькабо  –  це  мій  золотий  ланцюг,  мій  обов'язок  перед  світом  і  Богом.  Я  не  могла  розірвати  його  на  землі,  але  на  небі  ми  вже  давно  повінчані  кожним  твоїм  Adagio.
Вертай  до  свого  Відня,  Франце.  Неси  свій  хрест  і  своє  ім'я  з  гордістю.  Але  знай:  коли  твої  руки  торкатимуться  холодної  кістки  клавіш  у  далекій  Австрії,  вони  не  будуть  самотніми.  Моя  душа,  вбрана  у  лємберзькі  шовки,  завжди  сидітиме  поруч.
Я  слухатиму  тебе  крізь  шум  дощу.  Я  впізнаватиму  твій  подих  у  кожному  ударі  крапель  об  моє  вікно.  Ти  ніколи  не  будеш  тінню  свого  батька,  бо  для  мене  ти  –  єдине  світло  мого  життя.
Прощавай,  мій  ніжний,  мій  незрівнянний  Франце.
Твоя  до  останнього  подиху,
Твоя  Жозефіна».[/i][/color]

Франц  Ксавер  Моцарт  повертається  до  Австрії,  прихиляючи  до  самого  серця  ноти  Другого  концерту.  Він  їде  назавжди,  але  його  сповідь,  виплакана  тужливим  осіннім  дощем  старого  кам’яного  Лємберга,  назавжди  залишається  звучати  на  цих  вулицях.

[i]Екран  повільно  темніє,  переходячи  у  глибокий  чорний  колір.  Шум  зливи  1838  року  стихає,  але  не  зникає  зовсім.  Він  плавно  трансформується  у  м'який,  знайомий  звук  сучасного  літнього  дощу.[/i]

На  чорному  екрані  один  за  одним  з'являються  лаконічні,  білі  літери  тексту-епілогу:

[b]Франц  Ксавер  Моцарт  помер  за  шість  років  після  від'їзду  з  Лємберга  –  29  липня  1844  року  в  австрійському  курортному  містечку  Карлсбаді  (нині  Карлові  Вари,  Чехія).  Його  серце  зупинилося  під  звуки  батьківського  «Реквієму».
На  його  надгробку  викарбувано  слова:  
[/b]
[b][i]«Нехай  ім'я  його  батька  буде  його  епітафією,  
оскільки  його  любов  до  музики  була  суттю  його  життя».
[/i][/b]
[b]Він  так  ніколи  й  не  одружився.  Увесь  свій  скромний  музичний  спадок,  рукописи  та  особисті  речі,  в  тому  числі  й  рукописи  свого  геніального  батька  Амадея,  Франц  Ксавер  Моцарт  заповів  єдиній  жінці  –  своїй  музі  з  міста  Лємберга  в  тогочасній  імперії  Габсбургів,  графині  Жозефіні  Бароні-Кавалькабо.
[/b]
 [i]  (Пауза.  Текст  зникає.  З'являється  наступний  кадр)
[/i]
[b]Жозефіна  пережила  свого  Франца  на  шістнадцять  років.  До  кінця  своїх  днів  вона  берегла  кожну  ноту  його  Другого  концерту,  написаного  для  неї  в  Лємберзі.
Перед  смертю  вона  передала  весь  унікальний  архів  родини  Моцартів  до  Моцартеуму  в  Зальцбурзі,  назавжди  врятувавши  його  для  людства.
[/b]
[i](Пауза.  Музика  Другого  концерту  Франца  Ксавера  Моцарта  (Andante  espressivo)  починає  звучати  знову  –  спочатку  тихо,  потім  усе  виразніше).[/i]
       ***
Темрява  на  екрані  розсіюється.  Ми  бачимо  сучасний  Львів.  Наші  дні.  Площа  Ринок  у  променях  вечірніх  ліхтарів,  умита  теплим  літнім  дощем.  Перехожі  під  парасолями  поспішають  повз  Ратушу,  калюжі  відбивають  неонові  вогні  кав'ярень.  Камера  повільно  піднімається  вгору,  до  вікон  тієї  самої  квартири,  де  колись  пили  каву  Франц  і  Жозефіна.  На  склі  вікна  застигли  краплі  дощу.
Сьогодні  Франца  Ксавера  Моцарта  називають[color="#ff0000"][i]  «львівським  Моцартом»[/i][/color].  Його  музика  повернулася  на  площі  та  в  зали  міста,  де  він  прожив  майже  тридцять  років.
Кожного  разу,  коли  над  стародавньою  бруківкою  Львова  починається  дощ,  місто  знову  шепоче  сонату  його  життя  –  сонату  хлопчика  Вольфганга,  якого  Відень  знав  як  «Во́ві»,  але  якого  Лємберг  навчив  бути…  Францом.

[i]Музичний  акорд  досягає  свого  найповнішого  звучання  (crescendo)  і  плавно  затихає  у  фінальному  погасанні  (fade  out).[/i]

___[i][b]*  Юлія  Бароні-Кавалькабо  [/b]–  молодша  донька  Жозеф[/i]іни  стала  відомою  піаністкою-віртуозом  і  талановитою  композиторкою.

6-7  липня  2026  р.,
Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066448
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2026

Ірина Вовк. КСАВЕР МОЦАРТ. Сповідь у дощі (продовження 3)

[color="#ff0000"][i]Штрих  IV:[/i]  [b]Прихисток  на  Ринку  та  Слава  Галичини
[/b][/color]
[b]Музичний  супровід:  [/b]
[b][i]продовжує  тихо  звучати  Другий  концерт  (Andante  espressivo)
[/i][/b]
Невдовзі  Лемберг  капітулював  перед  ним.  Ксавер  став  головною  фігурою  тутешнього  музичного  життя  –  засновником  хорового  Товариства  святої  Цецилії,  капельмейстером    і  музик-директором  Міського  театру,  а  наприкінці  і  його  оперної  трупи  –  обличчям  зі  світу  високої  музики,  якого  обожнювала  вся  Габсбурзька  Галичина.  
…Груденська  мла  1826-го  року  сповила  Лемберг,  але  Святоюрська  гора  палала  зсередини.  Чотириста  голосів  під  склепінням  собору.  Військові  сурми  і  тонка,  як  струна  маестро  Ліпінського,  тиша.  Уся  Австрійська  Галичина  затамувала  подих.  Це  був  концерт  особливої  ваги,  тризна  сина  за  батьком  Амадеєм,  якого  він  майже  не  знав,  але  чию  тінь  носив  у  власному  імені.  Світло  свічок  вихоплювало  з  напівтемряви  обличчя:  австрійські  урядовці,  польська  шляхта,  місцеві  русини.  
  Ксавер  стояв  на  підвищенні,  тонкий  і  зосереджений.  Жодних  зайвих  рухів.  Він  диригував...  поглядом.  Ледь  помітний  поворот  голови  —  і  «Реквієм»  батька  Амадея  Моцарта  обрушувався  на  собор  лавиною  скорботи.
Коли  собор  сколихнула  Lacrimosa,  його  очі  стали  глибокими  й  темними,  як  ніч.  Один  порух  вій  –  і  повні  сліз  ноти  злітали  до  ангельських  карнизів,  кожна  репліка  хору  ставала  живим  зойком  розлуки.  Ксавер  не  просто  тримав  поглядом  цей  гігантський  людський  океан.  Його  зір  розривав  морок  часу,  благаючи  прощення  у  тіні  Вольфганга  Амадея.  Він  дивився  крізь  людей,  туди,  де  Вольфганг  Амадей,  його  батько-геній,  колись  вивів  свою  останню  ноту.  Тієї  миті  Лемберг  перестав  бути  провінцією  імперії.  Він  став  серцем  Європи,  зв'язаним  воєдино  магнетичним  зором  Моцарта-молодшого.
А  в  напівтемряві  храму,  серед  шовку  та  хутра  австрійської  знаті,  за  кожним  спалахом  його  очей  стежила  вона.  Жозефіна.
Для  всього  Лемберга  він  був  сином  генія,  що  воскрешав  Реквієм.  Для  неї  єдиної  –  Ксавером…  Францом...  Вона  бачила,  як  у  цьому  магнетичному  погляді  згорає  його  вразлива  душа.  Кожна  нота,  вирвана  його  зором  із  німоти,  відгукувалася  в  її  серці  невимовним  болем  і  гордістю.  Вона  знала:  цієї  миті  він  належить  вічності,  але  його  очі,  що  керували  сотнями  виконавців,  шукали  серед  натовпу  лише  її  відданий  силует.  Вона  була  його  Галичиною  –  прекрасною,  далекою,  чужою  для  решти  світу,  але  назавжди  обіцяною  лише  його  музиці.
***

Жозефіна  подбала,  щоб  у  маестро  Моцарта  з'явився  свій  куточок  –  затишна  квартира  в  самому  серці  середньовічного  міста,  на  площі  Ринок.
Вікна  виходили  на  гамірний  майдан,  де  кричали  перекупки,  гуркотіли  карети  і  билися  об  бруківку  краплі  лємберзького  дощу.  Але  всередині  його  кімнати  панував  зовсім  інший  всесвіт.  Коли  вечір  опускався  на  місто,  у  двері  квартири  тихо,  майже  нечутно  стукали.  Це  була  вона.  Графиня  приносила  з  собою  аромат  тонких  парфумів,  м’який  шелест  оксамитової  сукні  та  той  абсолютний  спокій,  якого  він  шукав  усе  життя.  Вона  була  його  тишею  після  гучних  овацій.  Тут,  на  площі  Ринок,  вони  пили  запашну  чорну  каву,  дивилися  на  вогні  вечірнього  Лемберга  й  шепотілися  про  музику,  яка  належала  тільки  їм.  Велика  таємниця  кам’яного  серцевиння  старого  міста,  кохання  зашифроване  у  дієзах  та  бемолях,  соната,  написана  на  одному  диханні  для  тієї,  що  тримала  у  своїх  долонях  його  закохане  серце  …
Ця  квартира  стала  в  Лемберзі  його  першим  і  останнім  справжнім  домом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066386
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2026

Ірина Вовк. "КСАВЕР МОЦАРТ. Сповідь у дощі" (продовження 2)

[color="#ff0000"][i]Штрих  III:[/i]  [b]Жозефіна.  Ніжність  проти  закону[/b][/color]
[b]Музичний  супровід:  [/b]
[b][i]Франц  Ксавер  Моцарт.  
Фортепіанний  концерт  №  2  мі-бемоль  мажор,  ор.  25  (II.  Andante  espressivo)
[/i][/b]
[color="#ff0000"][i]«У  присмерку  лемберзьких  салонів  Жозефіна  Кавалькабо  з’являлася  як  тонка  струна,  що  чекає  на  дотик  майстра.  Франц  дивився  на  її  руки,  що  тримали  віяло,  і  бачив  у  них  тонкі  пальці  долі,  яка  вела  його  крізь  роки  самотності.  Її  погляд  –  суміш  італійської  пристрасті  та  австрійської  стриманості  –  палив  його  сильніше,  ніж  батькова  слава.  Коли  вона  слухала  його  гру,  час  зупинявся.  Тінь  Вольфганга  Амадея  відступала,  залишаючи  в  кімнаті  лише  двох:  Ксавера,  який  благав  про  любов  через  клавіші,  і  Жозефіну,  яка  приймала  цю  сповідь  кожним  подихом,  але  ніколи  не  належала  йому  до  кінця».[/i][/color]

***

Усе  змінилося  одного  дощового  дня  1813  року,  коли  Ксавер  переступив  поріг  будинку  цісарсько-королівського  радника  Людвіга  Бароні-Кавалькабо,  шанованого  спадкоємця  тірольського  роду.  Його  запросили  як  вчителя  музики  до  трьох  малолітніх  дітей  –  Адольфа,  Лаури  та  Юлії,  але  за  фортепіано  сіла  вона…  їхня  молода  мати  –  графиня  Жозефіна,  уроджена  графиня  Кастільйоні.  Коли  їхні  пальці  випадково  зустрілися  на  білих  клавішах  під  час  виправлення  нотного  такту,  у  вітальні  раптом  зник  гамір  лемберзьких  вулиць.  Ксавер  підняв  очі  й  натрапив  на  її  погляд.  У  ньому  не  було  очікування  дива  від  «сина  Моцарта».  Жозефіна  дивилася  на  нього  –  на  блідого  юнака  із  сумними  очима.  Вона  стала  першою  в  Лемберзі,  хто  почув  не  його  прізвище,  а  його  внутрішню  тишу.
Їхнє  кохання  розквітало  у  напівтонах,  у  довгих  паузах  між  синкопами.  Жозефіна  оточила  його  такою  тендітною  ніжністю,  якої  він  не  знав  із  самого  дитинства  –  повною  протилежністю  вимогливій  Констанції.  Проте  це  почуття  швидко  перетворилося  на  гострий  внутрішній  конфлікт.  Вона  була  заміжньою  жінкою,  матір'ю.  Світські  закони  та  суворий  етикет  Лемберга  стояли  між  ними,  як  глуха  кам'яна  стіна  Ратуші.
Одного  вечора  1818  року,  граючи  перші  чернеткові  нотні  записи  свого  шедевра  –  Другого  фортепіанного  концерту  мі-бемоль  мажор  –  Ксавер  раптом  безсило  опустив  руки  на  клавіатуру.

[color="#ff0000"][i][b]КСАВЕР:  [/b]
–  Я  не  можу  більше  так,  Жозефіно.  Кожен  мій  прихід  сюди  –  це  крадіжка.  Я  роблю  тебе  грішницею  перед  усім  цим  містом…

[b]ЖОЗЕФІНА  [/b](м'яко  бере  його  руки  у  свої):  
–  Подивися  на  ноти  свого  Другого  концерту,  Франце.  У  ньому  немає  Відня.  Там  –  твоя  ніжність  до  мене.  Твій  батько  дав  тобі  життя,  Сальєрі  дав  тобі  ремесло,  а  я…  я  даю  тобі  право  бути  Францом.  Просто  Францом.  Грай  для  мене,  мій  Моцарте.[/i][/color]

Ці  любовні  пережиття,  цей  нестерпний  біль  і  всепоглинаюча  ніжність  врешті  знайшли  єдиний  можливий  вихід.  Під  впливом  цього  кохання  дитяча  іскра  таланту  Моцарта-сина  спалахнула  самобутнім  вогнем.  З-під  його  пальців  більше  не  виходив  батьківський  стиль.  Народилися  його  тужливі  полонези  та  кантати,  просякнуті  галицькою  меланхолією  та  щирою,  дорослою  пристрастю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066357
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2026

Ірина Вовк. КСАВЕР МОЦАРТ. Сповідь у дощі. (продовження 1)

[color="#ff0000"][b]Штрих  II:  Маска  великого  імені  [/b][/color]
[b]  Музичний  супровід:  [/b]
[i][b]Франц  Ксавер  Моцарт.
 Варіації  на  тему  української  народної  пісні  «У  сусіда  хата  біла»,  ор.  18
[/b][/i]
Минуло  кілька  років,  і  містом  покотилася  чутка.  Лемберзькі  музичні  салони  польської  та  австрійської  шляхти  дихали  важким  шовком,  пудрою  та  солодким  ароматом  бджолиних  свічок.  Тогочасна  публіка  Лемберга  була  вибагливою,  але  водночас  провінційно  ласою  до  гучних  сенсацій.  Афіші  міста,  надруковані  жирним  готичним  шрифтом,  кричали  лише  одне  слово:  W.  A.  MOZART  FILS  (Моцарт-син).  Його  власне  ім'я  «Франц»  просто  стирали  ради  бренду.
Коли  Франц  Ксавер  виходив  на  сцену,  зала  вибухала  оваціями  ще  до  першого  акорду.  Але  Ксавер  знав:  ці  аплодисменти  –  данина  не  його  славі.  Публіка  йшла  не  на  нього.  Засліплені  величчю  прізвища,  лемберзькі  аристократи  заплющували  очі  й  намагалися  почути  у  його  грі  відлуння  «Чарівної  флейти».  Навіть  коли  він  писав  свої  перші  галицькі  речі  –  як-от  тужливі  Варіації  на  тему  української  пісні  «У  сусіда  хата  біла»  –  публіка  шукала  в  них  віденське  сонце,  а  не  лемберзький  дощ.  Щоразу  після  вигуків  «Браво!»  його  обпікав  арктичний  холод.  Вечорами  він  підходив  до  батькового  портрета  на  стіні:

[color="#ff0000"][i]КСАВЕР:  
–  Навіщо  ти  залишив  мені  це  ім'я?  Воно  як  королівський  плащ,  який  волочиться  по  грязюці  цього  старого  далекого  міста.  Мене  кличуть  "Во́ві"  лише  для  того,  щоб  викликати  твого  духа.  Я  замерзаю  у  цьому  Лемберзі,  де  я  –  лише  твоя  жива  декорація.

ГОЛОС  БАТЬКА  (АМАДЕЯ)  (лунає  крізь  шум  зливи  за  вікном):
 –  Сину,  я  кликав  тебе  так,  бо  в  твоїх  очах  бачив  світло,  те  єдине,  що  було  ще  не  потьмарене  від  брудної  слави.  Лемберг    –  це  твій  чистий  аркуш.  Напиши  на  ньому  музику,  якої  я  б  ніколи  створив.  І  ще…  Знайди  ту  єдину  людину,  яка  назве  тебе  Францом»[/i].
[/color]
[i]Далі  буде.
 
[/i]
П.С.  На  малюнку  --  Моцарт-батько  Вольфганг  Амадей  Моцарт

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066330
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2026

Ірина Вовк. «КСАВЕР МОЦАРТ: СПОВІДЬ У ДОЩІ»

[b][i](Штрихи  до  сюжету  кіноповісті)  

[/i][/b]
[color="#ff0000"][b]До  235-ліття  маестро  Ксавера  Франца  Моцарта  і  270-ліття  його  геніального  батька  Вольфганга  Амадея  Моцарта[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][i]«Музика  –  це  не  те,  що  написали  до  твого  народження.  Музика  –  це  те,  що  починає  звучати,  коли  падає  дощ,  замовкають  чужі  імена  і  говорить  твоє  серце»,  –
                                       Невідомий  маестро  Лемберга[/i]      
[/color]
[color="#ff0000"][b]Сьогодні,  26  липня  2026  року  виповнюється  235  років  від  дня  народження  КСАВЕРА  МОЦАРТА
[/b][/color]
[i][b]«КСАВЕР  МОЦАРТ:  СПОВІДЬ  У  ДОЩІ»[/b]  —  це  біографічна  історико-романтична  драма  про  Франца  Ксавера  Моцарта,  молодшого  сонцеподібного  сина  віденського  генія.  Опинившись  у  туманному,  містичному  Лемберзі  (Львові)  початку  XIX  століття,  юнак  намагається  вирватися  з  лещат  батьківської  слави  та  фанатичних  амбіцій  матері.  Пройшовши  крізь  холоднечу  тутешньої  публіки  та  самотність  чужини,  він  знаходить  свій  справжній  голос  завдяки  забороненому,  але  всерятівному  коханню  до  графині  Жозефіни  Бароні-Кавалькабо.  Моцарт-син  розминувся  з  батьком  у  просторі  і  в  часі,  але  віднайшов  себе  у  музиці  власного  серця.[/i]
                                   
[color="#ff0000"]  [b]    Штрих  I:  Тінь  Амадея  та  Іскра  Магістра[/b][/color]
[b]  Музичний  супровід:  [/b]
[b]Франц  Ксавер  Вольфганг  Моцарт.[/b]
 [i][b]Фортепіанний  концерт  №  1  до  мажор,  ор.  14  (I.  Allegro  maestoso)  [/b][/i]

[i]«Він  брав  до  рук  смичок,  і  в  його  грі  пророчий  віщунський  сум  Галичини  в  імперії  Габсбургів  переплітався  із  австрійською  витонченістю.  Місто  камінних  левів  ставало  його  нотною  грамотою,  а  кожна  вулиця  –  окремим  тактом  нескінченної  сонати.»
[/i]

***
Готично-бароковий  Лемберг  зустрів  його  глибоким  осіннім  диханням,  вологим  важким  туманом,  що  повз  із  боку  Полтви,  терпким  запахом  кави  і  глухим  стукотом  каретних  коліс  об  мокру  бруківку.  Сімнадцятирічний  юнак  виходив  із  диліжансу,  притискаючи  до  грудей  футляр  зі  скрипкою  –  свій  єдиний  справжній  щит  від  світу.  Він  тікав  сюди,  на  самий  край  австрійської  імперії,  прагнучи  сховатися  від  Віденського  сонця,  що  надто  сильно  випалювало  його  власне  ім'я.  Франц  Ксавер  знав:  тут  його  батька  не  було  ніколи.  Тут  бруківка  ще  не  чула  кроків  «Mozart».  Але  втік  він  лише  від  географії,  а  не  від  долі.  Позаду,  крізь  сотні  миль  європейських  доріг,  за  ним  невблаганно  йшов  привид  Моцарта-старшого.  Великий,  всесильний  привид  віденського  генія,  який  не  відпускав  його  ні  на  мить.  Він  крокував  поруч,  відкидаючи  довгу,  золоту  тінь  на  стіни  старих  кам’яниць  на  Площі  Ринок,  немов  мовчки  питав:  
                                                 [i]  «Чи  вартий  ти  мого  імені,  сину?»[/i]

Вони  розминулися  у  просторі  й  часі.  Батько  пішов  із  цього  світу,  коли  Францу  Ксаверу  було  лише  чотири  місяці.  Юнак  ніколи  не  чув  його  живого  голосу,  не  пам’ятав  тепла  його  рук  –  лише  цей  вічний,  недосяжний  погляд  із  портретів  на  стіні.
Ксавер  згадував  своє  віденське  дитинство,  де  кожен  день  був  полем  битви.  Його  мати,  Констанція,  овдовіла  й  затиснута  боргами,  дивилася  на  молодшого  сина  не  як  на  дитину,  а  як  на  живий  шанс  воскресити  втрачений  трон.  Вона  не  просто  хотіла,  щоб  він  грав  –  вона  вимагала,  щоб  він  став  Другим  Амадеєм.  Для  неї  він  був  «Во́ві»  –  сімейним  відлунням  імені  Вольфганг.  Ксавер  пам'ятав,  як  у  шість  років  мати  поставила  його,  маленького  й  наляканого,  на  високий  дерев'яний  стіл  посеред  зали  у  Празі,  щоб  публіка  краще  бачила  «маленьке  диво»,  яке  співає  арію  Папаґено  з  батьківської  «Чарівної  флейти».  Інструменти  були  для  нього  не  іграшками,  а  важкими  залізними  ланцюгами.
А  потім  у  його  житті  з'явився  магістр  –  старий,  сивий  Антоніо  Сальєрі.  Чоловік,  чиє  ім'я  віденські  пліткарі  пошепки  пов'язували  з  таємничою  смертю  батька,  в  реальності  став  єдиним,  хто  виявив  до  Ксавера  справжнє,  майже  батьківське  терпіння.  Коли  хлопчик  плакав  над  клавішами,  втомлений  від  материнського  тиску,  італійський  маестро  клав  свою  важку,  теплу  долоню  на  його  плече:

[i][b]САЛЬЄРІ:[/b]
 –  Твоя  мати  шукає  у  тобі  того,  кого  втратила,  Франце.  Твій  батько  вмів  розмовляти  з  Богом.  Його  музика  падала  з  неба,  як  злива.  Але  Бог  має  багато  мов.  Знайди  свій  власний  біль  і  перетвори  його  на  звук.  Твій  Перший  фортепіанний  концерт  до  мажор…  У  цьому  «Allegro»  я  чую  тебе.  Не  Вольфганга  Амадея…  Тебе.[/i]

Старий  маестро  зумів  розгледіли  під  товстим  шаром  родинного  прізвища  «Моцарт»  його  власний  талант.  Уроки  Сальєрі  заронили  в  дитячому  серці  пристрасну  невгасиму  іскру  творчості.  Музика  перестала  бути  обов'язком  і  стала  єдиним  способом  поговорити  з  татом,  наздогнати  його  в  часі.  І  ось  тепер  ця  іскра  палала  тут,  у  напівсонному  Лемберзі,  де  про  нього  ще  ніхто  не  знав.            
Коли  вечір  остаточно  гасив  свічки  у  вікнах  навколо  Площі  Ринок,  Ксавер  залишався  наодинці  з  темрявою.  Тоді  він  брав  до  рук  скрипку.  Вона  не  грала  –  вона  тужила.  Смичок  торкався  струн,  і  кімнатою  розливалася  невимовна,  гостра  самотність  хлопця,  затиснутого  між  величчю  минулого  і  невідомістю  майбутнього.  Кожна  нота  була  плачем  за  невизнаним  «я»,  тихим  бунтом  проти  батьківської  слави.  Ця  скрипка  плакала  прохолодним  лемберзьким  дощем,  шукаючи  у  чужому  місті  бодай  натяк  на  тепло,  на  чиюсь  присутність,  яка  зможе  розігнати  цей  віденський  привид.  Місто  ще  не  знало,  що  у  цих  сутінках  народжується  його  нова  музична  ера.  Що  цей  самотній  юнак  невдовзі  змінить  Лемберг  назавжди.

Далі  буде.
             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066278
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 13)

[color="#ff0000"][b]ЕПІЛОГ:  ОСТАННІЙ  РОЗРАХУНОК  МАРМУРОВОГО  СТАРЦЯ[/b][/color]
                           [b]  [i]        (Монолог  Октавіана  Августа.  Рим,  14  рік  нашої  ери)[/i]
 [/b]
Мені  сімдесят  шість.  Мої  очі  вже  погано  бачать  обриси  Капітолію,  а  ноги,  загорнуті  в  товсту  вовну,  постійно  мерзнуть,  навіть  коли  серпневе  сонце  випалює  римські  форуми.  Лікарі  кажуть,  що  мені  залишилося  кілька  днів.  Вони  шепочуть  моїй  дружині  Лівії,  що  Божественний  Август  відходить  до  зірок.
Які  дурниці.  Боги  не  кашляють  кров'ю  і  не  п'ють  теплий  козячий  напій,  щоб  вгамувати  біль  у  шлунку.
Я  дав  цьому  місту  все.  Я  прийняв  Рим  цегляним,  а  залишаю  його  мармуровим.  Я  закрив  ворота  храму  Януса,  закінчивши  століття  громадянських  воєн.  Я  викреслив  зі  списків  Сенату  всіх  зрадників,  навів  лад  у  провінціях  і  навчив  плебеїв  мовчати,  коли  говорить  закон.  Я  –  перший  серед  рівних.  Батько  Вітчизни.
Але  чомусь  сьогодні,  коли  тіні  від  мармурових  колон  мого  палацу  стають  занадто  довгими,  я  згадую  не  свої  тріумфи.  Я  згадую  ту  душну  серпневу  ніч  в  Александрії,  сорок  чотири  роки  тому.
Я  пам'ятаю  запах  її  гробниці.  Він  не  був  схожий  на  запах  римських  усипальниць,  де  тхне  сирим  туфом  і  сухою  кров'ю  жертовних  биків.  Там  пахло  в'яленим  інжиром,  пролитим  сирійським  вином  і  чимось  солодким...  якимось  зіллям,  яким  її  служниці  натирали  її  золоте  ліжко.
Вона  переграла  мене  тоді.
Я  прорахував  усе.  Агріппа  розбив  її  флот  при  Акції.  Мої  легіони  заблокували  гавань.  Я  мав  привезти  її  в  Рим.  Я  вже  бачив,  як  вона  йде  у  кайданах  перед  моєю  колісницею,  а  натовп  Субури,  який  колись  обожнював  її  Юлія  та  її  Антонія,  плює  в  її  пурпуровий  шовк.  Це  був  би  ідеальний  фінал  моєї  математичної  формули  влади.
Але  вона  вислизнула.  Вона  залишила  мені  лише  купу  мертвого  м'яса  в  золотій  короні  та  двох  служниць,  які  посміхалися  мені  в  обличчя,  вмираючи  від  зміїної  отрути.
Коли  я  дивився  на  її  обличчя  –  спокійне,  з  цією  клятою,  ледь  помітною  грецькою  посмішкою  на  тонких  губах,  –    я  вперше  зрозумів,  що  мармур,  з  якого  я  будую  свою  імперію,  є  дуже  крихким.  Я  можу  завоювати  її  землю.  Я  можу  переплавити  її  золоті  статуї  на  римські  денарії*  й  вибити  на  них  свій  профіль.  Але  я  ніколи  не  зможу  внести  її  саму  до  своєї  книги  податків.
Юлій  Цезар  любив  її  за  те,  що  вона  ховала  таємниці  між  лініями.  Антоній  любив  її  за  те,  що  вона  розчиняла  перлини  в  оцті  й  дарувала  йому  континенти,  наче  фініки  на  бенкеті.  А  я...  я  ненавидів  її.  Ненавидів  за  те,  що  вона  була  єдиною  людиною  в  світі,  яка  побачила  під  моїм  пурпуровим  плащем  тріумвіра  просто  «холодного,  переляканого  хлопчика  з  Риму,  в  якого  замість  серця  була  рахункова  книга».
Лівія  входить  до  кімнати.  Вона  принесла  мені  теплий  відвар  і  дивиться  на  мене  своїми  розумними,  сухими  очами.  Вона  –  хороша  дружина  для  імператора.  Вона  теж  зроблена  з  мармуру.
–  Чи  добре  я  зіграв  свою  роль  у  цій  комедії  життя?  –    питаю  я  її,  як  робили  старі  актори  в  римських  театрах  перед  тим,  як  завіса  опуститься  назавжди.
Вона  мовчки  киває  і  підносить  кубок  до  моїх  губ.
Я  п'ю  цей  гіркий  відвар,  закриваю  очі  й  раптом  чую,  як  десь  дуже  далеко,  за  тисячі  миль  від  мого  великого,  білого,  правильного  Риму,  шумить  чорна  вода  Нілу  –  і  в  цьому  шумі  немає  жодного  натяку  на  цифри…  Тільки  шелест  очерету  і  сухий,  ледь  чутний  сміх  жінки,  яку  мені  так  і  не  судилося  перемогти.

КІНЕЦЬ.

[i][b]*Денарій  (лат.  denarius)  [/b]–  це  одна  з  найвідоміших  та  найпоширеніших  срібних  монет  в  історії  Стародавнього  Риму,  яка  згодом  дала  назву  багатьом  грошовим  одиницям  світу.  Назва  буквально  означає  «той,  що  складається  з  десяти»,  оскільки  початково  один  денарій  дорівнював  10  мідним  ассам.  
[/i]

липень  2026  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066125
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 12)

[color="#ff0000"]    [b]Розділ  ІV:  Мармур  проти  золота.  
Охоронниця  Вічності  у  листі  інжиру[/b]
[/color]
Октавіан  увійшов  до  палацу  без  тріумфального  маршу.  Він  ішов  повільно,  загорнутий  у  свій  незмінний  сірий  плащ,  ретельно  оглядаючи  кожну  статую  та  колону.  Поруч  крокував  Агріппа.
Вони  зустрілися  в  мавзолеї.  Клеопатра  сиділа  на  низькому  стільці  біля  тіла  Антонія.  На  ній  було  траурне  вбрання,  очі  запали,  але  коли  Октавіан  підійшов  ближче,  вона  підвелася.  Вона  спробувала  впасти  перед  ним  на  коліна  –  це  був  її  останній  театральний  жест,  спроба  підкорити  цього  нового,  молодого  правителя.                  
Октавіан  обережно  взяв  її  за  лікоть  і  змусив  піднятися.  Його  пальці  були  сухими  й  холодними,  як  галька  на  річковому  дні.
–  Не  треба,  царице,  –  його  голос  прозвучав  без  жодної  емоції,  наче  він  читав  список  військових  трофеїв.  –  Твоєму  царству  нічого  не  загрожує.  Твої  діти  будуть  жити.  Рим  –  милосердний  до  тих,  хто  не  чинить  опору.
Клеопатра  зазирнула  в  його  очі.  Вона  шукала  там  хоча  б  іскру  голоду  –політичного,  чоловічого,  людського.  Але  там  не  було  нічого.  Перед  нею  стояв  не  чоловік  із  м'яса  і  крові,  а  сам  Рим  –  холодний,  розважливий  мармур,  який  неможливо  було  спокусити  золотом  чи  напівпрозорим  мусліном.  Вона  зрозуміла:  він  тримає  її  живою  лише  для  того,  щоб  показати  римському  натовпу  як  головний  трофей  свого  тріумфу.
–  Ти  дуже  схожий  на  Юлія,  –  тихо  сказала  вона,  роблячи  крок  назад.  –  Але  він  мав  серце.  А  ти  маєш  лише  рахункову  книгу.
–  Юлій  вірив  у  лінії  долі,  –  відповів  Октавіан,  переводячи  погляд  на  загорнуте  в  саван  тіло  Антонія.  –  А  я  вірю  в  порядок.  Відпочивай,  Клеопатро.  За  три  дні  ми  вирушаємо  до  Італії.
Коли  за  римлянами  зачинилися  важкі  гранітні  двері,  Клеопатра  повернулася  до  своїх  служниць.  На  її  обличчі  більше  не  було  страху  –  лише  глибока,  спокійна  полегкість.
–  Одягніть  мене  як  царицю,  –  наказала  вона  Іраді.  –  Сьогодні  ми  приймаємо  останнього  гостя.
 
               
***
Через  дві  години  до  дверей  гробниці  підійшов  єгипетський  селянин  із  великим  плетеним  кошиком,  накритим  листям  інжиру.  Римська  варта  зупинила  його:
                 –  Що  там  у  тебе,  старий?
               –  Солодкі  фініки  та  інжир  для  цариці,  панове,  –  посміхнувся  селянин,  показуючи  великі,  стиглі  плоди.  –  Спробуйте,  вони  солодкі,  як  мед.
Римський  центуріон  узяв  один  інжир,  з'їв  його,  задоволено  крекнув  і  махнув  рукою:
               –  Проходь.  Цариці  корисно  поїсти  перед  довгою  дорогою.
Кошик  поставили  біля  ліжка,  де  напівсиділа  Клеопатра.  На  ній  було  її  найкраще  золоте  вбрання,  а  шкіра  пахла  дорогим  ладаном  і  миррою  –ароматами,  гідними  богині.  На  голові  цариці  виблискували  важким  щирим  золотом  подвійна  корона  Єгипту  і  обруч-діадема  з  потрійним  захисним  уреєм*  –  одвічні  символи  фараонів,  а  її  губи  були  окреслені  яскраво-червоною  фарбою.
  Вона  підняла  кошик  з  плодами  і  обережно  зазирнула  в  нього.  На  самому  дні  кошика,  під  шаром  м'ясистого,  липкого  від  солодкого  соку  інжиру,  ховався  округлий  бік  глека.  Клеопатра  намацала  пальцями  шорстку  глину.  Нижче  вигину  ручки,  де  падала  надійна  тінь,  виднілося  акуратне  кругле  вічко,  завширшки  всього  в  один  палець.  Звідти,  з  непроглядної  спекотної  темряви  всередині  посудини,  пахло  сухою  землею,  старою  шкірою  та  ледь  відчутною  гострою  зміїною  отрутою.
–    Ну  що,  моя  богине,  охороннице  вічності,  –  тихо  промовила  цариця.  –  Юлій  навчив  мене  бачити  камінь  у  людях.  Антоній  навчив  мене  бачити  пристрасть.  А  ти...  ти  навчиш  мене  свободи.
Клеопатра  не  вагалася.  Вона  повільно  піднесла  праву  руку  до  кошика,  заплющила  очі  й  рішуче  проштовхнула  вказівний  палець  у  прохолодну  порожнечу  глиняного  вічка.
Всередині  посудини  панувала  задуха.  Спочатку  вона  нічого  не  відчула.  Лише  на  мить  їй  здалося,  що  глиняні  стінки  ледь  помітно  завібрували  від  глухого,  низького  шипіння,  схожого  на  видих  розпеченої  пустелі.  А  потім  темрява  всередині  глека  ворухнулася.  Щось  живе,  гаряче  й  сухе  торкнулося  пучки  її  пальця,  вивчаючи  нову  перешкоду.  Цариця  затамувала  подих,  застигши  як  мармурова  статуя.
Укус  був  миттєвим  і  точним,  як  удар  крихітного  кинжала.  Два  коротких,  гострих  уколи  прошили  шкіру.
Клеопатра  не  скрикнула  –  лише  судомно  втягнула  повітря  крізь  зуби,  а  пальці  лівої  руки  до  болю  впилися  в  золото  її  сукні.  Біль  не  був  схожий  на  вогонь;  радше  на  крижану  голку,  яка  глибоко  увійшла  під  ніготь  і  відразу  ж  почала  розливати  по  венах  дивне  солодке  бажання  сну.  Вона  повільно  витягла  руку  назад.  На  подушечці  пальця,  поруч  із  золотим  перстнем-печаткою,  виступили  дві  рубінові  краплі  крові.
Цариця  подивилася  на  них  з  майже  ніжним  полегшенням.  Вона  знала:  зміїна  отрута  вже  почала  свій  незворотний  танець  у  її  серці.          
Клеопатра  лягла  на  золоті  подушки  поруч  із  Антонієм.  Тіло  почало  швидко  наливатися  приємною,  теплою  важкістю,  наче  після  великого  ковтка  старого  сирійського  вина.  Перед  її  очима  попливли  нічні  піски  Сфінкса,  чорна  вода  Нілу  та  сухий  шелест  фініків,  які  колись  так  любив  Юлій.
Коли  Октавіан,  запідозривши  неладне,  наказав  виламати  двері  гробниці,  перед  ним  постала  картина,  яка  змусила  навіть  його  застигти  на  місці.
Клеопатра  лежала  на  золотому  ложі,  велична  й  нерухома,  наче  статуя  Ісіди.  Харміон,  яка  ледь  трималася  на  ногах  від  дії  тієї  ж  отрути,  слабкими  руками  поправляла  діадему  на  голові  своєї  цариці.
–  Чи  добре  це,  Харміон?  –  розлючено  закричав  римський  офіцер,  що  вбіг  першим.
–  Це  чудово,  –  прошепотіла  дівчина,  падаючи  бездиханною  на  мармур.  –    Це  гідно  цариці,  яка  народилася  від  такої  кількості  великих  предків.
Октавіан  підійшов  до  ліжка.  Він  подивився  на  дві  маленькі  криваві  цятки  від  зміїного  дотику  на  пальці  її  руки,  потім  на  її  спокійне  обличчя,  яке  навіть  після  смерті  виглядало  непереможним.  Павук  отримав  свій  Єгипет,  але  Яструб  і  самиця  Яструба  вислизнули  з  його  залізних  сітей,  залишивши  Риму  лише  порожню  золоту  клітку  і  вічну  пам'ять  про  левоподібного  тріумвіра  Марка  Антонія  і  царственну  жінку  Клеопатру,  яку  мармур  так  і  не  зміг  зламати.  

Далі  буде.    

[i]*головний  убір  цариці  Клеопатри  –  [b]корона  з  потрійним  уреєм  [/b](три  священні  кобри  над  чолом).
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066095
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 11)

[color="#ff0000"][b]Розділ  ІІI:  Останній  подих  лева[/b][/color]

Сонце  над  Александрією  першого  серпня  тридцятого  року  до  нашої  ери  піднімалося  криваво-червоним.  Останні  єгипетські  вершники  перейшли  на  бік  Октавіана  без  жодного  пострілу.  Місто  здалося.
Антоній  стояв  на  стіні  палацу,  коли  йому  принесли  неправдиву  звістку:  «Цариця  закрилася  у  своїй  гробниці  й  наклала  на  себе  руки».  Звістка  запізнилася,  як  запізнювалося  все  в  їхньому  житті  після  Акція.
–    Ну  от  і  все,  –  тихо  сказав  Антоній  своєму  вірному  рабу  Еросу.  –  Вона  показала  мені  шлях.  Зніми  з  мене  обладунок.                        
Він  наказав  рабу  вбити  його,  але  Ерос  замість  цього  вихопив  меч  і  пробив  власні  груди.  Антоній  посміхнувся,  підняв  закривавлений  меч  і  з  розгону  впав  на  залізо.  Проте  рука  здригнулася  –  рана  в  живіт  не  вбила  його  відразу.  Він  лежав  на  мармуровій  підлозі,  стікаючи  кров'ю  і  благаючи  солдатів  добити  його.
Дізнавшись  про  це,  Клеопатра  наказала  своїм  служницям  –  Іраді  та  Харміон  –перенести  пораненого  тріумвіра  до  її  гробниці.  Вікна  мавзолею  були  високо,  двері  заблоковані,  тому  три  жінки  власноруч  підтягували  вмираючого  Антонія  на  мотузках  крізь  верхнє  вікно.  Обличчя  Антонія  було  білим  як  крейда,  він  ловив  ротом  повітря,  але  його  очі  шукали  лише  її.
Вони  поклали  його  на  золоте  царське  ложе.  Клеопатра  рвала  на  собі  волосся,  заляпувала  обличчя  його  кров'ю  і  вперше  в  житті  кричала  від  справжнього,  не  палацового  болю.
               –  Тихо,  царице,  тихо…  –  прошепотів  Антоній,  торкаючись  її  щоки  своєю  холодною  долонею.  –  Не  плач  за  мною.  Я  прожив  найкраще  життя  серед  усіх  римлян.  Я  був  володарем  Сходу  і  помираю  від  рук  римлянина,  але  на  руках  моєї  цариці.  Випий  вина...  і  виживи,  якщо  зможеш.
З  цими  словами  Марк  Антоній  зробив  свій  останній  подих.  Римський  лев  помер,  залишивши  самицю  яструба*  наодинці  з  павуком.

Далі  буде.
_____
[i]*[b]Самиця  Яструба[/b]  –  у  єгипетській  міфології  в  образі  самиці  Яструба  богиня  Ісіда  зачала  бога  Сонця-Гора  від  убитого  Сетом  бога  Озіріса.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066093
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 10)

[color="#ff0000"][b]Розділ  ІІ:  Битва  біля  мису  Акцій.  Вежа  «Тімоніон»
[/b][/color]
Друге  вересня  тридцять  першого  року  до  нашої  ери  видалося  гарячим  і  штильовим.  Море  біля  мису  Акцій  виглядало  як  застигле  скло,  на  якому  у  загрозливому  мовчанні  завмерли  дві  величезні  армади.
Клеопатра  того  ранку  була  просто  наляканою  жінкою,  яка  вперше  бачила  війну  не  з  тераси  свого  палацу,  а  крізь  вузьку  щілину  ілюмінатора  царської  галери  «Антоніада».  Вітер  зрадницьки  вщух,  і  шістдесят  її  єгипетських  кораблів,  навантажених  золотом,  застрягли  позаду  бойової  лінії  Антонія.
–  Вони  підпалюють  нас!  –  закричав  капітан  її  корабля,  коли  перші  римські  лібурни  Октавіана,  стрімкі  й  маневрові,  почали  кружляти  навколо  неповоротких  єгипетських  трирем.  Вони  випускали  палаючі  стріли  й  горщики  з  горючою  сумішшю,  цілячись  у  вітрила.
Клеопатра  вибігла  на  палубу.  Повітря  було  заліплене  чорним,  задушливим  димом.  Трохи  далі  вона  побачила  флагман  Антонія.  Його  весла  були  перебиті,  корабель  крутився  на  місці,  а  сам  Антоній  у  закривавленому  панцирі  відбивався  від  римлян.
У  цей  момент  полуденний  вітер  раптом  змінився,  дмухнувши  з  берега  в  бік  відкритого  моря.  Це  був  єдиний,  примарний  шанс  на  порятунок.
–  Підняти  вітрила!  –  відчайдушно  наказала  Клеопатра.  –  Прориваємося  на  південь!  В  Александрію!
–  Але  Антоній!  –  крикнув  капітан.  –  Його  корабель  оточений!  Він  не  зможе  відступити!
–  Наказ  цариці!  –  її  голос  зірвався  на  крик,  у  якому  не  залишилося  нічого  величного  –  лише  дикий,  тваринний  страх  перед  мармуровим  вовком  із  Риму.  –  Якщо  ми  залишимося  тут,  Октавіан  забере  все  моє  царство  до  вечора!  Пливемо!
Шістдесят  єгипетських  кораблів  підняли  свої  пурпурові  вітрила  і  на  повній  швидкості  прорвали  лінію  оточення,  залишаючи  поле  бою  за  собою.
Антоній  побачив  це  крізь  дим.  Він  бачив,  як  золота  корма  «Антоніади»  стрімко  віддаляється,  залишаючи  його  легіони  помирати  у  вогні.  У  цей  момент  у  ньому  щось  зламалося.  Залізний  генерал  просто  зник.  Залишився  чоловік,  який  не  міг  дихати  без  своєї  золотої  клітки.
Він  кинув  свій  закривавлений  меч  на  палубу,  перестрибнув  на  швидку  п'ятивесельну  лібурну  і  наказав  гребти  наздогін  за  царицею.  Його  армія,  позбавлена  полководця,  продовжувала  битися  ще  кілька  годин,  не  знаючи,  що  їхній  бог  війни  вже  втік,  вибравши  любов  замість  тріумфу  і  ганьбу  замість  безсмертя.
                                                                                           ***
Александрія  зустріла  їх  тишею.  Клеопатра  наказала  прикрасити  кораблі  квітами  й  прапорами,  щоб  місто  не  дізналося  про  поразку  відразу,  але  правду  неможливо  було  приховати.  Шпигуни  Октавіана  вже  повзли  єгипетськими  вулицями,  шепочучи  торговцям,  що  новий  господар  світу  вже  близько.
Антоній  закрився  у  маленькій  вежі,  яку  він  наказав  побудувати  на  самому  краю  портового  молу.  Він  назвав  її  «Тімоніон»  –  на  честь  афінського  філософа-людоненависника  Тимона*.  Він  не  хотів  бачити  нікого,  навіть  Клеопатру.  Він  сидів  на  підлозі,  зарослий  густою  сивою  бородою,  і  годинами  дивився  на  хвилі.
Клеопатра  ж,  навпаки,  розвинула  гарячкову,  майже  безумну  діяльність.  Вона  розпустила  «Товариство  неповторних».  Натомість  палацові  писарі  склали  нові  списки  друзів  –  тепер  це  називалося  «Товариство  тих,  що  готуються  померти  разом».                                                
Однієї  ночі  вона  прийшла  до  його  вежі  сама.  На  ній  був  простий  чорний  плащ,  а  в  руках  вона  тримала  невелику  срібну  скриньку,  яка  тихо  побрязкувала  при  кожному  кроці.
–  Досить,  Марку,  –  сказала  вона,  сідаючи  поруч  із  ним  на  холодні  плити.  Зблизька  було  видно,  як  сильно  вона  змарніла  –  очі  здавалися  величезними  на  тонкому,  блідому  обличчі.  –  Октавіан  уже  в  Пелусії.  Його  армія  підходить  до  стін  міста.  Наші  солдати  розбігаються.  Ми  програли  все,  крім  одного  –  нашої  смерті.  Вона  має  бути  красивою.
Антоній  повільно  підвів  голову.  Його  очі  тепер  були  порожніми  й  мутними.
–  Красива  смерть?  –  хрипко  перепитав  він.  –  Для  римлянина  красива  смерть  –  це  впасти  на  власний  меч,  Клеопатро.  А  ти...  ти  знову  вигадаєш  якийсь  театр  із  золотом  і  флейтами?
Вона  відкрила  срібну  скриньку.  Усередині,  на  подушці  з  сухого  моху,  лежали  кілька  глиняних  флаконів  і  маленька,  зеленувато-чорна  єгипетська  гадюка  –  аспід,  яка  повільно  ворушилася.
–  Я  цілий  місяць  випробовувала  ці  отрути  на  рабах  у  підвалах  палацу,  –тихо,  майже  буденно  мовила  вона.  –  Деякі  ліки  викликають  страшні  судоми.  Але  цей  маленький  укус...  він  схожий  на  сон.  Тіло  стає  важким,  наче  після  хорошого  вина,  і  ти  просто  засинаєш,  не  відчуваючи  жодного  болю.
Вона  взяла  його  за  руку  й  притиснула  її  до  своєї  щоки.
–  Октавіан  хоче  провести  мене  в  кайданах  вулицями  Риму.  Він  хоче,  щоб  Кальпурнія  та  дружини  сенаторів  плювали  на  мою  сукню.  Вони  не  отримають  цього  видовища,  Марку.  Ми  підемо  разом.  Так,  як  ми  жили  –  неповторно.
Антоній  вперше  за  багато  місяців  посміхнувся  своєю  старою,  широкою  посмішкою.   Він  пригорнув  її  до  себе,  відчуваючи,  як  під  тонкою  тканиною  плаща  б'ється  її  швидке  серце.
–  Добре,  моя  царице,  –  прошепотів  він  у  її  волосся,  яке  тепер  пахло  не  мигдалем,  а  гірким  полином.  –  Нехай  цей  холодний  хлопчик  із  Риму  отримає  лише  порожній  палац  і  наші  тіла.  Ми  навчимо  його,  що  мармур  можна  завоювати,  але  неможливо  підкорити  тих,  хто  вміє  йти  з  життя  тріумфально.

____
[i]Тімон  Фліунтський  (близько  320–230  рр.  до  н.е.)  —  давньогрецький  філософ-скептик  та  поет,  учень  засновника  скептицизму  Піррона.    
[/i]
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066013
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 9)

[color="#ff0000"][b]ЧАСТИНА  ТРЕТЯ:
 ГАЙ  ОКТАВІАН.  Химерне  плетиво  павутини
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i][b]«Він  прийшов  з  книгою  податків  і  холодним  поглядом,  у  якому  не  було  жодного  людського  вогню.  Він  думав,  що  завоював  Єгипет,  але  знайшов  лише  порожню  золоту  клітку».[/b]
                       (Зі  спогадів  [b]старого  жерця  храму  Ісіди)[/b]

[b]«Зачиняються  ворота  підземелля,  і  темрява  ковтає  світло  дня.  Ті,  що  кричали  про  свою  силу,  стають  тінню  на  стіні.  Тільки  Ніл  тече  вічно,  не  знаючи  імен  нових  господарів».[/b]
               (З  написів  [b]на  пірамідах  епохи  Старого  Царства)[/b][/i][/color]

[color="#ff0000"][b]Розділ  I:  Мармуровий  вовк  із  Риму
 [/b][/color]
Поки  Александрія  сміялася  й  пила  вино,  в  Римі  панувала  тиша,  яка  пахла  залізом.
Гай  Юлій  Цезар  Октавіан,  якого  Юлій  Цезар  назвав  у  своєму  заповіті  сином  і  спадкоємцем,  не  брав  участі  в  бенкетах.  Йому  було  трохи  за  двадцять,  він  мав  слабке  здоров'я,  часто  кашляв  і  загортався  у  три  плащі  навіть  улітку.  Але  в  нього  були  очі,  позбавлені  будь-яких  людських  пристрастей  –  холодні,  сірі,  схожі  на  монети,  якими  платять  найманцям.
Октавіан  сидів  у  тому  самому  кабінеті  на  Палатині,  де  колись  працював  Юлій  Цезар.  Перед  ним  лежав  сувій  –  донесення  шпигунів  з  Єгипту.  Навколо  стояли  його  вірний  генерал  Агріппа  та  радник  Меценат.
–  Він  віддав  їй  наші  східні  провінції,  –  тихо,  майже  по-діловому  сказав  Октавіан,  перебираючи  пальцями  сухі  папери.  –  Антоній  подарував  гречанці  Кіпр,  Кілікію  та  частину  Юдеї.  Він  визнав  її  дітей  від  Цезаря  законними  спадкоємцями.  Він  більше  не  римлянин.
–  Наші  легіони  незадоволені,  Октавіане,  –  похмуро  мовив  Агріппа,  спираючись  на  свій  важкий  меч.  –  Солдати  кажуть,  що  їм  доведеться  битися  проти  свого  колишнього  командира,  якого  вони  любили.  Антоній  –  герой  Філіппів.
Октавіан  підвівся.  Він  підійшов  до  великої  карти  Середземного  моря,  яка  була  вибита  на  мармуровій  плиті  стіни.  Він  не  мав  слави  воєнного  генія.  Але  він  мав  терпіння  павука.
–  Ми  не  будемо  оголошувати  війну  Антонію,  –  сказав  Октавіан,  і  на  його  тонких  губах  з'явилася  ледь  помітна,  суха  посмішка.  –  Ми  оголосимо  війну  Єгипту.  Ми  оголосимо  війну  чужоземній  відьмі,  яка  причарувала  нашого  великого  генерала  своїм  зіллям.  Ми  покажемо  Сенату  його  заповіт.  Рим  простить  генералу  жорстокість.  Але  Рим  ніколи  не  простить  зради  своєї  землі.  Готуйте  флот,  Агріппо.  Наступного  літа  мармур  нашого  міста  має  зіткнутися  з  золотом  їхнього  Нілу.
                                                                                                             ***
 
Октавіан  ніколи  не  вмів  тримати  меч  так,  щоб  рука  не  здригалася  від  ваги  заліза.  Проте  він  умів  чекати,  поки  його  вороги  самі  спалять  власні  мости.
Зараз  він  стояв  на  капітанському  містку  своєї  флагманської  галери  біля  берегів  Епіру.  Сірий  плащ  захищав  його  від  холодних  бризок  Іонічного  моря.  Навколо  вирувала  підготовка:  сотні  римських  кораблів  шикувалися  в  бойовий  порядок,  готуючись  заблокувати  вихід  із  Амбракійської  затоки  біля  мису  Акцій.
–  Вони  застрягли  там,  наче  оси  в  гнізді,  –  тихо  промовив  Октавіан,  не  переводячи  погляду  з  горизонту,  де  виднілися  величезні,  важкі  кораблі  Антонія.  –  У  них  закінчується  чиста  вода.  Клеопатра  вимагає  прориву  до  моря,  а  Антоній...  Антоній  просто  п'є  єгипетське  вино.
–  Якщо  вони  підуть  на  прорив,  їхні  левіафани  розчавлять  наші  дрібні  лібурни,  –  похмуро  зауважив  Агріппа.  –  Кожен  їхній  корабель  –  це  плавуча  фортеця  з  вежами.  Вони  закидають  нас  камінням  і  вогнем.
Октавіан  повільно  похитав  головою.
–  Великі  кораблі  потребують  великої  відваги,  Агріппо.  А  відвага  Антонія  зараз  належить  не  його  легіонам.  Вона  належить  жінці,  яка  сидить  у  пурпуровій  каюті  й  рахує  золото.  Ми  не  будемо  битися  з  ними  на  смерть.  Ми  просто  змусимо  їх  панікувати.  Золото  не  вміє  воювати,  коли  навколо  починає  пахнути  справжньою  кров'ю.
             
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066009
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 8)

     [b]  [color="#ff0000"]Розділ  IV:  «Товариство  Неповторних».  Приборкання  лева[/color][/b]
 
Зима  в  Александрії  не  знала  снігу,  лише  довгі,  м'які  сутінки  та  теплий  подих  моря.  Марк  Антоній  повністю  забув  про  Рим.  Генерали  писали  тривожні  листи,  а  в  Сенаті  Октавіан  повільно,  але  впевнено  забирав  під  свій  контроль  західні  провінції.
Але  тут,  у  палаці  на  мисі  Лохіас,  Антоній  був  щасливий.  Клеопатра  одягла  його  в  грецький  білий  плащ-хламіду  та  легкі  сандалії.  Вони  назвали  своє  коло  найближчих  друзів  [b][i]«Товариством  Неповторних»[/i][/b].  Кожен  день  був  схожий  на  гру.
Сьогодні  вони  рибалили  на  царському  човні  посеред  Александрійської  гавані.  Сонце  пекло  плечі  Антонія,  він  тримав  товсту  мотузку  з  гачком,  але  риба  не  клювала.
–  Нубійцю!  –  потайки  шепнув  він  своєму  рабу-нирцю.  –  Спливи  під  воду  й  начепи  мені  на  гачок  найбільшу  рибу,  яку  знайдеш.  Я  не  можу  виглядати  дурнем  перед  царицею.
Раб  безшумно  пішов  на  дно,  і  за  хвилину  мотузка  Антонія  сильно  смикнулася.  Римлянин  з  переможним  криком  витягнув  величезну,  жирну  рибину.
–  Дивись,  Клеопатро!  –  гордо  вигукнув  він.  –  Моя  рука  приваблює  навіть  морських  чудовиськ!
Клеопатра,  яка  сиділа  під  шовковим  навісом,  граючи  з  маленьким  ручним  гепардом,  навіть  не  посміхнулася.
–  Твоя  правда,  Марку.  Повторимо  завтра?
Наступного  ранку  гавань  була  повною  човнів  –  усе  «Товариство  Неповторних»  зібралося  подивитися  на  рибалку  тріумвіра.  Антоній  знову  закинув  гачок.  За  мить  волосінь  натягнулася  так,  що  човен  ледь  не  нахилився.  Він  з  усієї  сили  витягнув  здобич  на  палубу.
Натовп  навколо  вибухнув  нестримним  сміхом.
На  гачку  Антонія  висіла  солона,  висушена  в'ялена  риба  з  Понту,  яку  зазвичай  їли  бідні  легіонери  в  походах.  На  її  лусці  все  ще  залишалися  сліди  солі  та  мотузки,  якою  її  зв'язували  на  базарі.  Цариця  заздалегідь  наказала  своєму  нирцю  випередити  раба  Антонія.
Клеопатра  підійшла  до  нього,  поклала  свою  тонку  руку  на  його  широке,  розчервоніле  від  сорому  плече  й  тихо  промовила:
–  Залиш  вудку  нам,  царям  Фароса  й  Канопа,  великий  тріумвіре.  Твоя  здобич  –  це  міста,  царства  і  континенти.  Не  намагайся  ловити  дрібну  рибу  там,  де  ти  маєш  керувати  штормами.
Антоній  подивився  на  суху  рибу,  потім  на  її  обличчя,  в  якому  не  було  знущання.  Він  схопив  її  в  обійми  і  голосно  засміявся  разом  з  усіма.  Він  був  її  ручним  левом.
                                                                                             ***
…З  Антонієм  усе  було  інакше.  З  Антонієм  усе  пахло  вином,  розчавленими  квітами  та  важким,  солодким  мускусом.
Вони  не  ховалися  в  круглих  вежах.  Їхнє  ложе  стояло  посеред  великої  зали,  яка  виходила  на  море,  завішена  лише  тонкими  пурпуровими  завісами,  що  злітали  від  кожного  подиху  нічного  бризу.  Бенкет  щойно  закінчився,  і  Антоній  був  п'яним  –  не  стільки  від  сирійського  вина,  скільки  від  її  близькості.
 Він  схопив  її  на  мармурових  сходах,  важко  втискаючи  її  тіло  у  шовкові  подушки.  Його  руки  були  величезними,  а  від  подиху  тхнуло  медовим  напоєм  і  гострими  прянощами.  Він  не  вмів  чекати.  Одним  рухом  він  розірвав  її  тонку  сирійську  сукню  від  коміра  до  самого  подолу,  оголюючи  її  тіло,  яке  під  місячним  світлом  здавалося  вилитим  із  темного  бурштину.
–  Клеопатро...  –  Його  голос  був  хрипким  ревом  лева.  Він  впивався  в  її  губи  так  жорстоко,  що  вона  відчула  присмак  власної  крові.
Але  вона  не  боялася  цього  звіра.  Вона  відповіла  йому  з  тією  самою  дикою,  первісною  пристрастю.  Її  довгі  ноги  обхопили  його  міцні,  заковані  в  м'язи  стегна,  затягуючи  його  вглиб  свого  гарячого,  вологого  лона.  Антоній  рухався  важко,  шалено,  наче  штурмував  ворожу  фортецю,  а  Клеопатра  кричала,  не  ховаючи  голосу,  і  цей  крик  змішувався  зі  шумом  прибою  за  вікном.
Пурпурові  завіси  плуталися  навколо  їхніх  тіл.  Срібні  чаші,  зачеплені  його  важкою  рукою,  з  гуркотом  котилися  по  мармуру,  розливаючи  густе  червоне  вино,  яке  виглядало  в  темряві  як  свіжа  кров.  Її  груди  здригалися  від  кожного  його  поштовху,  а  її  пальці  міцно  стискали  його  широкі  плечі,  залишаючи  глибокі  подряпини  на  його  засмаглій  шкірі.
Це  була  ніч  релігійного  безумства,  де  він  був  Марсом,  а  вона  –Афродітою.  Вони  не  шукали  філософії.  Вони  шукали  забуття  в  нестримних  бажаннях  тіла,  де  цар  і  цариця  світу  ставали  просто  двома  голодними  звірами,  що  терзали  один  одного  на  шовкових  простирадлах.
 Коли  ранок  пофарбував  море  у  колір  персика,  Антоній  спав  важким,  безтурботним  сном,  встромившись  обличчям  у  її  живіт.  Його  велике  тіло  було  розслабленим  і  беззахисним.  Клеопатра  лежала  поруч,  дивлячись  на  стелю,  покриту  золотими  зірками.  На  її  стегнах  засихали  краплі  його  сімені  та  пролитого  вина,  а  на  шиї  палав  темний  синець  від  його  губ.  Вона  посміхалася.  Лев  спав,  а  шовковий  повідець  у  її  руках  став  ще  міцнішим.

[i]Далі  буде.

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065969
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 7)

[b][color="#ff0000"]Розділ  ІІІ:  Ціна  однієї  перлини[/color]
[/b]
Римські  генерали  вміли  рахувати  золото  мішками,  але  вони  не  вміли  рахувати  розкіш.  На  другий  вечір  бенкету  Антоній  сидів  на  парчевих  подушках,  розхристаний,  з  масним  від  печеної  дичини  підборіддям  і  затуманеним  поглядом.
–  Богами  клянуся,  Клеопатро!  –  Антоній  гучно  грюкнув  кубком  по  столу.  –  Я  бачив  тріумфи  в  Римі.  Але  все  це  –  базарні  злидні  порівняно  з  твоїм  палацом.  Ти  витратила  за  ці  два  дні  стільки,  що  моєму  легіону  вистачило  б  на  рік  походів!  Чи  твій  Єгипет  справді  бездонний?
Клеопатра  сиділа  навпроти.  Вона  майже  не  торкалася  їжі.  Перед  нею  стояла  лише  невелика  золота  чаша  з  гострим  гранатовим  оцтом.  У  її  вухах  погойдувалися  дві  перлини  –  найбільші  у  відомому  світі,  чисті,  наче  краплі  застиглого  місячного  світла.
–  Ти  мислиш  як  солдат,  Марку.  Для  тебе  багатство  –  це  те,  що  можна  зважити  і  поділити  між  центуріонами.  Ти  думаєш,  що  цей  бенкет  дорогий?  Я  можу  за  один  ковток  знищити  більше,  ніж  коштує  вся  твоя  провінція  Кілікія.
Антоній  вибухнув  голосним,  хрипким  сміхом:
–  Жінки  завжди  перебільшують!  Ти  не  зможеш  з'їсти  ціле  багатство.  На  що  ми  споримо?
Замість  відповіді  Клеопатра  повільно  підняла  руку.  Її  тонкі  пальці  торкнулися  лівої  мочки  вуха.  Одним  плавним  рухом  вона  зняла  безцінну  перлину  й  опустила  її  в  чашу…  з  оцтом.
Зала  вмить  затихла.  Кислота  почала  повільно  роз'їдати  перламутр.  Камінь  закипів  дрібними  білими  бульбашками,  втрачаючи  свою  форму,  перетворюючись  на  каламутний  осад  на  дні.  Клеопатра  почекала,  поки  перлина  повністю  розчинилася.  Потім  вона  підняла  чашу,  подивилася  на  Антонія  крізь  золотий  край  і  одним  довгим  ковтком  випила  рідину.
–  За  твоє  здоров'я,  тріумвіре  Сходу,  –  спокійно  сказала  вона.  –  І  за  те,  щоб  ти  нарешті  зрозумів:  Єгипет  не  купують.  У  Єгипту  просять  дозволу  побути  поруч.
Антоній  дивився  на  неї  з  диким,  майже  релігійним  жахом.  Його  хміль  миттєво  вивітрився.  Він  зрозумів,  що  перед  ним  стоїть  жінка,  яка  може  викинути  ціле  царство  на  вітер  просто  заради  того,  щоб  довести  свою  вищість.  
                 Це  була  абсолютна  влада,  яка  заворожувала  його  більше,  ніж  будь-яка  військова  перемога.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065968
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 6)

[color="#ff0000"]  [b]  Розділ  IІ:  Аромат  мирри  на  річці  Кідн[/b][/color]

Тарс  задихався  від  спеки.  Марк  Антоній  сидів  на  ринковій  площі  на  судейському  кріслі,  оточений  своїми  легіонерами.  Він  був  роздратований.  Цариця  Єгипту  запізнювалася  вже  на  тиждень.
Раптом  з  боку  річки  донісся  дивний  звук.  Це  не  був  гуркіт  барабанів.  Це  була  тонка,  солодка  музика  флейт  і  кіфар,  яка  м'яко  стелилася  над  гарячим  пилом  міста.
Натовп  на  площі  почав  рідшати.  Люди  кидали  свої  ятки  й  бігли  до  набережної.  За  кілька  хвилин  площею  пронісся  шепіт:  «Вона  пливе...  Венера  пливе!»
Антоній  розлючено  підвівся,  але  запах,  який  раптом  наповнив  повітря  Тарса,  змусив  його  зупинитися.  Це  був  аромат  мирри,  ладану  та  тисячі  свіжих  троянд  –  такий  густий,  що  залізний  присмак  Кілікії  миттєво  зник.  Він  пішов  до  річки  сам,  важко  тупаючи  своїми  кавалерійськими  чоботами.
Те,  що  він  побачив  на  річці  Кідн,  змусило  його  забути  про  Сенат.  До  причалу  повільно  підходив  величезний  корабель.  Його  корма  була  вилита  з  чистого  золота,  а  вітрила  –  з  тонкого  пурпурового  шовку,  який  ловив  найменший  подих  вітру.  Весла  були  срібними,  і  вони  занурювалися  у  воду  в  такт  ніжній  музиці,  залишаючи  за  собою  білі,  блискучі  сліди.
Посеред  палуби,  під  золотим  навісом,  обплетеним  виноградною  лозою,  лежала  Клеопатра.  На  ній  не  було  римської  туніки.  Вона  була  одягнена  як  Афродіта  –  у  напівпрозорий  муслін,  що  підкреслював  кожну  лінію  її  тіла.  Навколо  неї  стояли  хлопчики  з  крилами,  які  обмахували  її  великими  віялами.
Антоній  зупинився  біля  самого  краю  води.  Його  рот  був  напіввідкритий,  а  пальці,  які  могли  одним  ударом  зламати  шию  бику,  безпорадно  стискали  руків'я  меча.
Клеопатра  повільно  підвела  голову.  Вона  не  вклонилася.  Вона  просто  подивилася  на  нього  своїми  темними,  глибокими  очами  й  ледь  помітно  посміхнулася.
–  Ну  що,  Марку  Антонію,  –  її  голос  прозвучав  над  водою  чітко  й  м'яко.  –Ти  погрожував  спалити  моє  пасовище.  Але,  як  бачиш,  мої  коні  привезли  для  своєї  володарки  забагато  золота.  Чи  готовий  ти  відмовитися  від  свого  сухого  пайка  і  розділити  зі  мною  вечерю,  яку  гідні  їсти  лише  боги?
Лев  був  підкорений  ще  до  того,  як  його  лапа  ступила  на  борт  золотого  корабля.  Він  зробив  крок  уперед,  залишаючи  свій  залізний  Рим  далеко  позаду.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065901
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 5)

[color="#ff0000"][b]ЧАСТИНА  ДРУГА:  
МАРК  АНТОНІЙ.  Тінь  під  деревом  граната
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i][b]«Він  думав,  що  керує  світом,  бо  мав  чотири  легіони.  
Він  не  знав,  що  весь  його  світ  тепер  міг  поміститися  на  моїй  долоні».[/b]
                 (З  особистих  нотаток  [b]КЛЕОПАТРИ[/b])

[b]«Прийди  до  мене,  о  Володарю  Сили,  бо  серце  моє  відкрите  для  твого  заліза.  Твій  рев  чути  серед  народів,  але  в  моєму  домі  ти  знайдеш  свій  спокій  і  своє  золото».[/b]
       (З  написів  на  стінах  [b]храму  Хатхор  у  Дендері[/b])
[/i][/color]
 
                   [color="#ff0000"]  [b]    Розділ  І:  Пил  Кілікії  на  обладунках  тріумвіра  [/b][/color]

Лист  від  Марка  Антонія  прибув  не  на  папірусі  й  не  на  витонченому  пергаменті.  Його  приніс  римський  центуріон,  чий  обладунок  був  покритий  червоним  пилом  Кілікії,  а  сам  текст  був  вибитий  на  шматку  товстезної  телячої  шкіри,  що  пахла  сирицею  та  дьогтем.  Антоній  не  любив  канцелярії.  Він  писав  так,  наче  віддавав  наказ  перед  атакою.
[i]«Клеопатро,  царице  єгиптян.  Твої  кораблі  не  прийшли  на  допомогу  під  Філіппами,  коли  ми  з  Октавіаном  мстилися  за  кров  божественного  Юлія.  Мої  шпигуни  кажуть,  що  ти  вичікувала,  чия  візьме  –  наша  чи  вбивць  Цезаря.  Рим  не  прощає  дворушництва.  Зараз  я  стою  в  Тарсі  з  чотирма  легіонами.  Якщо  ти  не  з'явишся  до  мене  особисто,  щоб  виправдати  свою  зраду,  я  зроблю  з  твоєї  Александрії  провінційне  пасовище  для  римських  коней.  У  тебе  є  місяць.  Марк  Антоній,  тріумвір  Сходу».[/i]
Клеопатра  прочитала  лист  двічі.  Спочатку  її  пальці  здригнулися  від  гніву.  Але  потім  вона  підвела  очі  на  центуріона,  який  стояв  перед  її  троном,  затамувавши  подих  від  розкоші  палацу.
Вона  помітила,  що  солдат  дивиться  не  на  неї,  а  на  золоті  інкрустації  підлоги  та  срібні  чаші  з  фруктами.  У  його  очах  був  голод  –  той  самий  голод,  який  гнав  римських  вовків  через  моря.
Вона  сіла  за  стіл,  умочила  перо  в  густе  чорнило  з  каракатиці  й  написала  відповідь,  яку  наказала  перекласти  єгипетськими  знаками  –  тими,  що  вміли  так  добре  ховати  таємниці  між  лініями:
[i]«[b]Марку  Антонію[/b],  тріумвіре  Риму,  що  сидить  у  пилу  Кілікії.  Ти  вимагаєш  від  мене  золота  за  гріхи,  яких  я  не  чинила,  і  погрожуєш  моєму  Нілу  своїми  кіньми.  Твій  розум  такий  же  короткий,  як  твій  гладіус,  якщо  ти  думаєш,  що  цариця  Єгипту  купує  свій  спокій  у  солдатів.  Мої  кораблі  не  прийшли  під  Філіппи,  бо  море  не  слухає  наказів  твоїх  сенаторів.  Проте  я  приїду  до  тебе  в  Тарс.  Але  я  приїду  не  як  обвинувачена  на  твій  брудний  суд.  Я  приїду  як  богиня,  що  сходить  до  смертного.  Приготуй  своє  вино,  римлянине,  і  молися,  щоб  твої  легіони  не  розбіглися  від  того  блиску,  який  я  везу  з  собою».[/i]
Коли  центуріон  вийшов,  її  старий  радник  тихо  промовив:
–  Велична,  Антоній  –  це  не  Юлій.  У  його  голові  немає  філософії.  Він  п'є  вино  з  шоломів  і  рубає  голови.  Навіщо  ти  дратуєш  лева?
Клеопатра  підвелася  з  трону.
–  Цезар  був  богом,  якого  обтесав  мармур.  Щоб  підкорити  його,  потрібен  був  розум.  Антоній  –  це  просто  звір.  Сильний,  заляканий  власною  тінню.  Якщо  ти  вийдеш  до  звіра  зі  зброєю,  він  розірве  тебе.  Але  якщо  ти  побудуєш  для  нього  золоту  клітку,  він  сам  застрибне  туди  і  проситиме  їжі  з  твоїх  рук.  Збирай  майстрів.  Мені  потрібен  корабель.
         
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065900
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 4)

             [color="#ff0000"]  [b]  Розділ  V:  Скарабей  на  дні  Нілу[/b][/color]

Повернення  в  Єгипет  після  [b][i]Березневих  ід  [/i][/b]було  довгим  і  мовчазним.  Натовп  в  Александрії  зустрічав  її  криками  радості,  але  Клеопатра  не  чула  їх.  Вона  сиділа  на  своїх  ношах,  за  зачиненими  завісами,  міцно  стискаючи  в  кулаці  шматок  синього  лазуриту.
Рим  згорів  у  вогні  громадянської  війни.  Антоній,  Октавіан,  Брут  –  усі  вони  тепер  рвали  на  шматки  його  спадщину,  наче  собаки  стару  тогу.  Вони  надсилали  їй  листи,  вимагали  грошей,  кораблів,  союзу.
Але  Клеопатра  більше  не  була  тією  дівчиною,  яка  рахувала  мішки  з  зерном.  Її  обличчя  стало  тим  самим  каменем,  про  який  вона  колись  говорила  Юлію.  Вона  навчилася  посміхатися  ворогам,  обіцяти  те,  чого  не  збиралася  виконувати,  і  карати  без  вагань.
Одного  вечора,  через  два  роки  після  його  загибелі,  вона  знову  вийшла  на  ту  саму  терасу,  що  дивилася  на  Ніл.  Вода  була  такою  ж  густою  і  чорною,  як  тоді.  Поруч  на  столі  лежали  сувої  з  новими  податками,  але  вона  до  них  не  торкалася.
Вона  відкрила  долоню.  Лазуритовий  скарабеї  виблискував  під  місячним  світлом.  На  ньому  залишилася  ледь  помітна  подряпина  –  слід  від  нігтя  Цезаря,  який  він  залишив  у  свою  останню  ніч.
–  Ти  мав  рацію,  Юлію,  –  тихо  мовила  вона  в  порожнечу  нічного  повітря.  –  Вони  всі  зроблені  з  м'яса  і  крові.  І  вони  всі  пахнуть  пилом.  Навіть  твій  великий  Рим.
Вона  замахнулася  і  кинула  камінь  далеко  в  темряву.  Пролунав  легкий  плескіт.  Чорна  вода  Нілу  прийняла  синій  камінчик,  і  круги  на  воді  швидко  зникли,  повернувши  річці  її  вічний,  нерухомий  спокій.      

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065865
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 3)

                                                 [color="#ff0000"][b]Розділ  ІV:  Ніч  перед  ідами
[/b][/color]
Листи  з  Александрії  приходили  на  пергаменті,  який  пах  нільською  сіллю  та  нічним  вітром,  коли  вона  знову  повернулася  додому.  Клеопатра  не  писала  про  кохання.  Вона  знала,  що  п'ятдесятирічному  чоловікові,  який  засинає  під  шепіт  шпигунів,  не  потрібні  вірші.  Вона  надсилала  йому  цифри,  загорнуті  в  іронію.
[i]«...Твої  легіонери,  яких  ти  залишив  охороняти  мій  спокій,  з'їдають  за  тиждень  стільки  м'яса,  скільки  середня  александрійська  родина  не  бачить  за  рік.  Руфій  побудував  нову  катапульту  біля  гавані.  Вона  красива,  але  абсолютно  марна,  бо  єдине,  що  нам  загрожує  –  це  нудьга  та  пил.  Твої  сенатори  знову  пишуть  мені  про  борги  мого  батька.  Я  відповіла  їм,  що  Єгипет  сплатить  усе,  але  єгипетськими  мірами  місткості.  Нехай  пришлють  когось,  хто  вміє  відрізнити  міру  ячменю  від  міри  піску.  Бережи  свої  сиві  волосини,  Юлію.  Без  них  твоя  лисина  втратить  свій  величний  блиск».[/i]
Цезар  читав  ці  сувої  вночі,  сидячи  у  своєму  кабінеті  на  схилі  Палатина.  Навколо  нього  стояв  Рим  –  галасливий,  брудний,  переповнений  мармуровими  колонами  та  амбіціями  молодих  патриціїв.  Він  писав  відповіді  на  грубому  римському  папірусі,  коротко  і  розмашисто:
[i]«...Руфій  –  солдат,  Клеопатро.  Якщо  солдат  не  будує  катапульти,  він  починає  думати  про  повстання.  Нехай  будує.  Сенатори  скаржаться,  що  твої  листи  пахнуть  зневагою.  Мене  це  тішить.  Тут,  у  Римі,  всі  занадто  солодкі.  Кальпурнія  знову  говорить  про  богів  і  приносить  у  дім  жертовну  кров.  Мені  здається,  що  мармур  цього  міста  починає  проростати  крізь  мою  шкіру.  Приїжджай  знову.  Не  тому,  що  я  сумую  за  тобою,  а  тому,  що  мені  потрібен  хтось,  хто  дивиться  на  світ  без  благоговіння  перед  моїм  лавровим  вінком.  Візьми  з  собою  того  синього  скарабея.  Римські  мухи  вже  вкрай  набридли  мені  своїм  дзижчанням».[/i]
 
                                                                                                           
***

…То  була  найзадушливіша  ніч  того  року.  Рим  пахнув  грозою,  яка  ніяк  не  могла  вибухнути.  Повітря  над  Тибром  застигло,  наче  гарячий  віск.  Клеопатра  знову  прибула  до  його  приватної  вілли  за  річкою.
У  кімнаті  горіла  лише  одна  глиняна  лампа.  Клеопатра  сиділа  на  підлозі,  підібгавши  під  себе  ноги.  Навколо  неї  лежали  розкидані  сувої,  але  вона  вперше  нічого  не  рахувала.  Вона  дивилася,  як  Цезар  ходить  з  кутка  в  куток.  Крок  у  нього  був  нерівний,  важкий.  Від  колишньої  легкості  ветерана  не  залишилося  й  сліду.
–  Кальпурнії  снилися  кошмари,  –  сказав  він,  зупиняючись  біля  вікна.  –  Вона  бачила,  як  руйнується  дах  нашого  будинку,  і  як  я  вмираю  у  неї  на  руках.  Вона  благала  мене  не  ходити  завтра  в  Курію  Помпея.
–  І  ти  послухаєш  жінку,  яка  вірить  пташиним  нутрощам  і  нічним  тіням?  –  Клеопатра  підвела  на  нього  очі.  Голос  її  був  тихим,  але  в  ньому  бриніла  струна.
Цезар  підійшов  до  столу,  взяв  зі  срібної  тарілки  фінік,  покрутив  у  пальцях  і  поклав  назад.  Навіть  їжа  здавалася  йому  тепер  позбавленою  смаку.
–  Я  слухаю  не  її  сни,  Клеопатро.  Я  слухаю  тишу.  Ти  помітила,  яка  сьогодні  тиша  на  вулицях?!  Навіть  волоцюги  в  Субурі  не  кричать.  Місто  затамувало  подих.  Вони  чекають.
–  Тоді  не  ходи,  –  вона  піднялася,  підійшла  до  нього  і  вперлася  долонями  в  його  груди,  наче  намагалася  зупинити  важку  наче  залізо  ходу  легіону.  –Оголоси,  що  ти  хворий.  Ти  диктатор,  ти  маєш  право  на  слабкість.  Залишся  тут,  зі  мною.  За  два  дні  ми  відпливемо  в  Александрію.  Наші  кораблі  стоять  біля  Остії  з  піднятими  вітрилами.
Юлій  обережно  взяв  її  за  зап'ястя.  Його  пальці  були  сухими  й  гарячими.
–  Якщо  я  не  прийду  завтра,  вони  скажуть,  що  Цезар  злякався.  Вони  пробачать  мені  тиранію,  але  ніколи  не  пробачать  страху.  Я  будував  цю  репутацію  сорок  років  не  для  того,  щоб  сховатися  за  спідницю  єгипетської  цариці  в  останній  акт  трагедії.
  –  Це  не  трагедія,  Юлію!  Це  просто  убивці  з  сенаторськими  тогами!  –  в  її  очах  спалахнув  той  самий  хижий  вогонь,  який  він  колись  побачив  у  пустелі.  –Брут  –  слабак,  Кассій  –  заздрісник.  Вони  не  мають  твого  масштабу.  Вони  діють  як  щурі!
–  Щурі  найнебезпечніші,  коли  їх  багато,  а  простір  замкнений,  –  тихо  відповів  він.  Він  заліз  у  кишеню  туніки  й  витягнув  синього  лазуритового  скарабея.  Камінь  був  майже  теплим  від  його  тіла.  –  Візьми  його  собі.
Клеопатра  відсахнулася,  наче  від  гадюки.
–  Ні.  Він  твій.  Він  мав  захищати  тебе  від  мармуру.
  –  Він  захистив  мене,  –  Цезар  силою  вклав  камінчик  у  її  маленьку  долоню  і  затиснув  її  пальці  своїми.  –  Він  нагадуватиме  тобі,  що  я  людина,  коли  всі  навколо  кричали,  що  я  бог.  Тепер  він  потрібен  тобі.  Рим  не  залишить  тебе  в  спокої,  коли  мене  не  стане.  Тобі  знадобиться  весь  твій  камінь,  щоб  вижити.
Він  нахилився  і  поцілував  її  в  чоло  –  туди,  де  колись  у  Єгипті  була  золота  діадема.  
Це  був  прощальний  жест  людини,  яка  вже  переступила  поріг.
Коли  перші  промені  сонця  пробили  ранковий  римський  туман,  Цезар  вийшов  з  вілли.  На  ньому  була  біла  тога  з  широкою  пурпуровою  облямівкою.  Він  не  озирнувся.
____
[i]*[b]Іди[/b]  (лат.  Idus,  від  етрус.  Iduare,  «ділити»)  –  в  римському  календарі  так  називався  день  посередині  місяця.  На  15-е  число  іди  припадали  у  березні,  травні,  липні  та  жовтні;  на  13-е  –  в  інших  восьми  місяцях.  Після  реформи  календаря  Юлієм  Цезарем  (див.  Юліанський  календар)  зв'язок  між  довжиною  місяця  і  числом,  на  які  припадають  іди,  був  загублений.
Іди  поряд  з  календами,  нонами  та  терміналіями  були  святковими  днями  у  кожному  місяці.  На  самому  початку  використання  календаря  римлянами  вони  позначали  чотири  фази  місяця:  Календи  —  новий  місяць,  іди  –  повний  місяць,  а  нони  і  терміналії  відповідно  фази,  у  яких  місяць  збільшує  або  послаблює  свій  блиск.
Іди  також  були  присвячені  Юпітеру,  якому  в  той  день  жрець  Юпітера  (лат.  flamen  dialis)  приносив  у  жертву  вівцю.
[/i]
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065862
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 2)

[color="#ff0000"][b]    Розділ  ІІІ:  Царський  пурпур  над  Субурою
[/b][/color]
Коли  над  Нілом  зійшов  Сиріус,  палац  затих.  Навіть  римські  вартові  біля  воріт  пересувалися  навшпиньки.  У  глибокій  внутрішній  кімнаті,  де  стіни  були  викладені  холодним  зеленкуватим  порфіром,  Клеопатра  народила  сина.
Цезар  увійшов  туди,  коли  дитину  вже  обмили  річковою  водою  і  загорнули  в  тонку  лляну  тканину  з  царським  клеймом.  Він  підійшов  до  постелі  повільно,  наче  боявся,  що  його  важкі  залізні  кроки  можуть  порушити  крихку  тишу  цього  єгипетського  ранку.  Він  нахилився  і  взяв  немовля  на  руки.  Своїми  величезними  пальцями,  які  підписували  смертні  вироки  цілим  народам,  він  обережно  торкнувся  маленького  кучерявого  пасма  на  голові  хлопчика.
–    У  нього  твої  очі,  –  тихо  сказала  Клеопатра.  Вона  була  блідою,  втомленою,  але  в  її  голосі  не  було  жіночої  слабкості  –  лише  гостра,  виважено  свідома  гордість  матері.  –  Його  зватимуть  [b][i]Птолемей  Цезар[/i][/b].  Але  народ  називатиме  його  [b][i]Цезаріоном.[/i][/b]  [b][i]Маленьким  Цезарем[/i].[/b]
Юлій  довго  мовчав,  дивлячись  на  дитину.  Хлопчик  не  плакав.  Він  дивився  на  завойовника  світу  своїми  темними,  не  по-дитячому  спокійними  очима.
–    Сенат  прокляне  цей  день,  дівчинко,  –  мовив  диктатор,  і  його  голос  став  глухим,  наче  відлуння  в  порожній  Курії.  –  Римляни  не  мають  королів.  Вони  ненавидять  саме  слово  «цар».  Вони  зажадають  від  мене  заперечення.  Вони  скажуть,  що  моя  кров  належить  лише  республіці.
–    Твоя  кров  належить  тому,  хто  зможе  її  утримати,  –  Клеопатра  підвелася  на  ліктях,  і  її  погляд  спалахнув  хижим  вогнем.  –  Ти  завоював  для  них  пів  світу,  а  вони  платять  тобі  заздрістю  й  ножами  під  тогами.  Цей  хлопчик  –  твій  єдиний  справжній  тріумф.  Він  поєднав  залізо  Риму  із  золотом  Нілу.  Не  смій  відмовлятися  від  нього  перед  своїми  мармуровими  вовками.
Цезар  повільно  поклав  дитину  назад  на  шовкові  подушки.  Його  обличчя  знову  перетворилося  на  ту  саму  непроникну,  суху  маску  річкового  каменю.
–    Я  не  відмовлюся,  –  сказав  він,  дивлячись  у  вікно,  де  сонце  починало  фарбувати  річку.  –  Але  я  маю  повернутися  першим.  Мені  потрібно  підготувати  для  нього  місце.  Рим  має  звикнути  до  думки,  що  у  вовчої  зграї  з'явився  новий  вожак,  який  народився  не  на  Капітолії.
                                                                                                               ***

Лист  Цезаря  з  викликом  до  Риму  прийшов  через  рік.  Він  був  коротким,  як  судейський  вирок:  [i]«Приїжджай.  Сенат  має  побачити,  що  Єгипет  став  слухняним.  Не  бери  багато  золота  –  римляни  заздрісні».[/i]
Клеопатра  зробила  все  навпаки.  Вона  взяла  стільки  золота,  що  її  галери  ледь  трималися  на  воді,  але  вона  не  збиралася  його  дарувати.  Вона  збиралася  ним  засліпити.
Того  дня  Рим  задихався  від  власного  пилу  й  спеки.  Натовп  заповнив  усю  Віа  Скрату  –  від  бідняків  із  Субури  у  брудних  туніках  до  поважних  сенаторів,  які  з  неприхованим  презирством  чекали  на  «єгипетську  блудницю».  
 Кальпурнія,  дружина  Цезаря,  стояла  на  балконі  палацу  Палатина,  закривши  обличчя  тонкою  вуаллю,  щоб  ніхто  не  бачив  її  стиснутих  губ.
Але  замість  армії  чи  військового  полону,  Рим  побачив  процесію,  яка  нагадувала  сходження  богів  на  землю.
Попереду  йшли  сто  нубійських  гвардійців  –  гігантів  із  голими  торсами,  чорна  шкіра  яких  була  натерта  мигдалевою  олією  так,  що  вони  виблискували  під  сонцем,  наче  полірований  базальт.  На  їхніх  плечах  лежали  довгі  срібні  списи,  прикрашені  пір'ям  страусів.  За  ними  рухалися  клітки  з  дикими  гепардами  та  левами,  хвости  яких  були  обплетені  золотими  нитками.
Натовп,  який  готувався  свистіти  й  кидати  гнилі  овочі,  раптом  затих.  Замість  заліза  та  зброї  повітря  Риму  наповнилося  густим,  п'янким  ароматом  спаленої  мірри  й  кипарису.
А  потім  з'явилися  її  ноші.
Це  була  величезна  плавуча  платформа  з  ліванського  кедра,  яку  несли  шістдесят  рабів.  Вона  була  оббита  товстими  листами  щирого  золота,  на  яких  єгипетські  майстри  вибили  сцени  з  життя  богині  Ісіди.  Замість  коліс  під  платформою  котилися  важкі  дерев'яні  вали,  що  створювало  ілюзію,  ніби  цариця  пливе  прямо  по  сухій  римській  землі.
Клеопатра  сиділа  на  високому  троні  зі  слонової  кістки.  На  ній  була  темно-пурпурова  сукня  сирійського  шовку,  яка  в  Римі  коштувала  дорожче,  ніж  життя  легіонера.  Її  волосся  було  зачесане  за  єгипетським  звичаєм  і  перехоплене  золотим  обручем  у  вигляді  кобри,  яка  підняла  свою  голову  із  захисним  магічним  «Оком  Урея»*  просто  над  її  чолом.  Вона  не  дивилася  на  натовп.  Її  погляд  був  спрямований  кудись  крізь  мармурові  дахи  форумів.
Поруч  із  нею,  на  маленькому  шовковому  стільчику,  сидів  кучерявий  Цезаріон.  На  ньому  була  маленька  римська  тога,  але  з  єгипетським  золотим  намистом-«усех»**  на  шиї.  Це  був  живий  докір  усьому  Сенату.  Маленький  доказ  того,  що  кров  великого  Юлія  тепер  належить  не  лише  Риму.
Цезар  спостерігав  за  цим  із  курії  Помпея.  Його  пальці,  що  тримали  сувій  із  законами,  міцно  стиснулися.  На  його  обличчі  з'явилася  та  сама  суха,  іронічна  посмішка.
–  Вона  божевільна,  –  прошепотів  Цицерон,  що  стояв  поруч,  нервово  поправляючи  свою  тогу.  –  Вона  в'їжджає  в  місто  не  як  союзник,  а  як  завойовник.  Сенат  їй  цього  не  пробачить.
–  Народ  не  боїться  того,  що  його  заворожує,  Цицероне,  –  тихо  відповів  Цезар,  не  зводячи  очей  з  золотої  платформи.  –  Вони  звикли,  що  я  привожу  їм  смерть  і  полонених  у  кайданах.  А  вона  привезла  їм  казку,  в  яку  вони  хочуть  вірити.  Дивись,  як  вони  мовчать.  Вони  забули,  як  кричати  про  свободу,  коли  бачать  золото  такого  ґатунку.
Клеопатра  порівнялася  з  курією.  На  мить  вона  повернула  голову  й  подивилася  прямо  в  очі  Цезаря.  У  цьому  погляді  не  було  покори.  Там  був  той  самий  сухий,  математичний  розрахунок  і  легка  насмішка:  [i]«Ти  просив  показати,  що  Єгипет  слухняний,  Юлію.  Але  я  показала  їм,  що  твій  Рим  –  це  просто  велике,  брудне  село,  яке  прагне  розкоші».[/i]
Цей  день  змінив  Рим  назавжди.  Мармур  Октавіана  з'явиться  пізніше,  але  золото  Клеопатри  першим  пробило  пролом  у  суворій,  залізній  душі  республіки.
________
 [i]        [b]*«Око  Урея»  (або  Око-урей)[/b]  –  це  важливий  сакральний  символ  у  давньоєгипетській  міфології,  який  об'єднує  в  собі  образи  «Ока  Ра»  (сонячного  ока)  та  «урея»  (священної  кобри),  яка  прикрашала  чоло  богів  і  фараонів.  Цей  символ  уособлював  божественну  вогняну  силу,  що  спопеляла  ворогів  і  захищала  світопорядок.  «Урей»  на  чолі  бога  сонця  Атума-Ра  і  богоподібного  фараона  виступав  як  його  головна  зброя,  що  плювала  вогнем  у  будь-кого,  хто  загрожував  божественній  владі.  

**[b][i]Намисто-«усех»[/i][/b]  –  це  традиційне  давньоєгипетське  намисто-комір,  яке  було  одним  із  найпопулярніших  видів  ювелірних  прикрас  та  важливим  сакральним  символом  Древнього  Єгипту.  Назва  походить  від  єгипетського  слова  wsh,  що  означає  «широкий».  Широке  плоске  півколо,  яке  повністю  закривало  плечі,  шию  та  верхню  частину  грудей.  Виготовлялося  з  фаянсових  або  скляних  намистин,  золота,  срібла,  а  також  напівдорогоцінного  каміння  (лазурит,  бірюза,  сердолік).
[/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями. (продовження 1)

[color="#ff0000"]  [b]        Розділ  ІІ:  Цей  круглий  світ  в  Александрії[/b]
[/color]
Вона  не  готувала  для  нього  ложа  зі  спартанського  пурпуру  чи  шовків,  які  привозили  купці  з  Серики.  Вона  знала,  що  чоловік,  який  провів  тридцять  років  у  шкіряних  наметах  серед  вогких  лісів  Галлії,  втомився  від  навмисного  блиску.
Кімната  була  круглою,  витесаною  всередині  палацової  вежі  з  білого  вапняку.  Посеред  підлоги  лежала  лише  груба  циновка  з  річкового  очерету,  засипана  сухими  пелюстками  дикої  м'яти.  Коли  Юлій  увійшов,  вона  стояла  спиною  до  нього,  скидаючи  свою  тонку  лляну  сукню.  Тканина  зісковзнула  з  її  плечей  беззвучно,  наче  вода,  оголюючи  вузьку,  смагляву  спину  з  гострими  лопатками  та  темну  лінію  хребта,  схожу  на  очеретяне  перо.
Вона  повернулася  повільно.  У  ній  не  було  пишності  римських  матрон,  чиї  тіла  пахли  важкими  мазями.  Її  груди  були  невеликими,  а  шкіра  на  стегнах  –сухою  і  гарячою  від  пустельного  вітру.
Цезар  підійшов  ближче,  і  його  широкі,  шорсткі  долоні,  покриті  старими  мозолями  від  руків'я  меча,  лягли  на  її  талію.  Його  пальці  здавалися  занадто  білими  й  важкими  на  її  темній  шкірі.
–    Ти  пахнеш  димом,  дівчинко,  –  тихо  сказав  він,  опускаючи  голову  до  її  шиї.  Його  губи  торкнулися  гарячої  пульсуючої  жили  біля  ключиці.
–    Це  дим  папірусів,  Юлію.  Я  спалила  твої  старі  листи  до  Сенату.  Вони  були  занадто  нудними.
Вона  обхопила  його  шию  тонкими,  міцними  пальцями,  вплітаючись  у  його  сиве  волосся,  наче  нільський  плющ.  Коли  вони  опустилися  на  очеретяне  ложе,  Цезар  уперше  за  багато  років  забув  про  залізні  кути  свого  мармурового  Риму.  
Її  тіло  було  швидким,  гнучким  і  непередбачуваним.  Вона  не  підкорялася,  як  полонянка,  і  не  владарювала,  як  богиня  –  вона  рухалася  в  такт  його  глибокому,  важкому  диханню,  ловлячи  кожен  його  стогін  своїми  тонкими  губами.
У  світлі  згасаючої  глиняної  лампи  її  стегна  виблискували  мигдалевою  олією,  а  гаряче  лоно  приймало  його  залізо  так,  наче  сама  земля  Єгипту  вбирала  в  себе  перші  краплі  грозового  дощу.  Це  була  ніч  без  слів  про  політику  чи  зерно.  Його  пальці  залишали  червоні  сліди  на  її  плечах,  а  її  нігті  креслили  таємні  знаки  долі  на  його  жилавій,  пораненій  у  походах  спині.
Коли  все  скінчилося,  він  лежав,  поклавши  голову  на  її  голі  груди,  слухаючи,  як  заспокоюється  її  серце.  Навколо  них  був  круглий,  теплий  світ,  де  час  зупинився  на  самому  дні  нільської  ночі.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065798
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2026

Ірина Вовк. ХРОНІКИ КЛЕОПАТРИ. Таємниці між лініями.

[color="#ff0000"][b]ЧАСТИНА  ПЕРША:  ЮЛІЙ.  ЛАЗУРИТОВИЙ  ОБЕРІГ  ДЛЯ  ЦЕЗАРЯ[/b][/color]

[color="#ff0000"][b][i]«Я  знайшов  її  в  пісках,  де  час  не  має  влади.  Вона  була  маленькою,  але  її  очі  вже  вміли  рахувати  чужі  страхи».
(З  неофіційних  записів  ветерана  Х  ЛЕГІОНУ)[/i]
[/b]
[b]«[i]Я  –  Ра,  що  сходить  у  силі  своїй.  Я  владарюю  над  початком  і  кінцем.  Очі  мої  бачать  крізь  темряву  пісків,  і  серце  моє  міцне,  наче  камінь  Нун».
(З  єгипетської  «Книги  Мертвих»)
 [/i][/color][/b]
                                           [color="#ff0000"][b] Розділ  І:  Вага  золотого  жука[/b][/color]

Вона  не  пахла  лотосами,  як  писали  поети  в  Александрії.  Вона  пахла  мигдалевою  олією,  перегрітою  на  сонці,  та  гострим,  ледь  чутним  димом  від  спаленого  папірусу.
[b][i]Клеопатра  [/i][/b]сиділа  на  низькому  бамбуковому  стільці  посеред  тераси,  яка  виходила  на  нічний  Ніл.  Вода  здавалася  густою  і  чорною,  наче  вилита  туш.  Її  права  долоня  була  синьою  від  чорнила  –  вона  весь  вечір  перевіряла  рахунки  на  постачання  зерна  з  Верхнього  Єгипту.
[i][b]Юлій  [/b][/i]увійшов  без  стуку,  але  безшумно.  На  ньому  не  було  обладунків.  Тільки  проста  вовняна  туніка,  яку  зазвичай  носять  римські  ветерани  на  пенсії,  і  старі  шкіряні  сандалії.  Його  лисина  виблискувала  під  місячним  світлом,  як  гладкий  річковий  камінь.
–  Твої  писарі  крадуть,  –  сказав  він  замість  вітання,  підходячи  до  столу  і  беручи  з  тарілки  сушений  фінік.  –  У  третьому  сувої  з  Тебтуніса  вони  записали  триста  мір  пшениці  як  «втрачені  через  мишей».  Миші  не  їдять  триста  мір  за  два  дні,  Клеопатро.  Вони  б  луснули.
Дівчина  навіть  не  підвела  голови.  Вона  повільно  обернула  тонке  золоте  кільце  на  великому  пальці.
–  Римляни  теж  крадуть,  Юлію.  Але  вони  називають  це  «податком  на  утримання  легіонів».  Тож  мої  миші  принаймні  мають  совість  не  писати  мені  подячних  листів.
Цезар  тихо  засміявся.  Цей  сміх  був  сухим,  схожим  на  шелест  сухого  листя.  Він  сів  прямо  на  кам'яну  підлогу,  витягнувши  свої  довгі,  жилаві  ноги,  поранені  під  час  галльських  походів.  У  свої  роки  він  міг  дозволити  собі  плювати  на  палацовий  етикет.
–  Мені  подобається  цей  палац,  –  мовив  він,  дивлячись  на  зорі.  –Тут  немає  кутів.  У  Римі  все  квадратне,  важке,  з  мармуру,  який  тисне  на  плечі.  А  тут  усе  кругле,  наче  світ  побудували  з  глиняних  глечиків.
–  Тобі  просто  подобається,  що  тут  ніхто  не  знає,  скільки  в  тебе  сивого  волосся  на  потилиці,  –  відрізала  вона,  нарешті  відкладаючи  очеретяне  перо.  –Навіщо  ти  прийшов?  Руфій  сказав,  що  ти  цілий  день  кашляв  і  відмовлявся  від  вина.
–  Мені  снився  Рим,  –  його  голос  раптом  стал  глухим.  –  Снився  запах  мокрого  туфу  й  крики  торговців  рибою  біля  Субури.  І  Кальпурнія.  Вона  знову  купувала  ту  солодку  випічку  з  маком,  яку  я  терпіти  не  можу.  Знаєш,  дівчинко,  коли  тобі  за  п'ятдесят,  твої  сни  стають  занадто  захаращеними  людьми,  яких  ти  вже  ніколи  не  захочеш  побачити  живими.
Клеопатра  підвелася.  Вона  була  маленькою  –  ледь  сягала  йому  до  плеча,  коли  він  стояв.  Вона  підійшла  до  краю  тераси  й  поклала  руки  на  гарячий  парапет.
–  Ти  боїшся  повертатися?  –  запитала  вона  прямо.  Без  підступності,  просто  як  людина,  яка  вміє  рахувати  чужі  страхи  так  само  вправно,  як  мішки  з  зерном.
–  Я  нічого  не  боюся,  крім  нудьги,  –  відповів  Цезар,  підводячись  і  стаючи  поруч.  Зблизька  було  видно,  яка  в  нього  тонка,  майже  прозора  шкіра  навколо  очей,  порізана  глибокими  зморшками.  –  Але  Рим  –  це  вовча  зграя.  Вони  пробачають  мені  диктатуру,  поки  я  привожу  їм  золото.  Вони  пробачать  мені  навіть  тебе,  якщо  я  скажу,  що  ти  –  просто  ще  одна  провінція.  Але  вони  не  пробачать  мне  того,  що  я  старію.
Вона  повернула  до  нього  обличчя.  У  світлі  смолоскипів  її  ніс  здавався  занадто  великим,  а  губи  –  тонкими,  зовсім  не  схожими  на  обличчя  богинь  із  грецьких  статуй.  Але  її  очі  жили  власною,  занадто  швидкою  для  цього  повільного  єгипетського  повітря,  думкою.
–  Я  не  провінція,  –  тихо  сказала  вона.  –  І  я  не  подарунок  для  твого  Сенату.
Вона  дістала  з-за  пояса  маленького  камінчика  –  грубо  обтесаного  лазуритового  скарабея,  який  не  мав  жодної  ювелірної  цінності.  Такі  продавали  біднякам  біля  храмів  за  мідну  монету.
–  Мій  батько  залишив  мені  купу  боргів  і  царство,  яке  тримається  на  чесному  слові,  –  вела  далі  Клеопатра,  перекочуючи  жука  в  пальцях.  –  Коли  мені  було  дванадцять,  я  бачила,  як  натовп  розірвав  міністра  фінансів  за  те,  що  він  підняв  ціну  на  сіль.  Я  тоді  зрозуміла:  влада  –  це  не  золото.  Влада  –  це  коли  вони  дивляться  на  тебе  і  забувають,  що  ти  теж  зроблена  з  м'яса  і  крові.  Вони  мають  бачити  камінь.
Вона  вклала  скарабея  в  його  широку,  мозолисту  долоню.
–  Візьми.  Коли  твої  сенатори  почнуть  занадто  голосно  кричати  про  республіку  і  свободу,  стисни  його  в  кулаці.  Він  холодний.  Він  нагадуватиме  тобі,  що  люди  –  це  просто  пил,  який  тимчасово  зібрався  в  купу.
Цезар  подивився  на  синій  камінець.  Його  пальці,  що  тримали  колись  мечі  під  Алезією,  обережно  стиснули  дешевий  єгипетський  оберіг.
–  Ти  занадто  жорстока  для  своїх  років,  Клеопатро.
–  Я  просто  хочу  померти  у  власному  ліжку,  Юлію.  А  для  царів  це  найбільша  розкіш.

[i]Далі  буде.
[/i]
____
П.С.  [b][i]«Влада  –  це  не  золото.  Влада  –  це  коли  вони  дивляться  на  тебе  і  забувають,  що  ти  теж  зроблена  з  м'яса  і  крові.  Вони  мають  бачити  камінь».[/i][/b]
Світ,  закований  у  залізний  мармур  римських  законів,  прагне  підкорити  плавну,  вічну  течію  золотого  Єгипту.  Проте  на  шахівниці  історії  з'являється  постать,  здатна  перетворити  імперії  на  попіл,  а  великих  завойовників  –  на  фігури  у  власній  грі.
[color="#ff0000"][b]«ТАЄМНИЦІ  МІЖ  ЛІНІЯМИ»  [/b][/color]–  це  хроніка  правління  останньої  цариці  Нілу.  Це  занурення  у  нерозгадані  відтінки  почуттів,  що  ховаються  між  рядками  офіційної  історії.    
Побачте  величного  Юлія  Цезаря  не  диктатором,  а  втомленим  філософом,  що  шукає  порятунку  від  нудьги.  Відчуйте  шалену  пристрасть  Марка  Антонія,  який  зрікається  Риму  заради  однієї  розчиненої  у  вині  перлини.  І  зазирніть  в  очі  холодному  павуку  Октавіану,  чий  мармур  врешті-решт  виявився  занадто  крихким  проти  благородної  міці  єгипетського  золота.
Це  історія  про  жінку,  яка  вміла  рахувати  чужі  страхи,  любила  без  благоговіння  і  пішла  з  життя  так,  як  жила  –  неповторно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065734
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2026

Ірина Вовк. КАЗКА ПРО НЕБЕСНИЙ САД, ЗОЛОТІ ЯБЛУЧКА і МІСТОЧКИ ЛЮБОВІ

[color="#ff0000"]  [b][i](  казка  для  дітей  і  їх  батьків)[/i][/b][/color]

[b][i]Щороку  4  червня  поминають  діточок,  які  загинули  внаслідок  збройної  агресії  росії  проти  України.  Символом  цього  дня  є  дзвіночок,  який  означає  чисті  та  обірвані  війною  дитячі  життя,  а  також  запалені  свічки  у  вікнах.  
Станом  на  липень  2026  року  в  Україні  офіційно  підтверджено  загибель  717  дітей  (з  часу  повномасштабного  вторгнення  24  лютого  2022  року).  Поранені  –  2662  дитини,  зниклі  безвісти  –  2369.  Депортовані  або  примусово  переміщені  до  РФ:  понад  20  610  дітей.*          [/i]              [/b]  
***
Високо  над  хмарами,  куди  не  долітає  гуркіт  ворожих  ракет  і  де  немає  страху,  розкинувся  Небесний  Сад.  У  цьому  Саду  завжди  панує  лагідне,  живе  Світло.  Воно  не  має  видимого  джерела,  але  ллється  звідусіль,  обіймаючи  Душі,  наче  найнадійніші  мамині  руки.
Тут,  серед  шовкової  трави,  відпочивають  мами  та  дітки,  чиє  земне  життя  обірвалося  занадто  рано.  Маленькі  янголята  тримаються  за  руки,  водять  таночки  і  хороводи  з  лічилочками,  граються  улюбленими  іграшками  й  ласують  золотими  яблучками,  що  ростуть  на  вічнозелених  деревах.
Маленька  дівчинка-ангелик  з  рожевою,  наче  хмаринка,  стрічкою  у  волоссі,  присіла  біля  великого  пухнастого  джмеля,  який  сперся  на  стебло  тендітного  фіолетово-блакитного  дзвіночка.
                 –    Джмелику  Тодосю,  –  так  вона  назвала  джмелика,  –  а  чому  ці  квіти  щоранку  такі  вологі,  хоч  дощу  немає?  –  запитала  вона,  торкаючись  пелюсток.
                 Джмелик  стиха,  заколисуюче  загудів:
                 –    Це  сльози-роси,  серденько.  Ними  плачуть  ті,  хто  залишився  на  Землі  й  дуже  сумує  за  вами.  Але  ти  не  сумуй.  Дзвіночок  збирає  їхню  тугу,  перетворює  на  чисту  воду,  і  коли  ми  п'ємо  її,  то  чуємо  їхню  любов.
Поруч  бігав  хлопчик-ангелик,  за  яким  у  повітрі  кружляв  золотавий  метелик.
                 –  Дивись,  які  в  мене  крила!  —  прошепотів  метелик,  сідаючи  хлопчику-ангелику  на  долоню.  –  Вони  зіткані  з  променів.  Хочеш,  я  полечу  до  самого  краю  хмаринки  й  передам  твоїм  рідним  привіт?
                 –    Передай,  –  усміхнувся  хлопчик-ангелик.  –  Скажи  їм,  що  золоті  яблучка  солодкі,  і  нам  тут  зовсім  не  страшно.  Нам  тут  тепло.
           Трохи  далі,  під  тінню  розлогого  яблуневого  дерева,  сиділа  небесна  мама.  На  її  колінах  спав  малюк,  а  на  плече  їй  сіла  маленька  бджілка-трудівниця.
                 –    Ти  все  ще  заглядаєш  крізь  хмари,  люба?  –  тихо  запитала  бджілка,  м'яко  тріпочучи  крильцями.
               –    Моє  серце  спокійне  тут,  із  сином,  –  відповіла  мама-ангел,  гладячи  золотаве  волоссячко  дитини.  –  Але  я  думаю  про  тих  мам,  які  залишилися  там,  у  сірому  диму.  Їхній  біль  такий  важкий...
               –    Не  хвилюйся  –  лагідно  продзижчала  бджілка.  –  Ми  збираємо  нектар  із  цих  золотих  яблук  і  робимо  з  нього  особливий,  небесний  мед.  Його  аромат  ми  посилаємо  вниз  разом  із  променями  Світла.  Коли  земні  мами  вдихають  його  уві  сні,  їхні  серця  на  мить  перестають  боліти.  Ми  оберігаємо  їхній  спокій  здалеку,  вплітаючи  наші  небесні  колискові  у  подих  вітру.
                                                 
                                                                                                                                         ***
…А  далеко  внизу,  під  товщею  важких  хмар,  жила  інша  родина.  Мама  Олена,  її  маленький  син  Данилко  та  донечка  Надійка.  На  їхній  Землі  все  ще  блукало  сіре  Зло.  Воно  ховалося  в  чорному  диму  пожеж,  повзало  поміж  руїнами  зруйнованих  будинків,  які  колись  жили  щасливим  життям,  –  і  намагалося  закрити  собою  все  небо.  Зло  думало,  що  якщо  воно  знищило  камінь,  то  знищило  й  любов.
Вечорами  сіра  темрява  підступала  близько  до  вікон,  і  мама  Олена  сідала  в  кутку,  обхопивши  коліна  руками.  Її  плечі  тремтіли  від  невимовного  суму,  а  на  очі  набігали  важкі  сльози  –  ті  самі,  що  на  Небі  ставали  росою.
Тоді  Данилко  і  Надійка  підходили  до  неї.  Вони  не  плакали,  бо  знали:  мамі  зараз  потрібна  їхня  сила.  Данилко  сідав  праворуч,  брав  маму  за  холодну  занімілу  долоню,  і  починав  міцно  гріти  її  своїми  маленькими  пальчиками.
                     –  Мамусю,  дивись  на  мене,  –  тихо  казав  він.  –  Твоє  серце  не  повинно  бути  сірим,  як  той  дим  на  вулиці.  Давай  я  віддам  тобі  своє  тепло.
А  Надійка  принесла  великий  аркуш  паперу  та  яскраві  олівці.  Вона  сіла  на  підлогу  поруч  із  мамою  і  сказала:
             —  Мамо,  ми  з  Данилком  дуже  хочемо  висушити  твої  сльози.  Ми  намалюємо  для  них  подарунок!
                   Діти  взялися  за  роботу.  На  білому  аркуші  вони  яскравими  кольорами  зобразили  велике  жовте  сонце,  зелене  дерево  з  маленькими  червонобокими  яблучками,  багато-багато  різнокольорових  квітів  у  пишних  пелюсткових  убраннях,  а  довкола  них  барвисті  рої  метеликів  та  бджілок.  Посередині  аркуша  Надійка  вивела  велике  червоне  серце,  від  якого  в  усі  боки  йшли  теплі  промені.
  Коли  малюнок  був  готовий,  Данилко  взяв  його  і  поклав  на  підвіконня,  повернувши  до  неба.
               –    Мамо,  ті  дітки  та  мами,  які  вже  на  Небі,  вони  обов'язково  побачать  наш  малюнок,  –  прошепотіла  Надійка,  обіймаючи  маму  за  шию.  –  Якщо  ти  будеш  сильно  плакати,  їхні  ніжні  дзвіночки  схилять  голівки  від  важкої  роси.  Давай  ми  посміхнемося  їм  і  покажемо  наше  сонце  на  папері,  щоб  на  Небі  спалахнуло  більше  зірочок.                              
Обійми  дітей  та  їхній  яскравий  малюнок  були  сильнішими  за  страх  і  сум.  Мама  Олена  глибоко  вдихнула  повітря  –  і  несподівано  відчула  тонкий,  ледь  помітний  аромат  меду  та  квітучого  саду,  який  приніс  нічний  вітерець.  Вона  дивилася  на  малюнок,  потім  на  Данилка  та  Надійку,  і  її  важкий  невимовний  сум  за  молодшою  сестрою  Юльцею  та  її  дрібними  діточками  –  дворічною  донечкою  Мартусею  і  піврічним  Михасиком,  яких  (ось  уже  як  рік!)  забрала  на  Небо  ворожа  ракета  –  поволі  починав  танути.  Діти  допомагали  їй  триматися  за  життя,  немов  охороняли  щитами  своїх  маленьких  рученят  і  кольорових  олівців  від  сірого  всепроникного  Зла.
–    Матусю,  –  запитав  Данилко,  дивлячись  крізь  скло,  –  а  де  зараз  ті  дітки,  чиїх  будиночків  більше  немає?  Де  їхні  мами?
 Мама  Олена  обійняла  дітей  міцно-міцно:
 –  Вони  у  Небесному  Саду,  мої  любі.  Там  ростуть  золоті  яблука,  літають  добрі  бджілки  й  метелики.  Зло  туди  не  дотягнеться.  Воно  завелике,  важке  й  застрягло  тут,  у  диму  пожеж,  у  своїх  сірих  руїнах.  А  вони  стали  легкими,  як  подих.
–  А  як  вони  дізнаються,  що  ми  пам'ятаємо  про  них?  –  запитала  Надійка.
–  Подивіться  на  це  Світло,  –  прошепотіла  мама.
               І  в  цей  момент  Світло  з  Небесного  Саду  яскравим  сліпучим  потоком  пронизало  сірий  дим  від  нещодавніх  нічних  пожеж,  наче  меч.  Це  було  густе,  золотаве  проміння,  яке  розлилося  довкіл  широким  щільним  полотном.  Воно  впало  на  підвіконня,  підсвітивши  дитячий  малюнок  так,  що  намальоване  сонце  і  серце  ніби  ожили  й  засяяли  з  неймовірною  силою.
Світло  торкнулося  руїн,  і  на  місці  згарищ  з-під  попелу  пробилася  перша  зелена  трава.  Воно  опустилося  на  плечі  мами  Олени,  Данилка  та  Надійки,  огортаючи  їх  Божим  небесним  теплом.  Воно  несло  в  собі  голоси  небесних  дзвіночків,  які  тепер  дзвонили  чисто  й  радісно,  бо  земні  діти  своїм  дарунком-малюнком  змогли  перемогти  мамин  сум.  
Це  СВІТЛО  з  НЕБЕСНОГО  САДУ  проникає  в  найменші  щілинки,    в  найтемніші  закутки,  лікує  серця  і  єднає  Небо  із  Землею  невидимими,  але  нерозривними  нитками  –  місточками  ЛЮБОВІ.

[i]П.С.        *  Наведені  цифри  є  лише  офіційно  підтвердженими  фактами.  Реальна  кількість  загиблих  та  поранених  дітей  є  значно  вищою,  оскільки  наразі  неможливо  встановити  точні  дані  у  місцях  ведення  активних  бойових  дій  та  на  тимчасово  окупованих  територіях  України  (зокрема,  у  Маріуполі,  Волновасі,  Сєвєродонецьку  тощо).                                        
[/i]


14  липня  2026  р.,  Львів        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065728
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2026

Ірина Вовк. «АНАСТАСІЯ: СРІБНИЙ ХРЕСТ АДМОНТА» (продовження 4)

[i]СПАЛАХ  П’ЯТИЙ.[/i]  [color="#ff0000"][b]ПОВЕРНЕННЯ  ЛАСТІВКИ[/b][/color]
За  вікном-бійницею  завірюха  раптом  почала  вщухати.  Дике  завивання  вітру  змінилося  на  глибоку,  заворожуючу  тишу  різдвяних  зимових  Альп.  Останні  зерна  піску  в  годиннику  її  життя  стрімко  падали  донизу.
Боян  підвівся  з  ослона.  Його  старі  коліна  хруснули.  Він  нахилився  над  самою  головою  своєї  княжни,  торкаючись  сивою  бородою  її  щоки.
                   –  Усе  минуло,  Настусю.  Усе  пилом  пішло,  –  тихо,  заколисуюче  заговорив  він  мовою  її  дитинства,  якою  колись  співав  їй  колискові  на  Подолі.  –  Відпусти  його.  Бог  йому  суддя,  а  твій  шлях  скінчився.  Пора  додому,  ластівко.  Батенько  Ярослав  уже  чекає.  І  Лисавета  там,  і  Ганнуся...  Золотий  Київ  чекає.
Сестра  Беата,  відчувши  подих  смерті,  опустилася  на  коліна  біля  ліжка.  Вона  вклала  дерев'яне  розп'яття  в  крижані  руки  Анастасії.  Німа  черниця  не  знала  руських  слів,  але  вона  бачила,  як  обличчя  «сестри  Агмунди»  раптом  почало  розгладжуватися.  Жорстокі  зморшки  розпачу  та  болю  зникали.
Анастасія  розтиснула  пальці.  Важке  прокляття,  яке  вона  несла  в  серці,  нарешті  відпустило  її.  Вона  простила  сина.
Гніт  свічки  на  столі  стрільнув  останньою  яскравою  іскрою  –  і  келія  монастиря  Адмонта  зникла  назавжди.  Сірий  камінь,  суворі  бенедиктинські  ряси,  холодні  австрійські  гори  –  все  розтануло  в  золотому  спалаху  світла.
Анастасія  більше  не  відчувала  холоду.  Вона  знову  була  маленькою,  легкою  дівчинкою.  Дніпро  під  київськими  пагорбами  блищав  на  сонці  так  яскраво,  що  сліпило  очі.  Вона  бігла  зеленою  травою  княжого  саду,  і  довгі  спідниці  сестер  –  Анни  та  Єлизавети  –  шелестіли  зовсім  поруч.  Попереду  стояв  батько,  великий  і  сильний,  він  усміхався  і  простягав  до  неї  руки.
Анастасія  зробила  останній,  глибокий  вдих  –  і  зробила  крок  у  це  світло.
У  келії  залунав  тихий,  низький  дзвін  монастирського  дзвона,  що  сповіщав  про  початок  ранкової  служби.  Сестра  Беата  беззвучно  перехрестилася  і  закрила  померлій  королеві  очі.  А  старий  Боян  упав  головою  на  край  її  ліжка  і  тихо,  без  сліз,  затужив  старою  руською  піснею,  яку  розуміли  лише  ці  німі  кам'яні  стіни  та  далеке  київське  небо.
[color="#ff0000"][i]«Лети-лети,  ластівко,  за  сині  моря,
До  свого  гнізда,  до  ясного  дня.
А  вже  скресла  кригонька  на  бистрій  ріці,
Зелений  барвіночок  у  білій  руці...

Ой  летіла  ластівка  через  бір,
Поглянь,  діво  Настонько,  в  княжий  двір  –
У  тім  дворі  батенько  в  золоті  стоїть,
У  тім  дворі  яблунька  з  вітром  гомонить...»[/color]
[/i]
                                     7  липня  2026  -11  липня  2026,  Львів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065684
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2026

Ірина Вовк. «АНАСТАСІЯ: СРІБНИЙ ХРЕСТ АДМОНТА» (продовження 3)

[i]СПАЛАХ  ЧЕТВЕРТИЙ.  [/i][color="#ff0000"][b]КОРОНА  З  ПОПЕЛУ.  ПРОКЛЯТТЯ.[/b][/color]

Голос  Бояна  впав  до  ледве  чутного,  тремтливого  шепоту.  Старий  заплющив  очі,  наче  намагався  закритися  від  картини,  яка  досі  палила  його  душу  вогнем.
                                                                             ***

 –  Ти  підняла  його  з  попелу,  ластівко...  –  мовив  він,  і  велика  сльоза  впала  на  темне  важке  покривало.  –  Сама,  своїми  жіночими  руками.  До  німецького  імператора  на  колінах  ходила,  благала  про  військо  для  сина.  І  повернула…  Повернула  Шаламону  його  корону!  Хлопчисько  сів  на  трон  Андраша.  Але  разом  із  німецьким  залізом  у  його  серце  увійшла  гординя.  Очі  його  стали  холодними,  як  крига  на  Тисі.  Він  перестав  чути  твій  голос,  Насте.  Слухав  підступних  радників,  що  штовхали  його  на  братовбивчу  війну  з  кузенами.
Сестра  Беата  в  цей  момент  підійшла  ближче  й  запалила  нову,  останню  свічку.  Тьмяний  вогник  вихопив  обличчя  Анастасії  –  воно  було  білим,  блідим  мов  алебастр,  але  жилки  на  скронях  дико  пульсували.  Вона  знову  переживала  той  день.  День,  коли  стіни  королівського  палацу  в  Мошоні  здригнулися  від  її  крику.
  –  Пам'ятаєш  той  проклятий  полудень?  –  голос  Бояна  затремтів  від  прихованого  гніву.  –  Ти  вийшла  до  нього  перед  усім  двором.  На  коліна  перед  ним  ставала,  плакала,  благала:  «Сину,  зупинися!  Твій  батько  не  хотів  цієї  крові!».  
А  він...  твій  Шаламон,  твоє  вимолене  диво...  Він  закричав,  що  не  слухатиме  бабських  голосінь.  І  коли  ти  схопила  його  за  край  плаща,  він...  він  штовхнув  тебе.  Підняв  руку  на  матір!  Перед  усіма  баронами...
Анастасія  хрипко,  судомно  вдихнула  повітря.  Її  пальці,  що  досі  несвідомо  стискали  під  ковдрою  батьківський  срібний  хрест-енколпіон  –  хрест-благословіння,  хрест-оберіг  –  напружилися  так,  що  сустави  побіліли.  Вона  згадала,  як  упала  тоді  на  холодні  плити  палацу.  Згадала,  як  у  дикому,  материнському  відчаї  та  приниженні  з  її  уст  зірвалися  слова,  важчі  за  будь-яке  залізо:
                     «Будь  же  ти  проклятий,  сину,  що  зневажив  матір  свою!  Хай  трон  твій  перетвориться  на  попіл,  а  сам  ти  блукатимеш  чужими  землями  без  дому  і  честі,  як  вовк-вигнанець!»
Це  прокляття  збулося.  Шаламон  втратив  усе.  Проте  тут,  в  Адмонті,  це  прокляття  вже  багато  років  висіло  над  самою  Анастасією  чорною,  невикупною  вагою.
***
В  кутку  келії  сестра  Беата  раптом  підвелася.  Вона  відчула,  що  ритм  дихання  вмираючої  сестри  Агмунди  помітно  змінився.  Черниця  підійшла  ближче,  тримаючи  в  руках  розп'яття.  Наближалася  остання,  найтрагічніша  хвилина.

[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065639
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2026

Ірина Вовк. «АНАСТАСІЯ: СРІБНИЙ ХРЕСТ АДМОНТА» (продовження 2)

[i]СПАЛАХ  ТРЕТІЙ.  [/i][color="#ff0000"][b]СВІТЛО  І  ТІНІ  СЕКЕШФЕГЕРВАРА[/b][/color]
Розспівний  шепіт  Бояна  завис  у  густому  від  видінь  минулого  повітрі  на  півслові…  Його  долоні,  що  гріли  ступні  Анастасії,  злегка  здригнулися.  Він  підвів  голову,  подивився  на  вузьке  вікно-бійницю  вгорі  тьмяної  келії,  за  яким  далі  вирувала  з  неприборканою  силою  стихії  груднева  альпійська  ніч,  і  знову  заговорив  –  тепер  його  голос  звучав  речитативом,  важко  й  урочисто,  наче  літописний  дзвін.
–  ...Але  перш  ніж  прийшла  темрява,  було  золото,  Настусю.  Багато  золота,  –  старий  примружив  очі,  ніби  від  раптового  спалаху  світла.  –  Пам'ятаєш  Секешфегервар?  Той  день,  коли  твій  Андраш  повернув  собі  прадавній  трон,  придушивши  бунт  тих  безвірних  злиднів,  язичників?  Ти  стояла  поруч  із  ним  у  соборі.  На  тобі  був  важкий  оксамит,  вишитий  київськими  майстринями,  а  на  голові  –  корона  угорських  королів.  Вона  була  такою  холодною  й  чужою,  але  ти  не  схилила  голови.  Ти  принесла  в  цю  землю  хрест  і  закон  свого  батька  Ярослава.  Ти  стала  їхньою  королевою,  ластівко.
 ***
Сестра  Беата  в  кутку  келії  тихо  кашлянула.  Вона  підкинула  в  комин  останнє  поліно.  Тріск  сухого  дерева  в  тиші  прозвучав  як  залп  зброї.  Вмираюча  Анастасія  відчула,  як  гарячка  знову  підступає  до  горла,  але  перед  очима  стояв  інший  спогад  –  довгі,  болісні  роки  очікування.
–  Тільки  щастя  не  буває  повним  без  дитини,  –  тихо  повів  далі  Боян.  –  Роки  йшли,  а  лоно  твоє  залишалося  пусто-порожнім.  Вельможі  вже  шепотілися  за  твоєю  спиною,  а  брат  Андраша  –  Бела  –  гострив  мечі,  чекаючи,  що  трон  дістанеться  йому.  А  ти...  ти  не  здавалася.    
Пам'ятаєш,  як  ми  їхали  через  закарпатські  ліси?  На  Чернечій  горі,  біля  Мукачева,  ти  повеліла  сплести  перші  вінці  і  поставити  з  дубового  деревиння  хрест  для  православного  монастиря.  Ти  молилася  там  ночами,  на  колінах,  до  кривавих  нігтів,  благаючи  Бога  про  спадкоємця.  І  небо  почуло  Руську  княжну.
Старий  усміхнувся  крізь  сльози,  згадуючи  той  день.  
–  Народився  Шаламон.  Твоє  диво.  Твоє  вимолене  хлоп’ятко.  Коли  ти  вперше  притисла  його  до  грудей,  Андраш  плакав  як  дитина.  Він  скликав  усіх  баронів,  і  коли  Шаламону  виповнилося  лише  чотири  роки,  батько  поклав  на  його  крихітну  голівку  корону.  Андраш  хотів  захистити  твого  сина.  Він  змусив  свого  брата  Белу  цілувати  хрест  і  присягати  хлопчикові  на  вірність.  О,  якби  ж  він  тільки  знав…  якби  ми  всі  знали,  що  та  передчасна  корона  стане  для  нього  прокляттям…
***
Голос  Бояна  раптом  переламався,  став  тихим  і  сиплим.  За  вікном  Адмонта  дико  завив  вітер,  і  єдина  свічка  на  столі  майже  згасла  від  протягу,  залишивши  келію  у  напівтемряві.
–  Клятви  на  хресті  швидко  забуваються,  коли  пахне  владою,  –  Боян  опустив  голову  на  ковдру  Анастасії.  –  Бела  зрадив.  Він  зібрав  військо,  покликав  на  допомогу  чужинців-поляків  і  пішов  війною  на  свого  брата.  А  твій  Андраш...  Боже  мій,  твій  сильний,  мужній  Андраш  саме  тоді  зліг.  Нещадний  параліч  розбив  його  тіло  після  падіння  з  коня.  Він  не  міг  тримати  меч,  ледь  говорив...      Ти  залишилася  одна  з  малим  сином  проти  цілої  армії.
Анастасія  вмилася  холодним  потом.  Її  дихання  стало  переривчастим.  Вона  знову  відчула  той  тваринний,  льодовий  жах,  який  вистудив  її  серце  багато  років  тому.
–  Битва  біля  Тиси...  –  прошепотів  Боян,  і  його  старі  руки  міцно  стисли  її  мармурові  пальці.  –  Нас  розбили.  Вірні  люди  везли  паралізованого  короля  вглиб  країни,  але  коні  спотикалися,  віз  перекинувся...  Андраш  помер  у  полоні,  Насте.  Твій  чоловік  помер  на  самоті,  без  твого  поцілунку.  А  ми  з  тобою...  пам'ятаєш  ту  грудневу  ніч?  Таку  саму,  як  сьогодні.  Ми  тікали  лісами  до  німецького  кордону.  Ти  притискала  до  себе  маленького  Шаламона,  закривала  його  своїм  плащем  від  крижаного  вітру.  На  твоїх  королівських  ногах  були  порвані  чоботи,  кров  проступала  крізь  сукню,  але  ти  бігла.  Ти  бігла,  щоб  урятувати  майбутнього  короля  Угорщини.  Ти  віддала  все  –  батьківщину,  чоловіка,  спокій  –  заради  цього  хлопчика.
                                     
…Боян  замовк,  не  в  силах  продовжувати.  Наступний  спогад  був  занадто  страшним  навіть  для  нього  –  спогад  про  те,  як  цей  врятований  хлопчик  виріс,  одягнув  корону  і  підняв  руку  на  власну  матір.

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065591
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2026

Ірина Вовк. "АНАСТАСІЯ. СРІБНИЙ ХРЕСТ АДМОНТА" (продовження1)

                   [b][i]  СПАЛАХ  ДРУГИЙ[/i][/b].  [color="#ff0000"][b]«СТУПАЙ,  СЕСТРО,  НА  БІЛЕ  ПОЛОТНО…»[/b][/color]

За  вузьким  вікном-бійницею  монастиря  Адмонта  невситима  різдвяна  віхола  на  мить  затихла,  лишаючи  по  собі  важку,  липку  тишу.  У  кутку  келії  сестра  Беата  беззвучно,  мов  тінь,  підійшла  до  столу,  щоб  замінити  прохолодну  пов’язку  на  чолі  Анастасії.  Натомість  старий  Боян  не  зводив  очей  з  білих,  мармурових  рук  своєї  княжни.  Під  чорним  сукном  бенедиктинського  габіту  її  пальці  судомно,  до  білих  суставів,  стискали  єдиний  скарб,  що  лишився  від  минулого  життя  –  срібний  хрест-енколпіон.  Потемніле  київське  срібло,  яке  колись  зняв  зі  своїх  грудей  великий  Ярослав  Мудрий,  зараз  здавалося  випромінювало  жар.    
–  Прохолодне  воно  було  тоді,  Настусю,  –  тихо,  ледь  чутно  заговорив  Боян,  і  його  голос  став  плавним,  розспівним,  наче  потік  весняної  дніпровської  води.  –  Пам'ятаєш,  як  земля  скресла?  Дніпро  йшов  із  таким  гуркотом,  ніби  стіни  фортеці  рушилися,  а  повітря  на  пагорбах  раптом  запахло  першою  зеленню,  розталим  воском  і  житнім  хлібом.  Ти  тоді  ще  не  була  королевою.  Ти  була  нашою  середульшою  ластівкою...
Перед  очима  Анастасії,  крізь  сірий  морок  альпійського  усамітнення,  раптом  вибухнуло  неймовірне  весняне  світло.  Вона  знову  бачила  київські  рясно  зелені,  уквітчані  первоцвітами  схили,  де  дівчата  та  юнки,  убрані  в  святочні  льолі,  випікали  з  тіста  «жайворонків»  із  медовими  очима,  підкидали  їх  до  сонця  і  закликали  весну.  Вона  згадала,  як  вони  з  сестрами  плели  вінки  з  першого  барвінку,  обирали  найвродливішу  посеред  дівочого  гурту  й  водили  «Куста».  Саме  в  такому  дівочому  хороводі,  прикрашена  зеленими  гілками,  з  палаючими  червонішими  за  калину  щоками,  вона  вперше  зустріла  його  погляд.
Андраш  увійшов  до  княжого  двору  як  вигнанець  –  у  посіченому  в  битвах  плащі,  без  золота,  але  з  королівською  поставою  і  диким,  незламним  вогнем  в  очах.  Анастасія  тоді  стояла  за  важкою  шовковою  завісою  батьківської  палати,  затамувавши  подих.  Чужинець  упав  на  коліна  перед  Ярославом,  просячи  притулку,  а  середульша  княжна,  яку  батько  беріг  по-особливому  чуйно,  вже  знала  –  її  дівоча  воля  скінчилася.
–  А  потім  сонце  стояло  так  високо,  що  золото  теремів  плавилося,  –  вів  далі  Боян,  і  з  його  сивої  бороди  викотилася  гаряча  сльоза.  –  Настав  твій  дівич-вечір,  Насте.  
–  Чуєш,  ластівко?  –  Боян  нахилився  нижче,  і  його  голос  перейшов  на  тихий  спів,  нагадуючи  мотив  весільного  голосіння.  –  [i]«Ой,  летить  соколенько  із  чужого  краю...»[/i]  Пам’ятаєш,  як  дівчата  співали,  коли  Ганнуся  розплітала  тобі  золоту  косу,  і  голоси  їхні  летіли  над  Подолом,  тужні,  як  той  плач  за  померлим:
               [i]«Ой,  визволяй,  матінко,  та  свою  дитятку,
                         Змивай,  змивай  косоньку  зелен-м’яткою...
                         Ой,  летить  соколенько  із  чужого  краю  –
         Не  тужіть,  подруженьки,  що  вас  покидаю.»[/i]
  Ти  тоді  плакала,  Насте,  боялася  чужих  угорських  степів.  Маленька  Ганнуся  обіймала  тебе  за  плечі,  а  старша  Лисавета  нахилилася,  обережно  одягаючи  на  твою  голову  повойник,  і  прошепотіла  прадавню  примовку-оберіг:  
[i]«Косу  розплітаємо  –  волю  дівочу  залишаємо.[/i]
  [i]Два  пасма  сплітаємо  –  дві  долі  докупи  в’яжемо.  
Ступай,  сестро,  на  біле  полотно,  під  Боже  вікно.  
Чужа  земля  медом  не  годує,  та  руська  кров  ніде  не  пустує.  
Будь  жінкою  вірною,  королевою  мирною».[/i]
Тріск  свічки  в  монастирській  келії  раптом  злився  зі  звуками  весільних  гусел.  Анастасія  знову  відчула  важкість  королівського  корзна  –  плаща,  вишитого  золотом  київських  майстринь,  у  якому  вона  йшла  по  шовкових  килимах  до  вівтаря  Софії.  Собор  пахнув  ладаном,  хор  грімко  співав  «Многая  літа»,  а  над  ними  велично  височіла  мозаїка  Непорушної  Стіни.
  –  Підійшов  батько  твій  Ярослав,  важкий  його  крок  був…  накульгував,  –    упівголоса  промовляв-розспівував  Боян,  наче  навіював  королеві  незабутні  спогади.  –  Зняв  із  шиї  срібний  хрест,  той  самий,  що  зараз  у  твоїх  долонях  захований.  Прохолодне  було  срібло,  київською  землею  пахло.  Він  поклав  його  тобі  на  груди  й  сказав:  «Тримай,  доню,  це  твоя  фортеця».  
Анастасія  згадала  його  важку  руку  на  своєму  плечі  та  слова,  що  закарбувалися  в  серці  на  все  життя:  «Цей  хрест  тримав  твій  дід  Володимир,  коли  хрестив  Почаїну.  Бери  його,  Насте.  Де  б  ти  не  була,  тут  схована  земля  твого  дому».
–  …І  ти  втримала.  І  в  Мошоні  тримала,  і  на  Тисі...  Не  випускай  його  й  зараз,  Настусю.  Срібло  святе,  воно  виведе  твою  душу  з  цих  темних  альпійських  лісів  прямо  до  Софійських  воріт...
                                               
                                                 
***
…Тоді  на  весільному  бенкеті  столи  вгиналися  від  страв,  гуслярі  величали  княжу  пару,  співаючи  про  [i]«золоті  вінці  та  срібні  стільці»[/i],  а  Андраш  тримав  її  руку  так  міцно,  наче  вона  була  його  єдиним  порятунком  і  живою  іконою.
–  Присягався  він  берегти  тебе,  ластівко,  –  тихо  просипів  Боян,  гладячи  її  захололі  пальці.  –  Хіба  ж  ми  знали  тоді,  у  світлому  Києві,  що  цей  самий  срібний  хрест  стане  твоєю  єдиною  зброєю  проти  бунтів  отих  язичників,  стригоїв  та  босорок,  на  чужині?  Що  ти  підніматимеш  його  над  палаючими  угорськими  степами,  закликаючи  на  поміч  віру  свого  батька,  а  натомість  ця  земля  залишить  тебе  згасати  в  чужих  Альпах...
Анастасія  хрипко  зітхнула.  Гаряче  золото  київського  весілля  в  її  розумі  почало  стрімко  тьмяніти,  покриваючись  попелом.  Образ  молодого,  закоханого  Андраша  почав  кришитися,  поступаючись  місцем  важким  хмарам,  які  насувалися  на  Угорське  королівство.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065513
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2026

Ірина Вовк. «АНАСТАСІЯ: СРІБНИЙ ХРЕСТ АДМОНТА»

     [color="#ff0000"][b][i]«Корони  куються  людьми,  а  долі  відміряються  небом.  
І  найважчий  той  вінець,  який  мати  змушена  розділити  
зі  своїм  дитям».[/i][/b]
[/color]
[color="#ff0000"][i]У  холодних  кам’яних  стінах  австрійського  монастиря  Адмонта  догорають  останні  години  життя  Анастасії  Ярославни  –  середульшої  доньки  Ярослава  Мудрого  та  колишньої  королеви  Угорщини.  За  вікном  лютує  груднева  ніч,  ніч  під  Різдво  1074-го  року  Божого,  а  в  напівтемній  келії  поруч  з  помираючою  королевою  присутні  лише  двоє  –  німа  німецька  черниця  Беата,  що  доглядає  її,  та  старий  вірний  слуга  Боян,  який  привіз  її  в  Угорщину  ще  молодою  княжною  з  далекого  Києва.  Для  всього  світу  вона  –  забута  вигнанка,  невпізнана  літописами  «сестра  Агмунда»,  але  в  її  гарячковому  єстві  спалахує  ретроспектива  цілого  життя.    Перед  очима  Анастасії  розгортається  велич  золотого  київського  дитинства  поруч  із  сестрами  Анною  та  Єлизаветою,  пристрасна  зустріч  із  угорським  князем-вигнанцем  Андрашем,  тріумф  коронації  та  важкі  роки  молитов  за  первістка.  Проте  вистраждане  щастя  обертається  найстрашнішою  трагедією  –  зрадою  власного  сина  Шаламона,  який  підняв  руку  на  матір.  Це  психологічна  драма  про  жінку,  яка  тримала  в  руках  долю  європейських  держав,  але  в  останні  хвилини  життя  шукає  лише  одного  –  сили  відпустити  прокляття,  знайти  прощення  та  повернутися  додому,  де  сніг  на  пагорбах  Дніпра  пахне  Різдвом.
[/i][/color]
[i]СПАЛАХ  ПЕРШИЙ.[/i]  [color="#ff0000"][b]ПТАШКИ  З  РУСЬКИХ  БЕРЕГІВ[/b]
 
[i]Року  Божого  1074.[/color]
  Різдвяна  ніч  в  бенедиктинському  монастирі  Адмонті  в  Штирії  на  південному  сході  Австрії,  на  берегах  річки  Енс.  
За  товстими  кам’яними  монастирськими  стінами  вирує  суворе  молитовне  життя.  Повітря  просякнуте  запахом  вогкості,  свіжого  гірського  снігу  з  Альп  та  специфічним  солодкувато-гірким  ароматом  євхаристійного  вина,  ладану  й  бджолиного  воску.
Монастир  не  знає  тепла  –  лише  крижані  протяги  у  довгих  галереях.  Щодня,  зранку  до  пізнього  вечора,  простір  Адмонта  наповнений  трьома  незмінними  речами:  монотонним,  низьким  речитативом  латинським  молитов,  розкотистим  співом  ченців  під  час  вечірньої  служби,  який  відлунює  у  монастирському  дворі  і  численних  келіях,  та  глухими,  важкими  ударами  залізного  дзвона,  що  відраховує  години  до  повної  темряви.[/i]
         
[i]…Нерівна  сіра  кам'яна  кладка  в  одній  із  келій  покрита  легким  вологим  нальотом.  Високо  під  стелею  пробите  вузьке  вікно-бійниця.  Через  нього  видно  лише  гострі,  сині  від  вечірнього  морозу,  вершини  австрійських  Альп,  які  здаються  Анастасії  чужими  й  байдужими.
Просте  аскетичне  дерев'яне  ліжко  з  грубим  солом'яним  матрацом,  застелене  темним  вовняним  покривалом  бенедиктинців.  Одягнена  в  чорний  чернечий  габіт,  Анастасія,  тепер  ніким  невпізнавана  «сестра  Агмунда»,  здається  майже  невидимою  на  цьому  ложі.
Єдиний  дубовий  стіл,  на  якому  стоїть  глиняна  чаша  з  водою  та  залізний  підсвічник.  Тьмяне  жовте  світло  сальної  свічки  вихоплює  з  темряви  лише  шматок  стіни.
Напроти  ліжка,  на  рівні  очей  вмираючої,  висить  важкий  дерев’яний  хрест  із  висіченою  фігурою  Христа.[/i]
                                                                                       ***

За  вікном-бійницею  вирувала  груднева  альпійська  завірюха.  Вітер  бився  об  камінь  Адмонта,  дико  вив  у  ринвах,  наче  голодний  звір,  і  намагався  прорватися  всередину.  Сніг  налипав  на  вузьке  скло,  стираючи  межу  між  небом  і  землею.  Всесвіт  звузився  до  розмірів  цієї  крижаної  келії.
У  кутку,  мов  чорна  тінь,  стояла  сестра  Беата.  Її  пальці  швидко  й  беззвучно  перебирали  розарій.  Щоразу,  коли  помираюча  Анастасія  здригалася  від  чергового  нападу  гарячки,  черниця  підходила,  хрестила  її  чоло  і  витирала  піт  шматком  невибіленого  полотна.  Беата  мовчала.  Її  німота  була  наче  частина  цього  каміння,  цих  божих  стін,  частина  статутів  святого  Бенедикта.  Вона  не  заважала.
А  біля  ніг  ліжка  на  низькому  ослоні  сидів  Боян.  Його  дихання  здіймалося  легкою  парою  в  холодній  кімнаті.  Він  єдиний  у  цих  чужинних  Альпах  знав,  що  під  грубою  монастирською  вовною  вмирає  донька  великого  Ярослава  і  королева  Угорщини.  Боян  привіз  її  з  Києва  ще  юнкою,  мрійливою  і  закоханою.  Його  колись  міцні  плечі  тепер  були  згорблені,  сива  борода  доходила  до  грудей,  а  очі  померкли  від  сліз.  Вірний  старий  дружинник  могутнього  князя  Русі  був  одягнений  у  потерту  руську  свиту  –  чугу,  яка  диковинно  виглядала  в  католицькому  монастирі.  Його  пошерхлі  мозолясті  руки  зігрівали  крижані  ступні  королеви  через  ковдру,  а  голос  лився  протяжно,  наспівно,  наче  над  колискою  немовляти.  Ні,  він  не  молився…  Він  промовляв  до  Анастасії  давньоруською  мовою  –  мовою  її  дитинства…  
                 –  Тихо,  княжно,  тихо,  ластівко,  –  шепотів  він,  і  його  голос  тріщав,  як  сухі  дрова  в  багатті.  –    Сніг  іде.  Такий  самий,  як  тоді,  в  Києві,  коли  ми  з  воріт  виїжджали.  Пам'ятаєш,  як  батенько  Ярослав  тебе  обійняв,  а  сніжинки  на  його  соболиній  шапці  не  танули?  Ти  ще  плакала,  за  Лисаветину  спідницю  трималася...
Для  сестри  Беати  це  було  просто  бурмотіння  старого  дикуна  зі  Сходу.  Вона  не  розуміла  жодного  слова.  Але  для  Анастасії  цей  півшепіт  Бояна  був  дорожчим  за  всі  скарби  світу.  Кожне  його  слово  запускало  в  її  голові  новий  спалах  світла.
Боян  сильніше  стиснув  її  загорнуті  у  вовну  ступні,  намагаючись  віддати  їм  рештки  власного  тепла.  –  Тільки  в  Києві  він  пахнув  інакше.  Пам'ятаєш?  Різдвом  пахнув.  Медами  сиченими,  воском  свіжим,  що  черниці  у  печерах  топили,  та  житнім  хлібом.
Сестра  Беата  підійшла  до  столу,  зняла  щипцями  нагар  із  догораючої  свічки.  Тінь  від  її  руки  злетіла  по  кам’яній  стіні,  мов  крило  величезного  нічного  птаха.  Анастасія  не  здригнулася.  Вона  вже  не  бачила  тіней.  Перед  її  очима,  крізь  грудневу  завірюху  Адмонта,  проступав  Кожум'яцький  поділ  і  велична  гора  Ярославового  града.    
–...Тоді  теж  була  глибока  зима,  –  тихо  вів  далі  старий,  дивлячись  кудись  повз  ліжко,  в  порожнечу.  –  Князь  Ярослав,  батенько  твій,  звелів  столи  застеляти  на  весь  Київ.  Навіть  убогим  при  дворі  роздавали  калачі  та  рибу  сушену.  А  в  теремі...  Боже  мій,  у  теремі  світла  було  більше,  ніж  на  небі!
Анастасія  ледь  помітно  ворухнула  губами.  Черниця  нахилилася,  піднесла  до  її  рота  ложку  з  водою,  але  вмираюча  королева  не  ковтнула.  Вона  ловила  не  воду.  Вона  ловила  звуки  рідної  мови.
 –  Лисавета  твоя,  як  старша,  сиділа  тоді  біля  матусі  Інгігерди    –  поважна,  спокійна,  як  ріка  під  кригою.  Вона  вже  тоді  вишивала  золотом  сорочку  та  пояс  для  свого  норвезького  лицаря  Гаральда,  що  складав  про  неї  пісні.  А  маленька  Ганнуся...  та  все  бігала  навколо  лавок,  сміялася,  смикала  тебе  за  рукав.  Очі  гострі  мала,  як  у  сокола,  і  все  допитувалася  у  книжників  про  далекі  французькі  землі.  Вона  ж  зовсім  дитиною  була,  кучерявою,  непосидючою...  А  ти,  Настусю,  середульша  моя,  завжди  була  між  ними  мов  тихе  світло.  Ти  ховалася  за  великими  дубовими  столами  від  галасу.  Боялася  скоморохів.  Вони  в  масках  ведмежих  ходили,  у  дуди  дули,  гуслами  дзвонили,  на  жалійках  та  сопелях  грали.  Ти  притислася  до  мого  коліна,  рученятами  за  кунтуш  мій  трималася  і  шепотіла:  «Бояне,  скажи  їм,  хай  не  кричать,  бо  пташки  в  саду  злякаються».
Старий  тихо  засміявся,  і  з  його  ока  викотилася  сльоза,  загубившись  у  сивій,  мов  іній,  бороді.
–  Пташки...  Які  пташки  в  грудні,  дитятко?  А  ти  вірила,  що  вони  в  княжому  саду  під  снігом  сплять  і  чекають  весни.  Батько  Ярослав  тоді  підійшов,  великий,  сильний,  накульгуючи  на  праву  ногу.  Він  за  плечі  мене  взяв,  а  тебе  на  руках  підняв.  Високо-високо,  під  саму  стелю,  де  слюдяні  вікна  від  морозу  розписані  були.  І  каже:  «Не  бійся,  Насте.  Моя  середня  доня  має  серце  глибоке,  як  Дніпро.  Ти  будеш  королевою,  ластівко.  Тобі  ще  народами  правити».
Він  замовк  на  мить.  У  келії  стало  так  тихо,  що  було  чути,  як  масло  шурхотить  у  лампадці,  яку  поправила  німа  Беата.
–  Правду  сказав  батенько.  Став  пророком,  –  Боян  зітхнув,  і  його  голос  знову  наповнився  гіркотою.  –  Тільки  не  знав  він,  яка  важка  та  корона,  що  він  тобі  вимовив.  Не  знав,  що  королівський  вінець  голову  до  землі  пригинає  дужче,  ніж  селянське  ярмо.
Анастасія  раптом  глибоко,  із  хрипом  вдихнула  повітря.  В  її  згасаючому  мозку  цей  спогад  вибухнув  неймовірним  золотим  теплом.  Вона  знову  відчула  силу  батькових  рук,  що  тримають  її  над  світом.  Ті  руки  захищали  від  усього  –  від  скоморохів,  від  зради,  від  майбутнього.  Там,  у  золотому  зимовому  Києві,  три  сестри  -  Анна,  Єлизавета  і  вона,  Анастасія  –  ще  були  разом.  Вони  ще  не  були  розкидані  по  різних  кінцях  холодного  християнського  світу,  мов  гральні  кості  в  руках  долі.  Вони  просто  сміялися,  ловлячи  ротом  сніжинки  на  княжому  дворі  й  чекаючи,  коли  скресне  крига  і  настане  їхня  перша  доросла  весна...
Коли  Боян  згадував  київський  сніг,  Анастасія  вже  не  бачила  сірих  стін  Адмонта.  Перед  її  згасаючим  поглядом  розгортався  білий,  безкрайній  простір,  де  крізь  зимове  марево  проступали  золоті  бані  Софії.  Вона  знову  відчувала  запах  свіжого  снігу  на  київських  пагорбах  і  чула  тупіт  коней,  які  несли  її  назустріч  долі.  А  попереду,  десь  там,  за  завірюхою,  на  неї  чекав  молодий,  красивий  Андраш...
                                                   
                                               ***
Боян  замовк  надовше,  з  неспокійним  серцем  вслухаючись  у  те,  як  за  вузькими  вікнами  промерзлої  келії  монастиря  Адмонта  у  сто  голосів  завиває  різдвяна  хуртовина.  Потім  він  обережно  поправив  темне  вовняне  покривало,  огорнув  ним  королеву-княжну,  наче  намагався  захистити  її  від  усього  холоду  цього  світу.
Після  тривалої  паузи  його  голос  зазвучав  знову  –  тепер  у  ньому  з’явилися  нові,  глибші  й  тривожніші  нотки.  Час  у  його  розповіді  рушив  уперед,  залишаючи  позаду  безтурботне  дитинство.

[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065473
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 14)

[color="#ff0000"][b]ЕПІЛОГ:  СРІБНА  ЗОРЯ  НАД  ГАЛЛІЄЮ[/b][/color]

Останні  роки  Анни  були  схожі  на  тихий  золотий  вечір  після  буремного  дня.  Вона  більше  не  втручалася  у  дрібні  придворні  інтриги.  Її  срібна  голова  була  зайнята  іншим  –  вона  будувала  монастирі,  замовляла  книги  в  далеких  землях  і  розмовляла  з  філософами  мовою,  якої  місцеві  лицарі  навіть  не  чули.  Для  всієї  Галлії  вона  стала  не  просто  Королевою-матір’ю,  а  сивою  Берегинею,  живою  легендою,  яка  принесла  світло  знань  із  загадкових  земель  Сходу.
Кажуть,  у  свій  останній  земний  час,  коли  тіло  її  стало  легким,  мов  осінній  листок,  Анна  попросила  вивезти  її  карету  з  галасливого  Парижа  на  північ  –туди,  де  шумів  прадавній  ліс  Крепі  і  в  самій  гущі  велетенських  пралітніх  дерев  стояв,  збудований  нею,  монастир  святого  Вікентія.
Вона  сиділа  на  узліссі,  дивлячись,  як  сонце  сідає  за  верхівки  вікових  дубів.  Вітер,  що  прилетів  із  хащ,  пахнув  диким  медом  і  вологим  мохом  –  тим  самим  запахом  її  найбільшого  в  житті  жіночого  щастя.  Очі  старої  королеви  світилися  дивовижним,  молодим  блиском.  Вона  дивилася  на  гігантський  дуб,  під  корінням  якого  спочивав  її  дикий  граф,  і  бачила,  як  над  деревом  кружляє  самотній  лісовий  яструб.
Коли  Філіп  знайшов  її,  Анна  вже  відійшла  у  вічність.  На  її  устах  застигла  легка,  щаслива  посмішка,  а  пальці  міцно  тримали  дві  речі:  старовинне  рукописне  Євангеліє,  яке  вона  колись  привезла  з  Києва,  і  просте  вовче  хутро,  що  зберігало  тепло  лісового  замку.
                                       
 
***
…Над  вежами  Парижа  западає  урочиста  вечірня  тиша.  Королівський  замок  Сіте  стоїть  собі  так  само  непорушно  над  водами  Сени.  Кам'яні  його  зали  більше  не  пам'ятають  гніву  архієпископа  Гервасія  та  суворих  сувоїв  Папського  Риму,  заздрості  улесливих  баронів,  чиї  іржаві  мечі  давно  поглинула  земля.
Минуло  багато  листопадів,  і  час,  наче  невблаганна  річка,  змив  їх  усіх  у  небуття.  Але  вітер  у  лісах  Крепі  й  досі  шепоче  легенди  про  Анну…  що  прийшла  зі  Сходу  із  книгами  в  руках,  про  жінку,  яка  носила  важке  золото  корони,  але  понад  усе  прагнула  волі  свого  закоханого  серця.
[b][i]Король  Філіп  І[/i][/b]  правив  упевнено  й  мудро,  і  кожен  француз  знав:  своєю  залізною  волею  та  спокоєм  країна  завдячує  Їй  –  Тій  великій  жінці,  що  навчила  юного  лева  милосердю.
Вона  не  схилилася  перед  погрозами  Риму,  вона  навчила  сина  королівської  мудрості,  що  перейшла  до  неї  від  батька  –  тримати  мир  там,  де  інші  жадали  крові.  Королева-мати  пішла  у  сутінки  під  шум  прадавніх  дубів,  лишивши  синові  скіпетр,  а  коханому  –  свою  душу.  І  в  ту  останню  мить,  коли  її  волошкові  земні  очі  згасали,  їй  привидівся  далекий,  залитий  сонцем  Київ.  Вона  знову  стала  маленькою  Анною,  що  біжить  білими  плитами  золотоверхої  Софії.  Там,  де  батько  Ярослав  розгортав  сувої  мудрості,  а  мати  Інгігерда  ткала  сріблом  її  світлу  долю.  Там  пахло  ладаном,  свіжим  хлібом  і  волею…  і  усміхнене  русявокосе  дитинство  пахло  теплом  батьківських  долонь.  Коло  замкнулося,  повернувши  душу  Королеви  додому,  непокірну  «чужинку  з  берегів  Руського  моря».  
 …Крізь  віки…  крізь  привідкриті  повіки  Часу  на  старовинних  пергаментах  Франції  проступає  її  вічний  підпис  [color="#ff0000"][i]«А-Н-А  Р-Ъ-И-Н-А»[/i][/color],  як  доказ  того,  що  володарка  світу  –  [color="#ff0000"][i]КОРОЛЕВА  АННА[/i][/color]  –  нарешті  пізнала  щастя.

[i]Вона  зникла,  мов  дим  над  вечірнім  багаттям,
лишивши  по  собі  лише  тихий  шелест  пергаментів.
     Чи  померла  вона  під  французьким  небом,
чи  повернулася  вклонитися  дніпровим  хвилям  –
           [color="#ff0000"][b]  знає  лише  срібна  зірка  на  небі,
                             або  не  знає  ніхто.[/b][/i]
[/color]
                                                 ***
[b]P.S.[/b]
                                 
[color="#ff0000"][b][i]«Там,  де  королі  ставили  хрестики,  вона  твердо  писала  своє  ім’я.  Та  в  пам'яті  віків  вона  залишилася  не  золотом  своєї  корони,  а  волошковим  смутком  очей,  які  серед  тисячі  підступних  лицарів  шукали  лише  одного  –  того,  хто  вбачав  у  великій  Королеві  просто  Жінку».[/i]
                [/b][/color]
[i]Коли  остання  золота  сторінка  цієї  легенди  була  прочитана,  
історія  Анни  Ярославни  та  її  лицаря  Рауля  стала  піснею,  
яку  вітер  досі  наспівує  поміж  кронами  старовинних  дубів  Крепі.

[color="#ff0000"]Над  Сеною  вечірній  гасне  дзвін,
Замкнулось  коло,  стихли  кроки  в  залі.
Лишився  трон…  холодний…  кам’яний,
І  три  пелюстки  лілій  на  вуалі.[/i]
[/color]

19  червня  –  28  червня  2026  року,  Львів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065167
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 13)

 [i]Розділ  XІV:  [/i][b][color="#ff0000"]ПОПІЛ  СИРИНА*  ТА  ВІЧНІСТЬ  НА  ПЕРГАМЕНТІ[/color][/b]

[color="#ff0000"]1075  рік.  [/color]Париж.  Палац  Сіте.  Король  Філіп  І,  уже  зрілий  і  могутній  володар,  сидів  за  великим  дубовим  столом,  заваленим  хартіями.  Поруч  із  ним  стояла  Анна.  Рауля  вже  не  було  на  цьому  світі  –  він  пішов  у  свої  небесні  склепіння,  залишивши  її  одну  серед  кам'яних  стін.  Проте  на  її  обличчі  не  було  розпачу  –  лише  величний,  застиглий  спокій  жінки,  яка  відбулася.
                     –  Мамо,  –  тихо  мовив  Філіп.  –  Твій  підпис  потрібен  на  цьому  акті.  Французькі  барони  мають  знати,  що  ти  знову  з  короною.  Єпископи  наполягають,  щоб  ти  підписалася  латиною,  як  зразкова  християнка,  що  покаялася.
                     Анна  ледь  помітно  посміхнулася.  Вона  запустила  руку  в  таємну  кишеню  важкої  оксамитової  мантії  й  дістала  звідти  те  саме  чарівне  смарагдове  перо.  За  тридцять  років  воно  не  втратило  яскравості  своїх  особливих  барв  –  його  зелені  та  сині  переливи  світилися  в  похмурій  залі  палацу,  мов  святий  Грааль.  Вона  не  вмочила  перо  у  звичне  королівське  чорнило,  а  просто  торкнулася  пергаменту.  І  тоді  сталося  диво  –  з  кінчика  пера  наче  само  собою  потекло  золотаве  чорнило  із  батьківської  скрині  князя  Ярослава.  Рука  Анни,  тверда  й  незламна,  вивела  на  пергаменті  старою  кирилицею:
[color="#ff0000"][i]«А-Н-А  Р-Ъ-И-Н-А»…[/i][/color]
Щойно  остання  літера  була  завершена,  смарагдове  перо  в  її  пальцях  раптово  спалахнуло  чистим,  білим  полум'ям  і  перетворилося  на  легкий  попіл.  Цей  чародійний  попілець  із  залишками  світлої  магії  підхопив  протяг  і  виніс  через  вікно  палацу  в  бік  далекої  Русі.  На  пергаменті  залишився  вічний,  палаючий  золотом  автограф.
Філіп  І  заворожено  дивився  на  цей  підпис.  Єпископи,  що  чекали  на  підпис  у  кутку  зали,  заніміли  від  подиву  й  страху.  Вони  зрозуміли,  що  цю  жінку  неможливо  ані  залякати  прокляттями,  ані  підкорити  догмами.  
Вона  виконала  завіт  обох  батьків:  принесла  світло  книг  у  темні  землі  Галлії,  захистила  трон  сина  у  заплутаних  лабіринтах  дворових  інтриг,  але  при  тім  зберегла  вірність  своєму  шаленому,  вільному  серцю.  
Анна  повернулася  і  повільно  вийшла  з  зали.  Її  волошкові  очі  більше  не  сумували  –  вона  знала,  що  її  казка  завершена,  а  попереду  на  неї  чекає  її  мудрий  сірий  вовк  у  безмежних,  вічнозелених  лісах  вічності.

___
*[i]  [b]Птах  Сирин[/b]  –  це  міфічна  істота,  райський  птах-діва  із  середньовічної  книжкової  культури  та  фольклору.  Його  образ  походить  від  давньогрецьких  сирен.  Сирин  має  безпосереднє  відношення  до  давньоруської  міфології  як  запозичення  через  Візантію.  На  Русі  Сирина  «охрестили»  та  переселили  з  небезпечних  морських  скель  до  християнського  Вирію  (Раю).  Він  став  вважатися  птахом,  який  співає  для  утіхи  святих.  [/i]

[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065119
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 12)

[i]Розділ  XІІІ:[/i][[color="#ff0000"][b]ОСТАННІЙ  АКОРД  ЗОЛОТОЇ  ОСЕНІ:  ДУША  ЯСТРУБА[/b][/color]

                       Осіння  ніч  1074  року  дихала  прохолодою  крізь  відчинене  вікно  спальні.  Запах  сухого  листя  й  перших  приморозків  проникав  у  кімнату,  де  на  великому  ліжку  під  хутряними  ковдрами  лежав  той,  хто  колись  наводив  жах  на  всю  Францію.  Рауль  де  Крепі  засинав  назавжди.  Роки  вигнань  та  старі  рани  зрештою  наздогнали  залізного  графа.  Його  колись  могутні  груди  здіймалися  важко  й  рідко,  а  обличчя  зблідло,  загостривши  суворі  риси.  Бунтівний  лицар  відходив  у  вічність  не  на  полі  бою,  а  у  своєму  лісовому  замку  в  Санлісі,  під  тихий  шум  рідних  дубів.
Анна  сиділа  поруч  на  краю  ліжка.  Вона  тримала  його  слабку,  холодну  руку  у  своїх  долонях,  безупинно  зігріваючи  її  своїм  теплом.  Час  не  пощадив  і  її  –  у  золотавому  волоссі  тепер  густо  виблискувала  сивина,  а  біля  волошкових  очей  залягли  глибокі  зморшки  туги.  Але  для  нього  вона  залишалася  тією  самою  молодою  королевою,  яку  він  викрав  із  Санліського  лісу  дванадцять  років  тому.
У  світлиці  панувала  тривожна  тиша,  порушувана  лише  важким  надривним  диханням  старого  воїна.  Анна  не  плакала  –  королеви  з  Руського  моря  вміли  тримати  свій  біль  за  залізними  замками  душі.  Рауль  розплющив  очі,  які  вже  покривала  пелена  вічного  сну,  і  його  затуманений  погляд  із  зусиллям  сфокусувався  на  її  обличчі:
–  Анно…  моє  сонце…  –  його  голос  прозвучав  слабим  тихим  шепотом.  –  Подивися  на  мене.
–  Я  тут,  Раулю,  я  з  тобою,  –  вона  притислася  щокою  до  його  долоні,  стримуючи  ридання,  що  підступало  до  горла.
–  Мій  останній  бій  програно.  І  я  не  боюся.  Я  думаю  лише  про  тебе.  –  Рауль  ледь  помітно  похитав  головою.  –  Церква  так  і  не  пробачила  нам…  Я  залишаю  тебе  одну  серед  цих  хортів.  Чи  не  шкодуєш  ти?  Про  те  полювання…  про  той  лист…  про  все,  що  ми  спалили  заради  нашого  гріха?..
                   Анна  підвела  голову.  В  її  очах  заіскрився  той  самий  гордий,  незламний  вогонь,  який  колись  підкорив  Париж.
–  Якби  мені  довелося  прожити  це  життя  тисячу  разів,  Раулю,  я  б  тисячу  разів  прийшла  до  того  дуба  в  Санліському  лісі,  –  її  голос  відлунював  дивовижною  твердістю.  –  До  тебе  я  була  лише  тінню,  яку  називали  королевою.  Ти  дав  мені  життя.  Справжнє,  гаряче,  сповнене  болю  і  щастя.  Наш  «гріх»  був  найчистішим,  що  є  на  цій  землі,  бо  він  народився  з  любові.
Рауль  глибоко  зітхнув,  і  в  його  погляді  з'явився  омріяний  спокій.
–  Маєш  відданого  сина,  Анно…  Філіп  тепер  сильний  король…  Він  захистить  тебе.
–  Я  допоможу  йому  змужніти,  –  тихо  відповіла  Анна,  гладячи  його  сиві  скроні.  –  Але  моє  серце  залишиться  тут,  у  Крепі.  З  тобою.
Граф  подивився  на  свою  Анну,  і  в  цьому  погляді  спалахнуло  те  саме  дике,  незгасне  світло,  що  й  у  день  їхньої  першої  зустрічі.
                   –    Я  прожив  життя  проклятим...  –  прохрипів  він,  намагаючись  усміхнутися.  –  Але  я  вмираю  найщасливішим  із  людей,  бо  моїм  раєм  на  землі  була  ти.  Дякую  тобі  за  королівство…  яке  ти  подарувала  мені  у  своїх  обіймах.  Ти  пахнеш…  м’ятою…  і  Києвом…  –  прошепотів  Рауль,  і  його  очі  почали  повільно  заплющуватися.  –  Чекай  на  мене…  Анно...
Він  зітхнув  востаннє.  Його  рука  в  її  долонях  раптово  обм'якла  й  стала  зовсім  легкою.  Анна  не  закричала.  Вона  лише  повільно  нахилилася  і  поцілувала  його  схололі  губи,  залишаючи  на  них  свою  останню  гарячу  сльозу.  За  вікном  у  цей  момент  закричав  нічний  яструб,  ніби  підхопив  душу  свого  господаря  і  злетів  із  нею  над  лісовим  морем  Крепі.  Буревісно  шумів  вітер,  зриваючи  останнє  листя  з  дерев  Санліського  лісу,  де  колись  почалася  їхня  безсмертна  історія.
Анна  підійшла  до  вікна,  подивилася  на  зорі  й  тихо  промовила  в  ніч:
 –  Лети  вільно,  мій  вовче.  Ти  подарував  мені  те,  чого  не  міг  дати  жоден  трон  –  свободу  бути  жінкою.  Ми  скоро  зустрінемося  там,  де  немає  королів,  палат  і  ненависних  проклять.        
                                                                                 
Вона  поховала  його  під  корінням  старовинного  дуба,  без  церковних  дзвонів,    під  рев  шаленої  бурі,  який  став  найкращою  поминальною  молитвою  для  дикого  графа.  Анна  Ярославна  залишилася  сама,  але  її  історія  вже  була  висічена  в  пам’яті  віків  як  великий  міф  про  жінку,  яка  змогла  переписати  долю  Франції  своїм  коханням.

[i]«Він  був  її  фортецею  у  світі  чужинців,
вона  –  його  лагідним  київським  світлом.
Анафема  безсила  там,  де  панує  вірність,
і  корона  Франції  здавалася  лише  іграшкою
поруч  із  теплом  його  обіймів».                                        
[/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065065
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 11)

[i]Розділ  ХІІ.  [/i][color="#ff0000"][b]  ПОВЕРНЕННЯ  ДО  ПАРИЖА:  ТРІУМФ  СИВОЇ  БЕРЕГИНІ[/b][/color]

Час  летів,  мов  стріла.  Юний  лев  Філіп  змужнів,  його  грива  стала  густішою,  а  державні  турботи  –  важчими.  Франція  потребувала  не  лише  сили,  а  й  глибокої,  давньої  мудрості.  І  тоді  король  покликав  ту,  яка  колись  дала  йому  життя  і  навчила  тримати  скіпетр.
Це  був  тріумф.  Коли  королівська  карета  в’їхала  у  браму  замку  Сіте,  придворні  вишикувалися  вздовж  стін.  Ті  самі  улесливо-хижі  барони  і  дами,  які  роками  тому  отруйно  шепотілися  за  віялами,  тепер  схиляли  голови.  Анна  вийшла  назустріч  синові.  Її  золото  у  волоссі  вже  було  припорошене  сріблом  часу,  але  постава  залишалася  такою  ж  величною,  як  і  в  день  її  першої  коронації.
Філіп  зійшов  із  трону,  підійшов  до  матері  й  прихилив  коліно,  цілуючи  її  руку.
                     –  Вітаю  вдома,  Королево-мати,  –  тихо,  але  так,  щоб  чув  увесь  зал,  промовив  він.  –  Моєму  королівству  потрібне  ваше  слово  і  ваш  підпис.
Поруч  із  нею  стояв  Рауль  –  сивий,  могутній  вовк,  чиє  ім'я  все  ще  було  прокляте  Римом,  але  чия  присутність  тут,  по  ліву  руку  від  королеви,  доводила:  любов  таки  сильніша  за  політику.  Того  ж  дня  на  новому  державному  акті  Франції  знову  розквітли  поруч  два  підписи:  твердий,  розмашистий  почерк  Філіпа  І  та  витончені  літери  [color="#ff0000"][i][b]«А-Н-А  Р-Ъ-И-Н-А»[/b][/i][/color].  Вона  повернулася  як  вища  радниця,  перша  дама  королівства,  ставши  живою  легендою,  що  поєднала  в  собі  велич  і  владу  корони  та  волю  люблячого  серця.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065018
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 10)

 [i]  Розділ  ХІ.[/i]  [color="#ff0000"]  [b]ВІНЧАННЯ  ПІД  ПРОКЛЯТТЯМ  РИМУ[/b][/color]

Року  Божого  1062-го  каплиця  замку  Крепі  потопала  в  напівтемряві.  Світло  кількох  десятків  воскових  свічок  вихоплювало  з  мокрої  кам'яної  сутіні  лише  вівтар  та  потемніле  від  часу  розп'яття.  На  вулиці  лютувала  злива,  важкі  краплі  барабанили  по  вузьких  вікнах-бійницях,  ніби  весь  світ  гримав  у  зачинені  двері,  вимагаючи  зупинити  це  святотатство.  Священник,  старий  капелан  Рауля,  чиї  руки  помітно  тремтіли  від  страху  перед  гнівом  архієпископа,  тихо  читав  латинські  молитви.  Він  знав,  що  за  це  вінчання  його  можуть  позбавити  сану,  але  вірність  своєму  сюзерену  була  сильнішою  за  страх  перед  Римом.
                Анна  стояла  перед  вівтарем  не  в  королівському  порфірі.  На  ній  була  проста,  але  витончена  сукня  з  білого  шовку,  привезена  колись  із  Києва,  а  на  голові  замість  золотої  корони  –  вінок  з  улюблених  білих  лілій  та  барвінку,  який  нагадував  їй  про  дівочі  роки  на  берегах  Дніпра.  Поруч  із  нею  Рауль  здавався  велетнем.  Він  нарешті  зняв  важкі  лицарські  обладунки,  залишившись  у  темно-бордовому  оксамитовому  каптані.  Проте  його  рука,  що  стискала  долоню  Анни,  була  твердою  наче  сталь.
                   –  Чи  береш  ти,  Раулю,  Анну  за  свою  законну  дружину?..  –  прошепотів  капелан.
                   –  Беру.  Перед  Богом,  людьми  і  цим  мечем,  –  прогримів  голос  Рауля,  відлунюючи  під  склепінням  каплиці.
             Коли  черга  дійшла  до  Анни,  вона  на  хвилю  заплющила  очі.  Так,  вона  знала,  що  в  цю  саму  мить  у  Парижі  єпископи  готують  акти  про  її  прокляття.  Вона  знала,  що  стає  вигнанницею.  Але  коли  вона  розплющила  очі  й  зустрілася  поглядом  із  Раулем,  усе  її  життя  зупинилося  на  цьому  виборі.
–    Беру,  –  чітко  й  спокійно  відповіла  вона  французькою,  а  потім  додала  рідною  мовою:  –  І  в  горі,  і  в  радості,  доки  смерть  не  розлучить  нас.
                   Рауль  одягнув  важку  золоту  обручку  на  її  тонкий  палець.  Коли  їхні  губи  з'єдналися  в  поцілунку,  Анна  відчула  на  щоці  сльозу  –  сльозу  жінки,  яка  після  довгих  блукань  у  холодних  і  підступних  лабіринтах  королівського  замку  нарешті  знайшла  свій  дім.
                                                                                                               ***

Минуло  кілька  років,  і  лісове  королівство  Анни  та  Рауля  розквітло  у  мирі  і  спокої,  але  старий  світ  не  міг  простити  їм  цього  щастя.  Одного  туманного  осіннього  ранку,  коли  дуби  скидали  своє  багряне  листя,  до  брами  замку  Крепі  прискакав  папський  легат.  Його  кінь  був  у  милі,  а  обличчя  –  сірим,  наче  попіл.  Він  не  переступив  порогу  замку,  а  лише  кинув  під  ноги  варті  сувій,  запечатаний  важким  чорним  воском.
Це  було  відлучення  від  Церкви.  Папа  Римський  прокляв  Рауля  де  Крепі.
Коли  Рауль  розгорнув  пергамент  у  світлиці,  слова  на  ньому  здавалися  випаленими  пекельним  вогнем.  Офіційне  проголошення  анафеми  означало,  що  віднині  граф  Крепі  ставав  вигнанцем  для  всього  християнського  світу.  Його  васали  мали  право  зрадити  його,  а  будь-який  заїжджий  лицар  міг  убити  його  без  суду.
Рауль  мовчки  кинув  сувій  у  палахкотливий  камін.  Вогонь  жадібно  вхопив  папську  печатку,  зафарбувавши  полум’я  зеленим  чадним  димом.  Граф  гірко  усміхнувся,  хоча  в  його  очах  промайнула  тінь  втоми:
                         –  Ну  ось  і  все,  моя  Золота  Королево.  Рим  зачинив  переді  мною  браму  раю.  Тепер  я  офіційно  чудовисько  в  очах  світу.
Анна  підійшла  до  нього  повільно,  її  кроки  були  королівськими,  а  погляд    –  чистим  і  глибоким,  як  небо  над  її  рідним  Києвом.  Вона  взяла  його  великі,  посічені  шрамами  долоні  у  свої:
                 –  Небо  не  в  паперах  Риму,  Раулю.  Мій  батько  Ярослав  будував  храми,  але  завжди  казав,  що  Бог  живе  в  чистому  серці,  а  не  в  гніві  єпископів.  Якщо  Церква  відвернулася  від  тебе  за  те,  що  ти  кохаєш,  то  я  стану  твоїм  храмом.
Вони  лишилися  вдвох  проти  всього  світу.  Барони,  які  боялися  залізного  меча  Рауля,  так  і  не  наважилися  напасти,  а  юний  король  Філіп  у  Парижі  просто  «не  помітив»  папського  сувою,  продовжуючи  тримати  таємний  союз  із  вітчимом.  Прокляття  Риму  розбилося  об  стіни  лісового  замку,  наче  хвиля  об  скелю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064963
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 9)

[i]Розділ  Х.  [/i][color="#ff0000"][b]ЛІСОВИЙ  ЗАМОК  КРЕПІ:  
ПРИХИСТОК  ЗАКОХАНИХ  ВОВКІВ
[/b][/color]
Далеко  на  північ  від  Парижа,  там,  де  вікові  дуби  замку  Крепі  вростали  корінням  у  саму  глибину  галльської  землі,  панував  зовсім  інший  світ.  Тут  не  було  золоченої  розкоші  Парижа,  але  був  дух  волі,  що  пахнув  диким  медом,  хвоєю  та  вологим  мохом.
  Замок  Рауля  зводився  над  лісовим  морем,  наче  гніздо  залізного  яструба.  Вежі  його  були  витесані  з  грубого  сірого  каменю,  а  навколо  стін  шуміли  заповідні  хащі,  куди  не  наважувався  ступити  жоден  королівський  мисливець.
У  високій  світлиці,  де  у  величезному  каміні  палали  цілі  стовбури  дубів,  біля  вікна  стояла  Анна.  Вечірнє  сонце  фарбувало  її  волосся  у  колір  паленого  золота.  Вона  більше  не  носила  важких,  сковуючих  французьких  шат.  На  ній  була  проста  сукня  глибокого  синього  кольору,  що  нагадував  їй  про  далеке  Руське  море,  а  на  плечах  лежало  хутро,  подароване  Раулем.
Важкі  кроки  пролунали  за  спиною.  Рауль  де  Крепі,  високий,  із  сивиною  у  бороді  та  зі  шрамами  від  багатьох  битв,  підійшов  мовчки.  Його  великі  руки,  які  зазвичай  тримали  дворучний  меч,  обережно,  наче  найбільший  скарб  у  всесвіті,  обняли  її  за  плечі.
–  Твої  розвідники  повернулися,  Раулю?  –    тихо  запитала  вона,  не  повертаючи  голови,  але  притулившись  до  його  грудей.  –  Що  чути  з  Парижа?  Що  мій  син?
Рауль  глибоко  зітхнув,  і  в  його  очах  спалахнула  гордість,  змішана  з  полегшенням.
–  Твій  син  –  справжній  лев,  Анно,  –    промовив  граф,  і  його  голос  прогримів  тихо,  але  вагомо.  –  Архієпископ  вимагав  моєї  голови  і  твоєї  крові.  Барони  хапалися  за  зброю,  прагнучи  розірвати  наше  королівство.  Але  Філіп  підвівся  перед  усім  двором.  Він  сказав,  що  Церква  судитиме  твій  гріх  як  жінки,  але  як  король  він  не  проллє  ні  краплі  крові  французів  через  приватну  пристрасть.  Він  залишив  меч  у  піхвах  і  зберіг  наш  союз.
Анна  заплющила  очі.  Одна  єдина  сльоза,  чиста,  мов  роса,  скотилася  її  щокою  і  зникла  в  хутрі.  Це  була  сльоза  не  болю,  а  безмежної  материнської  гордості.  Вона  згадала,  як  колись  у  Києві  її  батько  Ярослав  казав,  що  найвища  мудрість  володаря  –  це  вміння  тримати  мир,  а  не  перемагати  у  війнах.
  –  Він  зрозумів  мене,  –  прошепотіла  Анна,  повертаючись  до  Рауля  і  дивлячись  у  його  темні,  віддані  очі.  –  Він  не  зненавидів  мене  за  те,  що  я  обрала  серце  замість  золотого  ланцюга  корони.  Він  став  королем,  Раулю.  Справжнім  королем.
–  Він  гідний  тебе,  моя  Королево,  –  Рауль  поцілував  її  чоло.  –  І  нехай  Рим  шле  свої  прокляття,  нехай  Папа  відлучає  мене  від  церкви  сто  разів.  Поки  цей  ліс  захищає  нас,  а  твій  син  тримає  мир  у  Парижі,  ми  вільні.
За  вікном  замку  Крепі  згущалися  сутінки,  спалахували  перші  вечірні  зорі,  і  лісова  тиша  огортала  двох  закоханих,  які  змогли  кинути  виклик  усьому  світу  заради  того,  щоб  бути  разом.
                           
[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064926
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 8)

[i]Розділ  ІХ[/i]:[color="#ff0000"]  [b]ГРОЗОВІ  ХМАРИ  НАД  ПАЛАЦОМ  СІТЕ[/b]
[/color]
Новина  про  зникнення  Королеви-матері  вибухнула  в  Парижі,  мов  удар  грому  серед  ясного  неба.  Коли  мисливці  повернулися  без  Анни,  а  вартові  Рауля  де  Крепі  відкрито  оголосили,  що  Королева-вдова  перебуває  під  захистом  їхнього  господаря,  палац  Сіте  –  цей  застиглий  кам'яний  вулик,  здригнувся  від  хаосу,  і  тіні  минулого  заповзли  в  його  найтемніші  закутки.
У  королівських  залах  запанувало  обурення,  змішане  з  прихованим  зловтішанням.  Французькі  барони,  які  роками  ховали  жовч  проти  «чужинки  з  Руського  моря»  за  її  надмірну  освіченість  та  гордість,  тепер  отримали  привід  для  помсти.
  Архієпископ  Реймський  Гервасій  втрачав  терпіння,  вибухав  гнівом  і  скликав  собор:  [i]«Це  наруга  над  пам'яттю  покійного  короля  Генріха!  Блуд  і  святотатство!  Вона  пішла  за  чоловіком,  чий  рід  уже  проклятий  за  непослух  Церкві!»[/i]
Придворні  дами  шепотілися  за  шовковими  віялами,  наче  гадюки  в  заростях:  «Вона  вдавала  з  себе  святу,  читала  книги  та  грецькі  манускрипти,  а  виявилася  звичайною  блудницею,  яку  спокусив  перший-ліпший  дикий  граф!»
Графи  та  барони  виривали  мечі  з  піхов,  вбачаючи  в  цьому  політичну  змову.  Рауль  де  Крепі  й  без  того  був  занадто  могутнім  васалом,  а  союз  із  королевою-вдовою  робив  його  неподільним  володарем  половини  Галлійської  землі.  Двір  вимагав  крові  та  негайного  покарання  зухвальця.
Найважча  хмара  закрила  сонце  над  чотирнадцятирічним  королевичем  Філіпом.  Його  мати  була  для  нього  залізним  щитом  і  вечірньою  зорею  серед  придворного  мороку.  Хлопчик  зачинився  у  покоях,  де  панувала  глуха  ніч.  Перед  його  очима  палали  золоті  літери  на  пергаментах:  «А-Н-А  Р-Ъ-И-Н-А».  Його  дитячий  розум  не  міг  збагнути,  чому  володарка  світу  обрала  не  зверхність  трону,  а  земне  кохання.

                                                                 ***
Важкі  дубові  двері  королівської  зали  розчинилися  з  гуркотом.  Архієпископ  Гервасій  не  йшов  –  він  ступав,  наче  сама  грозова  хмара,  а  його  чорна  сутана  шелестіла,  як  сухе  листя  на  цвинтарі.  Юний  Філіп  сидів  на  завеликому  для  нього  троні  батька,  маленький  і  блідий,  але  нерухомий,  мов  витесаний  з  каменю.
–  Ваша  Величносте!  –  голос  архієпископа  прогримів  під  високими  склепіннями,  змусивши  затремтіти  полум’я  свічок.  –  Ви  марнуєте  час  у  мовчанні,  поки  гріх  випалює  землю  Франції!  Ваша  мати  осквернила  ложе  покійного  короля  Генріха.  Вона  втекла  з  вовком  Раулем  до  його  диких  лісів!  Ви  мусите  підняти  хоругви  і  оголосити  священну  війну  зрадникам!
Філіп  не  поворухнувся.  Лише  міцніше  стиснув  пальцями  холодні  підлокітники  трону.
  –  Війну,  отче?  –  тихо  запитав  хлопчик.  Його  голос  ще  не  набув  чоловічої  сили,  але  в  ньому  вже  відчувався  холод  криці.  –  Проти  кого?  Проти  жінки,  яка  дала  мені  життя  і  захищала  цю  корону,  поки  ви  плели  інтриги  за  її  спиною?
Гервасій  зробив  крок  уперед,  його  очі  спалахнули  під  густими  сивими  бровами.  Він  підняв  важкий  золотий  хрест,  наче  зброю.
–  Вона  більше  не  королева!  Вона  грішниця,  яку  спокусив  диявол!  Рауль  де  Крепі  –  проклятий  бунтівник,  чий  рід  давно  відлучений  від  милості  Божої.  Якщо  ви  не  підете  на  нього  війною,  Церква  вважатиме,  що  ви  покриваєте  блуд.  Ви  втратите  підтримку  Риму,  Філіпе!  Ви  хочете,  щоб  ваш  трон  перетворився  на  попіл?
Придворні,  що  стояли  вздовж  стін,  затамували  подих.  Здавалося,  повітря  стало  густим,  як  смола.  Всі  чекали,  що  чотирнадцятирічний  хлопчик  розплачеться  або  піддасться  гніву.
Але  Філіп  повільно  підвівся  з  трону.  В  цей  момент  у  його  поставі  прокинувся  дух  його  діда  –  Ярослава,  який  тримав  у  покорі  далеку  та  могутню  Русь.  Хлопчик  подивився  прямо  в  розлючене  обличчя  первосвященника.
  –  Почуйте  мене,  архієпископе,  –  промовив  юний  король,  і  слова  його  падали,  наче  важкі  золоті  монети.  –  Як  син,  я  оплакую  вибір  моєї  матері-Королеви,  і  небо  судитиме  її  гріх.  Але  як  король  Франції,  я  дивлюся  на  мапу,  а  не  на  вівтар.  Рауль  де  Крепі  тримає  половину  моїх  земель.  Якщо  я  підніму  на  нього  меч,  французи  вбиватимуть  французів.  Кров  залиє  наші  ниви,  а  сусіди-хижаки  розірвуть  королівство  на  шматки.
Гервасій  задихнувся  від  обурення,  його  обличчя  покрилося  багрянцем:
  –  Ви  обираєте  мир  із  гріхом  замість  святої  помсти  за  честь  батька?!
  –  Я  обираю  життя  мого  народу,  –  відрізав  Філіп,  і  в  його  очах  спалахнуло  королівське  сонце.  –  Ображений  дух  мого  покійного  батька  не  вартий  жодної  краплі  крові  селянина  чи  лицаря.  Франція  прагне  миру,  щоб  зміцніти.  Церква  може  молитися  за  спасіння  душі  моєї  матері.  А  я  буду  правити  країною.  Меч  залишиться  в  піхвах.  Це  моє  перше  і  останнє  слово.
Архієпископ  застиг,  важко  дихаючи.  Він  зрозумів,  що  перед  ним  стоїть  уже  не  дитина,  якою  можна  керувати,  а  новий,  залізний  володар.  Гнівно  розвернувшись,  священик  змахнув  сутаною  і  швидко  вийшов  із  зали,  лишивши  за  собою  лише  запах  ладану  та  німе  заціпеніння  придворних.
Юний  лев  виграв  свою  першу  битву  –  без  жодного  пострілу  та  без  жодної  жертви.
                                                                     ***
Коли  слова  юного  короля  Філіпа  відлунали  під  кам’яними  склепіннями,  у  залі  Сіте  на  мить  запала  така  тиша,  що  було  чути,  як  тріщить  віск  у  канделябрах.  Але  вже  за  мить  ця  тиша  вибухнула  зміїним  сичанням  дам  і  глухим  наріканням  баронів.
–  Погляньте  на  це  теля!  –  процідив  крізь  зуби  старий  граф  де  Вермандуа,  демонстративно  поклавши  важку  долоню  на  руків'я  меча.  –  Він  боїться  пролити  кров!  Кров  «чужинки»  та  «дикого  вовка»!..  Якби  його  батько,  король  Генріх,  устав  із  могили,  він  би  власноруч  вирвав  у  цього  хлопчиська  скіпетр!  Рауль  де  Крепі  забере  наші  землі,  а  ми  будемо  дивитися  на  це,  склавши  руки?
  –  Тихо,  Вермандуа,  не  гарячкуй,  –  обірвав  його  потайний  барон  де  Монфо́р,  чиї  очі  хижо  блищали  в  напівтемряві.  На  його  губах  блукала  тонка,  отруйна  посмішка.  –  Хлопчик  не  боягуз,  він  хитрий.  Навіщо  нам  ламати  списи  об  залізні  щити  Крепі,  якщо  Церква  все  зробить  за  нас?  Нехай  Рим  прокляне  Рауля,  нехай  барони  відвернуться  від  нього.  Ми  зачекаємо,  поки  цей  вовк  ослабне,  і  тоді  заберемо  його  володіння  без  жодного  пострілу.  Король  дав  нам  час,  і  цей  час  коштує  золота.
Придворні  дами,  сховавши  обличчя  за  віялами  наче  за  ширмою,  перезиралися  з  викликом  і  острахом.
  –  Ви  бачили  його  очі?  –  прошепотіла  молода  графиня  де  Блуа  своїй  сусідці.  –  У  ньому  заговорила  кров  київських  князів.  Це  той  самий  погляд,  яким  Королева  Анна  дивилася  на  нас,  коли  ми  не  могли  прочитати  жодного  рядка  в  її  книгах.  Він  не  підкорився  архієпископу.  О,  цей  хлопчик  ще  змусить  Францію  тремтіти...
Гервасій  Реймський  вийшов,  грюкнувши  дверима,  а  за  ним,  наче  чорний  шлейф,  потягнулася  частина  його  свити.  Але  Філіп  продовжував  стояти  на  недосяжній  вершині  трону.  Його  погляд,  холодний  і  непохитний,  повільно  оглядав  залу,  змушуючи  найзавзятіших  бунтівників  один  за  одним  опускати  очі  й  ховати  мечі  назад  у  піхви.

[i]Далі  буде.
               [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064874
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 7)

[i]Розділ  VIІІ.[/i]  [b][color="#ff0000"]ЧОРНИЙ  ЯР  САНЛІСЬКОГО  ЛІСУ[/color][/b]

[color="#ff0000"][b][i]«Тому,  хто  тримає  моє  серце  у  своїх  долонях.
Раулю,  я  пишу  ці  рядки  латиною  –  мовою,  якою  мої  судді  виголошуватимуть  нам  анафему,  але  пишу  їх  кров’ю  свого  серця.  Коли  ти  читатимеш  це,  я  буду  серед  королівського  почету,  вбрана  в  шовк  і  золото,  з  обличчям,  що  застигло  в  гордій  масці  правительки.  Та  знай:  усе  це  –  лише  примара.  Справжня  я  жива  лише  тоді,  коли  твій  погляд  торкається  мого  обличчя.
Мій  батько,  князь  Ярослав,  вчив  мене  державної  мудрості  та  покірності  долі.  Я  виконала  свій  обов’язок.  Я  дала  Франції  спадкоємця,  я  захистила  трон  для  свого  сина  Філіпа.  Але  доля  не  запитала  мене,  чи  хочу  я  бути  спаленою  на  вівтарі  чужої  корони.  Моя  душа  замерзала  серед  цих  кам’яних  стін,  де  кожен  крок  зважують  на  терезах  вигоди.
Ти  приніс  у  моє  життя  бурю.  Ти  –  єдиний,  хто  розгледів  під  королівським  порфіром  живу  жінку,  яка  прагне  любові,  а  не  поклоніння.  Мені  страшно,  Раулю.  Страшно  перед  судом  Бога  і  людей,  страшно  за  сина,  страшно  втратити  твою  прихильність.  Але  сонце  моєї  молодості  вже  хилиться  до  заходу,  і  я  не  хочу  померти,  так  і  не  дізнавшись,  що  таке  щастя.
Наступної  ночі,  коли  роги  засурмлять  до  полювання  у  Санліському  лісі,  я  відстану  від  кавалькади  біля  Чорного  яру.  Якщо  твоє  серце  таке  ж  відважне,  як  і  твоє  слово  –  прийди  й  забери  мене.  Якщо  ж  ти  злякаєшся  прокляття  Папи  –  залиш  мене  там,  і  я  слухняно  повернуся  до  своєї  золотої  клітки.  Але  я  вірю  тобі  більше,  ніж  усім  святим.
Твоя  Анна».[/color]
(Цей  таємний  лист  був  написаний  Королевою  напередодні  полювання,  схований  у  таємному  дуплі  старого  дуба  в  Санліському  лісі  через  довіреного  отрока.)[/i]
[/b]
Сутінки  опускалися  на  Санліський  ліс  важкою,  синьою  оксамитовою  ковдрою.  Анна  стояла  на  галявині,  щедро  покритій  вологим  кучерявим  мохом,  схована  тінню  столітнього  дуба.  Королівське  полювання  давно  рушило  далі  –  гавкання  хортів  і  звуки  мисливських  рогів  завмирали  десь  на  правому  березі  Уази.  Вона  навмисне  відстала.  Вперше  за  дванадцять  років  у  Франції  вона  залишилася  без  почету,  без  єпископів,  без  пильних  очей  придворних  дам.
Тієї  доленосної  ночі  ліс  навколо  неї  перетворився  на  живий,  міфічний  простір.  Дерева  Валуа  більше  не  здавалися  похмурими  галлійськими  вартовими  –  вони  розступилися,  шепочучи  старою  руською  мовою.  Дика  м’ята  під  ногами  пахла  так  сильно,  ніби  вона  знову  була  на  Вишгородських  пагорбах,  а  місячне  світло  пронизувало  крони  дубів,  випрядаючи  на  землі  срібну  рунічну  дорогу.
Раптом  почувся  важкий  тупіт.  Гілки  хруснули,  і  з  хащі  виринув  вороний  кінь.  Вершник  осадив  його  всього  за  кілька  кроків  від  неї.  Жаданий  Рауль  де  Крепі.  Анна  не  побачила  в  ньому  звичайного  графа-бунтівника.  Хроніки  писали  про  його  підступність,  але  для  неї  він  був  тим  самим  «вовком»,  про  якого  перед  від’їздом  у  світ  попереджала  її  мати.  Його  очі  горіли  тим  самим  первісним,  несамовитим  вогнем,  який  вона  колись  бачила  у  варязьких  дружинників  батька  Ярослава.  Рауль  спішився  одним  спритним  рухом  вершника,  загартованого  в  походах  і  битвах  за  корону,  і  земля  під  його  чобітьми  ніби  видала  той  самий  кришталевий  звук,  що  й  дзвони  Софії  в  ніч  її  дитячого  вибору.  Анна  затамувала  подих.  На  ньому  не  було  парадного  вбрання  –  лише  шкіряний  колет,  запилені  чоботи  та  важкий  плащ,  що  пахнув  вітром,  конем  і  залізною  збруєю.  Його  обличчя,  засмагле,  з  різкими  зморшками  біля  очей  та  передчасною  сивиною  на  скронях,  дихало  тією  небезпечною  силою  стихії,  якої  так  бракувало  покійному  королю  Генріху.
–  Ви  прийшли,  Ваша  Величносте,  –  його  голос,  лункий,  оксамитовий…  з  ледь  помітною  хрипотою,  змусив  ліс  затихнути.  Він  не  схилив  коліна,  як  того  вимагав  етикет.  Його  погляд  –  прямий,  палкий,  майже  зухвалий  –  пропалював  її  наскрізь.
Анна  повільно  опустила  капюшон  плаща,  і  тьмяне  золото  її  волосся,  звільнене  від  суворих  канонів  королівської  зачіски,  розсипалося  по  плечах  і  наче  спалахнуло  під  місяцем.
«Ось  він,  мій  вибір,  записаний  золотим  чорнилом,  –  вибухнула  криком  у  думках  Анна.  –  Церква  називає  його  демоном  і  руйнівником,  а  моя  кров  пізнає  його  як  свого  господаря.  Моє  життя  у  Франції  було  лише  німим  сувоєм,  непрочитаним  згортком  дорогого  пергаменту,  але  цей  чоловік  –  живий  вогонь,  що  спалить  мою  золоту  клітку.  Нехай  буде  гріх.  Нехай  буде  анафема.  Але  смарагдове  перо  Долі  не  помилилося».
Вона  зробила  крок  назустріч,  і  коли  Рауль  взяв  її  праву  руку  у  свої  мужні,  пошерхлі  від  зброї  долоні,  Анна  відчула  несподіваний  гострий  біль  у  вказівному  пальці,  наче  його  знову,  як  тоді…  у  Києві…  у  далекому  минулому  її  отроцтва,  мати  Інгігерда  вколола  голкою,  заворожуючи  на  любов.  Від  уявного  болю  її  рука,  тонка  й  біла,  помітно  затремтіла.  Рауль  перехопив  її  рух.  Він  обережно,  майже  благоговійно,  підніс  її  руку  до  своїх  уст,  а  потім  –  до  свого  серця,  яке  стугоніло  так  шалено,  ніби  збиралося  пробити  залізну  броню.  У  цьому  жесті  було  все:  і  клятва  вірності,  і  готовність  спалити  весь  світ  заради  неї,  і  те  довгоочікуване  тепло,  якого  її  душа  шукала  з  того  самого  дня,  як  залишила  рідний  Київ.
–  Не  називай  мене  так,  Раулю,  –  тихо,  але  впевнено  сказала  вона,  і  в  її  волошкових  очах  більше  не  було  страху.  –  Тут  немає  Величності.  Тут  є  тільки  Анна.
Рауль  не  відпускав  її  руки.  Вітер  у  верхівках  дубів  посилювався,  приносячи  запах  грози,  що  насувалася  з  півночі.  Здалеку  знову  докотився  ледве  чутний  звук  мисливського  рога  –  почет  помітив  зникнення  королеви-матері  й  починав  пошуки.
–  У  нас  обмаль  часу,  Анно,  –  Рауль  зазирнув  їй  в  очі,  і  в  його  погляді  не  було  вагань.  –  Якщо  ми  рушимо  зараз,  до  світанку  будемо  в  моєму  замку  в  Крепі.  Мої  лицарі  вірні  мені,  а  стіни  фортеці  витримають  будь-яку  облогу.  Але  ти  маєш  знати:  щойно  ти  сядеш  на  мого  коня,  вороття  до  колишнього  життя  не  буде.  Ти  готова  зректися  спокою?
Анна  озирнулася  назад,  туди,  де  за  лісовою  гущавиною  лежав  Париж  –ситий,  підступний,  сповнений  отруйних  шепотів  і  фальшивих  посмішок.  Вона  згадала  холодну  постіль  у  королівських  покоях  і  нескінченні  дні,  затиснуті  в  лещата  етикету.
–    Спокій  –  це  повільна  смерть,  Раулю,  –  тихо  відповіла  вона.  –  Я  занадто  довго  була  лише  символом  на  золотих  печатках.
Граф  усміхнувся  наче  лицар  після  виграного  поєдинку  –  виклично,  переможно.  Він  підхопив  її  на  руки  і  легко  посадив  поперед  себе  на  високе  сідло  вороного  жеребця.  Анна  міцно  вчепилася  в  його  шкіряний  колет,  відчуваючи  спиною  широкі  груди  витязя  та  шалений  стукіт  його  серця.
Рауль  пришпорив  коня.  Тварина  рвонула  з  місця,  занурюючись  у  нічну  темряву.  Дерева  миготіли  обабіч,  мов  привиди  минулого,  а  зустрічний  вітер  зривав  із  голови  Анни  залишки  королівської  вуалі,  розвіваючи  її  золоте  волосся.  Вона  вперше  за  багато  років  сміялася  –  тихо,  майже  невіруюче,  вдихаючи  на  повні  груди  повітря  свободи  та  небезпеки.
Вони  зникли  в  темряві,  розриваючи  туман  часу.

[i]«Полювання  в  густих  хащах,
гавкіт  хортів  і  раптовий  стукіт  копит.
Він  викрав  її,  але  вона  бігла  сама,
скидаючи  з  плечей  важку  мантію  обов'язку.
Їм  кричали  вслід  прокляття,
Папа  Римський  погрожував  анафемою,
дружина  графа  благала  про  помсту,
а  вони…  просто  мовчали  в  обіймах  один  одного».[/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064789
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 6)

[i]Розділ  VIІ.[/i]  [color="#ff0000"][b]ТУРНІР  ЗА  СЕРЦЕ  КОРОЛЕВИ
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]«Коли  настане  час,  і  кам’яні  замки  чужинців  почнуть  неволити  твою  чисту  душу,  не  шукай  порятунку  в  молитвах  чи  книгах.  Шукай  його  там,  де  дерева  розмовляють  із  вітром.  Твій  справжній  трон  буде  не  з  золота,  а  з  обіймів  чоловіка,  якого  обере  твоє  шалене  серце»,  –  так  велика  княгиня  Інгігерда,  проводжаючи  юну  Анну  в  далеку  дорогу,  заворожила  на  рунах  її  Долю.
Минуло  багато  років.  Дівчинка  з  київських  хоромів  перетворилася  на  величну  Королеву  Франції.  Але  пророцтва  дитинства  нікуди  не  зникли  –  вони  чекали  свого  часу  в  гущавині  Санліського  лісу.
[/i][/color]
Вона  сиділа  біля  вузького  вікна  Санліського  замку,  але  бачила  не  похмурі  ліси  Валуа,  а  золоті  бані  київського  Подолу.  Роки  у  Франції  навчили  її  бути  міцною  як  залізо:  носити  важку  корону  цієї  суворої  землі,  ставити  впевнений  підпис  латиною  під  державними  актами  та  самотужки  вести  за  руку  малого  сина-королевича  Філіпа  крізь  тенета  палацових  інтриг.  Проте  під  парчею  королівського  одягу  билося  спрагле  любляче  серце,  яке  так  і  не  змогли  закувати  в  тенета  льоду  холодні  стіни  Парижа.
Її  краса  в  літах  зрілості  набула  особливого,  магнетичного  відтінку.  Золотаве  волосся,  що  колись  нагадувало  колосся  київських  степів,  тепер  було  схоже  на  стримане,  благородне  золото.  Очі,  волошкові  й  глибокі,  більше  не  ховали  дівочого  смутку  –  у  них  світилася  гордість  жінки,  яка  пізнала  силу  своєї  влади,  але  понад  усе  прагнула  простої  людської  ніжності.
Вона  була  витонченою,  мов  лілія  з  герба  Капетингів,  але  трималася  з  величчю  руської  княжни.  Для  французьких  лицарів  Анна  залишалася  недосяжною  біло-кам’яною  вежею,  поки  в  її  житті  знову  не  з'явився  він  –  лицар-вогонь,  витязь-мефістофель  [color="#ff0000"][b][i]Рауль  де  Крепі[/i][/color].[/b]  Чоловік  із  пристрасним  поглядом  і  неприборканим  жаром  у  серці,  єдиний,  хто  бачив  у  ній  не  символ  держави,  а  жінку.
Ради  неї  Рауль  пішов  на  безумство:  викрав  королеву  під  час  полювання,  зрікся  першої  дружини  та  кинув  виклик  самій  церкві.  І  Анна,  яка  все  життя  підкорялася  державному  обов'язку,  вперше  обрала  с  е  б  е.
                                                                                     ***

…Це  сталося  ще  задовго  до  смерті  короля  Генріха,  навесні  1054  року  на  великому  лицарському  турнірі  в  Санлісі,  куди  з'їхалися  наймогутніші  васали  корони.  Молода,  сповнена  красою  материнства  королева  Анна,  сиділа  на  королівській  трибуні  поруч  із  чоловіком.  Сонце  пробилося  крізь  ранкові  хмари,  і  її  волошкові  очі  світилися  з-під  золотого  вінця.
Раптом  на  залите  сонцем  поле  виїхав  новий  вершник.  На  ньому  не  було  розкішних  золочених  обладунків,  лише  важка  сіра  кольчуга  і  чорний  щит  без  герба.  Його  вороний  кінь  шаленів,  б'ючи  копитами  землю.  Це  був  молодий  Рауль  де  Крепі  –  бунтівний  граф,  про  чию  дику  вдачу  та  непокірність  короні  вже  ходили  легенди.
Одним  точним  і  хижим  ударом  списа  Рауль  вибив  із  сідла  найкращого  королівського  лицаря.  Натовп  вибухнув  криком.  Молодий  граф  осадив  гарячого  коня  прямо  перед  королівською  трибуною.  Він  зняв  важкий  залізний  шолом,  і  Анна  затамувала  подих.
Йому  було  трохи  за  двадцять.  Обличчя  –  засмагле,  з  різкими,  майже  вовчими  рисами,  а  темні,  шалені  очі  дихали  такою  первісною  силою  та  волею,  що  Анна  миттєво  згадала  рунічний  завіт  матері  Інгігерди:  «Ти  зустрінеш  свого  вовка  в  дикому  лісі».
Рауль  не  схилив  голови  перед  королем  Генріхом.  Замість  цього  його  зухвалий,  палкий  погляд  упився  прямо  в  обличчя  Анни.  Він  підняв  на  вістрі  свого  списа  шовкову  стрічку,  яку  щойно  виборов  у  поєдинку,  і  протягнув  її  до  трибуни.
–    Для  Королеви,  чиї  очі  тримають  у  собі  небо  далекої  Русі!  —  прогримів  його  гучний,  зухвалий  голос  на  все  поле.
Король  Генріх  незадоволено  насупився,  відчувши  приховану  загрозу  в  цьому  жесті  непокірного  васала.  Але  Анна  повільно  підвелася.  Її  серце,  яке  досі  спало  в  кам'яних  стінах  Парижа,  раптово  забилося  так  шалено,  ніби  хотіло  подолати  корсет  сукні.  Смарагдове  перо,  сховане  у  її  таємній  кишені,  знову  стало  гарячим,  мов  розпечене  залізо.
Вона  зробила  крок  уперед  і  прийняла  стрічку  з  його  списа.  Їхні  погляди  зустрілися  всього  на  мить,  але  в  цій  миті  вже  була  записана  вся  їхня  майбутня  доля:  і  таємний  лист,  і  втеча  в  ніч,  і  анафема  Папи  Римського.
Рауль  виклично  усміхнувся,  одягнув  шолом,  розвернув  коня  і  зник  у  хмарі  куряви,  залишивши  Анну  наодинці  з  палаючим  вогнем,  який  уперше  в  житті  спалахнув  у  її  королівських  грудях.

[i]Далі  буде.

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064743
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2026