Сіроманка

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 6)

[i]Розділ  VIІ.[/i]  [color="#ff0000"][b]ТУРНІР  ЗА  СЕРЦЕ  КОРОЛЕВИ
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]«Коли  настане  час,  і  кам’яні  замки  чужинців  почнуть  неволити  твою  чисту  душу,  не  шукай  порятунку  в  молитвах  чи  книгах.  Шукай  його  там,  де  дерева  розмовляють  із  вітром.  Твій  справжній  трон  буде  не  з  золота,  а  з  обіймів  чоловіка,  якого  обере  твоє  шалене  серце»,  –  так  велика  княгиня  Інгігерда,  проводжаючи  юну  Анну  в  далеку  дорогу,  заворожила  на  рунах  її  Долю.
Минуло  багато  років.  Дівчинка  з  київських  хоромів  перетворилася  на  величну  Королеву  Франції.  Але  пророцтва  дитинства  нікуди  не  зникли  –  вони  чекали  свого  часу  в  гущавині  Санліського  лісу.
[/i][/color]
Вона  сиділа  біля  вузького  вікна  Санліського  замку,  але  бачила  не  похмурі  ліси  Валуа,  а  золоті  бані  київського  Подолу.  Роки  у  Франції  навчили  її  бути  міцною  як  залізо:  носити  важку  корону  цієї  суворої  землі,  ставити  впевнений  підпис  латиною  під  державними  актами  та  самотужки  вести  за  руку  малого  сина-королевича  Філіпа  крізь  тенета  палацових  інтриг.  Проте  під  парчею  королівського  одягу  билося  спрагле  любляче  серце,  яке  так  і  не  змогли  закувати  в  тенета  льоду  холодні  стіни  Парижа.
Її  краса  в  літах  зрілості  набула  особливого,  магнетичного  відтінку.  Золотаве  волосся,  що  колись  нагадувало  колосся  київських  степів,  тепер  було  схоже  на  стримане,  благородне  золото.  Очі,  волошкові  й  глибокі,  більше  не  ховали  дівочого  смутку  –  у  них  світилася  гордість  жінки,  яка  пізнала  силу  своєї  влади,  але  понад  усе  прагнула  простої  людської  ніжності.
Вона  була  витонченою,  мов  лілія  з  герба  Капетингів,  але  трималася  з  величчю  руської  княжни.  Для  французьких  лицарів  Анна  залишалася  недосяжною  біло-кам’яною  вежею,  поки  в  її  житті  знову  не  з'явився  він  –  лицар-вогонь,  витязь-мефістофель  [color="#ff0000"][b][i]Рауль  де  Крепі[/i][/color].[/b]  Чоловік  із  пристрасним  поглядом  і  неприборканим  жаром  у  серці,  єдиний,  хто  бачив  у  ній  не  символ  держави,  а  жінку.
Ради  неї  Рауль  пішов  на  безумство:  викрав  королеву  під  час  полювання,  зрікся  першої  дружини  та  кинув  виклик  самій  церкві.  І  Анна,  яка  все  життя  підкорялася  державному  обов'язку,  вперше  обрала  с  е  б  е.
                                                                                     ***

…Це  сталося  ще  задовго  до  смерті  короля  Генріха,  навесні  1054  року  на  великому  лицарському  турнірі  в  Санлісі,  куди  з'їхалися  наймогутніші  васали  корони.  Молода,  сповнена  красою  материнства  королева  Анна,  сиділа  на  королівській  трибуні  поруч  із  чоловіком.  Сонце  пробилося  крізь  ранкові  хмари,  і  її  волошкові  очі  світилися  з-під  золотого  вінця.
Раптом  на  залите  сонцем  поле  виїхав  новий  вершник.  На  ньому  не  було  розкішних  золочених  обладунків,  лише  важка  сіра  кольчуга  і  чорний  щит  без  герба.  Його  вороний  кінь  шаленів,  б'ючи  копитами  землю.  Це  був  молодий  Рауль  де  Крепі  –  бунтівний  граф,  про  чию  дику  вдачу  та  непокірність  короні  вже  ходили  легенди.
Одним  точним  і  хижим  ударом  списа  Рауль  вибив  із  сідла  найкращого  королівського  лицаря.  Натовп  вибухнув  криком.  Молодий  граф  осадив  гарячого  коня  прямо  перед  королівською  трибуною.  Він  зняв  важкий  залізний  шолом,  і  Анна  затамувала  подих.
Йому  було  трохи  за  двадцять.  Обличчя  –  засмагле,  з  різкими,  майже  вовчими  рисами,  а  темні,  шалені  очі  дихали  такою  первісною  силою  та  волею,  що  Анна  миттєво  згадала  рунічний  завіт  матері  Інгігерди:  «Ти  зустрінеш  свого  вовка  в  дикому  лісі».
Рауль  не  схилив  голови  перед  королем  Генріхом.  Замість  цього  його  зухвалий,  палкий  погляд  упився  прямо  в  обличчя  Анни.  Він  підняв  на  вістрі  свого  списа  шовкову  стрічку,  яку  щойно  виборов  у  поєдинку,  і  протягнув  її  до  трибуни.
–    Для  Королеви,  чиї  очі  тримають  у  собі  небо  далекої  Русі!  —  прогримів  його  гучний,  зухвалий  голос  на  все  поле.
Король  Генріх  незадоволено  насупився,  відчувши  приховану  загрозу  в  цьому  жесті  непокірного  васала.  Але  Анна  повільно  підвелася.  Її  серце,  яке  досі  спало  в  кам'яних  стінах  Парижа,  раптово  забилося  так  шалено,  ніби  хотіло  подолати  корсет  сукні.  Смарагдове  перо,  сховане  у  її  таємній  кишені,  знову  стало  гарячим,  мов  розпечене  залізо.
Вона  зробила  крок  уперед  і  прийняла  стрічку  з  його  списа.  Їхні  погляди  зустрілися  всього  на  мить,  але  в  цій  миті  вже  була  записана  вся  їхня  майбутня  доля:  і  таємний  лист,  і  втеча  в  ніч,  і  анафема  Папи  Римського.
Рауль  виклично  усміхнувся,  одягнув  шолом,  розвернув  коня  і  зник  у  хмарі  куряви,  залишивши  Анну  наодинці  з  палаючим  вогнем,  який  уперше  в  житті  спалахнув  у  її  королівських  грудях.

[i]Далі  буде.

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064743
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 5)

 [i]  Розділ  VІ.  [/i][b][color="#ff0000"]МІЖ  КОЛИСКАМИ  ТА  ПРЕСТОЛОМ,  АБО  КИРИЛИЧНИЙ  ПІДПИС  НА  ЛІЛЕЯХ  ФРАНЦІЇ[/color]
[/b]
Земля  Капетингів  дихала  вогкістю  та  залізом,  коли  у  весняний  день  тисяча  п’ятдесят  другого  року  над  Суассоном  прокотився  перший  крик  немовляти.  Усміхнена  Анна  схилилася  над  колискою  сина,  і  в  її  очах,  де  ще  вчора  відбивалося  далеке  золото  київських  бань,  спалахнуло  нове,  французьке  сонце.  Вона  назвала  його[b]  [i][color="#ff0000"]Філіпом  («Той,  хто  любить  коней»)[/color][/i][/b]  –  іменем,  що  пахло  грецькими  фоліантами,  де  оживали  в  часі  легенди  про  античних  героїв,  та  візантійською  величчю  мужніх  воїнів,  іменем,  яке  західні  барони  вчилися  вимовляти  з  неприхованою  суворістю.  Ось  вона,  місія  чужинки  з  далекого  Руського  моря:  подарувати  тривалість  роду,  що  заледве  жеврів  на  межі  згасання.  Згодом  це  ім’я  стане  оберегом  ще  для  п’яти  королів  цієї  землі.
Один  за  одним  до  її  лона  приходили  нові  душі  –  [color="#ff0000"][i]Роберт[/i][/color],  чий  шлях  виявився  коротким,  мов  спалах  зірки;[color="#ff0000"]  [i]Емма[/i],[/color]  у  чиєму  серці  проростало  зерно  майбутньої  святості;  та  [color="#ff0000"][i]Гуго[/i][/color],  якому  судилося  понести  хрестоносні  знамена  до  самого  Єрусалима.  Чотири  живі  фортеці  наче  красномовна  відповідь  французькому  двору,  що  вороже  шепотівся  за  її  спиною.
Батько  маленьких  принців  та  принцеси  Емми,  король  Генріх  вічно  блукав  далеко  від  дому  –  у  туманах  війни,  приборкуючи  бойовим  мечем  бунтівних  васалів.  Поки  чоловік  міряв  конем  свої  непокірні  володіння,  в  королівських  покоях  Анна  творила  свій  тихий,  але  непохитний  материнський  всесвіт.  Вона  тримала  у  руках  не  меч,  а  чарівне  смарагдове  перо,  подароване  колись  на  щастя  її  батьком  Ярославом  у  книжній  палаті  князівського  терема.  В  її  мудрій  та  вольовій  опіці  перо  набувало  щоразу  нових,  незбагненно  яскравих  відтінків  коштовного  смарагду  і  лагідно  промінилось  золотоносним  жаром.  Світла  магія  розливалась  довкола  з  подвійною  силою.  Молода  мати  водила  тоненькими  пальцями  дітей  по  пергаментах,  вчила  їх  наслухати  красу  і  вагу  слова  там,  де  інші  зважали  лише  на  передзвін  важкої  зброї.  
Поки  лицарі  ставили  грубі  хрести  замість  підписів  своїми  смертоносними  ножами,  її  рука  впевнено  писала  слов’янською  в’яззю:  [color="#ff0000"][i]«Ана  Ръина»[/i][/color]  –  себто  [color="#ff0000"][i]«Анна  Регіна»[/i][/color].  Королева,  яка  вміла  читати  таємниці  світу.  І  старий  король  схиляв  голову  перед  цими  знаннями.[i]  [color="#ff0000"]«За  згоди  моєї  дружини  Анни»[/color][/i],  –  звучало  у  залах  Суассона  та  Парижа  з  його  королівських  уст.  Навіть  гордовитий  Рим  у  листах  Папи  Миколи  ІІ  зачудовано  схилявся  перед  мудрістю  жінки,  що  принесла  світло  у  темні  ліси  Галлії  та  в  похмурий  замок  Його  Величності:
[color="#ff0000"][i]«Твоя  мудрість,  королево,  є  щитом  для  цього  дому».[/i]
[/color]
                                                 ***
…А  потім…  А  потім  прийшов  Реймс.  Рік  тисяча  п'ятдесят  дев'ятий.  Запах  ладану  і  миру,  шепіт  молитви  над  тяжко  хворим  королем.  Сім  літ  її  первістку  Філіпу.  Він  кладе  у  соборі  в  присутності  сотень  душ  свою  дитячу  долоньку  на  древню  книгу,  привезену  його  матір’ю  з  далекого  загадкового  Києва.  Маленький  принц  присягає  на  тепер  уже  Реймському  Євангелії  на  вірність  Франції.  Анна  бачила  це  і  знала:  її  руська  кров  назавжди  вросла  у  лілеї  цієї  землі*.

[i]«Вона  не  віддала  його  нянькам,
не  дозволила  зробити  з  нього  лише  залізного  вершника.
Вона  вчила  його  бачити  світ  крізь  літери,
чути  музику  мов  і  думати,  перш  ніж  карати.
Малий  королевич  тримав  перо,
поки  його  батько  стискав  руків'я  меча».[/i]

…Четвертий  день  серпня  тисяча  шістдесятого  року  приніс  холодну  звістку.  Серце  Генріха  зупинилося.  Анна  залишилася  наодинці  з  чужою  країною,  хижими  баронами,  підступами  двору,  тримаючи  за  руки  малолітніх  дітей.  
[i]«У  Валгаллі  й  на  землі  немає  місця  для  слабкості,  Анушко»,[/i]  –  раптом  долинув  до  Королеви-удови  голос  її  матері…  Інгігерди.  Темно-сірі  очі  княгині  Русі,  наче  дві  важкі  дощові  хмари,  зазирали  глибоко  в  її  зболену  душу.  
[i]«Скандинавська  сталь,  мамо,  і  київське  золото  –  вони  не  ламаються»[/i],  –  відповіла  вона  їй  своїм  внутрішнім  голосом  і  пекуча  сльоза  розуміння  обпалила  її  повіки.  Вона  більше  не  була  «гостею»  в  королівських  палатах.[color="#ff0000"][i]  «Ана  Ръина»…  [/i][/color]Вона  була  Матір'ю  короля.  Вона  стала  першою  Регенткою,  чия  воля  відтепер  мала  правити  Францією.
[i]______
[b]*Лілея  Франції  ([/b]відома  як  Флер-де-Ліс,  фр.  fleur  de  lys  —  «квітка  лілії»)  —  це  всесвітньо  відомий  геральдичний  символ,  який  протягом  багатьох  століть  слугував  офіційною  емблемою  королів  Франції  та  династії  Бурбонів.  Графічно  він  має  вигляд  стилізованої  квітки  з  трьома  пелюстками,  що  з'єднані  внизу  стрічкою  або  кільцем.  У  середньовічній  Європі  лілія  втілювала  божественне  право  монарха  на  престол  та  вважалася  знаком  найвищої  шляхетності.  Три  пелюстки  квітки  в  католицькій  традиції  символізують  єдність  Бога-Отця,  Сина  і  Святого  Духа.  У  християнстві  біла  лілія  є  традиційним  атрибутом  Діви  Марії.[/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064708
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 4)

[i]Розділ  V.  [/i][b][color="#ff0000"]ВЕСІЛЬНИЙ  ВІВТАР  ТА  ЗОЛОТА  КЛЯТВА
[/b][/color]
Травневий  день  у  Реймсі  1051  року  дихав  грозою.  Свинцеві  хмари  чіплялися  за  гострі  шпилі  величного  собору,  а  повітря  було  таким  густим,  що  здавалося,  ніби  його  можна  різати  мечем.  Французька  знать  та  єпископи  в  парчевих  шатах  заповнили  холодний  неф  храму.  Все  тут  дихало  суворою,  кам'яною  величчю:  мовчазні  статуї  святих  дивилися  зі  стін  із  похмурим  докором,  а  запах  ладану  змішувався  із  сирістю  підземель.
Король  Генріх  І  стояв  біля  вівтаря,  схожий  на  залізну  скелю.  На  ньому  була  важка  бордова  мантія,  а  на  сивих  скронях  виблискував  золотий  вінець  Капетингів.  Його  погляд  був  прикутий  до  величезних  дубових  дверей,  які  повільно  відчинялися.
Коли  Анна  ступила  на  мармурову  підлогу  собору,  по  натовпу  прокотився  тихий  шепіт.  Вона  йшла  не  як  прохачка  чи  чужинка.  Замість  білої  французької  вуалі  її  русяве  волосся  прикрашав  той  самий  вінок  із  київських  лілій  та  барвінку.  У  руках  вона  тримала  не  місцеві  реліквії,  а  своє  Київське  Євангеліє.  
Щойно  її  вишиті  чобітки  торкнулися  першої  плити,  кам'яні  стіни  собору  раптово  озвалися  ледве  чутним  дзижчанням,  ніби  віковічний  замок  упізнав  силу,  що  прийшла  зі  Сходу.
Архієпископ  Реймський,  старий  і  згорблений,  підніс  королівську  шлюбну  хартію  –  важкий,  пожовклий  пергамент,  який  мав  скріпити  цей  союз  перед  Богом  і  людьми.
–  Чи  обіцяєш  ти,  Генріху,  берегти  цю  жінку?..  –  прозвучав  під  склепінням  низький  латинський  голос.
Генріх  не  відводив  очей  від  Анни.
–  Обіцяю,  –  твердо  мовив  він.
Король  узяв  свій  важкий  бойовий  ніж,  вмочив  його  кінчик  у  чорне  чорнило  і  впевненим,  різким  рухом  поставив  розмашистий  хрест  у  кутку  хартії.  Це  був  знак  воїна,  знак  заліза,  що  не  вміє  читати,  але  вміє  захищати.
Черга  дійшла  до  Анни.  Коли  архієпископ  підніс  над  нею  латинську  Біблію,  у  соборі  запала  тиша.  Анна  підняла  очі,  і  в  них  не  було  рабського  страху  перед  чужою  землею.  Вона  м'яко,  але  непохитно  відсунула  руку  священника.
–  Я  присягаю  на  тому,  що  є  моїм  корінням,  –  прошепотіли  її  губи  французькому  небу.  Вона  поклала  долоню  на  важку  шкіру  Євангелія,  яке  привезла  з  бібліотек  свого  батька,  великого  князя  Ярослава,  і  старослов'янське  слово,  важке  й  глибоке,  полетіло  під  готичні  шпилі  чужого  собору,  зв'язуючи  два  світи  в  один  спільний  вузол.
Французькі  барони  переглянулися,  чекаючи,  що  княжна  з  далеких  руських  земель  просто  прикладе  свій  перстень  або  поставить  такий  самий  безграмотний  хрестик.  Але  Анна  повільно  запустила  руку  в  широкі  рукави  своєї  шовкової  сукні  й  дістала  те  саме  смарагдове  перо,  подароване  батьком  у  книжній  палаті.  У  напівтемряві  собору  його  зелені  та  сині  переливи  спалахнули  таким  яскравим  світлом,  що  єпископи  мимоволі  перехрестилися,  вбачаючи  в  цьому  небесне  знамення.
Вона  зробила  крок  до  вівтаря.  Час  ніби  сповільнив  свій  біг.  Анна  вмочила  перо  в  чорнильницю,  але  щойно  кришталевий  кінчик  торкнувся  пергаменту,  чорне  чорнило  на  очах  усього  французького  двору  перетворилося  на  розплавлене,  палаюче  золото.
Вона  писала  роздільно,  впевнено  і  гордо,  виводячи  літери  рідною  кирилицею:
[color="#ff0000"]  [b][i]«А  -  Н  -  А    Р  -  Ъ  -  И  -  Н  -  А».[/i][/b][/color]
У  ту  саму  секунду,  коли  остання  риска  літери  «А»  замкнулася,  у  соборі  сталося  диво.  Похмурі  сірі  стіни  Реймса  на  мить  здалися  білокам'яними,  а  під  високим  склепінням,  де  зазвичай  лунали  лише  суворі  латинські  псалми,  раптом  пролунав  далекий,  кришталевий  передзвін  київської  Софії.  Золотий  підпис  на  хартії  спалахнув  волошковим  вогнем,  назавжди  впікаючись  у  плоть  французької  історії.
Генріх  заворожено  дивився  на  цей  палаючий  автограф.  Поруч  із  його  простим  лицарським  хрестом  тепер  стояло  ім'я,  написане  мовою  мудреців  і  царів.  Він  перевів  погляд  на  свою  нову  дружину,  і  в  його  очах  більше  не  було  холодної  прагматичності  –  лише  глибока  повага  до  Королеви,  яка  щойно  принесла  в  його  темне  королівство  погідне  сонце  свого  рідного  краю.
Шлюбний  обряд  завершився  німим  заціпенінням  усього  двору.  Вони  зрозуміли:  віднині  Францією  править  не  просто  дружина  монарха,  а  «Ана  Ръина»  –  Світло,  чий  підпис  золотої  клятви  не  зможуть  стерти  ні  віки,  ні  королі,  що  прийдуть  після  неї.

[i]…Рука  лягає  на  рідне  Святе  Письмо,
звуки  старослов’янські  летять  під  готичні  шпилі.
Вона  присягає  чужій  землі  на  своїй  правді.
Важка  корона  падає  на  золотаве  волосся  —
перша  жінка,  миропомазана  в  цих  стінах,
стає  королевою  франків».[/i]
***

Уночі  у  королівській  опочивальні  було  пронизливо  холодно  і  вогко.  На  столі  поруч  шлюбного  ложа  горіла  єдина  сальна  свічка.
Почувся  важкий,  трохи  нерівний  крок  –  Генріх  накульгував  через  давнє  поранення  в  коліно.  Двері  прочинилися,  і  король  увійшов  без  почету.  На  ньому  не  було  парадного  порфіру  –  лише  проста  вовняна  туніка,  що  пахла  залізом  та  мисливськими  псами.  Обличчя  його  в  напівтемряві  здавалося  ще  старішим  і  поораним  зморшками,  ніж  удень.  Генріх  важко  зітхнув  і  підійшов  до  столу,  на  якому  лежало  привезене  Анною  Євангеліє.  Його  велика,  мозоляста  рука  обережно  торкнулася  срібного  окладу.
–  Твої  волошкові  очі,  Анно,  потьмарив  сум,  а  погляд…  погляд  витає  десь  далеко…  –  Голос  Генріха  відлунював  втомлено  і  беземоційно.
–  У  вашому  замку  каміння  плаче  вологістю,  сір,  –  ледь  чутно  зауважила  Анна.
 –  Тут,  на  Заході,  камінь    –  це  єдиний  захист  від  зрад  васалів,  –  виважено  промовив  король.  –  Дерево  горить  занадто  швидко.  Як  і  людське  життя.  Моя  перша  дружина  померла,  моє  королівство  оточене  ворогами.  Мені  потрібен  міцний  союз  із  твоїм  батьком…а  ще  спадкоємець…  Але  єпископ  Роже  сказав  мені,  що  ти…  читаєш  ці  знаки.  –  Він  кивнув  на  книгу.  –  Це  правда?
  –  Правда,  сір,  –  Анна  зробила  крок  ближче,  і  полум'я  свічки  вихопило  золото  її  волосся.  –  Я  вмію  читати  й  писати  руською,  латиною  та  грецькою.  Мій  батько  каже,  що  книги  –  це  ріки,  які  напувають  всесвіт  мудрістю.
Генріх  раптом  гірко,  майже  беззвучно  посміхнувся.  У  його  погляді  не  було  заздрості    –  лише  глибока,  вікова  втома  воїна.  Він  узяв  зі  столу  дерев'яну  паличку-писало,  незграбно  обернув  її  у  пальцях  і  поклав  назад.
–  А  я  вмію  читати  лише  по  хмарах,  коли  чекаю  дощу  перед  битвою.  І  по  очах  своїх  баронів,  коли  вони  збираються  встромити  мені  ніж  у  спину.  Для  всього  іншого  в  мене  є  капелани.  Я  не  вмію  писати  власного  імені,  Анно.
Вона  пильно  подивилася  на  цього  суворого,  неписьменного  чоловіка,  який  тримав  у  руках  долю  великої  країни.  У  її  пам'яті  знову  забриніли  батькові  слова:  «То  навчи  його.  Ти  йдеш  туди  Королевою».
Анна  підійшла  впритул,  обережно  взяла  його  велику,  шорстку  руку  і  вклала  в  його  пальці  кістяне  писало.
–  Хрест  –  це  знак  Божого  промислу,  сір.  Але  ви  –  король.  Сьогодні  ви  поставили  хрестик,  бо  так  вимагає  ваш  звичай.  Але  післязавтра…  післязавтра  я  навчу  ваші  пальці  виводити  слово  «Генріх».  Рука,  що  тримає  залізо,  зможе  тримати  й  перо.
Генріх  застиг.  Він  дивився  на  її  тонкі  білі  пальці,  що  стискали  його  руку,  і  в  його  очах,  які  бачили  лише  смерть  і  зраду,  вперше  з'явилося  щось  схоже  на  благоговіння.
–  Ти  дивовижна  жінка,  Анно  Київська,  –  хрипко  прошепотів  він.  –Твої  очі  волошкові,  але  в  них  світиться  залізна  воля.  Нехай  буде  так.  Навчи  мене.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064640
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 3)

[i]Розділ  ІV.[/i]  [b][color="#ff0000"]ПЕРША  ЗУСТРІЧ:  ЗІТКНЕННЯ  ДВОХ  СВІТІВ[/color]
[/b]
[i]«Травень  розсипав  цвіт  над  Реймсом,
кам’яні  химери  застигли  у  німому  подиві.
Вона  йде  по  кубах  холодного  каміння,
двадцятирічна  весна  у  вишитих  шатах.
Поруч  –  король,  сивий  від  битв  і  років,
дивиться  на  її  спокійні  очі».[/i]
                                                                                                 ***
Важкі  дубові  двері  великої  зали  палацу  Сіте  відчинилися  з  неприємним  рипінням.  Анна  повільно  йшла  вздовж  довгого  проходу.  Її  дорожній  плащ,  прикрашений  хутром  куниці,  ледь  шелестів  по  соломі,  що  вкривала  кам’яну  підлогу.  Французькі  барони  та  єпископи,  які  стояли  обабіч,  затамували  подих.  Вони  очікували  побачити  залякану  дівчинку  з  далеких  лісів,  але  перед  ними  ступала  велична,  струнка  княжна  з  гордо  піднятою  головою,  у  чиїх  волошкових  очах  не  було  й  краплі  страху.  
Наприкінці  зали,  на  важкому  дерев'яному  троні,  сидів  Генріх  І.  На  ньому  була  темно-синя  оксамитова  мантія,  пошита  золотими  нитками,  яка,  втім,  здавалася  потертою  на  ліктях  від  частого  носіння  обладунків.  У  руках  він  тримав  залізний  скіпетр.
Коли  Анна  зупинилася  за  кілька  кроків  від  трону,  король  повільно  підвівся.  Його  важкі  чоботи  глухо  стукнули  по  мармуру  підніжжя.  Він  пильно,  оцінююче  оглянув  її  –  від  витонченого  золотого  обруча  на  русявому  волоссі  до  кінчиків  вишитих  київських  чобітків.  Але  коли  його  погляд  зустрівся  з  її  прямим,  розумним  і  спокійним  поглядом,  усередині  Генріха  щось  здригнулося.  Він  звик  до  покірних  європейських  принцес,  які  тремтіли  перед  його  королівським  гнівом,  але  ця  дівчина  дивилася  на  нього  як  на  рівного.
–  Вітаю  вас  у  Франції,  Ваша  Величносте,  –  голос  Генріха  був  низьким  і  хрипким,  із  чітким  лицарським  притиском.  Французька  мова  здалася  Анні  різкою  та  ламаною,  але  вона  зрозуміла  кожне  слово.
Замість  того,  щоб  схилити  голову  в  глибокому  поклоні,  як  того  вимагав  французький  етикет,  Анна  зробила  крок  уперед.  Вона  повільно  підняла  руки  й  протягнула  королю  свій  головний  скарб  –  Давньоруське  Євангеліє,  яке  всю  дорогу  тримала  біля  серця.  Срібний  оклад  книги  спалахнув  у  світлі  смолоскипів.
–  Я  привезла  вам  слово  Боже  і  мир  від  мого  батька,  князя  Ярослава,  –  чітко  відповіла  вона  латиною.
Генріх  здивовано  підняв  густі  брови.  Він  обережно  взяв  книгу  своїми  великими,  мозолястими  від  меча  пальцями.  Король  збентежено  провів  долонею  по  коштовній  обкладинці,  а  потім  подивився  на  великі  літери,  які  не  міг  прочитати.  Він  перевів  погляд  на  Анну,  і  в  його  стомлених  очах  уперше  проблиснула  іскра  поваги  та  дивного,  давно  забутого  тепла.  
[i]«Вона  пахне  чистим  снігом  і  липовим  медом,  [/i]–  подумав  Генріх,  дивлячись  у  її  волошкові  очі.  –  [i]Вона  занадто  тонка  для  цього  грубого  Парижа,  але  в  її  погляді  сили  більше,  ніж  у  половини  моїх  баронів.  Ця  дівчина  принесла  у  мій  похмурий  дім  справжнє  сонце[/i]».
Анна  ж,  дивлячись  на  свого  майбутнього  чоловіка,  подумки  згадала  слова  батька  Ярослава:  [i]«Ти  йдеш  туди  Королевою.  То  навчи  його»[/i].  Вона  побачила  його  втому,  його  зморшки  й  шрами,  і  в  її  серці  не  було  відрази  –  лише  глибоке,  спокійне  розуміння  своєї  місії.
Генріх  повільно  повернувся  до  єпископа  Роже,  який  стояв  поруч,  і  передав  йому  книгу.  Потім  він  знову  взяв  Анну  за  руку.  Його  долоня  була  гарячою  і  шорсткою,  але  він  стиснув  її  пальці  дивовижно  обережно,  ніби  боявся  зламати  кришталеву  фігурку.
–  Завтра  дзвони  Реймса  сповістять  про  наше  вінчання,  Анно,  –  сказав  король,  і  вперше  за  багато  місяців  на  його  суворому  обличчі  з’явилася  ледь  помітна,  але  щира  посмішка.  –  Ти  станеш  королевою  мого  народу.  
У  цей  момент  над  похмурим  островом  Сіте  пролунав  перший  вечірній  дзвін.  Чарівне  смарагдове  перо,  сховане  в  її  дорожній  сумці,  легенько  затремтіло,  даючи  знак:  перший  крок  у  чужому  кам’яному  світі  було  зроблено,  і  доля  [color="#ff0000"][i]«А-н-и  Р-ъ-и-н-и»  [/i][/color]почала  свій  великий  відлік  на  французькій  землі.  

[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064605
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 2)

[i]Розділ  III:  [/i][b][color="#ff0000"]КОЛИ  ДЗВОНИТЬ  СОФІЯ,  ЗАТИХАЄ  ПАРИЖ[/color][/b]

                   Це  було  навесні  1048  року.  Київ  тільки-но  скинув  із  себе  зимові  кайдани,  коли  до  Золотих  воріт  підходила  пишна  кавалькада  заморських  гостей  –  французьке  посольство,  очолюване  єпископом  Роже  Шалонським.  Вони  подолали  тисячі  ліг,  стоптали  порохи  і  болота  непрохідних  доріг,  аби  просити  руки  молодшої  княжни  Ярослава  –  шістнадцятирічної  Анни.  Така  була  воля  короля  франків  Генріха  І.  
У  великій  гридниці  палацу  все  дихало  розкішшю:  підлога  з  візантійською  плиткою,  стіни  в  оксамиті  та  столи,  що  вгиналися  від  срібного  посуду.  Французькі  посли  застигли  від  подиву  –  вони  очікували  побачити  «варварські  землі»,  а  потрапили  до  міста,  яке  своєю  культурою  затьмарювало  Париж.
Після  прийому  Ярослав  Мудрий  покликав  доньку  до  своєї  улюбленої  книжної  палати.
               –Ти  кликав  мене,  отче?  –  тихо  запитала  вона,  заглядаючи  в  його  стомлені  очі.
               –  Кликав,  Анушко.  Твої  сестри  вже  тримають  корони:  Анастасія  в  Угорщині,  Єлизавета  в  Норвегії.  Тепер  твоя  черга.  Король  Генріх  шукає  міцний  союз  із  родом  Рюриковичів.  Наша  кров  має  увійти  в  жили  європейських  королівств.
                 –  Але  я  не  хочу  бути  просто  живою  печаткою  на  твоєму  договорі!  Там,  на  заході,  я  буду  чужинкою.  Вони  навіть  пишуть  інакше!
Ярослав  ледь  помітно  усміхнувся,  пишаючись  її  норовом.  Він  узяв  зі  столу  невелику  книгу  в  шкіряній  палітурці,  прикрашену  сріблом  –  Євангеліє.
                     –Ти  не  будеш  просто  печаткою,  Анно.  Ти  будеш  нашим  світлом  там.  Я  дарую  тобі  це  Євангеліє.  Візьми  його  з  собою  в  Париж.  Коли  тобі  буде  важко  –  читай  Святе  Письмо,  воно  вкаже  дорогу.  Коли  навколо  тебе  будуть  темрява  й  невігластво  –  покажи  їм,  хто  ти  є.  Поки  ти  пам’ятаєш  моє  слово  і  тримаєш  у  руках  божу  книгу,  даровану  на  благословення  –  Київ  буде  з  тобою.
  –  Вони  кажуть,  король  Генріх  удвічі  старший  за  мене  і  не  вміє  навіть  підписати  своє  ім’я…
               –  То  навчи  його,  –  твердо  відповів  Ярослав.  –  Ти  –  донька  київського  князя.  Ти  йдеш  туди  не  слугою,  а  Королевою.  Затям  це.
Анна  довго  дивилася  у  вікно,  де  над  нічним  Києвом  у  світлі  місяця  холодно  височіли  бані  Святої  Софії.  Вона  глибоко  вдихнула  рідне  повітря,  ніби  намагалася  насититися  ним  на  все  майбутнє  життя.  Її  погляд  став  дорослим  і  рішучим.
–  Я  готова  їхати,  отче.  Франція  дізнається,  що  таке  Руська  держава.
Ярослав  мовчки  пригорнув  її  до  серця.  Він  знав,  що  бачить  свою  улюблену  молодшу  доньку,  свою  «Синичку»,  востаннє  в  житті.  Наступного  ранку  почнеться  підготовка  до  великої  подорожі,  яка  назавжди  впише  ім'я  княжни  Анни  Київської  в  історію  двох  великих  народів.  
А  книга,  яку  батько  дав  їй  тієї  ночі,  увійде  в  історію  як  «Реймське  Євангеліє»  –  святиня,  на  якій  упродовж  віків  присягатимуть  усі  наступні  королі  Франції.

***
Сіра  ранкова  імла  піднімалася  від  Дніпра,  огортаючи  підніжжя  київських  круч  і  розмиваючи  обриси  великого  міста,  яке  Анна  так  палко  любила.  Біля  Золотих  Воріт  на  неї  вже  чекав  величезний  «весільний  поїзд»:  десятки  возів,  навантажених  коштовним  хутром,  срібним  посудом,  шовками  та  книгами  –  посагом  молодої  руської  княжни.  Поруч  вишикувалися  французькі  лицарі  у  важких  кольчугах,  чиї  коні  нетерпляче  били  копитами,  готові  рушити  в  далеку  дорогу  завдовжки  у  тисячі  ліг.
Анна  стояла  на  дерев'яному  помості  біля  підніжжя  воріт.  На  ній  був  дорожній  плащ,  підбитий  куницею,  вона  міцно  притискала  до  грудей  наче  оберіг  дарунок  батька  –  Київське  Євангеліє.  Поруч  стояла  мати  –  велика  княгиня  Інгігерда.  Скандинавська  кров  не  дозволяла  їй  проливати  сльози  на  людях.  Вона  стояла  рівно,  мов  натягнута  струна,  але  її  загартоване  життям  і  походами  обличчя  зараз  здавалося  неприродно  блідим,  ніби  витесаним  із  білого  каменю.  Вона  обережно  взяла  Анну  за  підборіддя:
                   –  У  Валгаллі  й  на  землі  немає  місця  для  слабкості,  Анушко.  Твоя  мовчанка  має  бути  гордою,  а  твоє  слово  –  гострим,  мов  меч  діда  Олафа.  Пам'ятай:  ти  –  щит  нашого  роду.  Не  дозволяй  жодному  франку  думати,  що  руська  княжна  нижча  за  них.
    –  Я  пам'ятатиму,  мамо,  –  прошепотіла  Анна,  і  велика  сльоза  таки  скотилася  по  її  щоці,  впавши  на  срібний  оклад  книги.    –  Скандинавська  сталь  і  київське  золото  –  вони  не  ламаються.
Інгігерда  коротко  кивнула  і  міцно,  майже  до  болю,  обняла  доньку,  на  мить  притиснувши  її  до  свого  хутряного  коміра,  який  пахнув  зимовим  лісом  і  дорогими  парфумами.
Потім  Анна  повернулася  до  батька.  Ярослав  Мудрий  здавався  старшим,  ніж  зазвичай.  Він  важко  спирався  на  свою  палицю,  а  його  густі  брови  були  суворо  зсунуті.  Проте,  коли  Анна  підійшла  ближче,  він  повільно  опустився  на  одне  коліно,  аби  бути  врівень  із  нею,  і  поклав  свої  важкі,  пописані  чорнилом  руки  їй  на  плечі.
–  Отче…  –  усе,  що  змогла  вимовити  Анна,  відчуваючи,  як  горло  стискає  невимовний  біль  розлуки.  Вона  знала,  що  більше  ніколи  не  побачить  батькових  сивих  скронь  та  його  улюбленої  книжної  палати.
–  Не  плач,  Королево,  –  тихо,  але  з  глибокою  батьківською  ніжністю  промовив  Ярослав.  –  Подивися  на  ці  ворота.  Вони  золоті,  бо  через  них  у  Київ  заходить  сонце.  Сьогодні  через  них  ти  виносиш  наше  сонце  на  Захід.  Ти  йдеш  творити  нову  історію.  Твій  шлях  буде  важким,  і  самотність  стане  твоєю  найвірнішою  супутницею.  Але  пам'ятай:  за  твоєю  спиною  стоїть  уся  Руська  земля.  Кожен  собор,  який  ми  звели,  кожна  книга,  яку  ми  написали  –  усе  це  твоя  нездоланна  сила.
Ярослав  підвівся,  тричі  перехрестив  доньку  й  поцілував  її  у  чоло.
–  Іди  з  Богом,  доню.  Будь  мудрою.  Будь  справедливою.  І  ніколи  не  забувай,  звідки  ти  родом.
Анна  повільно  повернулася  до  воріт.  Вона  зробила  перший  крок  крізь  високу  арку  Золотих  Воріт,  залишаючи  позаду  своє  дитинство  у  батьківському  княжому  теремі  серед  любих  сестер  і  братів,  свої  перші  радості  і  втіхи,  безпечне  приволля  зеленобарвних  Дніпрових  круч,  і  зрештою,  своє  Тепле  Гніздо,  свій  привітний  сонячний  Київ.  Попереду  лежала  туманна  невідомість  і  далекий  Париж,  де  на  неї  чекала  корона  Франції.
  Коли  вона  сідала  на  свого  білого  коня,  сонце  нарешті  пробило  ранковий  туман,  урочисто  позолотивши  бані  Софійського  собору.  Анна  озирнулася  востаннє,  закарбувавши  цей  образ  у  своїй  пам'яті  на  всі  наступні  десятиліття,  і  дала  коневі  шпори,  рушаючи  назустріч  своїй  величній  незвіданій  Долі.  Так,  як  прочитали  її  по  зірках  старі  мудреці-волхви,  так  як  написало  колись  на  пергаменті  чарівне  самописне  смарагдове  перо…

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064539
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ (продовження 1)

[b]Розділ  II:[/b]  [color="#ff0000"][b]РУНІЧНЕ  КОЛО  ПІВНІЧНОЇ  КРОВІ[/b][/color]

Наступного  дня  після  того,  як  золоте  чорнило  застигло  на  пергаменті,  туман  над  Києвом  змінився  пронизливим  північним  вітром.  Маленька  Анна  сиділа  в  дівочих  покоях  своєї  матері,  княгині  Інгігерди.  Тут  пахло  зовсім  інакше,  ніж  у  книжній  палаті  батька  –  не  медом  і  воском,  а  солоною  в'яленою  рибою,  сушеним  вереском  та  овечою  вовною.  Інгігерда,  донька  шведського  короля  Олафа,  принесла  із  собою  в  Київ  суворий  дух  варязьких  морів  і  таємниці,  що  передавалися  від  жриць  Одіна.  Вона  сиділа  біля  великого  ткацького  верстата,  але  її  пальці  не  пряли  –  вони  перебирали  невеликі  кістяні  плашки  з  висіченими  на  них  кутуватими  знаками.  Рунами.
–  Підійди  до  мене,  синице,  –  покликала  Інгігерда,  не  повертаючи  голови.  Її  голос  був  срібним  і  холодним,  мов  крига  на  шведських  озерах.  Анна  підійшла,  тримаючи  в  кишені  сукні  смарагдове  перо.  Воно  легенько  лоскотало  її  пальці,  ніби  живий  птах.
Княгиня  висипала  кістяні  руни  на  стіл  перед  донькою.  Вони  лягли  дивним  колом,  у  центрі  якого  опинилися  два  знаки:  [i]«Райдо»  [/i]–  руна  довгої  дороги  та  вершника,  і  [i]«Вуньо»[/i]  –  руна  радості,  що  межує  з  безумством.
–  Батько  дав  тобі  мудрість  книг,  Анно.  Він  бачить  світ  як  великий  сувій,  де  все  записано,  –  Інгігерда  нарешті  подивилася  на  дівчинку  своїми  сірими,  мов  грозове  небо,  очима.  –  Але  я  бачу  світ  крізь  шторм.  Твоя  дорога  лежить  туди,  де  сонце  сідає  за  обрій.  Тобі  дали  духи  ім’я  Королеви,  але  північні  боги  кажуть  мені  інше:  ти  зустрінеш  свого  вірного  вовка  в  дикому  лісі.
Інгігерда  взяла  зі  столу  тонку  срібну  голку  й  раптово  вколола  Анні  пучку  вказівного  пальця.  Дівчинка  навіть  не  здригнулася  –  лише  затамувала  подих.  Княгиня  притисла  її  закривавлений  пальчик  до  руни  вершника.
–  Наша  кров  –  це  залізо  і  вогонь,  доню.  Коли  настане  час,  і  кам’яні  замки  чужинців  почнуть  неволити  твою  чисту  душу,  не  шукай  порятунку  в  молитвах  чи  книгах.  Шукай  його  там,  де  дерева  розмовляють  із  вітром.  Твій  справжній  трон  буде  не  з  золота,  а  з  обіймів  чоловіка,  якого  обере  твоє  шалене  серце.  Пам'ятай  цей  північний  завіт:  корону  можна  віддати,  але  волю  своєї  рідної  крові  –  ніколи.
Анна  кивнула,  відчуваючи,  як  слова  матері  дивним  чином  переплітаються  з  нічним  пророцтвом  батька.  У  її  кишені  смарагдове  перо  раптово  стало  гарячим,  мов  вуглинка.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064510
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2026

Ірина Вовк. «АНА РЪИНА»: ВОЛОШКОВІ ОЧІ ФРАНЦІЇ

[color="#ff0000"][b](Історико-романтична  проза  з  елементами  міфо-казки)[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b][i]«…Земля  тримає  пам’ять,  наче  віск,
імена  западають  у  глибокі  тріщини  часу,
щоб  прорости  травою  або  літописом.
Слухай,  як  б’ється  серце  старої  Софії,
слухай,  як  шумить  Сена  у  чужих  берегах  —
це  одна  й  та  сама  туга,
одна  й  та  сама  кров».
[/i][/b][/color]
[i]Вона  була  вихована  серед  білого  мармуру,  кольорових  мозаїк  Софії  та  шелесту  пергаментів  у  скрипторіях  сонячного  Києва  періоду  «золотого  віку»  Русі  ХІ  століття.  Донька  великого  князя  Ярослава  Мудрого,  вона  мала  стати  живою  печаткою  у  великій  грі  європейської  дипломатії.  Але  доля  закинула  її  в  далеку  Францію  –  країну  похмурих  кам'яних  фортець,  середньовічних  інтриг  та  неосвічених  монархів,  які  замість  підпису  ставили  хрестик.
Там  вона  стала  [color="#ff0000"][b]«Ана  Ръина»[/b]  [/color]  –  великою  королевою-регенткою,  яка  прищепила  французькому  двору  культуру,  гігієну  та  любов  до  книг.  Її  глибокі  волошкові  очі,  що  ховали  тугу  за  рідним  Дніпром,  заворожували  тогочасний  Париж,  але  палацові  стіни  залишалися  для  неї  холодною  золотою  кліткою.  Коли  весь  світ  вимагав  від  неї  бути  лише  німою  мармуровою  статуєю  на  троні,  Анна  зважилася  на  безумство  –  скинути  королівську  мантію  і  втекти  в  ніч  за  покликом  серця,  обравши  кохання  проклятого  Церквою  графа  Рауля  де  Крепі.  Перед  вами  драматична  та  пристрасна  хроніка  життя  непересічної  жінки,  яка  не  побоялася  анафеми  Папи  Римського,  аби  довести:  право  бути  щасливою  важить  більше  за  корону.
[/i]
[i]Розділ  І:  [/i][color="#ff0000"][b]СМАРАГДОВИЙ  ПТАХ  І  ЗОЛОТЕ  ЧОРНИЛО[/b][/color]
[i]«…Скрип  перових  ручок  у  тиші,
запах  сусального  золота  й  книг.
Мати  приносить  сталеву,  як  криця,  волю,
батько  заковує  мудрість  у  довгі  рядки.
Вона  вчить  латину,  мов  пісню,
вона  п’є  грецькі  псалми,  мов  воду,
і  літери  глаголиці  лягають  на  душу,
готуючи  її  до  далекої  дороги».
[/i]
Вона  любила  тікати  на  хори  Софійського  собору,  коли  там  не  було  служби.  З  висоти  мармурової  галереї  маленька  Анна  дивилася,  як  крізь  вузькі  вікна  падають  промені  сонця,  запалюючи  золоту  мозаїку  Оранти.  Великі  волошкові  очі  дівчинки  вбирали  цю  велич.  Тут,  у  тиші  храму,  де  пахло  ладаном  і  свіжим  вапном,  вона  почувалася  захищеною.
Батько  часто  брав  її  за  руку,  гуляючи  скрипторієм,  і  казав:  «Книги  –  це  ріки,  що  напувають  всесвіт  мудрістю».  Анна  вірила  йому.  Вона  звикла,  що  світ  навколо  неї  –  чистий,  білокам'яний,  письменний  і  пахне  прохолодною  водою  з  Дніпра  та  виблискує  банями.  Вона  ще  не  знала,  що  настане  пора,  коли  їй  доведеться  залишити  цей  сонячний  Київ,  цей  мирний  світ  її  дитинства  і  вирушити  в  далеку,  незнайому  землю  на  заході,  де  замість  величного  мармуру  на  неї  чекатимуть  похмурі  кам'яні  фортеці,  а  замість  освічених  філософів  –  король,  що  не  вміє  писати  власного  імені.  Але  те  сонце  рідного  краю  і  батьківського  тепла,  яке  вона  сховала  в  серці,  назавжди  залишиться  з  нею,  допомагаючи  стати  великою  Королевою  Франції.
                                                                               ***

Київський  туман  у  ті  роки  не  був  звичайним  вологим  повітрям.  Старі  волхви,  які  потайки  збиралися  на  Щекавиці,  шепотіли,  що  його  видихали  підземні  дракони,  які  заснули  під  фундаментами  нових  кам’яних  храмів  князя  Ярослава.  Туман  піднімався  від  Почайни,  огортав  Золоті  ворота  і  просочувався  крізь  щілини  княжих  дубових  хоромів,  приносячи  з  собою  запахи  вогкої  глини,  річкової  тини  та  давніх  чарів.
Маленькій  Анні  тоді  ледве  виповнилося  сім  зим.  Для  своїх  братів  вона  була  просто  [b][i]«синицею»  [/i][/b]–  прудкою,  золотокосою  дівчинкою,  яка  вміла  ховатися  в  переходах  княжого  палацу  так,  що  її  не  могли  знайти  навіть  найдосвідченіші  отроки-охоронці.  Але  батько,  князь  Ярослав,  знав,  що  його  молодша  донька  чує  те,  чого  інші  не  помічають.  Вона  чула,  як  співає  пергамент  під  гострими  перами  писців,  і  як  зітхають  мармурові  плити  Софії  під  кроками  заморських  послів.
Того  вечора  у  великій  книжній  палаті  було  тихо.  Горіли  важкі  воскові  свічки,  пахло  липовим  медом  і  сушеними  травами,  які  монахи  додавали  в  чорнило,  щоб  воно  не  вицвітало  століттями.  Ярослав  Мудрий  сидів  у  своєму  кріслі  з  високою  спинкою,  схожий  на  старого,  сивого  сокола.  Його  хвора  нога  тяжко  нила  на  погоду,  і  він  повільно  перегортав  сторінки  величезного  грецького  фоліанта,  обтягнутого  шкірою  морського  звіра.  Анна  сиділа  на  ведмежому  хутрі  біля  його  ніг.  Перед  нею  лежала  гладенька  дощечка,  залита  темним  воском,  і  кістяне  писало.  Вона  намагалася  повторити  літери,  які  батько  виводив  на  пергаменті,  але  думками  була  далеко.
–  Про  що  задумалася,  синице?  –  низький,  трохи  хрипкий  голос  батька  змусив  її  здригнутися.  Його  велика,  тепла  долоня  лягла  на  її  голову.
–  Отче…  –  Анна  підвела  свої  великі,  волошкові  очі,  в  яких  зараз  відбивалось  полум'я  свічки.  –  Мені  здається,  що  книги  зі  мною  розмовляють.  Але  не  нашою  мовою.  Не  тією,  що  розмовляє  мати,  і  не  тією,  що  співають  у  храмі.  Вони  шепочуть  щось  дивне,  схоже  на  шурхіт  сухого  листя  у  чужому  лісі.  І  там  пахне  залізом  і  ліліями.
Ярослав  пильно  подивився  на  доньку.  У  його  очах  не  було  подиву  –  лише  глибока,  вікова  мудрість  людини,  яка  знала,  що  доля  руських  князів  завжди  плететься  з  ниток,  які  тримають  у  руках  ангели  далеко  за  межами  Києва.
–  Це  голос  твоєї  долі,  Анушко,  –  тихо  мовив  князь.  –  Земля,  де  ти  будеш  ходити,  ще  не  знає  нашої  мудрості.  Вона  темна,  мов  ніч  під  Самайном*,  і  холодна,  мов  камінь  у  печері.  Але  ти  принесеш  туди  наше  сонце.
Він  підвівся,  трохи  накульгуючи,  підійшов  до  важкої  залізної  скрині,  що  стояла  в  кутку  палати,  і  відімкнув  її  великим  бронзовим  ключем.  Звідти  Ярослав  дістав  невелику  кришталеву  чорнильницю,  всередині  якої  мерехтіло  дивне,  золотаве  чорнило.  Здавалося,  у  тому  склі  закрили  шматочок  липневого  полудня.  Разом  із  нею  він  витяг  дивовижне  перо  –  воно  не  було  гусячим  чи  лебединим.  Воно  переливалося  смарагдовими  та  синіми  барвами,  мов  крило  казкового  птаха  Сирина.
–  Колись,  коли  я  був  юнаком  у  Новгороді,  один  мандрівник  із  далеких  південних  морів  приніс  мені  це  перо,  –  сказав  Ярослав,  повертаючись  до  столу.
 –  Він  сказав,  що  воно  належало  птаху,  який  живе  на  дереві  пізнання.  Той,  хто  напише  цим  пером  своє  ім'я,  пов'яже  свою  долю  з  долею  цілого  світу.  Багато  років  я  беріг  його.  Я  думав  написати  ним  свій  «Закон  Руський»,  але  книги  пишуться  для  земного  суду,  а  доля  –  для  небесного.  Візьми  його,  доню.
Анна  з  трепетом  узяла  перо.  Воно  виявилося  дивовижно  легким  і  теплим,  ніби  птах  щойно  скинув  його  зі  свого  крила.  Вона  вмочила  кінчик  у  золотаве  чорнило  і  подивилася  на  чистий  аркуш  пергаменту,  який  батько  поклав  перед  нею.
  –  Що  мені  написати,  отче?  –  прошепотіла  вона,  відчуваючи,  як  повітря  в  палаті  стає  густим  від  магії.
  –  Напиши  те,  ким  ти  є,  і  те,  ким  ти  станеш.  Напиши  слово,  яке  розірве  туман  над  чужими  землями.
Маленька  дівчинка  заплющила  очі.  Перед  її  внутрішнім  зором  раптом  постали  не  київські  хороми,  а  високі,  гострі  вежі  з  сірого  каменю,  густий,  похмурий  ліс  і  чоловік  із  гарячими,  темними  очима,  який  кликав  її  з  темряви.  Вона  відчула,  як  її  рука  сама  собою,  ведена  невідомою  силою,  торкнулася  пергаменту.  Вона  писала  повільно,  виводячи  літери  старою  кирилицею,  якої  її  вчив  батько.  Але  звуки,  які  народжувалися  в  її  голові,  трансформувалися  у  літери  дивного  слова…  [color="#ff0000"][b][i]«А-Н-А    Р-Ъ-И-Н-А»…[/i][/b][/color]
Щойно  остання  літера  замкнулася,  золоте  чорнило  на  папері  спалахнуло  яскравим,  волошковим  світлом.  За  вікнами  палати  на  мить  затих  вітер,  і  дзвони  Софійського  собору  самі  собою  видали  один  короткий,  чистий  кришталевий  звук.
Ярослав  схилився  над  пергаментом.  На  його  обличчі  з'явилася  горда  й  водночас  сумна  усмішка.  Він  зрозумів  знак.
  –  «Ана  Ръина»…  –  прошепотів  князь,  і  в  його  голосі  звучало  благоговіння.  –  Королева  Анна.  Ти  записала  свій  вибір  у  книгу  вічності,  синице.  Франція  почує  цей  голос.  Вони  думатимуть,  що  беруть  собі  лагідну  дружину,  а  отримають  володарку,  чиє  ім'я  запечатане  золотом  київських  бань.
Маленька  Анна  дивилася  на  свій  підпис.  Смарагдове  перо  в  її  руці  знову  стало  звичайним,  а  золоте  чорнило  всоталося  в  пергамент,  ставши  темно-коричневим,  майже  чорним.  Вона  ще  не  знала,  що  таке  корона,  і  скільки  болю  принесе  їй  це  велике  кохання  в  Санліському  лісі.  Але  тієї  ночі,  під  наглядом  свого  мудрого  батька,  маленька  київська  княжна  прийняла  свій  перший  і  найголовніший  вибір  долі  –  стати  Регіною  Франції,  Світлом,  що  прийде  зі  Сходу.
_________
*Ніч  під  Самайном  –  це  містична  ніч  з  31  жовтня  на  1  листопада,  кульмінація  стародавнього  кельтського  свята.  Воно  символізує  завершення  збору  врожаю,  межу  між  літом  і  зимою,  тимчасову  перемогу  Темряви,  потрібну  для  майбутнього  відродження  природи.  За  віруваннями,  в  цей  час  межа  між  світом  живих  і  мертвих  зникає,  а  духи  вільно  ходять  землею.  


Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064475
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИСАВЕТА ЯРОСЛАВНА І ГАРАЛЬД СМІЛИВИЙ"

     [color="#ff0000"]  [b]  [i](подражаніє      лютні)[/i][/b][/color]

...  Тут    потрібно    високої    ноти    --    без    неї    не    можна!
Тут    оспівана    кожна    сльозинка,
сторіночка    кожна:
тут    Сміливий    Гаральд
у    звитяжному    юності    леті
серед    княжих    палат    --
яко    вой    і    поет    --
на    любов    присягав    'Лисаветі.
'Лисавето,    розквітлая    руже
із    літніх    садів    Ярослава,
що    бажала    без    царства
Гаральда    за    мужа!..
Гучная    хвала-піснеслава
о    красу    твою    юну,    незайману
вольно    по    світу    несеться    --
біля    київських    при́ступів
кінь    половецький    пасеться.

...  А    у    вікінгів    серце      --    на    ласку    жіночу    нечуле...
...  А    у    вікінгів    в    серці    --    лиш    море    бурунне    ночує...
...  А    у    вікінгів    в    серці    --    дороги    круті    і    скелясті...
...  А    у    вікінгів  серце    з    заліза  --  крицевої    сивої    масті...

...  А    ханенко    у    свіжих    покосах
попиває    кумис
з    кобилиці,
а    ханенкові    очі  -  розкосі,
види́  --  блідолиці.
Він    наврочує    руському    люду
Косовицю*
з    жаркою    ходою    --
горезвісну    Обиду**    й    Облуду***
         руський    люд    називає    "ордою"...

...  Мій    Сміливий    Гаральде,
хутчіше    з    походу    вертайся.
Не    питайся    у    моря    погоди,
про    вроду    у    зір    не    питайся.
Мій    Гаральде    Сміливий,
вертайся    звитяжцем    з    походу:
порятуй    і    престол    свій,
на    меч    уразливий,
і    дівочу    неторкану    вроду...

...  Хай    надовго    пустіє    бенкетная    заля    Валґалли  ...****
...  Хай    русалка    по    морю    розвіє    предивні    корали  ...

Нагородою    стане    безцінна    --    як    витвір    поета    --
надкоштовна    перлина    --
єдина
княжна    'Лисавета.

...  Історія    Єлисавети    Ярославни    і    Гаральда    Сміливого    повертає    у    світ    романтичної    казки    про    велике    кохання:    руська    князівна    приглянула    собі    вікінга    з    непривітних    берегів    скелястої    Норвегії.    Ким    він    був    напочатку?    --    лицарем-пройдисвітом,    спадкоємцем    без    столу,    і    ще    трохи    --    лютнярем,    тямив    лад    до    історичної    саги  ...    А    що    князівна    запала    глибоко    в    його    неприборкану    душу,    то    тим    палкіше    тягло    Гаральда    на    лицарські    пригоди,    походи    морями    і    суходолами,    --    і    між    тим    на    пісенні    тексти,    як    і    лічить    мандрівному  закоханому    піїті.
...  Вернув    до    неї    змужнілим    воєм,    на    карбу    мав    багато    звитяг,    а    серед    них    найбільшу    --    відвойований    престіл    свого    батька    --    Оляфа,    короля    Норвегії.    Повержений    був    і    смутянин    --    король    Кнут    Великий,    і    половецький    ханенко,    що    й    собі    забажав    'Лисавети.    Розбиті    страшні    сарацини,    і    транди,    й    дротґейми...
Такий    зять    став    Ярославові    до    смаку    --    і    він    благословив    закохану    пару.
Такого    бучного    весілля,    як    шлюб    Єлисавети    і    Гаральда    Сміливого,    сивобороді    київські    гуслярі    ще    не    пригадували.    От    і    складали    про    них    славословія,    а    про    їхнє    кохання    --    легенди  ...

[color="#ff0000"][b][i]
...  Десь    там    лютня    сумує    Гаральдова.
Порохом    струни    припали  ...

То    був    час    вигнання    і    безпуття,
гнітючої    Долі    --    Опали.

Вдармо    струни  ...    Хай    піснь    розбиває
терпіння    зважнілі    тенета,

як    на    свого    Гаральда    --    крізь    віки    і    каміння    --
чекає    княжна    'Лисавета.
[/i][/b][/color]
 
----------------------------------------------
*1  Косови́ця    --    Смерть  у  міфології  язичників-слов’ян.
*2  Оби́да    --    дохристиянська    богиня    Злої    Долі.
*3  Облу́да    --    злий    Дух,    що    зводить    на    манівці,    на      блуканину.
*4  Валга́лла    --    бенкетна    зала    богів,    куди    потрапляли    покійні    вікінги    після    обряду    трупоспалення.    Тіло  померлого    вкладали    на    палубі    його    корабля    і    спалювали    разом    із    ним.

(Зі  збірки  Ірини  Вовк  "Семивідлуння".  З  циклу  історичних  портретів  «ПРАОТЧІ  ЛИКИ  З  ОБРИСОМ  РУСІ».  --  Львів:  Логос,  2008)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ" (продовження 8)

[color="#ff0000"][b]VIII.  Останній  акорд:  ПАРОСТКИ  КИЄВА  НА  ПІВНІЧНИХ  ПРЕСТОЛАХ  [/b][/color]
[i]  «Зів'яла  квітка  в  руській  стороні,
Та  насіння  її  зійшло  на  скелях…»
[b]Давня  епітафія[/i][/b]
 
Коли  дим  великих  битв  розвіявся,  а  море  заспокоїлося,  Єлизавета  Ярославна  зрозуміла,  що  її  власна  історія  ще  не  завершена.  Вона  була  донькою  Ярослава  Мудрого,  і  в  її  жилах  текла  кров  правителів,  які  не  ламаються  під  ударами  долі.  Поховавши  молодшу  Марію  у  холодній  скелястій  землі  Оркнеїв,  вона  міцно  стиснула  руку  своєї  єдиної  вцілілої  дитини  –  старшої  доньки  Інгегерд.  Вона  мала  жити  заради  неї.
Єлизавета  повернулася  до  Норвегії  не  як  переможена,  а  як  величава  королева-мати.  Її  пасинки,  сини  Гаральда  й  Тори,  схиляли  перед  нею  голови,  визнаючи  її  мудрість  та  авторитет.  Роки  стирали  з  її  обличчя  сліди  колишнього  горя,  залишаючи  лише  шляхетну,  майже  святу  суворість.  Скандинавські  хроніки  згадують,  що  згодом,  заради  політичного  спокою  та  безпеки  доньки  Інгегерди,  вона  змогла  розділити  королівський  трон  із  данським  королем  Свеном  II  Естрідсеном.  Це  був  шлюб  без  пристрасті,  але  з  глибокою  державною  гідністю.
Головний  тріумф  Єлизавети  повторився  в  її  дитині.  Старша  донька  Інгегерд  виросла  справжньою  спадкоємицею  київської  династії.  Вона  стала  спочатку  королевою  Данії,  вийшовши  заміж  за  короля  Олафа  I,  а  згодом  –королевою  Швеції  у  шлюбі  з  королем  Філіпом.  Насіння,  посіяне  колись  у  квітучих  садах  Києва,  проросло  на  всіх  головних  престолах  Скандинавії.
[b][i]Єлизавета  Ярославна[/i][/b]  пішла  з  життя  тихо,  наче  втомлене  зимове  сонце.  Вона  закрила  очі  на  чужині,  але  в  останні  хвилини  перед  її  погасаючим  зором  знову  стояв  весняний  Київ,  рясний  білий  цвіт  садів,  золото  Софійського  собору  та  палкий,  юний  вікінг  Гаральд,  який  колись  обіцяв  прихилити  до  її  ніг  увесь  світ.  Він  дотримав  свого  слова  крізь  вогонь,  залізо…  та  саму  смерть.

[i]«Я  залишаюся  на  березі  сірого  моря,  
одягнена  в  чорну  сукню  моєї  самотності.
Твій  голос  більше  не  звучить  у  вісах,  
але  наші  доньки  носитимуть  корони  північних  престолів.
Прощавай,  мій  шалений  скальде.  
Моя  осінь  забирає  твою  зиму,  
але  в  моїх  спогадах  ми  вічно  юні  в  квітучому  Києві».
                                                                                                                         ***
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063639
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ" (продовження 7)

[color="#ff0000"][b]  VII.  КОРОЛЕВА  ТІНЕЙ:  САГА  РОЗБИТОГО  СЕРЦЯ  [/b][/color]
[i]«Там,  де  поліг  король  без  латів,
Розірвалась  тонка  струна  на  Оркнеях…
Стріла  влучила  в  горло  батька,
 а  серце  доньки  зупинилось».
[b]З  саги  про  Гаральда  Сміливого[/b]
[/i]
Вітер  на  Оркнейських  островах  рвав  поли  чорного  плаща  королеви,  наче  благав  повернути  кораблі  назад.  На  порозі  великої  війни  за  англійську  корону  Гаральд  залишив  Єлизавету  та  доньок  у  безпечній  гавані.  Це  було  їхнє  останнє  прощання.  Гаральд,  обтяжений  важкою  сталевою  кольчугою,  востаннє  подивився  на  свою  Еллісів.  У  його  погляді,  загартованому  сотнями  битв,  раптом  прокинувся  той  самий  юний  закоханий  скальд.  Королева  мовчазною  ніжністю  відповіла  на  цей  погляд.  Поруч  короля  відважний  лицар  Ойстен  Орре  міцно  стискав  тендітну  руку  своєї  нареченої,  молодшої  принцеси  Марії.
           –  Ми  повернемося  з  короною  Англії,  –  тихо  промовив  Гаральд,  торкаючись  губами  чола  дружини.  Кораблі  відпливали,  розрізаючи  туман,  а  на  скелях  залишалася  самотня  постать  королеви,  чиє  серце  стискалося  від  смертельного  передчуття.
25  вересня  1066  року  під  Стемфорд-Бриджем  небо  над  Англією  стало  багряним.  Люта,  шалена  битва  забирала  життя  тисяч  вікінгів.  Гаральд  бився  попереду  всіх,  як  розлючений  берсерк,  без  кольчуги,  ведучи  військо  за  собою.  Раптом  ворожа  стріла,  пущена  наче  самою  долею,  пробила  його  горло.  Останній  великий  вікінг  упав  на  чужу  землю,  захлинаючись  кров'ю,  а  поруч  із  ним,  намагаючись  помститися  за  короля,  поліг  і  юний  Ойстен  Орре.  Вогонь  епохи  вікінгів  згас  у  ту  саму  мить.
***
…За  сотні  миль  звідти,  на  скелястих  Оркнеях,  панувала  глибока,  моторошна  тиша.  Юна  Марія  сиділа  біля  вікна,  вишиваючи,  коли  раптом  шовкова  нитка  в  її  руках  затремтіла  і  лунко  розірвалася.  Дівчина  схопилася  на  ноги,  важко  ковтаючи  повітря,  ніби  стріла  пробила  її  власні  груди.  Її  очі  застелив  невимовний  жах,  а  з  блідих  губ  злетів  останній  подих.  Без  жодного  крику,  без  жодної  сльози  вона  впала  на  руки  королеви-матері,  яка  підбігла  до  неї.  Серце  дівчини  зупинилося  в  ту  саму  секунду,  коли  полягли  в  одному  бою  її  батько  –  король  Гаральд  Сміливий  та  коханий  Ойстен.  
Велике  згарище  покрило  світ  Єлизавети.  Коли  залишки  розбитого  флоту  повернулися  до  островів,  принісши  страшну  звістку,  вона  вже  не  плакала.  Ярославна-Еллісів  стояла  на  березі  моря  –  вдова  короля,  мати  померлої  доньки,  Королева  Тіней.  Вона  втратила  чоловіка,  який  колись  завоював  заради  неї  світ,  але  крізь  роки  чекання  і  розлук,  гіркоту  зради  та  крижану  моторошну  велич  північних  фіордів  вона  пронесла  у  своєму  серці  пам'ять  про  тепле  київське  сонце  та  юного  скальда,  який  без  тями  кохав  свою  золотоволосу  княжну  з  Гардарики.

[i]«Чужа  англійська  трава  п'є  твою  гарячу  кров,  мій  берсерку.
У  ту  саму  мить  на  далекій  скелі  
наша  Марія  робить  свій  останній,  важкий  подих.
Стріла  була  одна  на  двох  –  
вона  пробила  твоє  горло  і  розірвала  її  ніжне  серце».[/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063573
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ" (продовження 6)

[color="#ff0000"][b]VI.  ЧУЖІ  БЕРЕГИ  [/b][/color]

[i]«Холодні  хвилі  б'ють  у  чорні  скелі,
І  в  домі  короля  з'явилась  інша…
Та  перша  королева  тримає  спину  рівно».
[b]Зі  скандинавських  хронік[/b]
[/i]
Дракари  розрізали  важкі,  свинцеві  хвилі  Північного  моря,  несучи  Єлизавету  все  далі  від  родинних  обіймів  теплого,  залитого  щедрим  вечірнім  сонцем,  Києва.  Норвегія  зустріла  її  непривітними,  гострими  скелями,  які  чорними  велетнями  врізалися  в  похмуре  брунатне  небо,  та  сизими  туманами  фіордів.  Її  коханий  Гаральд  тепер  належав  не  їй,  а  своїй  короні.  Обличчя  його  потемніло  від  вічних  походів,  а  серце  зачерствіло.  Гаральд  став  королем,  завоювавши  трон  свого  брата  Олафа  Святого  кривавим  мечем  і  страхом,  тож  разом  із  короною  його  характер  перетворився  на  кригу,  наче  його  поцілувала  в  чоло  Снігова  Королева.  Він  більше  не  був  тим  палким  юнаком-скальдом  –  тепер  він  став  Гаральдом  «Гардрадою»,  себто  «Суворим  володарем»,  чиє  крицеве  слово  приносило  смерть.  Київські  сади  батьківського  княжого  терема  залишилися  лише  спогадом.
         …Невдовзі  в  його  замку  з'явилася  жіноча  тінь.  Бажаючи  задобрити  могутню  норвезьку  знать,  Гаральд,  попри  християнський  шлюб  і  протести  церкви,  взяв  собі  другу  дружину  –  рудоволосу  Тору  Торбергсдоттір  з  місцевого  сильного  роду,  горду  і  мовчазну.
Для  вихованої  у  візантійській  розкоші  та  християнській  моралі  Єлизавети  це  був  найважчий  удар.  Коли  Тора  проходила  повз  неї  коридорами  холодного  палацу,  повітря  ставало  гострим,  як  лезо  ножа.  Проте  київська  княжна  не  влаштовувала  сцен  і  не  проливала  сліз  на  очах  у  ворогів.  Вона  тримала  королівську  поставу  як  хоругву,  залишаючись  законною  Еллісів  –  першою  королевою,  чий  рід  походив  від  великих  імператорів.
Гаральд  віддалявся,  його  серце  зачерствіло  у  вічних  походах  проти  Данії,  а  в  ліжку  Тори  вже  підростали  його  сини-спадкоємці  –  Магнус  та  Олаф.
Єдиним  теплом  для  Єлизавети  в  цьому  замерзлому  світі  стали  дві  її  донечки.  Старша,  Інгегерд,  росла  копією  своєї  київської  бабусі  –  розважливою,  гордою  та  сильною.  А  молодша,  Марія,  була  лагідною,  мов  весняний  промінь,  і  мала  очі  батька  –  палкі  й  глибокі.  Самовіддано  і  по-материнськи  ніжно  обіймаючи  дівчаток  біля  каміна  під  рев  зимової  бурі,  Єлизавета-Еллісів  шепотіла  їм  казки  про  далекий  квітучий  Київ,  стольний  город  її  дитинства  і  юності,  їхніх  могучого  та  мудрого  дідуся  –  великого  князя  Русі  Ярослава-Яріцлейва  і  бабусю  Ірину-Інгігерду,  що  в  її  серці  теж  стугонить  королівська  кров  мужніх  вікінгів.  
Вона  вчила  їх  руської  мови,  яка  в  цих  холодних  стінах  звучала  як  таємна  молитва  про  втрачений  рай.  Маленькі  донечки  з  захопленням  слухали  оповіді  своєї  вродливої  матусі-королеви  і  довірливо  тулилися  до  її  шовкових  руських  суконь.  У  дітях  була  її  сила,  її  витримка  і  її  єдиний  порятунок  від  самотності  на  чужинних  берегах  негостинної  Півночі.  

[i]  «Крижані  фіорди  не  знають  милосердя,  
а  твоє  серце,  Гаральде,  стало  холодним,  як  ця  Північ.
Чужа  жінка  ділить  із  тобою  ложе,  
але  моє  коріння  тримає  цей  трон.
Я  зігрію  своїх  доньок  руським  словом  біля  каміна,
 поки  твої  кораблі  посилають  на  Данію  смертельний  вогонь».[/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063535
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ" (продовження 5)

[color="#ff0000"][b]    V.  СОНЦЕ  З  ПІВДНЯ  [/b][/color]

[i]«Згадай,  княжно,  як  ми  колись  прощались,
Які  обітниці  мені  давала…
Тепер  я  тут,  і  золото  Сходу  –  твій  посаг».
[b]  Реконструкція  скальдичної  поезії[/b]
[/i]
Зима  1043  року  сковувала  Київ  кригою,  але  серця  людей  палали  від  хвилювання.  На  дніпровських  схилах  зібрався  натовп,  бо  з  півдня,  пробиваючись  крізь  засніжені  річкові  простори,  сунула  небачена  раніше  сила.  Це  повертався  в  і  н.
Більше  не  було  бідного  вигнанця,  що  шукав  притулку.  До  Києва  входив  змужнілий  тріумфатор  Сходу.  За  роки  служби  у  Константинополі  він  змінився:  засмаг  під  запеклим  південним  сонцем,  роздався  в  плечах,  а  на  його  обличчі  з'явився  ледь  помітний  шрам,  який  тільки  підкреслював  сувору  лінію  вилиць.  Замість  брудних  вікінгських  сорочок  на  ньому  був  розкішний  візантійський  обладунок  полководця,  що  виблискував  золотою  насічкою,  а  за  плечима  розвівався  темно-червоний  плащ.
 Попереду  йшли  воїни  під  прапорами  з  чорним  круком,  а  за  ними  тяглися  сани,  вкриті  важкими  східними  килимами.  Вони  тріщали  під  вагою  скарбів  у  коштовних  скринях,  які  колись  бачили  хіба  що  в  казках:  гори  візантійського  золота,  мішки  з  дорогоцінним  камінням,  кубки,  прикрашені  густою  яскравістю  кольорової  емалі,  відібрані  в  сарацинських  емірів,  та  сувої  безцінного  легковійного  шовку.  Гаральд  стримав  свою  обіцянку  –  він  привіз  Ярославу  Мудрому  багатство,  здатне  купити  половину  Європи.
Але  сам  він  не  дивився  на  золото.  Гаральд,  у  важких  позолочених  латах,  сидів  на  вороному  коні  й  шукав  поглядом  лише  одне  вікно.  На  площі  перед  ганком  княжого  палацу  його  уже  чекали  бояри  та  старша  дружина.
Великі  двері  княжого  терему  відчинилися.  На  поріг  вийшов  Ярослав  Мудрий,  а  за  його  спиною,  на  галереї,  у  весільному  білому  вбранні  стояла  Єлизавета.  За  десять  років  розлуки  вона  розквітла,  ставши  справжньою  володаркою,  чия  краса  була  спокійною  і  величною,  мов  зимове  сонце.
Гаральд  спішився,  передав  повіддя  слузі  і  впевненим  кроком  наблизився  до  помосту.  Його  кроки  по  засніженому  подвір’ю  відлунювали  залізом.  Він  підійшов  до  Ярослава,  але  замість  того,  щоб  схилити  голову  перед  великим  князем,  він  лише  приклав  руку  до  серця,  як  то  велів  звичай  воїнів  і  витягнув  з-під  обладунків  той  самий  шматочок  шовку  зі  срібним  оберегом-лунницею.  Вузол  був  цілим.  Срібло  потемніло  від  крові  та  поту  десятків  битв,  але  вистояло!
–  Вітаю  тебе,  конунгу  Яріцлейве,  я  виконав  твою  умову,  –  голос  Гаральда  пролунав  глибоко  й  сильно,  перекриваючи  шум  двору.  –  Моє  ім'я  знають  від  Сицилії  до  Константинополя.  Я  пройшов  через  шторми  трьох  морів  і  випалив  пустелі  Півдня.  Моя  армія  чекає  на  мій  наказ.  Я  привіз  золото,  якого  вистачить  на  три  королівства,  але  приїхав  сюди  не  за  землею.  Тепер  я  питаю  тебе,  великий  руський  княже:  чи  гідний  я  тримати  руку  твоєї  доньки?
Він  підняв  очі  вище  –  туди,  де  на  галереї,  тримаючись  рукою  за  різьблені  перила,  стояла  Єлизавета.  Його  погляд  зустрівся  з  її  очима,  і  в  цьому  погляді  не  було  покірності  –  лише  затята,  випалена  роками  чекання  вимога.  Він  повернувся  до  Ярослава  і  додав:
–  Я  написав  шістнадцять  віс  про  твою  доньку,  конунгу.  І  сьогодні  я  прийшов  за  своєю  нагородою.                            
Ярослав  Мудрий  уважно  подивився  на  вікінга,  потім  на  свою  доньку,  у  чиїх  очах  уперше  за  багато  років  тремтіли  сльози  безмежного  щастя.  Старий  князь  ледь  помітно,  але  гордо  посміхнувся.
–  Ти  довів  своє  право,  Гаральде,  –  відповів  Ярослав  і  зробив  крок  убік,  звільняючи  шлях.  –  Забирай  свою  королеву.
               Гаральд  підійшов  до  Єлизавети.  Він  повільно  зняв  залізну  рукавицю  і  вперше  за  довгі  роки  торкнувся  її  теплої,  ніжної  щоки.
                 –  Твоє  срібло  зберегло  мені  життя,  Еллісів,  –  тихо,  так,  щоб  чула  лише  вона,  прошепотів  воїн.  –  Тепер  я  віддам  усе  це  життя  тобі.
                 –  Я  знала,  що  ти  повернешся,  мій  соколе,  –  відповіла  вона,  і  її  пальці  переплелися  з  його  великою,  шрамованою  долонею.
           За  кілька  днів  під  склепінням  величної  Софії  Київської,  серед  сяйва  тисяч  свічок  та  співу  хорів,  вони  стали  чоловіком  і  дружиною.  Увесь  Київ  гуляв  на  цьому  весіллі,  де  крицеві  мечі  суворої  Півночі  та  розкіш  Сходу  поєдналися  під  благословенням  руської  землі.  Це  був  момент  їхнього  найвищого,  абсолютного  тріумфу  –  мить,  коли  казка  вигнанця  стала  живою  історією  великого  кохання.

[i]«Сніг  на  київських  валах  тане  від  тупоту  моїх  коней
 і  блиску  мого  золота.
Подивися  на  мене,  Еллісів:  я  повернувся  не  найманцем  —
 я  прийшов  за  тобою  як  король.
Під  склепінням  Софії  наші  руки  єднаються,
 і  тисячі  свічок  плачуть  від  щастя,  що  здолало  час».  [/i]

Далі  буде.
                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063460
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ" (продовження 4)

[color="#ff0000"][b]IV.  ВУЗЛИ  ПАМ'ЯТІ[/b][/color]

[i]«Залізо  може  пробити  щит,  
крига  може  скувати  море,  
але  шовковий  вузол  вірності  не  розірве  навіть  смерть».
[b]З  давньої  скандинавської  саги
[/i][/b]
Ніч  перед  відплиттям  була  холодною  й  мовчазною.  Великі  кораблі-дракари  вже  погойдувалися  на  водах  Дніпра,  готові  рушити  на  південь,  до  далекої  й  чужої  Візантії.  Гаральд  перевіряв  зброю  біля  берегової  смуги,  коли  з  прибережного  туману,  наче  привид,  виринула  постать  у  темному  плащі  з  відкинутим  капюшоном.  Це  була  вона.
Вони  не  мали  права  говорити  після  суворого  наказу  князя,  але  закохані  не  знають  законів.  Єлизавета  підійшла  впритул.  Її  обличчя  було  блідим,  але  очі  палали  рішучістю.  Вона  мовчки  взяла  його  велику  руку  і  поклала  на  долоню  тонку  срібну  підвіску  –  витончений  київський  оберіг-лунницю,  переплетений  із  норвезьким  рунічним  вузлом  захисту,  який  вона  сама  вишила  срібною  ниткою  на  клаптику  свого  шовкового  пояса.
                   –  Мій  батько  забирає  в  тебе  право  на  моє  ім'я,  –  тихо,  ледь  чутно  прошепотіла  вона,  дивлячись  прямо  в  його  душу.  –  Але  він  не  може  забрати  мою  волю.  Носи  це  біля  серця,  Гаральде.  Нехай  це  срібло  береже  тебе  від  візантійської  зради,  сарацинських  стріл  і  морських  штормів.  Поки  цей  вузол  цілий  –  я  чекаю.  Пам'ятай:  твоя  смерть  вб'є  і  мене.
Гаральд  притиснув  оберіг  до  губ,  а  потім  сховав  його  під  кольчугу,  туди,  де  шалено  билося  серце.
                   –  Я  повернуся  королем,  Еллісів.  Твоє  срібло  стане  моїм  щитом,  –  відповів  він.  Вони  не  поцілувалися  –  лише  зіткнулися  поглядами,  у  яких  єдналися  дика  пристрасть  і  невимовна  туга.  За  мить  вона  зникла  в  тумані,  лишивши  на  його  губах  присмак  річкової  прохолоди.
...А  далі  почалися  роки,  що  тяглися,  мов  нескінченна  зимова  ніч.
Для  Гаральда  це  були  роки  вогню  та  заліза.  Під  палючим  сонцем  Африки,  на  крутих  скелях  Сицилії  та  в  розкішних,  але  підступних  палацах  Константинополя  він  став  легендою.  Його  називали  «Грозою  болгар»  та  «Оком  імператора».  Його  меч  не  знав  жалю,  а  скрині  наповнювалися  небаченим  золотом  Сходу.  Кожного  разу,  коли  смерть  підходила  надто  близько,  коли  візантійські  інтриги  намагалися  отруїти  його,  або  ворожий  клинок  ковзав  по  обладунках,  він  стискав  крізь  залізо  кольчуги  маленький  срібний  оберіг  київської  княжни.  І  виживав.  У  кривавому  диму  битв  він  не  чув  криків  поранених  –  він  чув  шелест  київських  садів  і  складав  свої  знамениті  віси,  де  кожен  куплет  закінчувався  тужливим  стогоном:  «А  проте  дівчина  з  руської  країни,  що  в  короні  сяє,  мене  не  приймає…».

[i]«Кров  на  моїм  мечі  не  сохне,
Спис  мій  ранить  ворогів  у  битвах…
А  проте  дівчина  з  руської  країни,
Що  в  короні  сяє,  мене  не  приймає».[/i]

Для  Єлизавети  це  були  роки  тиші  та  витримки.  Поки  її  сестри  виходили  заміж  за  європейських  монархів,  вона  залишалася  в  Києві  –  горда,  мовчазна  й  недосяжна.  Батько  пропонував  їй  інших  наречених,  але  вона  лише  хитала  головою,  дивлячись  на  південь,  туди,  куди  пливуть  дніпровські  води.  Вона  знала,  що  десь  там,  за  морями,  її  лицар  перетворює  світ  на  попелище,  щоб  принести  їй  до  ніг  попіл  і  золото.  Вона  ткала,  читала  книги,  молилася  в  Софійському  соборі,  а  вечорами  виходила  на  вали  Києва,  підставляючи  обличчя  вітру,  який  прилітав  із  півдня.  Вітер  пахнув  морем,  порохом  і  гарячою  кров'ю  –  вітер  шепотів  їй,  що  Гаральд  живий.
                             [i][b]  Він:  [/b]Палюче  сонце  Сицилії  випалює  очі,
                                                 але  кривавий  дим  безсилий  проти  твого  обличчя.
                     [b]Вона:  [/b]Вітер  із  півдня  приносить  запах  пороху  та  чужого  моря,  
                                           але  я  знаю  –  ти  дихаєш.
           [b]  Разом:  [/b]Між  нами  тисячі  миль  і  сотні  чужих  життів,  
                                     але  срібло  на  твоїх  грудях  не  темніє.
[/i]
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063418
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ" (продовження 3)

[color="#ff0000"][b]ІІІ.  ВАГА  КОРОНИ
[/b][/color]
[i]«Мудрий  правитель  не  важить  сльози,  
він  важить  залізо  на  терезах  держави».
         [b]  Давньоскандинавська  мудрість
 [/i][/b]
Тереми  великого  князя  дихали  прохолодою  та  запахом  воску.  Ярослав  Мудрий  сидів  біля  дубового  столу,  заваленого  сувоями,  книгами  та  картами.  Його  погляд  –  глибокий,  проникливий,  який  бачив  людей  наскрізь  –  зараз  був  спрямований  на  юного  норвежця.  Гаральд  стояв  перед  ним  рівно,  розправивши  широкі  плечі,  але  повітря  в  кімнаті  здавалося  важким,  наче  перед  грозою.
–  Ти  сміливий  воїн,  Гаральде,  –  спокійно,  але  вагомо  почав  Ярослав,  не  підводячи  голосу.  –Твій  меч  добре  послужив  мені  в  походах  на  поляків.  Але  ти  просиш  у  мене  те,  що  дорожче  за  будь-які  землі.  Ти  просиш  руку  моєї  Еллісів.
–  Я  кохаю  її,  княже,  –  відрубав  Гаральд,  і  в  його  очах  спалахнув  знайомий  упертий  вогонь.  –  І  вона  згодна  чекати  на  мене.  Я  клянуся,  що  захищатиму  її  до  останнього  подиху.
Ярослав  повільно  підвівся  з  крісла.  Його  важкий  крок  відлунював  від  кам'яних  плит.  Він  підійшов  до  вікна,  з  якого  було  видно  величний,  розбудований  ним  Київ.
–  Кохання  –  це  прекрасна  пісня  для  твоїх  віс,  скальде,  –  гірко  посміхнувся  князь,  повернувшись  до  юнака.  –  Але  коханням  не  нагодуєш  армію  і  не  захистиш  кордони  від  печенігів.  Подивися  на  мене.  Я  не  лише  батько,  я  –володар  Гардарики.  Мої  доньки  –  це  мої  посли,  мої  союзи,  мій  мир  із  сусідами.  Що  ти,  вигнанець  без  клаптика  землі,  можеш  дати  моїй  доньці?  Обіцянки?  Життя  в  наметі  під  час  твоїх  вічних  блукань?
Гаральд  стиснув  кулаки  так,  що  затріщали  шкіряні  рукавиці.
–  Я  здобуду  трон!  –  палко  вигукнув  він.  –  Я  поверну  собі  Норвегію!
–  Коли?  –  Ярослав  підійшов  упритул  до  Гаральда,  і  його  голос  став  гострим,  як  криця.  –  Через  десять  років?  Через  двадцять?  Чи  тоді,  коли  твої  кістки  зогниють  у  якійсь  безіменній  битві?  Держава  не  чекає  на  твої  подвиги,  хлопче.  Мені  потрібен  союзник  сьогодні.  Мені  потрібен  король,  а  не  найманець.
У  кімнаті  повисла  тиша.  Гаральд  важко  дихав,  його  гордість  була  поранена,  але  він  розумів  кожне  слово  старого  князя.  Залізний  закон  правителів  не  знав  жалю.
Ярослав  пом'якшав,  побачивши,  як  міцно  юнак  тримає  удар.  Він  поклав  свою  важку,  мудру  руку  на  плече  вікінга.
  –  Я  не  виганяю  тебе,  Гаральде.  І  я  не  кажу  «ні».  Я  даю  тобі  шанс.  Світ  великий.  На  півдні  є  Константинополь,  там  шукають  відважних  воїнів.  Іди  туди.  Здобудь  золото,  якого  вистачить  на  утримання  армії.  Здобудь  славу,  яка  змусить  твоїх  ворогів  у  Норвегії  тремтіти  від  самого  твого  імені.  Повернися  сюди  не  з  мечем  найманця,  а  з  короною  правителя.  Тоді  двері  мого  дому  будуть  відчинені  для  тебе.  А  до  того  часу  –  не  смій  тримати  мою  доньку  за  руку.
Гаральд  глибоко  вклонився  князю.  У  його  серці  більше  не  було  образи  –там  народився  холодний,  тверезий  розрахунок  воїна.  Він  знав,  що  Ярослав  послав  його  на  найважчий  бій  у  його  житті.  Бій  із  самим  часом.
  –  Я  повернуся,  великий  княже,  —  тихо,  але  залізно  промовив  Гаральд.  –  І  твої  золоті  тереми  померкнуть  поруч  із  тим  багатством,  яке  я  принесу  твоїй  доньці.
[i]
«Срібний  місяць  сховався  під  кольчугу,  
залізна  відмова  князя  запеклася  на  губах.
Ти  зв'язала  срібний  вузол  на  моїй  долоні
 й  прошепотіла:  «Чекаю».
Тепер  мій  шлях  лежить  крізь  пекло,
 але  цей  вузол  тримає  мою  душу  міцніше  за  щит».[/i]

Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063338
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ" (продовження 2)

[color="#ff0000"][b]ІІ.  НІЧНИЙ  ДІАЛОГ  У  САДУ
[/b][/color]
[i]«Коли  бракує  слів,  говорить  тиша  саду…»,
«У  тиші  шат  нічних  заговорив  мій  дух…»,
«У  нічному  саду  навіть  тіні  шепочуть  про  любов».[/i]
[b]Поетичні  метафори  давньоскандинавських  саг
[/b]
Травнева  ніч  опустилася  на  Київ,  густа  й  тепла,  напоєна  ароматами  рясного  весняного  цвіту.  Пахло  молодим  листом,  розімлілою  від  денного  сонця  землею  та  солодким,  п’янким  бузком.  Світло  місяця  сріблило  високі  дахи  княжого  терема,  перетворюючи  різьблені  дерев’яні  балкони  на  крихке  мереживо.
[color="#ff0000"][b]Гаральд[/b][/color]  стояв  у  тіні  старої  яблуні  княжого  саду,  закинувши  голову  догори  –  туди,  де  у  вікні  терема  мерехтів  вогник.  Він  тримав  у  руках  рунічну  дощечку,  на  якій  щоночі  висікав  нові  вірші,  але  слова  здавалися  йому  занадто  важкими,  наче  каміння.
Шелест  легковійних  шат  за  спиною  змусив  його  здригнутися.  Обернувшись,  він  затамував  подих:[color="#ff0000"]  [b]Єлизавета[/b][/color]  стояла  в  променях  місячного  світла,  схожа  на  чарівну  мавку  з  тутешніх  казок.    У  білій  нічній  сорочці,  з  розпущеним  волоссям  кольору  стиглого  жита,  що  м’яко  лягало  на  плечі,  вона  здавалася  неземною  істотою.
–  Тобі  не  спиться,  чужинцю?  –  її  голос  прозвучав  стримано,  але  в  ньому  бриніла  цікавість.  –  Мої  служниці  кажуть,  що  норвезький  принц  блукає  під  моїми  вікнами,  наче  вовк,  якого  вигнали  з  лісу.
Гаральд  зробив  крок  уперед,  і  місячне  світло  вихопило  його  обличчя  –  юне,  але  вже  позначене  першими  шрамами.  Він,  принц  Норвегії,  який  не  боявся  ні  штормів  Північного  моря,  ні  запеклих  ворогів,  зараз  затамував  подих.  Його  серце  калатало  так  сильно,  наче  він  збирався  у  свій  найперший,  найнебез-печніший  бій.
–  Вовк  шукає  свою  зірку,  княжно,  –  відповів  він,  тримаючи  руку  на  руків’ї  меча,  щоб  приховати,  як  вона  тремтить.  –  Моя  батьківщина  забрала  в  мене  все.  Але  тут,  у  твоєму  місті,  я  знайшов  те,  заради  чого  варто  жити.  Я  пишу  вірші  про  тебе,  Еллісів.  Моя  мова  груба,  вона  створена  для  битв,  але  твоє  ім’я  звучить  у  ній,  як  найсолодша  музика.  
Його  голос,  зазвичай  гучний,  звичний  перекрикувати  рев  хвиль,  зараз  звучав  упокорено  тихо.  Це  були  його  перші  віси  про  любов,  народжені  в  серці  далеко  від  холодних  батьківських  скель:

[color="#ff0000"][i]«Слухай  мене,  Еллісів,  королево  моїх  думок.
Мій  дракар  знає,  як  різати  сірі  шторми,
 мої  руки  знають,  як  тримати  щит  під  градом  стріл.
Але  перед  твоєю  красою  моє  залізо  плавиться,  як  весняний  сніг.
Я  прийшов  до  Гардарики  вигнанцем,  без  землі  та  золота,
 але  знайшов  тут  скарб,  дорожчий  за  всі  королівства.
Твої  коси  –  це  сонце  мого  нового  дня,  
твої  очі  –  спокійне  небо,  якого  я  ніколи  не  знав.
Нехай  твій  батько  віддає  твоїх  сестер  за  володарів  світу,
 але  я  клянуся  кожним  подихом:
Я  переверну  цей  світ,  я  змушу  престоли  тремтіти,  
я  залию  золотом  і  славою  кожен  твій  крок.
Тільки  дозволь  мені  бути  твоїм  лицарем.
Тільки  дозволь  мені  співати  про  тебе,
 поки  моє  серце  б’ється  під  цим  чужим,  але  таким  рідним  небом…»[/i][/color]

Він  замовк,  і  над  садом  знову  повисла  тиша,  порушувана  лише  далеким  шумом  Дніпра  та  шелестом  трави.  Єлизавета  слухала,  затамувавши  подих.  Вона  ніколи  не  чула  такої  мови  –  дикої,  нестримної,  але  водночас  сповненої  невимовного,  чистого  ліризму.
Княжна  підійшла  ближче.  Вона  подивилася  на  його  великі,  обвітрені  руки,  які  звикли  тримати  зброю.
–  Ти  співаєш  мені  про  кохання,  Гаральде,  –  сумно  посміхнулася  вона,  і  в  її  очах  відбилися  холодні  зорі.  –  Але  що  ти  знаєш  про  нього?  Ти  принц  без  трону.  Мій  батько  –  великий  князь,  він  віддає  моїх  сестер  за  королів  Франції  та  Угорщини.  Моя  доля  –  це  велика  політика,  а  не  романтичні  віси  мандрівного  скальда.  Що  ти  можеш  мені  запропонувати,  окрім  своїх  гарних  слів  та  цього  меча?
Ці  слова  поранили  його  глибше,  ніж  будь-яке  залізо.  Гаральд  опустився  на  одне  коліно  прямо  на  вологу  від  роси  траву.  Він  підняв  на  неї  погляд,  у  якому  палала  шалена,  дика  рішучість  Півночі.
–  Зараз  у  мене  немає  нічого,  окрім  мого  імені  та  моєї  вірності,  –  гаряче  прошепотів  він,  і  його  голос  вібрував  від  емоцій.  –  Але  пообіцяй  мені  одну  річ,  Еллісів.  Тільки  одну.  Пообіцяй,  що  ти  не  віддаси  своє  серце  нікому,  поки  я  не  повернуся.  Я  піду  на  край  світу.  Я  наймуся  до  імператора  Візантії,  я  залию  золотом  і  славою  кожен  твій  крок.  Я  завоюю  для  тебе  трон,  який  буде  вищим  за  всі  королівства  Європи!  Тільки  чекай  на  мене.
Єлизавета  дивилася  на  цього  палкого  юнака,  і  її  серце,  яке  досі  було  спокійним  і  безпристрасним,  раптом  забилося  швидше.  Вона  відчула  дику,  первісну  силу  його  віри.  Дівчина  повільно  простягнула  руку  і  торкнулася  його  золотавого  волосся.
–  Залізо  твого  меча  дуже  гаряче,  Гаральде,  –  прихильно  мовила  вона,  і  в  її  голосі  вперше  з'явилися  нотки  ніжності.  –  Добре.  Я  буду  чекати.  Але  пам'ятай:  мій  батько  не  чекатиме  вічно.  Повернися  королем,  або  не  повертайся  зовсім.
Юна  княжна  повільно  зняла  з  плеча  тонку  шовкову  хустку,  що  була  оповита  пряними  пахощами  трав  із  київських  лук,  і  випустила  її  з  рук.  Хустка,  мов  птаха  із  білими  крильми,  упала  прямо  до  ніг  Гаральда.  
Ярославна  розвернулася  і  зникла  в  темряві  терема,  залишивши  його  наодинці  з  нічним  вітром.  Гаральд  підвівся  з  колін,  заховавши  розпашіле  від  хвилювання  обличчя  у  ніжні  обійми  дарованого  шовку.  У  цей  момент  у  тіні  київських  яблунь  народився  великий  відважний  воїн-берсерк,  і  водночас  –  останній  великий  король,  готовий  спалити  земну  кулю  заради  однієї  посмішки.
Він  більше  не  був  вигнанцем.  У  нього  з'явилася  мета,  заради  якої  він  був  готовий  завоювати  весь  світ.

[i]«Травневий  Київ  пахне  білим  цвітом,
 а  твої  очі  синіють  наче  небо  над  Дніпром.
 У  моїх  руках  лише  вітер  і  важкий  батьківський  меч,  
але  серце  раптом  стало  крихким,  мов  перша  крига.  
Я  викую  тобі  трон  із  сонця,  дівчино  з  руської  країни,
 якщо  ти  дозволиш  мені  просто  дивитися  на  твій  слід  у  траваx».[/i]
               
Далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063246
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ" (продовження 1)

[color="#ff0000"][b]І.  ВЕСНА  У  ГАРДАРИЦІ  
[/b][/color]
                     [i]«Я  мандрував  по  всіх  усюдах,
                           Мій  корабель  літав  по  хвилях,
                           Я  завоював  міста  і  гори  золота…
                           А  проте  дівчина  з  руської  країни,
                         Що  в  короні  сяє,  мене  не  приймає».[/i]
                       [b]Гаральд  Сміливий,  «Віси  радості»
     (з  віс  Гаральда  до  Еллісів  у  перекладі  Івана  Франка)[/b]

Коли  на  подвір’я  великого  князя  вперше  ступив  цей  чужинець,  Київ  потопав  у  білому  цвіті  садів.  Юний  норвезький  принц  Гаральд,  який  щойно  втік  від  смерті  та  поразки  на  батьківщині,  мав  у  кишенях  лише  вітер,  а  в  руках  –  важкий  родинний  меч.  Але  коли  він  підвів  очі  на  княжі  тереми,  увесь  його  світ  звузився  до  одного  силуету.
На  балконі,  у  променях  лагідного  руського  сонця,  стояла  вона  –  Єлизавета.  Одинадцятирічна  княжна,  тонка,  мов  молода  береза,  із  косами  кольору  стиглого  жита  та  очима,  у  яких  відбивалося  глибоке  сине  небо  Дніпра.  Вона  дивилася  на  світ  із  тією  спокійною,  гордою  мудрістю,  яка  дарується  лише  донькам  великих  правителів.
Для  Гаральда  ця  з’ява  була  як  удар  блискавки  серед  ясного  неба.  Серце  суворого  північного  воїна,  випещене  штормами  та  битвами,  раптом  розтануло,  наче  крига  під  весняним  сонцем.  Обличчя  його  спалахнуло,  а  зазвичай  впевнений  голос  здригнувся,  коли  він  спробував  заговорити.  Він,  який  не  боявся  ні  заліза,  ні  ворогів,  занімів  перед  цією  дівчинкою  в  шовковій  сукні.
У  ту  саму  мить  у  його  душі  прокинувся  поет.  Усе  кохання,  уся  пристрасть  дикої  Півночі  вилилися  в  перші  несміливі  рядки  його  віс.  Гаральд  дивився  на  неї  і  подумки  клявся:  він  пройде  крізь  вогонь  і  воду,  підкорить  південні  моря,  завоює  гори  золота  і  схилить  до  її  ніг  цілі  королівства.  Вона  була  його  недосяжною  зіркою,  його  прекрасною  музою  з  Гардарики.  А  юна  Єлизавета  лише  злегка  посміхнулася  кутиками  губ,  ще  не  знаючи,  що  цей  палкий  погляд  норвезького  лицаря  щойно  назавжди  змінив  хід  її  долі.

             [i]    «Юний  вигнанець  дивиться  на  те́реми  –
                     Навколо  квітнуть  київські  сади,
                     Палає  сонце  на  шовкових  шатах...
                     Ось  мовчазний  початок  тої  пісні,  яку
               Співатиме  він  попри  шторм  і  дим  походів.
                     Вона  –  сердечних  віс  далека  муза,
                     Він  –  раб  її  очей  віднині  й  до  кінця».[/i]
               
                                                             **
[color="#ff0000"][i]
«Ще  будуть  шторми,  і  грецький  вогонь,
І  золото  дальніх  країн,
Та  вище  за  все  –  тепло  від  долонь,
Яких  не  торкався  він.

Попереду  світ,  завойований  вщерть,
І  віси,  що  серце  ятрять.
Там,  де  за  кроком  чатує  смерть,
Очі  її  зорять».[/i]


[/color]

[i]Далі  буде.
[/i]
               
                                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063205
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2026

Ірина Вовк. "ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА: САГА ПРО ЛЮБОВ"

           [color="#ff0000"]    [b]  У  СВІТІ  ІЗ  КРИГИ  І  КРИЦІ...[/b][/color]
У  літописах  суворої  Півночі  та  на  пергаментах  золотоверхого  Києва  залишилися  слова,  які  досі  пахнуть  морською  сіллю,  річковою  прохолодою  та  гарячою  кров’ю.  Це  історія  про  Єлизавету,  старшу  доньку  Ярослава  Мудрого,  яку  скандинавські  саги  навіки  нарекли  прекрасним  ім'ям  [color="#ff0000"][b]«Еллісів»[/b],[/color]  та  [color="#ff0000"][b]Гаральда  Сміливого[/b]  [/color]–  лицаря,  поета  і  одержимого  боєм  берсерка*,  чий  трон  стояв  на  кістках  ворогів,  але  чия  душа  належала  лише  одній  жінці.
Світ  Скандинавії  був  витесаний  із  криги  та  криці.  Світ  Русі  –  витканий  із  шовку,  мудрості  та  золотого  сонця.  Вони  не  мали  зустрітися.  Юний  принц  у  кривавому  лахмітті  родинних  утрат  прийшов  до  Києва  як  жебрак,  але  коли  його  погляд  зустрівся  з  очима  одинадцятирічної  княжни  на  високих  галереях  княжого  терема,  народилася  легенда,  яка  змінила  мапу  Європи.
Це  подорож  великого  почуття  «крізь  віки  і  каміння»…  Крізь  царську  розкіш  Константинополя,  де  Гаральд  став  живим  щитом  імператорів,  і  прохолоду  київських  соборів,  де  Єлизавета  ткала  вузли  пам'яті  на  своєму  поясі.  Це  розповідь  про  те,  як  важко  втримати  кохання,  коли  на  твоїй  голові  з’являється  корона,  і  як  містичний  зв'язок  душ  виявляється  міцнішим  за  смерть  у  кривавий  день  під  Стемфорд-Бриджем.
[i]Перегорніть  сторінку!  Послухайте,  як  крізь  століття  важка  залізна  зброя  вікінгів  і  досі  шепоче  ніжні  слова  любові  руською  мовою…
[/i]
                                                           

***

Золоте  ранкове  сонце  повільно  підіймалося  над  Горою,  зафарбовуючи  маківки  нових  церков  у  колір  стиглого  меду.  Київ  прокидався  гучно  й  розлого.  З  боку  Подолу  вже  доносився  багатоголосий  гул  великого  торжища,  де  сперечалися  грецькі,  німецькі  та  хазарські  купці,  а  з  кузень  летів  ритмічний  брязкіт  заліза.  Повітря  міста  було  густим  і  багатошаровим:  у  ньому  змішувався  сирий  подих  Дніпра,  гострий  запах  кінського  гною  на  дерев'яних  мостових,  аромат  свіжоспеченого  житнього  хліба  та  солодкуватий,  ледь  чутний  димок  дорогого  ладану,  що  виривався  з  дверей  Софійського  собору.
У  високому  княжому  теремі  Ярослава  Мудрого  панувала  інша,  велична  тиша.  Тут  не  було  закіптявілих  стін  чи  чаду,  як  у  напівземлянках  простолюду,  де  печі  палилися  «по-чорному».  У  просторій  світлиці,  викладеній  мармуром  та  рідкісними  шиферними  плитами,  пахло  воском  і  сушеною  лавандою.  Великі  кахляні  печі  надійно  тримали  тепло.
[color="#ff0000"][b]Єлизавета  [/b][/color]стояла  біля  вікна,  чекаючи,  поки  служниці  завершать  її  ранковий  туалет.  Поверх  тонкої  сорочки  з  вибіленого  льону  на  неї  одягли  довгу  сукню  з  важкого  візантійського  шовку  –  глибокого  синього  кольору,  наче  вода  в  осінньому  морі.  Плечі  дівчини  покривав  темно-червоний  оксамитовий  плащ,  скріплений  на  праве  передпліччя  масивною  золотою  фібулою,  прикрашеною  емаллю.  Кожен  її  рух  супроводжувався  тихим,  кришталевим  передзвоном:  то  погойдувалися  срібні  колти,  прикріплені  до  її  головного  убору,  і  злегка  торкалися  важкої  шийної  гривни.  Єлизавета  знала,  що  цей  передзвін  –  це  голос  її  особливого  княжого  статусу,  голос  доньки  наймогутнішого  володаря,  «конунга  Гардаріки».
Сьогодні  у  гридниці  палацу  готувався  великий  бенкет.  Кухарі  вже  збилися  з  ніг,  розставляючи  на  довгих  дубових  столах  срібний  та  олов'яний  посуд.  З  погребів  підіймали  величезні  сулії  з  грецьким  вином  та  бочки  з  тридцятирічним  хмільним  медом.  На  величезних  тарелях  викладали  дичину:  запечені  стегна  вепрів,  диких  качок  та  величезних  дніпровських  осетрів,  прикрашених  зеленню  та  моченими  у  вині  ягодами.  Навіть  повітря  тут  пахло  святом  –  імбиром,  корицею  та  дичиною,  що  смажилася  на  рожнах  у  великій  поварні.
Все  було  готове  до  прийому  гостей.  Залишалося  лише  дочекатися,  коли  кроки  іноземних  послів  –  і  одного  молодого  норвезького  воїна  –  пролунають  на  княжому  дворі.

*[i]Берсерк  [/i][i]–  лютий  воїн  в  скандинаво-германському  світі,  здатний  змітати  все  на  своєму  шляху.  Дослівно  «перевертень»,  «людина-ведмідь».
[/i]
[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063182
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2026

Ірина Вовк. А ВОДА ПО КАМЕНЮ (Епітафія)

[color="#ff0000"][b]ЕПІТАФІЯ
[/b][/color]
Тут  спочиває  Той,  хто  зводив  храми  на  руїнах  власного  серця.
Князь,  що  тримав  небо  над  Руссю,
поки  його  власна  земля  йшла  з-під  ніг  у  глибини  річкові.

Ліворуч  від  нього  –  [color="#ff0000"][b]Любава,[/b][/color]
тиха  течія  його  юності,  що  втопила  в  собі  його  перші  сни.
Вона  –  жива  вода,  що  стікає  по  каменю.

Праворуч  –  [color="#ff0000"][b]Інгігерда,[/b][/color]
сталеве  сонце  його  зрілості,  що  тримало  межі  й  трони.
Вона  –  стіни,  що  вистояли  у  штормах.

А  над  ними,  у  золотому  мареві  куполів,  –  [color="#ff0000"][b]Неждана,[/b][/color]
юна  душа,  що  обрала  висоту,  аби  стати  ангелом  Софії.
Вона  –  світло,  що  пронизує  темряву  віків.

Подорожній,  зупинись  і  збагни:
[i][b]Мудрість  не  в  тому,  щоб  не  втрачати,
а  в  тому,  щоб  із  уламків  втрат  збудувати  Вічність.[/b][/i]
[color="#ff0000"][b]АМІНЬ.[/b][/color]
                                                     12  квітня  –  12  травня  2026  року
                                                                                                                                                                             Львів
                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2026

Ірина Вовк. А ВОДА ПО КАМЕНЮ (продовження 6)

[color="#ff0000"][b]БІЛИЙ  САРКОФАГ:  НІЧ  НА  СТРІТЕННЯ  ДЛЯ  КНЯЗЯ  ЯРОСЛАВА
[/b][/color]
На  схилі  віку,  коли  вишгородські  вітри  стали  надто  холодними,  Ярослав  сів  на  березі  свого  життя,  де  зустрілися  дві  стихії:  Любов  і  Мудрість.  
Перед  його  внутрішнім  зором,  мов  у  мутних  водах  Дніпра,  пропливали  дорогі  жіночі  обличчя:  Анна,  що  виринала  загубленою  тінню  у  цар-палатах  Новгорода,  Любава,  що  кликала  його  з  берегів  своєї  юності,  та  Інгігерда,  яка  чекала  його  у  білій  тиші  божих  осель.  
  Він  помирав  у  Вишгороді,  на  руках  у  сина  Всеволода.  Мудрість,  що  десятиліттями  будувала  храмові  стіни  й  творила  закони,  тепер  стискалася  до  останнього,  короткого  подиху.  «Ти  бачиш,  –  шепотів  він  сам  до  себе,  –  я  намагався  зв’язати  землю  з  небом,  але  залишився  розіп’ятим  між  глибиною  і  висотою».
Він  молився,  коли  били  соборні  дзвони  Софії.  Молився,  промовляючи  припорошені  часом  імена,  на  відпущення  і  покаяння:  «Пом’яни  Боже  у  Царстві  своїм  рабу  божу  Анну  і  сина  мого  Іллю».  Соборні  дзвони  Софії  стольного  Києва  і  старого  Новгорода  відлунювали  в  унісон,  розносячи  Ярославів  шепіт  аж  ген  у  захмарні  оселі.
Він  згадував  Любаву.  Вона  була  його  натхненним  початком,  тою  темною  трунком-водою  з  Наддеснянських  побереж,  що  забрала  його  ніжність  на  саме  дно.  Вона  була  тишею  розбитого  серця,  яку  він  намагався  заглушити  гуркотом  будівельних  плит,  але  та  заворожена  вода  завжди  поверталася  до  нього  в  дощові  дні,  нагадуючи,  що  першу  любов  неможливо  замурувати  в  камені  –  її  можна  тільки  оплакати.
А  потім  він  дивився  вгору,  туди,  де  в  золотих  променях  танула  Любавина  Неждана.  Його  юна  князівна,  що  полетіла  в  небо  з  риштувань  Софії,  стала  його  висотою.  Вона  була  жертвою  його  гордині,  його  платою  за  право  називатися  Мудрим.  Одна  пішла  в  глибінь,  інша  –  у  вись,  залишивши  його  посередині,  на  тонкій  межі  між  берегами,  де  він  тримав  у  руках  важку  корону.  «Чи  вартувала  ця  Мудрість  хоч  однієї  вашої  усмішки?»  –  питав  він  у  порожнечі.
Але  відповіддю  був  лише  шелест  очерету  і  передзвін  обох  Софій.  Він  збагнув:  його  життя  було  мостом,  збудованим  над  прірвою  втрат.  Княжна  Анна  дала  йому  коріння  в  цій  землі,  Любава  з  Нежданою  дали  йому  очі,  щоб  дивитися  в  небо,  а  Інгігерда  стала  тим  залізним  обручем,  що  не  дав  його  серцю  розпастися  на  шматки.
Його  шлях  –  від  новгородських  снігів  до  київських  пагорбів  –  нарешті  впадав  у  вічність,  як  ріка  в  океан.  Він  відчував,  як  Русь,  його  велетенське  дитя,  тремтить  у  передчутті  розлуки.  «Бережіть  один  одного»,  –    шепотів  він  синам,  і  ці  слова  були  важчими  за  каміння  святої  Софії.  «Дивіться,  –  казав  він,  –  на  ці  гори  київські,  вони  стоятимуть,  доки  ви  тримаєтесь  за  руки.  Якщо  один  з  вас  впаде  –  впаде  і  держава,  якщо  один  підніме  меч  на  брата  –  цей  меч  перерубає  коріння  нашого  роду».  Він  засинав,  вірячи,  що  слово  його  стане  гранітом  під  їхніми  ногами.
 Ярослав  віддав  синам  міста,  як  частки  великого  серця:  Ізяславу  –  золотий  Київ,  Святославу  –  старий  Чернігів,  Всеволоду  –  степовий  Переяслав.  Він  віддавав  їм  книги,  печатки  і  межі,  а  собі  залишав  тільки  спокій.  На  Стрітення,  коли  зима  зустрічається  з  літом,  Великий  князь  Русі  зустрівся  зі  своєю  долею.  Вірний  бойовий  кінь  його  залишився  без  вершника,  але  лишилася  «Правда»,  викарбувана  в  серці  народу.  Він  залишив  синам  Русь  –  великий  тривожний  сад,
який  треба  було  ростити  братолюбно,  не  ділячи  сонце  на  маленькі  сонця.
 Він  заснув,  щоб  прокинутися  у  величному  мармурі  білого  саркофагу.  Тут,  у  соборі  Софії  Премудрої,  під  мозаїками  святої  Оранти-Богородиці,  на  нього  вже  чотири  роки  чекала  дружина  Ірина.  Тепер  вони  спочивають  поруч,  у  храмі,  де  молитва  за  Русь-Україну  не  затихає  вже  третю  тисячу  літ  –  шведська  принцеса  та  київський  князь,  чиє  кохання  стало  фундаментом  держави,  а  смерть  у  Вишгороді  –  лише  початком  їхньої  спільної  вічності.  Два  береги  однієї  ріки,  дві  долі,  що  злилися  в  єдиний  камінь,  над  яким  не  владний  час.

[color="#ff0000"][i]Крізь  віки,  де  мечі  гартували  державну  міць,
Де  сонце  лягало  на  бані  святої  Софії,
Він  бачив  її  серед  сотень  облич  і  зірниць  –
Свою  Інгігерду  як  втілення  світлої  мрії.

Подружжя  великих  –  князівських  корон  таїна,
Де  книжна  премудрість  вінчалася  з  жезлом  державним.
Він  –  Мудрий  як  завше,  бо  поруч  світилась  вона,
Шляхетна  Ірина,  що  стала  корінням  преславним.

І  нині,  вникаючи  серцем  у  матрицю  літ,
Де  в  камені  сплять  імена,  що  дорожчі  за  злато,
Ми  бачимо  їх:  як  тримають  обоє  цей  світ,
Де  услади  і  болю  душевного
  споконвіку  
                          було  багато.
                                       [/i][/color]
                                                                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062720
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2026

Ірина Вовк. А ВОДА ПО КАМЕНЮ (продовження 5)

[color="#ff0000"][b]ВИШГОРОД:  ЗИМОВИЙ  СОН  КНЯГИНІ  ІРИНИ[/b][/color]

Коли  осінь  1050  року  позолотила  кручі  над  Дніпром,  велика  княгиня  відчула,  як  у  її  жилах  стихає  шторм  північних  морів  –  материнське  серце,  що  тримало  на  собі  дипломатію  цілої  Європи,  почало  втомлюватися.    
Вона  обрала  Вишгород  –  місто  тиші  та  високого  неба,  де  повітря  пахне  миром  і  зрілою  пшеницею,  де  сонце  затримується  найдовше,  перш  ніж  піти  за  обрій.  Тут,  у  княжій  резиденції,  далеко  від  гамору  київських  ринків,  Інгігерда  готувалася  до  своєї  останньої  подорожі.
Вона  вже  не  була  тією  принцесою,  що  вимагала  міста  як  весільний  дар.  Тепер  вона  була  Іриною,  чиє  життя  вплелося  у  стіни  Софії  Премудрої  та  долі  європейських  тронів.  Кажуть,  у  свої  останні  дні  вона  часто  дивилася  на  північ,  туди,  де  ріка  зникає  в  тумані.  Можливо,  вона  згадувала  холодні  скелі  Уппсали,  а  можливо  –  чула  шепіт  своїх  доньок,  що  роз’їхалися  у  далекі  світи,  несучи  в  собі  її  силу.
Ярослав,  уже  сивий  і  обтяжений  мудрістю  віків,  тримав  її  руку,  яка  колись  так  впевнено  правила  Ладогою.
–  Поглянь  на  мене,  мій  князю,  –  тихо,  але  твердо  промовила  вона,  розмовляючи  з  ним  скандинавською  мовою  їхньої  молодості.  –  Твоє  чоло  знов  у  зморшках  від  державних  дум.  Покинь  їх  хоч  зараз.
–  Мої  думки  лише  про  тебе,  Ірино,  –  прошепотів  Ярослав,  називаючи  її  християнським  ім'ям,  яке  дав  їй  колись  у  соборі.  –  Волхви  та  лікарі  безсилі.  Невже  ти  лишаєш  мене  самого  тримати  цей  золотий  київський  стіл?
Інгігерда  ледь  помітно  посміхнулася,  і  ця  посмішка  повернула  його  в  часи,  коли  вона,  донька  короля  шведів,  уперше  ступила  на  руську  землю.
–  Я  ніколи  не  лишу  тебе,  Яріцлейве.  Ми  збудували  цей  світ  разом.  Наші  діти  правлять  у  Європі,  наш  собор  Святої  Софії  майже  торкається  неба.  Моє  земне  тіло  втомилося,  але  дух  мій  житиме  в  кожному  камені  цього  міста.
–  Новгородські  ченці  прислали  вісника,  –  голос  Ярослава  здригнувся  від  прихованого  болю.  –  Вони  благають,  щоб  ти  прийняла  постриг.  Кажуть,  великій  княгині  пасує  померти  черницею  Анною,  у  святості  та  самоті,  далеко  від  мирського  шуму.  Вони  хочуть  забрати  тебе  туди,  на  північ...
Інгігерда  стисла  його  пальці  з  несподіваною  для  помираючої  силою.  Вона  лежала  на  високому  ложі,  важко  дихаючи,  але  її  сині  очі,  як  і  в  юності,  світилися  непокірним  вогнем.
–  Ні.  Немає  святості  в  тому,  щоб  зректися  любові,  яка  вела  мене  крізь  життя.  Я  не  буду  черницею  Анною  із  Новгорода.  Я  –  Інгігерда.  Твоя  дружина.  Твоя  соратниця.  Моє  місце  не  в  глухій  чернечій  келії  на  півночі,  –  її  погляд  перевівся  на  вікно,  де  догорала  заграва  вечірнього  сонця.  –  Люди  вірять  пергаментам,  але  Бог…  бачить  серце.  Обіцяй  мені  одне,  князю.
–  Усе,  що  зажадаєш.
–  Коли  моя  душа  відлетить  до  Вальгалли...  чи  до  християнського  раю,  де  б  ми  не  зустрілися,  –  не  віддавай  моє  тіло  чужій  землі.  Поклади  мене  тут,  у  Києві.  Під  куполами  нашої  Софії.  Зроби  так,  щоб  коли  прийде  твій  час,  ти  ліг  поруч.  Один  саркофаг  на  двох.  Одне  ложе  на  вічність.
Ярослав  схилив  сиву  голову  до  її  руки,  ховаючи  сльози:
–  Клянуся,  –  ледь  чутно  відповів  він.  –  Ми  будемо  разом,  поки  стоятиме  цей  світ.
***

У  майстерні  під  стінами  новозбудованого  Софійського  собору  пахло  пилом,  свіжою  стружкою  та  вологістю.  Посеред  просторого  приміщення  височіла  величезна  брила  білого  мармуру,  доставлена  з  далеких  візантійських  земель.  Ярослав  стояв  перед  нею,  спираючись  на  свій  важкий  залізний  ціпок.  Стара  травма  ноги  сьогодні  особливо  дошкуляла,  але  князь  не  зважав  на  біль.  Його  погляд  був  прикутий  до  каменю,  у  якому  вже  проглядалися  контури  майбутньої  гробниці.
Майстер-грек,  із  руками,  вкритими  білим  пилом,  шанобливо  схилив  голову:
 –  Великий  князю,  мої  люди  працюють  удень  і  вночі.  Різьблення  виходить  тонким,  наче  візантійський  шовк.  Ми  прикрасимо  стіни  саркофага  хрестами,  виноградною  лозою  та  пальмовим  гіллям  –  символами  вічного  життя.  Це  буде  гідне  місце  для  святої  черниці  Анни,  як  про  те  просять  отці  з  Новгорода…
Ярослав  раптово  підняв  руку,  і  грек  миттєво  замовк.  Очі  князя  спалахнули  грізним,  спопеляючим  вогнем  гніву:
–  Цей  камінь  –  не  для  вигаданої  черниці,  майстре,  –  глухо,  але  вагомо  вимовив  Ярослав.  –Ти  різьбиш  його  для  в  е  л  и  к  о  ї  Ірини…  любої  моєму  серцю  жони!..
Він  підійшов  ближче  і  торкнувся  холодної,  гладкої  поверхні  мармуру.  Долоня  князя  ніби  шукала  тепла,  яке  ще  так  нещодавно  дарувала  йому  Іринина  рука.
–  Роби  його  стіни  надійними,  щоб  жоден  ворог  не  зміг  порушити  її  спокій,  –продовжував  князь,  і  його  голос  пом'якшав,  переходячи  майже  на  шепіт.  –  Але  головне…  зроби  цей  саркофаг  просторим.  Куди  більшим,  ніж  потрібно  для  однієї  жінки.
Майстер  здивовано  підвів  брови,  але  не  наважився  перебити.
–  Тут  має  вистачити  місця  для  двох,  –  Ярослав  подивився  на  грека  прямим,  пронизливим  поглядом.  –  Ми  разом  ділили  хвилини  тріумфу  та  гіркоту  втрат.  Ми  купно  тримали  цю  землю.  Навіть  у  мармуровому  полоні  ми  маємо  чути  подих  один  одного.
Князь  провів  пальцем  по  висіченому  хресту  на  бічній  панелі.  У  його  уяві  цей  камінь  уже  не  був  символом  смерті.  Він  ставав  фортецею,  яка  захистить  їхнє  кохання  від  плину  часу  та  людського  забуття.  
–  Верши  свій  труд,  майстре,  –    задумливо  мовив  Ярослав,  не  відриваючи  руки  від  каменя.  –  І  пам'ятай:  ти  будуєш  наш  останній  замок.

                                                                                         ***
У  лютневі  холоди,  коли  крига  на  Дніпрі  стала  міцною,  як  варязька  сталь,  душа  Інгігерди  тихо  відійшла.  Вишгород  завмер  у  скорботі,  а  дзвін  святого  Василія  розніс  звістку  про  те,  що  серце  Русі  на  мить  зупинилося.  Кажуть,  дніпровські  кручі  тоді  затягло  туманом,  схожим  на  шведські  береги  її  дитинства.
Коли  Інгігерда  помирала,  вона  шепотіла  імена  тих,  хто  був  так  далеко,  і  тих,  хто  вже  чекав  на  неї  у  безмежних  просторах  неба.  Її  смерть  була  милосердям  –  вона  не  побачила,  як  згасає  сила  її  синів  і  як  розвіюється  по  світу  прах  її  роду.  Найважчим  каменем  на  порозі  вічності  для  серця  матері  стала  тривога  за  сина  Володимира  –  її  горде  північне  сонце.  Її  первісток  згорить  так  швидко,  ніби  червнева  ніч  у  Скандинавії.  Він  будував  храми,  щоб  задобрити  небо,  але  небо  забере  його  до  себе,  заледве  вмовкнуть  дзвони  його  власної  новгородської  Софії.  Він  ляже  в  сувору  землю  Новгорода,  не  дочекавшись  батьківського  благословення  на  великий  престол,  залишивши  по  собі  лише  відлуння  нездійснених  перемог  –  і  ця  подвійна  втрата  остаточно  зламає  старого  князя  Ярослава.

[i]Далі  буде.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062614
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2026

Ірина Вовк. А ВОДА ПО КАМЕНЮ (продовження 4)

 [color="#ff0000"]  [b]НЕЖДАНА:  СМЕРТЬ  ПІД  КУПОЛАМИ[/b]
[/color]
Поки  законні  діти  князя  вчили  латину  та  готувалися  до  європейських  королівств,  маленька  [color="#ff0000"][i][b]Неждана[/b][/i][/color]  бігала  босоніж  по  піску  Десни  і  наливалася  красою  як  дика  рожа.  Вона  була  тінню  утраченого  кохання  Ярославової  юності,  про  яку  не  здогадувалися  при  дворі,  але  про  яку  пам’ятало  княже  серце.  Кажуть,  що  Ярослав  часто  приїздив  на  ці  береги  не  задля  полювання  на  звіра,  а  щоб  побачити,  як  росте  його  «неждана  радість»  –  дівчинка,  в  чиїх  косах  заплутався  вітер  свободи,  якої  ніколи  не  мали  принцеси  в  кам’яних  палатах.
 Неждана  стала  символом  іншої  Русі  –  не  тієї,  що  зводила  собори  та  писала  закони,  а  тієї,  що  лишалася  вірною  прадавнім  духам,  шепоту  лісу  та  щирості  почуттів.  Вона  була  відлунням  того  Ярослава,  який  ще  не  став  «Мудрим»,  а  лишень  був  мужем,  здатним  на  все  заради  любові.  Якось  він  наказав  послам  привезти  юну  Неждану  до  Києва.  Неждана-юнка  –  миловидна  і  тонка,  як  молода  верба,  а  в  її  пишних  косах  заплутався  вітер  київських  висот.  Вона  була  живою  пам’яттю  про  Любаву  –  ті  ж  очі,  той  самий  нахил  голови,  що  змушував  серце  князя  Ярослава  на  мить  зупинятися  від  болю.  
Навколо  Неждани  ріс  ліс  із  риштувань,  Київ  дихав  пилом  тесаного  каменю  і  свіжим  вапном.  Ярослав  будував  небо  на  землі  –  свою  Софію.  Тим  часом  Софія  підіймалася  в  небо,  як  величний  корабель  із  каменю,  і  Неждана  любила  ту  висоту,  де  повітря  чисте  й  прозоре.  Вона  підіймалася  на  риштування,  щоб  бути  ближче  до  сонця,  щоб  бачити,  як  батькова  мрія  обростає  плоттю  плінфи.  Вона  була  наче  душа  цього  храму  юна,  світла,  невловима.  Її  хода  ступала  там,  де  янголи  ще  не  встигли  зійти  на  стіни.  
Але  камінь  буває  заздрісним  до  живої  краси,  він  потребує  не  лише  вроди,  а  й  биття  людського  серця.  Одна  мить,  один  необачний  рух  на  висоті,  де  народжувалися  куполи,  або  ж…  чиясь  прихована  злоба  чи  ревність  –  і  юність  обірвалася,  як  струна  на  лірі  у  розпал  пісні.  Неждана  впала  з  висоти  риштувань  у  саму  історію,  залишивши  по  собі  лише  тихий  зойк,  що  застиг  у  стінах.  Ярослав  дивився  на  свої  долоні:  вони  збудували  диво  світу,  але  не  змогли  втримати  тендітне  життя  власної  доньки.  Висота,  яка  мала  стати  його  величчю,  обернулася  прірвою  для  його  серця.  Його  гордість  змішалася  з  попелом,  а  велика  Софія  стала  для  нього  і  тріумфом,  і  розкішним  надгробком  для  тієї,  що  мала  розквітнути,  але  стала  жертовним  ягням  на  вівтарі  його  нескінченної  Мудрості.  Князь  цілував  холодний  мармур,  і  в  його  беззвучному  плачі  було  щось  значно  більше  за  дівочу  смерть  –  там  гинула  остання  тонка  павутинка  до  імені  її  матері,  Любави.  
Коли  в  соборі  западає  цілковита  тиша,  можна  почути,  як  стіни  ледь  помітно  зітхають.  О…  стародавнє  каміння  теж  вміє  промовляти.  Його  потаємна  сповідь  про  те,  що  цей  собор  стоїть  не  на  вапні  та  плінфі,  а  на  диханні  тієї,  що  стала  його  вічною  полонянкою.  Чуєте  скорботний  схлип  соборних  стін  –  то  стогне  камінь  оселі  Божої,  окроплений  її  молодою  кров’ю.  Минають  віки,  а  свята  Софія  стоїть  і  не  падає,  тримаючись  на  любові,  що  стала  жертвою.  Старі  люди  вірили,  що  золоті  смальти  Софійських  мозаїк  сяють  так  надземно  саме  тому,  що  в  них  віддзеркалюється  погляд  Неждани.  Коли  сонце  сідає  за  обрій,  промені  проходять  крізь  вузькі  вікна  так,  ніби  шукають  її  тінь  серед  колон.  Кажуть,  дівчина-душа  блукає  галереями,  де  пахне  ладаном,  торкаючись  фресок,  і  тому  вони  не  тьмяніють  упродовж  тисячоліть.  Тепер  і  вона  серед  них  як  невидима  фреска.
Вона  назавжди  залишилася  в  диханні  святих  стін,  у  молитві,  яку  Ярослав  шепотів  щовечора,  дивлячись  на  куполи,  що  забрали  його  дитину.  Донька  Любавина  пішла  юною,  закарбованою  княжими  устами  у  пам'яті  храму  не  дитячим  сміхом,  а  глибоким,  дорослим  сумом  весни,  що  так  і  не  стала  літом.
Коли  князь  дивився  на  Дніпро,  йому  ввижалася  далека  Десна  і  дві  жіночі  постаті,  що  танули  в  ранковому  тумані.  Тепер  вони  обидві  –  донька  Неждана  та  її  матір  Любава  –  стали  частиною  вічності:  одна  вмурована  в  стіни  собору,  інша…  розчинена  в  течії  ріки.  Коли  Десна  навесні  виходить  із  берегів,  підземні  води  Києва  починають  «співати»  в  унісон  із  рікою.  Це  Любава  кличе  свою  доньку  з  водних  глибин,  а  Неждана  відповідає  їй  вібрацією  соборних  дзвонів.  Дві  стихії  –  камінь  і  вода…  вода  і  камінь  –  продовжують  свою  вічну  розмову:

[color="#ff0000"][i]«А  вода  по  каменю,  а  вода  по  білому…».
[/i][/color]

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062499
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2026

Ірина Вовк. А ВОДА ПО КАМЕНЮ (продовження 3)

[color="#ff0000"][b]ІНГІГЕРДА:  РУНА  КОХАННЯ  І  ЗАЛІЗА[/b]
[/color]
На  берегах  Меларена,  де  сосни  впиваються  корінням  у  граніт,  зростала  [i][color="#ff0000"][b]Інгігерда[/b][/i][/color]  –  донька  суворого  Олафа.  Її  серце  вже  знало  смак  першої  втрати,  коли  обіцяний  вінець  норвезького  короля  Олафа  Святого  розбився  об  волю  батька.  Але  доля  не  готувала  їй  тиші.  Зі  сходу,  де  сонце  встає  над  безкраїми  лісами,  прибули  посли  від  конунга  Яріцлейва  –  того,  кого  світ  назве  Мудрим.                                                  
Вона  прийшла  до  нього  не  як  тиха  тінь,  а  як  обіцянка  весни  серед  холодних  скандинавських  фіордів.  Вона  не  схилила  голови  перед  коштовними  скринями  і  розкішним  хутром.  Її  згода  була  не  покорою,  а  угодою  рівних.  «Я  піду  за  тебе,  –  мовила  принцеса,  –  якщо  Ладога  стане  моїм  віном,  а  ярл  Рагнвальд  –  моїм  мечем  на  твоїх  землях».  
Дракари  вгризлися  в  берег  Волхова,  де  північний  скандинавський  іній  зустрівся  з  хмільним  подихом  руської  землі.  Вона  зійшла  на  землю  не  як  бранка,  а  як  володарка,  що  везла  в  долонях  холод  морів,  щоб  розчинити  його  в  золоті  київських  бань.
У  сутінках  храму,  де  віск  плакав  на  камінь,  розтанула  шведська  принцеса  Інгігерда…  а  народилася  княгиня  Ірина,  дружина  престольного  мужа  Русі.  Крок  на  білий  рушник  як  крок  у  вічність,  де  прозорий  візантійський  серпанок  обійняв  дівочі  плечі,  важкі  від  скандинавських  саг.
Ярослав  простягнув  їй  шлюбний  перстень,  а  вкупі  із  ним  кинув  до  її  ніг  ключі  від  Ладоги,  зробивши  кордони  своєї  держави  її  квітуючим  садом.  Він  дарував  їй  соболів  та  куниць,  темних,  як  ніч  над  Дніпром,  і  перегородчасту  емаль,  у  якій  застигло  небо,  щоб  варязьке  серце  забуло  про  тугу  за  фіордами.
  А  потім  був  бенкет  –  гучний,  як  битва,  і  солодкий,  як  дикий  мед.  Співали  гуслярі,  і  хмільна  пара  підіймалася  над  столами,  де  воїни  в  сріблі  пили  за  молоду  княгиню,  нову  матір  землі  Руської.  У  просторій  залі  весільного  бенкету,  серед  гучного  сміху  дружинників  і  розкотистого  співу,  вони  дивилися  одне  на  одного  –  і  в  тому  погляді  було  розуміння,  що  їхній  союз  триватиме  довше  за  їхні  земні  життя.  Коли  ж  свято  пригасло,  лишивши  тільки  присмак  вогню,  їх  чекала  комора,  встелена  хутром  і  житнім  колосом.  Там,  на  ложі,  що  пахло  травами  й  дев’ятисилою,  германська  гордість  сплелася  з  мудрістю  слов’ян,  запечатуючи  шлюбний  союз  не  тільки  воском  і  словом,  а  гарячою  кров’ю,  яка  згодом  розтечеться  венами  всієї  Європи:  скандінавська  королівна  Інгігерда,  донька  Олафа,  прихилила  свій  залізний  меч  до  золотого  вінця  Києва,  ставши  Іриною  –  миром  для  серця  Ярослава.  Дзвони  Новгорода  й  Києва  віддавали  хвалу  цій  парі,  де  чоловік  тримав  у  руках  книгу  законів,  а  дружина  –  нитку  дипломатії,  що  зв’язувала  королівські  двори  від  Британії  до  Варязького  моря.
Історія  шлюбу  Ярослава  та  Інгігерди  не  навіює  сон  про  солодкі  зітхання.  Це  була  історія  про  два  кремені,  що  викресали  вогонь  великої  держави.  Він,  книжник  і  будівничий,  знаходив  у  її  очах  спокій,  якого  не  давали  війни  за  престол.  Вона  ж  стала  його  щитом  у  походах  і  княжою  совістю  в  судах,  чиє  слово  важило  більше  за  полки  дружинників.  Їхнє  кохання  було  карбоване  в  камені  Божих  осель,  прописане  «Руською  Правдою»  та  скріплене  долями  їхніх  дітей.
У  стінах  київського  Дитинця,  де  повітря  дрижало  від  передзвону  соборів,  зростало  майбутнє  цілого  світу.  Осердя  дому  –  золотий  вулик,  де  під  опікою  мудрого  батька-книжника  та  владної  матері-варяжки  виковувалися  долі  європейських  престолів.  Молода  княгиня  Русі  ростила  дітей  як  ті  молоді  дуби  та  гнучкі  верби,  що  мали  затінити  своїм  листям  королівські  родові  дерева.
У  затінку  княжих  палат  панував  неспокійний  дух  пізнання.  Там,  де  Ярослав  схилявся  над  манускриптами,  пахло  пергаментом  і  ладаном,  а  на  жіночій  половині,  де  владарювала  Інгігерда,  дзвеніли  скандинавські  саги  та  іноземні  мови.  Діти  виростали  серед  сувоїв  і  мечів,  навчаючись  однаково  вправно  тримати  і  перо,  і  державне  берло.  Вони  бігали  по  валах  Дитинця,  ще  не  знаючи,  що  кожен  із  них  стане  стовпом  руської  землі.  Володимир,  Ізяслав,  Святослав,  Всеволод...  У  їхніх  жилах  північний  лід  матері  змішався  з  київським  сонцем  батька.  Вони  вчилися  правді  в  Софії  та  мужності  в  дружинних  гридницях,  готуючись  розійтися  по  містах-уділах,  як  промені  від  одного  світила.  
Ярослав    плів  мереживо  держави,  де  кожна  нитка  була  сином,  а  кожна  перлина  –  храмом.  Він  дивився  на  північ  очима  свого  первістка  Володимира,  бо  знав:  хто  володіє  Новгородом,  той  тримає  в  руках  ключі  від  варязького  моря.  Його  Мудрість  була  мовчазною,  як  камінь  Софії,  і  глибокою,  як  Дніпрові  пороги.
А  поміж  синами-княжичами  розквітали  три  ніжні  троянди-доні,  чиї  імена  стануть  легендами  далеких  королівств.  Єлизавета,  Анна  та  Анастасія  –  вони  вишивали  свою  долю  в  київських  теремах,  не  здогадуючись,  що  їхні  кроки  відлунюватимуть  у  соборах  Парижа,  Осло  та  Буди.  Вони  везли  з  собою  з  Дитинця  не  лише  скрині  з  паволоками,  а  й  мудрість  роду,  навчивши  королів  ставити  свій  підпис  там,  де  раніше  стояв  лише  хрестик.
Інгігерда,  сива  і  велична,  наглядала  за  цим  гомінким  дитинством,  знаючи:  кожна  дитина,  що  покидає  ці  стіни,  –  це  жива  нитка,  яка  прив’язує  Русь  до  серця  світу.  Дитинець  був  їхньою  колискою,  але  їхнім  домом  стала  вся  історія.
Родинне  гніздо  Ярослава  та  Ірини  було  сповнене  дитячого  сміху,  що  згодом  розлетівся  світом  як  передзвін  зброї  та  золота.  Вони  ростили  доньок  бути  королевами,  а  синів  –  воями  і  будівничими.  Але  доля  материнська  була  виткана  з  розлук.  Князівські  доньки...  Одна  з  них  згасла,  не  встигнувши  стати  нареченою,  інша  –  шукала  спокою  в  молитвах  на  чужині.  Вони  йшли  від  неї,  як  кораблі  за  обрій.  Інгігерда  проводжала  своїх  дівчат  у  далекі  краї  –  Анну  до  Франції,  Єлизавету  до  Норвегії,  Анастасію  до  Угорщини  –  знаючи,  що  кожна  корона  на  їхній  голові  –  то  терновий  вінець,  а  кожен  чужинний  палац  –  то  вічна  туга  за  батьківським  Вишгородом.  

[i]Далі  буде.                                          
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062442
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2026

Ірина Вовк. А ВОДА ПО КАМЕНЮ (продовження 2)

[color="#ff0000"][b]РУСАЛКА  НА  ЙМЕННЯ  «ЛЮБАВА»
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]Над  Десною  тумани,  як  сиве  старе  полотно,
Де  вода  забирає  у  пам’яті  сонячні  кроки.
Він  –  державна  печатка,  він  –  мудрість,  він  –  горде  вино,
А  вона…  тільки  трави  і  погляд  дівочий  глибокий.[/i][/color]

Над  Десною  розлилася  ніч,  густа,  як  гречаний  мед,  і  тиха,  наче  сон  риби  у  глибоких  вирах.  Тут,  де  верби  низько  схиляються  до  води,  ховаючи  таємниці  берегів,  Ярослав  знайшов  свій  спокій.  Донька  коваля,  [color="#ff0000"][i]Любава[/i][/color],  чекала  його  не  в  золочених  княжих  палатах,  а  там,  де  ріка  шепочеться  з  корінням  дубів,  де  повітря  пахне  прибережним  мулом  та  нічними  квітами.                              
Вона  була  як  сама  Десна  –  мінлива,  глибока  і  небезпечно  ніжна.  Її  сміх  перегукувався  з  плескотом  хвиль,  а  очі  віддзеркалювали  мерехтливе  мереживо  зір,  що  тонули  в  темній  воді.  У  цю  ніч  не  було  чути  дзвонів  Софії  чи  брязкання  варязької  зброї  –  лише  дихання  лісу  та  солодкий  шепіт  очерету.
Коли  він  обіймав  її,  здавалося,  що  сама  земля  Чернігівська  пригортає  свого  князя.  Їхня  любов  була  стихійною,  як  весняна  повінь,  що  зносить  усі  греблі  та  перепони.  Любава  розпускала  коси,  і  вони  падали  на  його  груди,  мов  сонячні  промені,  заплутані  в  нічній  темряві.  Це  було  вінчання  без  священників  –  їх  вінчала  нічна  птаха  та  старий  місяць,  що  зачепився  за  верхівки  сосен.
У  її  обіймах  Ярослав  забував  про  походи,  про  зради  братів  і  про  холодний  камінь  державних  рішень.  Тут,  на  березі  Десни,  він  пив  кохання,  як  живу  воду,  набираючись  сили  від  цієї  простої  дівчини,  що  була  для  нього  дорожчою  за  всі  королівства  світу.  Кожна  хвилина  перелюбної  ночі  карбувалася  в  пам’яті,  як  візерунок  на  коштовній  чаші,  бо  тільки  тут  він  відчував,  що  його  серце  –  живе.
 Але  щастя  те  було  коротким  і  хистким,  мов  відображення  місяця  у  воді  у  тривожну  ніч  на  повнолуння.  Чи  то  через  боярські  підступи,  чи  то  через  тугу,  яку  несила  було  терпіти,  Любава  знайшла  свій  спочинок  у  глибоких  річкових  водах.  Кажуть,  тієї  ночі  Десна  вийшла  з  берегів,  хоча  небо  було  безхмарним.  Любава  ступила  у  воду  так  само  легко,  як  колись  ішла  в  обійми  Ярослава.  Вона  не  боролася  з  течією  –  вона  шукала  в  ній  відлуння  голосу  свого  палко  любленого  немовляти.  Ріка,  що  колись  дарувала  їй  хвилини  щастя  з  князем,  тепер  розімкнула  свої  холодні  обійми,  щоб  прийняти  Любаву  назавжди.
Водяник  забрав  її,  залишивши  Ярославу  лише  гірке  полинове  вино  розлуки  та  маленьке  несподіване  диво  –  дароване  коханою  жінкою  дитя.
                                                                                         ***
Вона  з’явилася  на  світ  тоді,  коли  деснянські  луги  вкрилися  першою  росою,  а  туман  був  такий  густий,  що  приховував  навіть  саму  долю.  Її  назвали  Нежданою  –  бо  була  вона  нежданим  даром,  незапланованим  плодом  кохання,  що  розквітло  потай  від  світу  й  суворого  погляду  візантійських  канонів.  Неждана  не  знала  величі  київського  Дитинця.  Її  колискою  був  шелест  очерету,  а  першими  піснями  –  плач  солов’я  над  рікою.  Вона  успадкувала  від  батька  мудрий  погляд  глибоких  очей,  а  від  матері  Любави  –  дику  вроду  прибережної  квітки  та  голос,  що  міг  заворожити  саму  воду.  Вона  була  живою  таємницею  Ярослава,  його  слабкістю,  невтоленою  печаллю  і,  водночас,  його  незбагненною  силою.
Таємна  рана  по  втраті  Любави  назавжди  зробила  Ярослава  «Мудрим»  –  бо  мудрість  часто  народжується  з  великого  болю.  Коли  він  зустрів  Інгігерду,  його  серце  вже  було  загартоване  втратою.  Він  шукав  у  принцесі  Півночі  не  заміну  коханій,  а  опору  для  держави,  тримаючи  пам’ять  про  втоплену  Любаву  та  покинуту  Неждану  в  найтемніших  куточках  своєї  душі,  там,  куди  не  сягало  навіть  сяйво  софійських  панікадил.

[color="#ff0000"][i]Не  в  палатах  зі  скла,  не  під  дзвони  святої  Софії,
В  ніжнім  шепоті  верб,  де  зозуля  рахує  літа,
Він  зустрів  свою  долю  –  солодку,  як  ранні  надії,
Але  солод  розтанув,  одна  лише  сіль  на  вустах.

Це  кохання  невінчане  сховане  в  хащах  глибоких,
Де  Десна  розмиває  піщані  старі  береги.
Ярослав  і  Любава  –  крізь  тисячу  літ  одиноких
Відбуяли  вітрами…  лишились  не  сльози  –  сніги.[/i]
                                         ***[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062393
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2026

Ірина Вовк. А ВОДА ПО КАМЕНЮ (продовження 1)

[color="#ff0000"][b]ТІНІ  НОВГОРОДСЬКОГО  ЛЬОДУ:  АННА  ТА  ІЛЛЯ[/b]
[/color]
Ще  до  того,  як  золоті  бані  Києва  віддзеркалили  велич  Ярослава,  у  його  молодечому  неспокійному  житті  була  північна  завірюха  і  княжна  на  ім’я  [color="#ff0000"][i][b]Анна[/b][/i].[/color]  Вона  була  його  першою  фортецею,  його  тихим  притулком  у  Новгороді,  де  вітер  із  озера  Ільмень  сік  обличчя,  а  вороги  дихали  в  спину.  
Вона  народила  йому  [color="#ff0000"][i][b]Іллю[/b][/i][/color]  –  хлопчика  з  очима,  в  яких  світилася  надія  на  майбутню  династію.  Ярослав  бачив  у  ньому  свою  перемогу,  свій  завтрашній  день.  Але  смерть  прийшла  тихо,  наче  ранковий  мороз,  і  забрала  первістка,  залишивши  князя  з  порожніми  руками  перед  величчю  порожнього  трону.  
               А  потім  прийшла  війна.  Анна,  що  пережила  смерть  сина,  не  змогла  втекти  від  залізних  рук  загарбників.  Її  полон  був  довгим,  як  зимова  ніч,  а  забуття  –  ще  довшим.  Коли  Ярослав  зводив  Софію  в  Києві,  десь  у  далекій  Польщі,  землі  ненависного  короля  Болєслава,  згасала  та,  що  першою  повірила  в  нього,  коли  він  був  лише  бунтівним  князем  Півночі.
Ілля  спить  під  плитами  Новгорода,  Анна  –  у  холодній  чужій  землі.  Вони  стали  фундаментом,  на  якому  Ярослав  збудував  свою  мудрість,  але  цей  фундамент  був  замішаний  на  сльозах,  про  які  не  прийнято  писати  в  літописах.                                            
У  соборі  святої  Софії  Новгородської,  де  повітря  завжди  пахне  холодним  каменем  та  віковим  спокоєм,  є  куточок,  куди  сонце  заглядає  рідко.  Там,  під  важкими  склепіннями,  спочиває  княжич  Ілля.  Його  маленька  гробниця  –  це  застиглий  крик  Ярослава,  який  мріяв  про  спадкоємця,  а  отримав  лише  холодний  мармур.  Кожен  крок  по  плитах  собору  відгукується  луною,  наче  дух  дитини  досі  блукає  галереями,  шукаючи  материнську  руку.
А  десь  поруч,  у  напівтемряві,  тане  образ  Анни.  Її  вродливе  юне  обличчя  не  виклали  золотою  смальтою  на  стінах  Києва.  Її  вічний  поклик  –  це  голос,  що  розчинився  в  імені  іншої  жінки.  Але  кажуть,  що  в  завірюшні  ночі,  коли  озеро  Ільмень  стогне  під  льодом,  біля  вівтаря  з’являється  жіноча  постать  у  простому,  не  заморському  вбранні.  Вона  не  молиться  за  державу,  вона  молиться  за  свого  сина,  якого  забрала  північна  земля  ще  до  того,  як  його  батько  став  [color="#ff0000"][b]«Мудрим»[/b].[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062337
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2026

Ірина Вовк. А ВОДА ПО КАМЕНЮ (поезія в прозі)

[color="#ff0000"][i]Відкрий  цю  сповідь  пам’яті,  де  літери  викувані  зі  сталі  та  напоєні  хмелем  соковитих  прибережних  трав,  де  за  кожним  рядком  літопису  б’ється  живе,  неспокійне  серце.  Це  не  буденна  оповідь  про  князів  та  їхні  престоли.  Це  мова  про  шлях  людини,  яка  вчилася  бути  Мудрою  серед  хаосу  мечів,  і  постатей  улюблених  жінок,  які  ставали  його  землею  і  його  небом.  Це  передслово  до  життя,  де  перший  подих  був  солодким,  як  медоносний  квіт  Любави  над  тихою  рікою,  а  кожен  наступний  крок  –  твердим,  як  хода  Інгігерди  по  варязькому  льоду.
Ми  йдемо  туди,  де  в  тумані  віків  народжувалася  ідея  великої  держави.  Там,  де  Ярослав  закладав  перший  камінь  Софії,  він  закладав  і  свою  душу,  розіп'яту  між  тугою  за  втраченим  коханням  і  обов'язком  перед  вічністю.  Це  запрошення  до  розмови  про  те,  як  із  болю  втрат,  із  крихких  союзів  та  нічних  молитов  у  Вишгороді  виростала  незламна  велич,  що  й  нині  дивиться  на  нас  із  фресок.
Слухай,  як  шелестить  пергамент...  Це  голос  нашої  крові,  що  кличе  нас  дізнатися:  як  це  –  любити  так,  щоб  будувати  міста,  і  правити  так,  щоб  залишитися  в  молитвах  на  тисячу  років.  Ця  оповідь  наче  подорож  у  глибини  душі  найвеличнішого  правителя  Русі,  у  якій  ідеться  не  лише  про  державні  справи  та  зведення  соборів,  а  й  про  долю  трьох  жінок,  що  стали  трьома  неприборканими  стихіями,  трьома  стежками,  трикрилим  птахом  у  житті  Ярослава  Мудрого.
Це  історія  про  княжну  Анну  –  першу  із  шлюбних  жінок,  чиє  ім’я  відлунює  дзвонами  стародавнього  Новгорода,  голос  якої  згас  у  темряві  польського  полону  короля  Болєслава.  Це  історія  про  Любаву,  утрачене  кохання  палкої  юності,  терпкий  присмак  якого  стелиться  вшамрілими  очеретами  блакитноокої  Десни,  та  Інгігерду-Ірину  –  горду  доньку  вікінгів,  яка  принесла  на  вівтар  держави  свій  меч  і  свою  вірність,  ставши  залізною  опорою  руського  княжого  престолу.  
Три  жінки  –  три  струни  на  гуслях  його  долі.  Одна  навчила  боротися,  друга    –  любити,  а  третя  –  правити.  І  в  цьому  триголоссі  народилася  велич,  яку  ми  й  досі  звемо  Мудрістю.
[/i][/color]
ТРИ  ДОРОГИ  НА  ТРИ  СТОРОНИ…
(або  ТРИКРИЛА  ПТАХА  КНЯЗЯ  ЯРОСЛАВА)  
Він  починав  як  бунтівний  князь  у  засніженому  Новгороді,  де  Анна  була  його  першим  прихистком.  Вона  розділила  з  ним  гіркоту  перших  поразок  і  теплий  подих  первістка  Іллі.  Але  Північ  сувора:  син  пішов  у  сиру  землю,  а  дружина  –  у  чорну  прірву  чужоземного  полону.  Там,  під  крижаними  зорями  Новгорода,  Ярослав  уперше  зрозумів,  що  доля  князя  –  це  самотність,  закована  в  крицю.
Потім  була  Десна  –  ріка  його  таємної  відради.  Серед  туманів  і  очеретів  Любава  подарувала  йому  те,  чого  не  знала  жодна  корона:  щирість,  не  отруєну  політикою.   Вона  була  його  живою  водою,  а  донька  Неждана  –  несподіваним  світлом  родинності  у  мороці  державних  справ.  Але  держава  не  прощає  таємниць.  Камінь  Софії  забрав  доньку,  а  глибини  Десни  –  матір.  Камінь  і  вода  зімкнулися,  лишивши  князя  на  березі  вічності  з  порожніми  руками.
Наприкінці  прийшла  Інгігерда.  Золото,  оксамит  і  холодний  варязький  розрахунок.  Це  був  союз  розумів,  а  не  сердець;  шлюб,  де  замість  шепоту  кохання  звучали  умови  передачі  міст  і  стратегічні  плани.  Вона  стала  його  повноправною  тінню,  матір’ю  королів,  але  в  їхній  спільній  опочивальні  завжди  незримо  були  присутні  тіні  минулого.
Ярослав  став  Мудрим,  бо  зрозумів:  людина  минає,  а  закон  лишається.  Він  збудував  імперію  на  руїнах  власного  щастя.  Кожна  літера  його  «Руської  Правди»  випечена  болем  втрат,  а  осяяні  куполи  святої  Софії  –  це  пам’ятник  тим  жінкам,  чиї  імена  він  не  міг  вимовити  вголос,  але  чиї  обличчя  бачив  у  кожній  іконі.
Він  лишився  в  історії  великим  будівничим,  але  десь  у  глибині  Софійських  стін  і  в  тихій  течії  Десни  досі  живе  той…  інший  Ярослав  –  той,  що  вмів  любити  і  плакати  за  нежданою,  несподіваною  радістю  життя,  яка  з’яскравіла  зорею  аж  ген  у  високості  його  неспокійного  неба  і  незабаром  тужливо  погасла.    
***
Коли  сонячний  промінь  прорізає  напівтемряву  Софіївського  собору  і  лягає  на  стародавній  тиньк,  княжа  родина  Ярослава  оживає.  Вони  стоять  у  золотих  шатах,  заковані  в  урочистість  моменту,  немов  у  броню.  Тут  панує  лад  і  сувора  ієрархія.  Кожна  лінія  фрески  говорить  про  тріумф  держави  над  людською  долею.
Ярослав  на  фресках  не  має  віку  –  він  має  лише  Мудрість.  Його  очі,  виведені  рукою  невідомого  майстра,  не  знають  вологи  сліз.  Поруч  –  Інгігерда,  чий  профіль  дихає  північною  гордістю;  вона  –  законна  партнерка  у  будівництві  імперії,  її  плече  –  залізна  опора.  Вони  дивляться  на  нас  крізь  тисячоліття  як  ідеальна  пара,  як  святі  засновники  роду.
Але  якщо  довго  дивитися  в  ці  обличчя,  здається,  що  за  золотою  смальтою  і  яскравою  охрою  ховається  велика  тиша.  Це  тиша  замовчування.  На  цій  офіційній  картині  немає  місця  для  Анни  Новгородської,  яка  згасла  в  полоні,  чи  для  Любави,  що  розчинилася  в  деснянських  туманах.  Неждана  не  тримає  свічки  в  цій  процесії  –  вона  сама  стала  світлом,  що  блукає  десь  між  колон.
Фреска  –  це  те,  що  Ярослав  хотів  залишити  історії.  А  історія  –  це  те,  що  він  сховав  під  фундаментом.  Велич  Софії  тримається  на  цій  рівновазі  між  явним  і  прихованим,  між  золотим  блиском  княжої  родини  та  глибокими  тінями  його  серця.
Він  не  бездумно  клав  камінь  на  камінь  –  він  заковував  дух  своєї  землі  у  візантійську  плінфу.  Коли  Ярослав  стояв  на  високих  риштуваннях  храму,  перед  ним  розгортався  не  звичний  будівельний  майданчик,  а  мапа  майбутньої  імперії.  Він  знав:  мечі  іржавіють,  кордони  змінюються,  але  К  а  м  і  н  ь    і    С  л  о  в  о  –  вічні.  Ярослав-будівничий  був  людиною,  що  зшивала  світ.  Однією  рукою  він  гортав  грецькі  сувої,  а  іншою  –  вказував  майстрам,  де  мають  засяяти  очі  Оранти.  Софія  була  його  особистим  викликом  небесам.  Кожен  купол  храму  був  як  золотий  шолом  його  невидимої  армії,  що  стоятиме  на  варті  Києва  століттями.
Його  пальці  пахли  вапном  і  воском,  а  не  лише  кров'ю  битв.  У  кожній  арці  собору  він  шукав  гармонію,  якої  не  зміг  знайти  у  власному  житті,  розірваному  між  болем  втрат  і  тягарем  влади.  Софія  стала  його  сповіддю,  його  фортецею  і  його  найбільшим  твором,  де  кожна  фреска  була  сторінкою  книги,  яку  він  писав  для  вічності.

[i]Далі  буде.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062255
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2026

Ірина Вовк. МАМІ НА 90-ліття -- МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ…

Сьогодні  день  пам’яті  мами,  омитий  дощами.
І  небо  захмарене  плаче  над  нами  за  нами…
Та  квітне  бузок,  наливаються  трунком  тюльпани,
І  образ  малюють  далекої  юної  панни  –
То  спогад-відлуння,  то  хміль  чи  видіння,  а  може…
То  сміх  дзвінкострунний  рясний,  ні  на  кого  не  схожий…
Діткнути  не  годен,  ураз  попливе  за  водою,
Як  той  перехожий,  що  манить  швидкою  ходою
У  далеч  незвідану,  простір  тобі  недосяжний,
Де  скрізь  видивляються  в  темінь  лиш  зорі  мосяжні,
І  ти  вже  не  ти,  а  тонка  павутинка  летюча…
Лети,  вільна  душе,  лети,  надлегка  і  могуча,
Бо  ти  вже  розкрилена,  змінена  в  просторі  й  часі…

…А  вдома  –  свіча  і  портрет…  і  тюльпанові  чаші…
І  любий  бузок  ніжним  цвітом  кладеться  на  рани  –
Мов  дотик-цілунок  далекої  юної  мами…

[i]8  травня  2026  року.  Імпровізація.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2026

Ірина Вовк: “Про змія ВАСИЛІСКА І КНЯЗЯ, що взяв собі його ймення” (бувальщина)

[color="#ff0000"]́[i]Чи  любиш  ти,  моє  серденько,  читати  казки,  а  особливо  казки  про  рідне  місто?  Любиш,  я  знаю!  А  тому  сідай  зручненько  –  і  слухай.  Я  розповім  тобі  напівказку,  напівбувальщину  про  той  Львів,  якого  тепер  уже  ніхто  не  пам’ятає,  та  й  не  може  пам’ятати,  бо  Львова  такого,  як  ти  ,  моє  серденько,  бачиш  своїми  очима,  на  той  час  ще  не  було…
[/i]
[/color]...А  були  лише  ліси  непролазні  та  дикі  хащі,  скелі  та  горби,  покриті  зеленавим  мохом  та  чагарниками.  І  ось  в  одній  з  таких  скель,  що  на  південний  захід  від  Княжого  міста,  яке  тільки  починало  будуватися  –  була  глибока  печера.  А  поруч  неї,  як  годиться,  і  ліс,  тьмяний  та  вологий,  і  озерце  –  на  галявині  серед  лісу.  А  трохи  нижче,  за  лісом,  повноводила  ріка  Полтва,  і  вода  у  тій  ріці  була  чиста  і  прозора,  як  скельце,  що  вигравало  на  сонці  усіма  кольорами  райдуги.  І  неважко,  моє  серденько,  здогадатися,  що  жив  у  тій  глибокій  печері  Змій  –  як  у  казках  мовиться,  лютий-прелютий  –  дихав  вогнем  на  верхів’я  дерев,  пригинав  їх  додолу,  щодня  годинами  милувався  своїм  відображенням  в  озері  та  споглядав  веселкові  перегони  хвиль  на  ріці  Полтві.  І  було  б  його  життя  щасливим  і  безтурботним,  якби  одного  разу  не  забрів  у  його  схованку  молодий  князь  Лев  Данилович  з  охороною,  що  шукав  зручну  місцину  –  височину,  аби  звести  на  ній  Високий  Замок.  І,  може,  не  такий  вже  лютий-прелютий  був  той  Змій,  але  при  зустрічі  з  князем  Левом  та  його  воями  загарчав  так  грізно,  що  з  дерев  позлітало  листя,  а  вої  припали  ниць  до  землі.
—  Василіск,  княже!  Що  маємо  чинити?  –  загукали  налякані  молодці.  Василіском  у  ті  часи,  моє  серденько,  називали  жахливих  потвор  драконячої  породи.  І  відтепер  нашого  Змія  прийшов  час  теж  називати  Василіском.
—  Не  зволікати,  убити!  –  наказав  князь  Лев  Данилович,  виймаючи  з  піхов  родовий  княжий  меч.  І  загриміло  враз,  заблискало  довкола,  небо  зчорніло  все  під  важкими  дощовими  хмарами.  Збурилася  природа.  Запала  темрява,  хоч  око  виколи  –  тільки  й  видно  то  тут,  то  там  спалахи  вогню  –  знати,  Змій-Василіск  не  на  життя,  а  на  смерть  з  князем  Левом  та  його  людьми,  змагається.  І  в  найзапеклішій  хвилі  того  змагання,  поміж  громів  та  блискавиць,  та  багряниць  спопеляючих,  звів  князь  Лев  очі  до  неба  і  помолився:
 —  Святий  Юрію,  божий  стражнику,  змієборцю!  Зроби  руку  мою  витривалою,  меч  мій  –  зло  пробиваючим,  а  око  моє  –  непомильним!  Нехай  під  тією  потворою,  Василіском  прозваною,  земля  западеться.  На  мить  засвітилося  небо,  послало  на  землю  вражаючої  сили  блискавку,  а  у  світлі  небесному  –  князь  Лев  Данилович  на  коні,  з  мечем  оголеним,  супроти  Змія-Василіска,  як  вихор,  поривається.  А  коли  розвиднілося,  проясніло  все  навкруг,  то  Змія-Василіска  не  стало.  А  позаду  його  печери  –  лише  обірвана  скеля  та  зчорніла  глибока  вирва  землі  у  драконячий  зріст!  Відтоді  назвали  те  місце  в  народі[color="#ff0000"][i]  Змієвою  Ямою.[/i][/color]
Князь  Лев  Данилович  на  спогад  про  переможеного  Змія-Василіска  наказав  у  його  печері  обладнати  кузню,  роздувати  у  нішах  печери  вогонь  і  кувати  зброю  для  княжих  ратників.  А  навпроти  печери,  на  горі,  збудувати  церкву  –  оселю  Божу,  із  предковічних  буків,  що  росли  неподалік,  і  назвати  її  на  честь  святого  Юра,  того,  що  Змія  і  ворога  у  часи  лихоліття  побиває.  І  ти  не  повіриш,  моє  серденько,  хто  оселився  у  тій  кузні,  колишній  печері  Василіска  –  син  литовського  князя  Тройдена,  дружній  князеві  Леву,  коли  вже  став  старим  і  до  бою  недужим,  захотів  стати  пустельником  і  постригся  в  ченці.  Він  і  прийняв  на  себе  імення  страшного  (так  мусить  бути  у  кожній  казці!)  Змія  –  і  історія  пізнала  його  як  [i]князя  Василиска,  чи  то  Василишка,  [color="#ff0000"][/color][/i]щоб  добріше  звучало.  А  сам  князь  любив  годинами  споглядати  ліс,  і  Драконяче  озерце,  і  райдужні  хвилі  Полтви-ріки.  Споглядав  і  промовляв,  усміхаючись:  –  Не  кожен  той  Дракон,  що  в  Драконячій  шкірі!  Князь  Василиск,  чи  то  Василишко,  якщо  вірити  стародавнім  літописам,  моє  серденько,  став  першим  настоятелем  Святоюрського  монастиря.

Минули  літа,  минули  і  тисячоліття.  Немає  вже  Змія  та  його  кузні-печери,  бо  її  згодом  замурували,  а  далі  з  її  каменя  та  каменя  скелі,  у  якій  вона  була,  збудували  підмурівок  Святоюрської  твердині.  І  лише  церква  святого  Юра  –  жива  пам’ятка  тих  далеких  часів,  живий  свідок  подій  з  історії  Княжого  Львова.  А  святий  Юрій,  Божий  ключник,  став  навіки  покровителем  нашого  міста.  У  його  руках,  моє  серденько,  не  тільки  вражаючий  спис  супроти  Дракона  і  всіх  ворогів,  що  на  нашу  землю  зазіхають,  а  й  ключі,  що  рідну  земельку  весною  відмикають:

 [i]«–  Святий  Юрій,  Божий  ключник,

бери  ключі  золотії,

веди  коня  вороного,

одімкни  сиру  землицю,

 випусти  живу  травицю,

на  теплеє  літо,

на  буйнеє  жито»![/i]

То  ключі  достатку,  щедрості  Божої,  злагоди  і  миру  для  минулих  і  теперішніх  мешканців  міста  князя  Лева.  І  для  тебе,  мій  маленький  друже,  теж!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2026

Ірина Вовк. ЛЬВОВУ -- 770 років!!!

[color="#ff0000"][b][i]На  порозі  свого  770-ліття  Львів  не  просто  рахує  роки,  княже  місто  дихає  ними.  На  площі  стоїть  Король  Данило,  навіки  врослий  у  стремена  свого  коня;  його  погляд  спрямований  туди,  де  колись  Високий  Замок  тримав  небо  на  своїх  оборонних  вежах.  Це  місто  народилося  з  любові  батька  до  сина  Лева  та  ніжності  юного  Лева  до  молодої  княгині  Констанції,  чий  образ  досі  вгадується  у  шпилях  старовинних  костелів.
Сьогодні  історія  тут  пахне  свіжозмеленою  кавою,  що  густим  ароматом  огортає  вузькі  вулички,  заманюючи  подорожніх  у  глибину  віків.  Коли  на  місто  спускаються  сутінки,  вечірні  ліхтарі  запалюють  свої  жовті  вогні,  наче  маленькі  сонця,  що  висвітлюють  кожну  тріщину  на  старому  бруку.  У  цьому  світлі  леви  на  фасадах  здаються  живими  вартовими,  а  місто  –  урочистою  бенкетною  залою,  де  М  и  н  у  л  е,  Т  е  п  е  р  і  ш  н  є    і    М  а  й  б  у  т  н  є  п'ють  каву  за  одним  столом,  чекаючи  на  нове  світання  над  Замковою  горою.  А  над  містом,  на  Святоюрській  горі,  величаво  височіє  собор  Святого  Юра,  де  в  камені  застигла  молитва  і  велич  бароко,  оберігаючи  спокій  львівських  родин.[/i]
[/b][/color]


[color="#ff0000"]ОПРОМІНЕНИЙ  ЛЬВІВ,  або  КРИЛА  АНГЕЛІВ  НАД  ЛЬВОВОМ...[/color]
Я  до  тебе,  мій  Львове,  вернуся  за  тисячу  літ,
із  криниць  непочатих  живої  водиці  нап’юся,
і  у  місті  старому  палким  одкровенням  озвуся.
Привітаймо  життя!  –  і  мій  вольний,  ранковий  політ.
З  глибини  правіків,  з  висоти  сивих  хмар  піднебесся,
Княже  Місто  постане  в  своїй  первозданній  красі.
У  віконнях  дзвіниць  пізнаватиму  лики  усі  –
в  чистих  росах  Купал  і  у  дзвонах  святих  Водохрестя.
Моє  місто  співуче,  я  в  тебе  корінням  вросла,
у  бруківки  і  площі,  вали  і  обірвані  кручі…
Ти  могуче,  як  лев,  і,  як  Дерево  Світу,  живуче,
доки  в  правнуків  наших  краплина  з  твого  джерела.
Не  змаліє  земля…  Заповітний  вогонь  не  погасне
доки  зріє  зерно,  доки  пнеться  на  ноги  маля.
У  безмежжях  доріг  княжий  дух  у  мені  промовля  –
через  тисячу  літ  зійде  сонце  погідне  та  ясне!
У  розкриллі  ранковім  до  тебе,  мій  Львове,  вернусь  –
і  у  величі  княжих  палат  і  розкішних  медівень
з  висоти  піднебесь  на  бруківку  твою  приземлюсь.
Хай  це  буде  одне  із  моїх  найпрекрасніших  втілень!

[i](Увійшов  до  збірки  вибраної  патріотичної  лірики  “НЕПРОМИНАЛЬНІСТЬ,  або  ЕНКОЛПІОНИ  ДЛЯ  ДУШ”.  —  Львів:  Сполом,  2017)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061775
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2026

КНЯЖНА КОЗАЦЬКОГО СТЕПУ. Повернення до Храму

[color="#ff0000"][b][i](замість  ПІСЛЯМОВИ)
[/i][/b][/color]
Тепер  вони  троє  –  мати  та  її  соколи  –  спочивають  у  безіменних  могилах,  але  їхні  душі  щоночі  повертаються  до  Свято-Іллінської  церкви,  де  колись  Розанда  присягала  Тимошеві  на  вірність.
                                                                                                       ***
…Ніч  перед  фіналом  пахла  полином  і  тривогою.  Розанда  сиділа  біля  вікна  Рашківського  замку,  стискаючи  на  грудях  намисто  султана  –  не  як  прикрасу,  а  як  вервицю  своїх  страждань.  У  мерехтінні  свічки  їй  знову  з’явився  Він.  Не  в  запеклій  крові  Сучави,  а  такий,  як  колись  у  Суботові  –  з  вітром  у  волоссі  та  запахом  степу  на  руках.
–  Ти  прийшов,  Тимоше?  –  прошепотіла  вона,  і  голос  її  був  схожий  на  шелест  сухого  листя.  –  Ти  прийшов  подивитися,  як  догорає  наше  останнє  сонце?
Тінь  воїна  мовчала,  але  вона  чула  його  відповідь  самим  серцем:
–  Я  ніколи  не  йшов,  Розандо.  Я  в  кожному  подиху  наших  синів.  Я  в  кожному  ударі  твого  серця,  що  б’ється  за  трьох.
–  Вони  стали  схожими  на  тебе,  –  сльоза  скотилася  на  перлини  намиста.  –  Івась  має  твій  нестримний  погляд,  а  Богданко  –  твою  мовчазну  силу.  Але  навколо  нас  лише  стіни  й  сталь  ворогів.  Наші  скарби  –  це  камінь,  що  тягне  на  дно.  Я  боюся,  Тимоше...  боюся  не  смерті,  а  того,  що  наше  відлуння  згасне  в  цьому  степу.
–  Не  бійся,  –  відповів  привид,  і  холодний  вітер  торкнувся  її  щоки,  наче  поцілунок.  –  Любов  –  це  фортеця,  яку  не  взяти  штурмом.  Смерть  –  це  лише  брама.  За  нею  немає  воєн  і  зрад.  За  нею  –  тільки  безкрає  небо,  де  ми  знову  будемо  вільними.  Завтра  ти  просто  зробиш  крок  мені  назустріч.
Розанда  підвелася.  Вона  подивилася  на  синів,  що  спали,  і  в  цю  мить  її  страх  згорів  у  вогні  жертовності.  Вона  знала:  завтра  її  кров  окропить  землю,  але  їхня  спільна  легенда  підніметься  над  Рашковом  білим  птахом.
 –  Чекай  на  мене,  –  мовила  вона  в  порожнечу.  –  Я  прийду  не  сама.  Я  приведу  до  тебе  твоїх  соколів.  Ми  повернемося  додому...  до  нашого  Суботова,  де  каміння  церкви  пам'ятає  наші  імена.
На  світанку,  у  той  химерно-зрадливий  час,  коли  перші  удари  ворогів  струснули  замок,  Розанда  вже  не  була  княжною-вдовою.  Вона  була[color="#ff0000"][b]  [i]«Княжною  Степу[/i]»[/b][/color],  що  йшла  у  безсмертя  до  свого  лицаря.
***
…Над  руїнами  Рашкова  догорало  останнє  багаття,  і  дим,  змішаний  із  пахощами  розтерзаних  троянд,  повільно  піднімався  до  холодних  зірок.  Та  там,  де  людське  око  бачило  лише  руїну  й  пустку,  починалася  інша  хода.
З-під  розбитих  мурів  старого  замку  випливла  постать  Жінки  в  Білому.  Це  В  о  н  а  –  Біла  Пані  Рашківських  скель.  Так…  так…  Вона  не  йшла  –  вона  пливла  над  ковилою,  і  поділ  її  сукні  видавався  туманом,  що  піднімався  з  річкових  глибин.  Її  обличчя  було  вирізьблене  з  холодного  мармуру,  але  в  очах  –  наче  досі  пломеніла  заграва  Сучави.  На  ній  уже  не  було  чорної  вдовиної  хустки.  Тепер  на  ній  сяяло  вічне  вбрання  Нареченої,  зіткане  з  місячного  світла  та  полинового  інею  –  Нареченої  Степу,  чиє  султанське  намисто  більше  не  тягнуло  до  землі,  а  розсипалося  у  нічному  небі  зоряним  пилом.  По  обидва  боки  від  неї  йшли  двоє  юнаків    –  Іван  та  Богдан.  Вони  більше  не  мали  страху  в  очах,  лише  тихий  спокій  тих,  хто  нарешті  знайшов  дорогу  додому.
А  назустріч  їм,  по  шовковистій  ковилі,  що  проросла  крізь  небо,  поспішав  Тиміш.  Він  не  тримав  шаблі,  його  руки  були  простягнуті  до  них,  і  в  цьому  нестримному  жесті  була  вся  сила  роду  Хмельницьких.
Вони  зустрілися  там,  де  час  не  має  ваги  –  над  високим  берегом  Тясмину.  Чотири  тіні,  що  стали  світлом:  воїн-гетьманич,  мати-княжна  та  двійко  синів,  що  тримаються  за  її  руки,  –  пролетіли  над  порожніми  бастіонами  Суботова  і  м’яко  опустилися  на  золоті  куполи  Свято-Іллінської  церкви.
Каміння  храму,  що  ввібрало  в  себе  молитви  й  сльози  Розанди,  раптом  відгукнулося  ледь  чутним  гулом.  Душі  Близнят  втішно  припали  до  стін  батьківської  усипальниці,  а  Душа  Жони  ніжно  прихилила  голову  на  плече  свого  лицаря.  У  цю  мить  над  Україною  запанувала  несподівана  довгождана  тиша.
...З  першим  променем  сонця  привид  Білої  Пані  та  душі  її  рідних  розтали,  розчиняючись  у  стінах  Свято-Іллінської  церкви,  куди  щоранку,  ось  уже  кілька  століть,  повертаються  на  коротку  сповідь.  Вона  ж,  як  мовить  стародавня  легенда,  залишається  тут  навіки  –  невидимим  вартовим  козацького  степу,  білим  птахом  розбитого  щастя,  нагадуючи  кожному:  любов  не  вмирає  під  сокирою  ката,  вона  просто  стає  світлом,  яке  нікому  не  до  снаги  загасити.  Жертовне  кохання  Розанди,  переплавлене  у  страждання,  стало  вічним  оберегом  козацької  землі.  


16-22  березня  2026  року
Львів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059583
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2026

КНЯЖНА КОЗАЦЬКОГО СТЕПУ: Епілог Пам’яті. Троянда і Полин

       Не  шукайте  її  в  холодних  реєстрах,  у  переліку  дат  чи  в  тесаному  камені.  Вона  розчинилася  в  Рашківському  тумані,  там,  де  Дністер  зупиняє  свій  біг,  зачувши  шерех  княжих  подолів.
Її  могила  –  не  пагорб  із  хрестом,  а  простір  між  козацьким  степом  і  молдавським  садом.  Вона  лежить  там,  де  коріння  шипшини  переплітається  з  пам’яттю  про  залізо,  де  земля  ще  пам’ятає  смак  її  сліз  і  султанських  алмазів.
Можливо,  вона  повернулася  до  Суботова  –  невидимою  тінню  в  Іллінську  церкву,  щоб  стати  поруч  із  Тимошем,  коли  сонце  сідає  за  Чигиринські  гори.  Дві  душі,  що  не  встигли  наговоритися,  тепер  розмовляють  мовою  нічного  вітру.  Вона  –  це  тиша  після  залпу  гармат,  червона  пелюстка  на  сірому  граніті,  жінка,  чиє  ім’я  стало  назвою  вірності.  Не  тривожте  її  пам’ять,  не  торкайтеся  її  сну  –  вона  вже  давно  стала  частиною  нашої  крові.
Її  образ  розмитий  часом,  як  акварель  під  дощем:  тут  вона  –  горда  невістка  старого  Гетьмана,  а  там  –  зацькована  катами  постать  у  Рашківській  вежі.  Вічна  наречена,  що  чекає  на  коня  з  порожнім  сідлом,  вона  не  належить  одній  землі  чи  одній  могилі.  Розанда  —  це  дотик  парчі  і  мусліну  в  порожній  церкві  Суботова,  в  осиротілих  садах  батьківських  Ясс,  це  червоний  відблиск  заходу  сонця  на  стінах  фортець,  жінка,  що  стала  мостом,  по  якому  пройшла  Історія,  залишивши  по  собі  лише  тишу  і  запах  квітів,  що  розцвітають  на  руїнах.
В  останню  мить  у  Рашкові  її  внутрішній  світ  не  здригнувся  –  там  уже  давно  панувала  тиша  жінки,  яка  пережила  свою  епоху  і  просто  хотіла  спокою.  Вона  помирала  не  як  зраджена  княжна,  а  як  остання  берегиня  великої  надії,  що  розсипалася  коштовним  камінням  по  чорному  оксамиту  свого  Часу.  Вона  зачинила  за  собою  важкі  ворота  болю,  не  залишивши  ключів  ні  катам,  ні  літописцям.  Розанда  пішла  так,  як  і  прийшла  –  під  акомпанемент  вітру,  що  не  знає  кордонів  між  Яссами  та  Суботовим.  Її  життя  було  коротким  спалахом  між  двома  битвами,  де  султанові  чудо-перли  на  шиї  важили  стільки  ж,  скільки  кулі  в  козацьких  мушкетах.  Вона  навчила  степ  манерам  королівських  палат,  а  степ  навчив  її  мовчати,  коли  серце  оплакує  втрати.  Тепер  вона  –  тільки  тінь  у  вікнах  Іллінської  церкви,  тільки  тихий  голос  трав  на  берегах  Дністра,  де  Рашків  стоїть  німим  свідком.  [color="#ff0000"][b][i]Розанда  Лупул-Хмельницька  [/i][/b]–  жінка,  що  стала  гостинцем  з  гіркого  полину  і  диких  троянд,  на  якому  збуяла  доля  нації,  і  залишилася  на  тому  березі,  де  панує  вічний  спокій[/color].

[color="#ff0000"][b]Голос  Тимоша[/b]  [i](шепотом  степового  вітру)[/i][/color]:

–  Чи  чуєш,  Розандо,  як  коні  іржуть  у  тумані?
Я  кличу  тебе  крізь  заграви,  крізь  битви  і  рани.
Твій  шовк  потемнів,  і  перлини  –  мов  сльози  солоні,
Та  серце  твоє  –  як  молитва  в  козацькій  долоні.

[color="#ff0000"][b]Голос  Розанди[/b]  [i](відлунням  замкових  стін)[/i][/color]:
–  Я  чую,  мій  ладо...  Та  як  мені  йти  за  тобою?
Я  зв’язана  небом,  землею,  Іванка  й  Богданка  журбою.
В  очах  їхніх  –  ти  і  твій  гарт,  і  твоя  непокора,
А  в  замкові  двері  вже  стукає  смерть  чорнокрила  і  скора.

[color="#ff0000"][b]Голос  Тимоша:[/b][/color]
–  Не  бійся  меча,  що  ласкає  правицю  чужинця,
Бо  випито  нами  життя  по  самісінькі  вінця.
Твій  Рашків  впаде,  та  любов  –  то  не  камінь  і  злато,
Вона  –  наче  птах,  що  не  відає  грат,  ні  розплати.

[color="#ff0000"][b]Голос  Розанди:[/b][/color]
 –  Кроваве  намисто  я  кину  під  ноги  розлуки,
Хай  діти  заснуть,  не  відчувши  смертельної  муки.
Я  йду,  мій  козаче!  Крізь  дим,  крізь  вогонь  і  руїни,
Веду  наших  соколів  в  небо  твоєї  Вкраїни.

[i](ДАЛІ  БУДЕ)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059300
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2026

КНЯЖНА КОЗАЦЬКОГО СТЕПУ: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)

         …У  скринях  окованих,  серед  шовків  і  смирни,  лежало  в  о  н  о  –  дарунок  зі  Сходу,  важкий  і  сліпучий.  Намисто  султана,  де  кожен  алмаз  –  як  сльоза,  і  кожен  рубін  –  наче  крапля  крові  пекучої.  Господар  Васіле  Лупул  надів  його  доньці  на  шию  в  день  шлюбу:  «Носи,  Розандо,  хай  заздрять  корони  й  народи!»
               Намисто  палахкотіло  під  променями  сонця,  але  не  дарувало  тепла.  Холод  дорогого  каміння  в’їдався  у  шкіру  молодої  жони  Хмельницької    –  оксамитово  ніжну,  передрікаючи  бурі,  пожежі  та  чорні  води.  Воно  сяяло  в  Яссах,  коли  вона  клялась  Тимошу,  воно  тьмяніло  червінню  в  Суботові,  коли  труну  опускали.  Казали  старі  козаки:  «То  султанська  отрута  стягнула  смертельний  зашморг  на  горлі  вдовиному».
***

[color="#ff0000"][b][i]«На  скелі  дикій,  де  Дністер  петляє,
Стовбичить  Рашків  –  кам’яна  в’язниця.
Там  сонце  вранці  не  цілує  стіни,
А  тільки  лиже  кров  із  гострих  лез.
Розанда  йде.  Її  хода  –  як  спомин
Про  пишні  зали  і  сади  у  Яссах.
В  руках  стискає  нитку  злота  й  перлів,
Останній  вузол  долі  на  устах.
«Беріть  залізо,  не  торкайтесь  духу!»  –
Луна  розбилась  об  холодні  мури.
Зблиснула  криця  –  і  злетіли  птиці,
А  перли  впали  в  порох,  ніби  сльози,
Які  ніхто  не  зможе  позбирати,
Бо  в  кожній  з  них  –  прокляття  і  любов!»
[/i][/b][/color]
…Замок  у  Рашкові  височів  над  Дністром,  мов  похмурий  вартовий  згаслої  слави.  Тут,  у  тісних  обіймах  сирих  мурів,  догорало  життя  Розанди,  яку  колись  називали  «дикою  трояндою  козацького  степу»,  окрасою  волоського  роду.  Вона  стояла  на  порозі  своєї  страти,  і  вітер  із  річки  востаннє  плутався  у  її  волоссі,  приносячи  запах  волі,  якою  вона  так  і  не  встигла  вдовольнитися.
Кати  вимагали  золота,  вони  шукали  ключі  від  таємних  підземних  печер,  де  нібито  спочивали  незліченні  скарби  її  батька.  Але  Розанда  лише  мовчала,  притискаючи  до  серця  своє  намисто  –  єдиний  скарб,  який  не  мав  земної  ціни.  Коли  лезо  сокири  розітнуло  важке  повітря,  нитка  розірвалася.  Білі  перлини,  мов  налякані  душі,  покотилися  по  брудному  камінню,  ховаючись  глибоко  у  щілинах  замкового  двору.  Старі  люди  казали,  що  того  дня  Дністер  зупинив  свою  течію  на  мить,  аби  прийняти  відлуння  її  останнього  подиху.  Намисто  Розанди  тепер  не  належить  нікому!..  Золото  залишилося  в  надрах  замкової  гори,  запечатане  вічним  мовчанням  княгині,  а  розсипані  сльози-перли  стали  частиною  пилу  скорботної  рашківської  землі.  
Лише  вітер  іноді  котить  їх  похилим  камінням,  проте  їх  неможливо  підняти,  бо  вони  перетворилися  на  ранкову  росу  –  прикрасу,  яку  неможливо  вкрасти  у  вільної  душі.
***

Час  розмив  золоті  палати  Ясс  і  фортечні  мури  Чигирина,  Дністер  забрав  у  свої  глибини  таємницю  замку  у  Рашкові  та  привида  «Білої  Пані»-Розанди.  Немає  вже  скарбів  Лупула,  гетьманських  клейнодів  Хмельницького,  ні  султанових  диво-перлів  та  пекучих  рубінів  на  шиї  княжни.  Тільки  вітер  у  суботівських  липах  шепоче  заповітні  імена.
             Вони  лишилися  в  думах,  де  бандура  плаче  струною,  про  сокола-лицаря  і  троянду,  що  в’яла  в  розлуці.  Він  –  став  високою  могилою  під  небом  Чигирина.  Вона  –  легендою  про  стійкість,  дорожчу  за  золото.  Їхня  любов  не  збудувала  міцної  держави  на  мапах,  але  викарбувала  в  серці  народу  пам'ять  про  те,  як  козак  і  княжна  вінчалися  волею  й  кров’ю.
Минають  віки,  а  в  сутінках  старого  Суботова  здається,  ніби  шурхотить  у  травах  невидимий  шовк,  і  брязкає  збруя  коня,  що  чекає  свого  господаря.  Пам'ять  –  коштовніша,  за  тоте  сумнозвісне  султанове  намисто…  Бо  у  ній  воскресає  Любов,  низанка  з  гірких  сліз  і  великої,  чистої  надії.

[i](Далі  буде)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059278
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2026

КНЯЖНА КОЗАЦЬКОГО СТЕПУ: плач РОЗАНДИ (продовження 2)

[color="#ff0000"][b][i]«Ой,  під  горою,  під  Сучавою,
Там  козак  Тиміш  лежить  із  славою.
Там  не  били  в  дзвони,  там  не  грали  сурми,
Тільки  лиш  Розанда  мовить  так  над  мурами...
                                     –    Ой,  мій  соколе,  ясний  муженьку,
                                   чом  не  кличеш  мене,  мій  подруженьку?
                                   Поселив  ти  мене,  де  широкий  степ,
                                   А  сам  же  пішов  у  могильний  склеп».[/i][/b][/color]
Стіни  Сучави  мовчали,  мов  кам'яні  свідки,  коли  свинець  розірвав  тишу  і  серце  молодого  сокола.  Там,  де  Молдова  вмивається  Прутом,  там  козак  Тиміш  ліг  у  траву,  не  знявши  пекельних  шат.
…А  в  Чигирині  –  зозуля  кує  на  гетьманській  вежі.  Це  не  птаха  –  то  Розанда  б’ється  крильми  об  камінь:  «Ой,  мій  соколе,  мій  господарю  грізний!
Ти  обіцяв  мені  небо,  загорнуте  в  сині  стяги,  а  прислав  тільки  коня,  що  приніс  порожнє  сідло.  Поселив  ти  мене  в  степу,  де  вітри  гуляють  безкраї,  де  кожна  ніч  пахне  зрадою  і  гострим  залізом.  Я  зміняла  ясські  сади  на  козацьку  тривогу,  щоб  тепер  твої  очі  шукати  в  холодному  небі...»
Гетьман  Богдан  мовчить:  сльоза  застигла  в  сивих  вусах.  Він  бачить:  не  просто  син  Тиміш  ліг  –  то  династія  впала.
         А  Розанда  стоїть  –  мов  біла  свіча  на  вітрах  Руїни,  і  плач  її  лине  над  Прутом,  над  Дністром,  над  віками,  де  кохання  вінчалось  зі  смертю  під  гуркіт  гармат.  
Чуєш,  як  небо  здригається  над  Дністром?  То  не  грім  осінній  –  то  козацька  гармата  реве.  Везуть  Тимоша.  Везуть  господаря  в  чорній  труні,  окутій  сріблом,  омитій  сльозами  молодої  вдови.  Кожне  село  виносить  гармати  на  шлях,  залп  за  залпом  –  хай  знає  земля  і  вись:  син  Гетьмана  їде  додому,  в  свій  Суботів,  де  стіни  церкви  небесами  стали  в  молитві.  Розанда  іде  за  возом,  мов  чорна  тінь,  а  постріли  б’ють  у  груди,  немов  кулаки:  «Ти  чув,  Тимоше?  Так  ми  вінчались  у  Яссах...  Тільки  тоді  був  сміх,  а  тепер  –  тільки  дим  і  попіл».
Богдан  стоїть  на  горі,  піднявши  важку  руку.  «Стріляйте!  –  кричить.  –  Хай  здригнеться  сама  Варшава!  Хай  чує  світ,  як  ховає  батько-козак  свого  сина,  під  гуркіт  металу,  що  став  йому  вічним  сном».
Брама  Суботова  стогне  від  скрипу  коліс,  а  небо  над  Тясмином  важко  лягло  на  плечі.  Богдан  вийшов  назустріч  –  без  шапки,  без  пишних  шат.  Лише  з  булавою,  що  стала  важкою,  як  камінь.  Він  дивився  не  на  труну,  а  в  очі  Розанди,  де  відбивався  вогонь  пожеж  і  холод  Сучави.  Вона  зійшла  з  воза,  мов  привид  у  чорнім  шовку,  і  впала  до  ніг  гетьмана,  не  маючи  більше  сил.  «Батьку,  –    шепотіла,  –  я  привезла  тобі  сокола...  Тільки  крила  його  зламані,  очі  закриті».
Богдан  підняв  її  старими,  дужими  руками:  «Встань,  доню.  Ти  тепер  –  кров  моя  і  мій  біль».
Гармати  з  Чигиринської  гори  дали  останній  залп,  здригнулися  стіни  храму,  де  вже  чекала  яма.  Гетьман  поклав  руку  на  віко,  оббите  оксамитом:
«Прощай,  сину.  Ти  ліг  у  землю,  щоб  я  тримав  небо».
А  Розанда  стояла  поруч  –  невістка  і  донька,  молода  вдова  у  тяжбі,  під  гуркіт  козацьких  гармат,  що  відспівували  їхнє  коротке  щастя.  Тієї  ночі  в  Суботові  зорі  не  світили  –  тільки  свічки  плакали  воском  у  храмі  святому.
***
…Ще  гарматний  грім  не  затих  над  могилою  свіжою,  ще  дим  над  Суботовим  плив,  мов  важка  пелена,  у  гетьманських  покоях,  де  свічі  миготіли  скорботою  і  печаллю,  Розанда  стрічала  свій  новий  материнський  світанок.
Там,  за  віконням  покоїв  –  чорна  труна  і  плач  за  Тимошем,  а  тут,  на  руках  –  дві  розради,  дві  втіхи,  два  ніжні  життя.  Іван  та  Богдан  –  дві  іскри  з  погаслого  вогнища,  два  пагони  дуба,  що  впав  під  ударом  меча.  
Богдан-гетьман  увійшов,  обтрусивши  пил  із  жупана,  в  очах  ще  стояв  відблиск  церковних  кадил.  Побачив  онуків  –  і  вперше  за  довгі  тижні  усмішка  надії  прорізала  втому  обличчя.  «Вітаю,  доню,  –  мовив,  –  Тиміш  не  пішов  безслідно.  Він  лишив  нам  себе  у  двох  дзеркалах  маленьких.  Стріляйте  з  гармат!  Не  за  упокій  –  за  здоров’я!  Хай  знає  Варшава:  рід  Хмельницьких  не  вбити  дощенту!»
І  знову  здригнувся  Чигирин  від  вогню  і  металу,  але  цього  разу  то  був  салют  для  майбутніх  гетьманів.  Розанда  притисла  синів  до  вдовиного  серця  –  де  зустрілися  купно  один  супроти  другого  і  Смерть,  і  Нове  Життя.

[color="#ff0000"][b][i]«Дві  колиски  гойдав-обіймав  Чигирин,
Дві  надії,  що  мали  тримати  державу.
Іван  –  мов  світанок,  Богдан  –  наче  грім,
Вони  несли  козаччини  мудрість  і  славу.

Дві  кровини  Тимоша  –  два  птахи  німих,
Що  Розанда  за  них  в  Бога  доленьки  просить.
…Та  нема  ні  могил,  ні  хрестів  золотих,
Тільки  вітер  у  Рашкові  попіл  розносить.

Ой,  чи  впали  вони  під  ворожим  мечем,
Чи  погасли  від  туги  у  стінах  чужинних?
Лиш  заходяться  свічі  восковим  плачем  –
Де  ви  внуки  Богдана,  мечі  України?..

Ой  нема  соколят,  удова  булава  –
Плачуть  свічі  Суботівські,  праведні  свічі…
Ні  онуків,  ні  сина…  ні  Розанди  нема  –
Не  устануть  з  могил,  не  народяться  двічі…»
[/b][/color]

(Далі  буде)

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059248
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2026

КНЯЖНА КОЗАЦЬКОГО СТЕПУ: Шепіт над Безоднею (продовження)

–  Ти  знову  дивишся  на  захід,  Тимоше,  –  її  голос  був  тихим,  як  шелест  шовкової  завіси.  –  Там,  де  небо  стає  червоним,  наче  розлите  вино  твого  батька.  Там  Молдова...  чи  там  війна?
Він  не  обернувся,  але  вона  відчула,  як  напружилися  його  плечі  під  жупаном.  Його  рука,  звична  до  холодної  сталі,  раптом  шукала  її  тепла.
–  Там  моя  доля,  Розандо.  Я  чую,  як  коні  б’ють  копитами  в  стайнях,  вони  знають  раніше  за  нас.  Батько  каже  –  треба  йти.  Сучава  кличе,  а  Сучава  –  це  ти.  Твій  дім,  твої  сни.  Я  хочу  принести  тобі  спокій  на  вістрі  своєї  шаблі.
–  Спокій  не  живе  на  шаблях,  мій  соколе.  Він  живе  тут,  у  цьому  маленькому  саду,  де  ми  вперше  мовчали  разом.  Ти  обіцяв  мені  державу,  а  я  хочу  тільки  твого  подиху  поруч,  коли  згасають  свічки.  Навіщо  нам  корони,  якщо  вони  холодні,  як  каміння  в  Пруті?
Тиміш  нарешті  повернувся.  У  сутінках  його  очі  здавалися  темними  безоднями,  де  тонули  всі  його  страхи.
                       –  Козак  не  обирає  тиші,  Розандо.  Ми  вінчалися  під  гуркіт  гармат,  і  гармати  будуть  нашою  колисковою.  Але  знай:  куди  б  я  не  йшов,  я  несу  твій  запах  перлів  і  яблук  у  своїх  ладувальних  сумках.  Ти  –  моя  єдина  фортеця,  яку  я  ніколи  не  здам.
                     –Тоді  йди,  –  вона  поклала  голову  йому  на  груди,  слухаючи,  як  серце  б’ється  ритмом  майбутнього  походу.  –  Але  повернися.  Не  гетьманом,  не  героєм  –  просто  повернися  тим  юнаком,  що  вкрав  мій  погляд  у  Яссах.  Бо  без  тебе  Чигирин  стане  для  мене  пусткою,  а  перли  –  камінням  на  дні  ріки.
Він  мовчки  поцілував  її  в  чоло,  і  цей  жест  був  міцнішим  за  будь-яку  клятву.  Над  Суботовим  зійшла  перша  зоря  –  холодна,  далека  і  неминуча.
                                                                                                                               ***
Гетьманич  уже  стояв  у  стременах,  і  кінь  під  ним  гриз  вудила,  відчуваючи  запах  далекої  облоги  й  гарячої  крові.  Розанда  тримала  його  за  коліно,  обтягнуте  грубою  шкірою,  намагаючись  запам’ятати  тепло,  що  витікало  крізь  пальці.
Тиміш  сягнув  рукою  під  жупан,  до  самого  серця,  і  витягнув  маленьку  ладанку  на  простому  шкіряному  шнурку.  Там  не  було  святих  мощей  чи  дорогоцінного  каміння  –  там  лежала  жменя  сухого  полину  з-під  Суботова  і  маленька  срібна  сережка,  яку  він  зняв  зі  свого  вуха.
–  Візьми,  Розандо,  –  його  голос  перекривав  іржання  сотень  коней.  –  Полин  не  дасть  тобі  забути  смак  цієї  землі,  що  стала  твоєю,  а  срібло...  воно  пам’ятає  мій  подих.  Коли  тобі  стане  страшно  в  нічній  тиші  Чигирина,  просто  стисни  це  в  долоні.  Це    –  мій  голос,  застиглий  у  металі.  Поки  це  в  тебе  –  я  живий,  навіть  якщо  гармати  розірвуть  небо.
Вона  прийняла  дарунок,  і  срібло  здалося  їй  гарячим,  мов  вугілля.  Вона  не  плакала  –  княжни  плачуть  лише  тоді,  коли  сонце  згасає.  Вона  просто  зав’язала  вузол  на  своїй  шиї,  поруч  із  перлами,  і  цей  простий  шнурок  здався  їй  міцнішим  за  всі  золоті  ланцюги  світу.
–    Іди,  мій  соколе,  –  прошепотіла  вона,  відступаючи  в  тінь  брами.  –  Я  берегтиму  твій  полин,  поки  він  не  проросте  в  моїх  долонях.
Він  рвонув  поводдя,  і  курява  сховала  його  постать,  лишивши  Розанді  тільки  гіркий  присмак  степу  на  губах  і  маленьку  срібну  цятку,  що  зігрівала  її  груди  в  холоді  немилосердної  розлуки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059230
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2026

РОЗАНДА -- КНЯЖНА КОЗАЦЬКОГО СТЕПУ (багряний етюд у прозі)

[color="#ff0000"][i]«…Їх  щастя  тривало  –  як  літня  гроза,
На  білеє  личенько  впала  сльоза.
Лишилась  вдовиця  у  Рашківській  тиші,
Де  вітер  холодний  легенди  колише.
Ні  перли  коштовні,  ні  княжий  поріг
Від  лиха  і  згуби  її  не  вберіг.
Розтанули  мрії,  мов  замок  з  піску,
Лишивши  в  історії  пам'ять  гірку:
Про  вроду  княжни,  що  мов  зірка  згасала,
І  силу  любові,  що  степом  блукала».[/i][/color]

Княжна  Розанда  стояла  на  перетині  двох  стихій,  у  сукні,  де  важке  візантійське  золото  і  парча  молдавських  князів  зустрічалися  з  легким  пилом  українського  шляху.  Її  обличчя  –  блідий  овал,  виписаний  іконописцем,  що  пізнав  таїну  болю,  –  світилося  очима,  в  яких  дзеркала  Ясс  відбивали  заграви  Чигирина.  В  її  внутрішньому  світі  не  було  місця  для  полків  і  кордонів  –  там  досі  цвіли  ясські  сади,  вмиті  ранковою  росою.  Україна  стала  для  неї  не  землею,  а  безкраїм  морем  трав,  де  тонув  її  страх,  і  голосом  Тимоша,  що  перекрикував  гуркіт  гармат.  Вона  входила  в  Чигирин  як  у  велику  самотність,  де  погляд  старого  Богдана  важив  більше  за  золото.  Вона  не  шукала  влади  –  вона  шукала  дім,  який  постійно  вислизав,  перетворюючись  на  дим  пожеж.  Коли  народилися  близнюки,  її  душа  стала  храмом,  де  молитва  за  майбутнє  шепотілася  над  колисками,  хоча  стіни  того  храму  були  з  крихкого  піску  Руїни.  Україна  стала  для  неї  розкішним  шлюбним  вінцем  і  водночас  терновим  вінком;  вона  полюбила  цю  землю  за  силу  її  чоловіків,  але  зненавиділа  за  те,  як  легко  вона  забирає  їх  собі.
               …Вони  зустрілися  поглядами  крізь  густий  пил  переговорів,  де  золото  парчі  тьмяніло  перед  блиском  шабель.  Тиміш  не  вмів  складати  сонетів  –  його  поезія  була  в  тому,  як  він  притискав  руку  до  серця,  коли  вона  проходила  повз.  Він  дарував  їй  не  квіти,  що  в’януть  за  ніч,  а  вільний  вітер,  спійманий  у  гриви  найкращих  арабських  коней.  Він  обіцяв  їй  збудувати  замок,  де  замість  варти  співатимуть  солов’ї,  а  вона  вірила  йому  так  сильно,  що  степ  ставав  для  неї  затишною  спальнею,  а  небо  –  зоряним  дахом.  Він  показував  їй  небо  над  Тясмином,  кажучи:  «Дивись,  Розандо,  тут  зорі  більші,  ніж  у  палатах  твого  батька,  бо  тут  вони  нічим  не  обмежені  –  як  і  моя  вірність  тобі».  А  вона...  вона  вчила  його  тиші  після  грому  гармат.  Своїми  витонченими  пальцями  вона  розгладжувала  зморшки  на  його  чолі,  навіть  коли  він  пахнув  димом  і  запеклою  битвою.  Вона  плела  йому  обереги  з  власних  темних  пасм,  ховаючи  в  його  жупані  маленькі  записки,  писані  мовою  серця.  То  була  ніжність  на  краю  безодні,  де  кожен  дотик  руки  важив  більше  за  цілі  королівства…  Короткі  миті  кохання  довжиною  в  прожите  життя:  їхні  прогулянки  садами  Суботова,  де  вони  мріяли  про  мир,  якого  ніколи  не  бачили  їхні  батьки.  
                   Для  гетьманича  Тимоша  Розанда  була  не  просто  жінкою;  вона  стала  ланцем,  затягнутим  політичною  волею,  але  розірваним  живою,  нестримною  тугою.  На  її  шиї  вага  султанських  перлів  тиснула  дужче  за  будь-яку  залізну  варту,  а  в  руках  вона  тримала  не  скіпетр,  а  дитячі  сповитки,  пошиті  з  вдовиної  хустки.  Вона  –  тихий  голос  у  гуркоті  козацької  слави,  троянда,  що  звикла  до  пахощів  ладану,  але  навчилася  дихати  полином  і  порохом.

                                 [color="#ff0000"]  [b]    ПОРТРЕТИ  НА  ПЕРЕТИНІ  СВІТІВ[/b][/color]
Вона  дивилася  на  нього  крізь  мереживо  ясських  вікон  –  не  на  сина  гетьмана,  а  на  вогонь,  що  прийшов  зі  степу.  Її  пальці,  звиклі  до  лютні,  здригалися  від  тупоту  копит,  а  він,  чия  мова  була  –  свист  шаблі  та  гуркіт  гармат,  раптом  замовк  перед  тишею  її  темних  очей.  Це  було  вінчання  вітру  з  гірською  трояндою.  Тиміш  приніс  їй  у  дарунок  не  спокій,  а  простір,  запах  степу  та  волю,  що  не  знає  кордонів.  А  Розанда...  вона  вплела  свою  ніжність  у  його  жорстку  долю,  мов  шовкову  стрічку  в  гриву  дикого  коня.
Тієї  осені  в  Чигирині  навіть  повітря  було  солодким.  Вони  ходили  садами,  де  обсипалося  золото,  і  він  обіцяв  їй  світ,  загорнутий  у  козацькі  корогви.  Жодна  перлина  на  її  шиї  не  сяяла  так,  як  усмішка,  коли  він,  відклавши  пірнач,  просто  торкався  її  руки.  То  була  весна  їхньої  держави  і  літо  їхньої  любові  –  коротка  мить,  де  не  було  зрад,  лише  двоє,  що  повірили:  серце  може  бути  міцнішим  за  будь-яку  фортецю.
Він  брав  її  руки,  тонкі  й  холодні  від  передчуття,  і  казав:  «Розандо,  мій  степ  став  твоїм  домом.  Не  бійся  гармат  –  моя  вірність  гостріша  за  крицю.  Кожне  містечко,  що  я  здобуду,  носитиме  твоє  ім’я,  а  кожна  зоря  над  Чигирином  буде  твоїм  діамантом.  Я  не  просто  син  гетьмана  –  я  твій  щит  і  твоя  воля».  Вона  підводила  очі,  в  яких  відбивався  вогонь  багать:  «Тимоше,  мій  князю  з  гарячим  серцем...Твоя  сила  –  мій  спокій,  твій  подих  –  моя  молитва.  Я  зміняю  шовкові  сни  на  козацький  шлях,  аби  тільки  бути  тінню  твого  крила.  Моя  вірність  глибша  за  Дністер  і  міцніша  за  стіни  Сучави.  Де  б  ти  не  був  –  я  чекатиму,  бо  твоя  душа  стала  моєю».  Це  була  клятва  без  слів,  записана  на  берегах  долі,  де  він  обіцяв  їй  цілу  державу,  а  вона  йому  –  весь  свій  світ,  що  вмістився  в  одному  погляді.
Гетьман  Богдан  дивився  на  неї  крізь  дим  своєї  люльки,  і  в  його  очах,  втомлених  від  битв  і  зрад,  раптом  прокинулась  тиха,  забута  весна.  Він  бачив  у  ній  не  лише  золото  Лупула,  а  тендітну  квітку,  що  мала  прикрасити  його  суворий  дім.  «Вітаю,  доню,  –  казав  він,  торкаючись  її  плеча,  –  мій  Чигирин  тепер  твій,  і  мої  полки  –  твоя  варта.  Ти  принесла  лагідність  у  наші  запеклі  степи,  ти  стала  честю  мого  роду,  моєю  живою  надією».  Він  дарував  їй  соболі,  м’які,  як  її  погляд,  і  перли,  що  виловлені  в  далеких  морях  козаками.  Він  вірив:  вона  –  той  корінь,  що  проросте  глибоко,  що  дасть  його  онукам  і  силу  криці,  і  мудрість  віків.  Для  нього  вона  була  «золотою  невісткою»,  променем  світла  в  похмурих  палатах  Суботова.  І  коли  вона  сміялася  поруч  із  гордим  Тимошем,  старий  гетьман  знав:  за  таку  мить  варто  тримати  булаву.
В  Яссах  повітря  тремтіло  від  дзвонів  і  співу,  митрополит  підіймав  золоті  вінці  над  світом.  Там,  під  склепінням  храму  Трьох  Святителів,  Розанда  стояла  –немов  ікона  в  перлах  і  шовку,  а  Тиміш,  дикий  сокіл,  схиляв  перед  нею  чоло.
Це  було  вінчання  грози  із  прозорим  світанком.
  Василь  Лупул,  господар,  ховав  у  бороді  тривогу,  дивлячись,  як  його  донька  –  найкоштовніший  скарб  –  віддає  свою  руку  козаку,  що  пахне  порохом.  А  за  стінами  храму  тисячі  шабель  виблискували,  охороняючи  цей  союз,  вимушений  і  прекрасний.  
«Клянуся  тобі,  –  шепотів  Тиміш  серед  пахощів  ладану,  –  моя  шабля  стане  стіною  твого  палацу».  «Клянуся,  –  озивалося  серце  княжни  під  корсетом,  –  твій  степ  стане  моїм  небом,  твій  рід  –  моїм  домом».  Ясси  палали  вогнями,  святкуючи  шлюб  двох  світів,  де  Дунай  зустрівся  з  Дніпром  у  єдиному  ритмі,  і  кожна  молитва  в  ту  ніч  здавалася  вічною.

[i](Далі  буде)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059218
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2026

Ірина Вовк. Драма-переспів "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (перевидання)

[color="#ff0000"]От  і  дочекалася!))  
Вийшла  в  світ  моя  нова  книжка.  Ювілейне  перевидання  переспіву  польської  духовної  драми  "МАРІЯ  з  МАГДАЛИ"  (до  тридцятиліття  першого  видання).  --  Львів:  Сполом,  2026.
[/color]
[b][i]Передслово  про  автора  оригіналу:[/i][/b]
Антоній  Шандлєровський  (1878  —  1911),  як  і  його  релігійна  драма  "МАРІЯ  з  МАГДАЛИ",  мало  відомі  польському  читачеві  і  ще  менш  відомі  читачеві  українському...
В  літературу  своєї  доби  Антоній  Шандлєровський  увійшов  під  псевдонімами  Антоній  Зєміц  та  Владислав  Посвят.  За  скупими  даними  польської  енциклопедії,  уродженець  землі  Мазовської,  Антоній  Шандлєровський  спочив  у  містечку  Ґрохові  (Польща)  .
Політичні  катаклізми  суспільності  змусили  молоду  людину  звернути  свій  погляд  і  помисли  у  русло  історії  нашої  християнської  віри.  Будучи  людиною  мистецького  обдарування,  поетом  і  драматургом,  автором  інтимної  поезії  та  ліричної  прози,  Антоній  Шандлєровський  носив  і  сан  священика.  Звідси  —  джерело  його  поетичного  мислення:  віра  у  Долю,  накреслену  рукою  Бога,  пошуки  відповідей  на  складні  запитання  буття  в  алегоричних  образах  богонатхненних  книг.  Польська  енциклопедія  вказує,  що  світська  манера  лірики  молодого  автора.  її  витончений,  екзальтований  ерос  вростає  своїм  корінням  у  мотиви  містико-релігійні.
Релігійна  драма  "Марія  з  Магдали"—  правдиве  тому  підтвердження.  Вона  підносить  на  небувалу  висоту  людське  почуття  тілесної  любові...  і  все  ж  над  любов'ю  тіла  у  кривавому  двобої  отримує  гору  Любов  Духа!
Обравши  за  основу  драматичні  сюжети  Нового  Завіту,  точніше,  одну  з  апокрифічних  версій,  Антоній  Шандлєровський  не  сліпо  переказує  Євангеліє,  хоча  й  не  перечить  йому,  а  намагається  з  притаманним  молодості  максималізмом  збагнути  внутрішній  світ  героїв  драми  і  вивести  перед  очі  читачів  постаті  Ісуса  Назаретянина,  старця  Лазаря,  сестер  Марії  (Магдалени)  і  Марти  та  Юди  Іскаріота,  не  просто  як  безсмертну  легенду,  що  оживає  на  перехресті  Нової  Історії,  а  швидше  як  реальних  людей,  що  діють  і  мислять  у  різних  вимірах  осягнення  Духа.
Далекий  від  політичних  інтриг  свого  часу,  автор  драми  зображає  конфлікт  тіла  і  Духа  на  тлі  соціально-становому,  де  за  маєтністю  стану  і  насолодою  тіла  (моделлю  "утраченого  раю  на  землі")  ховається  духовне  сум'яття,  а  далі....  віровідступництво,  зрада,  згуба  ближнього  і,  врешті,  самогубство...  Йдеться  про  образ  Юди.  Складний,  психологічно  загострений,  багатогранний  (з  тремом  самопожертвенної  любові  і  приступами  безумної  ненависті)  образ  апостола-зрадника  викличе  у  читача  суперечливі  відгуки.
Вдумливий  читач  у  пошуках  істини  знову  звернеться  до  Чотириєвангелія.  
До  сюжетного  дерева  "Марії  з  Магдали"    прилучилися  й  інші  розділи  Нового  Завіту:  "Смерть  і  воскресіння  Лазаря",  "Ісус  прощає  грішниці",  "Виявлення  зрадника",  "Синедріон  постановлюе  забити  Ісуса".  Щодо  особи  верховного  первосвященика,  законодавця  —  Синедріона  (Сангедріона  у  А.  Ш.),  то  автор  недвозначно  дає  читачу  зрозуміти,  що  служитель  Бога  і  захисник  Закону,  котрий  вступає  у  зговір  з  інтригою  (будь-якого  роду,  в  тому  числі  й  політичною),  перестає  бути  провідником  Божої  благодаті,  перетворюється  на  знаряддя  приземлених  людських  пороків  і  в  кінцевому  результаті  служить  руйнівній  силі  демона  —  Духові  Тьми  .
Ідея  насильства  під  релігійними  гаслами  —  демонічна,  вона  виправдовує  людські  жертви  і  братовбивчі  війни,  вона  нищить  цілі  цивілізації,  оскверняючи  кров'ю  Божі  святині,  її  Кров'ю  була  переповнена  Стара  Історія,  пролилася  вона  через  вінця  і  в  Історії  Новій.
Єдиний  шлях  до  спасіння  особистості  (а  в  сукупності  особистостей  —  людської  спільноти)  —  її  духовне  очищення,  усвідомлення  свого  високого  призначення  бути  "образом  Божим",  "небесним  громадянином"  Землі.
Ідея  спасіння  втілена  Антонієм  Шандлєровським  у  образах  старого  Лазаря  та  його  сестри  Марії  (Магдалени).  Навертаючи  Магдалену  на  Божу  дорогу,  промовляє  Лазар  сокровенні  слова:

[color="#ff0000"][i]Бо  я  хотів,
щоб  чудо  ти  ввібрала  у  глиб  душі
і  щоб  тоді  нарешті
сама  ти  стала  чудом!
[/i][/color]
Наче  художник,  похилений  над  портретом  чарівної  жінки,  щедрими  бризками  барв  і,  водночас,  тонким  кінчиком  пензля  вимальовує  автор  головну  героїню  драми  —  то  королевою...  розкритою  троояндою  нічного  ложа,  то...  найнижчою  служебкою  у  стіп  Ісуса;  то  зраненою  львицею  в  жарких  пісках  пустелі,  то  сніжно-білою  вершиною  гори  Кармелю...
Поетика  "Марії  з  Магдали"  заворожує,  у  ній  є  щось  магічне,  вона  звучить  як  "Пісня  пісень".
Є  щось  містичне  і  в  долі  Антонія  Шандлєровського.  Бог  прикликав  його  до  себе  у  віці  Ісуса  Христа.  Твори  молодого  драматурга  побачили  світ  вже  після  його  смерті,  зібрані  в  "Листах  Антонія  Шандлєровського"  (Pisma  Antoniego  Szandlerowskiego:  Т.  1.—IV.—Warszawa:  Triumf,  1912-1914  ).  Воістину,  листи  у  вічність...  послання  нетлінного      розуму,  що  перейшов  у  вищий  вимір.  Наче      птахи  з  ирію,  після  довгого  трудного  лету,  вертають  вони  на  землю,  аби  розповісти  землі  про  небесне...
...  У  захристі  Львівського  костелу  Домініканів,  де  раніше  містилася  бібліотека  музею  історії  релігії,  скромно  лежало  на  поличці  заховане  від  людських  очей  видання  "Листів..."  Антонія  Шандлєровського  з  підписом  автора  на  авантитулі  четвертого  тому.  "Листи..."  лежали,  мовчали  і  чекали,  коли  надійде  час...
Як  автор  переспіву  зазначу,  що  працювалося  над  "Марією  з  Магдали"  легко,  світло,  не  побоюсь  сказати  —  одержимо!..  Ночами  не  спалося  —  у  пам'яті  зринали  уривки  монологів  і        щеміло  серце,  передчуваючи  трагічний  фінал.
На  закінчення  додам:  у  кожному  з  нас  воєдино  сплелося  і  святе,  і  грішне...  Шукаймо  ж  свою  високу  мету,  серед  безлічі  доріг  обираймо  дорогу  до  Бога,  приймімо  у  душі  свої  Духа  Святого  і  молімося  за  відпущення  гріхів.
   Любімо  Господа  Бога  усім  розумінням  своїм,  а  ближнього  свого,  як  себе  самого!  Нехай  буде  так...

[color="#ff0000"][i]  Ірина  Вовк[/i][/color]

[i]П.С.  Повний  видрук  переспіву  "МАРІЯ  З  МАГДАЛИ"  можна  знайти  на  сайтах  [b]"Клубу  Поезії"  та  "Поетичних  Майстерень"[/b].
[/i]
Читайте!..  Насолоджуйтеся!..
Я  ЩАСЛИВА!))  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058839
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2026

Ірина Вовк. "Єсть на світі Доля…"

[color="#ff0000"][b][i]«Єсть  на  світі  доля,  та  хто  її  знає?
Єсть  на  світі  воля,  та  хто  її  має?». [/i]                    (Тарас  Шевченко)
[/b][/color]
-  О  земле  вкраїнська…  Розкішная  земле
вольготно  козацької  слави.
Тебе  осіяло  від  сходу  до  заходу
сонце  премудре  стоглаве,
Тебе  ізорали  волами,  засіяли  диво-словами…  
То  ж  чим  проростеш?

-  Синами-орлами…
дівками-зірками...
  всебожих  нащадків  малими  ногами  -
від  меж  і  до  меж…

-  О  земле  плодюча  -    
               розвийся,  налийся,
 Шевченковим  словом  святочно  умийся…
Що,  ниво  весела,  на  мирнії  села  у  дар  понесеш?

-  Зароджу  копами…
рясними  хлібами…
у  церкві  козацькій  майну  хоругвами
в  убранстві  одеж…

Всебожії  діти,  чи  вольно  вам  жити,  чи  Доля  блага?
Чи  мати  навчила:  де  правда  –  там  сила,
 де  зброя  –  снага!
 
Чи  є  вас  багато  –  щоб  копи  збирати,  
танок  свій  зухвалий  досвітку  гуляти,
мечі  перед  ворогом  з  піхов  виймати,
світе-воленько,  гей!

-  Багато  нас,  Мати…  вели  починати  -  
 мечі  освятити,  малих  научати,
на  нивах  окроплених  жнива  збирати  –  
і  миром  відпити  єлей!

О  земле  вкраїнська,  що  кров’ю  дідів  наших  рясно  полита,
Де  сонце,  мов  фенікс,  старим  догорає
 і  зранку  преюним  стає,
Ми  тут  народились  з  правіку,  щоб  волею  жити,
Ми  ті,  котрі  були  і  будем,  ми  –  ті,  котрі  є!    *    

(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2026

Ірина Вовк. "Які Тарасу сняться вівтарі…"

Які  Тарасу  сняться  вівтарі
 на  тій  горі,  на  тім  стрімкім  узвишші…
Об  чім  блаженне  Слово  думи  пише
 і  молиться  тихенько  до  зорі…
Хіба  не  все  їдно!  Не  все  їдно!
Бо  ще  брати  таки    не  заодно,
бо  каламутне  ще  в  джерелах  дно,
а  в  душах  повно  золотої  скверни,
іще  пан  Біг  з  Украйни  гріх  не  верне
на  голови  «воздамшеся  за  злая»,
і  ще  не  раз  Скорбота  заволає
своє  «кру-кру»  у  сиву  далину
і  зродить  сніп  зони́,  чи  полину,
на  пагорбах  і  зрівняних  могилах…
Але  й  на  те  і  кров  шумує  в  жилах,  
аби  вчитать  молитви  «Кобзаря»  
не  те  щоб  в  лад…  і  рівно  монотонно,
а  гнівно  так…  огненно-  співно-мовно,
кому  на  спалах,  а  кому  на  жах,
кому  на  хрест,  зчорнілий  в  попелах,
аби  збудить  останнюю  колоду,
аби  нову  поезію,  як  моду,
не  бамкали  в  пустопорожній  дзвін,
бо  він  як  Бог…  Все  чує  й  бачить  Він…

…І  нам  не  все  одно,  бо  ми  ще  в  силі,  
бо  «Заповіт»  співаєм  на  могилі,
бо  материнський  горнемо  сувій
 до  душ  обпалених…  Народе  страдний  мій,
увий  вінець…  чоло  вінцем  увий…
Допоки  зорі  попід  небесами
Тарасовими  виснуть  голосами,
а  над  колисками  туркочуть  ніжно  мами
своїм  жаданим  чадам,  Ти  –  живий!


[i]зона́  -  хвороба  хлібних  знаків,  сажка.
[/i]
Увійшов  до  збірки  [b]"...І  все  ж  -  неопалима"[/b].  -  Львів:Логос,2000-2001.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2026

"… і перший підсніжник…"

[color="#ff0000"][b][i]"...і  перший  підсніжник,  і  просинь  небесну,
і  чулого  серця  палкі  почуття,
даруймо  жінкам  у  ласкавому  березні
не  тільки  на  свято,  на  ціле  життя!"  
[/i][/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2026

Ірина Вовк. АВТОБІОГРАФІЯ: народжена в Ялті

                 Я  народилася  там,  де  небо  спирається  на  плечі  Ай-Петрі,  що  велетенською  тінню  зависає  над  бірюзою  моря.  Пам’ятаю  маму  –  молоду,  ясну,  вродливу,  з  тонким  грецьким  профілем,  ніби  висіченим  із  античного  мармуру  самим  сонцем.  Вона  тримає  в  руках  важкий  дзбан,  по  якому  стікають  краплі,  і  вода  в  ньому  –  кришталева  прохолода  самих  гір.
               Я  була  зовсім  крихітною,  немовлям  у  її  теплих  долонях,  коли  вона  вперше  занурила  мене  у  лагідну  морську  піну  –  це  було  моє  перше  хрещення  сіллю,  вітром  і  світлом.  Над  нами  лопотіли  чайки,  кружляючи  над  набережною,
білі,  як  усмішка  мами,  вільні,  як  моє  перше  дихання.
             У  Нікітському  ботанічному  саду,  де  були  мої  перші  ясла,  повітря  стояло  густим,  нектаринним  маревом.  Квітучі  пальми  розносили  пряний,  солодкий  дух  пізнього  літа,  що  лоскотав  ніздрі  й  обіцяв:  щастя  триватиме  вічно.  Молода  мама  ступала  босоніж  по  гарячій  кримській  землі,  не  знаючи  страху,  не  чуючи  тупоту  чужинських  вершників  чи  свисту  ворожих  стріл.
             То  був  час  чистої  свободи,  не  потьмареної  тінню  зайд.  Мій  Крим  пахне  магноліями,  маминою  ласкою  і  тою  прохолодною  водою,  що  втамовує  спрагу  життя.  Це  мій  рай,  зачинений  у  серці  на  золотий  ключ,  де  сонце  ніколи  не  заходить  за  край  обрію.
--[i](мотив  колискової  голосом  мами  під  тихий  перегук  хвиль)[/i]

[i]«Спи,  моя  доню,  під  шепіт  прибою,
Ай-Петрі  схилилась  до  нас  із  тобою.
Море  гойдає  твою  колисанку,
Спи,  моя  квітонько,  аж  до  світанку.

Спи,  поки  гори  і  море  дрімають,
Стріли  ворожі  хай  нас  не  займають.
Тут  твоє  небо,  тут  твоя  хата,
Спи,  моя  радосте,  щастям  багата!»[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2026

Ірина Вовк. Кримські портрети на тлі природи

[color="#ff0000"][b]І.  Мама[/b][/color]
Грецький  профіль  на  тлі  небесної  сині.
У  дзбані  –  прохолода  гірських  джерел.
В  її  усмішці  –  сонце,  що  ніколи  не  заходить.

[color="#ff0000"][b]ІІ.  Ай-Петрі[/b][/color]
Кам’яна  корона  над  моєю  колискою.
Вдень  –  варта  свободи,
Вночі  –  прихисток  для  зірок,  що  падають  у  море.

[color="#ff0000"][b]ІІІ.  Нікітський  ботанічний  сад[/b][/color]
Тінь  магнолій  і  пряний  дух  пальм.
Тут  час  спинився  у  дитячих  яслах,
Щоб  літо  тривало  вічно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2026

До 155-тиліття Лесі Українки: "ОФЕЛІЯ… і ТІРЦА… і ЙОГАННА"…

[i]Святкуючи  [color="#ff0000"]ювілейну  дату  ЛЕСІ  УКРАЇНКИ[/color],  пропоную  Клубу  Поезії  свій  вірш  у  варіанті  театралізованої  декламації...[youtube]https://youtu.be/fgCqwng-uOA?si=bc2_7MyAPppWS1AO[/youtube][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2026

Ірина Вовк. "СВІТЛО НЕЗЛАМНОГО ПОРОГА" (замальовка сценарію)

[b]ХОР  ВОЇНІВ  СВІТЛА:[/b]
«Ця  сповідь  –  тим,  чий  земний  шлях  обірвався  надто  рано,
ставши  тихим  болем  нашої  весни.
Ми  присвячуємо  ці  слова  кожному  дому,  що  вистояв  під  крижаним  вітром,
і  кожному  серцю,  яке  не  згасло  в  сутінках  втрат.
Нехай  наш  сад  прокинеться  для  тих,  хто  вже  не  побачить  його  цвіту.
Нехай  наша  піч  гріє  тих,  хто  залишився  берегти  пам’ять.
Нехай  кожна  невинна  душа  знайде  спокій  у  променях  вічного  ранку,  а  ми  –  знайдемо  силу  жити,  пам’ятати  і  перемагати.
[color="#ff0000"]Світлій  пам’яті  невинно  вбитих.
Незламній  силі  українського  Роду[/color]»

Дійові  особи:
[b]ГОЛОС  ПАМ'ЯТІ  [/b](жіночий,  глибокий,  спокійний).
[b]ГОЛОС  ЗЕМЛІ  [/b](чоловічий,  низький,  дещо  суворий).


[i]Атмосфера:  Напівтемрява.  На  сцені  –  стіл,  накритий  домотканою  скатертиною,  свіжоспечений  духмяний  хліб,  горнятка  з  паруючим  напоєм,  гасова  лампа  та  свічки  у  старих  свічниках.
Збоку  –  крісло-гойдалка.[/i]



[b]ТУТЕШНІЙ  ГОЛОС:[/b]--  Вітаю  вас  у  просторі,  де  час  уповільнює  свій  біг.
Ви  опинилися  тут,  щоб  зігріти  одне  одного  біля  вогнища  нашої  спільної  Пам’яті.  За  вікнами  зараз  –  та  сама  химерна  весна,  де  дощ  переплітається  зі  снігом,  ніби  саме  небо  не  знає,  чи  йому  вже  цвісти,  чи  ще  оплакувати  втрати.
У  кожного  з  нас  у  серці  є  рани,  що  ятряться  за  тими,  хто  пішов  передчасно.  Але  у  кожного  з  нас  є  і  той  самий  Дім  –  теплий  острів  серед  холодного  всесвіту,  де  дихає  стара  піч,  мерехтливо  палають  свічки  і  де  рідні  обличчя  дають  нам  силу  стояти  далі.
Ці  слова,  які  ви  зараз  почуєте  –  це  наше  спільне  замовляння  проти  темряви.  Це  сповідь  незламної  хати,  яка  бачила  багато,  але  не  пустила  страх  за  свій  поріг.
Залиште  за  дверима  метушню.  Вслухайтеся  в  тишу  між  рядками.  Бо  саме  там,  у  тій  тиші,  сьогодні  прокидається  наша  весна  –  змучена,  але  жива.
Ми  починаємо…
[i]«Білий  сніг  сіє  –
               Долю  невинних  душ
               Небо  колише». [/i]

[b]Видиво  I:  МІЖ  ЗЕМЛЕЮ  І  НЕБОМ[/b]
[i](Звук  вітру,  що  переходить  у  шелест  мокрого  снігу  та  рідкі  удари  дощу  по  склу)[/i]

[b]Голос  Землі:[/b]  Плаче  серце…  Це  Голгофа  нашої  весни.  Замість  цвяхів  –  колючий  дощ,  що  впивається  у  відкриті  рани  ріллі.  Я  відчуваю  кожен  крок,  що  став  останнім,  кожне  зерно,  яке  не  зійде,  бо  замість  води  його  напували  болем.  Земля  не  німа  –  вона  переповнена  криком,  який  застиг  під  тонкою  кригою.  Це  не  звична  відлига,  це  повільне  витікання  невинної  крові  у  березневу  каламуть.  Кожна  сніжинка  –  як  білий  саван  для  тих,  чий  подих  обірвали  нізащо.
[b]Голос  Пам’яті  [/b][i](повільно  підходить  до  вікна,  відхиляє  уявну  фіранку;  рухи  важкі,  наче  крізь  воду)[/i]:    За  склом  –  привид  весни.  Подивіться  на  цей  сад…  він  не  спить.  Він  заціпенів  у  німому  крику,  притиснувши  до  грудей  замерзлі  бруньки,  наче  немовлят.  Сад  боїться  прокинутися.  Боїться  розплющити  очі  й  побачити,  що  накоїла  людина,  доки  він  спав  під  ковдрою  сизого  льоду.  Там,  у  сутінках,  між  небом  і  землею,  блукають  тіні  несказаних  слів.  Весна  прийшла,  але  вона  стоїть  боса  на  битому  склі  нашої  реальності.
[b]Голос  Землі  [/b][i](ледь  чутний  шепотом  надії,  що  пробивається  крізь  шум  дощу[/i]):  Але  дивіться…  крізь  запечену  землю,  крізь  залізо  і  лід,  пальці  молодої  трави  шукають  світло.  Навіть  на  Голгофі  розцвітає  тиша.  Весна  змучена,  так.  Вона  залякана  і  знекровлена.  Але  вона  –  неминуча.  Бо  навіть  найтемніша  ніч  безсила  перед  світанком,  який  вже  пульсує  в  корі  кожного  понівеченого  дерева.


[b]Видиво  II:  СТАРИЙ  ДІМ[/b]
[i](Звук  потріскування  дров  у  печі.  Світло  стає  теплішим,  бурштиновим,  на  стінах  танцюють  м’які  тіні)
[/i]
[b]Голос  Пам’яті[/b][i]  (сідає  у  крісло-гойдалку,  легенько  гойдається[/i]):    А  хата…  вона  дихає.  Ви  чуєте  цей  важкий,  грудний  подих  старого  дерева?  Вона  захлинається  від  спогадів,  що  пульсують  у  кожній  рухомій  тіні  на  стіні.  Тут  кожен  цвях  пам’ятає  доторк  рук,  яких  уже  немає,  кожна  мостина  зберігає  відлуння  кроків  багатьох  поколінь.  Це  не  просто  хатні  стіни  –  це  непохитні  обереги  Роду,  що  вистояли  під  вітрами  віків.  
[b]Голос  Землі:[/b]  Чуєш?  Це  пічка  дихає  жаром  Сварога.  Вона  переплавляє  наш  біль,  наш  страх  і  нашу  втому  на  гартовану  сталь  духу.  Червоні  вуглинки  –  то  очі  предків,  що  дивляться  на  нас  із  самої  глибини  часу.  Терпкий  напій  у  руках  –  як  причастя.  Ми  п’ємо  цю  гіркоту  полину,  цей  настій  тривоги  й  надії,  щоб  відчути:  ми  ще  живі!  Ми  є,  поки  горить  це  вогнище  в  центрі  нашого  світу.

[b]Видиво  III:  НА  СТОРОЖІ  ЛЮБОВІ[/b]
[i](Голоси  звучать  ближче,  довірливіше,  наче  тиха  розмова  над  колискою)[/i]

[b]Голос  Пам’яті:  [/b]Дивись  на  ці  обличчя  навколо.  Це  не  лише  постаті  твоєї  сім’ї  і  родини  земної  і  небесної  –  це  живі  ікони,  писані  вогнем  випробувань  і  солоною  сльозою  молитви.  Вдивляйся  уважно  в  ці  риси  –  у  них  записана  історія  нашого  терпіння.  У  їхніх  поглядах  –  попіл  спалених  міст,  і  водночас  та  гартована  сталь,  яку  не  зігнути.  Вони  дивляться  крізь  темряву,  бачачи  те,  що  не  бачать  інші.
[b]Голос  Землі:    [/b]Ми  тримаємося  за  руки,  як  коріння  столітніх  дубів  тримається  за  глибину,  сплітаючись  під  землею  в  невидиму,  незламну  силу.  Нехай  навколо  лютує  буря  –  ми  не  похитнемося.  Ми  –  діти  Світла,  що  стоять  на  сторожі  любові  посеред  цієї  довгої,  непроглядної  ночі.  Поки  ми  разом  –  ніч  не  має  влади.

[b]Видиво  IV:  СОНЦЕ  ПРАВДИ  ЗІЙДЕ[/b]
[i](Музика  стає  світлою,  урочистою.  Світло  лампи  розгорається  яскравіше,  заливаючи  простір)
[/i]
[b]Голос  Пам’яті[/b]:  Смерть  не  має  останнього  слова,  вона  –  лише  тінь,  що  зникає  на  світанку.  Поки  в  цій  хаті  ведеться  розмова,  поки  звучить  наша  мова  і  передається  з  рук  у  руки  хліб,  поки  горить  вогонь  у  печі  –  ми  безсмертні.
[b]Голос  Землі:[/b]  Сад  прокинеться.  Я  вже  чую,  як  під  льодом  народжується  життя.  Макоша  вже  допряла  золоту  нитку  нашої  Перемоги,  вплітаючи  її  у  візерунок  долі.  Сніг  розтане,  і  земля  відкриє  свої  обійми  для  нового  цвіту.
[b]Разом:[/b]  Сонце  правди  зійде  над  кожним  порогом!  Воно  зазирне  в  кожне  вікно,  осушить  кожну  сльозу.  Бо  ми  –  іскри  великого  багаття,  що  не  згаснуть  ніколи.  Ми  –  Вогонь,  що  залишається!..

[b]Голос  Пам’яті  та  Голос  Землі  [/b][i](промовляють  в  унісон,  з  наростаючою  силою)[/i]:
«Замикаю  цей  поріг  не  залізом,  а  живим  словом.
Кладу  печать  пам’яті  на  кожен  одвірок,  на  кожну  шибку.
Нехай  цей  дім  стоїть,  як  скеля  серед  моря,
Де  вітри  безсилі,  а  чужі  вогні  гаснуть  об  наші  стіни.
Заклинаю  кути:  стійте  міцно,  тримайте  Небо!
Заклинаю  піч:  дихай  жаром,  не  дай  згаснути  Роду!
Заклинаю  сад:  пускай  коріння  вглиб,  де  сплять  предки,
Щоб  жодна  сокира  не  потяла  нашої  сили.

Нехай  дощ  зі  снігом  омиває  рани,  а  не  роз’ятрює  їх.
Нехай  гіркий  полин  втрат  стає  солодкою  волею!
Хто  з  мечем  прийде  –  об  пороги  наші  зламається,
Хто  з  вогнем  прийде  –  у  власній  темені  задихнеться.
Ця  хата  –  не  просто  стіни,  це  дух  наш  незламний.
Була,  є  і  буде.  На  віки  вічні.
Амінь».

[b]ТУТЕШНІЙ  ГОЛОС:[/b]
–  Ви,  ті  що  прийшли  у  цей  Старий  Дім,  забираєте  Світло  з  собою.  Ви  принесли  сюди  свою  тишу  і  свій  біль,  перетворивши  їх  на  спільну  помножену  силу.  Дяка  і  шана  Вам  за  те,  що  серця  ваші  билися  в  унісон  із  кожним  словом  про  невинно  вбитих,  про  цю  ранню  весну  та  про  той  Непохитний  дім,  який  кожен  із  нас  носить  у  собі.
Пам’ятайте:  доки  на  вашому  столі  струменить-не  згорає  Свіча,  доки  ви  бачите  перед  собою  рідні  обличчя  і  доки  ваша  піч  –  чи  то  реальна,  чи  то  метафорична  –  дає  тепло,  темрява  безсила.  Сад  обов'язково  прокинеться.  Дощ  зі  снігом  врешті  стане  чистим  травневим  цвітом.
Виходячи  сьогодні  у  ніч,  заберіть  із  собою  бодай  іскру  того  вогню,  який  ми  разом  тут  розпалили.  Нехай  він  світить  вам  на  кожному  перехресті,  нагадуючи  про  коріння,  що  тримає  нас,  і  про  небо,  яке  нас  береже.
Дякуємо,  що  були  частиною  цієї  незламної  тиші.  Бережіть  свій  дім.
Бережіть  одне  одного.
Світло  триває.
***

[i]Загальне  освітлення  сцени  починає  повільно  згасати  (димуватися).  Простір  занурюється  в  густу  синювату  сутінь,  що  символізує  ранньовесняну  ніч  за  вікном.  Єдиним  яскравим  джерелом  залишається  лампа  або  свічка  на  столі,  яка  вихоплює  з  темряви  лише  руки  акторів  та  хліб.
Відхід  у  тишу:  актори  не  вклоняються.  Це  зруйнувало  б  інтимність  моменту.  Вони  повільно,  майже  беззвучно,  відходять  у  глибину  сцени  (у  тінь),  залишаючи  глядача  віч-на-віч  із  запаленим  вогнем  на  столі.
[b]Голос  Пам’яті  [/b]на  мить  затримується  біля  фіранки,  востаннє  торкається  її  тканини  й  зникає.  [b]Голос  Землі[/b]  йде  важким,  впевненим  кроком  чоловіка-воїна,  чоловіка-захисника,  ніби  заступає  на  варту.
Звуки  дощу  та  вітру  поступово  вщухають.  Замість  них  виринає  ледь  чутний,  тонкий  звук  –  можливо,  висока  нота  скрипки  або  кришталевий  передзвін,  що  нагадує  танення  криги.  Це  звук  надії.

[b]Голос  Пам’яті  і  Голос  Землі[/b]  (невидимі  глядачу  почергово  промовляють  слова  епілогу.  На  фінальних  рядках  їхні  голоси  зливаються)

-  Крізь  білий  сніг  проступить  перша  квітка,
Бо  кров  невинна  –  то  святе  зерно.

-  Утрати  ближніх,  тихо  стогне  відчай…

-  Але  в  цій  хаті  –  світло  і  зело
Надії  нашої.  

-  І  рідні  лиця  поруч...

-  Ми  вистоїмо.  

-  Сад  наш  зацвіте.

[b]Разом[/b]:  -  Весна  вже  йде…  ступає  перелогом  –
 Почезне  смерть,  і  вічно  золоте
Засяє  сонце  над  старим  порогом.

Сцена  залишається  порожньою  протягом  кількох  секунд.  На  столі  продовжує  самотньо  горіти  вогонь  і  підніматися  пара  від  гарячого  напою.  Всі  звуки  поступово  зникають,  крім  одного  –  наприклад,  потріскування  свічки  або  звуку  дихання.  Глядач  має  залишитися  в  цій  тиші,  дивлячись  на  порожнє  крісло  та  світло  свічі,  перш  ніж  у  залі  спалахне  загальне  світло.[/i]
***

[i][b]Ремарки  для  Голосу  Пам’яті  (Жіночий  образ):[/b]
Рухи  плавні,  але  обтяжені  втомою,  ніби  вона  несе  на  плечах  невидиму  шаль  із  минулого.  Часто  торкається  поверхонь  (столу,  горнятка),  немов  перевіряє  їх  на  справжність.  Починає  майже  пошепки,  з  придихом.  На  словах  про  «невинно  вбитих»  голос  має  злегка  затремтіти,  але  не  зірватися  на  крик  –  це  «німий»  біль.  Коли  говорить  про  фіранку,  вона  не  просто  відхиляє  її,  а  завмирає  з  піднятою  рукою,  дивлячись  у  порожнечу,  ніби  бачить  там  обличчя  тих,  кого  вже  немає.  На  останніх  словах  вона  вперше  за  весь  виступ  прямо  і  тепло  дивиться  в  очі  глядачам,  передаючи  їм  «світло».
[/i]

[i][b]Ремарки  для  Голосу  Землі  (Чоловічий  образ):[/b]
Статичний,  монументальний.  Сидить  або  стоїть  міцно,  широко  розставивши  ноги,  ніби  вріс  у  підлогу.  Руки  важкі,  чоловічі,  лежать  на  колінах  або  стискають  горнятко  так,  ніби  це  єдина  опора.
Низький  резонатор,  «землистий».  Кожне  слово  вагоме,  як  камінь.  На  метафорах  про  «піч»  та  «сталь»  голос  набуває  металевого  відтінку,  стає  твердішим.
Під  час  [b]Видива  ІІ  «Старий  Дім»[/b]  він  повільно  піднімає  горнятко  з  напоєм  до  обличчя,  вдихаючи  пару,  як  аромат  самого  життя.  Це  жест  глибокої  зосередженості.  Його  погляд  спрямований  вгору  або  вдалину,  він  «бачить»  весну  раніше  за  інших.

Актори  майже  не  дивляться  один  на  одного  до  самого  фіналу.  Вони  –  дві  сторони  однієї  Душі.  Лише  у  [b]Видиві  III  («На  сторожі  Любові»)[/b]  вони  можуть  зустрітися  поглядами  на  мить,  підкреслюючи  єдність.
На  останніх  словах  спільної  промови  [b](«Сонце  правди  зійде  над  кожним  порогом»)[/b],  Голос  Пам’яті  та  Голос  Землі  повільно  підходять  один  до  одного  біля  столу.  Вони  не  обіймаються,  але  синхронно  кладуть  руки  на  стіл  –  там,  де  лежить  хліб  або  стоїть  горнятко.  Це  жест  єдності  Духа  та  спільного  коріння.
[/i]

[b]П.С.  ПОРАДА  ДЛЯ  РЕЖИСЕРА:[/b]
Якщо  формат  дозволяє,  можна  попросити  глядачів  у  цей  момент  теж  увімкнути  ліхтарики  на  телефонах  або  запалити  маленькі  свічки-офірки,  які  їм  роздали  на  вході.  Так  «хата»  розшириться  до  розмірів  усього  залу.
***

25  лютого  2026  року  Глибокий  вечір,  мете  сухий  сніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058038
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2026

Ірина Вовк. СТОЇТЬ ХАТА-КОВЧЕГ…

На  узліссі  часу,  де  весна  цілує  холодні  шрами  землі,
Стоїть  хата  --  ковчег,  обвітрений  бурями,  але  міцний,  як  віра.
За  вікном  Марена  ще  розкидає  пригоршні  мокрого  снігу,
Намагаючись  забинтувати  льодом  те,  що  болить  і  ятриться,
Але  під  корінням  саду  вже  чути,  як  пульсує  жива  вода.

Там,  у  самій  глибині  дому,  де  стіни  пахнуть  сухим  полином,
Прокидається  Берегиня  --  тиха,  як  досвітня  зоря.
Вона  не  в  золоті,  вона  в  зморшках  рідного  обличчя,
Вона  в  руках,  що  тримають  горня  кави,  мов  чашу  причастя,
І  в  очах,  де  відбиваються  всі,  хто  пішов,  і  всі,  хто  зостався.

«Стійте,  стіни,  --  шепоче  вона,  --  тримайте  небо  на  кроквах,
Нехай  кожна  спогад-цеглина  стане  бронею  проти  орди.
Я  замикаю  цей  поріг  словом,  що  старше  за  саме  залізо,
Я  засипаю  рани  сіллю  пам’яті  та  попелом  рідних  печей,
Щоб  жодна  невинна  душа  не  блукала  у  темряві  без  вогню».

А  піч  дихає  жаром,  ніби  в  ній  кується  нове  сонце.
Це  не  просто  вогонь  --  це  гнів  і  любов,  сплавлені  воєдино.
Берегиня  кладе  на  стіл  хліб,  і  в  тому  жесті  --  ціла  вічність,
Бо  поки  пахне  в  хаті  життям,  поки  рідні  сидять  плече  до  плеча,
Доти  жоден  зимовий  привид  не  вистудить  наше  коріння.

Сад  за  фіранкою  сниться  цвітом,  хоч  гілки  ще  вкриті  льодом,
Але  Берегиня  вже  бачить,  як  крізь  сніг  проступає  світло.
Вона  пряде  нитку  долі  --  тонку,  але  міцнішу  за  кайдани,
І  веде  нас  крізь  Голгофу  весни  до  світлого  Воскресіння,
Де  плач  серця  нарешті  стане  піснею  переможного  ранку.
24  лютого  2026  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2026

РІЗДВЯНЕ (тексти-маніфести)

[b][color="#ff0000"]РІЗДВЯНЕ...  
(тексти-маніфести)
[/color][/b]
[color="#ff0000"][i]Вітаючи  з  Українським  Різдвом  усю  чесну  громаду,  зроблю  витяги  найважливіших  літературних  тематичних  побажань  і  традиційних  віншувань,  сьогодні  як  ніколи  актуальних...

Почну,  мабуть,  з  улюблених  дощечок  вікопомної  "ВЕЛЕС-КНИГИ",  обминаючи  дискусії  науковців  про  її  автентичність.[/i]
[/color]
Дощечка  3
«Тримайтесь,  браття  наші,  плем’я  за  плем’я,
рід  за  рід,  і  бийтеся  за  себе  на  землі  нашій,
яка  належить  нам  і  ніколи  іншим…»
«…  Се  ж  бо  ми  є  русичі,  славці  богів  наших.
Співи  наші  і  танці,  ігрища  і  видовища
на  славу  їх.  Се  ж  бо  сідаємо  на  землю
і  беремо  пучку  землі  до  рани  своєї
і  товчем  до  неї,  аби  по  смерті  міг  стати
перед  Марморею  і  щоб  сказала:
«Не  маю  винити  того,  який  є  повен  землі
і  не  можу  його  відділити  од  неї».
І  боги,  будучі  там,  доречуть  від  себе:
«Єси  русич  і  пребудеш  ним,  бо  взяв  єси
землі  до  рани  своєї  і  приніс  її  до  Нав’я.»

Дощечка  7Ж
"...Течуть  ріки  великі  на  Русі,
і  многі  води  їх  журчать,  співають  стародавнє.
Про  тії  боляри,  якії  не  боялися…  і  літа  многії
боролися  о  вольність  руську.
Ті  то  славні  нічого  не  берегли,  ані  життя  свого,
–  тако  ріки  о  них  берегинять.  І  вітри  буйні
гасають  над  ними,  плачуть  восени,
а  в  зимі  студеній  гурлихають  по  них.
І  голублять  дівоньки  і  ті  це  говорять,
як  погибли  тії  у  славі,  а  не  оставили
землі  своєї  ворогам.
Ніби  є  ми,  синове,  також  потомки
і  не  лишимо  ми  також  землі  нашої…"

Дощечка  8
«Боронись,  земле  руська,  і  борони  сама  себе,
а  щоб  інші  не  були  на  твоїх  крячах,
а  тобто  ворогам  не  далася  охомитана
і  до  воза  прив’язана,  аби  тягла  той,
куди  хотять  чужії  влади,
а  нібито  ти  хочеш  іти  сама».
Дощечка  7А
«Єсьми  многі,  а  вороги  не  суть  такі  многі,
як  ми  єсьми,  русичі,  а  ворогів  не  стільки,  як  у  нас.
А  де  впала  кров  наша,  там  є  земля  наша,
і  це  вороги  знають,  і  це  на  нас  стараються,
і  ці  старання  їхні  марні  будуть,
як  вони  були  і  в  старі  часи  отців  наших".
-  На  Русі  течуть  ріки  великі,
в  ріках  води  журчать  многоликі.
Ріки  «многая  літа»  співають,
а  роки  все  течуть,  все  минають.
Отчі  лики  в  синах  не  загинуть,  –
тако  ріки  о  них  берегинять,
а  вітри  буйно  віють  над  ними,
плачуть  в  осінь,  гурлихають  в  зими.
І  голублять  голубки  –  дівчата
тих,  що  в  ноги  не  вміли  крячати,
ще  й  тягти  на  крячах  своїх  воза
в  хомутах  до  чужого  обозу.
Єсьми  руси  і  суть  такі  многі,
що  нікому  не  падали  в  ноги,
а  де  падали  в  битві  суровій
там  земля  наша  кровна  від  крові.
Бережіть  свої  руки  від  крові!
Будьте,  внуки,  живі  і  здорові!
(І.В.  -  себто  авторське)
***

[color="#ff0000"][i]ОЛЕКСА  СТЕФАНОВИЧ  і  його  поезія  "Просто"
[/i][/color]
"Просто.  Не  йти  праворуч
Ані  ліворуч  —  ні.
Хай  лише  вітер  поруч,
Вічний  сурмач  борні.
Вітер,  що  хмарі  —  в  груди,  —
В  груди,  в  горби  хребта…
Поруч  хай  вітер  буде,
А  вдалині  —  мета.
Чорно  кругом  чи  біло,
Не  зупиняти  рух.
Може  зламатись  —  тіло,
Але  ніколи  —  дух".
Прага,  1936

[color="#ff0000"][i]І,  нарешті,  традиційно  РІЗДВЯНЕ,  але  забарвлене  в  новий  колір  воєнного  лихоліття:
[/i][/color]
"Весела  ніч,  весела  година  –
Ісус  народився,  маленька  дитина.
Хоче  вам  слово  Боже  сказати,
Благословення  принести  до  хати.
Може,  в  тій  хаті  кого  бракує?
Може,  в  тій  хаті  хтось  гірко  сумує?
Кого  бракує  не  забувайте,
Хто  гірко  сумує  –  розвеселяйте!
Разом  з  Ісусом  маленьким  на  сіні
Христос  ся  Рождає  на  Україні"!

[color="#ff0000"][i]Це  віншування  є  неодмінною  складовою  щорічної  коляди  і  вертепного  дійства  у  Молодіжному  Експериментальному  Театрі  Аматорів  "МЕТА",  з  яким  пов'язаний  мій  життєпис  з  середини  80-их  років  минулого  століття.)))
Отож,  співаймо  славу  Українському  і  Праукраїнському  Різдву,  як  це  робив  ГРИГОРІЙ  САВИЧ  СКОВОРОДА:
[/i][/color]
"Ангели  знижайтеся,
ко  землі  зближайтеся.
Христос-Бог,  сотворший  віки,
живе  нині  з  человіки.
Станьте  хором
всі  собором,
веселітеся,яко  з  нами  Бог!
Се  час  ісполняється,
се  син  посилається.
Се  літа  прийшла  кончина,
се  Бог  посилає  Сина.
День  приходить,
Діва  родить,
веселітеся,  яко  з  нами  Бог!
Ми  ж  тобі  рожденному,
Гостеві  блаженному
серця  всіх  нас  отверзаєм,
в  дом  душевний  призиваєм.
Піснь  співаєм,
восклицая,
веселящеся.  яко  з  нами  Бог!"

[color="#ff0000"][b]-  СЛАВА  УКРАЇНІ!
-ХРИСТОС  НАРОДИВСЯ![/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2025

Пісня "БАТЬКІВСЬКИЙ ЩЕМ" (на поезію МИКОЛИ ПЕТРЕНКА)

[color="#ff0000"][i]З  присвятою  композитору  Ігорю  Білозіру[/i]
[/color]
Поезія  --  Микола  Петренко;
Музика  --  Ірина  Вовк

Виконує  церковний  хор  "Осанна"  Свято-Іванівської  лаври  під  орудою  Володимира  Беня

листопад  2015  року  
Сцена  Львівської  філармонії  на  90-ліття  поета  Миколи  Петренка

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fQU0pBwk5mk[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051026
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2025

ДО 100-ліття МИКОЛИ ПЕТРЕНКА: …" і світ цей земний возлюби!"

[color="#ff0000"][b][i]Пам’яті  Миколи  Петренка,  поета-поборника  волі  і  правди,  з-під  пера  якого  вийшло  понад  120  книжок.  Одна  з  його  збірок  мала  назву  «Серцем  палаючим».
[/i][/b]
[/color]

Над  серцем  палаючим  тричі  свіча  засльозиться  –
Над  серцем  палаючим  зблисне  одвічний  вогонь…
Над  серцем  палаючим  зоряно  світ  змерехтиться
І  питиме  сяйво  із  чистих  небесних  долонь…

Над  серцем  палаючим,  серцем,  що  повне  любові,
Над  димом  їдким,  що  офірою  йде  в  небеса  -
Розкриється  Всесвіт,  вбереться  у  шати  шовкові  –
Витай,  вільна  душе!..  Оце  тобі,  брате,  яса!..

Сповняючи  правди  священні  нетлінні  обіти,
Даруючи  людям  із  серця  живильні  слова…
Витай,  вільна  душе,  бо  велено  душам  летіти
Аж  ген  в  високості  і  там  жнивувати  жнива…

А  що  тому  серцю  із  палу,  із  крові,  із  жару,
А  що  тому  слову,  що  рутою  з  серця  зросло  –
А  вже  ж  тому  серцю  палати  звіздою  в  Стожарах,
І  слову  палати,  як  рути  безсмертне  зело!

Над  серцем  палаючим  тричі  ще  чара  проллється
І  в  небо  злетять  наче  вірші,  стрімкі  голуби́…
Десь  там,  із-за  хмар,  пан  Микола  у  вуса  сміється:
–  Не  думай  про  вічність…  і  світ  цей  земний  возлюби!

З  ненадрукованого  23  жовтня  2020.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2025

Лесі Українці: "ОФЕЛІЯ… І ТІРЦА… І ЙОГАННА…"

[b]1серпня  --  день  пам'яті  Лесі  Українки.
Сьогодні  112-і  роковини...[/b]

[color="#ff0000"][i]  [b]«…мимоволі  думаєш,  що  ся  хвора,  слабосила  дівчина  –  
трохи  чи  не  поодинокий  мужчина  на  всю  новочасну  соборну  Україну».[/b]
(Іван  Франко  про  Лесю  Українку)

[b]«…Хотіла  б  я  уплисти  за  водою,
Немов  Офелія  уквітчана,  безумна…»[/b]
(Леся  Українка)
[/i][/color]
Офелія…  і  Тірца…  і  Йоганна…
Люцілла…  і  Прісцілла…  Донна  Анна…
Касандра  я…  Неріса…  Одержима…
(Душа  моя  і  плоть  моя  –  незрима)…
Безумна  я  і  втишена…  Хто  зможе  –  
стихію  цю  впокорить,  переможе,  
коли  не  я?..  не  море  це  зелене?..  –  
бо  хто  є  тут  розкутіший  над  мене,
над  цю  вербу,  що  з  попелу  востала  –  
(я  Мавкою  колись  сюди  літала).

Чи  ж  то  мені  по  лаври  Корифея
ставати  в  ряд  з  покірною  главою,
коли  звитяжний  геній  з  булавою
мене  веде:  вперед,  сліпуча  Феє,
у  пущі  слів,  несходжені,  як  долі,
іди  й  ставай  на  прю  на  Полі  Крові.
Чи  ж  по  мені  Корінфа  кволі  крики,
марні́  пісні,  плачі  співців  незрячих,
коли  в  мені  безумно  Жінка  плаче,
голосячи  собі  на  всі  язи́ки.
Моїм  речам  вшалілі  бурі  милі,
вакхічний  дух  і  шум  вина  по  вінця,
і  ельфів-слів  легкі  райдужні  крильця,
(і  де  вже  їм  стинатись  у  могилі!)…

О  ті  жалі́!  -    ті  чо́ла  переможні,
о  ті  терни́!  -    скупі  римля́нські  чола…
Стаю  на  прю  –  розніжені  і  млосні,
Я  одержима…  правда,  тілом  квола.
Мені  за  зброю  –  всесвіт  мого  вірша,
(десь  там  орел  у  бе́змірі  ширяє!).
Я  втишуся…  Я  –  тиша…  Я  –  Неріса:
«Корінф
  оцінить  тих,  
кого  втеряє…».

Не  плачте  по  мені,  як  ненароком
 в  смертельному    бою  впаду,  причинна.
Я  сильна…  Так,  я  «трохи  не  мужчина»,
мені  судилось  бути  вам  пророком.
Дух  Божий  знайде  сам  мене  в  пустині,
і  вас  він  осягне  з  прийдешнім  віком…
В  мені  снаги  –  як  в  доблеснім  мужчині,
 та  я  втомилась  
бути
                чоловіком!

Офелія…  і  Тірца…  і  Йоганна…
Люцілла…  і  Прісцілла…  Донна  Анна…
Із  вічності  камінного  застінка
Я  йду  до  вас  –  як  найніжніша  жінка!

(Зі  збірки  "...І  все  ж  -  неопалима".  -  Львів:  Логос,2001)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2025

МИТРОПОЛИТУ АНДРЕЮ ШЕПТИЦЬКОМУ -- 160!

[youtube]https://youtu.be/6Wmced1aTsw[/youtube][color="#ff0000"][i]До  160-иліття  Митрополита  АНДРЕЯ  ШЕПТИЦЬКОГО  хочу  нагадати  Читачам  Клубу  Поезії  про  авторську  камерну  виставу  "У  ПРИХИСТКУ  БОЖОЇ  ЛАСКИ:  МАТИ  І  СИН",  створену  десять  років  тому  до  150-их  уродин  МИТРОПОЛИТА.
[/i][/color]
Прочитати  авторський  сценарій  можна  за  посиланням:

https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735219

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044686
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2025

Ірина Вовк. ЕПІТАФІЯ: убієнним жінкам молодим…

[b]ЕПІТАФІЯ:    
Убієнним  жінкам  молодим  і  їх  ненародженим  дітям…
[/b]
Ні  сирен,  ні  тривог…  від  руїн  сивий  дим…
Палахкоче  свіча…  Вітер  дме  верховіттям…
У  терновім  вінку  прихиляється  Бог
К  убієнним  жінкам  молодим
                  і  їх  ненародженим  дітям.

Ген,  у  райськім  саду  під  дощем  золотим
Розів’ється  той  дим  лиць  рясним  дивоцвіттям.
Божі  ангели  тут  щасні  долі  прядуть
Убієнним  жінкам  молодим  
і  їх  ненародженим  дітям.

На  хмаринах  легких  під  Покровом  святим
Розростеться  той  дим  страдних  душ  довголіттям…

…А  на  рідній  землі  зронять  пух  журавлі
Убієнним  жінкам  молодим  
і  їх  ненародженим  дітям…

20  липня  2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2025

Ірина Вовк. Хай не минає!. .

Літо  –  по  літі…  По  лІтах  –  літа…
Човник  пливе.  Зелен-хвилечка  грає!
Хай  не  минає  година  свята,
Хай  не  минає…

Стежечка  в  житі  –  тужніють  жита…
Зірка  твоя  мерехтить  –  не  згорає…
Хай  не  минає  лиш  бутність  ота,
Хай  не  минає…

Пісня  бринить.  Пломеніють  уста.
Божа  любов  жаром  душу  проймає.
Хай  не  минає  ця  МИТЬ  ЗОЛОТА,
Хай  не  минає…

18  липня  2025,  імпровізація

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2025

Ірина Вовк. Гей, конику, втечи!. .

 «Гей,  конику,  ти  чий?
 Чи  ти  вже  звідав  стайні,
 Ґаздівських  батогів,
 Гарапників,  попруг?

 Гей,  конику,  втечи,
 Бо,  може,  ти  останній
 Із  нас,  хто  ще  не  давсь
 До  злих  і  дужих  рук!»
                   (Василь  Терещук)

…І  що  то  за  мана,  коли  сивіють  скроні,
коли  Гнідий  ірже,  урвавши  ланцюги…
Зненацька  вирина  все  небо  на  долоні,
Мов  у  твоїх  руках  зімкнулись  береги.

…Гей,  конику,  втечи  в  степи  зеленотраві,
де  вольності  твоїй  не  стане  владних  меж,
де  зло  зчерствілих  душ  маліє  в  сонцеплаві,
де  втрачену  мету  свободи  віднайдеш.

І  пильний  зір  очей,  і  слух,  кнутами  скутий,
враз  видивиться  вдаль  і  вслухає  мотив:
 о,  скільки  в  світі  рук!  –  їм  зась  підкови  гнути,
 і  скільки  в  світі  рік,  що  ти  не  переплив!..

Тече  на  бистрині  ріка,  дзвінка,  як  пісня,
хлюпоче,  сміючись,  дзвін-римам  навздогін  –
на  березі  отім  Гніда  Лошиця  пізня
чекатиме  тебе,  здолавши  часу  плин.

Посеред    тихих  плес,  в  очеретах  вшамрілих  -
дві  гриви  промайнуть    в  високій  осоці…
В  неторкані  сади,  до  яблунь  перезрілих,
де  Золоте  Лоша  зросте  на  молоці.

…Гей,  конику,  ти  чий?..В  якому  безталанні
на  тебе  завели  ляскі  гарапники?..
 О,скільки  в  світі  пут!..  -  і  ти  єси  останній,
хто  п’є  водичку  тут  на  відстані  руки.

Попереду  –  шляхи  безкраї,  неозорі  -
до  них    душа  з  попруг  рвоне,  не  хотячи…
Якщо  тобі  туди,  де  в  травах  стигнуть  зорі,
та  на  Великий  Луг  –  гей,  конику,  втечи!

(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:  Сполом,  2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2025

Ірина Вовк. ПІСНЯ ПРО ДЖЕРЕЛЬЦЕ

ПРОЩАЙ,  ЧЕРВНЮ!
Завершую  цей  місяць  сонячним  спогадом  з  дитинства  донечки  Златоусти,  коли  у  віці  3  і  пів  року  привела  її  у  фольклорний  ансамбль  "Джерельце"  при  Будинку  Вчителя,  що  ним  багато  років  з  особливою  материнською  турботою  керувала  Світлана  Костянтинівна  Стефан  (відлетіла  за  небокрай  2  вересня  2022  року).
     Мені  випало  щастя  написати  СЛАВЕНЬ  ("Пісню  про  ДЖЕРЕЛЬЦЕ")  і  бути  ведучою  кількох  ювілейних  концертів,  які  неодмінно  завершувалися  цією  піснею.  Виконували  її  всі  купно  --  випускники  "Джерельця"  і  маленькі  дрібненькі  "джерельчата".
Отож,

ПІСНЯ  ПРО  ДЖЕРЕЛЬЦЕ  

Вітай,  наш  Львове,  привітай
Дружбу  чисту  й  незабутню…
Стань  пліч-о-пліч  і  співай
Пісню  голосну  й  могутню!..

В  співі  --
           наші  чола  мрійливі  –
                       у  натхненнім  пориві
                                 ми  стрічаєм  життя!

Приспів:
Це…  це…  це…  «Джерельце́»…  «Джерельце́»…
Умий  личенько-  личко-  лице…
Не  минай  –  затанцюй,  заспівай,
Рідний  край  весели,  звеселяй…
З  джерельця  –  із  малого  струмка
Тече  річечка-річка-ріка,
Аби  літечко  в  серці  цвіло,
Щоб  дзвеніло  ясне  джерело.

ІІ
Вертай  від  злого  спориша
Божа  праведна  науко,
Най  очиститься  душа  –
Пісне,  дай  нам  свою  руку!..

В  співі  –  
       наші  душі  вродливі  –
                 у  джерельнім  розливі
                         ми  стрічаєм  життя!

Приспів:
Це…  це…  це…  «Джерельце́»…  «Джерельце́»…
Умий  личенько-  личко-  лице…
Не  минай  –  затанцюй,  заспівай,
Рідний  край  весели,  звеселяй…
З  джерельця  –  із  малого  струмка
Тече  річечка-річка-ріка,
Аби  літечко  в  серці  цвіло,
Щоб  дзвеніло  ясне  джерело.

ІІІ
То  із  роси,  то  із  води!  –
З  нами  Божий  глас  недремний…
Ти  нас,  Боже,  освяти  –
Пісні  дар  нести  священний…

В  співі  –
           ми  ростемо  щасливі,
у  цій  сонячній  зливі  
           ми  стрічаєм  життя!..
Приспів:
Це…  це…  це…  «Джерельце́»…  «Джерельце́»…
Умий  личенько-  личко-  лице…
Не  минай  –  затанцюй,  заспівай,
Рідний  край  весели,  звеселяй…
З  джерельця  –  із  малого  струмка
Тече  річечка-річка-ріка,
Аби  літечко  в  серці  цвіло,
Щоб  дзвеніло  ясне  джерело.

П.С.  Гімн  дитячої  фольклорної  студії  «Джерельце»  при  Львівському  Будинку  вчителя  написаний  мною  до  10-річного  ювілею  у  1999  році,  в  той  щасливий  час,  коли  мала  доця  Устонька  зростала  в  цьому  колективі,  тримаючись  за  подоли  старших  діточок.  
 
 
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042792
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2025

ГАІВКИ в ГАЛИЧИНІ: етнографія і фольклор

[color="#ff0000"]-  ХРИСТОС  ВОСКРЕС!
-  ВОІСТИНУ  ВОСКРЕС!

З  Великоднем,  шановна  поетична  громадо!

Пропоную  нагадати  авторську  публікацію  на  сайті  "Клубу  Поезії"  [b]"ГАЇВЧАНИЙ  ВЕЛИКДЕНЬ  В  ГАЛИЧИНІ"...[/b]
[/color]
(Перейти  за  посиланням):

https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786597

[color="#ff0000"][i]Світлого  Воскресіння!
Божої  опіки  нашим  родинам  і  оселям,  а  нашій  рідній  знекровленій  землі  --  Божого  благословіння!
[/i]
[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2025

"СВЯТА ПІЄТО" (з антології "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!")

[i]У  ці  святково-урочисті  дні  СТРАСНОГО  ТИЖНЯ  пропоную  читачам  КЛУБУ  ПОЕЗІЇ  згадати  мою  авторську  антологію  МАРІЙСЬКОЇ  ПОЕЗІЇ  УКРАЇНИ  ТА  УКРАЇНСЬКОГО  ЗАКОРДОННЯ  [b]"ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!"[/b],  а  саме  ІІІ  РОЗДІЛ  "СВЯТА  ПІЄТО",  присвячений  УКРАЇНСЬКІЙ  МАРІЙСЬКІЙ  СТРАСНІЙ  ПОЕЗІЇ...
[/i]

https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789514

П.С.  Макет  антології  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!"  підготований  до  друку  у  Львівському  видавництві  "СПОЛОМ",  2019.  На  жаль,  через  брак  коштів  книжку  видати  не  вдалося.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2025

Ірина Вовк. Я -- писанка… (дитяче)

Я...    гілочка-гагілочка
над  пупляшком  дитини...
Я  –  пісенька...    Я  –  писанка,
колисонька  Вкраїни.
Я  визрію,  я  вимрію  –
і  дам  життя  росточку.
Я  стільки  зим  у  вирію
лежала  в  сповиточку.
Я  вітречком  овіяна,
я  дощиком  омита,
я  зернятком  засіяна
і  в  грудочку  завита.
Я  луч  –  від  сонця  спілого,
від  кригоньки  –  скресання...
Бо  я  –  від  світу  білого
і  з  Божого  писання.
Як  визрію,  як  вимрію
на  себе  шлюбні  шати,
я  вилечу  із  вирію
вам  ве́сну  приношати.
Курли,  курли,  веселики,
летіте,  чорногузі  –
на  бджілоньки,  на  джмелики,
на  дітки  голопузі!
Гей,  Леле,  Леле,  Лелечко...
Ясна  пора  лелеча!
На  цвітень,  на  веселлячко  –
рости  собі,  малеча!
Аби  тобі  з  роси-з  води,
аби  тобі  –  не  мілко...
А  ти  мене  в  танок  веди
та  й  виведи...    ягілку...
Ягілочка-гагілочка  –
на  гори  і  долини!
Я  пісенька...    Я  писанка...
Колисонька  Вкраїни...

(Зі  збірки  "...І  все  ж  -  неопалима".  -  Львів:  Логос,2000-2001)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2025

Ірина Вовк. Прокидаються БЛАКИТНІ СОНЦЯ…

Блакитні  сонця,  прокидайтеся  –  вже  бо  серцю  ясніє…  
весніє…
Не  уйметься  пташатко  на  гілочці,  ач,  співає  –  збитошне!
Гей,  людино,  чи  ж  ти  не  зі  світлої  глини  сотворена?  –  
буйновітру  всміхнися  шалено,  розхвилено,  рвійно…

Хто  впізнає  в  уквітчаних  зорях  льоди  кришталеві?
Хто  в  розспіваних  зелах  волання  любові  не  вчує!
Гей,  людино,  злеліяна  Словом  як  помислом  божим  –  
Роззирнися  орлино  над  гори,  над  бори,  над  кручі…

Водограєм  гаївки  веди  свій  танок  великодній  –  
Най  вогонь  запалає  завітний  в  урочищах  Духа.
Ми,  могутнії  леви  із  людським  обличчям  –  вітаймо
Громовержця  Іллю  на  весни  огняній  колісниці…

Гей,  людино!  –  взиває  Ілля  на  блакитні  світи
 під  сонцями…
Животворні    слова  проречи  до  кирниць  придорожніх  –
Чи  топтатимеш  ряст  у  лісах  первозданних,  чи  вмлієш
У  зелених  привольних  житах,  в  пшениця́х  писанкових…

Сонць  розкрилених  очі,  хмарин  білі  пущі  несходжені  –
Моє  серце  в  обіймах  дня  не  відвикне  цю  землю  кохати…

Блакитні  сонця,  прокидайтеся  –
первоцвітні  сонця…  
відмолоджені…

…Спить  мій  дракончик  приручений
на  вологих  мохах...  
волохатих…

(З  двотомника  "Сонцетони".Тон  Перший  -  Поетичний.
-  Львів:Сполом,2016)

Увійшов  у  збірку  "ТУГА  ЗА  ЄДИНОРОМ".  --  Львів:  Сполом,  2018.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025

Ірина Вовк. У МЕНЕ ВЕЛИКА РАДІСТЬ…

На  Всесвітній  День  Письменника  вийшли  сигнали  моєї  давньоочікуваної  автобіографічної  прози  [color="#ff0000"][b]"АНГЕЛ  ПРИСУТНІЙ"  .  --  ЛЬВІВ:  СПОЛОМ,  2025.  
[/b][/color]
За  жанром  --  Повість  у  картинках.

Щоб  дати  відчути  смак  цієї,  дуже  дорогої  моєму  серцю,  книжки,  зацитую  невеличкий  фрагмент  початку.

Отож,  АНГЕЛ  ПРИСУТНІЙ  
                 [i]  (картинки  буття  на  межі  з  реальністю)[/i]

[color="#ff0000"][i]«Се  така  робота,
що  її  можна  писати  і  з  початку,  і  з  кінця,  і  з  середини,
бо  буде  ряд  маленьких  оповідань  —  картинок»
                     (Михайло  Коцюбинськи[/i]й)
[/color]
«Місяць  і  зорі  як  міражі  -
Тож  грай,  вітре  буйний,  кружляй  від  душі…
Як  серцю  люба  дивна  ця  гра  -
Втіхи  та  чуда  настане  пора»…
Розпочнеться  ця  оповідь  зі  спогаду,  а  власне  з  вільно  перекладеного  мною  тексту  пісні,  що  звучала  в  американському  дитячому  фільмі  «Мері  Поппінс»  далекого  1964  року  і  співали  її  знамениті  актори  Джулія  Ендрюс  та  Дік  Ван  Дайк,  виконавці  головних  ролей  не  менш  знаменитого  мюзиклу.  Стихія  настрою  дитячої  казки  англійської  письменниці  Памели  Треверс,  що  ліг  в  основу  згаданого  фільму,  захопили  мою  творчу  уяву,  глибоко  зворушили  і  дали  поживу  для  відтворення  картинок  з  минулих  моїх  дитячих  та  юнацьких  літ,  коли  я  ще  вміла  розгадувати  знаки  природи  і  довколишнього  світу…  Світу,  в  якому  було  багато  неймовірних  речей,  що  здатні  вдумливим  інтелектуальним  істотам  розказати  про  щось  більше,  ніж  про  буденну  реальність  чийогось  земного  буття,  наповненого  трафаретними  датами  і  подіями:  народився,  пішов  у  перший  клас,  закінчив  школу,  поступив  у  вищий  навчальний  заклад,  закінчив  його,  одружився  і  таке  інше.
В  мене  було  завжди  таке  відчуття,  що  поруч  існує  ніби  паралельна  реальність,  яка  інколи  втручається  і  змінює  моє  життя  як  неприборкана  стихія.
У  деяких  дивовижних  історіях,  описаних  у  дорослій  та  дитячій  світовій  літературі,  які  відбуваються  з  людьми,  містами  і  природою,  з  усім  Живим  Світом  (до  якого  не  по-науковому  зачислюємо  і  Світ  Речей  довкола  нас),  все  відбувається  саме  тоді,  коли  дме  Східний  Вітер.  Вважаймо,  що  і  в  моєму  випадку  теж  присутній  цей  шалений  віщун  перемін  –  Східний  Вітер.

З  книжки:  Ірина  Вовк.  АНГЕЛ  ПРИСУТНІЙ.  --  Львів:  Сполом,  2025.

Читачам  сайту  можна  прочитати  повну  версію  КАРТИНОК  за  2020-ий  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034740
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2025

Ірина Вовк. Там, у рожевих відтінках…

***  
Там,  у  рожевих  відтінках,  коханої  риси  м’які,
Вона  скупана  в  піні  морській,  мов  Афродіта  прекрасна.
Зазирни  в  її  очі  –  іскристі,  прозорі  які!
Зазирни  в  її  душу  –  душа  її  чиста,  атласна…
Доторкнися  до  неї  –  струмочком  джерельним  дзвенить,
Кришталевим  відлунням,  барвистою  сміху  габо́ю,
То  із  трав  соковитих  до  рук  твоїх  сарна  біжить  –
То  вертають  на  ве́сну  ключі,  а  чи  чайка  ячить  над  тобою?...
Чи  довершиш  початий  малюнок,  чи  втратиш  його  –
Чи  прикличеш  палітру  в  сто  барв,  чи  осіннє  падіння
[i](порожнеча,  чи  втеча  –  ти,  може,  шукаєш  кого?  –
У  пригаслих  самотніх  свічах  я  вчуваю  твоє  голосіння).[/i]
Повернися…  Я  знаю,  що  це  не  реальність  –  міраж,
Десь  на  відстані  літ  загубились  тремтіння  юначі  –
І  яка  ти  тепер?..  Все  така,  а  чи  ні  –  все  така  ж,
Коли  там,  у  забутих  садах,  соловейко  і  досі  ще  плаче…
У  бурхливий  потік  не  вступають  удвічі  на  вік,
І  кохані,  розгублені  нами,  з  бездонних  глибин  не  зринають.
Тільки  хто  ж  це  над  нами  магічне  закляття  прорік,
Коли  й  тут,  між  розбурханих  зим,  наші  душі  о  щастя  волають!
Наші  душі  поранені…  Ось  вам  дорожня  трава,
Прикладайте  до  рани  –  полегшає  в  часі  небавом.
Тільки  пам’ять  немеркнуча  –  й  досі  тривожно  жива,
Тільки  пам’ять  немеркнуча  –  висне  дрімучим  удавом.

…І  в  осяянні  раптом  –  ти  юний,  в  обрамленні  квіт,
Щось  наївне,  дитинне,  у  серце  тихенько  вповзає,
Ти,  як  бог  всемогучий,  ти  в  колі  п’янких  афродіт,
І  вогонь  палахкоче…  Одвічний  вогонь  не  згасає!

(Зі  збірки  "Семивідлунням".  -  Львів:Сполом,2008)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033129
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2025

Ірина Вовк. Що ж…

[color="#ff0000"][i]…Що  ж,  коли  вітер  свище  –
Хочеш  того,  чи  ні!  –
Ти  піднімайся  вище,
Там  де  запа́л  борні…

Там,  де  затятість  бою,
Де  погибає  тьма  –
Жертвуй  лише  собою,
Інших  шляхів  нема!

Як  би  тобі  не  мліло,
Доки  роса  спаде,
Там,  де  маліє  тіло,
Дух  уперед  веде!..[/i][/color]

15  січня  2025,  імпровізація

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030766
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2025

Ірина Вовк. Білим по білому…

Білим  по  білому.
Білим  по  білому
тихо–претихо  паде  ...
У  вишитті  хресто  –
білім  по  білому
чисто  Пречиста  іде.

Білим  по  білому,
білим  по  білому
стелиться,  стелиться  сніг.
Серцю  зболілому,
герцю  здимілому
дав  би  водиці  Даждь-Біг.

Може,  освячена
днесь  нерозтрачена
втолить  нас  Ясна  Вода  –
білим  по  білому
любому,  милому
зблисне  Весна  Молода!

Молодо  –  зелено
килим  розстелено,
ніби  у  Райськім  Саду  ...
Скільки  пшениць
у  млинах  перемелено  –
крига  скреса  на  льоду!

Води  освячені,
душі  облачені  –
Хрестя  Любові  ...  Йордан!
Риньмо  в  світи
у  казкові,  небачені
в  Зоряний  Шлях–Білодан  ...

Ні,  не  відлюбиться,
в  зорях  не  згубиться
щастя,  відпите  на  двох.
Десь,  у  Галактиці,
дзвінко  пригубиться
Чара,  що  виповнить  Бог  ...

(Зі  збірки  "СЕМИВІДЛУННЯ".-  Львів:Каменяр,2008)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2025

ВЕРТЕПНІ ОБРАЗКИ: «МАРСЕЛЬЄЗА»

[color="#ff0000"][i]За  відновленим  старим  стилем  у  церковному  календарі  українців  29-е  грудня  --  день  поминання  14-и  тисяч  убієнних  немовлят,  яких  убито  воїнами  царя  Ірода  за  його  повелінням.  У  християнському  світі  цей  день  нарекли  "Страшним"...  У  світі  сучасної  України  він  теж  завдяки  московитській  орді  і  головного  монголоїда  видався  тяжким  --  повсюди  руйнації,  загиблі  і  поранені  серед  мирних  людей,  а  що  вже  казати  про  військових.  У  народі  є  колядка  "Не  плач,  Рахиле!"  Думається,  хай  вона  прозвучить  у  цей  день,  бо  про  інше  зараз  говорити  не  варто...
У  мене  є  також  вірш  з  тематикою  Різдва  і  образом  Рахилі...[/i][/color]

 ВЕРТЕПНІ  ОБРАЗКИ:  «МАРСЕЛЬЄЗА»…
[i]«Пречиста  Діва,  де  Сина  діла?
Славен  єси,  славен  Господь  Бог
на  небеси».
(Староукраїнська  щедрівка)
[/i]
Предивна  ніч  –  займається  Зоря,
Пречиста  Мати,  вбрана  у  намисто,
тримає  Богом  послане  Маля  –
і  любо  так…  по-ангельськи  врочисто…
І  все  б  нічого!..  Повниться  обрус
дванадцятьма  ознаками  Вечері,
віднині  в  хаті  житиме  Ісус  –
прочинені  до  Світла  вікна  й  двері,
устелені  долівка  і  поріг  –
вже  й  люд  вертепний  ломиться  знадвору…
Чогось  Пречистій  тінню  сум  наліг
І  «Stábat  Máter»  дисонує  хору.
–  Не  плач,  Рахиле!  –  і  кладе  Рахиль
у  дар  новорожде́нному  Дитяті
пастирський  посох  і  єпітрахіль
з  благаннями  Любові  й  Благодаті,
бо  ось  нависла  Ірода  печать
і  на  святочні,  божії  оселі
іде  війною  іродова  Рать
з  Косою  Смерті  на  чужім  веселлі.
Пресвітла  ніч  –  народження  Христа,
(махає  Смерть  Коси  сталевим  лезом)  –
І  у  вертепнім  хорі  нароста
мелодія  звитяжна  «Марсельєзи»…

(Зі  збірки-альбому  "Туга  за  Єдинорогом".  -  Львів:  Сполом,  2018)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2024

Ірина Вовк. ЗВІДКИ СВЯТА ІДУТЬ ДО НАС

[color="#ff0000"]З  неба,  суші  і  води
свята  йдуть  до  нас  сюди.
Народила  немовля
взимку  матінка-Земля,
і  зимою  у  віконце
Новорічне  світить  Сонце,
Місяць  світить  і  Звізда  –
йде  до  хати  Коляда.
Зірко,  зіронько–Колядко,
засвітися  Немовлятку!
Місяченьку,  ясний  братку,
засвітися  Немовлятку!
Ти,  Земелько,  грій  зернятко,
усміхнися  Немовлятку!
А  в  зернятку  –  житній  дух.
А  в  куті  спить  сніп–Дідух,
А  в  снопі  у  Дідуху
спить  Коза  у  кожуху,
а  в  Козиній  бороді
буде  тепло  Коляді!
[/color]
[i]Фрагмент  авторської  "Дощечкової  читанки":  "Звідки  свята  ідуть  до  нас"

Увійшов  у  дитячу  книжечку  "Старі  слова  різдвяного  вертепу".  -  Львів:  Сполом,2013,2014.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2024

Ірина Вовк. За крок до Різдва…

На  відстані  Любові,  за  пів  кроку,
наближення  Різдва,  Нового  року  –
на  відстані  просвітлених  обличь,
крізь  темряву  трагічних  протиріч  –
пливемо    з  а      р  і  к  о  ю,    з  а      р  і  к  о  ю  ...
Збентежені,  ми  прагнем  супокою,
гармонії,  духовності  ...    д  а  р  м  а  ...  

...  Та  в  утворі  віконних  шиб  Зима
нас  видивом  різдвяних  днів  чарує  –
на  покуті  кутя  хмільна  парує,
медами  розтікається  у  світ  ...

...  Накуй  мені,  зозуле,  “многа    літ”  –
м  е  н  і  ...    й  о  м  у  ...    і    н  а  ш  о  м  у      д  и  т  я  т  і  –
пошли  лише    л  ю  б  о  в  і    й    б  л  а  г  о  д  а  т  і,  
примирення  з  земним  буттям  ...    Утрьох
відчуєм  купно:  проміж  нами      Б  о  г  –
нас  мироносить  і  благословляє  –


на  небі    з  і  р  к  а    мерехтливо  сяє,
провадить  в  ясла  Божеє  Дитя  –

народжуються  наші  почуття
із  попелу  ...  з  серцебиття  ...  з  нічого  ...

Б  о  ж  е  с  т  в  е  н  н  і  !    Ми  маєм  так  премного
земних  утіх  і  райських  насолод,
принад,  спокус,  невтолених  свобод,
що  годі  передати  все      у      с  л  о  в  і.    

...  І  все  ж  таки,    
 н  а  й  в  и  щ  и  й        с  к  а  р  б      Л  ю  б  о  в  і
не  кожен  з  нас  зуміє  розпізнать!..

...  Йде  світом  Коляда,  небесна  рать
усе  нечисте  викропить  водою  ...


Я  йду  до      т  е  б  е    в  пісні,  з  колядою  –
з  надією:  народжується  день!

...  Я  йшла  ...    і  йду  ...    і  йтиму  за  літами  ...
Вітай  мене    н  е  л  о  ж  н  и  м  и      у  с  т  а  м  и  :
“Христос  рождається,  кохана  ...”

...  Дзень-дзелень  ...

(Зі  збірки  "СЕМИВІДЛУННЯ".  -  Львів:Каменяр,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2024

Ірина Вовк. ПРИТЧА ПРО СТАРИХ ВОРОН…

[i]І  хто  склав  притчу  про  старих  ворон,
І  хто  сказав,  що  око  в  них  вороже.
Он  прилеліла,  сіла  і  тріскоче,
І  сніг  збиває  з  гілки,  онде,  он…
Розважна  вельми  і  поважна.  Може,
Побачила  за  свій  пташиний  вік,
Що  кожен  рік  зима  лютує,  кожен  -  
Але  під  сонцем  гине  рік-у-рік.
...І,  каркнувши  собі  на  повні  груди,
Ворона  підлетіла  до  вікна:
Вуглини  крил  –  і  снігу  білизна…

-  Що  принесла,  вороно?
-  Місяць  ГРУДЕНЬ![/i]

(З  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:  Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2024

"ПСАЛЬМА": "Сидять люди за столами…"

[b][i]"...Сидять  люди  за  столами,
Матирь  Божа  поміж  нами.
Сидять  люди  за  обідом,
А  Спаситель  стоїть  з  хлібом.

Помоляться  люди  Богу  –
Душа  стоїть  коло  столу.
Помолились  люди  Богу  –
Душа  іде  у  дорогу.

Як  виходе  й  душа  з  хати,
А  навпротів  Божа  Мати.
–  Де  ж  ти,  душечко,  ходила,
Що  ж  ти  в  світі  заробила?»

–  Я  ходила  й  до  родини,
Де  справляють  див’ятини,
Сорок  день  і  годовини.[/i]
[/b]
(Фрагмент  співаної[b]  [i]«псальми»[/i][/b]
з  вистави  [b]«Зерносховище»[/b],  що  ішла  довгий  час  у  Львівському  ТЮЗі  з  2015-го  року  за  п'єсою  Наталії  Ворожбит).

П.С.  Кількість  українців,  що  загинули  в  лихолітті  Голодомору  1920–1930-х  років,  нараховує  за  різними  підрахунками  вітчизняних  та  зарубіжних  експертів  приблизно  від  семи  до  дев’яти  мільйонів  осіб.  Усі  українці  сьогодення,  хто  відчуває  біль  за  невинно  замордованими  голодом  людьми,  у  День  жалоби  поминають  їх  у  молитвах  і  запалюють  Свічку  Пам’яті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027122
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2024

Ірина Вовк. "…І ЗЛОТИХ УСТ ЗІТХАННЯ УВІ СНІ…"

[color="#ff0000"][i]20  ЛИСТОПАДА  --  ВСЕСВІТНІЙ  ДЕНЬ  ДИТИНИ
[/i][/color]
І  Злотих  Уст*  зітхання  уві  сні,
і  слів  дитячих  різьблені  кришталі…
Які  тоді  складаються  пісні
і  крушаться  які  тоді  печалі!

У  лабіринтах  буднів-душегуб,
минаючи  припливи  і  відпливи,
одне  беззмінне,  цінне,  незрадливе  –
оте  малече  ніжне  «приголуб»…

«У  нашій  хатці,  мамо,  Бог  живе?
Йому  болить  за  дітками  серденько?..»  --
голуб  мене,  мій  ангеле  маленький,
того  дивись  –  і  тяжба  заживе…

Гора  Оливна  зливна  від  мольби  –
моє  дівчатко  плаче  за  плечима  –
вертаються  у  храми  голуби,
у  душі  діток  з  мудрими  очима…

В  колисочках  народжених  зірниць,
як  теплий  дотик  першого  причастя,
спочине  сонце  в  сонечках  зіниць  –
і  як  тоді  доступний  вимір  щастя!

*  пестливе  від  імені  Златоуста

(Зі  збірки  "Самоцвіти  сокровення".  -  Львів:Логос,1997).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2024

Ірина Вовк. "І знову вічна крутиться…"

У  часоплину  вища  зваба  є,
І  знову  вічна  крутиться  спіраль:
Осіннє  небо  –  усміх  райдуги,
Осіннім  сном  нас  літо  радує,
Осінній  лист  так  тихо  падає,
Як  та  знеможена  печаль.

Притоки  літ…  Бринить  моя  ріка.
Мені  б  повік  не  знати  мілини.
Неси  мене,  о  течіє́  стрімка,
Де  між  вітрил  мій  кращий  вірш  блука,
Найкращий  вірш  намаривсь  зда́лека,
Як  марять  небом  восени.

І,  може,  в  тому  вища  зваба  є,
Що  все  життя  людське,  немов  спіраль:
Осіннє  небо  –  усміх  райдуги,
Осіннім  сном  нас  літо  згадує,
Осінній  лист  так  тихо  падає,
Як  та  знеможена  печаль.

(Увійшов  до  ювілейної  збірки  вибраної  лірики  "ОСІНь...  ПАДАЄ  ЛИСТЯ...  ДОЩ...  або  ПОРА  ОПАДАНЬ.  --  Львів:  Сполом,  2023-24).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024

Ірина Вовк. "… А серденько, серденько… все-таки б'ється воно"

 ...  А  серденько,  серденько...  все-таки  б'ється  воно  –
сльотливе,  як  осінь,  як  листя  осіннє,  тремтливе...
Той  трепіт,  той  шепіт  –  то  примха  осінньої  зливи  –
жбурляти  багрянець  у  сіре,  старе  полотно...

Що  туга  осіння,  що  смуток  терпкий  трепетання
над  всім  найдорожчим,  що  досі  у  серці  жило!
Та  крихітка  сонця  сьогодні,  і  справді,  остання,
а  серденько,  серденько  –  листям  шорстким  замело.

...  О  чорная  в'юго,  о  віхоло  сонного  листя,
жаских  інтонацій  невольно  розсипана  креш  –
стелися  під  ноги  і  Божому  дню  помолися,
бо  долі  осінніх  падінь  не  уймеш,  не  минеш!

Осінньої  зливи  примхливе  крапливе  бельканто,
а  в  серденьку,  в  серденьку  –  літо  стриножених  свіч...
Не  варто  й  казати,  вражати  уяву  не  варто,
як  січа  осіння  зрива  наші  голови  з  пліч.

Така  вже  негода!  –  розбите,  потрощене  днище,
лиш  рам'я  запалі  роз'ятрених,  мокрих  дерев...
І  ми  вже  не  просто  –  а  вої  у  тім  бойовищі,
а  серденько,  серденько  б'ється  свідомо,  як  лев.

(Увійшов  до  ювілейної  збірки  вибраної  лірики  "ОСІНь...  ПАДАЄ  ЛИСТЯ...  ДОЩ...  або  ПОРА  ОПАДАНЬ.  --  Львів:  Сполом,  2023-24).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2024

Ірина Вовк. "Панно Світла, добрий вечір…"

[color="#ff0000"][i]"Палять    листя,    палять    листя    --
а    музичка      грає.
Панно    світла,    я    сумую,
а    чому    --    не    знаю."
(Мотив    авторської    пісні
Кості    Москальця)[/i][/color]

"Панно    Світла,    добрий    вечір",    --
листя    падає    на    плечі!
Не    сумуйте,    біль    вгамуйте,
поруч    --    Світлий    Пан  ...

Грай,    музичко,    урочисто,
розтривожуй    Панну    Чисту,
най    згоряє    пломенисто
від    таємних    ран.

Грай,    музичко,    най    почую:
"Панно    світла,    я    сумую  ...
Я    сумую    і    згасаю,
а    чому    --    не    знаю."

...  Палять    листя,    палять    листя    --
Сад    у    пізнім    передмісті.
"Панно    Світла,    Панно    Чиста",    --
мліє    Світлий    Пан.

"Панно    Чиста,    Панно    Світла",    --
закипає    кров    блакитна,
висне    хмарка    перелітна
знадою    оман.

Грай,    музичко,    най    почую:
"Панно    Світла,    я    сумую",    --
дим    злітає    і    лягає
попелом      до      ран  ...

Грай,    музичко,    чардаш    ночі    --
дим    голубить,    дим    лоскоче.
Дим    злітає    --    не    вертає,
а    чому    --    не    знає!

...  Панно    Світла,    як    ся    маєш?
Ти    чому    у    тьмі    блукаєш?
Чи    жадаєш    --    виглядаєш,
де    він,    Світлий    Пан  ...

Листя    спалене    --    на    рани,
а    за    вікнами    --    тумани:
"Милий    Пане,    Світлий    Пане",    --
вітром    вколисан  ...

Грай,    музичко,    най    почую:
"Світлий    Пане,    я    сумую,"    --
плаче    світло    Панна    Чиста,
Ніжно  -  Попелиста.

Грай,    музичко,    танго    ранку    --
дим    розтане    на    світанку.
На    світанку,    на    останку    --
раптом  ...      Світлий    Пан  ...

А        м  у  з  и  ч  к  а        г  р  а  є,      г  р  а  є:
"П  а  н  н  о      С  в  і  т  л  а,      я    к  о  х  а  ю!
Я      к  о  х  а  ю,      я      з  г  а  с  а  ю,
а        ч  о  м  у      ---        н  е      з  н  а  ю  ...".

Увійшов  до  ювілейної  збірки  вибраної  лірики  "ОСІНЬ...  ПАДАЄ  ЛИСТЯ...  ДОЩ...  або  ПОРА  ОПАДАНЬ".  --  Львів:Сполом,  2023-24.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024

Ірина Вовк. Сумуєш, липко? Ти в передчутті

Сумуєш,  липко?  Ти  в  передчутті
зимової  крилатої  дороги.
Опалі  долу  пасма  золоті
у  забутті  солодкої  знемоги.
Забулося...  про  те,  що  відбуло  –
у  кронах  нашу  мрію  колисало.
Минулося...  як  спалах  відцвіло,
і  в  осінь,  наче  мрево,  погасало...
Таке,  як  літо  –  лі́тепле,  м'яке,
діткливе,  як  мелодія  незнана.
Таке,  як  щастя  –  плинне,  нетривке,
немов  розтале  в  безмірі  „кохана”...
Ах,  медоносно  вихоплена  мить!
Чи  струнна  туга  –  як  стріла  у  серці?
Про  що  старенька  липа  шелестить
крізь  переливи  відгорілих  терцій...
Забулося...  Минулося...  Зійшло
у  сум  зимовий,  віхол  тлінні  тіні.
Аж  раптом...  боже!..  вихром  ожило
безумне  в  нас  –  як  „Ля́рго”  Верачіні...

Безумне?!  В  безмір  мовлене...  Ловлю
опальне  листя  –  спалене  „...  ...!”.*


Верачіні  "Лярго"  https://www.youtube.com/watch?v=wiiau014rZg

(Увійшов  до  збірки  вибраної  лірики  "ОСІНЬ...  ПАДАЄ  ЛИСТЯ...  ДОЩ...  або  ПОРА  ОПАДАНЬ"ю  --  Львів:Сполом.  2023-24)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024

Ірина Вовк. І КОЛИ НАРЕЧЕТЬСЯ ЛИСТОПАД…

...І  коли  наречеться  листо́пад  розлучником  душ,
І  коли  нам  до  завтра  дожити  сумнівним  здається  –
Ані  крик  спересердя,  ні  біг  невтямки́,-  ані  руш!  –
Ні  від  себе  й  до  себе,  ніщо  навкруги  не  озветься…

Тільки  шорох  падучого  листя  в  розкрите  вікно,
Тільки  скрипи  пралітньої  липи  та  вітер  у  скроні  –
Тільки  образ  дитячий  і  пізнє  твоє  рамено,
І  зів’ялого  сонця  шорсткі,  але  рідні  долоні.

Увійшов  до  збірки  вибраної  лірики  "ОСІНЬ...  ПАДАЄ  ЛИСТЯ...  ДОЩ...  або  ПОРА  ОПАДАНЬ".  --  Львів:  СПОЛОМ,  2023-2024.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2024

Ірина Вовк. "БУДЕ НІЧ ЛИСТОПАДОВА…"

Буде  ніч  листопа́дова,
буря  над  бором,  пітьма…
Буде  блимати  лагідно
 вперта  жаринка  багаття.
І  у  проблисках  тьми  
вже  не  сам  ти  і  я  не  сама  –  
будем  МИ.  Будем  щедрі  й  багаті!
Бо  не  в  запічок  теплий  -    
до  стін  і  вишиваних  руж  –  
ми  в  цю  пізню  пору́
понесем  наші  думи  розквітлі.
У  дрімучім  бору
відсвяткуєм  одруження  душ  –  
і  весіллю  осінньому
травні  позаздрять  і  квітні…

Увійшов  до  збірки  вибраної  лірики  "ОСІНЬ...  ПАДАЄ  ЛИСТЯ...  ДОЩ...  або  ПОРА  ОПАДАНЬ".--  Львів:  Сполом,  2023-24.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024

Ірина Вовк. Той розкутий голос жовтизни…

Той  розкутий  голос  жовтизни
Переможно  володіє  світом.
Осене,ти  спробуй  розбудити
Приспану  мелодію  весни.
Може,  в  ній  твоя  зів'яла  сила
Зачерпне  цілющої  води
Тим  садам,  що  встигли  одцвісти,
Тим  рукам,що  вірно  їх  ростили.
А  коли  заграє  промінець
На  моїй  обвітреній  долоні,
Сипле  осінь  яблука  червоні,
Значить,ще  любові  не  кінець.



(Увійшов  до  збірки  вибраної  лірики  "ОСІНЬ...  ПАДАЄ  ЛИСТЯ...  ДОЩ...,  або  ПОРА  ОПАДАНЬ".  -  Львів:Сполом,2023-24)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2024

Ірина Вовк. ВИХІД ЗБІРКИ "ПОРА ОПАДАНЬ…"

СУБОТА,  14-е  вересня!  Вітаю...

[color="#ff0000"][i]ДОРОГА  ПИСЬМЕННИЦЬКА  БРАТІЄ!  У  мене  ВЕЛИКЕ  СВЯТО...  Сезон  ЗОЛОТОЇ  ОСЕНІ,  вересневих  ОСІННІХ  ДОЩІВ  та  раннього  БАБИНОГО  ЛІТА  відкриває  з'ява  моєї  довгожданої  післяювілейної  збірки  ВИБРАНОЇ  ЛІРИКИ,  яка  вийшла  в  двох  обкладинках  (уявіть  собі,  і  таке  буває!)  у  видавництві  "СПОЛОМ",  з  яким  я  незмінно  співпрацюю  з  2013-го  (теж  ювілейного)!..

А  називається  вона...  ммм...  і  не  повірите:  "ОСІНЬ...  ПАДАЄ  ЛИСТЯ...  ДОЩ...,  або  ПОРА  ОПАДАНЬ..."  

Цікава  вона  тим,  що  поєднує  мою  поезію  різних  років  про  Осінь  разом  з  дивовижними  світлинами-вкладками  доні  Златоусти  (Усті)  з  її  авторської  сторінки  Інстаграм  Zlata_Vovk
Щоб  наблизити  Вас  до  емоційного  настрою  сприйняття  моєї  улюбленої  пори  року,  публікую  тут  у  якості  презентації  свою  передмову  і  коротеньку  "летючу"  імпровізацію...[/i][/color]

[b]СЯДЕ  ОСІНЬ  НА  ПАГОРБІ…[/b]

[b][i](передслово)
[/i][/b]
…Коли  приходять  ювілейні  дати,  хочеться  озирнутися  і  побачити  себе  наче  з  відстані  Часу,  наче  ти  мчиш  у  надзвуковому  поїзді  з  різними  обличчями  у  вікнах…  Ті  обличчя  –  твої  власні,  рідні  –  але  ти  вглядаєшся  в  них  і  з  легким  сумом  розумієш,  що  вони  піддаються  неминучим  змінам.  Ти  вихоплюєш  на  швидкості  лету  якісь  окремі  риси  своїх  власних  облич  і  несамовито  вигукуєш:  «Це  я…  Боже,  це  я…»  Біля  тебе  у  цьому  поїзді  спочатку  вирізняються  силуети  знайомих  тобі  людей  –  батьків,  родини,  друзів,  але  поїзд  безупинно  мчить  далі  і  силуети  несподівано  розтають  у  непроглядному  тумані  майбутнього.  Це  не  завершений  процес…  Поїзд  не  зупиняє  своєї  ходи,  можливо,  лише  швидкість  дещо  сповільнюється…  Далі  буде  нова  дорога…  нова  мета…  І  обличчя  твої  власні  будуть  щоразу  іншими,  і  силуети  довкола  тебе  набуватимуть  нових  форм…  Лишається  незмінним  бажання  рухатися  вперед,  не  зупинятися  на  півдорозі…Це  головне!

…Тепер  про  поезію  Осені  –  вона  така  ж  різноманітна  відтінками,  як  і  ті  обличчя  в  вікнах  надзвукового  поїзда.  А  надто,  коли  про  Осінь,  свою  улюблену  пору  року  пише  Та,  що  народжена  восени…  Так,  я  вереснева  –  і  тому  Осінь  для  мене  завжди  особлива…  багатозвучна  і  багатобарвна,  живописна  і  музично  окреслена…  Так  і  народився  задум  зібрати  в  єдине  творче  полотно  все,  що  стосується  Осені…  Плавне  погасання  літнього  Сонця  і  м’який  перехід  палючого  спекотного  Літа  в  теплу  золоту  Осінь…  Кружляння  падучого  листя…  Дощі  –  спочатку  меланхолійні,  а  потім  все  більш  строгіші,  з  крижаними  нотками.  Ключі  відлетних  птахів  у  високості…  Похмурі  ранки…  Аж  до  перших  заморозків…  До  останнього  осіннього  листочка,  залишеного  Осінню  на  прощання  на  фасадному  уступі  твого  вікна…

[color="#ff0000"][b][i]«Сяде  Осінь  на  пагорбі,  обійме  коліна  –
і  впаде  у  її  поділ  останній  листок  осінній…»
 (З  народного).[/i][/b]
[/color]
Це  не  назовсім…  А  лише  через  Зиму  –  до  наступної  Весни…

***
…і  не  змовкає  музика  ота,
Де  літо  і  ожитнені  літа…
Де  дощ  паде  під  звуки  «Сарабанди»,
Де  ще  цвітуть  улюблені  троянди…
Де  по  дощі  –  невинна  неба  просинь…
Де  між  ожин  налитих  –  Тепла  Осінь,
Нагріту  землю,  мрійну,  соковиту,
Оберне  в  дар  знеможеному  Літу…
Де  Сонце  тоне  в  шурхотливім  листі,
А  листя  –  то  метелики  барвисті…

[i]Авторка  –  Ірина  Вовк.
[/i]
З  БОГОМ!...  У  ВЕЛИКИЙ  СВІТ!..

М.  ЛЬВІВ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2024

Ірина Вовк. Ну щоб, здавалось, за дива…

Ну  щоб,  здавалось,  за  дива:
І  ще  одне  минає  літо,--
А  я  вже  трішечки  нова,
Ласкавим  сонцем  відігріта.
Дурманить  пахощами  ліс,
Дарує  свіжу  прохолоду,
І  проситься  на  бистру  воду
Рядків  надійний  первоміст.
Пройдуся  ним  –  гойдає  кладка.
День  на  семи  вітрах  гряде…
Минає  літо,  як  відгадка  –
І  диво  твориться  просте!..

З  раннього.  Увійшов  до  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:  Каменяр,  1991.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2024

Ірина Вовк. СЦЕНАРІЙ “ОБЖИНКОВОГО ВЕСІЛЛЯ“ (етнографія)

[color="#ff0000"][b]ОБРЯД  давньоукраїнських  Обжинок,  або  «ОВСЯНИ  ВЕЛИКОЇ»
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]Обжинкова  Громада  вибирала  з-поміж  косарів  і  жниць  найкращих,  найвродливіших,  молодих,  ще  й  закоханих!  Так  народжувалась  Княжа  Пара:  [/i][/color]
“–  Вибираймо  Дозорця,
 що  косив  ще  за  сонця,
 а  тепер  не  косити,
 тільки  Діда  носити.

 –  Наш  Дозорець  складненький,  
наче  місяць  ясненький”!

[color="#ff0000"][i]  (Обжинкова  Громада  з  Княжою  Парою,  що  тримає  обжинковий  вінок,  перед  ворітьми  Господарів  співають  обжинкової):[/i][/color]
 “  –  Відкрий,  панотче,  ворота,
 а  наш  віночок  з  золота.

 Відкрий,  панотче,  нам  брами,  
а  наш  віночок  з  перлами.  

Відкрий,  панотче,  кватирку,
 А  наш  віночок,як  зірка!

 Відкрий,  панотче,  віконце,  
а  наш  віночок  як  сонце!”

 –  Ой  одчини,  наш  паночку,  новий  двір
 несем  тобі  віночка  на  розвід  
Не  з  золота  вінок  витий,
 а  з  густого  жита  -
 ще  із  колосистого,  
ще  із  ядренистого...

 –  Принесли  ми  полон  ізо  всіх  сторон:
 і  з  гір,  і  з  підгір’я  на  господарське  подвір’я”.

 –  Дав  Пан  Біг  пожати,
 нового  врожаю  надбати...

 –  Дай,  Боже,  повозити
 з  поля  до  обори,
 з  обори  до  стодоли,
 з  стодоли  до  комори,
 з  комори  на  ниву
 у  щасливу  годину!

 [color="#ff0000"]  [i](Обжинковий  Князь  з  Дідухом  у  руках):[/i][/color]
 –  Як  ти  мене,  Господарю,  збережеш,  
то  на  той  рік  ізбереш,
 із  кожного  мого  колосочка,
 виросте  житечка  повна  бочка.  

[color="#ff0000"][i](Княжа  Пара  віншує  Господарів  чи  то  іменем  Купала  –  бога  жнив  і  достатку,  чи  то  іменем  бога  Вола-Волосожару):  
[/i][/color]
–  Ходив  Бог  по  полю,  загубив  корону.
 А  женички-жали,  корону  підібрали.  
Судив  Бог  пожати  –  суди  поживати,  
в  користі  і  в  радості  в  доброму  здоров’ї!  

–  Дай  же  вам,  Боже,
 на  току  стогами,
 а  в  діжі  –  підходом,
 а  у  печі  –  ростом,  
а  за  столом  ситтю!

 –  Суди,  Боже,  осені  діждати,
 дочок  віддавати,
 синів  оженити,
 пива  наварити  –  
і  нам  погуляти!  
–  Нате  ж  вам  вінець  
А  нам  дайте  на  танець...  

[color="#ff0000"][i](Господарі  супроти  Княжої  Пари):[/i][/color]
 –  Ой  ясно,  де  ясне  сонце  сходить,
 а  ще  ясніше,  де  наша  пані  ходить,
 а  ще  там  ясніш,  де  наш  господар  ходить,
 в  правій  рученці  золотий  кубок  носить,
 своїх  женчиків  на  медівойку  просить:  

--Наливай-но,  господине,  золотую  чару,
 Повінчай-но,  господине,  молодую  пару!  

[color="#ff0000"][i](Дар  Господині  –  “ясної  пані”):  
[/i][/color]
–  Я  вас  віншую  зерном  яблочним  –
 чистим  коханням,  ще  й  пожиточним,  
щоб  з  того  зерня  древа  зростали,
 щоб  ваші  яблуні  яблука  мали.

[color="#ff0000"][i]  (Дар  Господаря  –  “ясного  пана”):  [/i][/color]
–  Я  вас  віншую  зерном  пшениці,  
щоб  ви  діждали  з  нього  сториці,
 пшеничне  зерня  –  окраса  поля,  
най  з  нього  зійде  красная  Доля.  

[color="#ff0000"][i](Дар  за  дар!  Голос  Княжої  Пари):  [/i][/color]
–  Майся,  мов  злото,  добра  господо,  
Хліба  і  солі  вашому  роду!  

[color="#ff0000"][i](Голос  Господарів):  [/i][/color]
–  На  доброму  слові  гуляйте  здорові,  
аби  у  достатку  зростали
 і  до  шлюбного  віна  дістали.  

[color="#ff0000"][i](Княжа  Пара  з  Господарями,  тримаючи  обжинковий  вінок  заводить  “вінчальний”  танок):  [/i][/color]
“Зеленеє  жито,  зелене  –
 хорошії  гості  у  мене.  
Зеленеє  жито  женці  жнуть.
 хорошії  гості  в  хату  йдуть.

 Зеленеє  жито,  зелене  –  
хорошії  гості  у  мене.  
Зеленеє  жито  за  селом,
 хорошії  гості  за  столом.

 Зеленеє  жито,  зелене  –  
хорошії  гості  у  мене.  
Зеленеє  жито  при  межі,
 хорошії  гості  від  душі.

 Зеленеє  жито,  зелене  –
 хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  ще  й  овес,
 тут  зібрався  рід  наш  увесь”!  

[color="#ff0000"][i](Господарі  з  Княжою  Парою  супроти  челяді):  [/i][/color]
–  А  чи  повна  наша  горіхова  чаша,  
хмільним  питвом  наливана?
 –  А  так  повна,  не  проллється,  не  сколишеться!

 –  А  чи  повно  д’долу,  зерна  –  у  стодолу  
воловозом  понавезено?  
–  А  так  повно,  не  пройдеться,  не  об’їдеться!
 
[color="#ff0000"][i](Господиня  до  Челяді):[/i][/color]
 –  То  прошу  громаду  із  Дідом  у  хату!  
В  мене  –  двори  метені,
 а  столи  –  застелені,
 а  кубки  –  наповнені,  
пирогів  напечено,
 і  медів  насичено,
 і  каші  наварено...  

[color="#ff0000"][i](Господар  до  Челяді):[/i][/color]
 –  Садіть  Діда  на  покуті  –  
на  покуті  та  й  на  злоті,  
лишіть  Діда  при  барильці  –  
при  солодкій,  при  медівці  
будем  Діда  частувати  
та  медівку  попивати...

[color="#ff0000"][i]  (Господиня  до  Челяді):[/i][/color]
 –  Пийте,  женчики,  пийте,  
лиш  мені  чарочок  не  побийте!
 
[i]Частуватиме  Господиня  Діда,  а  разом  з  ним  і  всю  Обжинкову  Челядоньку  ліпленими  пирогами  –  обрядовою  стравою  наших  предків.  Пиріг  в  українців  –  символ  Божого  Пращура  Місяця-Дідуха,  а  йому  наш  народ  зобов’язаний  своїм  хлібом  насущним.  Начинкою  до  пирогів  служитиме  картопля  і  сир,  квасоля  й  горох,  капуста  й  морква,  м’ясо  і  риба,  вишні  й  слива,  яблука  й  груші...  [/i]

“З  жита  та  пшениці  –  гарні  паляниці,
 Всіх  ми  почастуєм,  ще  і  затанцюєм.
 Їжте  молодці  з  медом  паляниці,  
Хлопцям  та  дівчатам  –  пиріжечки  з  маком.
 А  старій  Тетяні  ще  й  млинці  в  сметані,
 –  Весело  гуляйте,  нас  не  забувайте”!  
***
[i]*  Сценарні  матеріали  “Обжинкового  весілля”  обжиті  спільно  з  акторами  театру  ім.  М.  Заньковецької  н.  а.  України  Григорієм  Шумейком  та  з.  а.  України  Іриною  Швайківською  і  втілені  в  обряд  для  делегації  Канадських  українок  1991  року.

 Ролі  виконували:  Господар  –  н.а.  України  Григорій  Шумейко,  
Господиня  –  з.а.  України  Ірина  Швайківська,  
Обжинкова  Княжа  Пара  –  “МЕТяни”  Ірина  Вовк  та  Роман  Гринько,  
Обжинкова  Челядь  –  актори  Молодіжного  Експериментального  Театру  Аматорів  “МЕТА”:  Василь  Ілечко,  Марта  Сеньковська,  Наталка  Куреляк  та  інші.  

За  виданням:  ІРИНА  ВОВК.  ЗА  НАШИМ  ЗВИЧАЄМ  БОГА  ВЕЛИЧАЄМ.  –  Львів:  Сполом,  2015;  2019;  2024.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2024

Ірина Вовк. ТРЕТІЙ СПАС -- Горіховий або Полотняний

[color="#ff0000"][b][i]16  серпня  –  Третій  Спас  –  Горіховий  або  Полотняний
     (16  серпня  -    «Перенесення  Нерукотворного  образу  Господнього»)[/i][/b]
[/color]
   Свято  пов’язане  із  вшануванням  полотняної  ікони  Ісуса  Христа  «Спаса  на  полотні».  За  давнім  переказом,  заснованому  на  документі,  знайденому  в  IV  ст.  Євсевієм  Кесарійським  в  Едессінскому  архіві,  володар  месопотамського  міста  Едесси  Авгар  страждав  проказою;  бажаючи  позбутися  від  невиліковної  хвороби  і  знаючи  про  цілющі  здібності  Ісуса  Христа,  він  послав  до  Спасителя  живописця  Ананію  з  листом,  в  якому  просив  Господа  прийти  і  зцілити  його.  Господь  обіцяв  послати  до  князя  одного  зі  своїх  учнів,  а  всі  спроби  Ананії  написати  образ  Ісуса  Христа  залишилися  безуспішними.  Тоді  Господь  попросив  подати  йому  рушник  (убрус)  і  витер  своє  обличчя.  На  рушнику  відбився  його  лик.  За  воскресіння  Христа,  апостолом  Фомою  до  Авгара  був  посланий  один  з  70  учнів  Христа  Фаддей,  і  цар  від  одного  дотику  до  рушника  дістав  полегшу,  а  згодом  повністю  вилікувався  від  хвороби.  Так  Фаддей  з  допомогою  цього  випадку  розповсюдив  в  Едессі  християнство.  Рушник  (убрус)  з  образом  Ісуса  Христа,  прикріплений  царем  Авгарем  над  головними  воротами  («Воротною  Вежею»)  міста  Едесси  як  прапор  і  оберіг,  був  викрадений  мусульманами,  і  лише  дев'ять  століть  потому  був  викуплений  візантійським  імператором  Михайлом  III.  
           У  944  році  16  серпня,  за  царювання  Костянтина  Багрянородного,  Едессінський  образ  Нерукотворного  Христа  був  перенесений  до  Константинополя,  тоді  ж  і  було  встановлено  свято  ікон  –    єдине  на  честь  образу  Ісуса  Христа.  
         1204  року  нерукотворний  образ  Спасителя  був  викрадений  уже  з  Константинополя  під  час  одного  з  хрестових  походів.  За  легендою,  його  перевозили  на  кораблі,  який  затонув.  Відтоді  старовинна  реліквія  вважається  загубленою.
         Вважається,  що  перші  візантійські  й  давньоруські  ікони  ,  які  носили  назви  "Спас  на  полотні",  "Спас  Нерукотворний».  писалися  саме  з  Нерукотворного  образу  Спасителя  –  «Спаса»...

Третій  Спас  —  традиційне  свято  в  народному  календарі,  яке  відзначають  в  Україні  16  серпня.  Має  прадавні  дохристиянські  корені.  Слідує  за  Першим  і  Другим  Спасом:  «Медовим»  та  «Яблучним».  В  народі  Третій  Спас  називають  ще  «Горіховим  або  Хлібним»,  бо  закінчилися  жнива  і  починається  сівба  озимих:        
               «Третій  Спас  –  хліба  припас».
               До  цього  дня  в  деяких  місцевостях  України  приурочувалися  «дожинки»  та  обряди,  пов'язані  з  останнім  іменинним  снопом-Дідухом.  У  день  Третього  або  Хлібного  Спаса  селяни  проводили  і  "досівки",  тобто  сіяли  озиме  жито.  Після  спільної  молитви  домашньої  господині  проводжали  чоловіків  на  поля  з  хлібом  і  сіллю;  при  цьому  на  віз  клали  три  снопа,  а  зверху  містилася  призначене  для  посіву  жито  в  мішках.  На  полі  засівальників  зустрічали  хлопці  з  гречаною  кашею.  Після  посіву  озимого  хліба  пиріг  і  каша  з'їдалися  всією  родиною.
                                           
             На  Третього  Спаса  наші  бабусі  пекли  пироги  з  муки  нового  врожаю,  а  також  святковий  хліб  або  коровай.  Тому  і  називають  цей  Спас  Хлібним.
                     
                 А  інша  назва  Третього  Спаса  —  Горіховий  —  пов'язана  з  початком  масового  збору  лісових  горіхів,  які  на  цей  час  саме  достигають.  У  призначений  день  в  лісі  розстилали  килими,  від  яких  всі  жінки  розходилися  для  збору  горіхів,  останні  складалися  в  фартухи,  а  пізніше  висипалися  на  розстелені  килими.  Робота  зі  збору  горіхів  могла  тривати  й  кілька  днів.  За  народними  уявленнями,  урожай  горіхів  передвіщав  на  майбутній  рік  урожай  жита.  У  містах  з  цього  дня  починалися  "великоденьські"  гуляння.  На  Горіховий  Спас  закінчується  строгий  Успенський  піст,  а  значить,  на  святковому  столі  є  місце  для  улюблених  м'ясних  і  рибних  страв.  Але  головна  прикраса  столу  на  Горіховий  Спас  -  звичайно,  яблука,  мед  і  горіхи.
                                                                             
                 У  давнину  говорили:
 «Перший  Спас  —  на  воді  стоять;  
другий  Спас  —  яблука  їдять;
 третій  Спас  —  на  зелених  горах  полотна  продають».
               Раніше  в  цей  день  в  Україні  влаштовували  ярмарки,  на  яких  переважно  продавали  полотно.  Вважалося,  в  цей  день  «Спас  на  полотні»    стає  покровителем  торгівлі.
             Як  і  на  «Маковий  Спас»,  цього  дня  треба  було  чистити  криниці  та  освячувати  воду,  а  вода  з  підземних  джерел  вважалася  цілющою.
                                                                                                                               
     16  серпня  за  релігійним  календарем  -  післясвято  Успіння  Пресвятої  Богородиці  –  «Першої  Пречистої».  
У  народі  кажуть:  «По  Першій  Пречистій  прийшов  Третій  Спас»!
             В  цей  період  завершується  останній  місяць  літа  –  найблагодатніша  пора  року.  З  літом  -  періодом  збору  врожаю  -  селяни  пов’язували  свій  добробут.  Від  того  чи  вчасно  зібрано  збіжжя,  значною  мірою  залежав  добробут  родини.
           «Третій  Спас  запитає  у  вас:  чи  жнивували,  чи  в  холодку  пролежали».
           Як  і  Перша  Пречиста,  так  і  Третій  Спас,  вважається  періодом  заготівлі  яблук.  Дівчата  співали  пісні:
             «Пречиста  мішок  загубила,  а  Спас  ішов  –  мішок  знайшов».
           Такими  символічними  «мішками»  були  погреби,  пивниці  й  горища,  де  зберігалися  свіжі  продукти.  Вважалося,  що  зібрані  в  цей  період  яблука  повинні  бути  поживними  й  найпридатнішими  для  зберігання.  Яблука  тримали  до  осінніх  та  зимових  свят,  щоб  почастувати  на  Різдво  або  на  Новий  рік  дітей  та  гостей.
           За  народним  звичаєм,  вважалося  за  ознаку  шляхетності  та  працьовитості,  якщо  дівчина,  до  якої  приходили  колядники,  дарувала  хлопцям  яблука.  Кожен  з  них  виголошував  промову:
 «Спасибі  рукам  працьовитим,  що  вміли  ростити,  
 спасибі  Пречистій  силі,  що  в  мішок  натрусила,
 і    тобі,  Спас,  що  беріг  нас!»
         Цієї  пори  вже  збираються  до  відльоту  перші  пташині  гурти.  Старші  навчали  молодняк  до  нелегкої  і  довгої  перелітної  дороги.  Поруч  з  лелеками  неодмінно  сусідилися  солов’ї.  Старші  люди  з  цього  приводу  кажуть,  що,  мовби  дрібні  сіроптахи,  тримають  буслів,  тобто  бусли  вказують  їм  дорогу  до  Вирію.  Але,  якщо  в  дорозі  солов’ї  стомлюються,  то  вони  сідають  на  спини  лелек…
За  старих  часів  говорили  –
 "Ластівки  відлітають  у  три  рази,  у  три  Спаси".                        
На  Третій  Спас  -  востаннє  відлітали  ластівки.  Також  існувала  прикмета:
 "Якщо  журавель  відлетить  до  Третього  Спаса,  то  на  Покрову  буде  морозно".
                                                                               
 Про  Третього  Спаса  існують  прислів’я,  зокрема:
«Післяуспіння  прийшло  –  сонце  на  осінь  пішло».

 Зрештою,  так  воно  і  є.  Хоча  ще  вдень  і  тепло,  а  деякі  дні  й  спекотні,  проте  вранці  і  ввечері  вже  прохолодно:  поступово  приходить  осінь…
                           
Як  і  багато  інших  українських  народних  свят,  Спаси  теж  отримали  свої
 календарні  прикмети:  

[color="#ff0000"][b]Перший  Спас:  [/b][/color]
З  Першого  Спаса  і  роса  хороша.
На  Маковія  відцвітають  троянди.
На  Першого  Спаса  коней  та  всю  домашню  худібку  в  росі  купають.  
 На  Маковія  українці  святять  мед,  заламують  стільники  та  збирають  мак.  
На  Перший  Спас  святи  колодязі,  святи  і  вінки  хлібні.
Готуй  току  і  стодоли.  Готуй  святу  земельку  під  озимину.
 
[color="#ff0000"][b]Другий  Спас:  [/b][/color]
Прийшов  Яблучний    Спас  -  усьому  час:  плоди  зріють.
До  Другого  Спаса  не  їдять  ніяких  плодів,  крім  огірків.
 На  Другий  Спас  знімають  плоди  з  дерев  та  кущів.  
З  Другого  Спаса  їдять  яблука.  
На  Яблучного    Спаса  українці  справляють  «обжинки»:  
святять  обжинкові  вінці  та  плетуть  Спасові  «бороду».
З  Другого  Спаса  проводжають  захід  сонця  в  полі  з  піснями.  
 Яка  погода  на  Другого  Спаса  —  такою  буде  і  Покрова.

[b][color="#ff0000"]Третій  Спас:  
[/color][/b]На  Хлібного  Спаса  українці  справляють  «дожинки»  («обжинкове  весілля»):
несуть  з  поля  Обжинкового  Дідуха  та  печуть  коровай  з  нового  врожаю.  
На  Хлібного  Спаса  засівають  озимину.
Ластівки  відлітають  в  три  рази,  в  три  Спаси.
Після  Третього  Спаса  часто  настає  різке  похолодання,  тому  приказують:  «Прийшов  Третій  Спас  –  бери  рукавички  про  запас».

[color="#ff0000"][b]Усіх  Спасів  стосується:[/b][/color]
Прийшов  Перший  Спас  —  пішло  літо  від  нас.
Після  Другого  Спаса  —  дощ  хлібогній.
Якщо  антонівка  вродила  —  наступного  року  хліб  уродить.
Із  Спаса-Преображення  погода  преображається.
Прийшов  Третій  Спас  —  бери  рукавиці  про  запас.
Минув  Третій  Спас  —  держи  кожух  про  запас.
Як  прийде  Спас,  комарам  урветься  бас,
 а  як  прийде  Пречиста  —  забере  їх  нечиста.

(За  виданням:  Ірина  Вовк  "За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:Осінь".  -  Львів:Сполом,2015,  2019,  2024)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020076
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024

Ірина Вовк. Про найважливіше…

[color="#ff0000"][i]ДО  ДНЯ  НАШИХ  ДІТЕЙ...[/i]
[/color]
Коли  збагнем,  що  в  нас  усе  гаразд,
що  все  ж  незле  ведеться  нам  на  світі,
що  затишно  ще  спиться  нашим  дітям,
що  у  печі  вогонь  ще  не  погас,
що  запах  страви  хату  обволік
і  незабаром  зладиться  вечеря,
і  в  звичному  вітанні  скрипнуть  двері,
і  стане  на  порозі  чоловік,
таки  зітхнемо:  жаль,  не  вічні  ми,
як  зими  й  весни,  як  усе  на  світі…

А  зрештою,  що  є  цінніше  миті,
в  яку  себе  відчуємо…  Л  ю  д  ь  м  и.
 

(Зі    першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024

Ірина Вовк. ДРУГИЙ СПАС - ЯБЛУЧНИЙ (етнографія)

[color="#ff0000"][b]ДРУГИЙ  СПАС  –  ЯБЛУЧНИЙ[/b][/color]
[b](6  серпня  -  Преображення  Господа  Бога  і  Спаса  нашого)
[/b]
[color="#ff0000"][i]Це  –  одне  з  дванадцяти  великих  народно-релігійних  свят.  Як  оповідають  євангелісти,  в  середині  свого  земного  служіння  Ісус  Христос  привів  учнів  на  гору  Фавор.  Зійшовши  на  гору  разом  зі  своїми  учнями,  Христос  став  молитися  і  незабаром  “преобразився”:  Його  обличчя  засяяло,  а  одяг  побілів,  наче  сніг.  Прийшли  до  Нього  пророки  Ілля  та  Мойсей,  які  вже  давно  покинули  світ.  Пролунав  небесний  голос  Господа:  “Це  Син  Мій  коханий”.[/i][/color]

У  народі  Преображення  Господнє  називають  [color="#ff0000"][b]ВЕЛИКИМ  і  ДРУГИМ  СПАСОМ[/b][/color].  Цієї  пори  збирають  врожай  фруктів,  меду,  хліба,  грибів,  які  відносять  до  церкви  на  посвяту.  На  Спаса  прийнято  поминати  душі  померлих  родичів.  За  повір’ями,  цього  дня  вони  втретє,  після  Страсного  четверга  і  Трійці,  себто  Зелених  Свят  виходять  на  світ.  Якщо  в  родині  є  тяжко  хвора  людина  і  їй  на  Спаса  дати  освячене  яблуко  –  символ  Життя,  то  вона  або
видужає,  або  закінчаться  її  страждання  і  вона  тихенько  відійде  до  Успіння.
Отож,  на  Русі  Другий  Спас  називали  ще  й  ЯБЛУЧНИМ  СПАСОМ.  Святкують  його  щорічно  6  серпня.  Головним  його  обрядом  є  освячення  плодів  і  злаків  у  церквах.  За  традицією  люди  приносили  для  окроплення  святою  водою  добірні  яблука,  аромат  яких  заворожував  всіх  присутніх  в  церкві  людей,  як  у  Преображенських  куточках  Едему.  Вважалося,  що  яблука  вже
достигли  до  цього  дня  і  їх  можна  починати  їсти.  До  6  серпня  їсти  достигаючі  яблука  не  дозволялося  –  це  вважалося  гріхом.
Якщо  ж  все-таки  хто-небудь  не  втримається  і  з’їсть  яблучко  до  Спаса,  відспокутувати  цей  гріх  можна  було  тільки  тим,  що  сорок  днів  після  Другого  Спаса  не  їсти  жодного  яблука.  Особливо  суворо  дотримувалися  цього  правила  ті,  у  кого  вмерли  діти-немовлята.  Існувало  повір’я,  що  “на  тому  світі”  ростуть  срібні  дерева  з  золотими  яблучками.  Золоте  яблучко  дають  лише  тим  дітям,  чиї  батьки  дотримувалися  звичаю  не  їсти  яблук  до  Другого  Спаса.  Яблучний  Спас  триває  протягом  дев’яти  днів.  Яблука  можна  вже  їсти  досхочу,  пригощати  ними  один  одного,  кого  довелося  зустріти,  готувати  з  них  різні  страви,  робити  зимові  заготівлі.  Можна,  нарешті,  дати  волю  кулінарним  фантазіям.

[i]Наприклад,  “яблука  в  меду”:  два  очищених  і  порізаних  яблука  варити  протягом  5  хвилин  в  50  грамах  води,  в  яку  слід  додати  0,1  грама  лимонної  кислоти,  дві  столові  ложки  меду  або  40  грамів  цукру.  Після  того  як  маса  охолоне,  яблука  вийняти  на  блюдце,  а  в  остуджений  медовий  сироп  додати  2  столові  ложки  терпкого  вина.  Перед  подачею  на  стіл  яблука  залити  цим  сиропом.
Святковою  стравою  на  Спаса  є  печені  яблука.  Верхівку  з  хвостиком  відрізають,  виймають  середину  з  насінням,  кладуть  туди  мед  або  цукор  і  запікають  у  печі.  Готують  пироги  й  штруделі  з  яблучною  начинкою.  Їдять  їх  із  узваром  або  грушівником  –  киселем  зі  свіжих  груш.[/i]

Зі  святом  Яблучного  Спаса  пов’язані  традиційні  обжинкові  обряди  –  з  цього  дня  починаються  в  Україні  “ОБЖИНКИ”:  женчики  святять  у  церкві  обжинкові  вінки,  з  незжатих  на  ниві  кількох  стеблинок  жита  зав’язують  “СПАСОВУ  БОРОДУ”.
“Обжинки”  тривають  від  Другого  до  Третього  Спаса.
З  трьох  свят,  які  називаються  “Спаса”,  тільки  це  свято,  або  ДРУГИЙ  Яблучний  СПАС,  входить  до  числа  “двунадесятих  свят”.  Він  присвячений  подіям  вирішальним  для  переконання  учнів  Христа,  що  перед  ними  воістинно  Ісус-Спаситель.  До  слова,  в  цей  день  1456  року  біля  стін  Белграда  православними  сербами  була  розгромлена  непереможна  турецька  армія.  З  тих  пір  ДРУГИЙ  СПАС  у  всьому  православному  світі  став  відзначатися  як  велике  свято.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019317
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2024

ПЕРШИЙ або МАЛИЙ СПАС -- МЕДОВИЙ і МАКОВІЙ…

[color="#ff0000"][b]ПЕРШИЙ  або  МАЛИЙ  СПАС  --  МЕДОВИЙ  і  МАКОВІЙ...  а  також  МОКРИЙ  ("Спас  на  воді")
[/b][/color]
[i][b]  Перший  або  Малий  Спас  –  Медовий  і  Маковій  (1  серпня  –  за  відновленим  старим  стилем  у  церковному  календарі  українців  -  вшанування  животворящого  Хреста  Господнього)[/b]
 [color="#ff0000"][/color][/i]
[color="#ff0000"][i]Слово  “Спас”  –  за  українською  фольклорною  та  християнською  традицією  скорочена  назва  слова  “спаситель”.  “Спасителем”  церква  іменує  Бога  Живого  –  Ісуса  Христа.  Залежно  від  часу  визрівання  плодів  та  хлібних  злаків  “Спаса”  в  Україні  справляють  тричі.  
“Перший  Спас  або  Маковій”  –  1  серпня,  його  ще  називають  “Спасом  на  воді”,  або  “Мокрим  і  Медовим”,  а  пасічники  освячують  мед  у  церкві;  
Другий  –  “Великий  або  Яблучний”,  –  6  серпня;  
Третій,  “Хлібний,  на  Полотні  або  Горіховий”,  –  16  серпня.  На  Спаса  проводять  хресні  ходи  на  ріки,  озера  та  ставки,  бо  вважається,  що  тоді  вода  має  цілющу  силу.  Це  свято  знаменує  проводи  літа  і  в  народі  кажуть:  

“Прийшов  Спас  –  пішло  літо  від  нас”.
[/i][/color]
[color="#ff0000"]Перший  Спас[/color]  у  християнській  традиції  називається  “Походженням  або  Винесенням  чесних  древ  Хреста  Господня”.  Свято  “Винесення  чесних  древ  Животворного  Хреста  Господнього”  прийшло  до  нас  з  Візантії,  де  було  встановлене  не  пізніше  ІХ  століття.  За  церковною  легендою,  у  перший  день  серпня  зародилося  дерево,  з  якого  згодом  зробили  хрест  і  на  ньому  розіп’яли  Ісуса  Христа.  У  царській  скарбниці  у  Константинополі  в  храмі  Святої  Софії  зберігалася  реліквія  -  частинки  деревини  хреста,  на  якому  розіп’яли  Христа.  Вони  були  наділені  чудотворною  силою,  зцілювали  і  могли  зупиняти  епідемії  у  Візантії.  У  жарку  пору  священнослужителі  з  метою  відвертання  хвороб  та  очищення  від  злих  духів  виносили  з  храму  ці  частинки  і  проходили  з  ними  по  вулицях  міста,  прямуючи  до  водоймищ.  За  допомогою  Животворного  хреста  освячували  воду,  щоб  вона  стала  чистішою  та  щоб  йшли  дощі  у  спеку.  За  переказами,  цього  дня  988  року  хрестився  князь  Володимир.  У  Київській  державі  під  час  свята  “Винесення  чесних  древ  Животворного  Хреста  Господнього”  при  богослужінні  відбувалося  винесення  хреста  на  середину  храму  і  поклоніння  йому,  а  після  літургії  —  хресний  хід  до  води.  В  Україні  цей  звичай  перетворився  на  хресні  ходи  до  річок,  водоймищ  та  озер.  Вода  освячувалася  і  після  цього  в  ній  купалися,  а  також  купали  худобу,  щоб  вона  не  хворіла.  Традиційно  саме  в  цей  час  освячували  нові  колодязі  і  чистили  старі.  Перший  Спас  важко  віднести  до  свят,  тому  що  в  цей  день  починається  Успенський  піст  –  “Спасівка”.  Він  триває  два  тижні.  За  своєю  суворістю  він  такий  же,  як  і  Великий  піст.  Не  можна  їсти  ні  м’ясного,  ні  молочного.  На  Маковія  готують  пісний  борщ  з  грибами.  Віруючі  намагаються  зранку  нічого  не  їсти,  аж  поки  не  вип’ють  свяченої  води.  Обрядовою  їжею  цього  дня  є  “шулики”,  або  “ломанці”.  Готують  “ломанці”  так:  печуть  пісні  коржі  на  соді,  ламають  на  дрібні  шматочки  і  заливають  свіжовикачаним  медом  з  перетертим  маком.  Цю  страву  залюбки  їдять  діти.  Перший  Спас  називається  ще  “Медовим”:  стільники  наповнені  медом,  бджолам  пора  влаштовуватися  на  зимівлю.  Отже,  можна  спробувати  свіжого  меду.  Тільки  після  освячення  першого  меду  в  церкві  можна  було  розговлятися.  У  Першого  Спаса  є  ще  одна  назва  –  “Маковій”:  у  цей  час  на  півдні  Русі  дозрівав  мак.  У  церковному  християнському  календарі  цей  день  –  день  пам’яті  сімох  святих  Старого  Завіту  –  мучеників  Маккавеїв:  Авіма,  Антоніна,  Гурія,  Євсевона,  Аліма  і  Маркела,  їх  матері  Соломії  та  вчителя  їх  Єлеазара,  які  в  166  р  до  н.  е.  очолили  повстання  за  віру  в  єдиного  Бога  і  були  за  це  жорстоко  покарані.  3  Свято  на  честь  св.  мучеників  Маккавеїв  (у  народі  –  “Маковія”)  пов’язане  зі  збиранням  маку  і  його  освяченням,  протягом  року  з  нього  печуть  маковики  та  інше  печиво,  виготовлене  з  борошна,  меду  і  товченого  маку.  За  давніми  уявленнями  наших  предків-слов’ян  про  виникнення  Життя  з  Води,  в  данину  пам’яті  про  усіх  мешканців  Водяної  стихії  –  Водяників  та  Русалок,  на  “Маковія”  українці  освячують  криниці,  прикрашають  їх  “маковійним  зіллям”  та  довкола  них  водять  хороводи.  Цього  дня  хворі  на  пропасницю  купаються  в  річці,  бо  вода  на  свято  Маковія  вважається  цілющою.  Свято  Маковія  одне  з  найпоетичніших  і  найшановніших  в  Україні.  Цього  дня  у  церквах  українці  святять  воду,  квіти  й  мак.  До  церкви  приносять  букети  з  особливих  трав  та  збіжжя  –  “маковійчики”  або  “маковійки”,  які  мають  бути  різнобарвними,  перетнуті  червоною  стрічкою.  В  них  добирають  різні  квіти:  чорнобривці  і  жоржини,  айстри  і  гвоздики,  а  також  різні  трави,  які  в  народі  називають  “зіллям”  чи  “зіллячком”  –  чебрець,  миколайчики,  чорнобривці,  руту-м’яту,  васильки,  материнку,  роман-зілля,  зелен-барвінок  та  будяк-пристрітник.  Крім  того,  можна  всередину  додати  невеличку  квітку  соняшника,  а  також  колоски  зернових  і  голівки  дикого  маку,  що  зветься  “видюком”,  –  їх  в’яжуть  у  невеличкі  пучечки  по  кілька  штук.  Кожне  зілля  чи  квітка  має  своє  призначення.  Рута-м’ята  оберігає  господарів  від  усякої  напасті  та  додає  здоров’я.  “Ласкавці”  необхідні,  щоб  в  сім’ї  панували  злагода,  ласка  та  любов.  “Кудрявці”  потрібні,  щоб  у  хлопців  чуби  були  кучерявими  та  щоб  їх  дівчата  любили.  Соняшник  уособлює  Сонце,  тому  сприяє  процвітанню  родини,  гарній  долі.  Колоски  пшениці,  жита  та  вівса  символізують  Життя  і  Божий  Промисел.  Призначення  маку-“видюка”,  миколайчиків,  рути  вирізняється  з-поміж  усіх  квітів  і  трав,  що  входять  до  “маковійного  букету”,  –  ці  рослини  захищають  господарів  від  нечистої  сили.  Мак-“видюк”  росте  завжди  на  гепатогенних  зонах  землі,  чим  вирівнює  енергетичне  поле  цієї  місцини  подібно  дубу.  Освячений  на  Маковія  мак-“видюк”  здатний  притягувати  до  себе  і  знищувати  нечисту  силу,  ним  обсипають  хату  знадвору,  навіть  все  подвір’я,  “щоб  відьми  не  доїли  корів  і  не  приносили  уроків”,  а  до  дому  не  навідувалися  “ходячі”  покійники.  Після  освячення  маковійний  букет  квітів  –  “маковійку”  та  голівки  маку  клали  за  образи  і  зберігали  до  весни.  Весною  мак  розсівали  по  городу,  а  засушені  квіти  на  Благовіщення  вплітали  дівчатам  у  волосся  —  “щоб  не  випадало”.  У  народі  кажуть,  що  Перший  Спас  —  це  проводи  літа:  “Прийшов  Перший  Спас  –  пішло  літо  від  нас”.  Цього  дня  починають  відлітати  ластівки.  Ластівка  весну  починає  і  осінь  накликає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018894
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2024

Ірина Вовк. ТЕРНОВА РУЖА…

[color="#ff0000"][i]  «...тернова  ружа
 Цвіла  коханням».
 (  З  пісні)[/i]
[/color]
Терновий  цвіте,  терновий  цвіте  –
Зма́яні  віти  –  шлюбне  убра́ння…
Злотом  залита,  росами  вмита
Тернова  ружа  –  чара  кохання.

Терновий  цвіте,  терновий  цвіте  –
Спущені  віти  –  лячне  ячання…
Мрій  кришталевих  чара  розбита  –
Тернова  ружа  --…  стогін  мовчання.

Терновий  цвіте,  терновий  цвіте  –
Черлені  віти  –  сизе  світання..
Десь  лебедіє  в  зорянім  світі
Любов  найперша,  любов  остання.

Тернова  ружа,  тернова  ружа  –
Кров  пурпурова  –  плід  перезрілий…
На  чорні  брови  –  ле́дова  стужа…
Тернова  ружа  –  цвіт  запізнілий.

[i]З  поетичної  збірки  "САМОЦВІТИ  СОКРОВЕННЯ".  --  Львів:  Логос.  1997.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018628
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2024

Ірина Вовк. УДВОХ ДО МОРЯ…

               Отак  би  поруч  йти  все  далі,  далі…
У  ті  несходжені,  незнані  далі.
І  кроки  гамувати  обережно,
Щоб  часом  не  дійти  до  побережжя.
Бо  там  –  обрив...  і  вже  нема  дороги.
Від  сполоху  підкошуються  ноги,
А  ти  мене  підтримуєш  руками:
"Не  бійся,  мила  –  море  перед  нами"!

З  раннього

(З  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2024

Ірина Вовк. ДИТИНІ МІСТА СНИТЬСЯ…

[i]Дитині  міста  сниться  запах  сіна
І  теплий  дотик  кухля  з  молоком.
Не  смійтеся,  хоч  я  міська  дитина,
Я  так  люблю  пробігтися  селом
Босоніж,  легко,  по  холодних  росах,
На  пасовище  або  на  город,
Або  присісти  десь  на  лавці  просто
І  слухати,  як  гомонить  народ.
А  ввечері,  коли  притихне  хата,
Кує  зозуля  в  нашому  садку…
Дванадцята,  давно  пора  вже  спати,
А  я  боюсь  прогавити  «ку-ку»!

З  раннього[/i]

(З  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2024

Ірина Вовк. КУЙ, ЗОЗУЛЕ!. . (текст авторської пісні)

[color="#ff0000"][i]«…вже  ПЕТРІВКА  минається,
Вже  зозуля  ховається…»
(З  народного)
[/i][/color]
Як  луна  стоголоса  озветься,
Запитай  про  кохання  своє.
Принеси  мені  клич  свого  серця
В  тихий  гай,  де  зозуля  кує.

Приспів:  
Куй,  зозуле!..  Куй  на  щастя,  на  долю.
Куй,  зозуле!..  Куй  на  довгі  літа.
Моє  щастя  ходить  поруч  з  тобою
І  любов’ю  на  землі  процвіта.

Прокувала  зозуля  –  та  й  годі,
Притаїлася  десь  –  і  мовчить.
Твоє  серце  зі  мною  у  згоді
Нам  кує  у  цю  радісну  мить.

Приспів.

Вже  давно  відлетіла  зозуля,
Залишила  лиш  гомін  в  гаю.
Пісню  ту,  що  ми  серцем  відчули,
Я  для  тебе  сама  накую.

Приспів:
Куй,  зозуле!..  Куй  на  щастя,  на  долю.
Куй,  зозуле!..  Куй  на  довгі  літа.
Моє  щастя  ходить  поруч  з  тобою
І  любов’ю  на  землі  процвіта.

[i](З  раннього.  Період  студентства  у  ЛНУ  ім.  І.  Франка  і  вишколу  
у  літстудії  «Франкова  кузня».  Перші  Купала  у  Колодяжному,  7  липня  1983  року).

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017022
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024

Ірина Вовк. "ЗОРЯ НА ЙМЕННЯ БОГУ-МИР…"

Коли  на  луках  го́йних  Мармореї*
моя  душа  спочине  від  турбот,
я  спогадаю,  хто  був  мій  народ
у  нетрях  зореносної  ідеї.
Одвічний  плужник…  ратич  та  орач…
Одвічний  Скіф  в  землі  обітованій,
трагічний  Бус  при  долі  невблаганній,
шукач  братів…  і  золотошукач…
О,  злото  уз!  –  ти  братняя  любове,
солодкий  плід,  що  визрів  на  розбрат…
У  всі  епохи  йшов  на  брата  брат
і  прагнув,  як  упир,  нової  крови…
Коли  й  за  що?  –  питали  з  неборак
за  Крим,  за  сіль,  за  шапку  Мономаха…
Що  ж  до  ціни  –  то  вища,  мабуть,  плаха
чи,  пак,  ребро  підвішане  на  гак…
О,  мій  народ  як  той  пустельний  Дух
поміж  дібров,  ланів  та  сіножатей  –  
комонне  тіло  Золотої  Раті…
А  на  могилах  –  тополиний  пух.
Чи  то  Сварог**,  чи  Див***  так  повелів
по  смерті  в  Ирій  душам  відлітати.
Усе  там  є  для  русів  –  спис  і  лати,
питво  суроже,  ласки  доброгнів,
і  присмак  степу,  і  розлогі  трави,
і  заповітний  спів  Матиреслави.****
Там  Марморея  здійснює  дозір
в  оточенні  сліпучо-білих  зір…
Там  Ра-ріка*****  –  межа  країни  Сонця,
там  щука-риба  плюха  в  ополонці
і  сам  Сварог  гарцює,  мов  огир…

Та  Цур  вогнем  пахне́  у  людський  вир…******

…  В  якій  землі  і  на  якій  планеті
Розпалена  в  надривно-синім  леті
Зійде  зоря  на  ймення  [color="#ff0000"][b]Богу-Мир[/b][/color]?..

[i]*[b]Марморея[/b]  -  у  пантеоні  слов'янських  богів  вважалась  богинею  Смерті,на  зоряних  луках  бога  Сварога  стояв  її  Палац,де  вона  зустрічала  душі  померлих.

**[b]Сварог[/b]  -  бог  Верхнього  Зоряного  Неба,  що  розкинулося  на  12  лук  -  по  кількості  планет  Зодіаку.Там  по  смерті  оселяються  душі  пращурів  і  світять  нам  зорями  з  Вирію(Ирію).

***  [b]Див  [/b]-  бог  Підземного  Вогню,божий  "батько"-деміург.

****[b]Матиреслава  [/b]-  богиня  Вічної  Слави  наших  предків-воїнів.  Вона  по  смерті  співає  душам  полеглих  заупокійний  гімн.

*****[b]Ра-ріка[/b]  -  Ріка  Сонця,  що  відділяє  Земне  і  Небесне  володіння.

******[b]Цур[/b]  -  божество  Земного  Вогню,що  спричиняє  лихо  людям,коли  на  них  гнівається  -  пожежі  хатні  і  природні  руйнації.
[/i]
(Зі  збірки  «Самоцвіти  сокровення».  –  Львів:Логос,1997)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016382
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024

Ірина Вовк. ВОЛОШКОВИЙ ВІРШ (дитяче)

Добрий  день  тобі,  волошко!
Посумуй  зі  мною  трошки.
Бачиш:  хмарка  набіга,
Блискавиця,  як  дуга,
Дощик  плаче  по  землі
За  образи  чималі...
Захлинаючись  в  одвіт,
Вітер  кинувся  до  віт,
Грізно  полем  пролетів,
В  куряві  пробурмотів
Про  свою  відому  силу,
Про  мою  волошку  милу,
Що  всміхнулася:  «А  нумо
Не  дамо  дороги  суму.
Проженем  його  скоріш,
Щоб  не  ліз  у  гарний  вірш».


(З  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2024

Ірина Вовк. ОСТАННЯ СВІЧКА ЗГАСЛА НАД ВІНКОМ…

Остання  свічка  згасла  над  вінком.
Пливи,пливи…  Шукай  своєї  долі.
Чого  боїшся?  Вибери  його…
Його.  Цей  світ.  А  може,  дві  тополі.
Чаклунка-ніч  заплутала  стежки,
Де  дно  мутне,там  хвиля  віроломна.
Пливе  вінок  за  поштовхом  руки,
А  ти  мовчиш  мовчанням  непритомним.
Свята  печаль.  Заломлені  уста.
На  манівці  пішла  блудити  річка.
Пливи,пливи…  Остання  згасла  свічка.
Коли  печаль,то  хай  собі  свята...

Тополі  дві  і  світ  цей  –  над  вінком.
Пливи,пливи…  Шукай  своєї  долі.
А  допливеш  –  побачиш  дві  тополі.
Чого  боїшся?  Вибери  його…

́(Зі  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2024

Ірина Вовк. "Купайлоньку, сьогодні я -- …"

Мій  чуйний  Лелю  пізньої  весни,
Мій  буйний  хмелю  втомленого  літа,
Купайлоньку,  сьогодні  я  –  Леліта,
А  завтра  відійду  у  сни,  у  сни.

Я  ще  цей  день  і  ніч  переживу…
Засвічуся,  освідчуся,  а  потім  –
Немов  бліда  Морена  у  скорботі
Зійду  у  сон-траву,  у  сон-траву.

Відпий  мене,  допоки  я  жива,
допоки  ще  зозуля  не  кувала,
допоки  світлі  ночі  на  Купала,
а  потім…  що  ж,  нехай  і  сон-трава.

Хмелій…  лелій  мене  посеред  літ,
Серед  сльоти  осінньої  незгоди…
Відпий  мене,  мої  цілющі  води,
бо,  може,  я  остання  із  Леліт.

(Зі  збірки  інтимної  лірики  "Самоцвіти  сокровення".  -  Львів:Логос,1997)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2024

Ірина Вовк. "НА БЕРЕЗІ РОЗЛОГОЇ РІКИ"…

           [color="#ff0000"]  [i]  пам'яті  [b]Любові  Поліщук[/b],
виконавиці  ролі  Мальви
у  фільмі  Івана  Миколайчука
               „Вавілон  -  ХХ”
[/i][/color]
На  березі  розлогої  ріки,
у  тих  краях,  де  душі  бродять  звільна,
прибула  тінь  співає,  божевільна,
бо,  може,  й  тут  живуть      п  о  л  і  щ  у  к  и  –
на  березі  розлогої  ріки...

У  чорних  косах  сплутані  стежки
жіночих  доль,  високих  і  трагічних  –
червоні  мальви  на  орбітах  вічних,
напоєні    л  ю  б  о  в  '  ю    пелюстки  –
у  чорних  косах  сплутали  стежки...

Де  правда  болю,  де  сценічна  гра,
чи  камера  від  світу  приховає
прощальну  мить  душі,  що  відпливає
за  обрій...  де  безсмертя,  як  гора,
де  правда  болю  і  сценічна  гра.

Життя  –  театр,  вертепний  Вавілон,
і  сонце  тут  палюче  і  нестерпне,
та  все  ж,  коли  гнітючий  біль  затерпне,
стече  нектар  із  виноградних  грон,
життя  –  театр,  вертепний  Вавілон...

...  Із  надр  Землі,  в  розкрите  Неба  лоно
пливе  душа  на  ріках  Вавілону!

(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2024

Ірина Вовк. ВІДЬОМСЬКА СВІЧКА -- МАНДРАГОРА…

[color="#ff0000"][i][b]«Молода:  Мандраґори  свій  запах  розливають,
 при  наших  дверях  усякі  плоди  якнайкращі,  
нові  та  й  старі  теж,  
що  я  для  тебе,    любий  мій,  сховала».[/b]
(«Пісня  пісень»  Соломона,пісня  7,вірш  14)[/i]
[/color]
Коханий,  я  віддам  тобі  в  дарунок
арфо́вих  ласк  шумке  ревуче  море
і  серпантинний  трунок-поцілунок,
і  яблуневий  присмак  мандраґори.

Магічний  клич  незнайдених  Ітак  –  
фантоми  гір  і  скель  стрімкі  підпори  –  
сирена  починає  спів,  однак
її  оглушить  окрик  мандраґори.

До  Острова  Невтолених  Бажань,
де  жаг  і  зваб  сплетіння  неозоре,
на  хвилях  невловимих  колисань
нас  призове  коріння  мандраґори.

Вже  видно  сушу…  візерунок  пальм  –  
бредем  пісками…  в  морі  тонуть  зорі  –  
блаженний  привид  вішальника…  Крам
його  безцінний  –  сім’я  в  мандраґорі!

Плодів  солодкоспілий  оберіг
на  всі  віки,  де  змитих  карт  простори,
чорно́зем  ласки  оре  переліг
і  засіває  з  тіла  мандраґори.

…  Скарби  примарних  візій,  позаяк
бажання  все  ж  Невтолені,  відколи
у  повнолунну  ніч  горить  маяк,
«Відьомська  Свічка»  -  корінь  мандраґори.

(Зі  збірки,  що  вкладається  "Туга  за  Єдинорогом".  -  Львів:Сполом,2017)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2024

Ірина Вовк. На тему Параджанова: "ЦВІТ ГРАНАТА"…

Раба.  Невільниця.  Ти  знов  у  ланцюгах.
Тебе  прикуто  волею  чужою,
як  злидню,  до  стовпа...  вниз  головою,
у  дертім  одежинні...    в  попелах...
Чим  завинила?  –  зрадила  собі!  –
що  оминула  стежку,  одержима,
о  блуднице  із  божими  очима,
що  в  них  озера  чисто-голубі.
А  в  тих  озерах  –  небо  розлилось,
у  ясних  водах  –  тони  і  півтони,
чуттєвих  ласк  пречисті  камертони
(предивні  луни  власних  відголось!).
Скарби  без  скарбу...  Тонем  в  болотах,
в  багнистий  берег  в'язнем  гнилизною...
Раби  потопні,  що  прокажем  Ною
про  кару  божу  і  смертельний  страх!
Що  над  усім  цим  –  вищає  Любов,
що  навіть  перед  страхом  злої  смерті,
гранатне  віття  в  гору  розпростерте  –
то  кров  покутна  з  зірваних  оков!
Раба  –  на  волі?..  Скажемо,  доба
руйнації  пречистого  спокою...
Не  знаю  я,  що  відповісти  Ною,
хіба  лишень,  що  вб'ю  в  собі  раба!!!

Скарби  розгублено  –  і  згублено  чуття
блаженних  літ  і  запаху  граната...
Лишень  одне  –  під  Богом  рідна  хата,
лишень...  любов'ю  послане  дитя!

(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:  Сполом,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024

Ірина Вовк. "ОЙ ІВАНЕ-ІВАНОЧКУ…" (Іванові Миколайчуку)

[color="#ff0000"][b]ІВАНОВІ  МИКОЛАЙЧУКУ  15  червня  виповнилося  б  83...  Світла  Пам'ять...
[/b][/color]
[i]«Ой  Іване-Іваночку,
Іване  миленький,
Ой  чому  мені  без  тебе
Світ  не  веселенький».
[b]Коломийка[/b][/i]

Ой  гуляла  топірчина
По  старім  лісочку,
Колисала  мати  сина:
-Люляй,  Івано́чку!
А  я  красеню-хлопчині
Змию  голово́чку,
Дам  ти  очі  сині-сині,
Йване-Іваночку.

А  Марічка  в  темну  нічку
Вишиє  сорочку,
Шануй  чічку,  мій  братічку,
Йване-Іваночку.
Ой  упала  топірчина
На  дзвінкі  дукати,
Загукала  полонина
Іваночка  з  хати.
Виряджала  мати  сина:
-По́йди,  мій  синочку,
Шукай  собі  побратима,
Йване-Іваночку.
…Ой  розтяла  топірчина
Буйну  головочку,
Трембітала  полонина:
Йване-Іваночку!
Трембітала  парубочка
До  діброви  неньки:
-Ой  Іване-Іваночку,
Іване  миленький!

(З  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2024

Ірина Вовк. На тему "У НЕДІЛЮ РАНО…"

 «–  Мавро!  Твій  батько  грає.
Андронаті  грає  впосліднє  для  тебе  між  циганами…»
(Ольга  Кобилянська.  «У  неділю  рано  зілля  копала»)

Грає  старий  Андронаті.  Слухає  сива  Мавра.
Гори  димлять  ранкові.  Рвійно  верхи  шумлять.
Мліють  мохи  волохаті  –  лісу  магічна  аура.
Серденько  вповні  любові.  Тиша  і  благодать.

Грицю,  твоя  Туркиня  –  дике  дитя  Природи.
(Розумом  –  не  осягнеш.  Серцем  хіба  збагнеш.)
Зіллячко-ворожіння  вкотре  росою  вродить:
прагнеш  любові?..  Прагнеш!  –  лиха  не  обминеш.

Лихо  крадеться  стиха.  Мавра  закурить  люльку:
що  то  ховають  крони  млою  укритих  смерек!
Не  прислухайся,  Туркине…  В  горличку,  чи  зозульку
ще  обернутися  встигнеш  –  тричі:  і  цур,  і  пек…

Сходить  огненне  сонце.  Гори  черві́нь  залила.
Скрипко,  вгамуй  свою  тугу!  Серця  не  розривай.
Може,  схвильований  сон  це:  як  я  чар-зілля  варила…
Грицю,  полюбиш  другу  –  зійдеш  за  гору…  і  край!

Крайся,  карайся,  серце  –  ревно,  шалено,  дико  –  
так,  як  циганська  скрипка  на  висоті  смичка.
Так-то  любити,  Туркине…  Бачиш  тремку  осику  –  
лінія  пліч  похила,  лінія  рук  гнучка…

Вже  не  наслу́хають  гори  пізні,  нічні  чування.
Звабою  красні  маки  гордо  спливують  на  воді.
Люди  співатимуть  пісню  –  ту,  про  зрадливе  кохання.
Мавро  і  Андронаті!..  Ваші  гріхи  молоді…

(Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів:  Каменяр,2008)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024

Ірина Вовк. КОЛИ ТУГА -- НЕСТЕРПНА…

Сліпучий  бриз  ясно́го  херувима
погідно  по  обличчю  промайне.
Коли  нестерпна  туга  за  плечима,
я  вічний  поклик  –  призови  мене  ...

Обвітрено,  самотньо,  тополино,
надламано  і  з  присмаком  терпким,
схиляєшся  до  мене,  як  дитина  –  
(і  за  плечима  знову  херувим)!

І  хто  є  хто  над  хланню  бездоріжжя,
і  що  над  нами  висне,  як  мана́  ?..
(Я  відаю,  що  там,  біля  підніжжя
сліпучих  гір  –  невидима  стіна).

Оборони  ...    Зведися,  наче  круча,
могучим  торсом  втримай  небеса!
(Я  ві́даю:  тому  вона  й  сліпуча,
що  не  відпита  янгольська  роса)...

Як  буревій  засурмить,  як  засвище  –
я  буду,  як  відлуння  вікове́:
коли  призве  останнє  бойовище,
сліпучий  бриз  у  бризках  оживе.

Коли  з  доріг  верне́  нестерпна  туга,
і  сіль  землі  каміння  простягне,
тоді  мене  ти  матимеш  за  друга,
я  –  біль  сумління  ...    Призови  мене.

Та  я  –  не  херувим!  І  я  невинна,
що  є,  як  є:  солона  і  сумна  ...
Сліпучий  бриз:  сьогодні  я  ...    дитина  ...
А  завтра  –  зойк!  –  невидима  стіна.

(Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів:Сполом,2008)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2024

Ірина Вовк. "ДЕЩО ПРО ЛАПАТОГО МЕТЕЛИКА…"

[color="#ff0000"][i]Сюжет  вірша  підказала  одна  реальна  пригода  –  в  одну  з  безсонних  творчих  ночей  на  світло  нічної  настільної  лампи  залетів  до  моєї  кімнати  метелик  і  через  цілу  ніч  був  моїм  приятелем.  Аж  над  рано  вдалося  моєму  бранцю  вирватися  на  волю,  хоч  вікно  у  великий  світ  було  не  зачинене...[/i]
[/color]

Лапатий  метелику,  видно,  це  доля:
Моя  кімната  –  твоя  неволя.
Було  не  шукати  тобі  серед  літа
Куточок  нічного  штучного  світла.
За  світлі  пориви  –  чорна  розплата:
Простора  клітка  –  моя  кімната.
Тут  вікна,  мов  стражі,  впіймають  –  не  пустять.
Літай,  скільки  зможеш,  з  шафи  на  люстру.
Вивчай,  скільки  треба,  стелю-пустелю,
Освоюй  потрохи  мою  оселю,
Сідай  собі  стиха  на  книги-криги,
Лиш  дихай  глибоко  і  ніжками  дригай!..

…Та  враз  засвітилися  вікна  навпроти:
Метелик  мій  спробував  страх  побороти.
Без  тіні  скорботи  зливається  з  небом…

Лапатий  метелику,  рада  за  тебе.

(З  раннього,  з  першої  збірки  «Дзеркала».  –  Львів:  Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2024

Ірина Вовк. "Цей Сад Любові ще живе…"

[color="#ff0000"][i]“Квітне  Сад  Любові,  омитий  росою,
де  бродить  постать  Весни.
Кличе  сміхом  щастя  і  мрії  ясно́ї.
У  цім  Саду
на  тебе  жду.
Не  промайни!

Слухай,  як  шепочуться  вірністю  квіти.
Ти  радо  їх  привітай.
Щастя,  я  не  дам  тобі  крил  відлетіти.
Сад  моїх  мрій,
               хмари  розвій.
Не  одцвітай!”
(з  раннього,  фрагмент  авторської  пісні)[/i][/color]

…  Цей  Сад  Любові  ще  живе  в  мені.
Зелена  буйність  вру́ниться  і  спіє  –  
Така  зухвалість,  молодість  в  вині,
Така  тонка  настроєність,  Леліє!
О,  ні  –  дощі  червневі  хай  падуть!
Хай  воловодять  скрізь  стрімкі  потоки!
Чим  глибше  русло  –  тим  повніша  путь:
Пора  Цвітінь,  твої  найкращі  роки…
Ти  у  цвітінні,  й  справді,  неземна  –  
Іна́нна,  чи  Ірні́ні  надмогуча!
Живильна  крапля  спраглого  вина  –  
І  розійдеться  тьма,  громи  несуча…
Я  ще  нектар  пригублю  досита!
Я  ще  дитя  своє  не  відголублю…
Життя  –  прекрасне!  Днина  –  золота!
На  мент  її  нікому  не  уступлю!

П’яніння  Духа  –  з  роду  тих  п’янінь,
що  їх  до  тла  не  випалить  посуха…
Така  жага  життя!  –  що  й  серце  слуха:
не  одбуяла  ще  пора  Цвітінь…

(Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів:Каменяр,2008)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2024

Ірина Вовк. "ЗАКОЛИСУЄ НЕБО ЗОРІ…"

Заколисує  Небо  Зорі:
-  Хай  насняться  вам  сни  прозорі.
Про  Лебедика  в  синім  морі
               В  легкокрилім  своїм  уборі.

Затужили  Зірки-малята,
Мерехтять  і  благають  тата:
-  Нам  би  звідси,  із  високості,
Хоч  на  хвилю  б  на  землю  в  гості!
Не  побачим  її  --  погаснем,
І  чекай  тоді,  тату,  напасті!

У  задумі  сивіє  Небо  –  
Десь  на  морі  біліє  Лебідь…

У  ті  ночі  світлі  безсонні
Радить  Небо  коханим  доням:
-  Ради  втіхи  і  щастя  ради
Ви  пограйте  в  земні  зорепади.

Покидають  Зірки  постелю
І  спадають  з  небес  на  землю,
І  сміються  всю  ніч  на  морі
З  білим  Лебедем  білі  Зорі.

(З  першої  поетичної  збірки    "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024

Ірина Вовк. "Ця скрипка плаче…"

Ця  скрипка  плаче  пелюстка́ми  губ,
ця  скрипочка  сміється  так  дитинно,
ці  струни  так  лоскочуть  лебедино,
немов  цілунка  теплий  перелюб.

У  крапельках  небесної  води,
у  танці  німф  ввійди  до  мого  храму,
немов  Орфей,  що  вабить  серця  даму  –  
прилинь  чове́нцем,  пішим  увійди.
Нестямно  так!  –  божественний  твій  вид.
До  забуття  послаблено  тенета.
цей  зорепад,  ця  світлокрила  Лета,
це  –  баркарола,  зіграна  навзрид.
Ти  –  полум’я,  ти  –  снігопад,  ти  –  лід,
ти  стежкою  вростеш  у  нашу  казку,
цю  чисту  ноту,  цю  бджолину  ласку
ми  віднайдем  між  чашечками  квіт!

Нехай  концерт  зліта,  як  віртуоз,
нехай  Аїд  у  темряві  здригнеться,
нехай  пташа  у  гіллі  стрепенеться  –  
в  кущах  жасмину,  в  пахощах  мімоз…
Цей  гуркіт  хвиль,  цей  поклик  афродіт,
що  нам  на  згубу  рине  із  безодні,
це  –  м  а  г  і  я!  Це  –  м  у  з  и  к  а!..  Сьогодні
ми  вдвох  її  перебредем  убрід.

Перебредем,  перепливем,  пораним
і  душі  наші  спраглі,  і  серця
її  тонким  і  небуденним  станом,
її  м’якими  рисами  лиця.
Це  –  наш  тріумф.  Ми  відіграєм  соло,
і  глядачі  покличуть  нас  на  “біс”!
Воно  п’янке  -  магічне  щастя  коло,
коханих  ліній  заповітний  ліс!

Ми  втомлені…  Ми  –  висохлий  струмочок.
Ми  –  скрипочки  ледь  чутний  голосочок.

…  Цей  монотон,  цю  механічність  гами,
цих  струнних  вен  живу,  зболілу  кров  –  
цю  стежечку,  порослу  бур’янами,
цю  музику,  що  вимовкла  за  нами  –  
ми  п  е  р  е  й  ш  л  и  …
і  ти  –  переборов.

(Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів:Каменяр,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014462
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2024

БОГДАНОВІ КОЗАКУ НА СВІТЛУ ПАМ’ЯТЬ!

[b][i]Сьогодні  ЛЬВІВ  прощається  з  народним  артистом  України,  лауреатом  Національної  премії  імені  Т.Шевченка,  професором  кафедри  театрознавства  і  акторської  майстерності  факультету  культури  і  мистецтв  Львівського  університету  імені  І.Франка,  корифеєм  Театру  імені  Марії  Заньковецької  –  БОГДАНОМ  КОЗАКОМ.
[/i][/b]
[i]Мені  часто  доводилося  писати  присвяти  знайомим  та  друзям  з  нагоди  уродин.  Траплялося,  що  серед  них  –  відомі,  шановані  в  Україні  та  за  її  межами  люди.  На  цей  раз  мова  йтиме  про  народного  артиста  України  Богдана  Миколайовича  Козака,  який  натхненно  працював  більше  півстоліття  у  Львівському  академічному  драматичному  театрі  ім.  Марії  Заньковецької.  Це  він  заснував  факультет  культури  та  мистецтв  при  Львівському  національному  університеті  ім.  Івана  Франка,  зокрема  кафедру  театрознавства  та  акторської  майстерності.  Якийсь  час  був  деканом,  дотепер  займав  посаду    –  завкафедри.  Учні  його,  випускники  факультету,  працюють  у  мистецтві  по  всій  Україні.  Присвята,  яку  я  пропоную  вашій  увазі,  написана  тринадцять  років  тому  до  ювілею  70-ліття,  але  все  що  там  заримоване  –  не  втратило  своєї  мистецької  вартості…  Хіба  лишень  присвята  перетворилася  в  ЕПІТАФІЮ...
Згадувані  ролі  Богдана  Козака  і  вистави  «заньківчан»  вплетені  в  рими  –  відшукайте  їх  в  якості  надзавдання![/i]

…А  що,  Богдане,  чи  ТЕАТР  –  не  ноша
На  все  життя  –  до  праці  й  до  меча?!
Чи  Мельпомена,  дівка  прехороша,
Зронила  шалю  з  білого  плеча?..
Чи  Ангел-херувим  на  полі  бою
Прослав  до  ніг  кирею  золоту:
Вести  ТЕАТР  до  поступу  й  розвою  –
Посіяв  в  чолах  пресвяту  мету!
Корінф  чекав…  Корінф  благав:  –  Юначе,
Відпий  цю  чару,  цей  гранат  гіркий!
Допоки  серце  в  ранах  не  заплаче,
Не  звідаєш,  АКТОРЕ,  хто  такий…

Явилися…  Підступність  і  кохання…
…І  Він  прийшов…  Отелло  і  Макбет…
Пан  Возний…  Яго…  -  (видива  туманні!)  –
Інспектор  Гуль…  Жевакін…  Президент…
Причулися  нізвідки  Небилиці,
Промовилися  мудро  Байкарем…
Множинні  лики,  характерні  лиця  –
Сальєрі  і  Пилат  –  (і  нерв,  і  трем!)…

І  ті  жінки…  Марія  Заньковецька,
Пантера  Чорна  в  очі  зазира…
(Химерна  Пані  –  Доленька  мистецька!
Химерна  тінь  на  кінчику  пера)!
Окраденої  Анни  зойк  тривожний  –
Назустріч  їй  Микола  Задорожний.
А  там  –  у  маскарадних  масках  Ніна,
Арбєніна  кохана  половина…
Магічне  коло  –  в  танцювальнім  русі
Гусари  й  Дами,  Зосі  і  Жабусі…
Сеньйори…  Бургомістри…  Невідомі…
Аж  ген  –  Тартюф  сміється  у  Содомі!...
А  в  небесах,  що  виснуть,  як  мана,
Як  скарб  безцінний  –  шабля  Богуна!

І  все  оте  –  Твоє  гірке  причастя:
Професії  АКТОРА  тихе  щастя.
Немов  Орфей  в  передчутті  обнови  –
За  дар  душі  –  ВІНЕЦЬ  ЗАВЖДИ  ТЕРНОВИЙ.
Орфея  чудо  начебто  й  просте:
ВІНЕЦЬ  ТЕРНОВИЙ  ЛАВРОМ  ПРОРОСТЕ!

…За  чашу  ту,  що  Богом  ниспослана,
Бо  творча  доля  –  ноша  нелегка!  –
У  Храмі  Слова  возвістим:  ОСАННА!
Ars  longa…  За  БОГДАНА  КОЗАКА!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2024

Ірина Вовк. ПІВОНІЇ: ТИ РОЗКИНЕШ РУКИ…

[color="#ff0000"][i][b]„Сукню  з  оксамитової  млості
я  сама  на  край  підлоги  скину”[/b]
(Наталя  Давидовська)
[/i][/color]
Ти  розкинеш  руки  наді  мною.
Я  у  лиск  півоній  облачу́ся  –
ласкою  зімліло  неземною
у  блакитнім  мреві  розтечуся.
Зблиснуть  самоцвітами  під  сонцем
стебла  рук  гнучкого  оксамиту,
нас  покличуть  божі  охоронці
на  поляну,  млою  оповиту.
Упадуть  у  трави  креноліни
з  шурхотом  недбало  край  дороги...
Я  до  тебе  ланою  прилину,
хвилею  підкочуся  під  ноги.
Ельфи  нам  заплутають  волосся
сміхом  золотавого  осоння.
Дякую  тобі,  що  відбулося
наше  оксамитове  безсоння.
Затріпоче  лунною  жагою
на  світанні  жайвір  з  високості.
Я  до  тебе  ве́рнуся  нагою,
станом  з  оксамитової  млості…

...  Ти  розкинеш  руки  наді  мною.
Я  у  лиск  півоній  облачуся  –
ласкою  зімліло  неземною
у  блакитнім  мреві  розтечуся.

(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024