anesstezia

За мовними межами (4)

Ми  вчились  і  практикувались  англійської.
Все  було  прекрасно.
Все  було  добре.
Все  було  так.
Поки  препод  не  вирішив  поспитати  (можливо,  сліпо  й  випадково)  про  найліпший  (типу)  спогад  із  часів  середньої  школи.
На  цьому  скажу,  що  я  був  сам  у  всьому  винен,  бо  в  голові  в  мене  тоді  крутилася  незголосна  маячня,  з  якої  я  намагався  стулити  себе  на  деяку  подобу  людини  з  наявного  матеріалу.  Що  ти  хочеш  –  19-20  років…
Я  розказав  професору,  що  в  нас  на  Восьме  березня  у  школі  (як  то  й  було  насправді)  стулили  «театральну  п’єсу»,  де  я  зіграв  мущину.
Пояснюю  (вам,  а  на  жаль,  не  прохвесору).
«Театральна  п’єса»  була  схожа  на  німий  фільм  початку  ХХ  століття.  Однокласник  з  великою  картонкою  в  руках,  де  написані  "субтитри"  пояснення,  поволі  дибав  від  куліси  до  куліси  (на  сцені,  де  на  тлі  так  на  тоді  і  стирчав  невийнятий  гіпсовий  бюст  Леніна,  якого  не  винесли,  що,  може,  додавало  мимоволі  присмаку),  інший  типу  звіддаля  цілував  однокласницю,  проходили  "субтитри",  з’являвся  я  -  її  законний  чоловік,  і,  добачивши  зраду,  заламував  руки,  ми  цілили  пальцями,  ніби  стріляли,  я  гвинтово  падав,  бо  в  мене  потрапила  куля,  та  помирав.  Проходили  субтитри.
Кінець  тому  кіно.
Як  я  майстерно  впав,  народу  сподобалося.
Професор,  на  жаль,  із  того  зрозумів,  що  я  був  деякий  актор.
На  подвійчий  жаль,  він  на  той  час  шукав  собі  дійових  осіб  до  англомовної  постановки  Absurd  Person  Singular.
Я  мусив  бути  головним  героєм.  Солдат.  Ветеран  війни.  Чоловік  оскарженої  дружини.  PTSD  в  найвищому  сюр-статусі.
Натомість,  бачте,  сюрчок,  солодій,  до  дівки  не  годний,  до  мови  дещо  солодкий,  але  ні  до  сюру,  ні  до  жмуру  не  здатен…
П’єсу  таки  зіграли,  але  без  мене,  славатобігосподи.  Я  досі  не  розумію,  як  можна  було  затовкмачити  й  запам’ятати  стільки  слів.  Моя  театралка  почалась  і  закінчилася  на:  стріль-бац-упав.  Правда,  й  натепер  я  намагаюся  грати  в  актора,  пишучи  вірші  та  решту..
«Ви  лишаєтеся  в  нас  у  золотому  запасі»,  -  сказав  мені  професор,  коли  намагався  мене  позбутися,  зрозумівши  свою  помилку.  Я,  певно  гадаю,  що  він  досі  там.
Тим  більше,  що  його  (насправді  та  власно)  звуть  Володимир  Діброва.
А  моя  назва  байдужа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069441
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2026

Джон Барт. Остання подорож Баніти-Морехода (уривок)

[b]Знайома  незнайомиця[/b]
Машина  дещо  підіржавіла,  зізнаюсь  я  напівчеканій  гості,  але  коліщата  не  остаточно  ще  прогнили  та  зчепилися.  "Яку  б  історію  я  вам  розказав  про  смертний  час  Шехерезади..."
"Чували  ми  ці  байки."
"Мало  чого  люди  брешуть.  От  моя  повість  -  правдива,  як  сльоза."
Відвідувачка  моя,  сувора  й  самовпевнена,  обнейлонені  схрещує  ніжки  і  розгладжує  пліски  на  спідниці.  Я  радше  чекав  був  на  літнього  чоловіка,  добросердого,  але  фому-невіруючого,  когось  наче  покійний  дядечко  Джош,  чи,  скажімо,  знавущий  штурман  Сіндбада-Морехода,  друг  мій  Мустафа  му-Аллім.  Юна  жіночка  відхиляється  на  спинку  стільця  -  ну  там,  влаштовується  зручніше  -  єдиного  в  палаті.  "  Я  їх  усі  напам'ять  знаю."
"Властиві,  між  іншим,  слова  царя  Шахріяра,  -  об'являю  я  їй.  -  Точніше  казати,  останні  його  слова.  Віку  йому  було  вісімдесят  років  і  п'ять,  як  казка  кажеться.  Здоровий  кінь  ще  кілька  місяців  тому,  а  тоді  трах-бах:  скрізні  виразки  шлунку  з  ускладненням.  Цариця  Шехерезада  ходила  за  ним,  як  за  дитиною,  а  їй  самій  на  той  час  було  шістдесят  і  вісім  -  бабуся  ветха,  онуків  -  дитсадок.  Три  дні  царя  била  пропасниця:  уремічне  отруєння,  ті  ж  таки  ускладнення.  Державцю  ввижалося,  що  йому  знову  тридцять  п'ять  літ,  як  у  вікопомні  часи  тисяча  та  одної  ночі.  "Клянусь  Аллахом,  -  бурмотів  хворий  кожному,  хто  заходив  до  покою,  -  я  не  страчу  її,  поки  не  дослухаю  розповіді  до  кінця,"  -  а  клопотливі  нянечки  й  медсестри  відповідали:  "Так  і  треба,  молодець,  хороший  хлопчик".
Очі  моєї  позивачки  ще  зеленіші  за  її  шпитальну  туніку:  я  читаю  в  них  докір  нудним  балакунам.  Вона  відводить  погляд,  але  ненадовго.
"Нарешті  Шехерезада  змусила  лікарів  поставити  йому  катетер  і  змінити  медикацію.  Тєї  ж  ночі  в  голові  у  державця  проясніло,  але  врятувати  його  було  вже  запізно.  Він  упізнав  дружину  в  сутінках  покою,  слабко  стиснув  її  руку  і  прошепотів:  "Що  б  там  не  було,  а  я  вислухав  прорву  казок.  Я  їх  усі  напам'ять  знаю."  Вона  поцілувала  його  в  тюрбан  і  послала  хутко  за  двома,  тепер  уже  дорослими,  синами.  Цар  мирно  перейшов  у  кращий  світ  якраз  коли  муедзіни  викликували  з  мінаретів  палацу,  що  молитва  ліпша  за  сон.  Праведна  смерть,  дійшли  згоди  всі  при  дворі  -  але  у  словах  тих  останніх  правди  не  було."
Із  глибини  шпитальних  лабіринтів  знову  долинає  виття  нещасної  жертви  медицини.  Моя  відвідувачка  крутить  у  пальчиках  стетоскоп,  мов  який  амулет.  "Я  таке  вже  десь  начебто  читала".
"Теж  мені  велика  біда.  Мало  що  на  чого  схоже:  от,  наприклад,  лице  ваше  звідкись  мені  знайоме."
Погляд  знову  звертається  на  мене,  миттєво  пронизує  рентгеном.  Вона  стріпує  каштановою  гривою.  "Бачили,  мабуть,  мене  вже  на  чергуванні."
"До  того  ж,  Шехерезадиної  кончини  ми  ще  не  дісталися,  вірно  кажу?"
Вона  споглядає  руки,  сплетені  в  замок,  одначе  дзвінка  на  виклик  медсестри  не  лунає.  "Вам  краще  знать,  ви  оповідач."
Поглядаючи  на  неї,  я  кручу  на  пальці  каблучку,  зачарований,  приворожений:  "Давно-давно  було  це,  в  сиву  давнину..."
Вона  скидує  оком  на  годинник,  знаєте,  один  із  тих  електронних  із  силою  всіляких  функцій.  Я  теж  колись  робив  так,  треба  і  не  треба,  навіть  коли  не  поспішав  нікуди;  тільки  мій  -  старомодний,  зі  стрілками,  циферблатом  та  віконцем  календаря,  в  якому  треба  число  підкручувати  вперед,  коли  в  місяці  не  тридцять  один  день,  і  хронометром,  аби  засікати,  скільки  часу  минуло.  У  кращі  дні  для  чого  тільки  я  не  користався  цим  годинником:  прокладав  курс  човна,  смажив  баранячі  котлетки,  і  прочая  і  прочая...  Про  дзиґарі  ці  осібна  мова...
Ви  маєте  уявлення,  де  перебуваєте?  питає  вона  мене.  Який  сьогодні  день?  Яке  ваше  ім'я  -  по-батькові?
Що  таке  дні,  міг  би  я  відказати  їй,  -  приходять  і  минають:  тільки-но  провели  вівторок,  а  вже  п'ятниця  на  поріг,  а  там  і  вік  американської  влади  мине.  Годинник  мій  ґанджує,  та  який  сенс  бідкатись?  До  нашої  історії,  вперед!  Якщо  хочете  упевнитися,  що  я  сповна  розуму,  міг  би  їй  пораяти  я,  перевірте  мене  на  пору  доби.  Вечірня  зміна  готується  здавати  справи,  чи  не  так?  Нічні  "гробарі"  вже  готові  заступати  на  пости,  але  в  коридорах  ще  не  з'явилися.  Століття  при  кінці,  може  навіть  уже  відійшло.  Везунчики  сопуть  по  ліжках.
Та  послухайте  сюди,  лікарю,  хочеться  мені  сказати  їй:  ваша  присутність  мені  більш  ніж  бажана.  В  моєму  віці  сон  біжить  очей.  У  мене  дочка  ваших  літ,  хочу  я  їй  сказати:  біолог,  одружена,  живе  десь  на  Узбережжі.  Я  гадаю  ви  -  не  вона,  і  ми  не  в  тих  місцях  перебуваємо?  Шпиталь  стоїть  на  березі  річки,  що  скажете?  Велика  повноводна  ріка,  води  її  поважно  течуть  у  ту  саму  хвилину,  як  ми  оце  балакаємо,  а  через  неї  перекинуто  міст  довжиною  милі  на  дві.  Корисна  споруда,  якщо  кому  знадобиться  відріжнити  соб  од  цобе  аби  визначитися,  де  знаходишся,  бо  ж  по  берегу  стоїть  сила-силенна  шпиталів  -  не  кидайте  мене  лише.  А  давно-давно,  у  сиву  давнину  (у  суботу,  чи  вівторок)  була  в  мене  любка  її  віку,  красуня  як  і  ви;  навіть  вражаючої  краси,  як  то  кажуть,  гострушка-веселушка,  як  молода  Шехерезада.
Ось  вам  іще  одна  історія  -  такі  розповідав  був  Саймон  Вільям  Беглер  на  прізвисько  "Бейлор",  колись-то  майже  знаменитий  журналіст  "Нової  Хвилі",  про  якого  ви,  може...  ну  та  це  не  важливо.
Я  підсвідомо  уявляв  вас  чимсь  на  подобу  до  античного  хору  чи  суду  присяжних,  можливо  квінтесенцією  жінок,  що  значили  в  моєму  житті  найбільше:  тітонька  Рашель,  Дурулька  Дейзі  Мур  та  її  зеленоока  сестра  Джулія;  мабуть,  моя  перша  дружина  Джейн,  і  ймовірно  Джульєтта  -  наша  природна  дочка,  так  би  мовити.  І  Ясмін,  Ясмін,  Ясмін.  І  ще  одна  особа:  той  чоловік,  що  міг  би  нам  із  вами,  жіночко,  повідати  моє  правдиве  імення,  хто  може  навіть  указав  "Біллу  Бейлору",  до  того  як  він  випав  зі  штатівської  епохи  просто  в  Сіндбадову,  вказав  йому,  хто  він  є.
Си,  радше,  був?
Але  на  нас  чекає  інша  історія.  Бейлор  кличе  її  ([i]зупиніть  його,  якщо  вже  таку  чували[/i])  –

[b]Губителька  насолод
чи
Остання  казка  Шехерезади,
донесена  оповідачем  попереднього[/b]

Вона  проказала  свої  тисяча  та  одну,  баришня  Шехерезада,  а  тоді  ще  додала  до  купи  -  переповідала  їх  раз  за  разом  писарям  по  тому  як  цар  узяв  її  за  чесну  жінку,  а  вона  його  за  людину  честі,  та  нових  накуховарила  своїм  діткам  надобраніч  і  частувала  вже  ними  кожного  онука  й  онуку  по  черзі,  а  на  додачу  програвала  улюблені  номери  своїх  прихильних  слухачів  на  офіційних  прийомах  та  дипломатичних  обідах:  Аладін,  Алі-Баба,  сім  мандрівок  Сіндбада.  І  не  раз,  не  два  чули  вони,  коли  у  середньому  віці  життя  з  царем  Шахріяром  удавали  ніби  життя  її  знову  висить  на  волосинці,  як  у  першу  тисячу  ночей  їхньої  подружньої  казки  -  чули  спалах  тодішнього  вогню,  звіданий  жах  бувшого  давно-давно  і  в  сиву  давнину.
Але  на  той  час,  коли  Шахріяра  було,  як  то  кажуть,  піднесено  до  милосердя  всевладного  Аллаха,  вдовиця  його  сказала  останні  слова  і  жалю  про  те  не  мала.  Вона  все  ще  була  звабна  жіночка  досить  міцного  здоров'я,  хоча  й  багата  на  дрібні  болячки.  Вона  жила  собі  була  в  палаці  поки  краса  її  поблякла,  а  здоров'я  підупало,  а  по  тому  була  й  жила  поки  не  стала  крекотливою  бабусею,  для  якої  з  ліжка  вранці  піднятися  -  подвиг,  а  штиркає,  болить  і  підболює  їй  у  всіх  місцях  одразу  й  по  черзі.  Так  вона  й  жила,  і  багато  літ  по  тому.  Губителька  Насолод  і  Руйнителька  Зібрань,  як  у  народі  зовуть  її,  навістила  десятками  років  раніше  її  меншенького,  найслабшого  із  трьох  синів,  а  тоді  прибрала  її  батька,  великого  візира  на  пенсії,  по  тому  чоловіка  її,  як  оповідано  вище,  після  чого  вкоротила  віку  меншій  сестрі,  Дуньязаді,  вже  не  дівчинці  на  той  час,  за  тим  зволочила  на  той  світ  сестриного  чоловіка,  а  ще  одного  з  двох  старших  царенків  ба  й  навіть  одного  з  онуків,  не  кажучи  про  обслугу  дому  та  довільне  число  пересічних  громадян.  Шехерезаді  почало  здаватися,  що  похмурий  бадьо  заходив  до  її  оселі  та  знову  виходив  із  дверей  чи  не  частіше  за  малярів  і  сантехніків.  Не  раз  у  похилі  роки,  коли  болячки  та  безглузде  животіння  проймали  її  більш  звичайного,  назирала  стара  конечного  вісника,  коли  той  проходив  коридорами,  і  гукала  до  нього,  наче  хворий  желіпає  медсестру,  кола  мала  принести  вам  пілюлі,  то  чомусь  і  не  з'явилась.  Але  його  побачення  незмінно  було  призначено  комусь  іншому.
"Змилостивися,  не  губи  невинне  дитя,  -  заблагала  вона  одного  вечора  багато  років  тому  назад,  коли  янгол  прийшов  за  її  першою  онукою,  -  забери  мене  натомість!"  Косар  людей  приділив  їй  посмішку  -  швидше  сумну,  ніж  зловтішну  -  і  похитав  головою.  Зараз  інші  слова  волала  вона  смерті  навздогін.  "Змилуйся,  не  залишай  мене  тут!"
Не  в  гендель.
Чи  довго,  чи  коротко,  але  настала  нарешті  ніч  у  галасливому  її  нещасті,  коли  цариці  сяйнуло:  стан  речей  точнісінько  такий,  що  і  в  молодості,  тільки  вивернутий  на  рубець.  Від  такого  відкриття  в  голосі,  мабуть,  забриніли  незвичні  нотки  -  і  янгол-губитель  призупинив  ходу,  густо  просильветивши  світло  коридорних  смолоскипів.  Він  навіть  притулився  плечем  до  одвірка.  Враз  довкола  запала  мертва  тиша.  Шехерезадине  тіло  стрепенулося,  нібито  скинуло  зайвих  років  тридцять,  вона  відчула  себе  здоровою  тітонькою,  якій  навіть  шістдесят  не  даси.  Беззубе  ґаджалаґання  як  водою  змило  -  вона  могла  говорити  й  мислити  ясніше  ясного,  вперше  за  бозна-який  час.  Так,  наприклад,  спостерегла  вона,  що  вид  у  нього  втомлений,  хоча  й  відомий  він  своєю  непокладущістю:  похилого  віку  пан,  борода  посивіла,  обличчя  серйозне,  що  й  не  дивно  (такого  добродія  очікував  "Бейлор",  хай  буде  відомо  тобі,  прихильний  читачу).  Вбраний  чисто,  але  одяг  дещо  зім'ятий,  як  у  мандрівників,  що  нарешті  вертаючись  із  дАлеку-далЕку  вже  добачають  домівку,  чи  то  в  шпиталевих  гарувальників,  коли  зміна  їх  наближається  до  кінця.
Можна  передихнути  хвильку.  Все'дно  від  нього  не  втечуть.
Коли  вона  виклала  свою  супліку,  суворий  ангел  знизав  плечима:  "Якої  ще  ти  "смерти"  просиш?"  Голос  його  був...  як  би  це  краще...  викличний,  але  не  без  нотки  співчуття.  "Тобі  капут  настав  уже  хтозна-скільки  років  тому.  Онде  скажи,  коли  ти  востаннє  хоч  кому  розказувала  казку?"
"Хіба  ж  лишилося  кому  розповідати?"  -  відбила  вона  одразу  ж,  відчуваючи,  як  закипають  у  ній  давно  поснулі  сили,  і  вказала  на  мініатюри  на  столику  при  ліжку:  Шахріяр,  Дуньязада,  інші  любі  серцю  райські  жителі.  "Нічну  вазу  поміняти  і  то  робота  на  півдня."
"Забудь  про  вази,  -  порадив  її  гість.  -  Ти  їх  уже  проїхала.  Як  ти  не  проти,  я  присяду."
Вона  аж  ніяк  не  заперечувала,  але  питання  було  суто  риторичне.  Цариця  й  собі  сіла  -  на  своє  безсонне  ложе  -  розуміючи  до  глибини  душі,  що  і  справді  все  лишилося  позаду  й  відійшло  в  минуле,  славатобігосподи.  Тепер  залишалося  тільки  поторгуватися  певний  час,  дійти  згоди  й  ударити  по  руках.  Вона  провела  долонею  по  волоссю,  поправила  комірець  халату  і  мовила:  "Я  би  запропонувала  вам  м'ятного  чаю,  але  в  покоївки  сьогодні  вихідний."
Цариця  помітила,  як  утомлені  очі  янгола  стежать  за  її  рухами.  "Обійдемося  без  чаю  на  цей  раз,  Шехерезадо."  Її  власне  ім'я  -  як  же  давно  торкався  цих  складів  голос  чоловіка!  -  звернуло  її  увагу  вперше  за  незліченні  роки  до  міста,  що  оточило  її:  літо  котило  під  гору,  надворі  м'яко  дихала  ніч  і  спало  клопотливе  містечко,  що  колись  давно  вона  врятувала  своїм  юним  дівочим  життям.  Місто,  що  тепер  і  нині,  безсумнівно  -  занурене  в  нові,  більш  принадні  розваги  -  ледве  пам'ятало  днедавні  ті  казки  та  їхню  оповідачку.  
"Давним-давно  у  давні  дні,  -  сказала  вона,  споглядаючи  обручку  на  пальці,  й  непритворно  зітхнула,  -  я  могла  запропонувати  більше.  Але  ті  часи  давно  проминули."
Вона  примовкла,  ловлячи  знак  підтвердження:  хто  скаже,  що  такій  особі  може  бути  до  смаку?  Він  подав  знак,  що  згоден  -  ледь  помітно  моргнувши  бровами  -  і  вона  продовжила  гладенько  (яка  ж  це  насолода,  знову  плинути  безборонно  в  цих  водах):  "Царська  корона,  як  я  розумію,  для  вас  і  шага  не  варта".
"Вірно."
"Тоді  -  спитаю  просто."  Вона  стисла  складені  руки,  схрестила  з  ним  погляд  очей,  в  яких  ізнову  спалахнув  давній  вогонь,  що  вражав  і  чарував  колись  усіх  і  кожного.  "Яка  ціна  мого  квитка?"
І  він  з  утомою,  смертельною  утомою,  віддав  їй  погляд.  "Тобі  відомо  це  не  гірше  за  мене,  Шехерезадо."
"Ти  жартуєш,  мабуть?  Ні,  хто-хто  серйозний,  як  не  ти.  Та  ж  ніч  глупа  надворі  -  хіба  то  час  на  те?"
"Не  так  іще  пізно,  як  тобі  здається."  Він  поглянув  на  зап'ястя.  "Одначе,  коли  криниця  дійсно  висохла..."
"Не  поспішай  ото,  як  на  пожежу.  З  цієї  криниці,  властиве,  так  давно  води  не  брали,  що  хтозна,  що  там  у  ній  хлюпає."  Вона...  глибоко  видихнула.  "Так  що  може  моя  казка  не  з  тої  ноги  встала."
Він  на  це  тільки...  знизав  плечами,  добре?  "Аби  в  капці  потрапила.  Тільки  слухай  сюди:  ніяких  там  алі-бабів  із  гамузом.  Перша  твоя  авдиторія  западала  на  дівочу  цноту  і  казки  без  підготовки.  Чого  хоче  твоя  остання,  це  -  недоторканої  історії."
"Немалого  ж  ти  вимагаєш  од  оповідачки  зі  стажем.  Але  ж,  заради  святого,  зглянься:  цнотлива  казка!  Таж,  мабуть,  не  лишилося  таких,  щоби  ти  їх  не  чув!"
Він  обіперся  на  бильця  крісла.  "Тоді  не  буду  гайнувати  твій  час."
"Можу  посперечатися  -  ти  ніколи  не  чув  казки  про  Останню  подорож  Баніти-морехода."
Він  усміхнувся,  пригасив  лампу,  всівся  зручненько  і  схрестив  ноги,  акуратно  підсмикнувши  холоші,  щоб  не  зіпсувати  напрасованої  складки.  "Коли  виявиться  навпаки,  тільки  ти  мене  й  бачила."
"А  якщо  правда,  -  мовила  шехерезада,  відчуваючи  як  із  кожним  реченням  дужчає  її  впевненість,  -  тоді  ця  остання  моя  казка  буде  цнотливою  в  двоїстому  розумінні,  бо  ж  вона  ще  й  про  цноту,  як,  можеш  ти  зауважити,  була  моя  власна  історія...  колись...  давним-давно  й  у  давні  дні..."
Тут  ми  можемо  з  вами  уявити  -  хто  ж  нам  заборонить?  -  що  вона  провадить  далі,  аби  повідати  своїй  власній  знайомій  незнайомиці  (за  незначної  допомоги  вашого,  пані,  слуги  покірного:  "Бейлора"-казкаря,  чи  Беглера-невдахи)  правдиву  історію  про  часи  минулі  та  ув'язнення  в  них,  іменовану  не  інакше,  як

[b]Остання  подорож  Баніти-Морехода[/b]
Дійшло  до  мене,  о  прихильний  слухачу,  (твердить  офіційна  версія  повідомлення),  що  передостання  подорож  Сіндбада  славнозвісного  Морехода  -  у  власноустому  переказі  самого  удатного  добродія,  якого  дослухалися  гості,  зібрані  за  бенкетом  на  користь  жебрака  на  прозвання  Сіндбад-Пішохід,  наприкінці  святого  місяця  Рамадану  -  була  всього-на-всього  повторним  показом  п'ятьох  його  попередніх.  Відпливає  він,  звично  до  гикавки,  з  міста  Багдад  у  порт  Басра.  Як  заведено,  вирушає  в  дорогу  (але  цього  разу  з  нагальною  поспішністю,  пояснення  якій  не  дано)  разом  із  купкою  купців,  як  він  сам,  приставши  в  долю  задля  торгівлі  шовком  і  спеціями,  тощо.  Корабель  їхній,  коняці  ясно,  збивається  з  курсу;  звична  буря  розправляється  з  судном  і  вивергає  його  на  берег  не  визначеного  на  мапах  острівця.  Більшість  із  пасажирів  і  команди  ідуть  на  дно,  але  старий  Сіндбад,  як  він  сам  розкаже,  так  на  той  час  насобачився  до  цієї  тарапати,  що  варто  шкіперу  тільки  натякнути,  що  вони,  можливо,  заблукали  серед  хвиль,  як  він  пірнає  у  вірні  ночви,  свої  Ночви  Останнього  Прихистку,  й  на  кормі  очікує  собі  розору  та  пагуби.  Дістається  він,  як  завжди,  берега,  цього  разу  зі  жменькою  інших,  чиє  наступне  завдання  в  його  пригоді  -  накласти  головами  та  залишити  його  одиноким  вижильцем.
Казати  їм  про  це  потреби  немає:  нехай-но  возносять  хвалу  Аллахові  за  визволення  своє  від  Губительки  Насолод  і  за  те,  що  берег  усипано  припасами  й  товарами,  що  від  попередніх  аварій  залишилися  і  яких  вистачило  би  на  чималий  базар,  якби  знайшовся  покупець,  а  не  самі  лише  крамарі.  Нехай  собі  плекають  у  душі  зачудування  та  короткоживущу  втіху,  що  берег,  на  який  їх  викинуло,  засмічено  діамантами  замість  піску  та  жорстви:  всі  б  вони  стали  багатирями  багатющими,  дали  б  їм  лише  вилабудатися  з  побитих  лихом  бурлак.  Отож  усі  поголовно,  крім  Сіндбада,  нагромаджують  статки,  кожен  вартує  свою  купу  вдень  і  вночі  та  пильнує,  як  би  поцупити  щось  із  збираниці  ближнього  свого.  Старий  дока  Сіндбад,  одначе,  на  них  і  вусом  не  моргне,  а  терпляче  збирає  дошки  та  балки,  що  лишились  од  розбитих  суденець.  Минуще  товариство  з  нього  ся  сміє,  ги,  ги,  ги,  надриває  з  того  животи  і  мре.  Купу  кожної  нової  жертви  реготливиць  розтягують  живі,  поки  останній  із  них,  не  рахуючи  Сіндбада,  прибирає  до  рук  увесь  товарний  склад.
Аж  ось  і  він  дутеля  з'їв.  По  чому  Сіндбад  навантажує  на  плота,  побудову  якого  він  тільки-но  закінчив  за  програмою  дій,  стільки  добра,  скільки  той  може  безпечно  витримати  і  відпливає  -  але  не  у  відкрите  море,  а  дельтою  ріки,  яку  він  давненько  примітив  у  своїх  берегових  експедиціях  по  збору  деревини.  Шлях  його  приводить  до  печери  у  скелястому  боці  ближньої  гори,  у  глибині  якої  (виводить  він  із  минулого  досвіду)  пролягає  стежка  в  денекотрі  казкові  землі,  де  він  або  хитромудро  розправиться  з  чудовиськами  і  страховидинами,  або  стане  ліпшим  другом  королю  (можливо,  його  скарбником),  чи  ж  обома  одразу;  але  як  би  там  не  велося  -  звідки  він  повернеться  з  часом  додому,  в  черговий  раз  наживши  добрячий  капітал.
На  цей  раз  випадає  сценарій  з  Другом  Короля  -  Сіндбадів  улюбленець,  треба  сказати  на  цих  сивих  сторінках  його  життєпису.  Ніяких  більше  птахів  рухх,  ні  людожерів  тобі,  ні  велетенських  змій;  Сіндбад  пригощає  тогочасного  державця  розповіддю  про  шість  своїх  поневірянь  та  анекдотами  з  життя  каліфа  рідної  домівки,  великого  Гаруна-аль-Рашіда,  Повелителя  Правовірних,  поки  до  місцевого  князька,  нарешті,  доходить  натяк,  і  він  пропонує  встановити  дипломатичні  стосунки  з  Багдадським  халіфатом  й  оцим  йому  підвладним  Чарівним  Островом  Серендіб.  Він  виправляє  нашого  пана  добродія  здійснити  тоту  роботу,  і  Сіндбад  вирушає  з  дарунками  від  короля  королю  під  пахвою  та  скарбом  своїм,  безпечно  складеним  у  трюмі.  На  цей  раз  ніяких  навігаційних  проблем  не  виникає,  адже  якщо  старий  С.-М.  не  завжди  відає,  куди  його  несе,  чи  де  він  знаходиться,  нечасто  коли  йому  випадає  з  виду,  звідки  він  походить.
І  як  то  в  казці  мовиться  -  в  одній  із  них,  принаймні  -  остання  подорож  старого  шахрая,  здійснена  з  неохотою  за  прямим  наказом  Гаруна-аль-Рашіда,  була  назад  на  Серендіб,  щоби  віддячити  дарунками  від  каліфа  володарю  острова.
Що  ж,  поки  що  все  рядком-ладком:  але  (і  тут  починається  наша  розповідь)  в  останню  цю  путь  вирушив  зовсім  не  Сіндбад-Мореход.  У  морського  вовка  заперечень  проти  каліфового  плану  не  малося,  хоча  він  і  ніколи  ще  досі  не  розпускав  вітрила  з  мотивів,  благородніших  за  непогамовну  поживу.  Була  тут,  одначе,  мулька:  як  навчив  його  тяжкий  досвід  -  про  що  він  і  розповість  гостям  свого  столу  наприкінці  їхнього  посту  тривалістю  в  місяць  -  до  Серендіба  не  дотарабанишся  просто  лягаючи  на  прямий  курс.  Єдиний  до  того  спосіб:  шукачеві  необхідно  вирушити,  укріпившись  у  вірі,  абикуди  навмання  та  загубитися  в  неозорих  просторах...  боком-скоком  на  серендіпізуючий  штиб.
Знову  буря,  ще  раз  потопання,  і  це  в  його  віці!  Але  Повелитель  Правовірних  не  знає  слова  "ні".
Отож  бо:  добродій,  що  надвечір  цієї  історії  одчалить  аж-ніяк-не-самотньо  згаданим  кособоким  курсом  у  пошуках  серендіпности,  і  буде  згаданим  інчим  паном,  самозваним  Сіндбадом,  отим  забродою,  якого  товариство  (задля  зручности)  прозвало  Землеходцем;  і  він  мабуть-таки  дістався  країв,  близьких  до  того,  куди  вирушив,  бо  ж  інакше  не  спромігся  би  розповідати  нині  вам  шехерезадину  історію  свого  життя-буття.  Але  з  того  часу,  як  човен  його  відплив,  до  Багдаду  він  повертається  хіба  у  снах.  Справжнє  назвисько  того  бурлаки  було  не  Сіндбад-Пішохід,  а...  зовсім  інше.  Баніта  перебрав  на  себе  те  імення  тому  що  тоді  й  там,  у  ті  часи,  про  які  ми  ведемо,  він  був  жебраком  без  даху  над  головою,  викиднем  із  Тут  і  Тепер,  який  припадково  знав  дещицю  про  пана  С.  так-названого  Морехода,  грошовитого  багдадця,  який  добрячий  місяць  дражнив  уяву  своїх  гостей  натяками  на  свої  нечувані  пригоди  на  краю  світу.  Птахи  рухх,  велетні-людоїди,  морські  чудовиська!  Слухацтво  зовсім  не  обов'язково  сприймало  на  віру  все,  що  йому  вливали  до  вух,  як  ви  самі  розумієте,  але  якщо  поневіряння  господаря  можна  було  подеколи  списати  на  розпал  уяви,  то  незлічимі  статки  його  були  безсумнівні,  рівно  як  і  гостинність.  Ви  залюбки  відкладали  свої  сумніви  в  довгий  ящик  у  передчутті,  що  водограй  красномовства  цей  ще  довго  не  висохне,  що  обіцяло  тривалий  бенкет  із  першокласними  стравами  і  вино,  щоби  їх  присмачити.  Безсумнівно  те,  що  ви  так  ґрунтовно  виголодніли,  сприяло  поблажливій  гостині  байок  у  ваших  вухах.  Правдиві  сини  ісламу,  цілісінький  Рамадан  ви  правовірно  постували,  дозволяли  собі  хіба  миску  ячмінного  супу  пізно  ввечері.  Цієї  ж  ночі  молодик  на  небі  буде  свідком,  як  вас  пригощають  вечерею,  що  гідна  самого  Володаря  Правовірних.
Одна,  правда,  приключка  -  ви  мали  бути  заможним  другом  дому,  аби  отримати  запрошення  на  гостину.  Більше  того,  ви  мали  бути  таким  товстим  грошовим  мішком  і  записним  друзякою,  що  зголосилися  би  вкласти  якусь  копійку  в  бізнес  пана  господаря,  а  це  значить,  що  у  вас  і  дійсно  грошей  пава  не  клює,  бо  ж  у  старого  Сіндбада  своїх  тугриків  немірено,  так  що  ваші  він  візьме  хіба  з  великої  ласки.  Якщо  він  і  позичить  у  вас,  то  швидше  щоби  підтримати  добрі  стосунки,  а  не  щоби  прикрити  дрібну  мілину  в  течії  домашнього  бюджету  -  він  розлігся  широчезною  рікою,  мовби  Тигр  і  Євфрат,  злиті  воєдино.  Краще  не  думайте,  що  він  би  не  прожив  і  дня  без  того  дріб'язку,  що  ви  йому  втирили  у  руку  -  це  він  робить  вам  велику  послугу,  беручи  суму  за  половинний  процент,  якщо  у  вас  узагалі  вистачить  нахабства  крякнути  про  визиск;  прихильність  Гарунового  спеца  по  експорту-імпорту  і  де-факто  повноважного  посла  в  Серендібі  для  вас  уже  по  собі  саме  -  більш  ніж  достатній  гендель.
Але  ви  -  то  ви,  людина  поміркована  (так  би  мовити),  рубаєте  мовчки  свій  плов  та  особливо  не  прискіпуєтесь  із  питаннями  про  всяких  однооких  велетнів  та  діамантові  береги.  Кого  то  обходить,  що  там  діялося  в  Подорожах  від  Першої  до  Шостої  включно,  метикуєте  ви  собі,  якщо  старий  зарізяка  дасть  вам  укупитись  у  номер  Сьомий:  Серендіб  Лімітед.  Аж  гульк,  цього  саме  вечора  на  верхівці  літа,  приволікся  Баніта  Чужаченко:  Хтось  Батькович  (слуга  ваш  покірний,  по  правді  кажучи),  заброда-чужоземець  років  п'ятидесяти  з  гаком  -  в  кишені  куля  з  маком,  у  графі  "прізвище"  -  прочерк.  Додибавши  за  бажаною  адресою,  він  скинув  торбу  з  плечей  та  всівся  на  лавці  обіч  сіндбадових  воріт,  обтовплених  питомими  жебраками,  яких  усе  прибувало  в  надії,  що  їм  дещиця  перепаде,  коли  молодик  випливе  на  небо.  На  той  час  заброда  вдавав  злиденного  вагоношу;  за  передостанній  динар  він  позичив  був  того  мішка  на  півгодини  у  ще  більш  хиренного  вагоноші,  що  тепер,  забагатівши  на  монету,  чекав  оце  за  рогом.
"Ще  один  зайвий  ротяка,"  -  забурчали  конкуренти,  міряючи  його  поглядом.  Новоприбулий  був  вищий  од  них  на  зріст,  шкіра,  очі  й  волосся  світліші:  певний  чужинець,  але  худющий,  як  усі  вони,  і  за  виглядом  (якщо  я  не  помиляюся)  -  не  менше  зубатий.
"Ша  тихо,"  -  огризнувся  він,  потягнув  повітря,  приставив  долоню  до  вуха,  дослухався  до  шуму  за  воротами,  з-за  стіни  й  через  вікно  нагорі.
"Твою  мать,  гаріб,"  -  відповіли  вони.  Але  ша-затихли.
З  дому  лунала  знайома  Баніті  музика  тамбуринів,  дудок  і  мелодійні  співи,  пташки  прославляли  ім'я  Боже  на  всі  лади  й  голоси.  За  воротами  він  уздрів  із  знайомого  близька  відоме  подвір'я  (ви  починаєте  підозрювати,  що  він  тут  уже  бував),  яким  перебігали  заклопотані  слуги  та  служебки.  Вітер  доніс  до  нього  знайомий  запах  плову,  аромати  спецій,  смаженини,  запеченої  з  фініками  та  свіжими  фіґами  й  сушнею  -  та  на  очі  його,  як  і  в  решти  жебраків,  навернулася  сльоза,  порожній  кендюх  забуркотів  на  поклик  духм'яних  пахощів.  Баніта  підняв  лице  до  небес  і  возгласив  до  відкритих  вікон,  як  він  знав,  бенкетової  зали  (хоча  саме  в  цьому  покої  він  ще  досі  ніколи  й  не  бував)  хвалу  несповідимим  шляхам  справедливости  Божої,  спершу  прозою,  а  потім  у  віршах.
"Хай  буде  так,"  -  в  один  голос  мовило  жебрацтво.
Баніта  звелів  знову:  "Ша  тихо".
"Твою  мать."
Помітивши,  що  голоси  в  покої  над  ним  дещо  затихли,  він  по  тому  прокашлявся  й  заспівав:

[i]Усі  ми  з  лона  матері  рушаємо  на  світ:
Один  в  грошві  купається,  в  кого  ж  копійки  ніт.
Хто  пан-володар  у  керма,  а  інший  спину  гне;
Один  жиє  собі  сто  літ,  а  хто  в  колисці  мре.
Хто  в  мирну  гавань  заплива,  хто  в  морі  потонув.
Аллах  у  тому  знає  сенс.  Я  досі  не  збагну.[/i]

"Слухайте,  слухайте,"  -  замурмотіло  товариство.
"Ша  тихо."
"Мать."
Він  помовчав  достатньо,  аби  пересвідчитися,  що  голоси  в  домі  замовкли,  і  правив  далі  кант:

[i]Він  -  Автор.  Наче  двічі  два,  він  вивчив  свій  сюжет.
От  нам  би,  персонажам,  знать,  хто  злодій  -  наперед.
Можливо,  ув  очах  Його,  герой  я  головний.
Але,  як  я,  ніхто  із  вас  -  не  хтів  би  жереб  мій.
[/i]
І  під  перешіптування  слухачів,  розважених  і  зацікавлених,  на  що  і  сподівався,  закінчив  на  високій  ноті:
[i]Хвала!  Господь  один,  а  нас,  Сіндбадів,  ціла  хлань.
Багатий  дуко,  на  мене,  на  бідного,  поглянь![/i]

Пустивши  повз  вуха  іронічні  рукоплескання  старців,  він  по  тому,  зайве  не  поспішаючи,  знову  зложив  на  плечі  свою  чималу  ношу  (стрункий  і  засмаглий,  міцний  і  здоровий,  цей  наш  Баніта,  але  п'ятдесят  із  гаком  з  рахунку  не  скинеш)  і,  не  чекаючи  своєї  частки  недоїдків,  начебто  зібрався  рушити  в  дорогу  -  кінець  якій  був  тут  же  за  рогом,  звідки  він  тільки-но  вигулькнув  і  звідки  правдивий  бідний  вагоноша  наглядав  за  позиченим  мішком.  Він,  одначе,  не  настільки  хапався,  щоби  не  дочути  кроків  служника,  який  вийшов  до  воріт  за  волею  свого  пана  дізнатися,  що  тут  було  до  чого.  Гляньте-но,  як  наш  співак  призупинився,  аби  дати  лакизі  час  добачити  себе;  спостережіть,  що  він  ся  розвантажив  ще  до  того,  як  йому  передбачено  гукнули  од  воріт;  бачте,  як  він  показав  великого  пальця  правдивому  неімущому  вагоноші  та  кинув  летючий  цілунок  жебракам,  які,  настрахані,  що  зараз  усім  укрутять  по  перше  число,  тицяли  на  нього  служникові.
Довго  чи  коротко  (як  то  в  казках  ведеться),  подибав  він  назад  босоніж,  у  засмальцьованій  пов'язці  на  стегнах  і  задрипаному  тюрбані  -  обидва  викраяні  з  кафтана,  який  ще  місяць  тому  був  новенькою  одежиною,  коли  (без  відома  господаря)  він  перебував  у  Сіндбадовій  оселі  -  і  злегка  вклонився  служникові:  "Салам,  Селім."
Той  зачудовано  спитав:  "Хто  це  тобі  назвав  моє  ім'я?  Мене,  до  речі,  послали  спитати  про  твоє."
"Тут  наші  бажання,  зітхнув  Баніта,  -  повністю  збігаються."  З-за  вузлика  пов'язки  на  стегнах  він  видобув  уже  останній  свій  динар,  сунув  його  служникові  під  носа,  і  за  тим  вклав  тому  монету  в  долоню.  "Зови  мене  Сіндбадом,  хлопче:  Сіндбад-  Потопельник  я,  Сіндбад-Горехват."
"Сіндбад-Горлохват,"  -  запропонував  якийсь  жебрак.
Баніта  підморгнув.  "Сіндбад-Пішаниця.  Показуй  дорогу,  пане  Селім,  не  змушуй  мого  тезка  чекати  зайве."
Вказаному  служці  (відомий  Баніті  з  особистих  спостережень,  хоча  і  звіддаля)  -  чорноокий,  смаглявий,  кучерявий  проноза  -  більше  звично  було  отримувати  голубця  в  задні  ворота  від  певних  гостей  свого  пана,  ніж  динари  в  руку  од  вуличних  жебраків.  Але  ми  відчуваємо,  що  він  допетрав,  що  цей  Баніта  був  особа  непересічна:  він  стиснув  губи,  як  і  монету  в  кулаці,  яку  тримав  до  того  за  краєчок;  кивнув,  мовляв,  ходи  за  мною,  і  повів  бурлаку  знайомим  двором.
Тут  ми  призупинимося,  як  і  цей  другий  Сіндбад,  на  хвильку;  аби  почудуватися  з  перемін,  що  пронеслися  над  тотим  двором  з  часу,  як  славетний  ґазда  повернувся  додому  вшосте  і  востаннє.  Головна  окраса,  місткі  порожні  дерев'яні  ночви,  так  само  стояли  на  місці;  але  басейни  та  водограї,  плескотіння  яких  розважало  Баніту  в  в  самотньому  прихистку,  були  тепера  сухісінькі  та  засипані  піском.  Де  на  протязі  місяця  Шабану  квітували  гібіскус  та  олеандр,  стричали  тепер  кактуси  та  пустельний  чагарник.  Ба  навіть  верблюдові  знайшлося  місце:  він  задумано  жував  свою  жвачку  та  дрискотів  посеред  площі  в  запилюженому  затінку  новонасаджених  молоденьких  фінікових  пальм.  Вище,  понад  цією  картиною  дивної  посушности,  Баніта  нашпилив  візерунчасте  віконце,  з  котрого  він  у  час  минущий  і  солодший  над  усе,  що  він  зазнав  за  добрі  півстоліття  свого  життя,  уперше  споглядав  цю  місцину.
Ходімо  далі,  знаком  показав  він  Селіму,  і  той  повів  його  ліворуч  до  крила  оселі  старого  Сіндбада,  де  мала  бути  бенкетова  зала,  і  там  вона  й  була:  підлогу  встелено  та  стіни  завішано  розкішними  килимами,  неначе  велетенський  намет  бедуїна;  осяяна  світлом  зі  стрільчастих  вікон,  через  які  долинув  Банітин  лямент;  на  додачу  оздоблена  різьбленими  панелями  дерева  благородних  порід  і  м'якими  вишиваними  подушками.  Товпилися  тут  слуги  та  служниці  усіх  кольорів  шкіри,  найзвабніші  з  яких  доглядали  кого  столу  чи  музикуванням  і  танцями  розважали  гостей.  Останні  щасливці,  числом  дев'ять,  розташувалися  (як  було  то  відомо  Баніті)  за  порядком  кредитоспроможности  з  обох  боків  низенького  бенкетового  столу,  в  голові  оного  ж  (на  півтора  подушках)  воссідав  огрядний,  сивобородий,  червонотюрбанний,  лагіднолиций,  але  хитроокий  господар,  Сіндбад  Так-Званий  Мореход  власною  персоною;  в  кінці  ж,  якраз  тоді  встаючи  з-за  столу  -  чи,  радше,  не  встаючи,  а  тільки  збираючись,  і  раптом  добачивши  Селімового  Баніту...
Приголомшена,  але  стримана,  вона  знову  сіла.  Вражена,  але  з  півусмішкою,  зорила  вона  на  нього.  Очі  кожного,  крім  його  власних,  звернулися  до  Баніти-Співуна,  голос  якого  був  їй  певніше  відомий  за  його  властиве  імення.  Погляди  їхні  стикнулися,  і  були  б  ви  (слухачко,  читачко,  знайома  незнайомице)  на  його  місці,  ви  би  добачили  серйозно  красиву  жіночку,  що  докінчувала  міняти  другий  десяток  літ,  вбрану  в  пурпурову  джелабу.  Була  вона  необвуалена,  тож  імовірно  незаміжня,  а  звідси  -  не  молода  пара  старигана-ґазди.  Знову  ж  таки  всупереч  доброму  звичаю,  бо,  видно,  в  батьковому  домі  було  заведено  по-своєму  (ви  здогадалися,  що  то  Сіндбадова  дочка,  єдина  дитина  його  нині  покійної  дружини,  що  сама  була  родом  із  цих  місць),  вона  привстала,  аби  привітати  заброду,  якого  прикликала  сюди  батькова  примха,  але  уздрівши,  що  той  був  саме  тим,  кого  боялася  зустріти,  хоча  й  без  надії  сподівалася  на  те;  вона  приподущилася  знову.  Вчепилася  руками  за  край  низенького  столу  і  скоса  зиркала  в  бік  баніти.  Окраси  її  тілесні  приховувала  цупка  тканина  просторого  вбрання.  На  заміну  вуаля,  мабуть,  коли  гість  наближився,  вона  покрила  голову  капюшоном  -  тепер-то  її  хвилювання  стало  непомітним,  не  для  нього,  одначе  (і,  можливо,  не  для  Джайди,  її  підтоптаної  няньки,  що  стояла  за  спиною  старого  Сіндбада,  чи  пронози  Селіма  за  її  спиною),  але  для  батечка  та  гостей  його.  На  її  личко  -  засмагле,  всупереч  доброму  звичаю  -  ненакрашене,  серйозне  до  суворого,  посипалися  блискучі  темні  кучері,  ще  більше  приховуючи  вираз.  З-під  каптура  вона  глянула  через  праве  плече  на  нашого  бурлаку,  і  той  завмер;  знову  заворожений  її  просто  вражаючими  сіро-зеленими  очима.  Очі  ті  так  сяяли,  що  він  і  досі  віри  не  міг  дати,  що  вони  не  світяться  в  темряві.

[i](Маючи  на  увазі  уривок  "The  Last  Voyage  of  Somebody  the  Sailor")[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069237
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2026

Хімікати (1-6)

[b]1.[/b]
Меркаптофос  усіх  од  нього
комах  виводить  -
Одарка.

Не  працює  телефон.

Уявляєте  якби  клямку
зі  мною  відкупорити
на  засіданні
парламенту  ([i]Верховної  ради[/i]).

Засіданні  чого?

Складаний  меч.

Ви  меча  складіть
і  в  кишеню  заховай  -
([i]назад[/i])
-  те.

[b]2.[/b]
Я  пропоную  значно
простіший  вихід  -  ([i]said[/i])
я  вийняв  кишеньковий
ніж

труснув  ([i]махнув[/i])  і
з  нього  став  меч.

Мій  меч  -  твоя  голова  з...
е-е-е...  плєч.

Були  такі  розумні.
Не  варто  цього  робити,  -
погодився  Дід  Панас.  -  Не
пам"ятаю  ([i]знаю[/i])  чому,  але
не  варто.

Хто-небудь  пам"ятає
як  рубати,  щоб  не  відрос-
тало?

А  якщо  просто  зали-
шити?  Викликати  нех-
ай  дустом  попшикають?..

[b]3.[/b]
меч-складанець

Давайте  викличемо
дух  Григорія  Петровича
дуже  зручно  і  з  гарантією.
Григорій  Петрович  ви  з  нами.
Аякже,  каже  Григорій  Петрович.
Ато.

Синдром  Римського-Корсакова
стосується  прямих  за-
питань  ([i]прямої  мови[/i]),
тоді  непрямою  тра  питати,  звер-
таючись  безпосередньо
до  підсвідомості.

Отак  -  Іванов-Осадчук
спитав  Діда  Панаса.

[b]4.[/b]
Два  таксисти  лаються
арабською  серед...
Передній  дивиться  назад  і
ЇДЕ,  не  дивлячися  куди...

На  подвір"ї  поет  і  ком-
позитор  розставивши  руки
заганяли  (зайву)  голову
в  корпус.  Голова  басу-
вала  на  кривих  лапках
і  пирхала  синім  вогнем.

Несміяна:
праве  око
плакало  скупими  чол.  сльозами
ліве  щирими  жіночими,  -
рясними,
було  червонішим.

Політ  проблеми  в  майбутнє.

[b]5.[/b]
Чи  не  стане  з  цього
чогось  поганого.

-  Дід  Панас  відповів,  що  не
станеться,  -  відповів  Дід  Панас.

Гіпнотизувати,  показуючи,
дивлячись  на  годинник.  -  Ви  вже
15  хвилин  талдичите,  а  я
все  не  гіпнотизуюся
за  вашим  годинником...

Де  в  ньому  три  тисячі  літ?

Ноги  полоскав,  а  ми  тепер
маємо  ([i]це[/i])  пити?
Це  ж  спирт  -  вишкірився
змій  -
усе  стерильно.

"Ембріон"  ([i]відрубана  голова[/i]).

[b]6.[/b]
Злочинно-слідчий
зв"язок
зв"язок  між  причиною  та
слідством

вступили  у  причинно-наслід-
ковий  зв"язок.
Причинний  зв"язок,  і  наслід-
ковий  зв"язок.

Безпричинно-н-
аслідковий  зв"язок.
"Причинна".

До  першого  пункту  -  з  широкою  душею
залишайте,  будьте  ласкаві,
([i]а  то[/i])  від  великих  тереве-
нів  у  мене  голова  болить.

І  психопата  свого  з  ножем
забирайте.  -
Беріть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2026

«Демонолатрія» (уривок)

[b]Нікола  Ремі,
таємний  радник  найсвітлішого  герцога  Лотарингії  та  громадський  адвокат  його  герцогства[/b]

Найяснішому  Принцю  та  Найвидатнішому  Кардиналу  Шарлю  Льотаринському*;
Щонайнавдячному  Покровителю  та  Патрону,
Нікола  Ремі
БАЖАЄ  ВІЧНОГО  ЩАСТЯ

Вінцем  усього  зла  й  незгоди,  в  які  впали  наші  часи,  о  Найясніший  Принце,  є  те,  що  люди  сьогодні  знагла  зневажають  засади  наших  пращурів,  і  вигадують  і  беруть  участь  у  дивних  релігійних  культах  будь-якого  виду  будь-коли  їм  заманеться,  хай  би  навіть  тим  постати  проти  віри  в  Бога,  та  відмовлятися  від  того,  чому  скорилися  всі  речі  та  тварини.  Дехто  з  них  запопали  завдяки  своїй  наполегливості  та  надмірній  цікавості,  досліджуючи  природні  причини,  що  виходять  за  межі  розуміння  всіх  почуттів:  а  тоді,  "встановивши  курс  за  світлом  людського  розуму",  зазнали  корабельної  катастрофи  та  потрапили  в  жахливий  крах  і  занурилися  до  вирів  найгіршого  богохульства.

*  [i]Карл  Лотаринський.  Третій  за  ім'ям  і  титулом;  син  дюка  де  Бурбон,  та  доньки  Генрі  II.  Народився  в  Нансі,  1  липня  1567  року,  та  після  смерти  свого  кузена  кардинала  де  Гіза,  1578,  опосів  і  був  присуджений  до  престолу  Метц,  яким  керував  Нікола  Босмард,  єпископ  Вердену.
14  грудня  1576  року  папа  Сікст  V  призначив  Карла  Лотаринського  кардинал-дияконом,  а  5  квітня  1591-го,  коли  він  навідався  до  Риму,  папа  Григорій  XIV  підвищив  його  до  кардинала,  надавши  йому  відзнаку  Св.Агати.  Молодий  прелат  був  настільки  навчений  та  благочестивий,  що  його  обрали  архибискупом  Страсбургу  2  травня  1592  року,  що  згодом  потвердив  папа  Клемент  VIII.
На  жаль  його  по  тому  побив  параліч,  і  церква  втратила  вірного  сина  та  служника,  коли  він  помер  у  Нансі  24  листопада  1607-го.  Серед  інших  орденів,  він  вітав  у  своїй  єпархії  міланських  амброзіанців,  а  також  заснував  громади  капуцинів  і  мінімів.
Від  свого  благочестя,  він  надав  вівтарю  в  Лоредо  -  Хреста,  Чашу,  два  важезні  свічники,  чаші,  кропила,  чан  для  святої  води,  коробка  для  облаток,  всі  добірно  зроблені  з  кришталю  та  золота.  Він  надав  багато  щедрих  подарунків  церкві  Св.Агати  в  Римі,  а  собору  в  Метці  він  надав  багаті  гобелени,  які  численними  роками  прикрашали  свята  й  бенкети.[/i]

Інших,  навпаки,  було  знищено  через  їхню  млявість,  повільну  дур  і  нездатність  до  розуміння,  через  які  вони  довірливо  підпали  вітрам  гніву,  тілесної  жадоби,  чи  інших  потужних  уражень.  Саме  в  таких  закутнях  диявол  і  полює  на  здобич,  і  не  спиняється  вловити  людину,  зведену  до  розумових  лінощів,  яку  злидні  привели  до  відчаю,  шкода  -  до  помсти,  чи  жадання  -  до  збагачення.  Бо  такими  спонуками  він  потурає  ним,  а  потім  ліпить  їх  на  готових  прийняти  будь-яке  його  слово,  і  спонукає  присягнути  на  вірність  пишними  й  благовидними  обіцянками,  аби  лише  вони  йому  скорилися.
Атеїсти  першого  клясу  породжені  та  захищені  свободою,  що  виникла  в  наш  час  через  різноманітність  і  мішанину  націй,  і  -  як  нині  загально  сказано  -  їхня  кількість  досягла  такого  рівня,  який  нелегко  обчислити.  Але,  якщо  вони  мовчки  розпліднюють  свої  блюзнірства  та  ховаються  за  прикриттям  будь-якої  форми  релігії,  яка  трапилася  їм  під  руку,  щоб  уникнути  виявлення  та  обвинувачення;  або  інакше  -  якщо  вони  не  збирають  послідовників,  спираючися  на  завзяття  своїх  прибічників  -  і  їх  не  добачають  по  суті,  називаючи  лише  терміном  найнижчої  неадекватності  з  огляду  на  колосальний  розмір  їхньої  безбожності  -  розбещенцями  та  розпусниками,  а  тому  проти  них  не  порушується  жодне  судове  провадження,  чи  їх  не  надають  жорстким  прикладом  для  публіки.
Що  стосується  безбожників  другого  клясу,  що  захрясли  в  трясовині  відьмацтва,  я  би  справді  хотів,  щоби  їхня  кількість  зросла  через  недбалість  або  лінь  отих,  чиїм  обов’язком  є  проповідувати,  навчати  та  наставляти  громаду  в  церкві  до  благочестя!  Але  правда  вказує  на  те,  що  більша  частина  їх  походить  із  селян  із  диких  країв,  де  проповіді  ледве  коли  виникають  (а  про  Бога  згадують  подеколи),  а  правда,  яка  встановлена,  підживлена  та  вкорінена  в  здоровому  глузді  (наш  головний  захист  від  підступів  Диявола)  існує  сама  по  собі.
Цей  факт  наводить  багатьох  на  думку,  що  нам  краще  жаліти,  ніж  карати  таких;  оскільки  вони  впали  до  найпідлішої  розбещеності  не  з  власного  бажання,  але  завдяки  неминучому  лиху  та  мимовільному  нещастю;  а  яким  би  то  їхній  гріх  не  був,  то  він  нібито-начебто  обмежений  рамками  їхньої  власної  дурості  та  чуттєвих  помилок,  і  ніяк  не  спричиняє  лиха  та  шкоди  іншим  людям.
Можливо,  що  такі  міркування  стримували  багатьох  французів  (які  в  іншому  нічим  не  поступаються  решті  своєю  інтелектуальною  проникливостю  та  здоровим  глуздом)  від  беззастережної  віри  в  чаклунство.  Але  чи  то  в  божевіллі,  чи  нечесті,  цей  злочин  завжди  пов'язаний  і  невіддільний  від  чародіяння  та  смертельної  шкоди  людям,  та  інших  подібних  явних  беззаконь.  Звідтоді  справді  стає  дивно,  що  загальна  громада  не  розпізнала  вогонь  поза  димищем.

[i](Шматок  із  Demonolatry,  Nicholas  Rémy,  trans.  by  Montague  Summers  (1595)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064659
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2026

Віршоване звертання

Поганий  правнуче!
Ми,  славний  прадід  твій,
не  задля  того  це  понаскладали,
щоб  всяке  падло,  
опинившися  в  віддаленні,
про  се  ліпило,  як  йому  намарено,  й
грошву  легку  звивало  у  сувій
на  сплату  світла,
ренти
і  опалення.

Ми  не  для  того  тут  боліли  та  страждали,
щоби  придурки  нам  
кістки  перемивали,
безглузді  пуцвіріньки,  
пуголовки  й  
кралі,  
за  що  
криваво  виплатили  ми.

Оце  тобі  весна  серед  зими.
Оце  тобі  зима  в  середохресті.
Нема  ні  зла,  ні  совісті,  ні  честі.
Ми  опинилися  з  тобов  на  перехресті.
Нема  добра,  
нема  чого  не  йми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2026

Чаликушу

Всю  ніч  мене  кусали  комарі  й
було  до  ранку  мало  не  догризли.
У  ліжку  я  самотньому  ревів
і  борсався,  як  ведмедятко  грізлі,

що  лапою  потрапило  в  капкан.
Вони  мені  завдали  сотню  ран
шкребучих.  Я  складав  на  тоте  плян,
але  нічо,  здається,  не  домислив.

У  літній  час,  коли  температура  
пече  пекельно,  я  завився  у  сувій
до  простирадла,  щоби  кволим  муром
оборонити  марно  спокій  свій,

щоби  мене  носами  не  кололи
комахи  кровожерні  й  навісні,
але  вони  кружляли  носа  коло  й
 в  обидва  вуха  капосні  пісні  

свої  гули,  дзизчали,  зумкотіли.
Нащо  я  вам  про  це  отут  пишу?
Неначе  одчайдух  чаликушу
Така  біда  на  мене  зняла  крила.

Я  мав  би  спати,  тільки  я  не  можу.
Я  б  вас  забув,  але  ж  у  морду  -  ви.
Спаси  мене,  хоча  б  одначе,  боже,
од  виродків,  шелепків  і  Москви.

Я  кличу  своєчасну  допомогу!
Немов  непередбачені  пологи
мня  опосіла  паніка  й  тривога,

і  я  кручуся  наче  юний  Вертер.
Горять  міста  і  валяться  церкви.
Тому  в  нас  виникає  Гра  в  Бісетр.

P.S.
=  Природно,  «Чаликушу»  (Çalıkuşu),  «Корольок  —  пташка  співоча»  —  турецький  роман  Решада  Нурі  Ґюнтекіна  1922  р.  Це  ще,  тож,  до  Другої  Світової.  Феміністика,  свого  штибу.  Є  ще,  здається,  про  це  серіал?  "Гюльбешекер!",  якщо  завгодно  панімаєш.
=  Бісетр,  то  є  французька  дурка,  подібно  до  Павлівки  в  Києві,  чи  Жовтого  дому  в  Одесі.  А  на  додачу  Гессе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2026

За мовними межами (2)

Десь  у  малому  віці  я  пам'ятаю  ще  таку  "розвагу":  взятися  вголос  і  певний  час  повторювати  звичайне  слово.
Абияке.
Ну,  хіба  наприклад,  голова-голова-голова-…,  чи  дорога-дорога-дорога  …
Не  важливо  що,  головне  достатньо  довго.

В  результаті  тоді  (досить  швидко)  слово  втрачало  значення,  та  перетворювалося  на  порожню  купку  звуків,  ні  з  чим  не  з‘єднаних,  ні  про  що  не  сказаних  і  безтямних.  Лепет  і  гучання  відривались,  а  за  ними  поставало  щось  безмовне  й  неосяжне.  Порожнє,  неспростовно  плотське  та  тваринно  несвідоме?
Я  спробував  це  повторити  літ  у  тридцять.  Нічого  не  вдалося  впень.
Скільки  я  не  талдичив  одне  й  те  саме  слово,  значення  від  нього  не  відривалося.  Я  залишався  в  межах  семантики  та  просто  бубонів  собі  далі,  як  отой  буддист  священні  мантри.  Моя  особа,  певно  (чи  здавалося),  стала  існувати  тільки  в  межах  мови.  Слова  вперто  втримували  зміст.

Я  це  робив,  але  тепер  не  можу.
Малюк  на  це  був  здатен,  а  дорослий  ні.  Що  справді  дивно.
Я  пам’ятаю,  що  існувала  мовна  межа,  але  перетнути  її  вже  годі.
Тепер  мене  міцно  зроблено  зі  слів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062551
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2026

За мовними межами (1)

Десь  у  малому  віці  я  пам'ятаю  мимовільну  "розвагу",  що  сама  нізвідки  виникла,  деякий  час  протривала  та  потім  сама  зникла,  в  тому  ясно  лишившися  в  пам'яті.  
Була  вона  в  тому:  вголос    говорити  самостворену  купку  звуків,  що  нічого  не  значать,  але  ж  одначе  суто  фізично  приємні  чимось  до  вимови.  Я  не  знаю,  скільки  мені  тоді  було  років,  але,  мабуть,  переповторення  чогось  утовкмачує  надовго  (на  сей  похилий  день).
Ця  розвага  не  залишилася  непомічена  (бо  вголос).
-  А  пам'ятаєте,  як  він,  -  посміявся  десятками  років  пізніше  Пан  Композитор,  -  усе  ходив  і  казав  "брУтя-брУтя"...
По-перше,  не  "брутя".
Оскільки  читати  я  навчився  у  два  роки  з  копійками,  це  було  "брутто".  Що  то  значило  я  тоді  не  знав,  а  питати  пояснення  мені  було  змалку  не  властиво.  Мне  властиве  було,  як  то  казали  довкола  (що  було  мені  значно  пізніше  цитовано):  "Наш  карапуз  ізнову  загадками  говорить".
По-друге,  говорилось  інакше.  "Брутто"  говорилося  так:  не  звично  висловлене,  а  початковий  доста  сильний  і  порожній  видих,    коли  губи  просто  плещуть  одна  об  одну  "б-б-б-рутто".  Радше  чимось  подібне  до  південноафриканської  мови,  де  існує  звучок  на  клацання  язиком.
По-третє,  це  не  було  моє  головне  приватне  "слово".  Примітивне  "брутто"  з'явилося  наостанку,  на  відході  та  на  загибелі  цього  часу  розваги.  Розповісти  про  нього  це  кумедія.
Сказати  подальше  викликає  дивний  опір.
Моє  перше  тренувальне  "слово",  певно,  ніхто  не  помітив.
Звучить  воно  -  і  ви  перші  його  почуєте  -  "ммм-блеруле".  
Робиться  воно  так.  "Ммм"  -  звук  виникає  в  заплющених  устах.  "Бле"  -  язик  вистрибує  назовні.  "Ру"  -  язик  плеще  по  зубах  і  падає  назад,  торкаючи  піднебіння.  "Ле"  -  знову-таки  назовні,  похлебеставши,  таким  чином,  язиком.
Це  робиться  дуже  виразно  і  вкрай  помітно.  Бо  річ  не  в  суміщенні  літер,  а  у  межових  рухах  м'язів.
Тепер  ви  ,  певно,  розумієте  про  мене  більше,  ніж  я  сам  про  себе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062498
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2026

Павло ТИЧИНА. «ПОХОРОН ДРУГА» (художньо відредаговане)

Вже  сумно  вечір  колір  свій  міняв
з  багряного  на  сизо-фіалковий.
Я  синій  сніг  од  хати  відкидав
і  зупинився...  Синій,  оркестровий
долинув  плач  до  мене.  Плакав  він,
аж  захлинався  на  сухім  морозі:
то  припадав  зеленим  до  ялин,
що  зверху  червоніли  при  дорозі,
то  глухо  десь  одлунював  в  саду.
І  від  луни  в  повітрі  оддавало,
немов,  на  тон  не  строючись  в  ладу,
там  тисячі  оркестрів  разом  грало,
мішаючи  мотиви...

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
у  ранах  кров'ю  сходить,  з  туги  в  груди  б'є,
замулюється  мулом,  порохом  береться,
землі  сирій  всього  себе  передає.[/i]

[i]Над  ким  ті  сурми  плакали?
Чого  тарілки  дзвякали?
І  барабан  як  в  груди  бив  —
хто  вік  свій  одробив?[/i]
...Потухав  багряний  колір.
Водяно-зелена
світилась  хмара.  Мутно  світ  стояв  —
немов  він  був  просвічений  з  рентгена...
І  я  зірвався  і  побіг!

Такий,
такий  же  вечір  був  тому  й  два  роки,
як  з  другом  я  прощався.  Кінь  баский
подаленів  тоді  і  зник...  І  друг
подав  про  себе  вістку:  кров  зміїна
круг  нього  по  коліна  піднялась...
Мене  ця  смерть  навчає!  Вранці  я
про  тебе,  тебе,  о  мій  друже,
почув  —  і  враз  в  очах  моїх  твоя
труна  заколихалась...  Дуже,  дуже
хотів  би  я  тебе  —  хоча  б  в  труні,
хоч  мертвого  побачить!..
[i]
Усе  міняється,  оновлюється,  рветься...[/i]

...І  хитався
передо  мною  катафалк,  немов  у  сні.
Процесію  догнавши,  я  вглядався
у  гроб  закритий,  хоч  і  добре  знав,
що  Ярослав  не  тут:  його  ховають
без  мене...  там...  далеко!  Й  заридав
оркестр  ізнов.

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
усе  в  нові  на  світі  форми  переходить.[/i]

І  дивно!  Сурми  грають,
йдуть  у  процесії,  а  я
дивлюсь,  як  бурякова  течія
зника  на  заході...  І  не  цікавлюсь  —

[i]Над  ким  ці  сурми  плакали?
Чого  тарілки  дзвякали?
І  барабан  як  в  груди  бив  —
хто  вік  свій  одробив?[/i]

Та  хто  ж  —  хіба  потрібно  тут  питать?
Шарпнуло  кігтями  —  і  без  остач
усіх  нас  зачепило...  Сумно  грають
в  оркестрі,—  а  мені  здається:  плач
це  з  України...  Сурми  хай  ридають!
Хай  розговорять  горе  удови
і  матері,  що  йдуть  за  гробом,  тужать
і  плачуть…

...Мов  на  лапах  вовк  —
на  заході  ощирилася  туча.
Упали  сумерки.  Оркестр  замовк,
і  стало  тихо...  Повезли  он
білизну  в  госпіталь  на  санях.  Діти
з  собакою  пробігли.  В  хриплий  тон
завод  загув  і  стих.  Взяло  темніти.
І  місто  на  очах  мінилось.

Сніг
на  вулиці  одсвічував  фосфором.
Від  ліхтаря  процесії  все  біг
вперед  промінчик...  Сум  мене  наліг  —
і  реквієм  душа  співала  хором.

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
у  ранах  кров'ю  сходить,  з  туги  в  груди  б'є,
замулюється  мулом,  порохом  береться,
землі  сирій  всього  себе  передає.

Усе  в  нові  на  світі  форми  переходить,
перебуває  в  тьмі  —  й  на  сонці,  як  в  раю.
Із  краю  в  край  людина  світ  весь  перебродить,
щоб  цілу  вічність  знов  одлежувать  свою.

І  кожен  день,  і  кожную  ясну  годину
розторгується  й  закривається  земля.
І  перемелює  вона  в  зубах  людину,
як  випадковая  із  хаосу  змія.

Та  ні,  життя  тримає  строгу  послідовність,
і  що  здається  хаосом  —  є  тонкий  лад.
В  історію  поглянь:  до  боротьби  готовність
одсвічує  тобі  од  всіх  її  свічад.

Готовий  стать  на  битву  за  свободу,
В  безсмертя  не  увійдеш  ти  без  броду.

Й  сама  земля  —  не  є  змія,  а  рідна  мати,
яка  тебе  всякчас  і  носить,  і  глядить...
Законів  боротьби  нікому  не  зламати,
закони  материнства  не  перемінить.

І  те,  що  в  світі  рух  іде  не  плавко,
говорить  нам:  Іди!  то  вірна  путь!

Усе  міняється,  оновлюється,  рветься.
Усе  міняється,  виліплюється,  мнеться,
Усе  підводиться,  встає,  росте  й  сміється,
і  мертвому  тобі  —  живих  нас  не  убить.[/i]

...Оркестр  заграв.  В  заулочок  якийсь
процесія  вся  наша  повернула  —
і  блиснули  огні  зелені...  Ввись
зробилось  якось  вище:  світлі  дула
прожекторів  урізались  аж  ген
у  вишину  —  й  пересуватись  стали...

Обапол,  наче  китиці  знамен,
з  засніжених  ялин  униз  звисали
обривки  глиці...

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
у  ранах  кров'ю  сходить,  з  туги  в  груди  б'є,
замулюється  мулом,  порохом  береться,
а  потім  знов  зеленим  з-під  землі  встає.[/i]

А!  Та  ось  уже
й  кладовище.  Спинили  коней.  Ніжно
взяли  труну  на  руки.  (Мов  драже  —
посипалась  крупа  з  дерев  і  сніжно
скотилася  із  віка).  Взяв  і  я
труну  піддержувать  плечем.  Несли  ми,
а  нас  все  обганяли  (бо  ж  життя
спішило)  —  хто  з  вірьовками  важкими,
хто  з  заступом.  І  кожен  угрузав
в  снігу,—  як  грузли  й  ми.  Все  ж  темнотою
дійшли  ми  якось  між  хрестами.  Брав
мороз  на  ніч.  Ми  з  ношею  святою
добралися  до  ями  й,  знявши  з  плеч
труну,  поставили  її  на  глину,
що  од  країв  була.
Упала  з  криком  жінка:
—  Труну  одкрийте!..  Синку,  ручку  дай!
О,  що  зробила  вам  моя  дитинка?
...І  друга  вслід  зайшлась  —  та  не  плачем,
а  реготом  ридання:  —  Ой  проснися,
Степаночку,  проснись!)  —
дружина  й  мати.  В  мороці  нічному
стояли  ми  як  тіні.  Мовчазний
мороз  нам  душу  пропікав!)

...мов  буря  всіх  крилом  своїм  торкнула.
І  плач,  і  крик,  і  стогін!..  І  важке
щось  попливло  у  землю...  І  ковтнула
його  могила.  Й  сипать  почали
на  нього  груддя.  И  глухо  стугоніла
труна.  І  крики  змішані  були
з  риданнями  оркестру.  Лиш  ясніла
у  небі  зірка...
[i]
А  сурми  сумно  плакали.
Тарілки  дзвінко  дзвякали.
І  барабан  як  в  груди  бив:
ти  славно  вік  свій  одробив.[/i]

…Не  знаю:  як  і  з  ким  я  повертався.
Фосфором  блискотіла  вся  земля...
І  реквієм  в  душі  моїй  співався:

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
у  ранах  кров'ю  сходить,  з  туги  в  груди  б'є,
замулюється  мулом,  порохом  береться,
а  потім  знов  зеленим  з-під  землі  встає.[/i]

І  як  вернувсь  додому  я:  в  дворі
в  снігу  стирчала  ще  моя  лопата.
І  прегірка
була  темнотна  тиша.  Лиш  вгорі
зеленкувата
блищала  зірка...

[i]Усе  підводиться,  встає,  росте  й  сміється.[/i]

Я  ні  до  кого  в  хаті  не  озвавсь:
на  тверду  постіль  кинувсь,  щоб  заснути.
...І  катафалк  ув  очах  колихавсь,—
і  було  чути  —
[i]Усе  підводиться,  встає,  росте  й  сміється.[/i]

І  було  чути  —
Усе  в  нові  на  світі  форми  переходить.
[i]і  мертвому  тобі  —  живих  нас  не  убить.[/i]

І  наче  вже  Степан  устав  і  ходить,
і  Ярослав  із  ним.  Весна!  Блакить!
І  в'ється
співучий  жайворон.  І  молоде
із-за  гори  на  конях  покоління
летить  сюди.  І  той,  хто  їх  веде,
говорить:  —  Вашого  уміння
од  вас  ми  позичаємо  тепер  —
І  наче  всі,  напившися  води,
що  винесла  їм  мати  Ярослава
й  Степана  мати,  знов  свої  ряди
зімкнули  й  полетіли  в  бій.  І  слава
їх  супроводила  —  вгорі,  вгорі...

Та  тут  зненацька
збудився  я.  Ой  темно  ж!  Ніч.  В  старі,
в  тонкії  стіни  стукала  хижацька
рука  сухого  сніговія.  Сніг
по  шибці  шарудів...  О  що  це?  Де  я?
І  раптом  все  згадав.  І  вже  не  міг
склепити  вій.

І  стало  видно  все,  мов  на  долоні.
Чого  ти  став,  проклятий,  на  путі?
До  чого  сатанинськая  арена
знущань  твоїх?  Ти  ж  мертвий  у  житті!
Ти  ж  мертвий!
І  моторошно  в  темноті,
буран  завив,  як  та  сирена...
Послухавши  хвилину,  знов  я  ліг.
І  так  схотілось  до  Дніпра-Славути!
Зашарудів  по  шибці  сніг...

І  було  чути  —
[i]як  сурми  там  десь  плакали,
тарілки  тихо  дзвякали,
і  барабан  все  глухо  бив:
—  Ти  славно  —
вік  —
одробив...[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057891
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2026

Гелла

1.
Море
вже  знає  мене.  Коли  глупої  ночі
я  з’являюся  на  березі,
воно,  невсипуще,
здригається
і  щодуху  тікає  від  мене,  лишаючи  чорних  рибок
на  чорному  піску.

Ви,  звичайно,  скажете,
що  то  не
море,  а  океан.
Чи  мені  турбуватися  такими  дрібницями?
Хоча,  і  правда  непогано,  що  будинки
купчаться  так  далеко
від
місця  сутички  землі  й  води.
Іншими  словами,  то  дійсно  є  добре,
що  купи  ся  громадять
так  неблизько  до
місця  двобою  піску  та  сльози.

Інакше  чесних  міщан
щоночі  будило  б  моє  виття,
коли  в  небі,
загидженому  рожевими  міськими  хмарами,
знову  не  можу
добачити
Гелли.
Моєї  Гелли  не
бачу  я  знову,
ніяк  не  знайду,  і  відчуваю
від  того  деяку  незручність.

Не  подумайте,  що  я  істерик.
Що  рівноцінно  мовити:  вважайте  мене  не  істериком.
Це  зовсім
не  те,  що  сказать:
прошу  вважати  мене  комуністом.

Зараз  вам  од  мене  стане  гидко.
Але  від  мене  й  так  гидко  усім  аборигенам,
тож  це  не  страшно.
Я  все  таки  скажу:
нехай  би  вважали  мене
й  комунякою.
Але  заочно.
Нехай  би  вважали    
тільки  б
Гелла  моя  відгукнулась
хоч  раз  до
вигнанця,  через  сухі  та  чорні
прірви  Чумацького  шляху...

2.
По  коліна
зайшов  я  до  сльози.
Сльоза  колотила  хвилями,
і  рвала  останні  промені
зірок,  що  лягали  на  збурену  воду.
Ні,  сьогодні  мені
не  добачити  в  мапі  солоній,
мов  серце,  на  мапі  хисткій  зодіаку    
Геллу  чарівну  мою.

Не  добачити,  видно,  й  сьогодні.

Яким  же  чужим  почуває  себе  моє  тіло
на  цім  камені,
ім’я  котрому
Земля...
Будь  хто  вказав  би,  як  шелестять  саргасси
в  потоках  підводних,
як  риби  скрегочуть  зубами    
ні,  мабуть,  то  все  таки  я    
як  гордо  зростають  коралі  й  перлини  у  мушлях...
Будь  хто  сердито  тицьнув  би
пальцем:  осьде  життя,

його  стільки  багацько,
що  ложка  у  ньому  стирчить.
І  дельфіни  свистять  вдалині,
і  носами      у  теплих  квартирах      пенсійники...
Потяг  звично  гримить,
і  машини  летять  Окружною...

А  я  ж,  як  став  по  коліна
в  сльозі      так  і  завмер,  тримаючи  на  руках
тіло  атланта  потопельника,
все  в  золотих  ковтках  та  латах
з  оріхалку.
Тіло,  яке
сльозою
викинуло  на  берег,
і  яке  запізно  пустити  назад...

3.
Як  байдужо  лежить
цей  воїн
із  золотої  триреми  атлантів...
І  який  він  чужий  тобі,  друже.
Во  сто  крат  я
мертвіший  за  мертвого  тут
серед  вас.

Я  смішний  і  безглуздий  зі  своїми  молитвами  до  невідомої  Гелли,
наче  той,  хто  у  день  всенародного  свята
змушений  так  само
працювати,  бо
інакше
не  підіпре  своє  хистке  тіло
й  воно  розвалиться,
як  вітер  та  море  валяють
рибацькі  халупи,
ганяючи  сіті,
змотані  в  клубки  гачастих  перекотиполів,
ганяючи  сіті  по  пустельному  берегу.

Як  байдужо  спиваю
ваші  радощі  й  ваше  кохання,
ненаситний,  мов  атлант
із  прохромленими  грудями,  якого  вода
носила  неоплаканого
стільки  віків,
що  з  нього  стала
тараня...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057057
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2026

список сувенірів

якийсь  недобрий  осад  
залишився  у
душі
абощо
після  шикарного  позорища
жалобних  процесій
п*ятьох  президентів
генсеків
whatever
після  щоденнних  переворотів
курбетів  висмичків  і  вискочнів
нездорово  на  серці

як  туристу,  що
заплатив  за  вояж  по  екзотичних  країнах
склав  список  на  закупівлю  сувенірів
а  йому  показали
дітей,  що  попухли  з  голоду
на  ніжках,  тонших  сірника
та  непотрібних  арабів
що  копирсаються  у  розвалених  будинках
поминаючи  незлим  і  тихим
пані  моніку

і  хочеться
недобро  та  глумливо
служити  свідком  і  надалі,  скільки  стане:
щоби  стіна  упала  й  не  піднялась
хоча  б  і  сам  загинув  під  золотими  цеглинами
безглуздого  й  жахливого  охота
щоб  люди,  що  далеко  вже  не
натовп,  не  чернь
а  просто  протоплазма

і  цю  корону  розірвали  на  шматки
обважнілу  до  рівности  перед  законом
легку  до  пролиття  крови
обалаганену  в  новинах  замість
совісти  -  гідности  -
не  мої  це  слова

мені
спектаклю  хочеться
епічного  як  хліба  та  видовищ
заломлення  стовпів  яким  би  храми
святим  богам  не  правили  -  падіння
пихатих  праведників  -  шабашу  для  грішних
щоб  знову  час
стискав  на  горлі  ікла
і  чутно  тріскали
хрящики  та  кістки
але  не  мої,  звичайна  річ
або  до  певної  міри

який  же  інакше  
то  спектакль,
якщо  замість  гамлета
божевільний  актор  зіскакує  зі  сцени  
починає  рубати  глядачів
і  виявляється,  що  шпага  в  нього
зовсім  не  картонна
а  кров  ллється  не  фарбована
чи  ж  за  те
заплачено  за  квиток
і  не  малі,  сказати,  гроші

але  ще  кілька  років
в  цім
раю
і
зголосився  би  
мабуть

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2026

батьки батьків

Сказавши  всі  слова
у  тім  порядку,
в  якому  їх  сполучили
батьки  батьків  батьків  батьків,
що  зробити  мені,
щоб  не  згоріти  з  сорому?

Чи  повторити  всі
слова  ще  раз  у  тім  же
порядку?  Чи
вимовити  їх
тій
людині,
що  впорядковує
порядок  порядку,  щоб  вона
сказала:

“Все  не  так.
Все  неправильно.
Губи  твої  кривляться  і
горло  народжує  гарчання
замість  мелодичного
співу
прадавніх  слів.
Не  роби  так  більше.”

Я  став
так  робити  менше.
Але  як  же  хочеться  мені
відкусити  свого  язика  й  виплюнути
в  миску  для  пожертви,
наче  людожеру,
що  наминає  капусту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2025

Смерть комаря

Я  сів  за  стіл.  Узяв  до  рук  бобину,
де  Оннегер  записаний.  Скрутив
один  виток  розмотаної  плівки,
липкий  червоний  кінчик  притискав
я  другим  пальцем.  Тільки  не  чіплявся
він  за  сусіду,  тож  його  відклав,
щоб  вивільнити  місце  перед  себе.
(Скажу  в  лапках,  що  зараз  на  машинці
передруковую,  це  все,  що  написав,
а  в  текст  оцей  удруге  я  устряв
лише  для  того,  щоб  унести  ще  краплину
реальности,  та  ще  приготувать
таке-от  дивне  вторгнення  в  минуле  -
неначе  петлю  часу  зав'язать.)

Ще  на  "Вечірці"  там  лежала  карта.
Її  перевернувши  на  лице
дізнався  я,  що  це  була  дев'ятка  -
дев'ятка  пік  -  не  дама  і  не  туз.
(Я  перепрошую,  що  вмішуюся  знову
до  плину  тексту  -  нічого  втрачать
в  такому  тексті.  Просто  попрохати
хотів  я  вибачення  -  дещо  претензійна
здалася  ця  алюзія.  Отож
я  краще  розповім  коли  із  братом
ми  до  Москви  поїхали  в  посольство,
зустрів  він  друга  та  мене  залишив
і  з  ним  усеньку  ніч  проговорив.
Усе  нормально.  Хай  би.  Тільки  -  спека.
(Я  вже  писав  про  неї).  Ти  зустрінеш
це  вже  в  майбутньому  -  для  мене  то  минуле.
Тож  я  лежав,  бісився  та  пітнів,
нам'явши  гулю  сумкою  з  грошима,
а  потім  кинув,  і  стояв  до  ранку
у  тамбурі  -  вікно  було  та  вітер.
Ми  грали  в  карти.  Я  погано  грав,
як  завжди,  ув  обидві  набирав
руки  -  а  хлопці  посміялись
напевно  потім.  Добре.  Я  замовк.)

Тоді,  на  чистий  аркуш  подивившись
(я  перепрошую,  іще  одна  хвилина  -
я,  може,  зводжу  тако  нанівець
усю  концепцію  цього  неначетвору,
адже  це  суперечило  б  ідеї  -
та  до  ідеї  ви  ще  не  дійшли.)

Тоді,  на  чистий  аркуш  подивившись,
я  завагався  -  може  ліпше  нам
блокнота  взяти,  чи  чого  такого  й
подумав,  що  не  того  я  хотів  -
відкрити  б  нам  щоденника  і  слово
мережати  за  словом,  і  шукать
піднесення  та  відкриття  осяйні...
Але...  І  знову  завагався  я  і  став
шукати  зошита,  де  зараз  ми  й  зустрілись,
читачу  мій,  з  тобою  -  я,  живий
у  миті  поруху  моєї  самописки,
і  ти,  що  маєш  вузол  зав'язать  -
і  час  провисне...  Я  шукав  і  думав  -
і  відчував,  точніше,  як  та  мить,
коли  я  рішення  прийняв  узяти  в  руку
перо  та  сісти  і  поговорить
від  мене  до  минулого  тікає
та  наче  мул  -  хвилин  нашарування
лягає  на  початок  -  і  прозоро
я  бачу  ще  -  його  не  помічаю
і  намагаюсь  охопити  й  пов'язать  -
щоб  знов  почати  з  тої  ж  само  миті,
коли  знайду  щоденника.  Аж  ось  -
я  знову  вигулькнув  (нарешті!)  на  поверхню.

Відкинувся.  Поклавши  самописку,
відсунув  окуляри,  та  в  замок
завівши  руки,  кілька  раз  порухав,
щоб  нерозроблені  суглоби  потріщать
і  біль  легкий  відчути  враз  у  ліктях.

І  знов  подумав  я:  Чи  буде  справедливо,
коли  усе  рядками  попливе
не  стримане,  бездумне  та  відверте?
Нехай.  І  руки  тріснули.  Вперед.
Нам  заважає,  друже,  тільки  віри
нестача,  бо  все  інше  маєм  ми.
Я  чую  -  стукає  дитина  за  городом  -
чи  то  біжить  -  чи  палицею  лупить
у  землю  -  може  б'є  палас,
або  доріжку  хтось  од  пилу  -
але  навряд  -  то  бігає  дитя.
(Це  гикавка  якась  -  не  можу  всидіть.
Я  знову  тут  і  вашої  уваги
ліхтар  вельмишановний  вимагаю
на  цю  ж  останню  фразу  спрямувать.
Ви  відчуваєте  -  "то  бігає  дитя"...
"То  бігає  дитя"  -  тут  промайнуло
щось  вічне,  символічне  щось,
якщо  завгодно.  Годі.  Замовкаю.)
Але  навряд  -  то  бігає  дитя.
І  як  завжди  собаки  брешуть,  брешуть,
і  жалібне,  і  тріснуте  шось  є
у  їхніх  голосах.  Забувся  -  щось
хотів  сказати,  думку  застарілу  -
та  вилетіло,  поки  розбирався.
А  взагалі,  швидкі  мої  думки  -
їх  імпульси  проходять  паралельно  -
а  взагалі-то  я  сказати  хтів,
чому  узявся  всю  цю  базгранину
(красиве  слово!)  тутки  виливать.

Лежав,  читаючи  "Епохи  та  ідеї"
А.  Барга  та  підкреслював  цікаве,
і  трошки  намагався  порівнять
(о  -  що  там  -  дикий  гавкіт  басовитих
сірків  сусідських  і  малий  собачка,
ще  пискля  заплелася  в  їхній  хор...
Все  стихло.  Тільки  ще  сусіда,
Сергій,  цей  обговорює  випадок,
своїм  дивнющим,  правда,  голоском  -
зіжмаканим  -  чи,  радше,  напівп'яним.
Сказати  б,  голос  -  начебто  стілець,
в  якого  ніжку  куцо  вкоротили  -
тож  і  хитається.  Розхлябаний.  Ну  добре.)
Я  повертаюся  до  наших  до  баранів.
Подивимося.  Лікоть  як  болить...
Ще  трохи  вправ.  Проїхала  машина  -
я  певен  -  "Жигулі"  -  отож,  читав  -
і  наштовхнувся.  Родова  свідомість.
Антиномічне  мислення  тоді
не  дозволяло  всі  життя  дрібниці
в  життєписі  зобразити  до  денця  -
от  зараз  -  пригадав  Челліні  -
яка  людина!  (Знов  завалували!
Чи  хтось  іде?  О,  раптом  тихо  знов  -
і  вітерець  посипався  з  тополі.)

Отож  Челліні.  (Ще  один  момент
і  присягаюся,  нарешті,  що  встрявати
не  буду  та  спокійно  друкувати
вже  маю  намір  до  печального  кінця.
Я  просто,  друзі,  хочу  попередить,
що  деякі  зі  слів  у  цих  дужках
не  є  пізніші  вставки  -  я  по  ходу
звертав  увагу  до  речей  назовні,
і  спільного  у  них  нема  нічого
з  коментарями  цими.  Бачте,  я
не  планував  таких  часу  накладок  -
не  хочеться  всю  форму  зіпсувать.
До  вас  була  це  репліка  востаннє.)

Отож  Челліні.  Як  було  яскраво
і  чисто  надиктовано  життя.
(Пляшками  стукає,  здається,  там  сусіда  -
він  приманив  до  себе  під  паркан,
під  кущики  -  там  ящика  поставив  -
там  п'ють  вони.  З  Сергієм  гомонять  -
що  всі  ми  чуємо.  А  він  пляшки  збирає  -
та  має  гроші.)  Тож,  якщо  завгодно  -
це  є  ублюдочне  продовження  епохи
Відродження.  Ідея  тут  така  -
найвищої  реальности  дістатись
і  вийти  (тра-ля-ля-ба-ля  -
із  натиском  сказало  немовля,
сорока  скреготнула,  знов  собаки,
Сергій  із  жінкою,  тополі  шум  сухий  -
ось  "мама"  крикнули  -  і  жінка  напустилась:
"От,  господи,  і  там...  (щось)...  не  працюють"  -
цебро,  собаки  побудило  знов  -  і  тихо  -
і  тричі  ав-ав-ав,  як  причавили  -
тінь  комаря  майнула  по  столу
і  через  аркуш  над  моєю  тінню,
ось  навіть  ластівки  -  несе  мене,  несе  -
чи  повернуся  знову  я  додумки,
якщо  згадаю,  як  рукою  я  тернув,
почухався  та  випростався.)  Знову  -
скоріше,  поки  тихо,  до  думок  -
отож  реальности  сказать  найвище  слово  -
щоб  не  бліді  з'явили  словеса  -
все,  як  було,  як  є  й  віднині  буде  -
як  спеку  я  відчувши  на  лиці,
подумав  -  це  од  лампи  -  чи  від  столу  -
і  різко  викрикнув  хлопчина  вдалині,
і  гучно  чхнув  Сергійко  на  городі,
а  з  кухні  телевізор  все  лунає,
про  нього  я  не  згадував.  Куди

іде  цей  вірш  -  сказать  інакше,  вірша  -
чи  не  приречена  лишитися  вона
простим  літописом  собак,  сусідів,  спеки,
птахів  і  вітру?..  Знову  від  думок
нікуди  не  втечеш  -  о  ні,  нікуди  -
от  пригадав,  як  їхав  я  кудись
і  думав:  Добре,  що  міста  безликі  -
уся  увага  людям,  до  людей  -
якщо  не  хочеш  навіть,  а  прилипне,
пригорнеться  увага.  На  землі
(так  думав,  проїжджаючи  хрущоби)
нема  нічого  в  нас,  окрім  обличч  -
похмурих,  правда,  брезклих  і  спітнілих  -
у  некрасі  -  таких  радянських  лиць  -
як,  взагалі,  ці  спогади  приходять?
Чому  сучасний  спорожнів  момент?
Але  ж,  як  пишеш,  то  хіба  можливо
переживати  інше  щось,  і  буть
у  вихорі,  або  ж  хоча  в  кюветі
життя.  Писати  -  існувать
ув  інших  вимірах.  Чи  просто  дрейфувать
і  час  життя  у  різне  фарбувати  -
як  музика.
Цей  нескінченний  вірш  -
а  я  мастак  на  нескінченні  вірші.

Зупинимося.  Замість  реалізму
тут  вечір  спогадів  намітився.  Чи  знов
сказати?  Хтось  від'їхав.  Б'ються  відра  -
вони  трусили  щось  -  я  чув  цей  звук,
як  падають  -  як  ляпають  об  землю  -
не  яблука  ж?  -  морелі,  мабуть  так.
І  я  сьогодні  двічі  їв  морелі.
Та  хто  там  їздить?  Пискнули  гальма.
Сміялася,  от  пригадалось,  мама
(і  довгий-довгий  ненатужний  писк)
що  може  і  вона  тоді  писати
про  тріщини  хіба  на  стелі  кухні,
чи  ще  (газує)  там  аби  про  що.
Це  зараз  роблю  я.  Завжди  я  роблю
те,  що  засмучує,  що  сам  я  зневажаю
ув  інших.  Треба  вікна  зачинать  -
вікно,  точніше.  Комарі  летять  -
чи  можуть  -  буду  знов  ховатись
під  простирадло  з  головою.  Треба  встать
і  відірвати  руку  від  паперу.

Ось  дивне  щось  намітилося:  Так
дорослішають  -  думка  -  просто  фраза
з'явилась.  Голова  уже  важка  -
так  нахиляюся  та  розчепірив  лікті  -
ну  годі,  крапку  ставимо.  Усе.

Я  знову  сів.  Ну  що  вже  тут  поробиш,
що  у  житті  повтори  на  повторах  -
собаки  гавкають,  неначебто  годинник,
а  я  написане  (уважно?)  продивися  -
і  знову  рушив.  Може  прийде  ціль,
як  відбувалося  з  думками.  Ось  одною
ділюся  з  вами.  Вже  пішла  вона  в
минуле  -відчуваю  -  відчуваю
прозорість  хати  звукам  звідусюд,
та  уявляю,  як  поїду  завтра
до  Львова.  (Чи  поїду  взагалі?)

Як  Семенко  уп'явся  у  модерн  -
я  навпаки  відпочиваю  серцем  -
мов  за  кордонами  СРСР,
за  рамками  поезії.  У  ритму
одноманітних  хвилях.  Уперед!
Якою  ж  думкою  хотів  я  поділитись
із  вами,  друзі  милі.  От  хіба  -
що  є  насправді  млявий  цей  віндсерфінг.
На  хвилях  ковзаюся.  Добре,  уперед.
Усі  вагання  нецікаві.  Анекдот.
Такий  от  спогад  -  якось  коридором
я  біг  у  школі  на  перерві.  Ще  малого
за  шкірки  директриса  ухопила  -
я  зараз  уявляю  наче  ноги
у  мене  одірвались  од  землі  -
і  ніби  лантухом  порожнім  потрусила,
немов  злочинця,  наче  кошеня
та  насварилася.  Її,  здається,  звали  -
як  ся  не  помиляю  -  Дроговоз.

Чи,  може,  я  неправильно  чиню  й
портачу  -  й  треба  починати
життєписа  з  початку,  як  годиться?
З  найперших  спогадів.  А  що,  це  варіант  -
хоча  це,  звісно,  будуть  мемуари  -
"написані  шизофренічним  стилем",
як  каже  Воннегут.  Втомився  я.  Піду.
От  тільки  що  востаннє  занотую,
що  знову  спека  в  тілі,  думав  тут,
чи  варто  базгранину  друкувати  -
аж  ось  раблезаянськії  рядки!  -
Я  комаря  убив!  Голодного!  На  "-ськії"!
А  це  не  смішно.  Ні,  це  вже  не  смішно  -
це  як  життя  -  не  важко  і  не  легко  -
а  просто  те,  що  є,  і  так,  як  є
сьогодні  -  чи  було  те  вчора  -
я  прочитав  -  забувся  вже  про  що  -
бо  думка  перебила,  як  інверсій
багато  більше  у  художників,  поетів,
і  творчих  хлопців,  жужми,  взагалі.
Помовчу  трохи.  Дайте  пригадати.
Аж,  ось,  нарешті.  Знову  загубив.
Чекай-но...  Ні,  тепер  же  точно.
І  знову  втратив  у  потоці  слів.
І  ще  -  тепер  обачливо  та  чітко:
Не  пишемо  ми,  людоньки,  про  те,
що  нам  важливе.  Відбуваються  пориви  -
і  землетруси  в  нашому  житті,
буває,  дригом  догори  перевертає
усю  світобудову,  ба  слова
блідою  тінню  тільки  відбивають
саму  фактуру,  навіть  не  думки  -
а  де  вже  там  те  справжнє,  невимовне,
що  у  підвалини  закладено  глибкі.
(А  що,  це  нагадало  Леопарді  -
це,  може,  й  добре.  Може  й  непогано.)
(А  в  окулярах  краще.  Я  хотів
спочатку  написати  про  сей  намір  -
та  не  пішло,  тож  вирішив  я  кризу,
спочатку  окуляри  почепивши
на  носа.  Так  у  творчости  моїй,
називаній  умовно,  всі  проблеми  б
перестановкою  збивати  зразу  з  ніг.)

Тож,  Леопарді.  Хоч  і  глибини
і  громадянського  тут  пафосу  немає  -
хіба  що  пафосик,  як  хочеш,  пафосунчик
простої  екзистенції  (просто-о-ї?)
Отож  назад.  Аххх,  потягусі  -
чим  істинніша  буде,  важливіша
для  долі  річ  -  блідішою  вона
як  тінь  у  плетиві  словесному  загине.
Так,  може  бути,  що  Самійленко  відчув
багато  вищу  річ  (багато  вищу?),
ніж  розповів.
А  я  повторююсь  і  тут  -
вже  і  думки  зациклились.  І  мозок
весь  кров'ю  наливається.  В  очах
постали  сльози.  Спека.  Спека.  Спека.
Водички  випити?  Умитися?  Чи  кинуть?
О,  наче  проясніло  ув  очах,
полегшало  -  та  руки,  щоки,  груди
ще  хвилі  відчувають  -  я  кажу  -
і  нібито  словами  викликаю
відвищення  в  собі  температури.
Але  вже  варто  зупинитися.  Сьогодні.
Година  котра?  Дев'ять  сорок  п'ять
нам  пасувало  би  -  та  незабаром  десять
без  дев'яти  хвилин.  Цікаво,  як
я  озирнуся  на  дурну  дорогу,
що  в  півтори  години  протоптав...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2025

Страшний Суд

Повстань!  
Страшний  бо  Суд  іде,
почеплений,  як  материнська  плата,  
немов  дощу  тяжка  мені  заплата,
та  батьківський  нечуваний  
хардрайв.

Прівіт,  мала.  
Ха[b]ре[/b]!  Ха[b]ре[/b]!  Ха[b]ре[/b]!
Ха[b]ре[/b]!  Ха[b]ре[/b]!  Ха[b]ре[/b]!
Нехай  тепер  
таке  тобі  зазнай,  
роздрібнення,  замилування  й  рай.

Пішов  у  храм,  але  там    
грали  Палестріну.
Дзвонив  Юрку  –  
від’їхав  в  Палестину.
Перехрестився  –
А  він  каже  в  інший  бік.

Отак  тобі  ні  пшик,  ні  бздик.
Я  не  живу,  але  ніяк  не  гину
та  неможливо  спроста  відійти.
Він  запитав  у  мене,
скілько  врем’я;
А  я  сказав,  що  десять  без  п’яти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2025

Мовні штучки

Якщо  можна  написати  1  вірш,  можна  про  це  ж  саме  написати  і  2-й.  
Про    те  ж  саме  тими  самими  словами  ([i]майже[/i])  .  Від  цього  виникає  посилення.  
Можна  писати  про  те  саме  далі.  Якщо  один  вірш  це  -  випадок,  2  -  вже  замір,  3  -  навмисне,  4  -  тенденція,  5  -  манера,  6  -  стиль,  більше  -  хвороба.
[b]1.1.  [/b]Більше  двох  -  уже  цикл  (3-5  віршів?).  Це  вже  дослідження  теми.  
Розширення  та  поширення.  Як-от  "Демон"  Осьмачки,  скажімо.  Отже  треба  
думати  циклами.  
[b]1.2.  [/b]Більше  за  цикл  -  напрямок,  манера,  стиль  і  повне  спрямування  народної  літератури  на  певний  час.  
[b]1.3.  [/b]З  точки  змісту  це  є  -  дослідження  й  розгортання  образу.  
Найкраще  це  викладено  в  Епштейна  "Природа,  мир,  тайник  вселенной..."  
Безкоштовний  повний  текст:  
https://imwerden.de/pdf/epshtejn_priroda_mir_tajnik_vselennoj_1990_text.pdf
Це  прочитати,  як  на  мене,  is  a  must.  Так  само,  як  "Строфіка"  Качуровського.
[b]2.  [/b]Треба  спиратися  на  українське.  Тексти  пов"язані  з  культурою  ([i]яка  б  вона  не  була[/i]).  
Мають  бути  натяки  на  "Енеїду"  Котляревського,  на  ТГШ,  на  неокласиків,  на  будь-кого,
щоби  виникла  основа.  Виводити  власні  тексти  не  з  реальності,  а  від  попередніх  текстів.
[b]2.1.  [/b]Тому  писати  треба  не  від  дикого  почуття,  а  від  
[i]«Кривитись  жалібно  училась
І  мило  хлипати  в  сльозах.»  [/i]
Або  ж:
[i]«Осатаніла  вража  баба
І  крикнула,  як  на  живіт»[/i]
Або  Зеров:
[i]«  Та  мудрий  цар  не  дав  лишитись  нам  
 І  силоміць  нас  повернув  отчизні  —  
 В  науку  іншим  людям  і  вікам.  «[/i]
[b]2.2.  [/b]Писати  не  про  життя,  а  про  вже  написане.  Отож  на  додачу  далі.
[b]2.3.[/b]  Початково  була  "котляревщина",  за  нею  "шевченківщина".  Маса  людей,  не  здатних  ні  до  чого.  Так  буде  й  далі.  Цього  треба  й  бажати.  Багаторічне  копирсання  в  стилі.  Щоби  наслідували  тебе.  Або  про  це  треба  ще  подумати.
[b]3.  [/b]Текст  спирається  на  попередній  текст  (або  культурне  явище).  Це  не  вірш  про  життя,  але  вірш  про  (чужий,  або  свій)  вірш.  Наприклад:  кіно  "Орфей"  Жана  Кокто  (1950  рік).  Кіно  про  кохання,  смерть,  кохання,  містику,  фантастику,  що  завгодно.  Кіно  про  поета.
Спираючись  на  це,  можна  написати  ціле  життя.
Так  само,  як  Ліна  Костенко  мимоволі  та  побічно  вклалася  у  вірші  Кнехта  ([i]Гессе.  "Гра  в  Бісер"[/i]).
3.1.  Спиратися  можна  й  варто  на  екзотику.  Ірландський  Mabinogion.  Або  "Біла  богиня"  Грейвса.  Абощо-тощо.  Сільвія  Плат.  Серпське  любавне    песніштво.  Татарські  тексти...  Не  має  ріжниці.
[b]3.2.[/b]  Звісно,  варто  взятися  за  (досить)  рідкісні  джерела.  Ніхто  не  використав  досі  "Доктора  Гальванеску".  Ніхто  не  взяв  "Велику  рідню",  хоча  й  мені  це  виявляється  неможливим,  але...  Або  ж,  хоча  би  "Почесний  легіон",  хто  б  його  не  написав.  Моніка,  сексуальна  тітка  радянських  часів...  просто  проситься  у  вірші.  У  ліжку  з  Романом  Шамраєм.
4.  Збудувати  на  головному  -  "Енеїда".  
"Комічних"  слів  в  "Енеїді"  -  мізерна  частка  процента,  як  я  виявив,  розібравши  текст  скриптом,  хоча  загальне  враження,  що  це  суцільний  балаган  та  екзотична  лексика.
Якщо  не  читати,  а  шукати  рядки  чи  звороти,  які  можна  вирвати,  вкрасти,  вжити,  цитувати  і  теде,  -  випливає  просто  алмазна  висока  класика.  Або  елементи  до  того  придатні.  
 Якщо  зняти  стильове  зниження.
Ну,  наприклад,
[i]"І  душі  смутку  предались"  [/i](Ч.5)
[i]"Огонь  розкладений  горів"[/i]  (Ч.3)  
[i]"І  до  остатнєй  каплі  крові
Свою  свободу  боронить"[/i]  (Ч.5)
[i]"До  кого,  як,  про  що,  за  ким..."  [/i](Ч.3)
[b]4.1.[/b]  Можна  -  як  бажано  -  брати  структури.  Виникає  деякий  архаїзм  -  або  у  словоформах,  або  в  граматиці.
[b]4.2.[/b]  Ніхто,  здається,  не  брав  за  прийом  і  засіб  ([i]маю  на  увазі  великими  циклами  і  стильовими  послідовними  пасмами[/i])  найпомітніші  шматки  "Енеїди".
Як-от:
[i]"Один  єсть  Турнус  ворог  меус,
 Сам,  ерго,  дебет  воювать;
 Велять  так  фата,  ут  Енеус...[/i]  і  т.д."
Або  ж,  звісно:
[i]"Борщів  як  три  не  поденькуєш,
 На  моторошні  засердчить...[/i]  і  т.д."  (Ч.4)
[b]4.2.1.  [/b]Ніхто  не  брав  -  а  жаль.  Таке  яскраве.  Перший  приклад  -  дуже  простий:  вмонтувати  іноземні  слова  та  вирази.  Не  латинкою,  щоби  не  стирчало  чужорідним.  Латинкою  -  буде  просто  гонорування  своєю  "ерудицією",  що  вшиво  та  вбиває  враження.
[b]4.2.2.  [/b]Брати  можна  будь-які  пендехо  мови.  Навіть  суахілі:  "[i]полє-полє[/i]"  значить  "потроху,  помалу".  Поле-поле.  Турецька  -  бо  козаки  з  ними  стільки  воювали,  Туреччина  варта  введення.  Я  спробував  тільки  раз,  правда  -  щось  типу  "О  милий  друже-аркадаш!  Биз  ми  багато  пережили...  і  т.д."  Англійська  -  бо  ми  живемо  в  англомовному  переважно  світі.
[b]4.2.3.[/b]  Брати  найперше  варто  фрази,  досить  відомі  в  масах.
Процитую  себе,  шо  ж:
"[i]Пора  блаженства  проминула,
 прийшла  -  замішань  і  тривог.
 Я  йду  від  вас  туди,  де  небу
 дерева  роблять  хендехох[/i]."  
(Маючи  на  увазі,  що  гілки  простягнені  вгору  до  неба.  Хто  не  знає  цю  німецьку  фразу,  підніміть  руку.  Мені  подобається  така  "штучка".  Поезія,  можна  сказати,  -  це  виробництво  цікавних  мовних  "штучок".  Поряд  з  іншим.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2025

Пушок

Почнімо  так  сей  раз,  хоча  й  не  хочеться.
«Пташиний  базар»  на  Куренівці  –  ключове  всьому.  Завжди  я  просив  батьків  туди  хоча  би  подивитися.  На  вході  корм,  нашийники,  сачки,  гачки,  вудки,  піддувалки  та  інші  причандали:  а  за  тим  поступово  –  черва  на  ловлю,  рибки  в  акваріумах;  а  далі,  нарешті,  такі-сякі  звірі,  голуби,  гуси  та  нутрії    -    та,  нарешті,  коти  й  собаки…
Давно-давно  звідти  ми  вже  купили  ящірки-тритони.  В  результаті,  акваріум,  де  вони  попередньо  вільно  плавали,  поступово  позаростав  водоростями  настільки,  вщерть  запакувавшися  травою,  що  на  той  час,  коли  виникла  гадка  почистити,  ящірки  розчинилися  в  гущині  та  просто  зникли  в  нікуди.  Вони  ніби  розплавились  і  пішли  в  ніщо,  не  лишивши  сліду.  Такий-то  дивний  випадок.  Нікого  не  знайшлося  в  масі  вичерпаної  підводної  трави.  Та,  втім,  велика  справа  ящірки.  То  ніби  черв’яки  з  лапками.
«Пташиний  базар»,  утім,  завжди  відчувався  небезпечним  джерелом  спокуси.
Так,  саме,  раз  ми  з  матір’ю  піддались  і  раптово  придбали  песика.
І  в  нас  з’явився  Пушок.
Не  можу  сказати,  якої  породи.
Після  нього  в  нас  була  Пальма,  пінчер.  Все  життя  своє  до  смерти.  Свавільне  й    цілком  осібне  створіння  з  власними  пристрастями  та  механічними  –  здавалося  –  потягами.  Як  жерстяна  іграшка  на  пружинках,  поки  її  назавжди  не  прип’яли  на  прив’язь.  У  старости    вона  була  невидна,  непомітна,  забута  й  байдужа.  Десь  батько  її  поховав-закопав,  що  теж  ключове  питання  –  про  законні  місця  та  способи  поховати  звірятко  в  ріжних  часах  і  державах…
Пушок  був  зовсім  інший  і  живий.
Він  раптом  і  несподівано  сам  задружився  зі  мною  та  вперто  бігав  поряд.  (Як  із  рівним?  Бо  ж  ми  обидва  –  щенята,  з  його  погляду?  Скільки  мені  тоді  було?    Три?  Чотири?  Не  п’ять,  напевно).
Ба  я  не  звик,  що  хтось  іще  зі  мною  є.  На  той  час,  як  я  пригадую,  я  ще  потерпав  од  переповторної  та  впертої  батьківської  обіцянки  відправити  мене  в  дитбудинок  за  непослухи  –  та  все  подальше  значення  не  мало.  Я  був  один,  мене  лишили  в  самоті.  Я  сам  –  і  тільки  сам  це  мусив  побороти.  
І  раптом  тут  з’являється  Пушок.
До  мене  він  же  по-дурному  причепився.  Цей  злам  набридав  мені(?),  чи  він  заважав(?)  присутністю,  вимагав  уваги(?),  нищив  самоту(?)  –  і  звідси(?)    
виникали  спроби  “відштовхнути”  –  налякати  (не  виходило),  чи  відбити.
Раз  якось  я  посадив  Пушка  у  кошика  та  вкинув  у  суху  канаву,  що  була  серед  нашого  городу,  аби  лишитися  насамодин.
Після  чого  він  захворів.  
Я  був  упевнений,  що  після,  а  то  значить  ВНАСЛІДКУ  цього  вкидання  в  канаву.  Я  мовчки  терпів  і  мовчав  наскільки  змога,  впевнений,  що  саме  я  призвів  Пушка  до  тяжкої  хвороби,  та  нестерпно  мучився  виною  деякий  час,  поки  нарешті  зізнався  матері  про  страшний  злочин,  
Сльози-соплі,  звісно.  (Мабуть,  мені  було  не  старше  4-х?).
Вони  щось  робили,  намагалися  врятувати  щеня,  десь  –  пам’ятаю  туманно  –  якась-то  наче  переказана  сцена,  як  у  хірургічній    палаті.  З  нього  пішли  глисти,  ніби,  так  багато,  що  задушили  його,  та  Пушок  помер.  
По  тому  батько  поклав  його  в  картонну  коробку  та  закопав  на  городі  під  найстаршою  морелею  межи  покручених  коренів.    В  тому  кутку  росла  така  трава:  дрібні  жовті  квіточки,  жовто-помаранчевий  ядучий  сік  стікає,  якщо  зірвати  стебло  –  як  це  називається,  блін,  уже  не  пригадаю).
Я  бачив  і  знав  ДЕ  то  стало.  
Я  поклав  там  цеглину  за  надгробок  і  відвідував  (певно,  мені  було  не  більше  4-х).  
Я  тужив  за  Пушком,  якого  погубив.
Одного  разу  я  побачив,  що  земля  провалилася  –  та  видно  дірку.  Я  розкрив  її,  розтягнув  потрухлий  картон  і  зирнув  усередину  –  й  виразно  добачив  дрібне  зогниле  тільце  мертвого  Пушка,  в  якому  густо  кипіла  біла  трупна  черва.  Я  закрив  і  прикопав  його,  але  побачене  вже  не  відбачиш.  
Звідси  можна,  за  бажання,  пояснити  в  мені  все  подальше  -  від  чотирьох  до  кінця  років.  
І  страх,  і  ставлення,    й  “ідеї”  –    увесь  подальший  розумовий  мотлох.
Звідси,  можливо,  для  мене  –  і  ви  певно  зрозумієте  –  НАЙЖАХЛИВІШИЙ  твір  укр.  літератури  –  “Жучок”,  оповідання  Підмогильного  (мда,  яке  вже  вдале  прізвище…).  
Тут  можна  висловитися  про  те,  як  і  чому,  на  прикладі,  насправді  йде  “критична  оцінка”  твору,  абощо…  Це  нічого  не  міняє.
Коли  мені  заманеться  щось  сказати  про  вами  написане,  пам’ятайте.
Пушок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052724
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2025

П. П (10) Фінал

Стояла  ти  і  чухала  в  потилиці,
й  мені  обидні  вещі  говорила.
Я,  больше,  дорогая,  не  прийду
ні  пішки,  ні  в  кареті,  ні  на  милицях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2025

П. П (9)

Ви  спросите,  пуркуа  я  не  Свирид?
Бо  я  Сємьон  насправді  плодовитий.
Уже  коли  цю  загадку  розкрито,    
дозвольте  ваш  поцілувати  вид.

Дозвольте  я  прільну  до  губенят,
тремтливу  Проню  цілував  оп'ять,
слова  нашіптуючи  пристрасно  нескушні.
Я  ваш  навєкі  пристрасний  вар"ят.

Стидатися  не  нада,  мон  амур,
і  сукнею  тривожно  ворушитити.
Усе  в  нас,  так  би  мовити,  тужур
Усьо  понятно  та  усе  розкрито.

[b]Посилка.[/b]
Нехай  могутня  пісня  зарізбить
На  всяк  усюд,  коли  кому  ця  мить.
Немов  турецьке  я  чаликушу,
рожеве  вушко  Проні  закушу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2025

П. П (8)

В  пучині  потопаючи  тоски
моя  душа  здригається  востаннє.
Сиджу  тепер  і  штопаю  носки
я  на  любві  руйновищі  печальнім.

Кораблік  мій  кохання  залатой!
Слєзу  тяжку  роняючи  на  чолку,
я  сам  один  у  комнаті  пустой
і  пальці  мені  коле  ржава  голка.

І  це  -  награда  за  мою  любов?
Ви  жлобському  повірили  наклепу?
Ваш  папінька  мене  розбив  у  кров
і  ледве  не  загнав  мене  до  склепа.

Тобі  я  нікогда  писать  не  буду.
Пускай  твоє  забудеться  ім'я!
Хай  пропаде  Прокопова  сім'я
за  мій  позор,  якого  не  забуду.

[b]Посилка.[/b]
Жестокая!  Я  чув  ваш  звонкий  сміх,
як  на  Поділ  котився  колобками,
і  розірвав  прочуствований  стих
оцими-то  кривавими  руками.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2025

П. П (7)

Пісьмо  до  Вас  пишу  сьогодні  я,
бо  вчора  Ви  мені  порвали  жилу,
тому  прошу  простіть  мєня,
що  нині  я  прийти  не  маю  сили.

Серед  обітєлі  щасливого  життя,
пока  ми  з  папінькою  мирно  говорили,
в  болючім  недержанні  почуття
Ви  каблуком  Семена  придушили

і  змусили  мене  сказати  вещ
правдивого  не  варту  джентольмена.
Я  прошу  більше  не  калічить  мене.
Я  не  хотів  би  знов  пугати  тещ.
[b]
Посилка.[/b]
Причина  ета  вийти  погуляти
не  позволяє  день  мені  оден.
Безумен  од  любві.  Закрит  у  хаті.
Каблучкою  прохромлений  Семен.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2025

Порядна книжка

Як  уже  десь  тут  було  сказано,  на  все  свій  час  і  своє  врем'я.
Час  розставляти  ноги  і  врем'я  стискати  коліна,  час  подавати  заяву  в  ЗАГС  і  врем'я  на  позов  до  суду,  час  одягати  джинси  і  врем'я  знімати  труси,  час  висякатися  і  врем'я  витирати  рукавом  носа,  час  заходити  у  тромвай  і  врем'я  платити  штраф,  час  бухнути  і  врем'я  здавати  пляшки,  час  давати  по  пиці  і  врем'я  отримувати  бланж,  час  їсти  цукерки  і  врем'я  вставляти  зуби.
Чому  з'явився  цей  відгук?  -  виникає  слушне  питання,  що  має,  між  тим,  просту  відповідь.
Бо  врем'я  тому  настало.
Стиль  це  людина,  людина  звучить  гордо,  гордість  смертний  гріх,  а  горбатого  могила  править.
Писати  треба  просто,  за  вийнятками  тих  випадків,  коли  краще  писати  складно.  Слова  вживати  короткі  й  зрозумілі,  крім  тих,  коли  доречні  довгі  й  науковидні.  Образи  добирати  меткі  та  влучні,  крім  тих  випадків  коли  ліпи  абищо.  Лінії  розвитку  треба  дотримуватись  неухильно,  крім  тих  випадків  коли  радше  так-сяк-абияк.
Пишучи  тра  добре  дбати.  Чим  клясичний  твір  відріжняється  од  усякої  халяви?  Тим,  що  наприкінці  дає  крилатий  вислів,  коротку  і  влучну  характеристику,  яка  відсумовує,  по-перше,  світогляд  автора,  покоління  та  суспільної  свідомости  кількох  поспільних  епох,  по-друге  свідчить  співбесіднику  про  обізнаність  мовця,  придатна  служити  заключним  акордом  до  балачок  на  інтелектуальні  теми,  лишаючи  при  тому  вражіння  приємного  туману  в  голові,  та  по  можливости  сприяє  травленню.
Пишучи  тра  зважати,  що  мозок  складається  на  1  відсоток  із  сірої  речовини,  та  на  99  -  із  жовтої.  Сірою  писар  думає,  жовта  ж  відповідальна  за  все  інше.  І  добре,  що  людина  використовує  тільки  5%  мозку,  бо  інакше  мирне  співіснування  було  б  неможливе.
Кожна  порядна  книжка  має  починатися  якими-небудь  святими  словами.  Як-от,  наприклад:  У  початку  сотворив  Бог  небо  і  землю.  Або  ж:  У  почині  було  Слово,  й  Слово  було  в  Бога,  й  Бог  було  Слово.  Привид  ходить  по  Європі.  Нєлєпо  лі  бяшет,  братіє.  Можна  так:  На  початку  треба  зазначити  про  який  предмет  трактує  ця  книжка  й  до  якої  науки  належить.  Чи  твоя,  наприклад,  книжка  -  порядна?
Книжка  має  містити  глибокі  прозріння  людської  натури  та  трактувати  про  події  небуденні,  дивовижні  та  актуальні  водночас.  У  ній  мусять  бути  виведені  особи,  наділені  високими  морально-етичними  якостями,  що  мають  слугувати  еталоном  святости  грішникам,  каменем  підпори  праведникам,  напученням  для  дітвори,  зразком  для  підлітків,  порадою  людям  середнього  віку  та  розрадою  -  похилого.  От,  наприклад,  твоя  книжка  -  про  кого?
Кожна  значна  книжка  має  витирати  білі  плями.  Витирати  плями  бажано  прокладаючи  консеквентні  стежки  до  решти  культурних  племен.  Нота  бене:  є  інші  племена,  крім  тих,  що  допіру  сюсяли  в  колисці  братніх  народів-сестер.  Прокладання  стежок  відбувається  засвоєнням  клясичніх  творів,  як-от  "Альфа-Ромео  і  Джульєтта",  "Сажотрус  і  Попелюшка",  журнал  "Джигун",  "Артюр  Рембо-2",  "Капричос"  Поганіні  і  "Роман  про  чортяче  бздо";  знакомитих  текстів,  придатних  до  цитування,  як-от  "Дойче  зольдатен,  Дойче  офіцірен!  На  хаус,  на  хаус,  Ніхт  капітулірен!",  "Ой,  як  буйно  квітне  черемшина,  Я  без  тебе,  як  пробита  шина...",  "Ой,  лихо,  не  Петро,  В  нього  пика,  як  відро...",  "Блакитне  -  то  любов,  а  жовте  -  то  журба...",  та  видатних  персон  -  д-р  Бенджамін  Будьспок,  генерал  Ів.  Франко,  Максим  -  матрос  Магнітний  Залізняк,  цар  Вухогорлоніс,  співачка  Сара  Сенбернар;  Атос,  Портос,  Араміс  і  сестриця  Констанція,  тощо.
Засвоювати  гідні  північноазіатські  тексти  та  реалії  недоцільно,  через  відсутність  таких.  "Я  б  радше  був  у  Філядельфії",  каже  про  них  В.С.Філдс.
Письменник  не  мусить  шкутитьгати  за  епохою.  Він  має  передкувати,  заздалегідь  склавши  власний  план  "Барбариска"  -  так  би  мовити,  працювати  з  випердженням.  Приклад  вірного  передкування  -  романи  "Хилороб"  (Вадим  Совко)  та  "Пригоди  доктора  Гальванеску".  Пишучи  тра,  втім,  зважати:  література,  як  химерна  молодиця,  вимагає  великої  роботи  над  собою.  Єдина  порада  молодим  літераторам:  залізь  і  куй,  поки  гаряча.  Тільки  тоді  є  шанц,  що  вона  запросить  вас  на  білий  гопак.
Кадри  вирішують  все,  як  казав  відомий  кінорежисер.  Це  треба  розуміти  так,  що  суб'єктивна  творчість  є  тільки  "шліфування"  народної  творчости.  Як  той  казав:  "Телеграфний  стовп  -  це  добре  відредагована  ялинка".  Аби  твір  ваш  не  лишився,  як  глас  Діогена,  волаючого  з  бочки;  ви  мусіте  не  лише  вживати  слова  стограматично  правильно,  а  винищувати  слова-покручі.  Недаремно  нашу  мову  називають  пташиною.  Прислухайтесь-но  :  жджид,  жджіхад,  бжджоли,  жджужджелиця,  жджлоб,  жджджигун...  Вона  дійсно  співучіша  за  італійську.  Пильнуйте  та  не  забувайте:  на  кожну  Марту  Богачевську-Хом'як  знайдеться  своя  Магдалена  Вишневецька-Пацюк!
Най,  як  поставити  двокрапку,  слівце  заохочення.  Ти,  гунцвот  доста  мудрий,  пишеш?  Аво  жи  зачне  хтос  допитуват,  не  бій  си,  ніч  ти  си  не  стане,  -  жи  се  Божий  палець!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052160
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2025

П. П (5)

я,  Проне,  Вас  просіл  би  не  грустіть,
як  це  не  личить  молодій  малжонці
і  подождати,  хай  настане  мить,
когда  з  гітарою  ми  станем  під  віконце,

щоб  на  м’якій  Ви  лежачи  тахті
сльозу  мучительно  і  сладко  проливали,
коли  зачну  я  кидати  прості
слова  до  Вашої  непуганої  зали.

Розважить  усєгда  Семен  готов
і  серце  нєжноє  акордом  розтривожить:
не  може  дєвушка  прожити  без  цвітов
і  без  стихов  прожить  она  нє  может.
[b]
Посилка.[/b]
Дзвени,  моя  баска  віолончєль!
Історгни  плач  із  юного  сердечка.
Лети,  ідеже  спить  Прокопа  дочка,
аби  їй  уші  лобизнула  трєль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2025

П. П (4)

я  Вам  приньос  канфетку  в  кулаці
і  хитро  гнутий  бублічок  із  ятки.
Сьогодні  будемо  кататись  по  ріці
і  ворковати,  наче  голуб’ятка.

Гудить  і  кашля  пароходная  труба,
качається  на  хвилях  наша  лодка:
яка  солодка  нижняя  губа
і  верхняя  губа  яка  солодка!

Моя  голубко,  я  Ваш  голубець
на  човнику  межи  води  слизької!
О,  не  соромтеся,  далеко  Ваш  отець
і  не  блудіть  під  волнами  рукою.

[b]Посилка.[/b]
Пістрявенька  бумажка  шарудить
і  шкабарчить  карманная  собачка.
Клянуся  вєчно,  Проне,  з  Вами  плить
словами  твердими,  які  не  ходять  рачки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051628
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2025

П. П (3)

Був  я  бундючен,  був  я  гоноров
і  презирав  і  многоє,  і  многих.
Бував  я  весел,  і  бував  здоров  -
але  напала  на  мене  Любов
і  невмолимо  стала  до  порога.

Я  вже  не  той  -  мене  змінила  ти:
я  став  сумний  і  я  почав  боліти.
В  мої  Ви  увірвалися  мечти
і  я  щодня  пишу  до  Вас  листи
і  посилаю  пурпурові  квіти.

Не  зневажайте  пристрасті  цвіти  -
вони  зросли  у  глибині  сердечній.
Як  я  хотів  би  з  Вами  буть  на  "ти"
і  в  мирний  дом  за  правом  увійти  -
я  ж  Вас  кохаю  вірно  й  безконєчно.

[b]Посилка.[/b]
О  Проне,  посмотрите  на  мене!
Моря  засохнуть,  города  зникають,
зів’яне  младость,  гроші  пропадають,
хотя  моя  любов  -  не  промине.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2025

П. П (2)

Співає  птічка  пісню  голосну
і  від  любові  серце  заміраєт.
Не  можу  спати,  а  якщо  засну  -
то  сладкий  сон  щоразу  проживаю.

І  віжу:  обнімаю,  Проне,  Вас,
кладу  на  губи  цілування  тресугубне
і  серця  Вашого  бурхливий  ватерпас
до  мене  говоріт  і  мене  любіт.

І  канареєчка  високої  любві
мене  зовьот,  мов  рицаря  на  подвиг,
прославити  волнєніє  в  крові
і  розтрощити  недругів  позорних.

[b]Посилка.[/b]
Чудєсная  Прісцилло,  серця  Дамо!
На  вдохновенні  поетичні  гами
штовхнули  палікмахтєра  птахи.
І  я  пишу  до  Вас  тепер  стихи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051354
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2025

П. П (1)

"З  усміхненими  ліцами  ми  почали  ніжно  товкти  його  кулаками,    одначе  він  уперто  співав."
(Е.  Берджес)
"Суржиком,  суржиком!.."
(П.Г.  Тичина)
"А  то  шкварчала  ваша  папіроска..."
(Ясний  пень  то  звідки)

***
Учора  на  потьмареному  небі
я  колесо  побачив  і  звізду.
Іх  бін  такий  закоханий  у  тебе,
що  слів,  їй-богу,  зразу  не  знайду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2025

Цвяхи іржаві

Вирвало  цвяхи  іржаві
із  труни.
Встали  кості  й  заіржали
ворони.
Землю  вирвало  гробами
після  свят
і  летить  над  головами
кісткопад.
Дзвінко  грають  ксилофони
золоті.
В  кого  мертвого  корона
на  меті?
Дзвінко  грають  ксилофони
черепків.
Музика  слугує  фоном
тиші  шкіл.
Над  могилами  полеглі
де  були
квіти  смертю  перемерли    
відімкни...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039377
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025

Тюльпан

Ніч  варила  пелюстки
Чорного  тюльпана,  
Кидала  слова  жорсткі,
Пісню  розривала.

І  пливли  по  казану
Хмари  та  сльозини.
Ложкою  шкребла  по  дну
Відьма,  та  трусила

Перли,  що  з  ріки  вона
Місячно  збирала,
Щоб  тепер  до  казана
Вкинуті,  заграли.

Ніч  варила  на  любов,
На  кохання  вічне,
Щоб  ніхто  не  поборов,
Душу  не  скалічив.

Ніч  варила  на  любов,
Скільки  є  на  віці.
Тільки  хто  ж  туди  додав
Зілля  чемериці?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025

Гарольд

Серед  падолисту  золотого
прокладу  Гарольдову  дорогу,
прокладу  дорогу  проти  сонця
і  до  міста,  зниклого  за  церкву.

Серед  падолисту  круговерті
прокладу  Гарольдову  дорогу,
Серед  падолисту  золотого
прокладу  дорогу    віри  й  смерти.

Покладу  Хрещатика  в  основу
і  церков  пласмасові  скелети.
Повінчаю  із  хрестом  сосновим
Княжу  гору  на  усю  кебету.

Повінчаю  Гейгера  й  Марію,
повінчаю  гейзер  телевежі
із  нічним  Подолу  трясовинням,
повінчаю  винних  і  невинних.

У  союз  небесний  поєднаю
Господа  гіркого  та  п"яницю,
Богоматір  та  останню  маху,
і  свої  дві  долі  -  божу  й  ницю.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038508
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2025

Меланхолійне

Така  пітьма,  хоч  око  виколи  й
на  білу  шворку  прив"яжи.
Ти  не  прийшла.  Тобі,  бач,  ніколи.
А  я  вкладайся  та  лежи

вже  ні  на  що  не  сподіваючись
неначе  смажений  карась.
Тебе  нема.  Ти  десь  у  далечі.
Нащо  вона  тобі  здалась,

моя  зачухана  компанія,
убого  спільний  трапезунд...
Ну  що  сказати  можу,  пані,  я
про  це  тепер-таки  і  тут?

Котився  я  своїми  рейками,
немов  бучний  локомотив,
піснями  сумніви  загейкував
і  віршами  загелготів.

Любов  розкішною  палітрою
намалювала  твій  портрет.  
I  от,  обставлений  півлітрами,
сиджу,  засмучений  поет.

Я  думав,  що  ми  гвинт  і  викрутка,
чи  капелюх  і  голова,
але  дубина  правди  прикрої
розбила  мрії  та  слова.

Шукавши  радості  навпомацки,
мені  вдалося,  я  боюсь,
не  з  вами  тісно  зазнайомиться,
але  отримати  гарбуз.

Красою  вашою  заплутаний
даремно  довго  потерпав:
я  виявляється  опудало,
а  не  судьби  прекрасний  пан.  

І  от  лежу,  слова  мережаю,
чергово  хлепчучи  пузир
та  мріючи,  коли  та  де  вже  я
сердечний  запізнаю  мир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821812
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2019