| Сторінки (3/207): | « | 1 2 3 | » |
Освітлені спалахом блискавки, сірі хмари рясним дощем поливали маленьке містечко, яке ще прокидалося від сну. «Ось це так ранок!» - невдоволено буркотів статний, симпатичний, молодий чоловік, нашвидкуруч збираючи собі на роботу обід. Залишалось тільки покласти його в торбину, як несподівано у дім до Вадима постукали.
Під широкою шапкою чорної парасольки на порозі стояв кремезний чолов’яга з папкою паперів. Впізнавши небажаного гостя господар ще більше роздратувався: «Ви б ще серед ночі прийшли! Я ж вам пояснював, що на роботі вже два місяці затримують зарплатню. Як тільки дадуть, то я одразу ж заплачу цей кредит!». Та коллектор нічого і чути не хотів. Розмахуючи перед хлопцем якимись документами, він нахабно нагадав йому про відсотки, дав зрозуміти що йому байдуже до його проблем, і наче перегукуючись із громом своїм басистим голосом, погрозив відібрати будинок.
Після такого спілкування завжди врівноважений, та стриманий Вадим вже істерично шукав торбину для свого бутерброду: «Та куди ж вона запропастилася?».
- Хто це приходив? – долинув раптом голос із спальні.
- Це сусід, люба! Нагадав що у Макса з нашої зміни сьогодні День Народження. – і в поспіху, так і не знайшовши торбинки, Вадим взяв зі столу листок газети, та замотавши у неї свій обід зазирнув до спальні – Він пропонує привітати Макса перед спуском у шахту. Ти ж його знаєш, мила, він завжди щось вигадає.
І Вадим підійшов до лежачої на постелі дружини, та ніжно її поцілував. «Будь обереж…» - хотіла щось сказати дружина, але несподівано вона боляче скривилась та забилась в судомах. ЇЇ очі закотились, пальці рук і ніг напружено зігнулись і тіло затріпотіло, неприродно вигинаючись. Стрімголов підбігши до нещасної, Вадим почав рятувати від мук кохану, спромігшись дати їй якусь пігулку. На шум вибігла із дитячої кімнати теща, тримаючи на руках немовля: «Що знову?». Та Вадим у відповідь лише змучено закивав, спостерігаючи як дружина вже приходить до тями:
- Я більше так не можу. – зі сльозами на очах промовила хвора.
- Ні, не кажи – втішав чоловік дружину – ти витримаєш, скоро все закінчиться. Ось виділить нам держава гроші на операцію, докладемо ще ті, що зібрали із проданих речей, та кредит – і ти вилікуєшся. Обов’язково видужаєш, я тобі це обіцяю. Ти мусиш, заради нашого сина. Чуєш? Я люблю тебе, понад усе люблю! Це я не витримаю, якщо ти…не дай Боже. Все буде добре. Лише не здавайся, чуєш?
Ну все, я побіг, бо запізнюсь. – і він поцілував ще й свого сонного сина, та вийшов з будинку.
Цілий день важко добуваючи чорну гірську породу, серед вугільної, темної пилюки Вадим шукав той промінчик світла, що допоміг би подолати проблеми:
- Федорович, я віддам обов’язково. Бо ж якби не кредит…Відсотки ще до того ж набігають.
- Вадиме, та я дав би, ти ж мене знаєш, але тиждень лише як дочку заміж видав, усе пішло на весілля. Вибачай. – виправдовувався колега, сідаючи обідати.
- У кого ж ще можна позичити? У того хрестини, в іншого весілля, а ті самі вже на мілині. – бідкався Вадим, не поспішаючи діставати свій обід - І за що Бог мене так карає? Нехай вже я захворів би, а то моя люба…Триклята ця хвороба, підступна – почала після родів прогресувати.
- Бог не карає – він є любов. – обізвався інший колега. Він лише допускає хвороби. Якби ви прийшли до Нього, то такого не було б. – почав він свою проповідь.
- Слухай ти, святоша, я тебе точно приб’ю! – не стерпівши, накинувся на хлопця Вадим - А коли моя дружина мало не вмерла від втрати крові після родів, бо моєї для неї було мало, а ти не хотів здати,(хоча у нас однакова, рідкісна група) – кричав він на нього, тримаючи за куртку – Не хотів, бо вам заборонено вірою, то це що теж Бог тобі шепнув не допомагати?!
Інші чоловіки-колеги обступили Вадима, вгамовуючи:
- Тихо. Відпусти його. Ось так. Заспокойся, і сідай обідати.
- Не хочу, не має апетиту.
І Вадим навіть не вийняв свій бутерброд.
А ввечері його знайомий юрист, з контори, повідомив, що зі столиці прийшла відмова що до прохання виділити грошову допомогу на операцію дружині:
- … пояснили, що бракує коштів, і вони не єдині такі у черзі…Може ще до благодійних фондів спробувати?
- Та вже писали, але надії мало. Нам прямим текстом сказали, що в першу чергу люди відгукуються, дивлячись на малих дітей. А для дорослих, нажаль…- поник Вадим, втрачаючи надію.
- Ось візьми. – на останок простягнув юрист стопку купюр – Я чув що на тобі кредит за два місяці висить. Це все чим я можу допомогти. Тримайся.
Та бідолаха вже не радів можливості погасити борг перед банком. Він сухо подякував і побрів на зупинку, чекати останній автобус, бо затримавшись з юристом, попередній рейс пропустив, і колеги його вже пороз’їжджались. Важко переставляючи стомлені ноги Вадим прийшов на безлюдну зупинку.
Раптом, хтозна звідки, гучною компанією до зупинки підійшли троє юнаків - явно, що з того самого прошарку суспільства, в якому панує жорстокість, грубість і розбій.
- Дядя, вогнику не знайдеться?
- Не курю. – відповів Вадим.
- А чому так, здоровий образ життя?
- Замовкни!
- Що? – набундючившись, впритул підійшов один.
- Та пішов ти! – відштовхнув Вадим хлопця.
І юнаки наче оскаженіли. Вмить на бідолаху налетіли всі троє, як круки на падаль. Хоч у Вадима руки були мужні, та проти стальної труби і ножа сили виявились нерівні. Закривши обличчя руками Вадим, під супровід грому терпляче рахував їхні удари ногами об його тіло, не маючи сили підвестись. Він розумів, що вони забирають мобільний, і ті гроші, за які міг бути погашений хоча б борг перед банком, але нічого вдіяти не міг. А потім все стихло. Хлопці втекли, залишаючи Вадима самого під темним небом.
І пішов дощ, потоками розмиваючи на обличчі чоловіка червону кров.
Помаленьку підвівшись, знесилений і мокрий Вадим підійшов до краю пустої дороги і подивився на високий кар’єр. Він раптом уявив ту легкість, з якою може відійти від усіх цих проблем, віддавшись обіймам глибокої тиші та забуття. А там і невдовзі зустрінеться зі своєю милою – без операції їй не довго лишилось. Він переліз через перила огорожі і став на край обриву, закрив очі, відвів у сторони руки і… І несподівано почув позаду нявкання.
Стрепенувшись, чоловік озирнувся і на зупинці побачив кота, що мордою тицяв у його сумку. А поряд перевернутою лежала картонна коробка, прокинувшись, з якої і виліз чотирилапий. «Зголоднів?» - взяв на руки Вадим замурзаного, закуйовдженого кота, але з кулоном на шиї у вигляді котеняти з ангельськими крилами, що висів на ремені. Одразу ж по цьому приїхав автобус.
Сидячи з тваринкою у напівпустому «Богдані» Вадим, не звертаючи уваги на допитливі погляди пасажирів, що витріщались на його забруднений мокрий одяг, дістав свій обід і дав голодному котові. А газету взяв у руки аби обітертись, та раптом на зім’ятому листі помітив оголошення про те, що того хто знайде породистого кота, з ексклюзивним кулоном у вигляді янгола-котеняти, і поверне за вказаною адресою, того чекає винагорода. Він уважно прочитавши ще раз, запам’ятав адресу і ніжно притис до себе нявкотливого.
За два дні Вадим вже стояв на подвір’ї великого, заможного маєтку, чекаючи доки винесуть обіцяну винагороду – хоча б за один місяць борг віддасть, а там як буде. Тут підкотив шикарний мінівен, і з нього вийшла старших років жінка. Та побачивши Вадима, вона чомусь розплакалась і швидко зайшла у дім. «Син у неї, такий же як і Ви літами. – пояснював Вадимові охоронець передаючи винагороду – Але він тяжко хворий, серце слабе. Шукають донора, та де ж його так швидко візьмеш – не щодня ж потрапляють в аварію…ще й з такою рідкісною групою крові.» – і охоронець назвав ту саму групу крові, яка була у Вадима, та у його колеги-проповідника. «Ось так воно – гроші є, та донора не має. А хлопцеві дають ще два, три місяці максимум.» - закінчив свою розповідь охоронець.
Тієї ж миті у голові зневіреного Вадима зародився жахливий план: «Проведи мене до своїх господарів, я здається можу їм допомогти.» - попросив він охоронця. І за годину він вже підписав угоду, за якою у випадку представлення ним донора, батьки хворого забов᾿язувались взяти на себе усі витрати і клопоти щодо проведення операції та реабілітації Вадимової дружини. Той план настільки засів у свідомості відчайдухи, що він перенишпорив усі необхідні сайти в мережі інтернет, відвідав відповідну лікарню задля консультації, і чомусь так дивно став дивитись на свого колегу-проповідника. Колючи брили чорної вугільної маси Вадим не один раз, наче навмисно, створював небезпечні ситуації біля нього, хоча постійно твердив що це випадковість. А того рокового дня «проповідник» і зовсім не з’явився на своє зібрання, аби помолитись Богові. І лише Вадим знав де він.
Купивши у найближчому кіоску свіжий випуск «Газети по-українськи», Вадим зосереджено стояв біля проїжджої частини двохсторонньої траси і набравши номер телефону заможної родини, промовив : «Я знайшов вам донора. Присилайте швидку, доки ще б’ється серце. Двадцять другий кілометр, біля готелю. Поспішіть.» І зі швидкістю блискавки він кинувся під колеса авто, що мчав на повному ходу.
Метушня, гул і крики витали довкола. А Вадим нерухомо лежав на чорному асфальті, під чистим небом, без дощових хмар, і тримаючись за область серця шепотів: «Заради життя, не зупиняйся.» Це були його останні слова.
А в той момент колега-проповідник сидів біля постелі хворої Вадимової дружини і розмовляв: «Справиться твій чоловік у місті, привезе ті гроші, які йому сьогодні обіцяв дати новий спонсор, і ви поїдете за кордон на операцію. Знаєш ми з ним останнім часом знайшли спільну мову. Ось він попросив мене приглянути за тобою, і я прийшов.»
Минув рік. Симпатична молодиця, з малюком на руках підійшла до могили, поклала ніжні квіти і прошепотіла, ковтаючи сльози: «Ось тут, синку, спить твій тато.» А піднявши голову вона побачила як на цвинтар зайшли старша роками жіночка, і її дорослий син, в грудях у якого билось серце Вадима.
автор Бугрим О.
допомога в редагуванні Кіфа А.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434996
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.07.2013
Зістариться папір, і пожовтіє фото
Та пам’ять не згасає.
Пройде це покоління,
Останнім бачачи героїв -
Історія ж проте запам’ятає.
Неначе ми про козаків,
Хтось прочитає дітям
Про наших тат і дідусів,
Осиротілих малюків
І сльози овдовілих матерів.
Війни відлуння пронесеться,
Концтабори озвуться ехом
Свій відголос подасть Хатинь
А завершить симфонію сумну
Крик у Бабинім яру.
Та стихне все умить –
Як лиш закриють книгу,
Весь біль, що ранив душі
Усе, що пережите наяву
Сховається за пам’яттю.
І дай нам Боже, щоб не повернулось
Й боронь нам забувати
Героїв, страждаючих за мир,
Що нашими батьками й дідусями звати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2013
Я можу сміятись, та вмію і щиро
Плакати вмію, але перед кимось не смію
Сумую, коли одиноко; в гурті радію
Аби не дізнались про нездійснену мрію.
Та маски давно перестала носити
Я просто мовчу, аби не говорити.
Не хочу брехати, і не люблю хитрувати
А правду ж бува немає сенсу казати.
Хто не розуміє твоє мовчання,
Тому й слова твої невтямки
Кому байдужі твої бажання,
Той не почує крику прохання.
Гукай, хоч і лопни – байдуже
Не надривайся даремно, мій друже;
На дотик вони не відчули
Тим паче на відстані – наче щось чули.
І пліткують нехай досхочу
Поглядаючи на нас щомиті -
Заздрять, що не можуть як ти
Із пів слова людей розуміти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434485
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2013
Щоб це такого утнути
Аби не змогли нас забути,
Життя щоб дарма не минуло
Тінню німою не промайнуло?
На Еверест сміливо піднятись,
Чи до глибин морських нам дістатись?
А може у літньому взимку ходити,
Чи пів життя не говорити?
Все значно простіше - навчіться любити.
По-справжньому, щиро, відверто
Вічно любов буде жити
Вона не зникає зі спогадів вперто.
Забудуть обличчя, та слово не зможуть
І серця тепло не забути
Стерти із пам᾽яті можна добро
Але не ті зміни, що робить з тобою воно.
Зміни чиюсь думку й тебе не забудуть
Душу лікуй – пам’ятатимуть вічно
Можна і знищити – біль пригадають
Та серед любові печаль забувають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433871
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2013
Босоніж по пустині
По розпеченій долині
З біллю в серці, спека у душі
Перед очима підступні міражі.
Та досить вже, досить!
Неначе малеча, мрія голосить
Надія і та, навколішки впала
Віра від спраги й собі заридала.
Та краще б в безодню спуститись –
Знав би що марно чекати світанку
Чи б у раю вже душі опинитись
Там спокій - так вчили ще змалку.
Та неможливо сховатись в печалі
Трикляте кохання радість дарує
Підсолоджує сльози солоні
Поцупивши спокій, нагло вирує.
І не напитись, бо спрагла можливість
Пустелею стелиться шлях до зірок
Та міражами кохання ще манить
І я безнадійно роблю таки крок.
Чи довго блукатиму мов навіжений?
Прагнучи щастя краплинку ковтнути
Неначе той пес, старий і скажений,
Вп’ялось кохання – не можу забути.
І сонце пустельне надію спалило
Зів’яла вже мрія від спеки тяжкої,
Та справжню любов ніщо не убило
Бо неможливо позбутись такої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433831
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2013
Де щастя живе, що радість дарує?
Де фею знайти, що його начарує? -
Запитала я в мами, що читала казку
Вона лише мовчки подарила ласку.
Де щастя живе? - запитала у друга
Він усміхнувшись подав свою руку.
В закоханих теж запитала:
Дивись - вона ніжно його цілувала.
Облиште – озвався вельможа –
Щастя у кількості грошей!
Неправда, усе це не так, –
Знедолений мовив жебрак –
Радість дивитись на захід сонця.
Ні, головне щоб було здоров’я –
Озвався каліка, шкутильгаючи мимо -
Щоб тіло твоє не боліло.
Щастя це молодість! – крикнув хлопчина
І гора цукерок – підказала дитина.
Це ніжки маленькі, що стукають в лоні -
На животик жінка поклала долоні.
І служитель церкви проходив мимо –
Щастя – як біль відлітає незримо,
Це віра, любов і надія
Коли із попелу воскресає мрія…
Де щастя живе,що радість дарує?
Мудрець відповів, що зветься Життя:
Щастя – цінностей людських дитя,
Твоє серце, твоя доля цей дім будує,
І тобі обирати що в нім запанує!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2013
Палахкотіла свічка під куполом старого храму
Перед престолом навколішках юнак стояв
Під спів церковний молодого хору
Тремтячий голос молячись благав:
Прости,та перед нею я безсилий
Без неї серце завмирає.
Ангел Твій скидає крила
Кохання ради більше не літає.
Карай - нехай я втрачу вічність,
Життям людським я спотикатимусь до краю.
Земний пізнаю біль заради пари літ любові
Дозволь…Свідомо обираю.
Нехай і місяць, день, чи навіть і годину,
Але дозволь кохану обійняти
Не хочу я без неї жити.
Не можуть крила вже літати.
І покотилася сльоза, віск на руки капав
І загриміло в небесах - ангел, молячись, заплакав.
Пронеслась блискавиця, біля храму впала
Отримав відповідь юнак, коли свіча вже догоряла.
І вийшов ангел з храму, ступаючи босоніж по землі
І скинув плащ тоді як дзвони залунали
Він вже звичайним юнаком зникав у далині
А поруч із плащем крила білі впали.
Хтось скаже що дарма,
Напевне той, хто ще ніколи не кохав.
А хтось лиш сумно усміхнеться –
Хто від любові без крил у вись злітав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433707
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.06.2013