| Сторінки (2/105): | « | 1 2 | » |
ДЕ ЦІЛУВАЛИ СТЕП КУРГАНИ
Світ ловив мене, але не спіймав
Автоепітафія Григорія Сковороди
Де цілували степ кургани,
В траві обличчям, горбуни,
Де зчаста били в барабани
І пил клубили табуни,
Воли на рогах колихали
Мандрìвне сонце чумака,
Журбою патока лягала
Від чаду ватри з кізяка,
Де кам'яні дрімали баби,
Що вічності здолали тлін,
Ночами де збирались жаби
До ніг пласких їх, на уклін,
Я прокрадався до Азову:
Стогнав невтомний суховій,
На південь йшов я, босоногий
За долі покликом і мрій,
Чебрець топтав, брав у долоні,
Нічліг знаходив, хліб, води -
Я був нащадком мимоволі
Григорія Сковороди,
Я гриз його благословенний,
Священний, кам'яний сухар,
Та всесвіту батьківські землі
До мене він пройшов, як цар;
Ваблива перед ним мережа
Міняла марно кольори -
Мене ж лякали дум бентежних,
Життя свободного вітри.
Вражає величчю вершина
Щасливих помислів його -
Мені даруй же піснь пташину
І степу батьківське крило,
Твої для того й сяють зорі -
Як шлях земний увесь пройду,
Щоб тіло цвинтар упокоїв
У степі цім, яким я йду...
30-31.12. 2024
© Тетяна Даніленко
Свідоцтво про публікацію: №0047152020250101
© Тетяна Даніленко, 2025
Ілюстрація - картина І.К.Айвазовського "Український пейзаж з чумаками при місячному світлі"", 1869
ГДЕ ЦЕЛОВАЛИ СТЕПЬ КУРГАНИ
Мир ловил меня, но не поймал.
Автоэпитафия Гр.Сковороды
Где целовали степь курганы
Лицом в траву, как горбуны,
Где дробно били в барабаны
И пыль клубили табуны,
Где на рогах волы качали
Степное солнце чумака,
Где горькой патокой печали
Чадил костер из кизяка,
Где спали каменные бабы
В календаре былых времен
И по ночам сходились жабы
К ногам их плоским на поклон,
Там пробирался я к Азову:
Подставил грудь под суховей,
Босой пошел на юг по зову
Судьбы скитальческой своей,
Топтал чебрец родного края
И ночевал - не помню где,
Я жил, невольно подражая
Григорию Сковороде,
Я грыз его благословенный,
Священный, каменный сухарь,
Но по лицу моей вселенной
Он до меня прошел, как царь;
Пред ним прельстительные сети
Меняли тщетно цвет на цвет.
А я любил ячейки эти,
Мне и теперь свободы нет.
Не надивуюсь я величью
Счастливых помыслов его.
Но подари мне песню птичью
И степь - не знаю для чего.
Не для того ли, чтоб оттуда
В свой час при свете поздних звезд,
Благословив земное чудо,
Вернуться на родной погост.
1976
Арсений Тарковский
Цікаві відомості:
Тарковські та Україна - UAHistory
https://uahistory.com/topics/famous_people/5100
Арсеній Тарковський: «Родною землей для меня всегда была земля украинская…» — З перших уст
https://www.zpu.kr.ua/shche/istoriya/1316-arsenij-tarkovs-kij-rodnoyu-zemlej-dlya-menya-vsegda-byla-zemlya-ukrainskaya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2025
МОРСЬКА МУШЛЯ
Немов Шекспір, довірюсь монологу
Тій мушлі, що ховалася в землі:
Ти слугувала морю молодому -
Його звучання поверни мені.
Ні, древній череп не взяла б я в руки,
В нім вічний сум, страждань земних тавро,
У мушлі ж ніби воскресають звуки,
В глибинах моря сховані давно.
Як келія ченця, дала притулок
Розмовам хвиль і шепоту вітрів,
Благанню кораблів, вже затонулих,
І їх колись яскравих прапорів...
О мушля мòя, голос твій провісний
Хотіла б в серці зберегти моїм,
І сіль морів, і всі людськії пісні
Зібрати під крилом твоїм крихким.
І серед гомону почути милий
Дитинства гомін в мушлі чарівній.
Хай буде так! Він навіть в домовині,
Здолавши смерть, звучатиме в мені...
Нехай твій келих звуки розливає -
Я питиму ті спогади, як сни,
І тішать хай мене і розважають
Приховані чаклунства давнини...
9.10.2023
© Тетяна Даніленко
Ілюстрація - картина Дениса Саражина
МОРСКАЯ РАКОВИНА
Я как Шекспир, доверюсь монологу
в честь раковины, найденной в земле.
Ты послужила морю молодому,
теперь верни его звучанье мне.
Нет, древний череп я не взял бы в руки.
В нем знак печали, вечной и мирской.
А в раковине — воскресают звуки,
умершие средь глубины морской.
Она, как келья, приютила гулы
и шелест флагов, буйный и цветной.
И шепчут ее сомкнутые губы,
и сам Риони говорит со мной.
О раковина, я твой голос вещий
хотел бы в сердце обрести своем,
чтоб соль морей и песни человечьи
собрать под перламутровым крылом.
И сохранить средь прочих шумов — милый
шум детства, различимый в тишине.
Пусть так и будет. И на дне могилы
пусть все звучит и бодрствует во мне.
Пускай твой кубок звуки разливает
и все же ими полнится всегда.
Пусть развлечет меня — как развлекает
усталого погонщика звезда.
Белла Ахмадулина
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2025
СКАЗАНЕ ПІД ЧАС БОМБАРДУВАННЯ
В тій давнині, у тих часах умовних,
чим був я - може, зіркою, хто зна?..
Чаклунством не пробуджений любовним -
алгетський камінь*, чистий, як вода?
Відкуплений у вічності коханням,
народженням був вилучений з тьми.
Людина я! І це моє зізнання
хотів співати я перед людьми.
Я, мудрий і обізнаний в мистецтвах,
у день той** крикнув: Земле ти моя!
Даруй хоч тінь від кущика на серце -
то буде милість захисту твоя!
Там, в небесах, не схильний до затримки,
націлений блискучий окуляр,
щоб я пізнав беззахисність хвилинки,
яку зупинить перпендикуляр.
Я майже весь в загибелі обіймах,
задуху вже моя відчула плоть -
опам'ятайся, учень божевільний,
убивчої прямої не проводь!
Людина я! Горить коштовний пломінь
в душі моїй! О ні, не хочу я
Згоріти! Я - алгетський камінь,
Господь, не дай згоріти як свіча!
І віддалилось гуркотіння смерті,
і дихав кущ, і я під ним лежав,
і ангел*** у своєму милосерді,
убогості моєї не прийняв.
І в світ оцей, де пахло і жовтіло,
співало і осяявало путь,
своє врятоване я виніс тіло,
його родиму, жалюгідну суть.
Заплакав я, близький всьому живому,
зітхаючий, тримтячий, сам живий.
О, величе молитвеного слова,
вмісти в собі і лепет мій низький!
Я бачив і велике, і самотнє
своє обличчя. З полум'я того
себе я виніс, як дитя господнє,
як тінь живу продовження свого.
Не за свою молився довговічність
у ту хвилину, в темній німоті -
а за людське, дароване навічно,
що випадково мешкало в мені.
І вижило воно. І над водою
стояв я довго. Я втомивсь тоді.
Хотілось стати хмарою, травою,
алгетським чистим каменем в воді...
5-6.01.2025
© Тетяна Даніленкo
* Алгет - річка, що тече по території Алгетського національного парку в Грузії
** день, коли ЛГ потрапив під бомбардування
*** Ангел, який забирає душу померлого
(коментарі мої)
Ілюстрація - картина львівської художниці, яка працює під псевдонімом Kinder Album
СКАЗАННОЕ ВО ВРЕМЯ БОМБЕЖКИ
В той давности, в том времени условном
что был я прежде? Облако? Звезда?
Не пробужденный колдовством любовным
алгетский камень, чистый, как вода?
Ценой любви у вечности откуплен,
я был изъят из тьмы, я был рожден.
Я — человек. Я — как поющий купол,
округло и таинственно сложен.
Познавший мудрость, сведущий в искусствах,
в тот день я крикнул:
— О земля моя!
Даруй мне тень!
Пошли хоть малый кустик -
простить меня и защитить меня!
Там, в небесах, не склонный к проволочке,
сияющий нацелен окуляр,
чтобы вкусил я беззащитность точки,
которой алчет перпендикуляр.
Я по колено в гибели! По пояс!
Я вязну в ней! Тесно дышать груди!
О школьник обезумевший! Опомнись!
Губительной прямой не проводи!
Я человек! И драгоценен пламень
в душе моей!
Но нет, я не хочу
сиять заметно!
Я — алгетский камень!
О Господи, задуй во мне свечу!
И отдалился грохот равномерный,
и куст дышал. И я дышал под ним.
Немилосердный ангел современный
побрезговал ничтожеством моим.
И в этот мир, где пахло и желтело,
смеркалось, пело, силилось сверкнуть,
я нежно вынес собственного тела
родимую и жалостную суть.
Заплакал я, всему живому близкий,
вздыхающий, трепещущий, живой.
О высота моей молитвы низкой,
я подтверждаю бедный лепет твой.
Я видел одинокое, большое
свое лицо. Из этого огня
себя я вынес, как дитя чужое,
слегка напоминавшее меня.
Не за свое молился долговечье
в тот год, в тот час, в той темной тишине
за чье-то золотое, человечье,
случайно обитавшее во мне.
И выжило оно. И над водою
стоял я долго. Я устал тогда.
Мне стать хотелось облаком, звездою,
алгетским камнем, чистым, как вода.
1947
Белла Ахмадулина
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030278
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2025
БАБИНЕ ЛІТО
Здається, літо не пішло -
Воно за осінь зачепилось,
Для нас в крамницях зберегло
Щедрот своїх забутих милість...
Взяло у назву силует
Від спеки літньої і волі,
І недописаний сюжет
Про непросту жіночу долю.
У днях осінніх промайне
Опалим помаранчем листя,
Вогняним променем блиснè
В своїй дрімоті золотистій.
Так жінку може теж знайти
Кохання пізня нагорода
І відродити спів весни
Яскравим почуттям недовгим.
Цього коротка щастя мить
І ненадійна і мінлива,
Та багатьох вартує літ,
І тільки восени можлива...
22.09.2024
© Тетяна Даніленко
Ілюстрація - картина американського художника
Edward Alfred Cucuel
БАБЬЕ ЛЕТО
Нет, лето вовсе не ушло –
Оно за осень зацепилось
И всей земле преподнесло
Щедрот своих забытых милость…
назвалось оно вослед
Жаре своей, беспечной воле,
Как не сложившийся сюжет
О несчастливой бабьей доле.
Оно мелькнёт в осенних днях
Опавших листьев позолотой,
Сверкнувшей в солнечных лучах,
И вновь прикроется дремотой…
Вот так и к женщине придёт
Любовь нежданною наградой,
И напоследок зацветёт
Букетом ярким листопада.
И так недолог счастья миг,
Так призрачен и ненадёжен,
Но стоит долгих лет иных,
И только осенью возможен…
09.10.2021
© Тетяна Даніленко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2025
Коли цвіте нікотіана
Коли цвіте нікотіана,
Неначе світить із туману
Яскрава зірка чарівна,
Бліда у пристрасті таємній,
Здається, підкорИть вона
Усе на світі владі темній.
І ви, якщо удвох тоді,
І сяють поряд з вами очі,
Як втаємничені вогні,
Як зоряної привид ночі,
І голос любий поряд чути,
Кохання сповнений отрути,
Він - найчарівніша омана...
То поспішайте геть від чар,
Вони сильніш з усіх примар,
Коли цвіте нікотіана!
Коли цвіте нікотіана,
Все обіч сповнене обману,
Таке затишшя рокове...
В нім зріє наче божевілля,
Де береже підступна хвиля
Своє мовчання гробове.
Ось, ось нахлине звуків рій
І стрепенеться думка птахом,
Засяє в темряві отій,
Де спогад йде таємним шляхом,
Неначе приятель раптово
Сторінки перегорне знову
Давно забутого роману, -
О, якщо прагнете спокОю
То не торкайтесь їх рукою,
Коли цвіте нікотіана...
05.03.2023
© Тетяна Даніленко
Ілюстрація - картина "Сад в цвіту". Клод Моне. 1866
На цей вірш створена пісня, музика та виконання НМ ОКТАВА. Авторські права належать Тетяні Даніленко. Запрошую послухати:
https://oktava.me/song/66f82bbd6d1ec952dfcaa28a
Impromptu
Когда цветет никотиана
И точно светит из тумана,
Как будто падшая звезда,
Вся бледная от тайной страсти,
Все вкруг становится тогда
Покорно непонятной власти.
И если вы тогда вдвоем
И возле вас сияют очи, –
Горя таинственным огнем,
Как отраженье звездной ночи,
И голос милый вам звучит,
Как будто в тишине журчит
Струя волшебного фонтана,
Бегите прочь от этих чар,
Они зажгут в душе пожар,
Когда цветет никотиана.
Когда цветет никотиана,
Всё, всё тогда полно обмана,
Опасна ночи тишина,
Как то затишье роковое,
Когда коварная волна
Хранит молчанье гробовое.
Вот-вот нахлынет звуков рой
И встрепенётся мысль, как птица,
И вспыхнет в темноте порой
Воспоминания зарница,
Как будто неизвестный друг
Страницы развернёт вам вдруг
Давно забытого романа, –
О, если дорог вам покой,
Не прикасайтесь к ним рукой,
Когда цветёт никотина.
1899
Леся Українка
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2025