| Сторінки (1/38): | « | 1 | » |
Сірим маревом ллє зима.
Лихоманить вогнем страх.
Якщо ти живеш недарма,
Скільки правди в твоїх днях?
Скільки щастя забрав сум?
Скільки кроків зібрав плай?
Обіцяв берегти красу.
Залишався один - хай.
Говорив, що віки - мить.
Гнав по колу вітрів шал.
Брав за фарбу небес блакить
Та світанки дощем втішав.
Вільним пісням давав життя.
Сіяв тіні немов тавро.
Та втомився від забуття,
Від брехні, що бруднить рот.
Помічав у собі бруд
Гамував у душі злість.
Був такий же, як я - Брут.
Не володар. Лише гість.
Від тепла потечуть сніги,
Якщо ти побратим вогню.
Ми ж з тобою не вороги.
Я так само служу дню.
Ми зустрінемось між колон.
Там, де досі бринить сміх.
Якщо смерті порвеш полон -
Значить, брате, пробач їх
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2025
Корабель вже поплив, бо на палубі стало затісно.
Що ж, спасибі йому за знання, що не вивчиш із книг.
Ти спитаєш “Шкода?” Я відверто погоджуся “Звісно”.
Бо мий час вже минув і я знову до нього не встиг.
Ось і випала ніч. Всі заснули в обіймах Морфея.
Та не спиться мені. Як мара біля дому застиг.
Я турбую ізнов мирний спокій нічної алеї,
Щоб зустріти свій час, до якого я знову не встиг.
Я у тиші стояв і слова на губах кам’яніли.
Я просив. Я благав, щоб віддали принаймні на миг
Золотий листопад, у якому ще не догоріли
Ми з тобою удвох. І наш час, до якого не встиг.
Та ніхто не віддав. Тільки небо давило на плечі.
А в знайомих очах був відтінок байдужості криг.
Я на щастя, не звик до захланних обійм холоднечі
Де ховається час, до якого укотре не встиг.
І тоді я пішов, відкриваючи світові спину.
І дві лінії сліз, як в дитинстві зросили лице.
Боже, дай їм добра. В першу чергу тому, хто покинув.
Бо мій час вже минув. Я тепер йому вдячний за це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2025
Попіл
Піднімається знов над усім, що безслідно згоріло,
Заглушає хурдигою стогін тремтячого тіла.
Завтра тут зазвучать незнайомі розлючені фрази.
Відразу.
Попіл
Набивається чорним піском у твої чуйні вуха.
Неможливо терпіти, проте, він наказує “Слухай”.
Неможливо сховатись, проте утікай без оглядки.
Все в порядку.
Попіл
Засипає, як сніг наші рани від краю до краю.
Якщо пройдемо повз - то навряд чи себе упізнаєм.
Якщо знову мовчатиме разом - нас видадуть звуки
І руки.
Попіл
Він полює на сенс, він заповнює марністю простір.
Він у кожному з нас від шаленства до повної млості.
Пригадай, що було. Я скажу тобі, що з нами стало.
Так мало.
Попіл
На розкиданих рештках блукають загублені діти.
Варто лиш догоріти - навряд чи хтось з наших помітить,
Як нам вийти з вогню бракувало і сили, і духу.
Слухай.
Попіл
Він пробачить усе. Навіть те, в чому досі вагаюсь.
Я спалю всі твої кораблі, я тобі присягаюсь.
І минуле на кілька секунд, але повністю чесне,
Воскресне.
Попіл
Хто у грудень пішов, той ніколи назад не вернеться.
І, колись безнадійний, ланцюг тепер з легкістю рветься.
Що ж, лети в своє небо, мій звільнений птах синьоокий.
У спокій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2025
Не варто читати їх книги. В них сенси - одна маячня.
Нехай тобі щиро не терпиться правди, на виході буде брехня.
Але ж, якщо хочеться істин - пливемо, рубайте кінці!
Мені досі важко збагнути чому про кохання говорять мерці?
Ти більше нагадуєш привид, що хоче помститися всім.
Скажи, хто привів до оселі святих? Чому їх не вісім, а сім?
Обмий їхні втомлені ноги і двері для них відчини.
А після - спитай як же вийшло, що правді нас змалечку вчать брехуни?
Сьогодні - безхмарна погода. Дивись, як вітрила шумлять.
Ми скоро побачимо бажаний берег. Ще кілька годин і земля.
Забудь про звучання молитви. Тут мова прибою і птиць.
Якщо ти волієш дізнатись про вірність - зійди і спитай у блудниць.
Чомусь нас вважають богами. Тобі вже будують вівтар.
Не варто бездумно хапати дари. Від них відчувається гар.
Навіщо в руках твоїх пуга? Це надто приємно для них.
Не треба питати куди нам іти. Я шлях уточнив у сліпих.
Дорога все важче і важче. Десь поруч відчутно гримить.
Не думай, що ти будеш першою бо тут ішли сміливіші, ніж ми.
Мені часом дуже тривожно без черги жахливих вістей.
Якщо хочеш бути безмежно щасливою - просто дивись на дітей.
І ось, ми на місці. Голгофа. Її ти впізнаєш завжди.
Куди б ми удвох не тікали з тобою, нас вперто тягнуло сюди.
То ж не випадай із ефіру. Побільше яскравих світлин!
Ти довго шукала дорогу до раю. Тепер це дванадцять хвилин.
Нарешті, питання закриті. Ми гонимо коней учвал.
Я прошу зізнайся чому всі мовчать? Коли ми покинули бал?
І звідки в руці моїй шпага? Я надто бездарний боєць.
І хто мене змусив вдягнути на голову свіжий і гострий вінець.
Дивись, як навколо прекрасно! Ми борг їм віддали сповна.
Вони дали чашу, наповнену кров’ю, яку ти допила до дна.
Вони говорили “Героїв породжують злісні часи”.
А я лиш просив- якщо будеш спасати, то вічність від себе спаси.
Не варто читати їх книги. Вони не потраплять в тираж.
Нехай тобі щиро не терпиться правди, вона лиш звичайний міраж.
Не думай, що ми тут надовго. В нас часу мізерний запас.
Із нами в фіналі залишилось те, що одвічно ховалося в нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2025
Ти шукала мене усюди, крім запиленої старої полиці,
Там - дитячі казки, що втомившись, ідуть спочивати.
Де усім королівством зі сміхом керують розумні вар’яти.
Де харциз переміг, а герою - лише помирати.
Де мене і тебе вже навряд чи можливо зібрати
По слідах, по дзвінках, по столицях.
Колись дуже давно нам хотілось мовчати і чути
Пісню вітру і хвиль, що в ранковій тиші бурмотить океан,
Для таких ось як ми, заблукалих та впертих прочан,
Що потрапили разом в один, ледь помітний сталевий капкан
І дізнались тепер на що вартий раптовий обман.
Він скріпив наше право не бути.
Пам’ятаєш, як ти любила писати мені - “Вовк”?
Я відкривав очі, повертаючись з дивного сну до тіла,
Де я був чи твоєю другою тінню, чи віддавав тобі свої крила
На сходах у Львові, де сходинки несамовито скрипіли.
І я би встав на коліна, якби раптом мене попросила.
Та тільки який тепер з цього толк?
Кажуть, що це буде занадто затяжна зима.
Я здам колоду. Виявиться, що всі карти биті.
І ми, як Іван-дурник, що продовжує носити воду в ситі,
Зробимо вигляд, що серця, як і раніше, будуть відкриті.
Заходьте, мовляв, гості дорогі. Лазня натоплена, столи накриті
Я вчора стукав у них. Виявилося - дарма.
А час мине. Він не злий. Просто нищить сліди.
Ти будеш цілувати когось, як Герда нетямущого Кая.
Я бігатиму в нічному лісі, шукаючи за запахом когось зі зграї.
Напевно, я тобі обов’язково колись про це почитаю,
Якщо ми зустрінемося на тому самому землі краї
Серед тих, хто колись нас лишив назавжди.
А поки свічка тліє і є ще про що помовчати,
Давай, я одягну тебе в сплетену з нових віршів безрукавку.
Ти будеш грати мені на сопілочці, як Лукашу мавка.
Мені крила пом'яли. Сьогодні в метро надто людно і давка.
Вибач, але в якомусь серпні я поставив на кін. Не зіграла ставка.
Боюся, занадто багато доведеться віддати
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039904
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2025
Я здавна прикутий до скелі
Я сплю, щоб не бачити днів
Й тебе. Ти приходиш у сні,
Як квітнуть вночі асфоделі.
Вода має приторний смак.
Колись, він здавався смачнішим.
А наші розмови - тепліше.
Коротше, суцільний бардак.
Лишаю її на постелі.
Хриплю їй “Бувай, наберу”.
Вона також любить цю гру,
Як квітнуть вночі асфоделі.
У келихах темний коньяк.
І я маю те, що їй треба.
В нас спільні гріхи і потреби.
Хоч, ми не знайомі. Ніяк.
Як хочеш - проводь паралелі.
У світі ніщо не нове.
Чому ж мені крик душу рве,
Як квітнуть вночі асфоделі?
Я в біса порвав свої зв’язки.
Сиджу, ось, і тильки хриплю.
Давай свою біль, утоплю.
Ковтай і настане розв’язка.
Хтось зник, як міраж у пустелі.
Хтось зрадив, як істинний друг.
Пиши, що завгодно - зітру,
Коли відцвітуть асфоделі.
Почуєш, як вляжеться шум.
Вогонь заслабкий перед словом
І я присягаюся знову -
Про тебе я не напишу.
То хто я, в цій дивній новелі?
Де сенсу нема в боротьбі,
Бо брешеш самому собі.
Я скеля? Ланцюг? Асфоделі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2025
Не варто мене розуміти, якщо не занадто чутка.
Навіщо ти вперто блукаєш в пітьмі, як поруч моя рука?
Як міцно аркан на шию - то знаєш куди буде крок.
Але, якщо знову ти хочеш летіти - навіщо давала зарок?
Мене називали Іуда. Я пристрасно їх цілував.
Навіщо ти сліпо довірилась їм? Їх клятви - звичайні слова.
Що довші нічні посиденькі - то тихше звучання сердець.
Навіщо ми разом вступили у гру, в якій очевидний кінець?
Для мене нестерпна байдужість. Я знаю коли і кому.
Якщо тобі раптом огидна свобода - будь-ласка: батіг і хомут.
Що більше безглуздих повторень, то менше поваги Отцю.
Навіщо ти міцно стискаєш замок? Мене не тримає ланцюг.
Ми стали сирим плагіатом, як втратили оригінал.
Не треба чекати закінчення фільму, у нього банальний фінал.
Що ближче остання хвилина - то значно чистіше душа.
Але якщо знову береш до рук плід - мене більше не спокушай.
Закрий мені шорами очі. Затисни долонями рот.
Залиш свої спроби копання в душі, там живе дуже дивний народ.
Боюся, тобі стане нудно. Ти навіть захочеш піти.
Але, як втомилась ходити по колу - запалюй до біса мости.
Зникають порожні зупинки. Травмай нас в нікуди несе.
Ніхто із сусідів не прагне зійти, наче їх вже ніщо не спасе.
Розбий очманілий будильник і я тобі вічність лишу.
Шукай те, про що я мовчу у листах, якщо я їх знов напишу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038971
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2025
Ажурні сходи, що колись непомітно тікали за хмари
Ледве видно крізь заштороване осінню скло,
За яким ранній жовтень, дощ та кумедні перехожі-нездари.
За яким іще відчувається так потрібне тобі тепло.
А горів же колись камін, лякаючи гротескні злами тіней.
Ти чекала дванадцять, постійно загадуючи одне й те саме бажання,
Коли його рука, торкаючись вигину твого розпеченого коліна,
Щоразу намагалась висловити чергове недолуге та смішне покаяння.
І щоразу знову пройшовши шлях від оргазму до страти
Ти відучавала непотрібність у виплеканій рокамі турботі.
Він не дивився. Він замовкав. Йому просто хотілося спати.
А ти була такою щирою в кожному новому своєму польоті.
Ти намагалась не вірити жодному вимовленому його слову
Але віддавала. Попри те, що віддавши - мертвіла.
Знаєш, це колесо приречене крутитися знову і знову,
Змушуючи нас іти на мускусний запах розпаленого пристрастю тіла.
Ти не засуджувала. Тобі хотілося Нового Року, вибухів петард і
Тримати в руці бенгальський вогник, дивлячись, як він догорає.
Адже для картин на склі зовсім не обов'язково потрібні фарби
А для теплих бесід за столом достатньо лише кухля гарячого чаю.
“Жити треба тут і зараз” - такою завжди була твоя доктрина.
Все інше - це пил для тих, хто ніяк не вгамується.
Колись тобі була надто важливою одна швидкоплинна година,
Що вкладалась у малесенький світ, що ще тільки будується.
Що змінилося з тих пір? Де ж ти була по-справжньому щирою?
Тоді чи зараз, постійно шукаючи чуже нескінченне коло?
Ти знаєш, будь-яка війна у фіналі приречена на пошуки миру і
Найважливіші слова не обов'язково мають бути вимовлені уголос.
Так де ж твої ажурні сходи, що колись непомітно тікали за хмари?
Дивний шлях, що незмінно веде від страждань до ласки?
Усі ми рано чи пізно прозріваємо, як тільки спадають чари
Але міняємо знову укотре брехню на солодкість нової казки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2025
Вона сипле попіл на комір пальта
Під дахом жовтневого неба.
Малює дощами на стінах міста,
В яких їй ховатись не треба.
Вона непомітно іде поміж нас,
Вплітаючи світло в провулки.
А поруч із нею ховається час,
Ласуючи крихтами булки.
Вона не рахує століття і дні,
Зупинки, кордони, вокзали.
І чує щоразу, як спить, уві сні
Слова, що йому не сказала.
Вона любить кішок, бездомних собак.
І каву, що варить невдало.
Вона віддає ні за що. Просто так.
Той світ, що сама збудувала.
Вона загубила мобільний торік.
Її не знайти в Інтернеті.
Шукай її серед забутих доріг
На третій від сонця планеті.
Змахни тихо попіл з манжета пальта
В одному із сонних провулків.
Вам ще один ранок відкрили міста.
Залиште їм крихти від булки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2025
Нас навряд чи впізнають одразу
По слідам, що твій почерк лишив.
Як завжди - бракуватиме фрази.
Буде час - то візьми, напиши.
Нас не будуть шукати у зливі,
Між дерев в лісовій глушині.
Ми для світу не надто важливі.
Чи то просто здається мені?
Час завжди вимагає задаток.
І від нього ніщо не спасе.
Він в кінці шепотить про початок.
Ти пиши, навіть попри усе.
Час від часу накочує смуток,
Як навкола нема ні душі
І слова лізуть важко і скуто.
Будь там що. Ти уперто пиши.
Наші очі сумні, непрозорі.
Ти мовчиш, а я прах ворушу.
Тихо так. Чуєш, падають зорі.
Я їх потім тобі опишу.
І коли не залишиться сили,
Коли встанем, як є - без прикрас.
Я скажу тобі - Що, полетіли?
Може, інші напишуть про нас.
Най сюжет буде чутно в звучанні
Пісні вітру і стриманих фраз,
Ти відчуєш його у романі,
В нім допоки не створено нас.
І коли перед сном оминаєш
Ту главу, де початок - кінець.
Посміхаєшся. Ти тепер знаєш.
Хтось із нас взяв до рук олівець.
Зможуть нас зрозуміти? Можливо.
Може, знайдуть, як вогник не згас
І веде крізь тумани і зливи
До руки, що напише про нас
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025
Твоє небо лежить на долоні,
Як листи, що дарують на згадку.
В цьому небі ніхто не потоне
Бо у нім не буває порядку.
Навіть колір у нього не синій.
А злотавий, як сяєво скарбу.
І не знати б чарівності ліній
Та залишилось трохи фарби.
Не лишати ж її рутині.
В руки пензель і час до справи.
І дитинство, де завжди винні.
І погорда, що личить правим.
Ну, а далі як? Як без неба
Тим, хто більше туди не злітає?
Я не згадую цю потребу,
Поки зорями небо латаю.
Ну, а ті, хто втомився бути.
Хто пішов назавжди із кола.
Буде слухати. Буде чути
Пісню неба, що йде спроквола.
Кожен день нам життя карбує,
Як дещицю чужого скарбу.
Хочеш неба? Я намалюю.
Залишилося трохи фарби
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2025
Вона зове мене вовком
Я її називаю змістом.
В нас поховано голки,
Що в собі не вміщало місто.
Вона любить плекати світанки,
Що ховаються у зіницях.
Я укотре даю обіцянку -
Це остання була дурниця.
Вона живить вітри з долоні.
Вона серцем складає руни.
Я останній акорд агоній
Заплітаю, як слово, в струни.
Я цей світ бачу мов в прицілі.
А для неї світ - погляд бога.
Весь мій час пожирають цілі.
Її вік - це пряма дорога.
Вона сяде в неспішний поїзд,
Щоб творити снами картини.
Я тримаю маршрут на полюс,
Де бракує вогню крижинам.
Нам нарешті б дійти до краю.
Маски скинуті. Карти биті.
Де замки нереального раю,
Як один задля нас відкриті.
Я би серце з грудей вирвав.
Я б ошийник порвав псячий,
Щоб її безкінечну прірву
У зелених очах бачить.
Я б собі наказав “Досить
Виглядати щораз блідо”.
Але кожної ночі й досі,
Я іду по її сліду,
Крізь зневіру, війну, злобу
Поки міцно тримають лапи,
Наче звір, що примітив здобич,
Я іду на її запах.
Ми із нею одвічні бранці.
Нас зачинено в амулеті,
Що ти втратиш в повільному танці
На скаженій, як світ, планеті
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2025
Тихо… тихо. Заплющи вії.
Най у сні буде все досконально:
Небо, листя і сонце гріє
Ніби справді, але нереально.
Навесні пелюстки вологі.
Таємниці мовчать знущально.
Ніч жадає твій перший стогін,
Що розчути комусь нереально.
І відчинені двері в казку.
І вірші, що тепер небанальні.
Він і ти. Загубивши маски.
Та обличчя, на жаль, нереальні.
Розіб’ється в руках свічадо.
Пам’ять знов поверне безжально
День, де двоє гуляють садом.
Де усе навкруги нереально.
Тихо сипле з небес зірками.
Ніч для нас немов спеціально.
Чи залишиться щось між нами,
Якщо ми удвох нереальні?
Захворіли птахи на осінь.
Пісня лине. Сумна, прохальна.
Ти тримаєш в руках і досі
Книгу серця, яка нереальна.
Охолонула чашка з чаєм.
Поцілунок гірчить прощальний.
Нас одвічно живцем вбиває
Той, хто завжди, на жаль, нереальний.
Десь укотре відкриє двері
Мов ключем твоя унікальність.
У властивій собі манері
Ти віддаш їм свою нереальність.
Спи спокійно. Заснуло небо
На канапі в кутку вітальні.
Він прийде. Коли буде треба
Відродити тебе. Реальну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2025
Ти розстелиш вранці небо над землею, що дрімає
Для всіх тих, кого немає і для тих, хто спить де-небудь.
Щоби ті, хто завжди поруч і щоб ті, кого ти знала
Разом темряву прогнали, стали ближче, ніж учора.
Подивись, все дуже близько: наші звичні п'єдестали,
Смерть, що так і не дістали, зірка, що раптово низько,
Несподіваність питання, три браслети на зап’ясті.
Добрий день, північне щастя! Переказуй-но вітання.
Відлітаєш, відлітаєш крізь віки і краплі солі,
Нерозкриті парасолі. Втім про що я? Ти все знаєш.
Про надію, що тримала, нас у мріях і долонях,
Де ж ви, сутінкові коні? Де слова, яких замало?
Затихає, як молитва, ніч в застудженій квартирі
І ми, як мішені в тирі, вічні спогади про битву.
Розповзаємость, як слово: навмання і гордовито,
І зітхаємо “Якби-то”, щоб зустрітися ізнову.
Ти проводиш таємницю через сни і перевали.
Чи невчасно віддавала? Чи спустошено скарбницю?
Так звільни собі дорогу. Саме час, щоб вибачати.
Ось кінець, а ось початок. Що ж, вітаю, босонога.
То ж навчи і нас радіти, зберігати, що саджали.
Як багато ми бажали задарма, неначе діти.
Ми виходимо на простір. Ти незвично досконала.
Пригадай чого не знала. Ти повір, бо це так просто.
На губах неспішно тане присмак сажі та причастя.
Розскажи, північне щастя, що чекає за туманом.
Недосказаний світанок? Знову сорок друга осінь?
Потім що? Розберемося. Здрастуй, сонце, добрий ранок!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2025
Не я помер на тій війні.
І, так, ми не були знайомі
У тиші, що чекала в домі,
Де шал освідчувався втомі.
Не я був з нею уві сні.
Не я розбився у віршах
Самотнім серцем кришталевим,
Де ви були, як королева
А ніч питала “Де ви? Де ви?”
Сором’язлива, мов душа.
Не я стривожив попіл днів,
Не я подався за юрбою.
Чи знов придуманий тобою?
Чи навпаки - зробив рабою?
Чи проклинаю власний гнів?
Не нами знищено мости
Не нами розпочато смуту.
Ви праві. Саме час спокути
І я вже згоден на отруту,
Щоб з Вами перейти на “ти”.
То був не я. Звичайний збіг.
Пробачте, тут не обирають,
А я завжди сідаю з краю.
Коли відчиниться? Не знаю.
Ви не змогли? І я не зміг.
Я не згадаю віщувань.
І про важливе - не сьогодні.
А раптом шлях лежить в безодню?
Ви посміхаєтесь. Ви згодні
Без сумнівів та запитань.
Не я прийду до вас в ночі.
Нас не уб’ють: ні час, ні вибір,
Ні стогін, що блука в садибі.
І це не я скажу “Спасибі”
За серце, що іще звучить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035040
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2025
Розкажи мені як ти назвеш височінь?
Фарб немає але я візьму твою тінь.
Ми могли бути краще, та вроджена лінь
Нищить все, що лежить в ідеалі.
До світанку ще довго, наш вогник не згас.
Ніч божественна без усіляких прикрас.
І як тільки ти скажеш “Пішли, нам вже час”
Ми зійдемо з поверхні скрижалі.
І навчавшись любити слова німоти,
І втомившись від створених меж правоти,
Ми, нарешті наважились бути “на ти”
Попри те, що знайоми віками.
Я гадав, що для тебе я час зупиню,
Але мовили ті, хто читає брехню:
“Не шукай її тут, вона - в центрі вогню.
Та вогонь не береться руками”.
Нас ділили, як світ, бездоганністю скла.
Але ти через нього, як світло пройшла.
Я хотів би дізнатись, що відповіла
Ти про літо. Та втрутилась осінь.
Ми забули хто з нас розпочав боротьбу.
Але цей Вавілон рознесли за добу.
І радіють усі, хто свободу здобув.
Тільки я не знайду її й досі.
Розкажи, як міняти свої імена?
Як мовчати, коли треба слати всіх “на”?
За старою стіною знов буде стіна.
Та й і відповідь множить питання.
І коли нам набридне вторинність цитат,
А звичайний пишак королю скаже “Мат”,
Я зізнаюся “Після усіх моїх втрат
Я запізно прийшов з покаянням”
І коли серед гамору темних часів
Ми впізнаємо радість своїх голосів,
То крізь сльози звернемся до Нього “Спаси!
І врятуй те що ми розкололи”.
А сполоханий брамник скрипучих воріт
Нас пропустить вперед. Через річку убрід
Ми підемо до саду, що квітне вгорі,
Щоби більш не кружляти по колу.
Тихо падають зорі в траву з висоти
Варто руку лише до небес простягти.
І, нарешті своє у собі відпустив,
Ми йдемо непомітні для ока.
Ти заглянеш у серце і я промовчу.
Замість крові у жилах, мов срібло течу.
Тебе завжди було у мені досхочу.
Тільки я не пирнав так глибоко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2025
Між янголом світлим та демоном
В нерішучості, на фарватері
Чи не вперше іти з Едему нам?
Слати все до якоїсь матері?
Та шукати живе в змертвілому.
Що посіяно - те і збудеться.
Як вас звуть, незнайомка в білому?
Втім, гаразд. Уночі забудеться.
Чи не вперше усе і поспіхом?
Після нас то потоп, то згарища.
Стали смутком, а мали б посміхом.
Вийшли браття. Прийшли товариши.
Нам би зграю, щоб стали сильні ми.
Пити ніч до кінця із совістю
Та забули, що значить “вільними”,
Промінявши роман на повісті.
Вкотре хочеться справедливості.
Вкотре бог зі своїм втручається.
Нам дещицю б його сміливості.
Закінчити, що не кінчається.
І піти, як колись, за вогнищем.
Розтопити серця, що сковані.
Попроси аби він заспівав іще.
Поки світом ми не впольовані.
Чи то кепсько урок засвоїли?
Чи забули про смак горілого?
Що ж ми, вкотре, з собою скоїли?
Хто ж тепер нас збере до цілого?
То навіщо казати в кінці “але”
Якщо гра наперед читається?
Не сумуй, наш засліплий янголе.
Що кінчається - то кінчається.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2025
Зійди праворуч крізь шеренги днів.
Там буде місце після повороту,
Куди поманить ніби приворотом.
Ти його часто бачила у сні.
Ворота прямо, сторож міцно спить.
Йому набридли всюдисущі люди.
Що далі? Я не знаю. Будь що буде,
Коли цей парк так збуджено шумить.
Тут старий сад. Дерева і стежки.
І тіні, що не щедрі на розмови.
Ти думала - минуло. Але, знову
Повзуть до купи пам’яті друзки.
Сьогодні тут безлюдно. Ти сумна.
Востаннє бачив парк тебе дівчатком.
І той кінець, де хочеться початку,
Тобі відплатить тишею сповна.
Дорога завжди знатиме своїх.
Ось древній в’яз, скульптура полугола.
Ти вийшла із нав’язанного кола,
Якщо із серця відпустила їх.
Я там, де воскресають почуття,
Де завмирають місяці, століття.
Де кожен день, як свято повноліття,
І хтось гальмує колесо буття.
Сідай, допоки музика трива.
Ми - біженці в зухвалому польоті.
Як чуєш фальш у випадковій ноті,
То "здрастуй" буде рівне "прощавай".
Ми палимо і час крізь дим тече.
Уперше кожен з нас не запізнився.
Я зараз тут, тому що притомився
Від себе бути вічним втікачем.
Скриплять дверцята, плине екіпаж,
Немов життя: то довго, то одразу.
Так на світанку догорали фрази,
Щоб нам віддати ще на мить кураж.
Ось сутінки. Дивись, яка краса!
Вони тобі радітимуть віднині.
Залишимо своє: відбитки, тіні
І ту любов, що вперто не згаса.
Зійди праворуч крізь шеренги днів.
До біса все. Я знищу ідеали.
Якщо свій міст ми досі не зламали,
Пішли на схід. Подалі від брехні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033229
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2025
Ми сиділи на дивані
Я - деманій, ти - деманій
І, здійнявши пил в нірвані,
Говорили ні про що.
Скільки чесних заганьбили,
Скільки душ навік згубили.
Скільки світлих мрій розбили.
А віднині казна-що.
І застрягши в павутинні,
В світлі розлучившись з тінню,
Як ми йшли крізь дні осінні,
Шлях готуючи зимі,
Адже вистачало сили.
Тільки тих, кого любили
Більш нема. Ми їх убили
У собі, як у тюрмі.
Розкажи мені, що чуєш
На даху коли ночуєш
І на нього все чатуєш?
Щоб не втік, як зазвичай.
Я століттями звикаю,
Що все менше наша зграя.
Наче тінь, яка зникає
Поки жевріє свіча.
Ось фінал, а ось розплата.
Це вже вивчив кожен п’ятий:
Тільки абсолютна втрата
Вкаже двері. Ти прийшов.
Тут достатньо всім дивану.
Тут розмова непогана.
А той пил серед нірвани.
Можна підіймати знов
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2025
Буде і час, і дощі за вікном,
Ніч, що втомилася нас проводжати.
Я це вже бачив, немов у кіно
Там, куди я не хотів приїжджати.
Знов мовчимо аби вжитися в роль.
В ту, що ніяк не зуміли зіграти.
Ти - королева. Та я не король
Там, куди я не хотів приїжджати.
Скільки доріг в цьому домі зійшлись.
Скільки сердець він ще має зібрати.
Я обійму тебе знову. Колись.
Там, куди я не хотів приїжджати.
Крила віднині - прикраса стіни.
Більше не зможуть у небі тримати.
А на губах тане присмак вини
Там, куди я не хотів приїжджати.
Вірність не значить лягати удвох.
Сила - не тільки життя розпізнати.
Я це збагнув, як струмок наш засох
Там, куди я не хотів приїжджати.
Зможеш - пробач його стіни та дні,
Що не схотіли з нас душі знімати.
Що рятували нас у метушні
Там, куди я не хотів приїжджати.
Мовчки іду крізь минуле убрід.
Хтось говорив “Долю не відгадати”.
Я не забув, як дивилися вслід
Там, куди я не хотів приїжджати.
Як тільки втомишся знов напролом.
Як не захочеш надмірне бажати.
Будь моїм гостем нічним за столом
Там, куди я не хотів приїжджати
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025
Тільки день промайне, нам залишиться вечір.
Той, що вчора навмисно так швидко зотлів.
Ти спитаєш “Чому люди стали як речі?”
Я промовчу ізнов, бракуватиме слів.
Тільки дощ промайне - нам лишаться калюжі
Де розстануть ущент найневдаліші дні.
Ти спитаєш “Чому люди стали байдужі?”
Я скажу “Бо втомились давно від брехні”.
Тільки раптом обох нас дорога впіймала.
Може це, чого так бракувало в житті.
Для таких, як вона завжди світу замало.
А для всесвіту всі дороги прості.
Тільки скінчиться час - ми розправимо крила
І махнем в наше небо, немов уві сні.
Як минуле своє ти сьогодні простила,
Сподіваюсь, нарешті, простиш і мені.
Тільки скінчаться знов всі твої сигарети
І нічний перехожий не палить давно.
Ти спитаєш “Чому люди, як трафарети?”
Я скажу “Кожен з них втратив власне вікно”
Тільки станеться ніч, то до тебе злечу я.
Не кажи про ціну все одно заплачу.
Ти говориш тебе люди більше не чують.
Я скажу “Кому треба - давно вже розчув”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031482
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2025
Залякані смерчем ілюзій і власної вроди
З дитинства благали про крила - піднятись з юрми,
Дізнатись наскільки коштовним є подих свободи
Горді, нескорені діти сліпої зими.
Співали про вічне кохання й живучість надії
Не кажучи вголос про то, що в них доля одна.
Розтанули знов, як і ті, хто повірив у мрію,
Діти сліпої зими як настала весна.
Ховались у теплі обійми дитячої книжки,
Між слів і рядків безустанно шукали сліди.
Вірність пізнали в іще не остиглому ліжку.
Зимне життя задля мрії віддав назавжди.
Безсмертя - то створена клітка. Чи схоче хто-небудь
Піднятись туди за собою спаливши мости?
Ув’язненим птахом востаннє побачити небо?
Просто віддати їм крила, зректися мети?
Чи зможеш повірити, як зимні діти, щоранку
У те, що мета варта сил, щоб іти до кінця?
Згодом, розстане і сніг, що прийшов на світанку.
Бігтимуть краплі-сніжинки неспішно з лиця.
Залякані смерчем ілюзій і власної вроди
З дитинства благали про крила - піднятись з юрми,
Дізнатись наскільки коштовним є подих свободи
Горді, нескорені діти сліпої зими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2025
Налякані тіні виходять на сушу,
Щоб чути пісні красномовних німих.
Я сам присвятив цьому пеклові душу,
Щоб ми до фіналу лишались людьми.
Вискалюють ікла голодні тварини,
Чекаючи, що ж принесе течія.
Так, в небі є двері та, навіть, шпарини,
Де в будь-якій грі результат - нічия.
Лягають на плечі утомлені руки,
Як крила, омріяні для багатьох.
Я правив на схід, щоб позбутись розпуки.
Я вибрав ім’я задля слова “удвох”.
Так кормчі по пам’яті правлять човнами,
Коли виднокіл закриває імла.
Любов відповзла, не наситившись нами.
Любов, була тою, що раптом знайшла.
Ти кажеш “Дарма”. Я кажу “Перевершим”.
Як вийшов до серця - дорогі прямі.
Я просто завжди не любив бути першим.
Але бути другим, на жаль, не умів.
Лишись таємницею, втраченим сміхом,
Заплутаним слідом кумедних вовчат.
Ми вірили в те, що в раю буде тихо.
Якщо це Едем - то чому тут кричать?
Чому ми привчаємо себе до втрати?
Чому небеса нам завжди затісні?
Як хочеш удруге мене розіп’яти -
То втримай хреста, що створила мені.
Зникаємо пострілом, поглядом, плином.
Стирає обличчя нам час-вартовий.
Я жив? Я чекав? Я - безжальна причина,
Незмінна, хоч як ти її назови.
Чого нам забракло? Звичайно, що міри.
Погодься, знедавна це бич багатьох.
Я буду, допоки в цей міф іще вірять.
Я буду душею для слова “удвох”.
Налякані тіні знов вийдуть на сушу,
Як тільки-но вщухне між нами війна.
Я знов продаю свою втомлену душу
За стертий мідяк. Непогана ціна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030458
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2025
Дай мені навічно розбудити твоє небо.
Вірою забутих провести сліпе життя.
Народити правду, якщо є на те потреба.
Кроком невідомості у прірву співчуття.
Дай мені знайти колись загублену надію.
Зникнути у датах на твоїм календарі.
Відплатити роллю мовчазному лицедію,
Він шукає втрачене, щоранку на зорі.
Дай мені хвилину, щоби знов прожити вічність.
Залишитись сенсом, як омріяне дитя.
Варто засміятись, щоб принизити трагічність.
Варто не помітити - і програне життя.
Як втекти від себе, якщо поруч погляд мавки?
Як в зірок спитати, де лежить Чумацький шлях?
Стати біля краю, де не чути звичний гавкіт.
Знов поклястись богові, що почну з нуля.
Як бракує слів, коли востаннє тліють свічі.
Як тримає вітер, коли осінь мов скляна.
Я зайшов у річку. І вдалося, навіть, двічі.
Я себе, минулого, зовсім не впізнав.
Дай мені ще раз знайти тебе у хуртовині.
Не згубити розум від шаленої жаги.
Я занадто довго вчився жити у провині.
Я занадто довго віддавав свої борги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2025
Я той, хто захищає спину
Від злості дурнів та близьких.
Завжди на варті без спочину
І знає всі твої стежки.
Я той, хто вийшов зі сторінки.
Простий герой дитячих снів.
Заручник, кинутий до стінки.
Надія, що живе на дні.
Я пил кімнат, які чекають.
Я сіль від сліду на щоці.
Я той, кого колись згадають,
Відчувши небо на руці.
Я стану вітром, сном, обманом,
Минулим, спаленим дотла.
От тільки б не відкрились рани.
От тільки б пам’ять не пішла.
Згадай всі втрачені молитви.
Врятуй всі храми, що не зніс.
Вгамуй відлуння від гонитви.
Відчуй на смак невинність сліз.
Тремтять долоні на коліні.
Сідає пил колишніх смут.
А ми? Ми - тіні. Просто тіні.
Сьогодні. Вічно. Зараз. Тут
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2024
Стане сірим пилом на пустій дорозі
Розлетиться сміхом в стомленому ліжку.
Я не був останнім. Я не був в пролозі.
Я не був руками, що тримають книжку.
Розтікався сенсом по бездонним склянкам.
Загорявся світлом в стомленій іконі.
Не любив Марію, не співав вакханкам.
І не був грозою, що чекають коні.
Вранці був притихлим, як захрипла зграя.
На останках згарищ проростав, як квіти.
Я не був тюрмою, де мовчить Даная.
Навіть тим промінням, що крізь камінь світить.
Вечорами слухав, як співають зорі.
Інколи вдавалось чути гомін серця.
Я не був у щасті. Я не був у горі.
У відкриті рани не заносив перцю.
Говорив ночами про любов зі страхом,
Жалівся на шрами, сивину на скронях.
І злетів упертим волелюбним птахом,
Щоб упасти в небо на твоїх долонях
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024
Ніколи вже і повсякчас.
Так суне дощ крізь двох із нас
І ми течемо, наче час.
Крізь пальці, як вода
Ніколи вже і повсякчас.
Ми були справжні, без прикрас.
Не розуміли - хто ж нас спас
І що за то віддав?
Танцюють іскри між долонь,
Сичить розлючений вогонь
Але прошу, не тронь його
Лишиться тільки прах.
Я врятував та не зберіг
Ті душі, що вогонь стеріг.
Тепер, я стертий оберіг,
Що відганяє страх.
Ті, двоє, що пішли в туман,
Як рана серед сотні ран.
Так колисає сон-обман
В обіймах забуття.
Я довіряв лише сліпим.
Вставав, коли казали “Спи”.
Лишав по собі попіл, дим
І шлях без вороття.
Занадто тихо і темно
І вабить казкою вікно.
Іще два видихи і дно.
Тепер не відпущу.
Ніколи вже і повсякчас.
Він вкотре наші душі спас
І житиме у кожнім з нас
Під музику дощу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2024
Так слухають давні забуті сонети.
Так вічним коханням заплатять за нас.
А маємо щось у душі про запас?
Прислухайся. Ніч. Так зникають поети.
Навшпиньки, мов діти, по гострим стилетам
На зустріч свободі. Смішні і слабі.
Нічого взамін не просили собі
І танули в сутінках вільні поети.
Я сам не пророк. Я сліпий, як прикмети,
Що нас, заблукалих, ведуть напролом.
Чи знають вони, що бездонний розлом
В якому безслідно зникають поети?
То в світло чи в темряву йдуть силуети?
То хто буде тим, хто спинив маячню?
Дозволь це мені, поки словом дзвеню.
Побачим наскільки правдиві поети.
І звону питання сповиті секретом,
Як птиці, що каменем падають вниз.
Як наше життя: чи то дар, чи каприз?
Як ті, хто ще не народився поетом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028085
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2024
Я читав ці скрижалі в якомусь зі снів
Я дивився у небо очима прицілу.
Я героєм в новели піти не зумів.
Мої нерви струною звучать знахабніло.
Я співаю відлунням старих поїздів
Я мовчу, як патрон перед стратою зранку.
Я - незаймана шістка в колоді тузів,
Щоб роздача велася в цю ніч до останку.
Я живу порожнечею темних кутів.
Шаленію від кайфу тремтячого тіла.
Якщо ти знаєш ціну розсипаних слів
То назви. Я сплачу, бо вже здавна кортіло.
Я мовчу в чистоті обгорілих воріт.
Там, де відповідь - вбивця питанням і стрілам.
Як виходиш чекати з початком зорі,
Значить пам’ять про нас та війна не згасила.
Ти ламаєш свій рок, наче двері з плеча.
Навіть смерть відступає, немов від пожежі.
Ні удача, ні бог не причетні. Хоча,
Може просто ти сам забуваєш про межі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024
Заспівай до останньої фрази
Про людей, що немов кораблі.
Всі пішли. Ми залишились разом
У полоні несказаних слів.
Розкажи, як за віщим туманом
Спить любов, що журбу віджене.
Як мовчать незагоєні рани,
Що свободі навчали мене.
Обіцяй не піти до світанку,
Не питати - хто з нас правий.
Чуєш звук, так завжди наостанку
Хтось знайомий шепоче “Пливи”.
Долети. Ми, здається, хотіли
Легше вітру і вище землі.
Крила є. Не змогли, не зуміли.
Подивись у минуле на склі.
Відпусти нашу пам’ять, мов птаха.
Скільки днів - все одне про одне.
Є слова, що народжені страхом.
Є слова, що лиш серцем почнеш.
Заспівай до останньої фрази
Про людей, що немов кораблі.
Всі пішли. Ми залишились разом…
Може бог врешті нас пожалів?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2024
Себе, на жаль, не помічаю.
Пізнавши власних дій ціну,
Навіщо розпочав війну
І що у ній я захищаю?
Себе, на жаль, не помічаю.
Судити інших напоказ
Нескладно. Та не вбити фраз,
Що нас простять. А я прощаю?
Себе, на жаль, не помічаю.
Щоб не казали – пожалів,
Вуста звільнив від зайвих слів,
Що зберігав. Най витрачають.
Себе, на жаль, не помічаю.
Бути найкращим - дивний зиск,
Якщо життя втрачає блиск.
А я в собі його втрачаю.
Себе, на жаль, не помічаю.
Дивись, як запальна душа
Крізь одкровення у віршах,
Питання й відповідь вінчає.
Себе, на жаль, не помічаю.
Найкраща помста – льодяна.
А час все питиме до дна
Дорогу без кінця і краю.
Себе, на жаль, не помічаю.
Любов жива серед золи
І прокидається коли
У серці світло зустрічаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024
Все, що минуло те забулось.
Ми склали жертви пустоті.
Що мало дихати - здригнулось.
Хто був безвинний - на хресті.
Твої сліди, їще вологі,
Обітниця для вороття,
Немов душа на тлі дороги
Ведуть живих із нежиття.
Ось так скидаються вериги,
Коли тіла стають тісні.
Вони ідуть крізь плач хурдиги
На зустріч згаданій весні.
Вона - найкраща нагорода
За безліч шрамів та невдач.
Ми - неприручена порода.
Ми - це слова ”Прощай”, “Пробач”.
Відчувши дотик на зап’ясті,
Немов запрошення - “Веди”,
Я їй сказав, що присмак щастя
Пізнають ті, хто назавжди
Відмовиться і від безсмертя,
І від затишку в самоті.
Ми поговоримо відверто
В якомусь іншому житті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024
Хто ж ти така?
Крапля дощу на руці?
Нерозчуті присяги в тумані?
Крихта правди, що зникла в омані?
Той початок, що буде в кінці?
Хто ж ти така?
Дивний божественний задум?
Досконалість холодного скла?
Білосніжність міцного крила,
Що ніяк не побачу позаду?
Хто ж ти така?
Сон, що веде у кошмар?
Хриплий шепіт голодного тіла?
Чорний шлях, що на мить стане білим?
Непомітний останній удар?
Хто ж ти така?
Недомовлені вранці слова?
Тінь, що як не вбивай - воскресає?
Стій. Згадав, звідки я тебе знаю.
Бо я сам тебе намалював
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
Що там, за дверима, як кажеш «Бувай»?
Я буду? Не був? Та мовчить старий плай.
В наступному вересні? Градом? Нехай.
Я знаю, що знов буде осінь.
Куди заведе ще не пройдений шлях?
Чи вдосталь прочан пам’ятає земля,
Хто слідом життя собі день вистеляв,
Не просячи милості й досі?
А скільки доріг загубилось в імлі?
Що, знову ледь-ледь? А раніше могли.
І я б розповів тобі де і коли,
Якби там не стало ще гірше.
Усьому під сонцем відміряний строк.
Я знаю, ти першою спустиш курок.
Так, впертість старанно тримала мій крок,
Лишив тільки спогади й вірші.
Побачимось знов? Уві сні? Наяву?
Почуєш мене, якщо я позову?
Дійду, добіжу, долечу, допливу
Та долі не cдамся без бою.
Що там, за дверима, як кажеш «Бувай»?
Я буду? Не був? Та мовчить старий плай.
Ну, що, тихий суме, час кличе, вставай
Нам знов по дорозі з тобою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2024
Я не знаю, хто в цьому законі лишиться забутим.
Хтось іде, щоби грати, а хтось – щоб спустити курок.
Ти – живильний струмок. Я – солодкість п’янкої отрути.
Ти – даруєш життя. Я – тобою придуманий рок.
Я не знаю, як вийти, хоча пам’ятаю де двері,
Де застигла одвічним питанням чужа далечінь.
Ти - смішне кошеня. Я – загибель зухвалих імперій.
Ти – усмішка облич. Я - журба, що прийшла без причин.
Я не вірю словам, що у вчинки не підуть ніколи.
Я не вірю звитягам, що друзів стирають сліди.
Ти завжди за плечем. Я постійно блукаю навколо.
Ти - божественний сад, а я змій, що отруїть плоди.
Я не вийду тебе зустрічати до краю дороги.
Я не буду останнім, хто в руки вбиватиме цвях.
Ти - величні міста. А я - збиті блуканнями ноги.
Ти - володарка дому. Я – гість, що шукає свій шлях.
Перед дивною долею я не впаду на коліна.
Не благатиму свіжого вітру для порваних крил.
Ти - вогонь у ночі. Я - лиш тіні, що зникнуть у стінах.
Ти - безсмертна, як вічність. Я – пам’ять порослих могил.
Я не перший, хто зробить стрибок на шляху до поразки.
Разом з літом палатиму, щоб стало жарко зимі.
Ти летиш в далечінь. Я укотре прямую у пастку.
Ти – світанкова тиша. Я – постріл, що служить пітьмі.
Я не стану в мовчанні покірно чекати на страту.
Я не буду тремтіти, коли ніч накаже піти.
Ти – надія на ранок, а я – гіркий присмак розплати.
Ти народжуєш сміх. Я дарую печать німоти.
І в кінці, не дійшовши до раю, що нам обіцяли,
Я, нарешті звільню того звіра, що серце п’янить.
Тобі пишуть пісні. Мене вкотре вони розіп’яли.
Ти для них новий день. Я – лиш бажаний образ на мить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2024
Я б міг до раю, що вгорі,
Дивитись вниз, як смерть горить,
Порушив всі закони гри,
Як втримають вітри.
Віддати крила, щит плеча,
Щоб янгол їх вже не втрачав.
Ніч обіймати, мов дівча,
Чекати на свій час.
Змінити рок, що гнав мене.
З’єднати Зло з Добром в одне.
Воскреснути. Та хто збагне,
Якщо воно складне?
Чекав би вічність на шосе.
Заходив, щоб забрати все
І був єдиним, хто спасе,
Не прагнучи хосен.
Я б грати птицям відкривав.
Був повінню, що бруд змива
І пісню грів поки жива,
Якби я знав слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024
Той, хто йде по краю - як довго до раю,
Торкнувшись його кожен в себе питає.
І кажемо “Кращі”, хоч майже пропащі,
Як вирваний лист, що в костер долітає.
Той, хто йде по краю – чи вдосталь я знаю,
Коли я те саме щоразу втрачаю?
Навчи, як з порога побачити Бога.
Вже здавна сліпим я по світу блукаю.
Той, хто йде по краю, скажи їй – згораю,
Як тільки побачу – свій погляд ховаю.
“Зречешся від чвари – повернуться чари”.
Я знову люблю, і я знов пробачаю.
Той, хто йде по краю, в яку саме зграю
Я маю піти. Що хрипе? Зволікає?
Шалена корида несеться по сліду,
Який я, нажаль, за собою лишаю.
Той, хто йде по краю, навіщо стріляю,
Як потім трофеї дарма викидаю?
Навколо – безлюдно. Мені стає нудно,
Коли я межу поміж нами вплітаю.
Той, хто йде по краю, у що і з ким граю?
Ти відповідаєш, та я не сприймаю.
Зазвичай, актора з’їдає потвора.
Ти, певне, потворою світ називаєш.
Той, хто йде по краю, куди я тікаю?
Чим менше знаходжу, тим більше вкладаю.
“Ти скинеш кайдани бо кличе жадана”.
Я долею вдячно її нарікаю.
У підсумку й люди себе полишають.
Зачинені двері відкритого раю.
“Чим глибше образа - тим гірше щоразу”.
Що ж, дякую, той, хто гуляє по краю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2024
Я бачив сон. Я був вогнем,
Що жодну мару не мине.
Що обирав - Тебе? Мене?
І нехтував сюжет.
Я бачив сон. Я блазнем був,
Який манери геть забув.
Його б до страти за добу.
Але тривав бенкет.
Я бачив сон, де я - герой.
Безжальний цар, властитель Трой,
Що смерть носив немов тавро
І не вкусив життя.
Я бачив сон, де хвиль сповна.
А я – холодна глибина
Де крик мовчить, що нам єднав
Колись серцебиття.
Я бачив сон, де я - стріла.
Байдужа, груба та не зла
Згоріла вщент. Тепер зола
Вкриватиме той шлях.
Я бачив сон. Повзла змія
Від чаші геть. Лишився я
І пив, щоб справдити ім’я,
Примхливе, наче птах.
Я бачив сон. Я був ключем.
Братерським відданим плечем.
Злим катом, що застиг з мечем
Але ж над ким стояв?
Я бачив сон де була ти
В саду, що встигнув зацвісти.
Де я давно себе простив
Минуле одгуляв.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2024