Світлана Себастіані

Сторінки (4/396):  « 1 2 3 4 »

В. Шаламов "Пам'ять". Переклад


Пам’ять  містить  стільки  зла  –
Зла  без  ліку  й  міри.
Ще  й  брехливою  була,
Тож  нема  їй  віри.

Може,  вигадка  –  міста
І  сади  весняні,
Є  лиш  вічна  мерзлота
Й  сіль  у  океані.

Може,  світ  –  сніги;  в  снігах  –
Зоряна  дорога…
Може,  світ  –  лише  тайга
В  розумінні  Бога.
__________________________


Память  скрыла  столько  зла  –
Без  числа  и  меры.
Всю-то  жизнь  лгала,  лгала,
Нет  ей  больше  веры.

Может,  нет  ни  городов,
Ни  садов  зелёных,
А  жива  лишь  сила  льдов
Да  морей  солёных.

Может,  мир  –  снега,  снега,
Звёздная  дорога.
Может,  мир  –  одна  тайга
В  пониманье  Бога.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071986
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2026


Л. Міллер *** (


Не  з  мене  почалось,  не  шліть  мені  прокльони.
Плоджу  царів  не  я.  Не  я  пишу  закони.
І  шию,  що  ярма  носити  не  бажала,
Не  я,  не  я,  не  я  петлею  прикрашала!

То  винахід  не  мій,  і  я  не  винувата
В  сакральності  тюрми,  в  зажерливості  ката.
А  все  ж  на  Суд  [i]мене[/i]  підіймуть  із  могили  –
За  всіх.  За  всіх,  кого  знедолили  й  убили.
___________________________________________


Всё  было  до  меня,  и  я  не  отвечаю.
Законов  не  пишу.  На  царство  не  венчаю.
Придумала  не  я,  придумали  другие,
Что  хороша  петля  на  непокорной  вые.

Придумала  не  я,  и  я  не  виновата,
Что  вечно  не  сыта  утроба  каземата.
Но  кажется:  с  меня  должны  спросить  сурово
За  убиенных  всех.  За  всех  лишенных  крова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2026


Червоне і чорне

Починається  пекло  нічної  атаки,
скаженіють  сирени,  здригається  дім,
і  спалахують  в  небі  диявольські  маки,
і  диявольським  ладаном  куриться  дим.
Перемелюють  долю  невидимі  жорна,
кров  сочиться  у  морок,  покинувши  схов,  –
наче  нафта  вона  некваплива  та  чорна…
Тільки  нафта,  здається,  дорожча  за  кров.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2026


Måneskin "Бензин" (Gasoline) . Переклад



Ти  –  лиш  бензин,  лиш  відстій,
Ти  з  сімнадцяти  –  палій,
Гачів  таткових  носій.
(Ти  вже  йдеш  –  три,  два,  раз,  відлік,  відлік,  пуск.)
Панок,  де  ти  шати  вкрав?
Тьма  в  очах,  в  багреці  рукав,
Золоте  ліжко  не  кривав!
(Ти  вже  йдеш  –  три,  два,  раз,  відлік,  відлік,  пуск.)

Приспів:
Як  же  ти  спиш  уночі?
Совість  твоя  завжди  мовчить?
Вбиті  шлють  свої  плачі
До  зірок…
Всівся  вгорі,  як  хазяй,
Паливом  нас  вбивай,
Та  дивись  –  є  всьому  край.
Всі  в  танок!

Бензоколонці  –  гопака!
Бензоколонці  –  гопака!
Бензоколонці  –  гопака!

Твоє  его  –  ціанід,
Брехня  в  серці,  в  жилах  лід,
На  прах  стертий  твій  сусід.
(Ми  вже  йдем  –  три,  два,  раз,  все:  відлік,  відлік,  стоп.)
Вкрав  трон  і  сів  царем,  
Як  божок  пред  вівтарем,
І  весь  світ  чекає,  коли  ж  помре…
Геть,  геть,  геть,  геть!  Геть!  

Приспів.
_______________________________________________

 Gasoline
You're  nothing  but  gasoline
Starting  fires  since  seventeen
Silver  spoon  in  daddy's  jeans
You  go  four,  three,  two,  one,  count  it,  count  it  down
Mister  in  a  stolen  dress
You're  so  dark  but  you  paint  it  red
Soaking  wet  in  your  golden  bed
You  go  four,  three,  two,  one,  count  it,  count  it  down
 
Chorus:
How  are  you  sleeping  at  night?
How  do  you  close  both  your  eyes?
Living  with  all  of  those  lives
On  your  hands?
Standing  alone  on  that  hill
Using  your  fuel  to  kill
We  won't  take  it  standing  still
Watch  us  dance

 
Wе're  gonna  dance  on  gasoline
Wе're  gonna  dance  on  gasoline
We're  gonna  dance  on  gasoline
 
Your  ego  is  dangerous
Your  own  blood  is  losing  trust
With  neighbors  left  in  the  dust
We  go  four,  three,  two,  one,  count  it,  count  it  down
Sitting  on  a  stolen  throne
Playing  god  with  a  heart  of  stone
The  whole  world  is  waiting  for  you  to  go
Down,  down,  down,  down,  down
 
Chorus.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070551
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2026


Планета

Где-то  на  краю  большого  света
есть  забытый  Богом  уголок.
Там  кружила  некогда  планета  –
крохотный  замурзанный  мирок.
Он  в  небытие  ушёл  до  срока,
испарившись,  как  недобрый  сон.
Был  он  воплощением  порока,
и  его  прозвали  –  Вавилон.
Может,  настоящее  названье
космос  в  недрах  памяти  хранит,  –
там  ещё  Создатель  Мирозданья
был  аборигенами  убит.
Он  напрасно  даровал  им  разум,
потому  что  все  сошли  с  ума
и  греха  кровавая  зараза
их  теперь  косила  как  чума.
Помню,  как  ходили  разговоры  –
не  послать  ли  к  ним  метеорит?
Пусть,  мол,  непотребства  и  раздоры
сразу  и  навеки  прекратит!
Но  любовь,  что  сделалась  законом,
изменила  правила  игры:
стало  вдруг  ужасным  моветоном
побивать  каменьями  миры.
Правда,  сохранился  принцип  кармы…
Всё  случилось  быстро  –  и  без  нас.
Их  звезда?..  Какой-то  жёлтый  карлик.
Впрочем,  он  взорвался  и  погас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1070550
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.10.2026


Ще раз про тебе

Бо  тіло  заручник  земного  тяжіння
(та  й  інших  нехитрих  тяжінь),
тож  лет  уявляє  собі  як  падіння
у  темну  прадавню  глибінь.
Тілам  не  властиві  ні  віра,  ні  міра,
не  добрі  вони  і  не  злі,
дається  їм  радість  безгрішного  звіра  –
і  спокій  в  обіймах  землі.
А  той,  що  оплакує  втрачені  крила,
і  жде  несказанних  чудес,
і  снить  наяву  про  незнані  світила  –
не  з  наших  спустився  небес...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2026


*** ("Котёнок, снятый с чердака…")

Котёнок,  снятый  с  чердака,
уснул,  наплакавшись,  в  корзинке.
Успел  он  сикнуть  на  ботинки
и  налакаться  молока.
Какие  пятнышки  на  нём!
(Он  тоже,  кстати,  полукровка.)
Он  на  боку  лежит  подковкой
и  пузо  ходит  ходуном.
Спи.  Возмужаешь  –  и  к  котам
Сбежишь  на  смрадную  помойку.
Но  завтра  я  тебя  помою
и  кличку  ласковую  дам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069910
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.10.2026


О. Городницький "Молитва Аввакума" Переклад

Боже  Сил,  пребудь  з  нами,
Боже,  поможи,  Правий,
Пастирям  Твоїм  гнаним,
Спраглі-бо  вони  правди.
Холодом  грозять  ночі,
Тьми  на  береги  пали,
Виїла  юга  очі  –
Іно  побредем  далі.

Боже,  поможи,  Кріпкий,
Боже,  поможи,  Святий.
В  путах  крижаних  ріки.
Острахом  серця  скляті.
Точать  нас  жалі  многі,
В  болістях  тіла  хлялі,
Підгинаються  ноги  –
Іно  побредем  далі.

Господи,  Твій  світ  вічний,
А  земний  –  душі  пастка;
Звабник  зазира  в  вічі,
Царська  нас  тяжить  ласка:
«Каяття  не  безчестя,
Стид  –  сконати  на  палі.
Осінися  триперстям!»  –
Іно  побредем  далі.

Ой,  хоч  накладай  руки!..
Виє  чортівня  в  злобі.
Чи  навіки  ці  муки?
Та  спочинем  у  гробі.
О  душа  моя  світла,
Чи  жива  ти  в  цій  спалі?
Голос  мій  почуй  з  вітром!
Іно  побредем  далі.

Чи  горить  свіча  в  храмі,
Чи  сурмлять  на  Суд  труби,
Чи  в  сирій  гниєм  ямі,
А  чи  горимо  в  зрубі,  –
Душу  упокой,  Вишній,
Довго  ми  Тебе  ждали.
Вік  наш  на  землі  вийшов…
Іно  побредем  далі.
______________________________
Молитва  Аввакума

Боже,  помоги,  Сильный,
Боже,  помоги,  Правый,
Пастырям  своим  ссыльным,
Алчущим  Твоей  правды
Стужа  свирепей  к  ночи,
Тьмы  на  берега  пали
Выела  вьюга  очи  –
Ино  побредем  дале

Боже,  помоги,  Крепкий,
Боже,  помоги,  Святый
Глохнут  подо  льдом  реки.
Ужасом  сердца  сжаты.
Плоть  мою  недуг  точит,
Грудь  мою  тоска  давит,
Нет  уже  в  ногах  мочи  –
Ино  побредем  дале

Господи,  Твой  мир  вечен  –
Сбереги  от  соблазна;
Льстивые  манят  речи,
Царская  манит  ласка:
"Много  ли  в  цепях  чести?
Покаянье  беда  ли?
Три  перста  сложи  вместе!"  –
Ино  побредем  дале

Впору  наложить  руки
Воют  за  плечом  черти
Долго  ли  сии  муки?
Аж  до  самыя  смерти
Жизнь,  моя  душа,  где  ты?
Дышишь  ли  ты,  жива  ли?
Голос  мой  услышь  с  ветром!
Ино  побредем  дале.

Тлеет  ли  свеча  в  храме,
Ангел  ли  в  ночи  трубит,
В  мёрзлой  ли  гниём  яме,
В  чёрном  ли  горим  срубе,  –
Душу  упокой,  Боже,  
Долго  мы  Тебя  ждали.
Век  наш  на  земле  прожит.
Ино  побредем  дале.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069525
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2026


Осенняя песня

К  округлой  щеке  земли
плотнее  прижать  висок,
чтоб  мысли  мои  текли
по  капле  в  сухой  песок.
Меня  насиловал  страх,
я  старилась  от  тоски,
спала  в  ледяных  домах,
выпрашивала  куски.
И  прятала  сердце  в  стол.
И  падала  в  грязь  лицом.
Проклятьем  мне  был  мой  пол
и  цепью  –  завет  отцов.
Но  прикуси  язык!
Пусть  говорит  земля:
пронзительней  стона  крик
осеннего  журавля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069524
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.09.2026


Магніти

Ну  що,  ізнову  нічия?
Зашкалює  напруга!
В  тобі  незмінно  бачу  я
і  ворога  і  друга.
Безсилий  шал  і  тихий  щем,
два  серця  –  два  магніти!
Ми  знову  щастя  відштовхнем,
слабкі,  жорстокі  діти.
Єднає  доля  залюбки
натури  протилежні,
а  ми  –  дзеркальні  двійники,
самотні  –  і  залежні.
Душа  химерниця  така,
в  раю  їй  сняться  ґрати…
Тому  й  відштовхує  рука,
що  хтіла  обійняти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2026


Сделка

Городок  в  эпицентре  лета.
Полдень.  Воскресная  лень.
Голова,  как  суп,  перегрета.
Тело  теряет  тень,
как  в  романтическом  веке
литературный  герой.
Жарища  течёт  под  веки.
Вьётся  мушиный  рой.
–  Люба,  выйди  к  клиентам!
–  Ну  мам,  я  иду  в  туалет!..
Под  полинялым  тентом  –
парочка  средних  лет.
Калейдоскоп  ужимок,
улыбок  тусклый  фаянс,  –
это  случай,  бог  одержимых,
дал  им  последний  шанс.
Нервное  возбужденье
пальцы  сплетает  в  жгут.
Раскалено  сиденье.
Новые  туфли  жмут.
(Блин,  расстегнулся  лифчик…)
Сильно  вспотел  стакан.
–  Да-а-айтэ,  тётя,  на  хлибчик!
–  Люба!  Гони  цыган!!
Сколько-то  там  промилле
вяло  шумят  в  крови.
О  браке  поговорили  –
надо  бы  о  любви…
Солнце,  бесстрастный  зритель,
движется  и  печёт.
–  Я  заплачу́,  сидите.
–  Люба,  клиентам  счёт!
Лопочет  пивная  пена  –
лепеты  афродит…
Свадьбу  справят  в  «Буэно»,
мебель  возьмут  в  кредит.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067419
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.08.2026


*** (Ну от і подивись на це життя…")

Ну  от  і  подивись  на  це  життя,
що  схоже  на  розтрощене  розп’яття…
Розплакатися?  Харкнути  прокляттям?
Уславити  байдуже  небуття?
Констатувати  всемогутність  зла
і  не  верзти  дурниць  про  воздаяння?
Враз  обірвавши  радощі  й  страждання,
сказати  смерті:  «Ти  перемогла!»
Та  є  ще,  є  в  хиткій  світобудові,
є  місце  для  надії  та  любові,  –
ще  дихає  скривавлена  земля!..
Шукають  звізд  у  небі  тихі  очі,
і  над  блідою  квіткою  тріпоче
метеликом  сріблястим  янголя…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1067053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2026


Переклад В. Єгоров "Пам’яті А. Звєрєва"


В  контору  –  цей,  а  той  –  в  забій,
Четвертий  –  фрази  сіє…
А  у  художника  –  запій:
То  суто  професійне.
Зимою  п’є,  весною  п’є,
І  восени,  і  влітку,  –
Він  все  життя  страшне  своє  –
О  Боже!  –  напідпитку…
Живе  –  і  хлиськає  шмурдяк,
І  лається  безбожно.
Йому  без  випивки  ніяк,
А  без  усього  –  можна.
Гряде  рокована  імла.
В  горнилі  дня  і  ночі
Нема  ні  любки,  ні  кубла,
Однак  є  фарби  й  очі.
Коли  штовхає  доля  нас
На  перемоги  й  втрати,
Він  знає  той  високий  час,
Якого  нам  не  взнати.
Уже  не  блазень,  не  в’їсте
Діткливою  хулою,  –
По  полотну  розмаже  те,
Що  буде  під  рукою.
Так-так,  він  пензлем  нанесе
Зубну  засохлу  пасту,
Золу,  тютюн,  помаду  –  все,
Що  під  рукою.  Баста!
Гіркий  міситиме  він  мед  –
Отак,  як  тісто  місять.
І  все  це  таїнство  займе
Хвилин  приблизно  вісім.
Забуте  миготне  винце…
І  між  облич  інертних
Безсмертне  виблисне  лице  –
Лице  когось  із  смертних.
Роки  посиплються,  як  град,
Все  ляже  в  землю  хмуру,
Та  не  лице.  Воно  стократ
Переживе  натуру.
Ну  що  ж…  Не  зрушити  основ,
То  Боже  призволення.
А  що  художник?  П’є  ізнов,
Допоки  спить  натхнення.
Хмільний,  по  поверхах  чужих
Все  лізе  він  до  неба…
Так  жити  гріх!
Так  жити  гріх!
…А  мо’,  лиш  так  і  треба?  
___________________________
В.Егоров
Памяти  А.Зверева

В  контору  –  этот,  тот  –  в  забой,
Четвёртый  –  речь  толкает…
А  у  художника  –  запой:
Профессия  такая.
Он  пьёт  весною  и  зимой,
Пьёт  осенью  и  летом.
Как  это  страшно,  Боже  мой!
Как  непонятно  это…
Живёт,  сивухою  разя
И  матерясь  безбожно.
Ему  без  выпивки  нельзя,
Без  остального  –  можно.
Всё  ближе  роковая  мгла.
В  горниле  будней  тряски
Нет  ни  подруги,  ни  угла,
Но  есть  глаза  и  краски.
Когда  судьба  уносит  нас
К  паденьям  и  победам,
К  нему  является  тот  час,  
Который  нам  неведом.
Он  перестанет  быть  шутом
И,  не  боясь  опалы,
Он  по  холсту  размажет  то,
Что  под  руку  попало.
Да-да,  на  холст  он  нанесёт
Табак,  зубную  пасту,
Помаду,  пепел,  охру  –  всё,
Что  под  рукой.  И  баста!
Он  будет  этот  горький  мёд
Месить,  как  тесто  месят.
Всё  это  таинство  займёт
Минут,  наверно,  десять.
Блеснёт  забытое  винцо…
И  среди  лиц  несметных
Взойдёт  бессмертное  лицо
Кого-нибудь  из  смертных.
Года  посыплются,  как  град,
Всему  землёй  одеться,
Но  не  лицу.  Оно  стократ
Переживёт  владельца.
Ну  что  же…  Так  тому  и  быть
От  лета  и  до  лета.
А  что  художник?  Будет  пить
До  нового  портрета.
В  чужие  биться  этажи
Нетрезво  и  недужно…
Нельзя  так  жить!  
Нельзя  так  жить!
…А  может,  так  и  нужно?

Зображення  -  А.Звєрєв  "Автопортрет  у  синьому  капелюсі"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2026


Кино

Маньяк,  устроивший  резню,
как  одержимый  дирижёр,
большим  орудует  ножом,
срезая  жизни  на  корню.
Он  весь  в  кровище  до  бровей,
а  на  лице  застыл  оскал,  –
и  он  нисколько  не  устал,
и  даже  движется  живей,
и  всё  сильнее  входит  в  раж,
и  вот  беснуется  как  зверь;
но  видит  потайную  дверь
второстепенный  персонаж  –
вот-вот  спасётся  он,  вот-вот…
(Струится  холод  по  спине.)
Вдруг,  слева,  тенью  на  стене  –  
всклокоченная  бород-
а!!  –  вскрикивает  жертва,  –  а-а-а!!!
С  арбузным  хрустом  рвётся  плоть,
сочится  розовый  ломоть,
стучит  о  доски  голова.
Как  вам  такое  шапито?!
Визжи,  блондиночка,  сильней  –
и  ты,  лупатая,  за  ней!
Никто  не  выживет,  никто…
Дом  заколочен,  точно  гроб.
В  гостиной  остывает  труп.
Запёкся  в  безобразный  струп
густой  рубиновый  сироп.
Парнишка,  связанный  в  углу,
похоже,  впал  в  блаженный  шок.
Убийца  между  тем  поджёг
бензин,  разлитый  на  полу.
Всё  синим  пламенем  горит!
И,  воздух  лезвием  чертя,
палач  хохочет  как  дитя:
ему  разгрома  адский  вид
дарует  радостную  дрожь
и  расслабляет,  как  эфир…
Поскольку  этот  внешний  мир
теперь  на  внутренний  похож.
 
Музыка  -  Н.Парфенюк  "Вальс  Пилы"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066948
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.08.2026


Троянда

Палають  і  падають  стіни.
Повітря  від  диму  густе.
…На  згарищі  біля  руїни
прекрасна  троянда  цвіте.
Ревуть  збожеволілі  дзвони.
Злітають  у  небо  пусте
молитви,  ридання,  прокльони.
…Забута  троянда  цвіте.
Дівчата  виплакують  очі.
Шукають  і  кличуть  дітей
розпачливі  тіні  жіночі.
…Тендітна  троянда  цвіте.
Не  стачить  віків  на  спокуту!
У  землю  втоптали  святе,
по  жилах  розлили  отруту.
…Троянда,  троянда  цвіте.
Хитається  світобудова,
і  заздрять  померлим  живі.
…Червона,  як  рана  Христова,
троянда  цвіте  на  крові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2026


Chris Rea Люблю я дощ (I love the rain) Переклад

Люблю  я  дощ.
Небесний  дар  –  
Його  прохолода.
Затих  бульвар…
Ніжно  він  пада,
Стишує  жар,  –
Люблю  я  дощ,
Люблю  я  дощ.

Люблю  я  дощ.
Шум  його  –  нектар.
Під  ритми  власних  мелодій
Як  танцює  цей  штукар!..
Ніжно  він  пада,
Стишує  жар,  –
Люблю  я  дощ,
Люблю  я  дощ.

Люблю  я  дощ,
Що  під  стріху  всіх  сховав.
Як  сповільнює  все
Тиха  днина  дощова…
Ніжно  він  пада,  
Все  лихе  він  змива,  –
Люблю  я  дощ,
Люблю  я  дощ.

Дерева  цілує
І  вулиці  міст.
Крап-крап-крап-крап!  Цяп!
Краплинами  вниз!..
І  плечі  він  пестить,  
І  личко  твоє  також…
Люблю  я  дощ.
__________________________

I  love  the  rain

I  love  the  rain
It  clears  the  street
It  cool  off  the  pressure
it  kill  the  beat
Gently  it's  falling
Turn  down  the  heat
I  love  the  rain
 
I  love  the  rain
It's  a  sound  so  sweet
It's  got  its  own  pretty  music
See  it  dance  around  my  feet
Gently  it's  falling
Turn  down  the  heat
I  love  the  rain
 
I  love  the  rain
All  the  people  move  away
I  love  how  things  slow  down
On  a  rainy  rainy  day
Gently  it's  falling
Wash  the  bad  stuff  away
I  love  the  rain
 
It  kisses  the  buildings
It  kisses  the  trees
Drip  drip  drip  drip  drop
It  slides  of  the  leaves
And  rolls  off  your  shoulders
And  gently  rolls  off  your  face
I  love  the  rain

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064835
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2026


*** ("Була б я паном Ґарґантюа…")

Була  б  я  паном  Ґарґантюа,
поглиначем  фантастичних  страв,
я  б  скуштувала  такі  дива,
яких  він  зроду  не  куштував:
пісочні  кексики  пірамід  
і  кірхи  коржиковий  фасад,
лискучий  мармур  античних  плит,
напівпрозорих,  як  мармелад.
А  мінаретів  зефірний  вид?
А  зікуратів  крихкі  ріжки́?
З  ранку  до  ночі,  забувши  стид,
я  б  їх  жувала,  як  пиріжки!
Собору  Гауді  весільний  торт
ум’яв  би  враз  мій  веселий  рот,
відтак  поклала  б  я  під  язик
шиби  вітражної  льодяник.
Ось  насправді  круте  меню!
Та  невситима,  як  Барабек,
майдан  Сан-Марко  й  його  пташню
я  б  проковтнула,  мов  чебурек,  –
ласа  ж  то  пам’ятка  й  визначна.
Втім,  природа  не  менш  смачна:
квіти,  веселки,  янтар,  метал,
мангри,  бархани,  слюда,  корал,
мушлі,  перлини,  жарини,  сніжини  –
ах!  –  діаманту  ясний  кристал,
аквамарин,  ізумруд,  нефрит,
ляпіс-лазур,  сердолік,  пірит,  –
навіть  замурзаний  апатит,
певно  б,  не  стишив  мій  апетит.
Вата  цукрових  ранкових  хмар,
протуберанці  гарячих  зір  –
о,  як  це  бурить  шлунковий  вар,
о,  як  це  вабить  голодний  зір!
Копа́ти  б  ложкою  чорнозем,  –
масний  і  рухлий,  немов  халва,
він  пахне  квасом  і  пирієм,
за  що  і  любить  його  черва.
Ковтала  б  я  сонячний  суховій,
небо  глитала  би  голубе!..
А  на  десерт  –  найсолодша  з  мрій!  –
поцілувала  б  разок  тебе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2026


С. Слєпаков "Карликова війна". 18+ Переклад

 
В  межі  країна  не  вміщається,
Розмірами  значна.
Тільки  цареві  все  ввижається,
Що  затісна  вона.

Вибір  один  лиш  зробити  тут  можна,
Думка  як  день  ясна:
Буде  з  сусідом  переможна
Карликова  війна!

Карликова  війна,  
Карликова  війна,
Через  три  дні  вже  перемогу
Нам  принесе  вона.

Дрон  над  столицею  літає  –
Шо,  б**,  за  дивина?!
Майже  п’ять  років  вже  триває
Карликова  війна.

Всім  ясно  ослам  і  навіть  Шаманам  –
Мир  укладать  пора.
Та  хтось  бубонить,  що  все  за  планом,
Ура,  ура,  урааа…

Росте  на  бензин  ціна,
Країну  послали  на,
Бо  тут  головне,  щоб  була  прикрита
Д*па  стара  одна,

Щоб  не  дізналися  кляті  дрони,
Де  вона,  де  вона,
Для  конспірації  дуже  тихо  звук  видає  вона:  
Ура,  ура,  урааа…
____________________________________

Маленькая  война

Если  большая  в  подчинении
Есть  у  тебя  страна,
Но  ты  решил,  что  тем  не  менее
Маленькая  она,
 
Можно  прийти  в  просветленье  этом
К  выводу,  что  нужна
Победоносная  с  соседом
Маленькая  война.
 
Маленькая  война,
Маленькая  война,
Через  три  дня  успешно  будет
Завершена  она.
 
Дроны  летают  над  столицей,
В  а**е  вся  страна.
Пять  долгих  лет  почти  уж  длится
Маленькая  война.
 
И  ясно  ежу,  и  даже  Шаману,
Что  мир  заключать  пора,
Но  кто-то  твердит,  мол,  все  по  плану
Ура,  ура,  урааа...
 
Растет  на  бензин  цена,
Но  главное  –  не  страна,
А  чтобы  была  в  ней  надежно  ж***
Защищена  одна.
 
Главное,  чтоб  не  узнали  дроны,
Где  она,  где  она.
Для  конспирации  очень  тихо  звук  издаёт  она
Ура,  ура,  урааа...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064670
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2026


*** ("Апокалипсис лучше всего проспать…")

Апокалипсис  лучше  всего  проспать  –
пусть  разбудит  архангел  своей  трубой.
Воды  времени  дрогнут  и  двинут  вспять,
свод  небесный  увижу  я  над  собой.
Свод  небесный  увижу  я  над  собой  –
не  чернильный  в  точках,  не  голубой
с  половинкой  солнечного  желтка…
Удивлюсь  отсутствию  потолка,
оглянусь  вокруг,  унимая  дрожь,
всё  пойму  –  и  выдохну:  «Что  ж!»
Ах,  когда  б  не  споры  Добра  и  Зла,
не  призыв  Твой,  явственный,  словно  [i]пли![/i]  –
я  бы,  Господи,  долго  ещё  спала
в  тепловатой  утробе  сырой  земли.
Всё  спала  бы,  не  закрывая  глаз,
ни  простых,  ни  вещих  не  видя  снов,  –
я  б  не  искала  ненужных  слов,
как  ищу,  например,  сейчас.
О,  какая,  Господи,  теснота
на  пространстве,  вздувшемся,  как  квашня,
о,  какая,  Господи,  пустота
под  ногами  дыбится  у  меня!
В  Книгу  Жизни,  Господи,  загляни,
в  бесконечный  свиток  времён,  времён  –
и  меня  вполголоса  помяни,
пробегая  список  имён.
И,  откинув  крышку,  привстану  я,
пред  Тобой,  Учитель,  предстану  я:
«Я!»  –  ответит  Богу  душа  моя,
ответит  душа  моя…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064667
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.06.2026


Інша

Та  жінка,  що  живе  моїм  життям,
не  мучиься  неясним  каяттям.
Сидить  в  кімнатці,  схожій  на  мою,
як  буква  М  на  букву  W.
Лице  моє,  як  маску,  надягла,
у  нас  однаковісінькі  тіла
(лиш  родимка  моя  у  неї  справа),
та  сама  в  нас  хода,  така  ж  постава.
Шульга,  вона  наслідує  мій  почерк
і  олівцем  у  зошиті  скрегоче,
виводячи  химерні  письмена.
Буває,  щось  замислює  вона.
Фарбує  губи,  голосно  сміється,
наспівує  –  й  щасливою  здається…
Зустрівшись  з  нею  поглядом  уранці,
я  заздрю  цій  двійничці,  самозванці,
адже  вона  мою  украла  душу!
А  я  за  це  їй  усміхатись  мушу.
Я  б  знищила  її  –  та  поміж  нами
гладеньке  скло  і  плівка  амальгами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2026


Сумління

А  може,  тобі  й  солодко,
а  може,  тобі  й  гірко.
А  в  сон  мій  учора  золотом
блимала  тиха  зірка.
Блимала,  в  темінь  линула
і  на  льоту  згасала,
ніч  її  з  неба  скинула,
я  її  –  не  впіймала.
Все  це  не  має  значення,
мрія  пуста,  дитинна.
…Так  мені  дивно  –  наче  я
й  справді  у  чомусь  винна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2026


Микола Глазков. Переклади

***
Тягнуться  теліги  і  каліки…
Села  невеселі  у  вогні.
Поміж  ними  протікають  ріки.
Ріки,  як  ведеться,  мовчазні.
Рікам  наплювати  на  епохи,
Наплювати,  хто  кого  зборов.
Рікам  –  їм  не  жаль  нас  анітрохи,
Холодніші  води  їх  за  кров…
____________________________
***
Движутся  телеги  и  калеки…
Сёла  невесёлые  горят.
Между  ними  протекают  реки.
Реки  ничего  не  говорят.
Рекам  всё  равно,  кто  победитель,
Всё  равно,  какие  времена.
Рекам  –  им  хоть  вовсе  пропадите,
Реки  равнодушнее  меня…

***
На  планеті  зникнуть  раси,
Держкордони  та  війна,
І  містами  із  пластмаси
Запістрявіє  вона.

Барахла  задіють  масу,
Від  кулька  до  гребінця,
І  хвалитимуть  пластмасу  –
Органічна  суміш  ця!
________________________
***
На  земле  исчезнут  расы,
Госграницы  и  вражда,
И  построят  из  пластмассы
В  эти  годы  города.

В  ход  пойдёт  предметов  масса,  
Всякий  хлам  ненужный  весь,
Потому  что  есть  пластмасса
Органическая  смесь!

***
Чингісхан,  Батий,  Аттіла  –
Ймення  їх  повторюють,
Бо  ці  генії  без  мила  
Увійшли  в  історію.

Та  не  треба,  дитинчата,
Вам  такої  практики,
Мийте  личка  й  рученята
Задля  профілактики.  
______________________
***
Чингисхан,  Батый,  Аттила  –
Гении,  которые
Не  употребляли  мыла
И  вошли  в  историю.

Им  не  подражайте,  дети,
Ни  в  быту,  ни  в  творчестве,
Ежедневно  на  рассвете
Умывайтесь  дочиста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2026


Поход

Мы  шагаем  с  видом  уже  больших  –
зайки,  рыбки,  сынишки,  дочки,
яблонь-цвет,  кровиночки,  кукляши,
одуванчики,  ангелочки.
Чтоб  чеканить  шаг,  поборовши  страх,
и  держать  подбородок  гордо,
нам  прекрасные  дамы  на  площадях
красным  шёлком  обвили  горло.
Мы  минуем  сёла  и  города,
наша  родина  рукоплещет,
и  вождя  лазурная  борода,
точно  стяг,  на  ветру  трепещет.
Нас  призвали  строгие  старики,
громовержцы  в  рогатых  митрах,
и  по  знаку  дрожащей  сухой  руки
мы  падём  в  людоедских  битвах.
Мы  серьёзны,  личиками  остры,
нам  по  вкусу  любая  пища,
мы  до  неба  разводим  свои  костры
и  танцуем  на  пепелищах.
Мы  идём  в  строю,  открываем  рот  –
славословить  всё,  что  велели,
и  кричим  «ура»,  и  идём  вперёд,
и  не  помним  о  нашей  цели.
Наш  вожатый  шествует  вдалеке  –
воплощенье  властного  зова  –
то  ли  трость  белеет  в  его  руке,
то  ли  дудочка  Крысолова…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062559
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.05.2026


Добро и зло

Добро  –  очкарик  и  чудак
в  потёртом  пиджаке,
оно  гуляет  натощак
с  настурцией  в  руке.
На  зле  фуражка,  точно  нимб,
и  френч  из  чёрной  лжи.
Цари  склоняются  пред  ним,
учёные  мужи:
сим  гордецам  не  в  западло
лизать  ботинки  зла,  –
у  зла  же  вечно,  как  назло,
немерено  бабла!
У  зла  везде  найдётся  свой  –
что  в  пекле,  что  в  раю,
оно  невидимой  рукой  
гнёт  линию  свою,
и  ходит  с  видом  божества,
безмозглое,  как  бот,
и  на  законы  и  права  
кладёт  огромный  болт,
оно  на  площади  кричит
и  в  дверь  ногой  стучит,
к  его  услугам  –  палачи,
а  также  стукачи,
за  ним  восторженной  толпой
скоты  и  дураки
несутся  в  свой  неправый  бой,
воздевши  кулаки.
…Добро  же  падает  в  траву,
прикрыв  подбитый  глаз,
и  шепчет:  «Норм.  Переживу.
Переживу  всех  вас».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061444
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.04.2026


Повернення

Час  лютує,  світ  палає,
обертом  –  земля…
Так  розгублено  ступаєм,
мов  не  звідсіля.
В  лабіринтах  рідних  вулиць
губляться  сліди.
Повернулись.  Повернулись.
Та  скажи  –  куди?
В  лабіринти  рідних  вулиць  –
втікачем  з  тюрми…
Повернулись.  Повернулись.
Та  спитай  –  чи  ми?
Як  із  вирію  –  лелека,
Лазар  –  із  труни,
дух  –  із  тіла,  Данте  –  з  пекла,
а  солдат  –  з  війни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061443
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2026


Поезд

Маленькие  люди,  печальные,
суетящиеся  по  привычке,
топчут  площадки  вокзальные,
забираются  в  короба  электрички.
Ты  садишься  у  стекла  запылённого
с  лицом  беглеца-одиночки
и  ждёшь,  когда  пространство  раскалённое
сдвинется  с  мёртвой  точки.
И  поплывут  деревья  далёкие,
а  которые  поближе  –  замелькают,
и  покажутся  дачи  кособокие
и  заглохшее  поле  с  васильками.
Так  и  будешь  сидеть,  покачиваться
и  глядеть  без  особых  мыслей,
как  речка,  блестя,  изворачивается,
чтобы  выглядеть  живописней.
А  когда  запляшут  кустарники,
простирая  высохшие  руки,
поглядишь  на  соседей  стареньких
и  прикроешь  глаза  от  скуки…
Подрагивая,  постукивая,
ускоряется  поезд,
как  будто  везёт  преступника.
(Но  это  другая  повесть.)
Мчит  оврагами,  лугами,  перелесками,
чтоб  успеть  минута  в  минуту,  –
словно  взялся  провезти  нас  в  неизвестное
по  затверженному  старому  маршруту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060743
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.04.2026


Пан Фрідріх, пані Лу

Підтоптані  копита
вицокують:  цок-цок…
Із  жаром  неофіта
Я  впрігся  в  твій  візок:
«Я  власними  руками
віддам  тобі  батіг,
щасливий  до  нестями,
впаду  тобі  до  ніг!»
Зіниць  масні  гагати,
уста  не  без  гріха,  –
що  ж  ними  і  казати,
крім:  «А-ха-ха-ха-ха!»
Згадати  б  щось  дотепне,
заритись  у  книжки,  –
та  без  кінця  до  тебе
вертаються  думки.
Жену  любов-пустунку,
бо  з  розуму  зведе!
Та,  мабуть,  порятунку
не  буде  вже  ніде.
Не  мисляча  тростина
в  нуртовищі  світів  –
тепер  я  надлюдина
в  суворій  самоті…
Назви  це  сказом,  хіттю  –
однаково  мені.
(Як  ніжно  й  непохитно
вона  сказала:  «Ні!»)
Едем  в  ряснім  цвітінні,
не  відає  розлук…
Розходяться  дві  тіні  –
Пан  Фрідріх,  пані  Лу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2026


Записки скороченого

[i]Всього  на  всіх  не  вистачить  –  усіх  багато,  а  всього  мало.
Старовинний  жарт  
[/i]
А  бодай  би  воно  все  згоріло,  прокляття  їм  усім,  прокляття,  прокляття,  прокляття!..  Тупо  сидіти  і  писати  це.  Всі  119  годин,  всі  119  годин,  що  мені  залишилися,  поки  вони  не  прийдуть  по  мене...  Господи,  Господи,  Господи.  Сидіти  і  не  рухатись,  тупо  сидіти  і  не  рухатись.  Тому  що  все  марно.  Ось  він,  синій  конверт.  «Мені  дуже  шкода,  –  сказав  бос.  –  Повірте,  я  щиро  жалкую».  Я  не  одразу  зрозумів,  що  сталося.  Я  чекав  і  боявся  цього  –  я  непоганий,  навіть  дуже  непоганий  спеціаліст,  хоча    й  не  отримував  заохочень  вже  майже  місяць,  –  але  я  не  одразу  зрозумів,  що  сталося.  Коли  він  простяг  мені  конверт,  я  відштовхнув  його  руку.  Підійшов  кадровик  і  спритно  запхав  конверт  у  внутрішню  кишеню  мого  піджака.  Вони  щось  говорили  мені,  а  я  намагався  відповісти.  «Ні,  вам  нема  чого  повертатися  до  офісу  –  з  сьогоднішнього  дня  ви  абсолютно  вільні.  Щиро  бажаю  вам  удачі».  Бос  потряс  мені  руку,  бос  поплескав  мене  по  плечу.  «Все  буде  добре,  я  певен.  У  вас  у  запасі  цілий  тиждень,  і  ви  обов'язково  викрутитеся».  Він  реготнув.  Кадровик  відводив  очі  й  шурхотів  паперами,  як  щур.  Я  сказав  йому:  «Щур.  Щур!»  Він  продовжував  перебирати  папери,  тільки  нижче  нахилив  голову.  «А  ти,  –  я  повернувся  до  боса,  –  ти…»  –  «Випийте  води,  пане  Домбровський.»  –  «Ти  свиня!!!  –  верескнув  я,  тоді  як  щур  припинив  своє  паперове  шарудіння  і  почав  делікатно  підштовхувати  мене  до  дверей.  –  Жирна  тупа  свиня!  Щоб  ти  здох».  «Ну-ну,  –  сказав  бос,  –  ваша  реакція  зрозуміла.  Заспокойтеся.  Всього  вам  доброго».  Я  стукнув  по  дверях,  що  зачинилися,  кулаком,  проридав  якусь  безсилу  образу  у  широке  обличчя  охоронця,  який  неквапливо  наближався  до  мене,  а  тоді,  увесь  сіпаючись,  попрямував  до  виходу.  Там  на  мене  вже  чекали.  «Пройдімо,  шановний,  –  сказала  жінка  у  сірому.  –  Це  недовго».  

Вчора  принесли  «альтернативний  набір».  Дівчина  в  червоних  шортиках  та  хлопець  у  сітчастій  майці  вручили  мені  коробку  із  зображенням  вангогівських  соняхів.  Молоді  люди  усміхалися.  Вони  були  схожі  на  сектантів,  на  дрібних  бродячих  коммі,  що  намагаються  втюхати  вам  якусь  безглузду  машинку  для  полірування  коров'ячих  рогів.  «Наша  фірма  дарує  вам  шанс,  –  це  воркувала  дівчина.  –  Тисячі  людей  по  всьому  світу  відкривають  у  собі  несподівані  таланти.  Можливо,  ви  –  один  із  таких  щасливців.  У  коробці  ви  знайдете  ...  »  Сволота!  Паскудна,  смердюча  св  олота  я  не  збираюся  відкривати  вашу  смердючу  коробку,  я  не  збираюся  ставати  Ван  Гогом,  покидьки!  
Боже  мій,  які  покидьки!!  
Місяць  тому  синій  конверт  вручили  Ларсену.  Він  зник  у  обідню  перерву,  і  всім  було  ясно,  що  це  означає.  Та  наступного  ранку  Ларсен  повернувся.  Незрозуміло,  як  він  оминув  охорону,  –можливо,  переліз  через  стіну  біля  складів  і  протиснувся  у  вікно  жіночого  туалету.  Він  сидів  на  своєму  звичайному  місці,  поклавши  руки  на  стіл,  і  пильно  вдивлявся  у  монітор  відключеного  комп'ютера.  За  його  спиною  стояла  молоденька  пухкенька  білявка.  Вона  жалібно  шморгала  носом  і  озиралася  на  всі  боки,  наче  шукаючи  допомоги,  але  співробітники  уникали  її  погляду.  Нарешті  увійшов  секретар  і,  м'яко  відсторонивши  білявку,  зупинився  перед  Ларсеном.  «Пане  Ларсен,  я  змушений  нагадати  вам,  що  ви  скорочені.  Наша  фірма,  на  жаль,  більше  не  потребує  ваших  послуг».  Ларсен  мовчав.  «Прошу  вас,  –  секретар  зробив  жест  рукою,  ніби  запрошував  Ларсена  сісти  в  автомобіль,  –  не  затримуйте  нас.  Ви  забираєте  час!  Дозвольте  цій  дівчині  зайняти  її  робоче  місце».  Ларсен  відірвався  від  комп'ютера  і  повільно  повернув  голову.  –  «Її  робоче  місце?  Ось  цієї?..  —  він  вимовив  нецензурне  слово,  і  дівчина,  що  ковтала  сльози,  голосно  й  басисто  заревіла,  ніби  дочекалася  нарешті  дозволу.  –  Я  пропрацював  на  цьому  місці  вісімнадцять  років,  а  тепер  маю  віддати  його  директорській  підстилці?!»  Він  схопив  зі  столу  комп'ютер  і  з  любострасним  стогоном  шваркнув  ним  об  підлогу.  Секретар  утік.  Білявка  ридала,  відступивши  на  безпечну  відстань.  Ларсен  продовжував  сидіти  за  столом.  «Пане  Ларсен!  –  прогримів  бос  (він  з'явився  у  супроводі  трьох  охоронців;  секретар  визирав  з-за  його  плеча).  –  Нагадую  вам,  що  ви  скорочені.  Будьте  ласкаві,  негайно  залишіть  територію  фірми  і  ніколи  тут  більше  не  з'являйтеся».  Ларсен  вишкірився.  «Ви,  –  продовжував  бос,  –  вкрай  нераціонально  використовуєте  надані  вам  законом  сім  днів,  і  я  повідомлю  про  це  координаційний  центр  задля  скорочення  відведеного  вам  терміну.  Забирайтеся  геть!»  Всі  очікували,  що  Ларсен  чинитиме  опір,  але  він  не  опирався.
 Втомився  писати…  Заснути  б...  Потрібно  прийняти  дві  пігулки  снодійного.  Більше  не  дозволяється,  вони  стежать.  

Відчуваючи  гостру  потребу  в  русі,  спустився  надвір.  У  кімнаті  не  зробити  й  трьох  кроків.  Я  вийшов  після  десятої  ранку,  в  цей  час  вже  не  так  людно.  Швидкісні  платформи  для  держслужбовців  по  обидва  боки  тротуару  були  майже  порожні.  Я  читав,  що  за  старих  часів  тротуаром  називалося  відведене  для  пішоходів  узбіччя  дороги;  середину  вулиці  займала  «проїжджа  частина».  Тепер  автомобілі  рідкість.  Автотраси  ще  збереглися  в  Австралії,  Африці,  Латинській  Америці  –  в  тих  районах,  де  ще  не  так  жорстко  заощаджують  простір;  втім,  пустель  вже  майже  не  залишилося.  
Кілька  разів  мене  штовхнули,  я  теж  штовхався  і  наступав  комусь  на  п'яти.  Ніхто  не  звертав  уваги  на  такі  дрібні  незручності.  Звісно  ж,  це  все  від  перенаселення  –  про  це  свідчить  навіть  сучасна  архітектура,  з  якої  практичн  зникли  одноповерхові  будівлі  та  міські  площі.  Подумати  тільки,  колись  населення  нашої  планети  не  перевищувало  якихось  жалюгідних  десяти  мільярдів!..  Опинившись  у  незнайомому  місці,  людина  ризикувала  заблукати!  Господи,  книги  про  першопроходців,  про  безлюдні  острови!..
Угорі  наді  мною  весь  час  чулося  важке  гудіння  повітряних  автівок,  наче  то  роїлися  гігантські  механічні  бджоли.  Справа  й  зліва  височіли  стіни  хмарочосів,  і  я  йшов  ніби  по  дну  затопленої  натовпом  ущелини,  а  коли  задирав  голову,  бачив  небо  в  клітинку:  над  шляхом  виднілася  сітка,  що  мала  захистити  пішоходів  від  падіння  уламків  (у  великих  містах  повітряні  автотрощі  траплялися  доволі  часто).  Хлопчисько  у  червонім  волонтерськім  кепі  мало  не  збив  мене  з  ніг:  «Дядечку,  пожертвуйте  бонус!»  Я  не  відповів,  і  він,  скорчивши  пику,  щось  проверещав,  як  підстрелений  заєць.  Благодійність!..  Щоб  їм  здохнути,  сама  показуха.  Кому  вони  допомогли  своєю  благодійністю?  І  дітей  ще  підключають,  покидьки.  
Біля  пам'ятника  Мальтусу  я  зупинився  витерти  обличчя  та  шию  хусткою;  руки  дрібно  тремтіли.  На  що  витратити  час,  який  мені  залишився?  Скачки?  Сафарі?  Гладіаторські  бої?  Обід  із  зіркою?  Вечеря  з  гейшею?  Картка  безробітного  відчиняла  майже  будь-які  двері.  Це,  подумав  я,  щось  на  зразок  останнього  бажання.  Хлопець  із  казки  Андерсена  попросив  викурити  чарівну  люльку,  а  хлопець  із  іншої  казки  –  прив'язати  його  до  чарівного  стовпа.  Постоявши,  я  безцільно  рушив  далі.  
Непогано  було  би  вмерти  просто  на  вулиці.  Хоч  би  гроза  почалася  і  блискавка  вдарила  просто  в  тім’я  –  обставити  їх  усіх,  обскакати!..  Або  підірвати  це  чортове  місто,  країну,  планету.  Але  вони  вживили  пристрій  спостереження.  І  ампулу.  На  порушника  чекають  параліч  і  смерть;  ходять  чутки,  ніби  вміст  ампули  викликає  нестерпний  біль  –  це,  мовляв,  та  сама  «пекельна  водиця»,  яку  впорскують  злочинцям.  Евтанатологи  заперечують  це,  а  перевіряти  нікому  не  хочеться.  

Так,  усі  наші  біди  від  перенаселення.  Людей  –  як  піску.  Скільки  з  них  таких,  як  я?  Вони  не  видають  себе.  Про  скорочених  пишуть  романи,  знімають  фільми,  це  улюблена  тема  телевізійних  шоу,  але  згадувати  про  скорочення  у  повсякденних  розмовах  не  прийнято,  як  не  прийнято  поширюватися  про  роботу  та  функції  деяких  органів  нашого  тіла.  Я  подумав  –  цікаво,  якщо  я  зараз  зупинюся  і  почну  кричати,  що  я  [i]скорочений!![/i]  –  пристрій  спрацює?  Які  в  них  у  всіх  зробляться  обличчя!..  Рух  був  одностороннім,  і  я  бачив  лише  потилиці  та  спини.  Барани!  Деякі  скорочені  у  тихому  розпачі  блукають  вулицями  і  марять  видінням  чудесного  випадку:  ось  в  одному  з  цих  незліченних  агентств,  магазинів,  салонів,  банків,  кафе,  ахнувши,  помирає  від  розриву  серця  людина,  і  чиясь  рука  –  воістину  рука  самої  Фортуни!  –  вивішує  на  двері  магічну  табличку:  «ТЕРМІНОВО  ПОТРІБЕН  РОБІТНИК».  Зізнаюся,  я  й  сам  чекав  на  такий  випадок.  
Поневіряння  містом  відібрали  півдня.  Відпочив  на  лаві  під  штучною  магнолією.  Був  у  японському  ресторані,  але  пішов,  не  дочекавшись  офіціанта  із  замовленим  блюдом;  поїв  у  піцерії.  Дивився  у  кінотеатрі  фільм  під  назвою  «Скорочені».  Головний  герой,  втративши  престижну  роботу  через  підступи  плюгавця  заступника,  закоханого  в  його  наречену,  здійснює  серію  інтелектуальних  і  фізичних  подвигів,  позбавляється  датчика  і  ховається  на  руїнах  пентагонського  бомбосховища.  Банда  скороченців  громить  арсенали  та  магазини.  Поліціянти  знищують  їх  вогнеметами.  Герою  вдається  вижити.  Його  кохана  викриває  інтригу  заступника,  і  героя  поновлюють  на  посаді.  Але  його  нареченій  вручають  синій  конверт.  Сім  днів  закохані  проводять  разом,  а  потім  герой  розпанахує  собі  вени.  Кінець.  Збоку  від  мене  дві  жінки  зворушено  схлипували.  Я  дивився  на  екран  і  намагався  вгадати,  котрі  з  акторів  «безсмертні»  –  у  прилизаного  красунчика,  що  зіграв  головну  роль,  напевно,  довічний  імунітет.  
Увечері  зайшов  у  бар  із  наміром  нажлуктитися  до  непритомності,  але  після  другої  порції  датчик  почав  пульсувати.  Повернувся  додому  і  ліг  спати,  проковтнувши  дві  пігулки  снодійного.  

О  шостій  ранку  мене  розбудив  дзвінок  у  двері.  Кілька  секунд  я  розмірковував,  чи  варто  взагалі  відчиняти,  потім  відчинив.  На  порозі  стояв  якийсь  підтоптаний  типок  у  дорогому  костюмі  та  кричущій  краватці.  Хто  він  такий?  Він  по  справі.  Йому  все  відомо,  і  він  прийшов  запропонувати  мені  дещо  абсолютно  екстраординарне.  Є  одне  приголомшливе  місце.  Яке  місце?  Абсолютно  приголомшливе  місце  –  антична  розкіш,  казки  Шахерезади  –  дістанемося  швидше,  ніж  за  півдня;  по  дорозі  заскочимо  до  одного  крутезного  юриста  і  без  зайвої  тяганини  оформимо  папери  –  заповіт;  слово  честі,  я  повинен  зацінити,  як  мені  пощастило  –  три  розкішні,  [i]незабутні  [/i]ночі  в  обіймах  гурій  та  херувимів  за  жалюгідну  однокімнатну  халабуду;  до  того  ж,  як  він  розуміє,  мені  і  так  все  одно,  кому  вона  відійде,  то  чому  б  не  скористатися  і  т.д.  Я  б  спустив  його  зі  сходів,  якби  не  ампула.  І  як  вони  пронюхують,  стерв'ятники?  Після  суб'єкта  з'явилися  якісь  сектанти  проповідувати  кінець  світу  та  Небесну  Переатестацію.  Недбалі  грішники,  подібні  до  лінивого  раба  з  притчі  про  таланти,  будуть  випробувані  і  скорочені  на  віки  віків.  Не  стримався  і  плюнув  в  одного  з  них.  
Вдень  знову  ходив  вулицями.  Поїв  у  ресторані;  зайшов  у  нічний  клуб.  Картка  безробітного  справила  враження  на  охоронця  –  він  переговорив  із  господарем,  і  той  вийшов  особисто  потиснути  мені  руку.  Я  розчулився  і  вже  відкрив  рота  спитати,  чи  немає  в  них  випадково  вакансії  прибиральника,  але  вчасно  взяв  себе  до  рук.    Пив  безалкогольний  джин.  (Л@йно.)  Пригостив  стриптизерку,  що  сподобалася,  коктейлем  і  запитав,  чи  часто  їх  скорочують.  Пішов  додому,  відмовившись  від  інтиму.  

Вночі  не  міг  спати  –  згадував  очікування  у  відділі  скорочень  та  жінку  в  мішкуватому  сірому  костюмі,  –  звісно,  у  них  у  всіх  такий  одяг,  щоб  можна  було  непомітно  носити  зброю.  Вона  запитала,  чи  прочитав  я  повідомлення.  Я  витяг  з  кишені  прим'ятий  конверт  і  розгорнув  папірець:  [i]«Шановний  пане  Домбровський!  З  жалем  повідомляємо  Вам,  що  обсяг  і  якість  виконуваної  Вами  роботи  не  відповідають  нинішнім  стандартам    і…»  [/i]Далі  мені  наказувалося  пройти  чіпізацію  та  обміняти  всі  наявні  бонуси  на  картку  безробітного.  Мені  надавалася  семиденна  оплачувана  за  розрядом  7/16  відпустка  та  сприяння  в  оволодінні  основами  нової  професії.  «Ви  можете,  –  пояснила  жінка  в  сірому,  –  запатентувати  якийсь  винахід  або  внести  раціоналізаторську  пропозицію.  Або,  наприклад,  написати  невелике  оповідання.  Вашу  роботу  оцінить  спецбот,  і  якщо  ви  наберете  необхідну  кількість  балів,  вам  нададуть  учнівський  (нульовий)  розряд  і  нове  робоче  місце.  В  іншому  випадку…»  [i]«В  іншому  випадку,  згідно  з  рішенням  координаційного  центру  СВ  216/42,  після  закінчення  семиденного  терміну  з  моменту  отримання  Вами  даного  повідомлення  настане  повне  і  незворотне  скорочення…»[/i]  Яка  мерзенна  канцелярська  мова!  Повідомлення,  мабуть,  теж  складав  бот.  У  вузькому,  позбавленому  вікон  приміщенні  було  задушливо,  перед  дверима  в  кабінет,  де  чіпізували  скорочених,  вишикувалася  щільна  черга.  Я  хотів  вийти  і  почекати  на  вулиці,  але  жінка  в  сірому  сказала,  що  це  не  дозволяється.  Тоді  я  перейшов  до  сусідньої  зали  і  притулився  до  стіни.  До  мене  підійшла  сива  пані  з  нестарим  іще  обличчям  і  спитала,  чи  не  знаю  я,  куди  подавати  заяву  на  добровільну  евтаназію.  Я  замотав  головою,  і  вона  відійшла;  потім  я  чув,  як  вона  розповідала  якійсь  похмурій  дівчині,  що  не  може  впоратися  зі  своїм  горем  –  півроку  тому  у  неї  помер  син.  "Скорочення",  –  понизивши  голос,  зізналася  вона.  Рідні  її  відмовляють  і  на  роботі  її  цінують,  але  вона  так  більше  не  може.  «Майже  щоночі  мені  сниться…  А  ви,  така  молода?»  Дівчина  відповіла,  що  її  покинув  хлопець.  «Через  хлопця?!  Господи!  Та  у  вас  все  життя  попереду!»  Вони  зашепталися.  Підійшла  жінка  в  сірому  і  повела  мене  до  кабінету.  Я  читав  і  підписував  якісь  папери;  медсестра  побрязкувала  інструментами;  лікар  заповнював  бланки.  

Прокинувся  близько  полудня,  в  паніці  схопився  з  ліжка.  Боже  мій,  час  же  іде!  Господи  Боже  мій,  час  же  іде.  А  що  я  можу  вдіяти?..  З  вікна  моєї  квартири  видно  лотерейний  кіоск,  біля  якого  за  будь-якої  погоди  юрмиться  народ.  Деякі  займають  чергу  з  вечора  і  приходять  на  світанку,  задовго  до  відкриття,  якщо  дозволяє  робочий  графік.  Є  люди,  які  добровільно  ведуть  злиденне  існування,  відмовляючи  собі  в  найнеобхіднішому,  щоб  кожен  заощаджений  бонус  обміняти  на  ще  один  лотерейний  квиток  –  а  раптом  пощастить?..  Сам  я  лише  раз  чи  два  мав  справу  з  лотереєю.  Але  мої  колишні  колеги  постійно  вели  розмови  про  те,  як  такому-то  чи  такій-то  пощастило  виграти  півроку,  рік,  п'ять,  сім,  десять  років  життя!..  В  газетах  час  від  часу  друкують  світлини  щасливчиків,  які  зірвали  джек-пот  –  довічний  імунітет,  так  зване  «безсмертя».  Лотерейними  квитками  преміюють  робітників  успішних  фірм,  –  пам'ятаю,  як  бісився  неодружений  Ларсен,  коли  виграв  дозвіл  на  народження  дитини.  Сусідка  моя  подала  на  розлучення,  коли  дізналася,  що  всі  бонуси,  відкладені  на  поїздку  до  Святої  Землі,  її  чоловік  витратив  на  придбання  лотерейних  квитків;  він  виграв  місяців  зо  два  –  справжню  дрібницю,  як  мені  тоді  здавалося.  Так,  звісно,  всі  наші  біди  від  перенаселення...  
Закінчивши  одягатися,  я  зрозумів,  що  мені  нема  куди  йти,  –  знову  вештатись  містом,  переходячи  з  генделика  в  генделик?..  Шкода,  що  я  не  можу  напитися.  Я,  бачте,  повинен  боротися  за  своє  життя,  а  не  оглушувати  організм  алкоголем!  Жалюгідний  чіпізований  смертник…  Замовив  додому  кілька  страв,  у  тому  числі  фугу,  яку  давно  хотів  спробувати,  але  так  і  не  зміг  змусити  себе  до  пуття  поїсти.  Знову  роздягнувся  і  впав  на  ліжко;  пролежав  перед  телевізором  до  пізньої  ночі.  На  першому  каналі  естрадний  блазень  пригощав  публіку,  що  гоготіла  за  кадром,  анекдотом  про  зятя,  який  скоротив  тещу  за  допомогою  сокири.  Потім  якийсь  відгодований  чиновник,  схожий,  як  і  всі  вони,  на  нахабного,  розбещеного  своїм  бараторським  губернатствуванням  Санчо  Пансу,  відповідав  на  запитання  ведучої,  що  дежурно  усміхалася…  Примусова  евтаназія  –  прихильники  деяких  релігійних  вчень  вважають  її  злом  і  намагаються  обійти  закон.  Чи  повинна  держава  зважати  на  вірування  цих  людей  і  йти  на  поступки?  –  Безумовно,  держава  повинна  враховувати  точку  зору  та  інтереси  кожного  свого  громадянина,  однак  слід  нагадати  цим  шановним  людям,  що  крім  прав,  які  їм  надаються,  та  різного  роду  благ,  у  них  є  ще  й  обов'язки  перед  державою.  Так,  евтаназія  завжди  чи  майже  завжди  маленька  трагедія,  особиста,  а  то  й  сімейна  драма,  проте  на  сьогоднішній  день  це  найдієвіший  і  найгуманніший  спосіб  утримати  людство  від  стихійного  зростання  безконтрольного  розмноження,  яке  вже  давно  набуло  загрозливих  темпів.  Прекрасні  мрії  про  освоєння  просторів  ближнього  космосу,  на  жаль,  так  і  залишилися  мріями;  людина  здатна  жити  тільки  на  Землі,  а  Земля,  уявіть,  не  безмежна.  Війни,  епідемії,  екологічні  катастрофи  у  сучасному  світі  практично  неможливі,  а  це  означає,  що  звичайний  контроль  над  народжуваністю  вже  не  є  ефективним  –  ми  повинні  контролювати  смертність.  –  Так,  але  чи  немає  якоїсь  диявольської  іронії  в  тому,  що  громадяни,  з  певних  причин  офіційно  визнані  нездатними  виконувати  покладені  на  них  обов'язки  –  і  насамперед  так  звані  скороченці,  –  зазнають  примусової  евтаназії  нарівні  зі  злочинцями?  І  чи  не  жорстоко  урівнювати  в  цьому  покаранні  людину,  яка  вкрала  лотерейний  квиток,  із  серійним  убивцею?  –  Ну,  тут  слід  зауважити,  що  евтаназія,  як  найвища  міра  покарання,  лише  за  назвою  є  для  правопорушника  «благою»,  тобто  безболісною,  смертю.  Злочинець  переживає  довгу  страшну  агонію,  що  цілком  справедливо.  А  люди,  скорочені  внаслідок  своєї  професійної  непридатності,  розумової  неповноцінності,  серйозних  фізичних  вад,  похилого  віку  тощо,  відходять  у  вічність  легко  і  безболісно.  До  того  ж,  держава  дає  їм  шанс  на  продовження  життя.  Мова  може  йти  фактично  про  необмежений  термін!  Це  здійснюється  силами  різних  установ  та  благодійних  організацій,  котрі  надають  людині  можливість  взяти  участь  у  широковідомій  «лотереї  життя»  і  отримати  довічний  імунітет  –  шанс  дожити  до  своєї  природної  біологічної  смерті.  Або  ж,  якщо  мова  йде  про  скорочених  внаслідок  профнепридатності,  виявити  свої  здібності  в  якійсь  іншій  галузі,  наприклад,  у  сфері  мистецтва,  і  перепрофілюватися,  зберігши  таким  чином  своє  священне  право  на  існування.  –  До  речі,  щодо  вікових  скорочень.  Чи  правда,  що  законопроект  про  зменшення  термінів  працездатного  віку,  який  викликав  стільки  суперечок  і  не  був  прийнятий  у  першому  читанні,  незабаром  знову  винесуть  на  голосування?  Адже  у  разі  його  ухвалення  примусова  евтаназія  чекає  на  чоловіків  уже  в  55,  а  жінок  –  у  50  років.  І  яка  у  цьому  питанні  позиція  партії  шановного  пана  депутата?  –  Так,  це  правда,  вищезгаданий  законопроект  ближчим  часом  знову  винесуть  на  голосування  і,  скоріш  за  все,  ухвалять.  Щодо  позиції  нашої  партії,  то  вона  залишається  незмінною:  партія  неухильно  відстоювала  і  відстоюватиме  інтереси  країни  та  народу.  –  Але  чи  голосував  пан  депутат  за  цей  закон  особисто?  –  Так,  голосував.  Суспільству  необхідні  реформи,  і  ми  не  боїмося  непопулярних  рішень,  популізм  та  демагогія  обходяться  надто  дорого.  –  Пан  депутат  згадав  про  довічний  імунітет.  Чи  справедливо,  що  цим  привілеєм  користуються  в  основному  вищі  державні  чиновники,  великі  бізнесмени,  зірки  шоу-бізнесу  і  ті  нечисленні  діячі  науки  і  мистецтва,  которим  у  відносно  короткий  термін  вдалося  досягти  популярності  і  визнання,  –  тоді  як  представники  скромніших,  але  не  менш  гідних  професій,  наприклад,  рятувальники  або  лікарі,  змушені  йти  з  життя  у  віці  шістдесяти  –  п'ятдесяти  років?    –  Ну,  перш  за  все,  сама  постановка  питання  докорінно  невірна.  Що  значить  «справедливо»?  Суть  не  в  тому,  справедливо  це  чи  не  справедливо  –  суть  у  тому,  що  такий  привілей,  таке  право  [i]законне[/i],  воно  надано  цим  людям  –  службовцям,  бізнесменам,  зіркам  і  так  далі  –  на  основі  чинного  законодавства  нашої  держави,  а  отже  є  незаперечним.  –  Так,  мабуть  це  слушно,  проте  не  можна  не  відзначити  того  факту,  що  державні  службовці,  на  відміну  від  зірок  та  бізнесменів,  отримують  цей  привілей  автоматично,  одразу  ж  після  свого  вступу  на  посаду,  і  він  не  може  бути  відібраний  у  них,  які  б  правопорушення  та  зловживання  владою  не  вчинили  надалі  ці  державні  мужі.  Саме  тому  питання  про  зняття  з  них  недоторканності  продовжує  залишатися  актуальним  уже  багато  років  –  адже  ні  для  кого  не  секрет,  що  в  суспільстві  діють  стійкі  корупційні  схеми,  і  людина,  яка  має  доступ  до  важелів  влади,  може  зловживати  своєю  безкарністю  і  самовільно,  почасту  злочинно,  розпоряджатися  десятками,  сотнями,  а  то  й  тисячами  людських  життів.  Що  з  цього  приводу  може  сказати  пан  депутат?  –  Безумовно,  корупція  –  велике  зло.  Ми  боремося  із  нею.  –  Що  ж,  відповідь  зрозуміла.  Насамкінець  хотілося  б  запитати,  чи  зуміємо  ми  все-таки  знайти  альтернативу  примусовій  евтаназії?  І  яка  приблизно  кількість  часу  знадобиться  суспільству,  щоб  слово  «скорочення»  не  звучало  для  більшості  з  його  членів  вироком?  –  Ну,  по-перше,  давайте  не  будемо  надмірно  драматизувати  ситуацію,  а  по-друге  –  перестанемо  вважати  примусову  евтаназію  чимось  неприродним  і  абсолютно  негативним.  Сучасна  цивілізація  без  неї  просто  немислима.  В  наш  час  держава  за  допомогою  евтаназії  здійснює  свого  роду  природний  відбір  вищого  порядку;  те  саме  колись  робила  природа.  Завдяки  діючим  механізмам  скорочення  ми  зуміли  піднятися  на  небачені  висоти  і  перевершити  найсміливіші  мрії  всіх  відомих  нам  утопістів,  включаючи  навіть  класичних  фантазерів  комуністичного  штибу.  Якщо  якихось  два  століття  тому  лише  деякі  передові  країни  могли  похвалитися  безкоштовною  медициною,  безкоштовною  освітою  та  безкоштовним  харчуванням  своїх  громадян,  то  на  сьогоднішній  день  людство  повністю  відмовилося  від  грошової  системи.  Кожному  працездатному  члену  товариства  нараховуються  бонуси,  котрі  дають  змогу  отримати  житло,  їжу,  одяг,  транспортні  засоби,  медичну  допомогу  та  інші  необхідні  блага,  причому  чим  продуктивніше  працює  людина,  тим  більшими  привілеями  вона  користується.  Сучасним  геніям  вже  не  доводиться  вмирати  в  злиднях  і  безвісності  чи  добувати  шматок  хліба  в  поті  чола,  хапаючись  за  випадкову,  найчастіше  принизливу,  згубну  для  їхнього  таланту  роботу,  –  нарешті  діє  жадане  старовинне  правило  «Кожному  за  здібностями»!  Голод,  холод,  бездомність  і  таке  інше  завдяки  практиці  скорочень  та  бонусній  системі  розрахунку  абсолютно  незнайомі  сучасній  людині,  –  а  якщо  й  знайомі,  то  лише  за  історичними  романами  та  кінофільмами.  Більше  того,  у  нас  практично  немає  ні  невиліковно  хворих,  ні  старих,  різко  знизився  рівень  злочинності,  –  людство  оздоровилося  як  у  фізичному,  так  і  в  моральному  плані!  А  головне,  зростання  чисельності  населення  хоча  й  повільно,  проте  неухильно  знижується.  Це  дозволяє  нам  сподіватися  на  те,  що  в  майбутньому  людству  доведеться  вдаватися  до  примусової  евтаназії  набагато  рідше,  –  втім,  малоймовірно,  що  від  неї  колись  відмовляться  зовсім...  Господи,  Господи,  Господи,  чому  в  невимовному  Своєму  милосерді  Ти  не  обіллєш  цей  чобнутий  світ  бензином,  чому  не  не  піднесеш  до  нього  сірник?!  

Вночі  погано  спав,  незважаючи  на  снодійне.  Залишилося  менше  доби.  Невже  нічого  не  можна  придумати?  Тікати?..  Безглуздо.  Таке  вдається  лише  супергероям  супертупих  суперфільмів  –  цієї  духовної  жуйки  для  бараноїдів.  Намагався  взяти  себе  в  руки,  намагався  змусити  себе  поїсти,  але  не  зміг.  Був  настільки  малодушним,  що  розпакував  «альтернативний  набір»  і  двічі  прочитав  інструкцію.  «Шановний  Адресат!  Тисячі  людей  по  всьому  світу  раптово  відкривають  у  собі  несподівані  таланти.  Можливо,  Ви  –  один  із  таких  щасливців!  У  коробці  Ви  знайдете  набір  високоякісних  кольорових  олівців,  акварельні  фарби,  пензлі,  папір,  зразки  малюнків  фруктів  та  овочів,  а  також  краєвид,  виконаний  у  техніці  акварелі.  Детальні  покрокові  інструкції,  поради  фахівців  та  тридцятихвилинний  відеоурок  допоможуть  Вам  оволодіти  азами  художньої  майстерності  та  спробувати  свої  сили  в  авторському  малюнку  на  вільну  тему  –  він  виконується  на  аркуші  А3.  Надішліть  Вашу  роботу  за  вказаною  нижче  адресою  –  і,  можливо,  Вами  зацікавляться  роботодавці  таких  знаменитих  компаній  як  (далі  йшли  назви).  Або  ж  –  увага!  –  Ваш  малюнок  потрапить  до  сотні  найкращих  робіт  і  буде  відправлений  на  щорічний  Конкурс  Несподіваних  Талантів,  де  Ви  зможете  взяти  участь  у  розіграші  головного  призу  –  статусу  професійного  художника  з  ДЕСЯТИРІЧНИМ  ПРАВОМ  ІМУНІТЕТУ!!!  Не  проґавте  свій  шанс!  Бажаємо  успіху!»  У  розпачі  я  схопився  за  олівець  і  фарби  і  добрі  три  години  паскудив  папір.  Я  намагався  намалювати  огірок,  яблуко,  пейзаж  із  блакитними  ялинками  –  і  плакав,  плакав,  як  жалюгідний  семирічний  шмаркач,  через  те,  що  в  мене  нічого  не  виходить.  Я  розірвав  свої  малюнки  на  шматки  і  розтоптав  їх  ногами,  я  розчавив  безглузді  акварельні  тюбики  і  викинув  олівці  за  вікно.  Потім  сів  на  підлогу  та  обхопив  руками  голову.  Я  вирішив,  що  вже  не  встану.  Що  б  не  трапилось,  не  встану.  Нехай  приходять  і  зв'язують,  нехай  роблять  укол  –  начхати.  Зі  ступору  мене  вивів  дзвінок  у  двері.  Я  підскочив  і  схопився  за  серце.  Стояв  так  з  пів  хвилини,  дихаючи  відкритим  ротом.  Потім  схаменувся  –  треба  забарикадувати  двері!..  Але  згадав,  що  їм  немає  потреби  дзвонити,  і  пішов  відчиняти.  Принесли  лотерейний  квиток,  я  зовсім  забув  про  нього  –  мій  останній  шанс,  великодушно  наданий  мені  державою.  Тремтячими,  огидно  спітнілими  пальцями  я  роздер  щільний  конверт,  витягнув  шматочок  пластику  і  нігтем  провів  по  дзеркальній  смужці.  Скільки  разів  я  бачив  таке  у  кіно!  Герой  стирає  смужку  і  виграє  «безсмертя»  –  щасливчик,  він  може  жити  скільки  влізе  і  померти  коли  заманеться.  Так,  дурнувата  річ  кіно.  Чи  доведеться  мені  ще  хоч  раз  побувати  в  кіно?  Скільки  там,  на  картці?  Рік?  Місяць?  Тиждень?  Я  зіскреб  залишок  фольги,  відкрився  напис:  «НА  ЖАЛЬ,  ВАМ  НЕ  ПОЩАСТИЛО».  
Скільки  людей  зараз  ось  так  же  само  сидить  і  сміється  –  розгойдується  туди-сюди,  давиться  слізьми,  гикає,  схлипує  і  регоче,  регоче,  регоче?!  Тисячі?..  Мільйони?..  Ми  всі  на  гачку.  Ми  непомітно  проковтнули  наживку.  Спочатку  –  указ  про  запровадження  страти  для  малолітніх  злочинців,  потім  –  закон  про  примусову  евтаназію  психів,  паралітиків,  невиліковно  хворих;  після  цього  прийшла  черга  старих  –  столітніх,  тих,  кому  виповнилося  дев'яносто,  вісімдесят,  сімдесят,  –  все  це  робилося  в  ім'я  вищих  цілей  і  для  блага  всього  людства  –  поки  нарешті  саме  поняття  людства  не  перетворилося  на  якусь  напівабстракцію…  Часу  обмаль  і  я  поспішаю  щосили  –  мені  хочеться  встигнути  висловити  все,  що  я  думаю,  все,  що  я  пережив  і  зрозумів  за  ці  сім  днів.  Я  пишу  це  для  тих,  хто  за  вдачею  залишився  вовком,  а  не  вівцею  –  і  не  дасть  себе  зарізати.  Я  думаю,  у  нас  лише  один  вихід…  Господи!  Цей  звук!..  Звук  смерті,  яка  наближається,  –  тихий  звук  ключа,  що  обережно  повертається  в  замку…  Це  вони.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059577
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2026


Страждання у стилі юного Вертера

Коли  закінчаться  пігулки  абецину,
я  ляжу  на  підлогу  і  загину.
Бо  неможливо  жити  без  надії.
Бо  деефін,  на  жаль,  ніяк  не  діє.
Прощай,  прощай.  Не  хочу  набридати.
Учора  світ  зробився  непридатним.
Життя  пусте,  як  черепна  коробка.
Підозрюю,  що  я  також  підробка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2026


Весеннее

Семья  маргариток  цветёт  у  канавки,
вбирая  флюиды  тепла.
В  волосиках  глупой  молоденькой  травки
сверкает  осколок  стекла.
Покатая  крыша  покрыта  котами.
Аншлаг  в  чебуречной  «Весна»,
и  луковый  дух  вперемешку  с  хитами
летит  из  дверей  и  окна.
Рыдает  над  речкой  мотивчик  крылатый,
прилипчивый,  как  ОРВИ,
и  ты,  вспоминая  былые  подкаты,
шагаешь  навстречу  любви  –
шагаешь,  в  уме  репетируя  фразы,
большой  и  игривый,  как  кит…
Она  ж  на  тебя  нарисованным  глазом,
как  хакер  на  капчу,  глядит.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059511
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.03.2026


"Грім-баба". Переклад. БГ

Є  одна  діва  крихітного  зросту,
Вона  не  боїться  ні  ретвіту,  ні  репосту,
Вона  не  бачить  змісту  в  беззубій  брехні,
Ті,  які  не  згодні,  давно  лежать  на  дні.
Ти  можеш  боятись  негра  та  араба,  –
Пильнуй,  друже:  поряд  вона  –  грім-баба!

Ішов  дауншифтер  то  полем,  то  лісом;
Він  поліз  під  кущ  за  якимось  дідьком  лисим.
Гадав,  що  у  кущах  –  курочка  Ряба.
Не  думав  цей  вишкварок,  що  там  –  грім-баба.
Грім-баба  сказала:  «Один,  два,  три,
Тюхтію,  йди  тельбухи  підбери!»
(Будь  здоров,  дауншифтере…)

Один  урядовець  намилився  в  баню
І  в  бані  він  образив  дівчинку  Маню.
Він  думав,  ця  справа  зійде  йому  з  рук,
Та  ось  його  тіло  продірявив  крюк.
Назвися  хоч  чиновником  губернського  масштабу  –
Життя  в  її  жмені,  тож  не  дратуй  грім-бабу!

Грім-баба,  грім-грім-грім-баба,
Ти  давно  уже  не  girl,  грім-баба.
Всі,  хто  в  друзі  лізуть,  і  наївні,  і  смішні,
Бо  ніхто  із  них  не  знає,  коли  зробить  постріл
Рушниця,  що  висить  на  стіні.

Ти  думав  –  ти  крутий,  ти  думав  –  ти  в  темі;
Привіт:  ти  просто  застосунок  у  системі.
Гадав  –  вона  дурепа,  а  ти  молодець.
Та  ось  твої  яйця  вмить  пішли  на  холодець.
Ти  крадешся  вздовж  стіни,  нагадуючи  краба,
Твою  роль  і  місце  показала  тобі  грім-баба.

Особисто  знає  Бенксі  та  курс  біткойну,
Вона  життям  крокує  легко  і  достойно,
Сциллу  та  Харибду  проведе  на  повідцю,
Сам  Гарві  Вайнштейн  оминає  відьму  цю.
Довір,  будь  ласка,  мужчині  функцію  прораба,
Та  руханням  матерії  править  грім-баба.
__________________________________________  


Бой-баба

Есть  одна  дева  небольшого  роста,
Она  не  боится  ни  ретвита,  ни  репоста,
Она  не  видит  смысла  в  пустой  болтовне,
Те,  кто  не  согласен,  давно  лежат  на  дне.
Ты  можешь  бояться  негра  и  араба,
Смотри  в  оба  –  рядом  с  тобой  бой-баба.  
 

Один  дауншифтер  шел  полем,  шел  лесом;
Он  зашел  в  кусты  за  каким-то  интересом.
Он  думал,  что  в  кустах  –  курочка  Ряба.
Он  не  был  готов  к  тому,  что  там  –  бой-баба.
Бой-баба  сказала:  «Один,  два,  три,
Посмотрим,  что  там  у  тебя  внутри!»
(Будь  здоров,  дауншифтер…)

 
Один  управленец  отправился  в  баню.
В  бане  он  обидел  девочку  Маню.
Он  думал,  что  это  сойдет  ему  с  рук,
Но  вот  его  тело  нанизано  на  крюк.
Ты  можешь  быть  чиновником  губернского  масштаба,
Но  нить  твоей  жизни  держит  в  руках  бой-баба.

 
Бой-баба,  бой-бой-бой-баба,
Ты  уже  совсем  не  girl,  бой-баба.
Многие  считают,  что  они  твои  друзья,
Но  никто  из  них  не  знает,  когда  грянет  выстрел
Из  висящего  на  стенке  ружья.

 
Ты  думал  –  ты  крутой,  ты  думал  –  ты  в  теме;
Привет:  ты  просто  приложение  к  системе.
Ты  думал  –  баба  дура,  а  ты  молодец,
Но  вот  твои  яйца  превратились  в  холодец,
Ты  крадешься  вдоль  стены,  изображая  краба,
Твое  место  в  жизни  указала  тебе  бой-баба.

 
Она  лично  знает  Бэнкси  и  курс  биткойна,
Она  идет  по  жизни  легко  и  спокойно,
Сцилла  и  Харибда  у  нее  на  поводке,
А  Харви  Вайнштейн  нервно  курит  в  холодке.
Мужчине  могут  доверить  функцию  прораба,
Но  движением  материи  правит  бой-баба.

_______________________________________________
Вітання  грім-бабам!  І  до  біса  дідів  з  їх  кончєними  війнами!  Щасливої  весни!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058741
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2026


Еклога на смерть зими

Прожити  взимку  й  день  було  непросто,
а  їх,  між  іншим,  цілих  дев’яносто!..
Та  можна  вже  сказати,  що  дарма
лякала  нас  морозами  зима.
Учора  ще  вона  –  імператриця,  
чий  голос  –  грім,  а  погляд  –  блискавиця,
велителька  з  правами  божества,
а  нині  –  глупа  баба  снігова.
Тьмяніють  діаманти,  мокнуть  хутра,
і  на  перуці  розкисає  пудра,  –
дивіться  всі,  то  березень  зробив,
проливши  з  неба  пару-трійку  злив.
Та  й  добре!  Не  люблю  я  холоднечі
і  не  люблю  носити  теплі  речі.
О  голопузе  літо  –  щирий  рай!..
Зимою  ж  неодмінно  надягай
кусючі  светри,  шалики  таркаті,
труси  з  начосом  і  штани  на  ваті.
(Коли  ж  оці  страждання  вам  чужі,
то  ви,  мабуть,  не  люди,  а  моржі.)
Хтось  скаже  –  а  глінтвейн,  а  подарунки,
ялиночка,  на  шибках  візерунки
з  морозяних  акантів  і  пальметт,
що  нищить  їх  сучасний  склопакет?
Ціную  і  салюти,  і  гірлянди,
та  надто  прикро  застудити  гланди;
як  ртутний  стовпчик  сунеться  униз,
у  мене  зразу  червоніє  ніс.
Я  визнаю́  –  мені  милує  око
оте  величне  крижане  бароко:
бурульки,  на  березі  бахрома…
Та  надто  довго  тягнеться  зима!
Вона  тому  на  велич  напирає,
що  іншого  о  цій  порі  немає.
Але  нестачу  вітаміну  D,
задовгу  ніч,  занадто  куций  день,
дороги,  перетворені  на  кригу,
на  тротуарах  кучугури  снігу,
за  газ  платіжки,  у  хатах  дубак
не  компенсує  велич  аж  ніяк.
Зимове  сонце  світить,  та  не  гріє,
і  навіть  сноубордист  весні  радіє,
хоч  і  приходить  до  людей  вона,
мов  Попелюшка,  вбога  і  брудна.
Попереду  в  імперій  лиш  падіння;
вже  ранить  зиму  золоте  проміння,
і  дражняться  південні  вітерці,
і  нахабніють  кляті  горобці.
О,  як  вона  у  лютому  лютує  –
чому  їй  вже  ніхто  не  салютує?!
В  обличчя  нам  жбурляє  мокрий  сніг,
і  свище  так,  що  аж  збиває  з  ніг,
і  біситься,  і  шле  мороз  жорстокий,
щоб  обнулив  температуру  й  строки,
й  щоб  ми,  бліді  і  тихі,  як  мерці,
застигли  в  часі,  мов  у  холодці.
(Такі  вони,  усі  пересиденти.)
Ввижаються  їй  всюди  дисиденти:
у  гордо  набубнявілих  бруньках,
що  втратили,  диви,  останній  страх,
у  часі,  що  немов  на  зло,  до  днини
все  додає  і  додає  хвилини,  –
і  навіть  агрометеопрогноз
у  неї  викликає  лиш  невроз.
Плямується  зими  кирея  біла,
а  людові  немов  нема  і  діла;
і  врешті-решт  –  неждана  дивина!  –
стає  украй  сльозливою  вона.
Бурульки  цяпотять,  скресає  крига,  –
то  студені  кінець,  а  не  відлига;
шумлять  дощі,  шумують  соки  й  кров,
ізнов  поет  цвірінька  про  любов;
вже  згадується  холод,  як  минуле,
вже  перехожі  пальта  розстібнули,
і  визнає  свавільниця  стара,
що  все-таки  пройшла  її  пора,  –
і  колють  очі  їй  травинки  гострі,
а  перша  квітка  –  як  у  серце  постріл.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2026


Переклад А. Макаревич "Країну знаю я одну"


Країну  знаю  я  одну,
Де  світло  морок  проковтнув,
Де  на  устах  лежить  печать,
Де  ті  вціліють,  що  змовчать.

Де  за  одну  лиш  фразу
Пакують  вас  одразу.

Країну  знаю  я  одну,
Що  здуру  влізла  у  війну,
Де  брешуть  казна-скільки  літ,
Що  нас  от-от  захопить  світ.

Де  мізки  геть  засраті  –
Не  вигребти  й  лопаті.

Країну  знаю  я  одну,
Де  в  храм  пустили  сатану.
Де  матір  сина  пхає  в  гріб,
Велить  вбивати  ближніх  піп.

Рум’яні  та  плечисті
Поклони  б’ють  чекісти.

Країну  знаю  я  одну,
Де  хіпі  нині  за  війну.
Змінили  вмить  свою  стезю
І  салютують  букві  «зю».

Натхненні  персонажі!
І  майже  в  камуфляжі.

Та  наперед  вже  чую  сміх,
Мовляв,  нема  країн  таких.
Ви  заперечите  мені:
«Ти  це  побачив  уві  сні!»

А  я  скажу  вам:  «Знаєте,
Поїдьте,  побувайте».
__________________________
А.  Макаревич
Я  расскажу  вам  про  страну

Я  расскажу  вам  про  страну,
Где  свет  у  темени  в  плену,
Где  на  устах  лежит  печать,
Где  хочешь  жить  –  умей  молчать.
 
Где  за  одну  лишь  фразу
Вас  упакуют  сразу.
 
Я  расскажу  вам  про  страну,
Что  сдуру  вляпалась  в  войну,
Где  гонят  шнягу  про  напасть,
Мол  "мир  грозит  на  нас  напасть".
 
Где  так  мозги  засраты,
Хоть  разгребай  лопатой.
 
Я  расскажу  вам  про  страну,
Где  в  храм  пустили  сатану.
На  гибель  сына  гонит  мать,
А  поп  велит  вам  убивать.
 
Румяны  и  плечисты
Поклоны  бьют  чекисты.
 
Я  расскажу  вам  про  страну,
Где  хиппи  нынче  за  войну
И  на  лету,  сменив  стезю,
Трясут  "козой"  под  букву  "зю"
 
Возвышенно  и  даже
Почти  что  в  камуфляже.
 
Вы  рассмеетесь  мне  в  ответ:
"Страны  такой  в  помине  нет".
Иль  будете  возмущены:
"На  свете  нет  такой  страны".
 
А  я  скажу  вам:  "Знаете,
Езжайте,  побывайте".


Зображення  -  картина  В.Войновича  "Маленька  людина  за  великим  столом".1996

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057975
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2026


*** ("А що ж, загарбайте весь світ…")

А  що  ж,  загарбайте  весь  світ,  
сховайте  сонце  у  кишеню,  
закуйте  землю  у  граніт,  
візьміть  усе  в  залізну  жменю!  
Поетам  вирвіть  язика  
і  серце  з  піснею  лункою,  
щоб  люд  підкорений  звикав  
мовчати  мовою  чужою,  
усі  міста  зітріть  у  прах,  
най  плаче  небо  від  безсилля,  
несіть  на  варварських  мечах  
свою  релігію  свавілля,  –  
впаде  ваш  бог,  а  з  ним  і  храм,  
старанно  зведений  брехнею.
Залізні  люди!  Горе  вам!
Бо  ніжність  вас  роз’їсть  іржею.
Діяння  темні  і  страшні  
творіть  у  безумі  гордині  –  
всі  ваші  царства  кам’яні  
любов  підточить  по  краплині,  
і  за  добром  затужать  злі,  
і  затремтить  душа  їх  чорна…  
Бо  милосердя  на  землі  –  
спокуса  вища,  необорна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2026


Відлуння

Не  треба  ні  дзвінків,  ні  есемесок,
ти  так  далеко  –  навіть  зорі  ближче!  –
такий  далекий  –  наче  й  не  кохав.
Любов  –  життя,  самотні  наче  мертві,
і  розлюбити  –  все  одно,  що  вбити;
ти  вбив  мене,  я  мертва,  вже  давно.
…Але  нехай  мене  поглине  тиша  –
десь  там,  у  часопросторі  твоєму,
як  журний  сон,  як  спогад  мимовільний
я  все  ж  існую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2026


Розлука

Травинка  у  полі,  краплинка  у  морі  –
самотня,  хоч  не  сама…
Колись  угорі  пульсували  зорі,
а  нині  гуде  пітьма.
Хотіла  б  я  знати,  чи  вогники  рути
у  серці  твоїм  живі
і  що  за  кіно  ти  щоночі  крутиш
у  змученій  голові…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2026


*** ("Эпоха с отлетающей кукухой…")

Эпоха  с  отлетающей  кукухой,
природа-мать,  загаженная  плотно,
«любовь»,  что  вдохновляется  порнухой
и  страстью  притворяется  животной,
искусства  перезрелые  красоты,
культуры  ненадёжные  оковы,
не  знающие  страха  идиоты,
что  кровь  чужую  вечно  лить  готовы,
чужих  миров  далёкое  круженье,
и  этот  чуждый  мир,  галдящий  рядом,
и  в  зеркале  всё  то  же  отраженье,
мои  глаза  мозолящее  взглядом,
иллюзий  разноцветные  осколки,
душа,  давно  изрезанная  в  клочья,
улыбчивые  человековолки
и  вся  их  ласка  человековолчья,
и  смерти  роковая  неизбежность,
и  жизни  тупорылое  хлебало,
и  даже  видовая  принадлежность  –
как  это  всё,  о  боги,  задолбало...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056635
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.02.2026


Сніжна ніч

Сипле,  сипле  мокру  вату,
не  стихає  сніговій,
кожен  дворик,  кожна  хата
у  облозі  сніговій.
Ми  відрізані  від  світу  –
ні  стежинок,  ні  доріг.
Тільки  ніжний  стогін  вітру,
тільки  ніч  і  тільки  сніг.
У  облозі,  у  полоні,
у  сповільненому  сні,
мов  у  Бога  на  долоні  –
на  холодній  білизні.
Сипле,  сипле  пух  лапатий,
білий  дух  мете,  мете  –
спати,  спати,  спати,  спати
нас  вкладає,  мов  дітей.
Щоб  не  думали  про  втечу,
нетривкий  його  пунктир
заґратує  порожнечу
від  землі  до  дальніх  зір.
Узяла  під  сиві  крила
нас  химерниця  зима.
«Ти  це  все  наворожила?»
Я  зчарована  й  сама…
Сніг-сніжисько,  білі  танці
навіженої  води!
Як  же  швидко  він  уранці
замете  твої  сліди…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2026


Полночь

Вращенье  стрелок  стирает  цифры,
от  века  мир  на  вражде  зациклен
и  путает  поцелуй  с  укусом,
антихриста  –  с  Иисусом.
Опять  достанутся  вам,  потомки,
одни  руины,  одни  обломки.
В  ударе  слова,  в  ожоге  взгляда  –  
частицы  яда.
Не  отсидеться  –  отравлен  воздух  –
ни  в  наших  норах,  ни  в  наших  гнёздах,
мы  всё,  что  было  когда-то  раем,
уничтожаем.  
Земля  в  воронках  –  война  как  оспа.
Не  внемлет  крикам  холодный  космос,
и  добрый  Бог  не  спешит  на  помощь,  
и  скоро  –  [i]Полночь[/i]?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056348
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.01.2026


Янголу

Не  розумію,  навіщо  цей  маскарад:
нерви,  судини,  жили,  серця,  скелети,
сталий  набір  тимчасових  м’ясних  принад  –
час-бо  стирає  усі  нетривкі  прикмети.
Що  за  подобу  вигадав  ти  собі!
Зовнішність  візантійця  (тобі  не  личить),
волос  не  світлий,  очі  не  голубі,  –
втім,  я  люблю  дивитися  крізь  обличчя:    
хай  твої  темні  брови  ламає  гнів  –
бачу  лиш  погляд,  прозорий  як  крила  бабки,
і  над  лицем  круглявим  кашлатий  німб  –
кучері  кольору  вицвілої  кульбабки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2026


Великан

Вот  маленький  ребенок  играет  в  великана,
в  его  огромной  лапке  зажат  огромный  меч.
На  вещи  он  взирает,  как  с  башенного  крана,
и  вся  его  фигура  внушительна,  как  печь.  
Свой  меч  он  поднимает  и  гору  рассекает:
ужасно  интересно  –  а  что  же  там  внутри?!
А  там  лежат  брильянты,  топазы  и  алмазы  –
крупнее,  чем  арбузы!..  Смотри,  смотри,  смотри!
Зеленой  звездной  ночью  подходит  он  к  колодцу  –
и  вот  единым  махом  вода  рассечена:
как  глыба  мармелада  трепещет,  но  не  льется,
и  на́  две  половинки  разрезана  луна.
Вот,  ловко  перепрыгнув  отвесную  стремнину,
где  речка  Тарра-Торка  журчит  свое  «буль-буль»,
он,  треская  малину,  спускается  в  долину,
в  долине  городишко,  веселый  Лилипуль.
Но  что  же  там  грохочет,  клокочет  и  хохочет
и  в  небо  направляет  зловещий  красный  луч?!
А  это  пробудился  и  лаву  извергает
и  всех  вокруг  пугает  вулкан  Нешевелюч!
О  горе,  горе,  горе,  земля  дрожит  и  скачет,
бегут  лилипульчане,  рыдая  на  бегу,  –
какая  катастрофа,  какая  незадача  –
повалена  ограда,  и  домик  на  боку!
Но  кто  над  миром  вырос  громадой  стоэтажной,
и  вмиг  задул  как  свечку  пылающий  вулкан?
И  шапкой  великанской  накрыл  его  отважно:
–  Не  бойтесь,  человечки!  Я  добрый  великан!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054839
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.01.2026


Ходіння повітрям (Aurora "Walking in the air") . Переклад

Повітрям  я  іду,  лечу  поміж  нічних  світил,
Вітає  нас  земля  –  у  небі  я  і  ти!
Руками  оплести  –  й  плисти  на  хвилях  синизни…
Не  страшно  висоти!  Ти  тільки  пригорни.

Десь  там  унизу  цятками  миготять  хатки,
Летять  річки  й  ліси,  і  гори,  і  струмки.
Дивиться  малючок,  ротика  відкрив:
Як  це  ми  летимо  –  самі,  без  крил!..

Повітрям  я  іду,  лечу  поміж  нічних  світил,
Вітає  нас  земля  –  у  небі  я  і  ти!
Руками  оплести  –  й  плисти  на  хвилях  синизни…
Не  страшно  висоти!  Ти  тільки  пригорни.

Повітрям  я  іду…
__________________________________________

I'm  walking  in  the  air,  I'm  floating  in  a  moonlit  sky
The  people  far  below,  they  greet  us  as  we  fly
I'm  holding  very  tight,  I'm  floating  in  a  midnight  blue
I'm  finding  I  can  fly  so  high  above  with  you
 
Far  across  the  world,  the  villages  go  by  like  trees
The  rivers  and  the  hills,  the  forest  and  the  stream
Children  gaze  open  mouth,  taken  by  surprise
Nobody  down  below  believes  their  eyes
 
I'm  walking  in  the  air,  I'm  floating  in  a  moonlit  sky
The  people  far  below,  they  greet  us  as  we  fly
I'm  holding  very  tight,  I'm  floating  in  a  midnight  blue
I'm  finding  I  can  fly  so  high  above  with  you
 
I'm  walking  in  the  air

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054381
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2026


Послание

Белые  ночи  особое  время.  Необычное.  Я  люблю,  когда  белые  ночи  и  тишина.  Люблю  так  сидеть  и  как  бы  чего-то  ждать…
Он  появился  как-то  уж  очень  сразу:  не  был  –  и  появился.  Я  сперва  помолчал,  а  потом  говорю:
 –  Ого!
 –  Ого,  –  говорит.  –  Мир  тебе.
Он  был  ни  на  кого  и  ни  на  что  не  похож.  Я  даже  не  могу  описать,  какого  он  был  цвета.  И  голос  у  него  –  как  бы  не  человеческий.  И  вообще  не  земной.
Он  сел  –  и  тут  от  него  сбоку  отвалился  кусок,  сделался  плоским  и  провалился  в  царапину  на  ламинате,  как  в  щель.  
 –  Ой,  –  говорю.
 –  Не,  –  говорит.  –  Беспоследственно.  Я  мног.  Нас  будет.
И  смотрю  –  он  уже  опять  целый.
 –  А  как  это?  –  говорю.
 –  Так,  –  говорит.  –  Наумелся.
Тут  я  говорю:
 –  А  вы  кто?
 –  Я?  Я  [i]оттуда[/i].
Я  сразу  понял,  откуда.  Только  я  и  это  не  могу  объяснить.  Ну,  вот  он  сказал  –  и  я  сразу  как  бы  вспомнил  про  то  место,  хотя  ни  разу  там  не  был  и  даже  не  знаю,  какое  оно.  Но  вот  чувствую,  что  оно  есть,  и  всё.  Ну,  не  могу  объяснить.
А  он  говорит:
 –Теперь  давай  молчание.  Семь  секунд.
А  у  меня  на  столе  лежала  тетрадка  по  физике,  на  обложке  –  Брюс  Уиллес.  Он  посмотрел  –  и  стал  меняться.  То  есть  внешность  у  него  стала  меняться.  Был  такой  –  непонятно  что,  а  стал  Брюс  Уиллес.  Ну,  тут  мне  так  вдруг  страшно  стало  –  аж  перед  глазами  всё  расплылось!  Так,  наверное,  люди,  особенно  женщины,  падают  в  обморок.  И  даже  не  знаю,  почему  я  не  упал.  А  он  себя  осмотрел,  поморщился  и  говорит:  «Ну  ладно,  пусть».  И  голос  у  него  стал  нормальный.  Может,  как  у  Брюса  Уиллеса,  только  я  не  помню,  какой  голос  у  Брюса  Уиллеса,  потому  что  фильмы  ведь  переводят.
Ну,  и  он  увидел,  что  я  сижу  такой  типа  весь  бледный,  и  говорит…  Нет,  я  не  помню,  что  именно  он  сказал,  только  я  как-то  сразу  успокоился.  И  мы  ещё  немного  помолчали,  а  потом  он  говорит:
 –  Слава  Богу.  А  теперь  объясни  мне,  пожалуйста,  что  всё  это  значит.
И  протягивает  мне  листок  бумаги  с  картинкой.  Картинку  я  сразу  узнал  –  она  из  книжки  про  космос.  Там  сбоку  стоят  мужчина  и  женщина  без  одежды,  и  мужчина  машет  рукой.
Я  говорю:
 –  Это  послание.
 –  Я  понимаю,  что  послание,  –  это  он  говорит,  –  но  хотелось  бы  знать,  что  оно  означает.
 –  Ну,  –  говорю,  –  вот  это  –  наша  Солнечная  система,  а  это  –  земляне.
 –  Я  понимаю,  что  земляне.  Но  почему  они  голые?
 –  Не  знаю,  –  говорю.
 –  Вот  и  я  не  знаю.  На  улицах  все  одеты.  В  домах  –  тоже.  Почему  же  здесь  –  голые?
 –  Не  знаю,  художник  так  нарисовал.
 –  А  зачем?  И  вот  это  –  что  это  за  прямоугольник?  Это  дверь?
 –  Где?
 –  Вот  здесь.
 –  Не  знаю…  Не  помню.
 –  Очень  жаль.  Если  это  послание,  оно  должно  быть  понятным,  правда?  Иначе  зачем  его  посылать?
 –  Они,  наверно,  думали,  что  вам  будет  понятно.
 –  Ну  так  значит,  они  ошиблись.  Нам  абсолютно  непонятно.  Для  чего  эти  кружочки  и  стрелки?  Почему  тут  голые  люди?  Мы  решили,  что  это  Адам  и  Ева  и  речь  идёт  о  грехопадении.
 –  Ну  что  вы!
 –  Да,  именно  так  мы  и  думали,  пока  не  получили  вот  это.
И  протягивает  мне  второй  листок.
 –  А,  –  говорю,  –  знаю!  Это  из  пуэрториканского  радиотелескопа!  Это  тоже  послание,  тут  тоже  земляне,  и  ещё  радиотелескоп,  и  цифры  от  одного  до  десяти,  и  ещё  формулы…
 –  М-да,  формулы…  А  нам  показалось,  что  это  настенный  коврик.  Но,  согласись,  глупо  транслировать  в  космическое  пространство  узоры  для  вышивания  крестиком.
 –    Нет,  это  не  для  вышивания.  Там  молекула  ДНК  и  атом  водорода.
 –  Где  ДНК?  Эта  берёзка?
 –  Наверное.
 –  Точно?
 –  Не  знаю…
 –  Вот  видишь.  Кого  ни  спроси  –  никто  не  знает.  Зачем  же  изобретать  такие  каракули?  Допустим,  в  этой  раскоряке  ещё  можно  опознать  землянина,  а  вот  попробуй  догадайся,  где  тут  атом  водорода.
 –  Это…  это  в  бинарной  системе  зашифровано.  Из  ноликов  и  единичек.
 –  Ну  так  и  нарисовали  бы  нолики  и  единички!  И  к  чему  зашифровывать?  Это  что  –  послание  или  секретное  донесение?
 –  Да  нет,  –  говорю,  –  это  они  наоборот,  чтоб  понятней  было.
 –  Вот  как!  –  говорит.  –  А  это  тоже  –  чтоб  понятней?  –  И  показывает  мне  ещё  листок.  –  Это  мы  получили  из  Крыма.  Можешь  ты  здесь  хоть  что-нибудь  разобрать?
 –  Не-а.
 –  Вот  и  мы  тоже.  Мы  сначала  подумали,  что  это  японцы  прислали  нам  свои  иероглифы.  Оказалось  –  Крымская  астрофизическая  обсерватория.  Бляха-муха,  да  что  ж  вы  там  себе  думаете  в  этом  вашем  Крыму?  Впрочем,  Крым  не  ваш…
Я  промолчал,  а  сам  думаю:  как  это  –  не  наш?  Саня,  мой  старший  брат,  мне  даже  рассказывал,  как  по  телевизору  все  радовались  и  кричали:  «Крым  наш,  Крым  наш!»  Это  когда  его  присоединяли.  Сосед  даже  своего  пса  назвал  Крымнаш;  пёс,  правда,  уже  сдох,  но  тем  не  менее.
 –  Там,  наверное,  тоже  цифры  и  ДНК…
 –  Да  в  том-то  и  дело!  Мало  того,  что  эти  послания  непонятны,  так  ещё  и  бессмысленны.  Ну  зачем  нам  изображения  атома  водорода?  Не  видали    мы  его,  что  ли?  Раньше  люди  понятия  не  имели  ни  о  структуре  атома,  ни  о  радиоволнах,  а  послания  их  были  разумны  и  всегда  доходили  до  Адресата.
Ну,  я  и  вспомнил  о  рисунках  в  пустыне  Наска.  Геоглифы.  Обезьяна  там,  паук,  колибри  –  их  вроде  бы  видно  из  космоса.  А  он  говорит:
 –  Нет,  не  геоглифы.  Я  имел  в  виду  телепатическую  связь,  по-старинному  –  молитва.
Тут  я  вообще  растерялся  и  опять  говорю:
 –  А  вы  кто?
 –  Я,  –  говорит,  –  вестник.  Посланник.  Уполномоченный.  И  я  уполномочен  заявить,  что  подобные  послания,  –  и  показывает  на  листки,  –  подобные  послания  никому  не  интересны.  Пусть  их  больше  не  присылают.  А  главное,  –  говорит,  и  лицо  у  него  сделалось  строгое-строгое,  –  скажи  им,  чтоб  они  перестали!
 –  Кто?
 –  Да  все.  Нам,  –  говорит,  –  давно  уже  надоело  смотреть  на  ваши  безобразия,  очень  уж  это  противно  и  неприятно.  Неужели  нельзя  жить  спокойно?  Что  вы  творитие?!
–  Кто?
 –  Да  все!  Вот  хотя  бы  твоя  страна.
 –  Ничего  не  творим.  Эту…  Спецопера…
 –  «Спецопера»!  Безобразия  вы  творите  и  кровавый  беспредел.  Гибнут  люди!  А  ты  знаешь,  что  такое  человек?  Это  маленькая  вселенная.  В  человеке  заключена  бесконечность.  Бесконечность  возможностей!..  Любой  человек,  родившись,  может  взять  да  и  стать  кем  угодно:  героем,  философом,  нумизматом,  шутником,  штукатуром,  отшельником,  почтальоном,  капитаном  парусного  судна!  Может  родить  сына,  изобрести  вечный  двигатель,  покорить  горный  пик,  сочинить  серенаду,  спасти  из  огня  котёнка,  приручить  льва…  Он  может  всё!  И  когда  человек  погибает,  вместе  с  ним  погибает  бесконечное  множество  хороших,  но  несбывшихся  вещей.  И  особенно  страшно,  когда  человек  убивает  человека.  Да  что  говорить!..  У  вас  ни  к  кому  нет  жалости.  Вот  я  шёл  сюда  и  видел,  как  маленький  мальчик,  совсем  ещё  маленький,  мучил  кота.  Животное  мяукало  и  вырывалось,  а  он  тянул  его  за  лапы  и  хвост.  Зачем  тянуть  кота  за  хвост?!  Коту  больно.  Вы  построили  космические  ракеты  и  орбитальные  станции,  чтобы  исследовать  межзвёздное  пространство,  а  здесь,  на  земле,  люди,  маленькие  дети,  умирают  от  голода.  Недавно  я  видел,  как  горело  живое  деревцо.  Листья  скручивались  от  жара,  закипал  сок.  Кто  поджёг  его,  для  чего?  Ведь  оно  живое!  Каждый  день,  каждый  день  вы  зачем-то  совершаете  преступленья  и  пакости…  Вы  думаете,  что  это  ничего,  что  всё  проходит.  Но  ничто  не  проходит.  Случившееся  исчезает  из  времени,  но  ведь  есть  ещё  вечность.  В  мире  ведь  как:  сделалось  –  и  обессмертилось.  И  вы  нам,  грубо  говоря,  засорили  всю  гармонию.  Понимаешь?
Тут  я  вспомнил  кое-что  о  себе  –  и  меня  аж  подкинуло.  Так  мне  сделалось,  ну…  стыдно,  что  лучше  бы  я  сразу  помер  и  вообще  не  родился.  
А  он  это  заметил  и  говорит:
 –  Ты  хороший  мальчик,  только  не  делай  больше  всяких  глупостей.
Я  говорю:
 –  Я  никогда  не  буду!
 –  Не  знаю,  не  будешь  ли.  Уж  такие  вы,  люди,  –  не  можете,  чтоб  по-хорошему.  Скажем  прямо  –  несчастные  вы  существа.
 –  А  вы  нас  спасёте?
Тут  он  немножко  помолчал.
 –  Видишь  ли,  мы  ведь  не  раз  помогали  вам  и  готовы  помогать  и  дальше…  Но  не  можем  же  мы  жить  вместо  вас!  Не  первую  тысячу  лет  человек  называет  себя  разумным,  а  всё  ещё  не  поумнел.  Так  нельзя.  Нельзя  поджигать  деревья,  мучить  кошек  и  убивать  друг  друга.  И  ты,  пожалуйста,  объясни  им  это.
 –  Я?..
 –  Ну  да.
Я  говорю:
 –  Ой,  я  не  могу!  Вы  лучше  со  взрослыми  поговорите.  С  учёными.
 –  Ну  что  учёные?  Учёные  кинутся  меня  изучать.  Взрослые  скажут,  что  меня  не  бывает.
 –  Нет,  я  всё  равно  не  могу,  меня  даже  слушать  никто  не  станет.
Тогда  он  подумал  и  говорит:
 –  Ладно,  передашь  им  письменные  инструкции.  В  каком  ты  классе?
 –  В  шестом.
 –  Вот.  Значит,  писать  умеешь.  Садись  и  пиши…  Пункт  первый:  не  убивай.  Пункт  второй:  не  воруй.
 –  А  это  у  нас  есть.
 –  Где?
 –  В  Библии.
 –  А,  так  у  вас  ещё  печатают  Библии!  Дай-ка.  Ну  да,  вот  –  не  убий,  не  укради.  И  сокращённый  вариант  в  Новом  Завете  –  возлюби…    и  так  далее.  Всё  правильно.  Чего  ж  вам  ещё?  Может,  вы  просто  забыли,  а?  Ты  напомни  им.  Обязательно  напомни.  Ого,  как  время  летит!
И  смотрю  –  он  сделался  весь  как  бы  прозрачный.
 –  Подождите!  –  говорю.  –  Можно  я  с  вами  сфотографируюсь?
 –  Нет,  –  говорит,  –  нельзя.  Я  квазиматериален,  камера  меня  не  берёт.  Мир  тебе,  человечек.  Объясни  им  насчёт  посланий,  не  надо  их,  пусть  уж  лучше  молятся,  как  раньше,  если  никак  без  этого  не  могут...  А  главное  –  скажи  им,  чтоб  они  перестали!
И  исчез.  Без  шума  и  без  следа.  Я  ещё  подумал  –  надо  было  взять  у  него  автограф.
Ну,  и  потом  меня  всю  неделю  мучила  эта  история.  Никому  ведь  не  расскажешь  –  подумают,  что  я  псих.  Или  этот,  иноагент…  Еще  дразниться  начнут  –  или  загребут  в  мусарню!  Поэтому  мне  захотелось  вообще  про  неё  забыть.  Но  я  не  смог.  В  мире  ведь  и  правда  много  зла  –  и  во́йны,  и  убийства,  и  загрязнение  среды…  И  надо  бы  сказать  человечеству,  чтоб  оно  остановились.  Вот  я  и  решил  записать  всё,  что  видел  и  слышал.  Но  только  не  знаю,  будет  ли  от  этого  хоть  какая-то  польза…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054154
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 28.12.2025


*** ("Віршики про кохання виходять з моди…")

Віршики  про  кохання  виходять  з  моди,
втрачено  інтерес  до  принад  природи,
хлопчик,  що  слухає  казочку  про  дракона,
ящера  уявляє  в  подобі  дрона.
Звичкою  нашою  вперто  чинити  опір
вельми  здивовані  в  Штатах,  не  менш  –  в  Європі:
«Не  підкоряються  –  ич,  яка  сила  духу!
Ворог,  що  їх  ударив,  на  пальці  дмуха».
…Землю  кривавлять  виснажені  солдати,
плаче  дівча,  від  горя  німіє  мати;
десь  на  руїнах  вцілів  календар  забутий,  –
майже  чотири  роки  триває  лютий.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2025


Ушедшему

Наглухо  за́мкнут  здесь  каждый  круг,
и  не  сойти  с  него,  не  сойти…
Встретимся,  мой  незнакомый  друг,
в  небе,  где  сходятся  все  пути,  –
в  небе,  где  всё  ещё  говорит
призрак  звезды  с  молодой  звездой,
где,  крылья  раскинув  крестом,  парит
птица,  распятая  высотой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053667
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.12.2025


"Голубине слово" БГ. Переклад

Намальоване  кетягом  бузковим
І  клечанням  написане  по  шкірі,
Диханням  я  своїм  передсмертним
Так  скажу:

Господи  коханий,спасибі,
За  те,  що  Ти  дав  мені  взріти,
Як  Ти  згораєш  полум’ям  заграви,
Щоб  ніколи  не  повернутись,
Бо  незмінно  Ти  лишаєшся  з  нами.

Просто  іще  одному  знов  нема  куди  подітись,
За  руку  його  вхопиш  –  і  в  сад  над  рікою!
Де  ходять  по  крилах  херувимів.
Бо  усі  вони  без  імені  зроду,
І  значить,  все  мовчки…

А  завтра  буде  те,  що  було  вчора  –
Священний  союз  землі  та  неба.
І,  як  пощастить,  спіймаєш  кулю  зубами,
Бо  лиш  краса  косить  нас  враз  і  без  пощади,

Через  те,  що  вона  чинить  суд  в  серці,
Через  те,  що  вона  йде  шляхом  на  північ,
Де  ні  виправдань,  ані  часу  –
Самий  лише  сніг  до  небокраю.

Значить  іще  перед  одним  розкриється  небо
Із  сяючими  від  щастя  очима.
Діла  Твої,  Господи,  безсмертні,
І  шляхи  Твої  всі  несповідимі
І  всі  ведуть  в  одну  сторону.

На  скрижалі  напишіть-но  це  слово,
Забарвте  його  сяєвом  північним,
Кров  голубів  хай  його  наповнить,  –
І  забудьте  на  віки,  що  воно  значить.

Голуби  його  в  небо  візьмуть,
Так  вознесуть,  що  вже  і  не  видно,
І  небо  розколеться  на  друзки,
Та  нікому  про  це  не  дізнатись.

А  ми  йдемо  в  полум’я  заграви,
Щоб  зостатись  назавжди  в  саду  над  рікою.
Через  те,  що,  Боже,  нашими  губами
Ти  сказав  колись  нам  раз  і  назавжди
Голубине  слово.

_____________________________________________

Голубиное  слово

Нарисованное  ветками  сирени,
Написанное  листьями  по  коже,
Самым  своим  последним  дыханьем
Я  скажу:

Господи  любимый,  спасибо
За  то,  что  я  сподобился  видеть,
Как  Ты  сгораешь  в  пламени  заката,
Чтобы  никогда  не  вернуться,
Потому  что  Ты  никуда  не  уходишь.

Просто  еще  одному  будет  некуда  деваться,
Еще  одного  за  руку  –  и  в  сад  над  рекою!
Где  ходят  по  крыльям  херувимов,
Потому  что  им  никто  не  дал  имя,
И  значит,  всё  молча…

А  завтра  будет  то,  что  было  раньше  –
Священный  союз  земли  и  неба.
Если  повезет,  поймаешь  пулю  зубами,
Одна  только  красота  косит  без  пощады.

Потому  что  она  держит  суд  в  сердце,
Потому  что  она  держит  путь  на  север,
Где  ни  времени,  ни  объяснений  –
Один  только  снег  до  горизонта.

Значит,  еще  перед  одним  раскроется  небо
С  сияющими  от  счастья  глазами.
Дела  Твои,  Господи,  бессмертны
И  пути  Твои  неисповедимы
И  все  ведут  в  одну  сторону.

Напишите  это  слово  на  камне,
Раскрасьте  его  северным  сиянием,
Наполните  голубиной  кровью
И  забудьте  навсегда,  что  оно  значит.

Голуби  возьмут  его  в  небо  –
Так  высоко,  что  больше  не  видно.
И  небо  расколется  на  части,
Но  об  этом  никто  не  узнает.

А  мы  сгорим  в  пламени  заката,
Чтобы  остаться  навсегда  в  саду  над  рекою.
Потому  что  это  нашими  губами
Ты  сказал  однажды  раз  и  навсегда
Голубиное  слово.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053054
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2025


Когда я стану взрослой

Когда  я  стану  взрослой,  я  стану  красавицей.  У  меня  будут  золотые  волосы  до  самого  пола.
И  платья  у  меня  будут  до  самого  пола,  как  у  принцессы.  Я  буду  носить  золотое  ожерелье  и  золотые  перстни  с  изумрудами,  рубинами  и  брильянтами.
Я  буду  скакать  верхом  на  лошади,  как  фея.  Возможно,  у  меня  вырастут  крылья.
Все  будут  любить  меня,  влюбляться,  даже  почти  умирать  от  любви  ко  мне,  потому  что  я  буду  первая  красавица  в  мире.  Некоторые  красавицы  бывают  злые  и  гордые,  не  любят  ни  принцев,  ни  царевичей  и  загадывают  им  всякие  загадки,  чтобы  отрубить  голову.  Но  я  такой  не  буду!  Я  всех  буду  любить,  –  конечно,  кроме  дураков  и  трусов.  Я  даже  не  очень  красивых  буду  любить  –  пусть  идут  ко  мне  в  женихи!  Всех-всех  буду  целовать.
Я  буду  на  своей  лошади  путешествовать  и  увижу  разные  красивые  страны.  Только  в  Антарктиду  не  поеду,  потому  что  там  холодно  и  один  снег.  И  в  пустыню:  там  можно  погибнуть  в  песках  от  жажды.  Я  только  по  самому  краешку  пустыни  проеду  –  посмотрю  на  миражи  и  кактусы,  и  все.
У  меня  будет  настоящий  пистолет  (как  у  папы),  и  я  ни  разу  в  жизни  не  промахнусь.  Я  и  на  шпагах  буду  драться  лучше  всех,  и  на  мечах.  Но  взаправду  убивать  никого  не  буду,  даже  злодеев.  Просто  буду  всех  спасать  и  совершать  разные  подвиги.
Я  никогда  не  буду  есть  суп!
Все  свои  игрушки  и  книжки  я  отдам  маленьким  детям.  Только  красного  плюшевого  медведика  оставлю.
У  меня  будет  аж  сто  кошек  –  а  может,  и  целая  тысяча!  И  собака…  Рыженькая  такая,  с  висячими  ушками  –  как  Бобка,  которого  нельзя  гладить,  потому  что  он  ничейный  и  лишайный;  но  только  я  все  равно  глажу.
И  черепашка  у  меня  будет,  и  зайчики!
По  ночам  я  буду  играть  на  хрустальной  серебряной  арфе  на  берегу  океана,  на  высокой  скале,  и  петь  прекрасные  песни-баллады.  И  меня  будут  слушать  волны.  Это  будет  тайна.
И  я  никогда  не  умру.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053053
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 10.12.2025


Не йди

Коли  остання  мить
настане  і  мине,
твій  дух  не  прилетить
розрадити  мене  –
ні  лагідним  дощем,
ні  сяйвом  у  імлі…
Побудь  зі  мною  ще
на  цій  страшній  землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2025


Дім Чудовиськ

Ось  вона,  ця  книга,  Книга  Чудовиськ.  Або  Дім  Чудовиськ  –  мовою  тих,  що  створили  її,  слово  «книга»  і  слово  «дім»  вимовляються  й  пишуться  майже  однаково.  Вона  величезна,  як  усі  оті  дивні  стародруки,  і  підняти  її  можна  лише  обома  руками;  багатьох  сторінок  не  вистачає  в  ній:  одні  видерті  або  вирізані  ножем,  інші  ніби  випалені,  і  вже  неможливо  дізнатися,  коли  й  за  яких  обставин  вони  зникли,  як  не  можна  вгадати,  звідки  взялася  ця  книга.  Похмурі  дереворити  прикрашають  її  рухлі  товсті  сторінки,  деякі  з  них  розфарбовано  від  руки.  Тут  є  зображення  смерті  в  усіх  її  іпостасях,  і  зображення  зваблених  душ  у  вигляді  тонкоруких,  до  прозорості  блідих  дів,  що  тремтять  у  обіймах  коханців-демонів,  лютих  і  вкрадливих  разом,  і  зображення  проклятих  грішників,  оточених  пороками  –  ореолом  летючих  потвор,  що  навіки  приставлені  до  них  сторожами  й  мучителями.  Повно  тут  похмурих  краєвидів  із  напівзруйнованими  стародавніми  капищами  –  нечистими  кублами  давно  забутих  богів:    їхні  безголові,  згорблені  ідоли  ще  простягають  кам'яні  лапи  над  розореними  вівтарями…  Майже  кожна  друга  сторінка  рясніє  зображеннями  вовкулаків,  що  шкірять  криві  кабанячі  ікла,  бісів-перевертнів,  крокуючих  кістяків,  а  також  зовсім  невідомих  людям  чудовиськ:  вони  чатують,  душать,  терзають,  ковтають,  злягаються,  роззявлюють  пащі,  ревуть  від  ран  і  від  злоби,  здихають,  розкладаються,  виходять  із  вод,  із  могил,  із  розверстих  утроб  мерців,  пролітають  над  містами  й  безоднями  наче  клоччя  густого  ядучого  туману;  деяки  мають  тіла  із  рідкого  світла  та  гриви  з  рідкого  вогню,  тулуби  інших  вкриті  м'якими  наростами  або  ж  кістяною  лускою,  голови  прикрашені  рогами,  шипами,  бахромою  жадібних  присосок,  що  звиваються,  ніби  черва;  найхимерніші  мають  подобу  напівпрозорого  драглистого,  наповненого  гноєм  ока  з  ворсинами  білястих  вій…  Зображення  ці  здатні  небезпечно  налякати  дитину.  Дорослий  гортав  би  книгу  з  цікавістю  та  огидою;  побачивши  один  із  малюнків,  він  роздивився  б  їх  усі,  а  потім  повертався  до  них  думками  і  довго,  дуже  довго  відчував  якусь  невиразну  тоскну  тривогу…  Майстри,  які  виготовляли  книгу,  не  задовільнилися  самими  лише  дереворитами:  деякі  аркуші  додатково  прикрашені  квадратними  медальйонами  –  рельєфними  пластинами  з  твердого  і  тьмяного  металу  товщиною  в  пелюсток  і  розміром  з  монету,  –  наприклад,  до  передостаннього  листа  прикріплена  пластина  із  зображенням  смерті  у  подобі  примари  з  кінською  головою,  що  стискає  визублену  косу  в  пазуристій  складчастій  лапі.  Оправлена  Книга  Чудовиськ  у  шорстку  чорну  шкіру,  на  оправі  віньєтка  –  два  ікласті  рибоподібні  страховиська  сплели  свої  довгі  тіла  у  знак  «нескінченність»;  від  листів,  від  потертої  на  згинах  шкіри  виходить  ледь  відчутний  запах,  затхлий  і  солодкуватий,  –  якщо  вдихнути  його  глибше,  на  повні  груди,  він  просочиться  в  мозок  і,  мабуть,  розпуститься  там  отруйною  квіткою,  потворною  та  яскравою.
Про  що  ця  книга?  Розібрати  її  письмена  навряд  чи  можливо.  Шрифт  не  менш  химерний,  ніж  малюнки,  і  в  першу  мить  справляє  враження  рукописного,  слова  нічим  не  відокремлені  одне  від  одного,  літери  схожі  на  хижих  комах,  що  позчіплювалися  колючими  колінчастими  лапками.
Якщо  відкрити  її  навмання,  то  вона,  розгорнувшись  ніби  сама  собою,  покаже  картинку,  на  якій  двоє  кучерявих  діток,  хлопчик  і  дівчинка  років  семи,  скачуть  по  осяяній  місячним  світлом  кімнаті:  хлопчик,  регочучи,  відчинив  дверцята  платтяної  шафи  і  немовби  запрошує  свою  подружку  забратися  всередину  для  якоїсь  нової  і  дуже  веселої  гри;  за  дверцятами  ж,  під  рядом  безголових,  посріблених  місяцем  привидів-суконь,  що  сумно  повисли  на  плічках,  причаїлася  дивна  потвора.  То  всівся  навпочіпки  карлик  –  гостровухий,  з  величезною  бридкою  головою  й  обвислими  грудьми  старої  жінки.  Потвора  посміхається  й  світить  поросячими  очицями,  у  ласій  посмішці  відразливо  змішалися  лагідність  та  зловтіха.
Тут  у  книгу  вкладено  кілька  тоненьких  потемнілих  аркушів,  списаних  нерівно  і  дрібно.

«Погана  то  звичка  –  заглядати  у  вікна.  Погана  й  небезпечна.  Мені  було  п'ять  років,  коли  я  вперше  зазирнув  у  чуже  вікно.  Згасав  зимовий  вечір,  похмурий,  сирий  та  синій;  я  дещо  відстав  від  зайнятих  розмовою  дорослих,  їхні  голоси  все  віддалялися,  і  мені  це  подобалось.  Йдучи  осідаючим  рухлим  снігом,  на  якому  поволі  розпливалися  глибокі  чорні  літери  моїх  маленьких  слідів,  я  намагався  не  поспішати,  щоб  відстань  між  батьками  і  мною  ще  збільшилася.  Порівнявшись  зі  старим  цегляним  будинком,  котрий  ще  здаля  зацікавив  мене  своїм  виглядом  –  завдяки  гостроверхому  даху  він  був  схожий  чи  то  на  відьмину  хатку,  чи  то  на  почорнілий  засніжений  гриб,  –  я  раптом  помітив,  що  вікна  його  розташовані  якось  дуже  низько.  Одне  з  них  світилося.  Вставши  навшпиньки,  я  зазирнув  у  нього.
Загалом,  я  не  побачив  нічого  примітного.  Звичайна  кімната,  з  якої  вийшли  на  мить  мешканці.  Але  посередині  стояв  стіл,  покритий  криваво-червоним  сукном,  і  горіли  у  свічнику  свічі.  Майже  під  самою  стелею  погойдував  маятником  годинник,  цокаючи  нечутно  для  моїх  вух,  і  довга  хвостата  тінь  перебігала  по  стіні.
Мене  гукнули,  і  я  побіг,  думаючи  про  кімнату  з  годинником.  Я  нікому  не  розповів  про  неї.  Вночі  я  погано  спав.
З  того  часу  я  не  втрачав  нагоди  зазирнути  у  незнайоме  вікно.  Я  не  шпигував,  як  люблять  шпигувати  діти,  секрети  знайомих  були  мені  байдужі,  –  я  шукав  зустрічі  з  таємницею  –  справжньою,  ще  нікому  не  знаною,  химерною,  як  небачені  світи,  таємницею.  І  одного  разу  така  зустріч  відбулася…
Я  підгледів  багато  маленьких  загадок,  більшість  з  яких  так  і  лишилися  загадками:  люди  незбагненні,  коли  зостаються  наодинці  з  собою.  Як,  наприклад,  пояснити  поведінку  дівчини  з  бронзовим  від  світла  лампи  волоссям,  –  вона  навшпиньки  рухалася  по  кімнаті,  переступаючи  босими  ніжками  все  швидше  й  швидше,  потім  несподівано  завмирала  (не  біля  люстра)  –  і  раптом  починала  навіщось  виписувати  в  повітрі  своїми  тоненькими  золотистими  руками  невидимі  ромби,  кола  і  вісімки,  –  додам,  що  обличчя  її  в  цей  час  залишалося  зосередженим  до  меланхолійності.  Старий,  який  годинами  приміряв  саморобні  убори  з  газет  і  суворо  поглядав  на  свого  сердитого  дзеркального  двійника,  можливо,  був  божевільним,  але  я  не  впевнений.  Сильніше  за  інших  мене  збентежила  й  розчулила  жінка,  що  полюбляла  лежати  на  підлозі,  –  вона  лягала  на  спину,  ретельно  розправляла  складки  своєї  смугастої  сукні  і  розкидала  руки  хрестом,  як  розп'ята;  її  яскраво  нафарбовані  губи  ворушилися,  наче  вона  молилася.  Втім,  я  досить  швидко  переконався,  що  дії  людей,  які  усамітнилися,  рідко  виглядають  зловісними.  Думаючи,  що  їх  ніхто  не  бачить,  дорослі,  як  правило,  перетворюються  на  лінивих  і  не  дуже  охайних  дітей;  діти  залишаються  дітьми;  закохані  пари  поводяться  як  закохані  пари.  Часто  –  найчастіше  –  я  бачив  тихі  домашні  картини  вечірнього  сидіння  перед  екранами,  трохи  розбавлені  кволими  розмовами  й  чаюванням  –  і  раптом  відчував  миттєвий  і  болісний  укол  смертельної  нудьги,  наче  ці  затишні,  по  суті,  заняття...  Ні,  про  це  не  треба.  Ви  або  розумієте  мене,  або  ніколи  не  зрозумієте.
Я  хотів  бачити  інше.  Я  не  знав,  що  це  могло  бути.  Я  шукав.
Долю  людини  майже  завжди  визначає  якась  дрібниця,  фатальна  дурничка.  Іноді  я  думав  –  а  чи  не  наснилася  мені  ота  старовинна  кімната?  У  дитинстві  я  ніяк  не  міг  провести  чіткої  межі  поміж  реальністю  та  світом,  створеним  власною  моєю  уявою.  З  мене  жартували,  іноді  сердилися  і  обзивали  брехунчиком,  але  я  ніколи  не  брехав.  Я  ріс  хворобливою,  дивакуватою  дитиною,  мене  не  цікавили  ні  іграшки,  ні  книжки  з  картинками,  зате  я  цілий  день  міг  забавлятися  жменею  камінців,  ґудзиків  або  монет,  розміщуючи  їх  так  і  сяк,  в  якомусь  надскладному  і  не  зрозумілому  нікому,  окрім  мене  самого,  порядку.    Наша  сусідка,  сувора  висока  стара  пані  з  одвічною  цигаркою  в  жилавій  жовтій  руці  та  з  волоссям  бузкового  кольору,  яка  щодня  ходила  до  тіток  пити  каву  (батьки  загинули  тієї  ж  зими,  про  яку  я  згадував)  подарувала  мені  дві  чарівні,  безцінні  речі  –  калейдоскоп  і  колоду  карт  і  щоразу  дивувалася  з  моєї  тихості:  зовсім  не  чути,  що  в  домі  є  дитина!  Але  опиняючись  у  товаристві  однолітків,  я  неодмінно  пожвавлювався:  багато  говорив,  жестикулював,  сміявся.  Мене  охоче  слухали,  я  вигадував  дивні  ігри  (чомусь  наприкінці  цих  ігор  ми  завжди  переходили  на  шепіт),  і  світ  змінювався  навколо  нас;  у  звичних  речей  –  іграшок,  меблів,  стін  –  зненацька  проступали  химерні  обличчя;  вони  спостерігали  за  нами,  беззвучно  посміюючись,  або  ж  замикалися  раптом  у  своїй  трохи  моторошній  незбагненності,  а  може  й  удаваній  дрімоті.  Я  вигадував  країни  і  населяв  їх  небаченими  істотами,  –  пам’ятаю,  що  одне  з  таких  створінь  мешкало  всередині  зірки,  плаваючи  в  океані  світла,  і  могло  розплющити  око  в  будь-якій  точці  свого  безформного  драглюватого  тіла.  Любив  я  також  розповідати  власні  сни,  і  нерідко  вони  були  химернішими  за  вигадані  мною  історії.
Моя  невиразна  туга  за  дивовижним  і  незрозумілим  зростала  разом  зі  мною.  Вдома  майже  звикли  до  моїх  дивацтв  та  самотніх  вечірніх  прогулянок.  Спочатку  я  кликав  із  собою  когось  зі  шкільних  приятелів,  але  потім  перестав  це  робити:  їм  все  здавалося  грою,  а  я  не  грав.  Я  був  напружений  і  серйозний  –  серйозніший,  ніж  на  іспиті  або  в  церкві.  Я  дуже  довго  обирав  вікно  для  своїх  таємних  досліджень  і  не  відразу  наважувався  зробити  перший  крок  –  крок  цікавої  полохливої  тваринки.  Але  потім,  наважившись,  підходив  до  прямокутника,  що  призовно  світився,  близько-близько,  намагаючись  залишитися  в  тіні,  розчинитись  у  ній  –  і,  нарешті,  заглядав  затамувавши  подих  крізь  темну  сіточку  тюлю  або  в  сяючу  шпарину  між  шторами…  Взимку  мені  подобалося  прикладати  чоло  до  гладенької  крижаної  шибки;  влітку  біля  мене  танцювали,  постукуючи  головами  й  тільцями,  непоказні  нічні  метелики  та  інші  крилаті  комашинки,  і  мені  здавалося,  що  хтось  всесильний  і  не  надто  уважний  помилково  зв'язав  їх  зі  мною  незрозумілою  сумною  таємницею…  Якось  я  побачив  в  одному  з  вікон  дівчинку,  в  котру  був  таємно  закоханий,  і  це  було  так  несподівано  і  фантастично,  що  я  більше  жодного  разу  не  наважився  підійти  до  того  вікна.
Вчився  я  погано,  але  багато  читав:  у  мені  прокинувся  раптовий  інтерес  до  книг.  Моє  бажання  стати  письменником  не  зустріло  серйозних  заперечень:  те,  що  з  брехунчика  виросте  письменник,  здавалося  кумедним  і  навіть  логічним.
Моя  перша  розповідь  була  про  хлопчика,  котрий  заблукав  у  нічному  лісі.  Опівночі  він  чує  дзвін  –  дванадцять  глухих  ударів  невидимих  дзиґарів  –  і  виходить  на  шлях,  що  веде  його  до  покинутого  будинку,  –  вхід  поріс  травою,  з  прогнилого  даху  звісив  колючі  пліті  кущ  ожини,  що  увесь  тріпотів  і  здригався  від  вітру…  Обійшовши  будинок,  хлопчик  раптом  помічає  в  одному  з  вікон  слабке  червонувате  світло.  Він  заглядає  всередину  і  бачить  наповнену  мерехтливим  червоним  туманом  кімнату  з  величезним  старовинним  годинником,  –  його  маятник  погойдується  з  таким  звуком,  ніби  ходить  важка  заіржавлена  пила.  Дитина  стукає  у  скло  і  не  отримує  відповіді.  Тільки  вітер  розгойдує  віття.  Малий  іще  раз  обходить  будинок,  відмахуючись  від  настирливої  хмари  якихось  дрібних  летючих  комах,  що  світилися,  як  гниле  дерево,  і,  зазирнувши  в  те  ж  саме  вікно,  бачить  цього  разу  пару  звіроподібних  істот.  Вкриті  до  кінчиків  гострих  вух  жорсткою  бурою  шерстю,  вони  сидять  у  кріслах  з  високими,  як  у  тронів,  спинками  і  грають  у  шахи,  причому  шахові  фігури  до  остраху  нагадують  живих  (а  вірніше  –  напівживих)  людей...  У  лапі  одного  з  гравців  затиснуто  пішака,  і  хлопчик  впізнає  у  фігурці  себе.  Він  скрикує  –  і  потвора  повертає  до  нього  свою  кудлату  вовчу  голову.
На  подив  моєї  рідні,  це  оповідання  надрукували  в  якомусь  журналі.  Мене  вітали  і  жартівливо  пророчили  мені  кар'єру  короля  жахів,  сам  же  я  доволі  байдуже  поставився  до  своєї  удачі.  Так,  я  прагнув  стати  письменником.  Я  прагнув  написати  книгу,  котра  б  схвилювала  тих,  хто  прочитає  її,  так  само  сильно,  як  мене  хвилювали  й  ятрили  деякі  невимовні  –  поки  що  невимовні  –  речі…  Крім  того,  я  хотів  подорожувати.  Бачити  нові  обличчя,  нові  країни,  нові  міста…  Нічні  міста,  нічні  вікна.
Я  не  розповів  про  головне  –  про  мою  самотність.  Я  ніколи  не  відчував  себе  частиною  цілого.  Я  жив  спостерігачем,  між  світом  і  мною  було  неначе  скло,  а  за  ним  –  чуже  і  байдуже  до  мене  життя.
Іноді  я  намагався  боротися  з  цим.  Заводив  знайомства,  складав  списки  невідкладних  справ,  щоб  якомога  рідше  залишатися  наодинці  з  собою  й  своїми  думками.  Якийсь  час  я  був  одруженим.  Я  майже  не  пам'ятаю  моєї  дружини.  Ні,  я,  звісно  ж,  пам'ятаю  і  колір  її  очей,  і  волосся,  і  голос,  і  ходу  –  втім  зібрати  все  це  воєдино  мені  чомусь  не  вдається.  Вона  уявляється  мені  ніби  в  серпанку,  в  тумані  –  поспішає  чи  то  назустріч,  чи  то  геть  від  мене.  Пригадую,  в  неї  було  миле,  з  широкою  усмішкою,  майже  хлоп'яче  обличчя,  –  так,  так,  обличчя  архангела,  що  сміється  на  фасаді  собору  в  Реймсі.  Такі  обличчя  довго  зберігають  дитинність  виразу.  Ми  познайомилися  на  вулиці.  Вона  йшла  позаду  мене  і  постукувала  підборами,  а  я  лічив  про  себе  її  чіткі  штепні  кроки;  перш  ніж  вона  порівнялася  зі  мною,  я  вловив  запах  її  парфуму  –  і  озирнувся.  Вона  завжди  поспішала,  навіть  годинник  у  неї  на  руці  поспішав,  і  я  казав  їй:  «Ти  поспішаєш,  як  секундна  стрілка».  Вона  була  така  бистра  у  своїх  рухах,  думках,  вчинках,  зміні  своїх  настроїв;  коли  я  прислухався  до  її  нічного  дихання,  гарячого,  легкого  й  ніби  трохи  прискореного,  мені  здавалося,  що  їй  сняться  особливі,  летючі  сни.  Ми  розлучилися  через  мої  часті  нічні  та  вечірні  відлуки,  причину  яких  я  ніколи  не  вмів  пояснити,  а  насамперед  тому,  що  я  залишився  для  неї  чужим.  А  може,  тому,  що  я  був  меланхоліком  і  мономаном  –  з  тих,  які  повільно  й  вірно  йдуть  назустріч  власній  загибелі,  а  вона  –  молодою,  здоровою  жінкою,  котра  прагне  благополуччя  й  простих,  зрозумілих  речей,  недурною  і  не  сентиментальною.  Я  швидко  примирився  з  її  відсутністю.  Якщо  бути  відвертим,  значно  боліснішою  була  для  мене  втрата  людини,  котру  подумки  я  іноді  називав  своїм  другом,  і  котра,  напевно,  здивувалася  б,  надумай  я  назвати  її  так  уголос.  Саме  ця  людина  пояснила  мені,  що  вигадка  прекрасна  лише  коли  несвідомо  наближається  до  істини,  і  що  красиве  не  може  бути  прекрасним,  і  що  натхнення  –  це  пристрасна  любов  до  свого  майбутнього  творіння,  і  що  мистецтво  є  свідомим  служінням  ритму,  і  що  в  основі  всякої  творчості  лежить  велика  подяка  світові.  Він  був  до  святості  провінційним,  цей  довговидий  і  довгоносий  добродій,  котрий  так  любив  повторювати,  що  майстерність  –  це  ніщо  інше  як  вміння  виправляти  свої  помилки.  Він  був  фаталістом  і  шукав  прихованих  знаків  долі,  і  вірив  у  магію  випадку,  і  помер,  не  дописавши  свій  роман.
Я  тоді  теж  писав  роман  і  почувався  майже  щасливим  –  це  тривало  півроку,  а  потім  я  якось  уранці  в  тисячний  раз  перечитав  написане,  викурив  цигарку,  поскладав  дрібно  списані  аркуші  в  стіс  та,  вийшовши  на  вулицю,  акуратно  заштовхав  своє  творіння    в  бак  для  сміття.  Більше  я  не  писав  романів.  Іноді  я  продавав  журналам  коротенькі  оповідання,  що  давало  крихітний  і  ненадійний  дохід,  або  ж  наймався  різноробом.  Будинок  я  залишив  моїй  колишній  дружині,  а  сам  пішов  мандрувати  –  без  чітких  цілей  і  маршруту,  не  затримуючись  ніде  довше  одного  –  двох  місяців;  в  гарну  погоду  я  подорожував  пішки,  в  дощ  –  зупиняв  яку-небудь  автівку  й  сідав  попутником,  або  ж  брав  найдешевший  квиток  і  їхав  поїздом;  часто  їздив  я  товарними  поїздами,  і  навіть  кілька  разів  –  на  даху  вагона.  По  суті,  я  вів  існування  одного  з  тих  добровільних  маргіналів  і  волоцюг,  які  одного  разу  проміняли  напівситу  кабалу  гідної  бідності  на  грандіозну  свободу  і  голод  злиднів  –  та  так  і  залишилися  «на  дні»,  втративши  бажання  й  можливість  піднятися…  На  Різдво  я  гостював  іноді  у  моєї  рідні,  а  одну  зиму  провів  у  безвісному  гірському  присілку,  в  полупаній  мазанці,  господарі  якої  вже  з  десяток  років  як  переїхали  з  цього  світу  на  той.  Місцеві  жителі  допомогли  мені  поправити  грубу  (я  топив  її  рештками  гнилого  паркану  і  всяким  мотлохом)  і  навіть  вставили  шибку  у  віконце  крихітної  закопченої  кухні.  Вдень  я  обходив  двори  і  рубав  дрова  –  мені  давали  за  це  свіжоспечений  теплий  хліб,  молоко  та  козячий  сир,  зрідка  –  шмат  копченої  домашньої  ковбаси  або  кілька  яєць,  –  а  вночі  запалював  кривобоку  товсту  свічку  і  писав.  Тутешні  селяни  були  недопитливі  й  не  цікавились,  навіщо  я  палю  свічку,  бо  вважали  мене  сектантом  і  думали,  що  я  молюся;  ми  спілкувалися  здебільшого  жестами,  я  так  і  не  навчився  розмовляти  їхньою  говіркою.
Я  написав  тоді  оповідання  про  старого,  який  живе  в  похмурому,  надмірно  просторому  будинку  за  селом,  що  майже  вимерло,  і  повільно  божеволіє  від  самоти.  У  старого  є  собака  –  схожий  на  шпіца  дворняга,  перед  яким  він  виголошує  довгі  меланхолійні  монологи.  Він  уявляє  собі  свою  смерть  і  те,  як  його  знайдуть  у  домі  чужі  випадкові  люди,  коли  тіло  його  вже  почне  розкладатися  –  якщо  це  станеться  влітку,  воно  кишітиме  хробаками;  може,  пройде  кілька  днів,  поки  його  нарешті  винесуть,  покладуть  у  труну  і  закопають  у  землю;  якщо  ворота  будуть  зачинені,  собака  весь  цей  час  витиме  з  голоду…  В  одну  зі  своїх  безсонних  ночей  він  довго  крутиться  на  ліжку,  прислухаючись  до  шуму  зимового  дощу.  Дощ  переходить  у  зливу,  і  старому  спадає  на  думку,  що  треба  б  пустити  в  будинок  собаку:  вода,  напевно,  вже  затікає  в  буду.  Й  справді,  пес  уже  шкребеться  зовні.  Старий  піднімається  з  ліжка,  навпомацки  знаходить  розтоптані  човганці  і,  не  запалюючи  світла,  клигає  до  дверей.  Відчинивши  їх,  він  мимоволі  здригається  всім  тілом:  пес  вдирається  в  передпокій,  мало  не  збивши  господаря  з  ніг,  і  зупиняється  за  його  спиною,  видаючи  якісь  дуже  дивні  для  собачого  горла  звуки,  схожі  на  злісний  хихіт  божевільного.  Старий  гукає  собаку,  і  його  голос  тремтить.  Пес  не  озивається;  здається,  ніби  він  взагалі  зник.  Потім  у  дальній  кімнаті  щось  із  гуркотом  обрушується  і  котиться  по  підлозі.  Настає  крихка  тиша,  в  якій,  наче  тонкі  прозорі  гриби,  виростають  привиди  жалібних,  дряпаючих  звуків…  Жах  охоплює  старого.  Тяжко  дихаючи,  він  біжить  до  спальні,  зачиняє  двері  і  кидається  на  ліжко.  Йому  здається,  що  в  нього  лусне  серце.  Все  потроху  стихає.  Але  ось  у  передпокої  лунають  дрібненькі  кроки,  цокотять  кігтики  –  і  знов  той  божевільний  сміх  чи  хрип…  Старий  вирішує,  що  собака  сказився.  Він  заспокоює  себе,  що  собака  просто  сказився.  Він  не  знає,  що  чинити.  Можна  вибратися  з  дому  через  вікно,  але  пальто  і  чоботи  залишились  у  передпокої.  Тим  часом  звуки  за  дверима  стають  дедалі  дивнішими,  і  старий  впевнюється,  що  впустив  до  хати  не  собаку.  Вона  хихикає,  це  істота,  абсолютно  точно,  вона  хихикає!  Добре  було  б  забарикадувати  двері,  думає  старий,  але  так  і  не  наважується  встати  з  ліжка.  Він  складає  руки  і  читає  молитву,  але  тут  невідомий  гість,  украй  осатанівши,  починає  вдиратися  до  кімнати  –  удари  лунають  у  тиші,  як  важкі  постріли.  Потім  вони  стихають…  Старий  тремтить;  ось  йому  починає  вбачатися,  як  "гість"  підгризає  двері.  Це  собака,  думає  старий,  звичайно  ж,  це  лише  собака.  Він  плаче  та  молиться.  «Гість»  за  дверима  приходить  в  шаленство,  дім  тремтить  від  ударів.  Старий  злякано  замовкає,  і  звуки  стихають.  Через  певний  час  вони  поновлюються;  ночі  не  видно  кінця.  Вдосвіта  змучений  старий  у  відчаї  починає  молитися  їй,  невідомій  страшній  істоті,  благаючи  забрати  що  завгодно  –  майно,  зір,  –  але  пощадити  його  життя  і  розум.  Світанок  він  зустрічає  у  тиші.  Ледь  накрапає  дощ,  настає  ранок  –  похмурий,  позбавлений  звуків  та  барв.  До  обіду  старий  не  наважується  вийти  з  кімнати,  нарешті  набирається  хоробрості  і  ривком  розчахує  двері.  У  передпокої  нікого.  Він  обережно  оглядає  будинок  і  переконується,  що  той  абсолютно  порожній  –  хіба  що  під  підлогою  розплодилися  щурі.  Всі  речі  стоять  на  звичайних  своїх  місцях,  наче  занурені  у  старечу  дрімоту.  Пил...  Мовчання…  Старий  обзиває  себе  дурнем  і  зітхає.  Потім  виглядає  надвір  і  роздивляється  собачу  буду.  Вона  порожня,  води  натекло  у  неї  –  треба  покликати  пса  додому.  Він  взуває  чоботи  й  ходить  по  двору,  гукаючи  собаку,  той  не  озивається,  і  врешті-решт  старий  знаходить  його  труп  за  купою  залежалого  мотлоху.
Дописавши  оповідання,  я  виїхав  із  села  вантажівкою,  що  раз  на  місяць  привозила  до  крамнички  товар.  Водій,  який  погодився  підвезти  мене,  їхав  мовчки.  Коли  машина  зупинилася,  я  подякував  йому,  він  так  само  мовчки  кивнув;  я  хотів  потиснути  йому  руку,  але  чогось  постидався.  Вийшовши,  я  побачив  двох  жінок,  котрі  почекали,  поки  я  пройду  повз  них,  а  тоді  продовжили  свою  розмову.  Здається,  одна  з  них  розповідала  свій  сон,  і  мені  спало  на  думку,  що  коли  люди  розповідають  одне  одному  свої  сни,  це  схоже  на  неявне  благання  про  допомогу.
Але,  звісно  ж,  я  хотів  розповісти  не  про  це,  я  дуже  відволікся,  –  я  вже  не  можу  думати  й  писати  так  швидко  і  точно,  як  колись.  І  користуюся  готовими  фразами.

Той  випадок  стався  зі  мною  восени,  коли  вже  опадало  останнє,  почорніле  на  дощах  листя  й  замерзали  вночі  калюжі.  Я  не  знаю,  як  називалося  те  містечко,  –  мені  потім  сказали,  але  я  забув  його  назву.  Та  вона  й  не  потрібна:  будинку  з  напівкруглими  вікнами  вже  не  знайти,  я  певен.
Пам'ятаю,  як  їхав  у  порожньому  вагоні.  Зовні  тягнувся  сірий  голий  простір,  і  розмірено  пропливали  у  вікні  стовпи,  наче  невидимий  палець  пересував  кісточки  рахівниці.  Я  теж  умів  бути  невидимим  –  це  просто,  достатньо  лише  не  дивитися  людям  в  очі.  Я  робив  так  –  і  проходив  крізь  людську  гущу,  як  вода  крізь  сито,  ніхто  не  заводив  зі  мною  розмов,  я  мовчав  тижнями,  місяцями.  Зараз  я  був  один,  тож  не  треба  було  прикидатися  невидимкою,  вдаючи,  ніби  дивлюся  у  вікно.  Я  дивився  перед  собою  і  думав  про  те,  що  обличчя  в  мене  зараз,  мабуть,  скам'яніле,  а  погляд  порожній  і  безглуздий,  а  ще  про  те,  яка  ж  то,  однак,  дивина  –  народитися  у  світ  людиною…  Потім  я  почав  думати  про  моє  оповідання.
Герой  оповідання,  N.,  (я  дав  йому  власне  ім'я)  знімає  мансарду  на  околиці  міста;  будинок  настільки  старий,  що  крекче  ночами,  як  старий  ревматик.  N.  щоранку  спускається  сходами,  чемно  вітаючись  з  мешканцями,  –  яких,  втім,  не  пам'ятає  в  обличчя  і  не  впізнає  на  вулиці,  –  та  крокує  в  одну  забуту  Богом  і  людьми  установу,  де  йому  належить  сидіти  в  заваленому  якимись  секретними  і  нікому  не  потрібними  паперами  підвалі  до  кінця  його  робочого  дня.  Надвечір  він  повертається,  довго  ходить  по  кімнаті,  п'є  чай  і  нарешті  лягає  спати.  Вихідні  N.  проводить  вдома,  виготовляючи  маски:  їх  уже  кілька  десятків  –  моторошні  мармизи  з  дірками  замість  очей.  N.  вигадує  їх  сам.  Він  трохи  побоюється  їх.  Він  спить  при  світлі  лампи,  яку  ставить  під  стіл  –  у  масок  різко  освітлюються  випнуті  важкі  підборіддя,  над  головами  виростають  тіні,  схожі  на  роги;  N.  іноді  прокидається  серед  ночі  та  роздивляється  їх.  У  нього  теж  є  погана  звичка:  змайструвавши  нову  маску,  він  кладе  її  на  стілець  біля  ліжка,  а  вночі  тихо  підводиться,  одягає  її  на  своє  обличчя  і  обережно  підходить  до  дзеркала.  Він  переконує  себе,  що  це  його  смішить.  Порпаючись  одного  особливо  марудного  дня  у  службових  паперах,  він  випадково  знаходить  кілька  видертих  із  якоїсь  невідомої  книги  сторінок,  прикрашених  малюнками  дивних  масок.  Вони  дещо    нагадують  йому  середньовічні  лицарські  шоломи.  Уважно  розглянувши  маски,  N.  здогадується,  що  їх  застосовували  для  особливого  виду  тортур.  Та  найсильніше  враження  на  нього  справляє  «маска  ката»  –  жахлива  пекельна  паща  у  формі  шишкуватого  розплющеного  розтруба,  всіяного  рядами  ікол.  На  масці  відсутні  очі,  тільки  внизу,  біля  основи  розтруба,  прорізано  вузькі  отвори  типу  зябрових  щілин.  N.  крадькома  забирає  малюнки  додому  і  береться  за  роботу.  Спершу  все  йде  добре,  та  незабаром  його  охоплює  безпричинна  тривога.  Він  майструє  катову  личину,  переборюючи  якийсь  незрозумілий  і  весь  час  зростаючий  внутрішній  опір,  та  чомусь  не  наважується  облишити  свою  роботу  і  тільки  намагається  працювати  якомога  повільніше.  Його  господиня  скаржиться,  що  за  відсутності  N.  за  замкненими  дверима  його  кімнати  коїться  щось  дивне  –  вона  не  може  пояснити,  що  саме.  Нарешті,  маска  готова,  N.  кладе  її  на  стілець  біля  ліжка.  Він  уникає  дивитись  на  неї,  вперше  йому  хочеться  спуститися  вниз  і  постукати  в  кімнату  когось  із  сусідів-мешканців.  Натомість  він  змушує  себе  лягти  в  ліжко  і  заснути.  Його  мучать  кошмари,  осліплюють  зловісні  спалахи,  він  чує  гучні  та  моторошні  крики,  –  і,  прокинувшись  від  жаху,  довго  ще  відчуває  таємну  присутність  невідомої  і  безпричинно  ворожої  істоти...  Коли  йому  вдається  нарешті  вирівняти  подих,  він  тихо  встає  і  здійснює  свій  безглуздий  ритуал  надягання  маски,  оскільки  «приємніше  вважати  себе  дурнем,  аніж  боягузом»,  –  такий  аргумент  висуває  він  на  захист  своєї  витівки.  Руки  його  тримтять.  Через  слабке  освітлення  і  занадто  вузькі  прорізи  він  майже  нічого  не  бачить,  але  врешті-решт  розрізняє  у  непевній  глибині  люстра  невиразний  розпливчатий  силует.  Несподівано  спостерігача  охоплює  лють.  У  мозку  його  ніби  спалахують  сліпучі  вогняні  дуги.  Зробивши  звіриний  стрибок,  він  опиняється  по  той  бік  люстра,  в  якійсь  безкрайній,  осяяній  небачено  величезними  зірками  пустелі,  де  виють  і  ревуть  вітри.  Попереду  видніється  фігурка  втікача.  Втім,  він  не  бачить  її,  а  тільки  відчуває  уривчасте  гарячкове  дихання  та  удари  серця.  Він  наздоганяє  цю  ненависну  людинку,  що  скиглить  і  звивається  від  страху,  валить  її  горілиць,  притиснувши  важкою  лапою  до  землі!..  N.  виє  і  кричить.  Весь  будинок  піднімається  на  ноги;  сусіди  збігаються  до  дверей  N.,  перепитуючи  один  одного  про  причину  шуму,  –  однаково  готові  і  до  співчуття  і  до  обурення,  вони  про  всяк  випадок  поводяться  поки  що  досить  стримано.  Ось  господиня  приносить  ключ;  всі  входять  до  кімнати,  витягаючи  шиї.  N.  лежить  на  підлозі  непритомний.  Його  приводять  до  тями,  але  він  не  в  змозі  щось  розповісти.  Він  тремтить,  як  від  сильного  холоду  і  не  розуміє,  що  з  ним.  Його  стан  пояснюють  епілептичним  нападом.  У  кімнаті  повний  розгром,  усюди  розкидано  маски,  –  мабуть,  він  для  чогось  зривав  їх  зі  стін  і  жбурляв  на  підлогу.  Хворого  укладають  у  ліжко  і  ще  якийсь  час  тупцюють  біля  нього,  обговорюючи  те,  що  сталося;  заразом  розглядають  маски,  дивуються.  N.  помічає,  що  [i]тієї  [/i]маски  немає.  Приїжджає  лікар,  дуже  розважливий  та  спокійний,  N.  плаче  та  погоджується  їхати  з  ним  до  лікарні...  Там  він  продовжує  робити  маски;  оскільки  йому  не  дають  ножа,  він  складає  їх  з  паперу,  протикаючи  отвори  для  очей  вказівним  пальцем.  Він  любить  дарувати  їх  медсестрам  та  пацієнтам,  називає  оберегами  та  вигадує  їм  чудернацькі  імена.  Іноді,  розмовляючи,  N.  раптом  переходить  на  шепіт  і  починає  плутано  і  багатослівно  розповідати  про  зниклу  маску  і  про  те,  як  схилившись  над  ним,  [i]він  [/i]намагався  зірвати  її  і  глянути  йому  в  душу  своїми  диявольськими  порожніми  очима…

Розмірковуючи  над  цією  історією,  я  крутив  у  пальцях  плоский  і  майже  ідеально  круглий  камінчик.  Я  підняв  цей  камінчик  зо  дна  якоїсь  безіменної  гірської  річечки,  де  вода  навіть  улітку  була  як  лід,  і  з  того  часу  завжди  носив  із  собою  у  нагрудній  кишені.  Потрібно  обточувати  розповідь,  як  вода  обточує  камінь,  оповідання  моє  поранило  мене;  я  втомився  і  задрімав.
Мені  наснилося,  ніби  я  лежу  в  ліжку  з  якоюсь  потворною  сірою  істотою,  схожою  на  людиноподібного  кажана.  На  нозі  в  мене,  вздовж  стегна,  проклюнулися  три  тугі  пурпурові  пуп’янки.  Істота  відкушувала  їх,  хтиво  посміюючись  і  повторюючи,  що  такого  іще  не  бувало.  Я  теж  усміхався,  але  раптом  подумав,  що  мені  теж  не  доводилось  бачити  таких  сірих  і  дивних...  Велика  жариста  троянда  розпустилася  на  моїй  скроні,  і  мені  стало  не  по  собі,  коли  я  уявив,  як  чудовисько  перекусить  тонке,  наче  вена,  стебло.  Здається,  воно  здогадалося,  бо,  потягнувшись  до  мене,  обхопило  мою  голову  перетинчастими  оксамитними  лапами  й  злизало  троянду,  як  крем,  висунувши  гострий  гарячий  язик.
Вечоріло,  коли  я  зійшов  з  поїзда.  Я  не  мав  уявлення  про  те,  де  саме  перебуваю.  Заросле  почорнілим  бур'яном  пустище  лежало  переді  мною,  нудно  рясніючи  купами  старого  непотребу.  Через  нього  простяглася  вузька,  наче  протоптала  її  гуска,  стежка.  Я  пішов  нею,  давлячи  підошвами  пружні  стебла  та  сміття.  Запустіння  й  занедбаність  місця  гнітили  і  наводили  чомусь  на  думку  про  тривале  очікування  невідомої  катастрофи.  У  повітрі  відчувався  запах  гару,  солодкуватий  і  нудотний,  що  дратував  нюх,  горло  та  нерви.  Перейшовши  пустище,  я  зупинився,  як  зупиняється  комаха,  що  вилізла  на  кінчик  піднятого  пальця.  Місце  мало  недобре  око,  –  озирнувшись  назад,  я  переконався  в  цьому  за  деякими    особливими,  відомими  тільки  мені  ознаками.  Постоявши  під  вітром,  що  помітно  посилювався,  я  пішов  далі.  Попереду  починалося  передмістя.
Я  не  стишував  кроків  і  дуже  втомився.  В  одному  з  кривих  провулків  дорогу  мені  перебіг  худорлявий  чотирилапий  чорт  із  плішивою  спиною  і  обличчям  удавленника,  –  я  не  звернув  на  нього  уваги,  і  він  зник  у  кущах,  щось  бурмотячи  і  нюхаючи  повітря.  Приблизно  місяць  тому  я  бачив  такого  самого,  тож,  подумавши,  вирішив,  що  боятись  нема  чого.  Вони  часто  блукають  навколо,  але  коли  постійно  спілкуєшся  з  людьми,  увага  весь  час  відволікається  і  багато  чого  не  помічаєш.
Коли  я  побачив  той  будинок,  була  вже  ніч,  і  зірки  блищали  так  яскраво,  що  здавалися  мокрими,  –  я  назвав  його  Домом  У  Кінці  Шляху,  я  сказав  це  вголос.  Я  стояв  і  дивився  на  його  напівкруглі,  палаючі  білим  вікна,  і  зовсім  задубів,  і  коли,  наважившись,  почав  підходити  до  цих  блискучих  білих  очей,  мене  трясло.
Спершу  я  не  побачив  нічого,  крім  світла,  надто  яскравого,  щоб  можна  було  хоч  щось  у  ньому  розгледіти.  Заплющивши  очі,  я  переконався,  що  воно  не  зникло,  але  просочилося  під  повіки  й  далі,  в  мозок,  —  і,  пам'ятаю,  подумав  про  те,  як  дивно  я  осліп:  доведеться  мені  до  кінця  своїх  днів  блукати  в  незгасному  світлі,  як  інші  сліпці  блукають  у  непроглядній  темряві!  Потім  сяйво  почало  меркнути.
Те,  що  я  побачив,  я  побачив  не  очима.  Я  нічого  не  розумів.  Якісь  пульсуючі  переплетення,  об'єми,  що  проростають  один  в  одного,  тремтливі  спіралі,  горбкуваті  лабіринти,  повні  мікроскопічних  блідих  зірок,  що  спалахують  і  одразу  ж  згасають,  райдужні  смуги,  кільця  і  змійки  прозорих  летючих  тіней,  –  все  підпорядковувалося  єдиному  ритму,  який  пригнічував  і  лякав  своєю  складністю,  все  було  грізно  значущим,  незбагненним,  майже  іншосвітнім,  як  зародок  невідомого,  непізнаного  божества,  що  вмістив  у  собі  нескінченність  форм  і  можливостей…  Занадто  низький,  щоб  почути  його  вухом,  напіврев-напіврик  все  виразніше  лунав  навколо  мене,  затоплюючи  мій  мозок,  як  океан  затоплює  напіврозбитий  човен,  підкоряючи  свідомість  цьому  нестерпно,  вбивчо  складному  ритму,  гвалтуючи,  гублячи…
Скрикнувши,  я  раптом  побачив:  у  мінливих  хвилях  тієї  пульсуючої  світобудови  судомно  тремтить  на  невидимій  стеблині  щільний  важкий  згусток  розміром  з  крапку  –  огидно  роздуваючись,  зловісно  відливаючи  багряним,  висмоктуючи,  поглинаючи  світло,  деформуючи,  спотворюючи,  незворотно  руйнуючи  гармонію…  То  справді  був  розпад.  Бог  розкладався.
Тьмяніючи,  мерехтіння  згасало  в  білих  випарах,  вони  клубилися  й  приймали  небачено  потворні  форми;  звідусіль  простягалися  тремтливі  червоні  вирости,  м'які  шипи  і  присоски,  бородавчасті  поліпи;  їх  обліплювали  дрібні  коричневі  крупинки;  бугорчасті  брили  набухали,  як  тісто,  що  перестояло  в  діжі,  і  з  болісною  повільністю  розривалися;  з  драглистих  наростів  бризкало  гноєм,  –  і,  наче  вмираюче  світило,  спостерігало  за  всім  цим  око  –  величезне,  сльозливе,  каламутне,  з  судинами,  що  лопнули  від  напруження  й  болю,  –  око,  яке  тяжко  повернулося  на  своїй  осі  –  всередину…
Мені  залишається  додати  (вживаю  цей  прекрасний  умиротворюючий  вираз,  щоб  дотриматись  обраного  стилю:  стиль,  особливо  старовинний,  дисциплінує  фразу,  а  через  неї  і  думку;  ні,  нісенітниця,  я  плутаюсь,  треба  закінчувати)  –  залишається  додати,  що  моя  пристрасть  до  незнайомих  вікон  втратила  силу,  і  єдине  вікно,  в  яке  я  можу  тепер  зазирнути,  розміщено  досить  високо,  заґратовано  і  виходить  у  внутрішній  дворик,  призначений  для  прогулянок,  від  яких  я  незмінно  відмовляюся.  Я  більше  не  пишу  оповідань.  Коли  моя  хвороба  тимчасово  відступає  (на  жаль,  такі  випадки  все  більш  рідкісні  та  нетривалі),  я  прошу  дати  мені  папір  та  олівець  і  пробую  робити  записи.  Кораблі  іноді  терплять  аварію  –  я  усвідомив  це,  і  моє  нещастя  вже  не  здається  мені  чимось  винятковим;  ота  довговида  людина,  яка  розмірковувала  про  невідворотність  долі,  мала  рацію:  все,  що  трапляється,  заздалегідь  передбачено  й  схвалено,  і  ми  не  повинні  вважати  себе  ні  переможцями,  ні  переможеними,  ми  всього  лише  строкаті  камінчики,  з  яких  складається  невідомий  і  невидний  для  нас  візерунок.
Все  складніше  будувати  фрази.  Закінчу  власною  цитатою  з  моєї  єдиної  книги,  яку  нещодавно  роздобув  для  мене  один  із  тутешніх  лікарів,  молодий  ентузіаст  та  любитель  поговорити  на  літературні  теми:

[i]«…  І  ось,  о  мій  добрий,  мудрий,  неіснуючий  друже,  ми  намагаємося  наповнити  наше  бідне  життя  речами,  які  врятували  б  нас  від  самотності.  Кохання  як  спроба  обдурити  самотність.  Порок  як  спроба  закатувати  самотність.  Бог  як  спроба  полюбити  самотність.  Можна  також  оп’янити  себе  роботою  –  чи  мистецтвом,  чи  наукою,  чи  війною,  чи  ще  якимось  сп'янінням.  Терпіння,  знову  кажу  я  собі,  терпіння...  Ти  інтроверт,  усі  твої  вектори  звернені  всередину,  і  найважливіше  для  тебе  відбувається  всередині,  а  не  зовні.  Тому  сталося  так,  що  ти  частіше  спілкуєшся  з  відсутніми  або  навіть  вигаданими  особами,  ніж  із  тими,  хто  безпосередньо  тебе  оточує…  Можливо,  це  легка  форма  шизофренії,  але  поки  що  ти  її  контролюєш.  Як  буде  далі  –  невідомо.  Не  виключено,  що  на  тебе  чекає  дуже  сумне  майбутнє.  Але  тільки  не  вважай  це  крахом,  перемогою  злої  долі,  жахливим  торжеством  ворожих  сил!  У  світі  існує  чимало  сумних  випробувань  –  і  існують  люди,  які  мають  навіщось  винести  й  це…  Я  хочу  сказати,  що  людина  як  істота,  кінцевою  метою  якої  є  подолання  життя  (про  незаперечність  цієї  мети  свідчить,  на  жаль,  сама  наша  природа),  зобов'язана  подолати  і  всі  його  складові…»  

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050577
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2025


Океан

Наше  прошлое  –  призрачный  океан,
что  валы  ледяные  катит.
Каждый  вал  сокрушителен  как  таран,
океану  не  скажешь:  «Хватит!»
А  снаружи  всё  ок  –  облака,  весна,
ждёшь  попутку,  грызёшь  печенье…
А  потом  накрывает  тебя  волна  –
жизнь  утрачивает  значенье.
Будто  Бог  случайно  захлопнул  дверь  
перед  самым  носом  ребёнка!
И  не  стало  звёзд.  И  земная  твердь
ощущается  как  воронка.
Это  коготь  прилива  тебя  достал  –
и  влечёт  и  волочит  в  бездну,
это  самый  высокий  –  девятый  –  вал,
и  барахтаться  бесполезно.
Бесполезно  ма́ндалы  малевать,
строить  планы  и  делать  планку,
с  другом  детства  ложиться  в  одну  кровать,
пить  снотворное  спозаранку,
бесполезно  отрады  искать  в  труде,
жрать  пельмени,  стремиться  к  браку,
намекать  в  соцсетях  о  своей  беде,
нюхать  мел,  заводить  собаку,
бесполезно  сидеть  и  глотать  вино,
отвращеньем  давясь  невольным…
Всё  равно!  Всё  равно!  Под  ногами  –  дно.
Но  бывает  –  отхлынут  волны.
И  рванёшься  на  сушу  в  такой  тоске,
гладкий  ил  посчитав  опорой,
увязая  в  чавкающем  песке
глупой  рыбой  лопастепёрой,  –
там  высокая  сказка  далёких  гор,
там  цветов  золотые  пятна!..
Но  растёт  за  плечами  стеклянный  горб  –
и  уносит  тебя  обратно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050575
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.10.2025


Жодних причин для печалі Die Toten Hosen "Kein Grund zur Traurigkeit"

Люблю  твою  ходу
І  постать  молоду.
І  голос  твій  –  як  спів.
Та,  будь  ласка,  досить  слів.
Хоч  з  очей  кохання  зникло,
Але  з  пам’яті  –  ще  ні.
Усе  ще  ти  живеш  у  мені.

В  мене  кров  твоя  у  серці  –
Це  усе,  що  я  зберіг.
Жалем  бриниш  у  мене  в  серці…
Поки  що  на  те  жалітись  гріх.

Як  помрію  досить  довго  –
Тоді  у  мареннях  без  меж
Чи  відведеш  дітей  до  школи
І  в  ліжко  знов  стрибнеш?
Я  між  днем  і  ніччю  мрію,
Мрійник  –  вічна  роль  моя.
Та  колись,  на  жаль,  теж  прокинусь  я…

В  мене  кров  твоя  у  серці  –
Це  усе,  що  я  зберіг.
Жалем  бриниш  у  мене  в  серці…
Поки  що  на  те  жалітись  гріх,
Саме  так,  на  те  жалітись  гріх.

Люблю  твою  ходу
І  усмішки  як  щастя  жду.
Люблю  до  забуття…
Та  що  ти  робиш  із  життям?
Хоч  з  очей  кохання  зникло,
Але  з  пам’яті  –  ще  ні.
Усе  ще  ти  живеш  у  мені.

В  мене  кров  твоя  у  серці  –
Це  усе,  що  я  зберіг.
Жалем  бриниш  у  мене  в  серці…
Поки  що  на  те  жалітись  гріх,
Саме  так,  на  те  жалітись  гріх,
Все  гаразд,  мені  жалітись  гріх.
_________________________________

Ich  mag  es,  wie  du  gehst
Ich  mag  es,  wie  du  stehst
Ich  mag  es,  wie  du  sprichst
Aber  bitte  sprich  jetzt  nicht
Wir  verloren  uns  aus  den  Augen
Aber  niemals  aus  dem  Sinn
Du  lebst  in  mir  noch  ganz  tief  drin
 
Ich  hab'  Blut  von  dir  im  Herzen
Das  ist  alles,  was  mir  bleibt
Sehnsucht  nach  dir  in  meinem  Herzen
Lange  noch  kein  Grund  zur  Traurigkeit
 
Wenn  ich  lange  genug  träume
Und  meine  Phantasie  wird  fett
Bringst  du  unsere  Kids  zur  Schule
Und  kommst  du  nochmal  ins  Bett
Ja,  ich  war  schon  immer  Träumer
Träumer  zwischen  Tag  und  Nacht
Aber  irgendwann  werd'  auch  ich  mal  wach
 
Ich  hab'  Blut  von  dir  im  Herzen
Das  ist  alles,  was  mir  bleibt
Sehnsucht  nach  dir  in  meinem  Herzen
Lange  noch  kein  Grund  zur  Traurigkeit
Eigentlich  kein  Grund  zur  Traurigkeit
 
Ich  mag  es,  wie  du  gehst
Ich  mag  es,  wie  du  dich  bewegst
Ich  mag  es,  wie  du  lachst
Was  du  aus  deinem  Leben  machst
Ich  verlor  dich  aus  den  Augen
Aber  niemals  aus  dem  Sinn
Du  bist  bei  mir  noch  ganz  tief  drin
 
Ich  hab'  Blut  von  dir  im  Herzen
Das  ist  alles,  was  mir  bleibt
Sehnsucht  nach  dir  in  meinem  Herzen
Lange  noch  kein  Grund  zur  Traurigkeit
Eigentlich  kein  Grund  zur  Traurigkeit35
Überhaupt  kein  Grund  zur  Traurigkeit

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049837
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2025


*** ("А я люблю затерті рими…")

А  я  люблю  затерті  рими.
Все,  що  пов’язане  із  ними,
було  прекрасним  і  значним;
та  впали  вежі  їх  високі,
зотліли  їх  порожні  соти
й  відгонять  сумно  так  –  нічим.
Вони  зворушливо  невинні,  –
тож  хай  смішним  і  старовинним
двовірш  виходить  з-під  пера,
коли,  згадавши  юнь  дівочу,
в  кінець  рядка  вони  дрібочуть  –
як  дівка,  Господи,  стара!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2025


*** ("Бо треба пережити, пережити…

***
…Бо  треба  пережити,  пережити
цю  темряву,  цей  холод,  біль  і  безум,
щоб  відчай  не  зітнув  іржавим  лезом
надій  твоїх  останні  кволі  квіти.
Бо  світ  зробився  диким  і  ворожим,
і  сотні  лих  збиваються  у  зграю,
щоб  кинутись!..  Ти  вистоїш,  я  знаю.
Тебе  ніхто,  ніщо  не  переможе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2025


Яблоко

Я  ворвался  в  райский  сад!
И  за  лиственною  шторой
не  засёк  меня  их  Сторож,
недреманный  как  Моссад.
Я  сорвал  запретный  плод!
И  молочными  зубами
впился,  страстный  как  цунами,
в  твердокаменную  плоть.
Вожделенный  вкус  греха!..
Грех  чертовски  распиарен
и  поэтому  шикарен.
Вот  и  грешник  я,  ха-ха.
Можно  гикать  и  скакать,
портя  райские  картины,
раздраконивать  куртины,
по  газонам  рассекать
и  стоять  на  голове
и  в  вакхическом  угаре
жучить  мелких  Божьих  тварей
в  изумрудной  мураве,  –
всё  мне  нынче  нипочём,
я  последний  страх  утратил!
Где  же  Огненный  Каратель  –
тот,  что  с  Лазерным  Мечом?
Машет  бабочка  крылом
над  истоптанным  газоном.
Пахнет  серой  и  озоном,
но  пока  что  медлит  гром…
Лучше  б  этот  сонный  рай
огласился  трубным  гласом,
лучше  б  ангел  златовласый
прошептал  мне:  «Ай-ай-ай».
Пусть  бы  солнца  апельсин
надо  мною  тихо  треснул,
пусть  бы  рявкнул  хор  небесный:
МЕНЕ  ТЕКЕЛ  УПАРСИН,
древней  карой  огневой
мстя  во  гневе  нарочитом!
Пусть  бы  тот,  многоочитый,
вдруг  заплакал  надо  мной…
Свищет  птица  вдалеке,
дарит  тень  свою  орешник.
И  стоит  ужасный  грешник
с  кислым  яблоком  в  руке.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047969
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2025


Болтовня

«А  я  не  вижу  на  солнце  пятен.
Хвала  улыбкам  –  и  слёзной  соли!
Покой  бы  не  был  так  благодатен,
когда  бы  не  было  в  мире  боли.
Жизнь  не  враждебна  –  она  контрастна,
и  все  страданья  пройдут  как  сны.
Всё  поправимо!  И  всё  прекрасно!»

Так  рассуждали  мы  до  войны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047508
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.09.2025


"Незакінчена пісня" Переклад О. Галич "Незаконченная песня"


Старигани  керують  світом,
Наче  миші  –  пустим  горищем.
Їм,  як  довідки  їхні  свідчать,
Від  семидесяти  і  вище.

Відкружляли  в  бою  та  вальсі,
Про  надбавку  літ  помолились  –
І  чіпкі  подагричні  пальці
До  судоми  в  кермо  вчепились.

На  світанку  їх  мучить  кашель,
І  моргають  немов  совулі,
Кутуляючи  манну  кашу,
Президенти  Земної  Кулі!

Старигани  керують  світом,
Де  обличчя  –  неначе  маски,
Пахнуть  зими  камфорним  ліком,
Весни  милом  тхнуть  господарським.

У  тім  світі  –  ні  слів,  ні  значень,
У  тім  світі  –  ні  сліз,  ні  крові!
А  що  люд  через  них  заплаче  –
Так  і  треба  йому,  скотові.

В  них  величні,  амбітні  плани:
Дерибани  земель  та  війни…
Світ  загарбали  старигани.
Тільки  сон  у  них  неспокійний.

А  дівча  –  як  в  раю:  з  коханим!
А  в  гаю  розшумілась  птиця!
Світ  загарбали  старигани,
Тільки  їм  уночі  не  спиться.

А  в  саду  набухає  зав’язь,
Забавляються  діти  грою!
І  гостріше  за  совість  –  зависть
Тим  дідам  не  дає  покою!

Перекроює  океани
Й  сушу  ніготь  тупий  свавольний…
Все  загарбали  старигани!
Тільки  сон  їм  непідконтрольний.
____________________________________
 
Старики  управляют  миром,
Суетятся,  как  злые  мыши,
Им  по  справке  выданной  МИДом,
От  семидесяти  и  выше.

Откружили  в  боях  и  вальсах,
Отмолили  годам  продленье.
И  в  сведенных  подагрой  пальцах
Крепко  держат  бразды  правленья.

По  утрам  их  терзает  кашель,
И  поводят  глазами  шало
Над  тарелками  с  манной  кашей
Президенты  Земного  Шара!

Старики  управляют  миром,
Где  обличья  подобны  маскам,
Пахнут  весны  -  яичным  мылом,
Пахнут  зимы  -  камфарным  маслом.

В  этом  мире  -  ни  слов,  ни  сути,
В  этом  мире  -  ни  слез  ни  крови!
А  уж  наши  с  тобою  судьбы
Не  играют  и  вовсе  роли!

Им  виднее,  где  рваться  минам,
Им  виднее,  где  быть  границам...
Старики  управляют  миром,
Только  им  по  ночам  не  спится.

А  девчонка  гуляет  с  милым,
А  в  лесу  раскричалась  птица!
Старики  управляют  миром,
Только  им  по  ночам  не  спится.

А  в  саду  набухает  завязь,
А  мальчишки  трубят:  "По  коням!"
И  острее,  чем  совесть  -  зависть
Старикам  не  дает  покоя!

Грозный  счет  покоренным  милям
Отчеркнет  пожелтевший  ноготь...
Старики  управляют  миром!
А  вот  сладить  со  сном  не  могут.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047507
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2025


Шумілка (Шумелка, БГ. Переклад)

Я,  я,  я,  я  у  світ  забурився  тонкий,
Наснилось,  що  помер  я,  і  сниться,  що  я  живий.
Гайда  в  магазин  –  купив  собі  брошуру,
Зараз  навіть  у  кози  є  гуру,
Я,  я,  я,  я  у  світ  забурився  тонкий.

Вийшов  на  вулицю  –  з  аурами  щось  там  не  те,
Я  вийшов  на  вулицю  –  з  аурами  щось  там  не  те.
Нидію  в  лотосі,  та  цього  замало,
Де,  де,  де,  де,  де  моя  Шамбала?
Жити  як,  коли  з  аурами  щось  там  не  те?

Рам!  Лам!  Ям!  Мам!  Бам!
Поцілуй  мене  в  чакру!
____________________________________________

Я,  я,  я,  я  ушёл  в  тонкий  мир  с  головой,
Мне  снилось,  что  я  умер,  мне  снится,  что  я  живой.
Пошёл  в  магазин,  купил  себе  брошуру,
Даже  у  монй  козы  есть  гуру,
Я,  я,  я,  я  ушёл  в  тонкий  мир  с  головой.

Вышел  на  улицу  –  с  аурами  что-то  не  то,  
Я  вышел  на  улицу  –  с  аурами  что-то  не  то.
Я  сижу  в  лотосе,  но  этого  мало,  
Где,  где,  где,  где,  где  моя  Шамбала?
Как  мне  жить,  если  с  аурами  что-то  не  то?

Рам!  Лам!  Ям!  Мам!  Бам!
Поцелуй  меня  в  чакру!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047239
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2025


Салон

Вірний  Друг  мав  відкрите  обличчя  і  чесні,  захоплено  витріщені  очі.  Посмішка  в  нього  була  хоч  і  дурнувата,  проте  широка,  радісна.  Його  трохи  псувала  звичка  плескати  себе  долонею  по  коліну  з  криком:  «Ти  це  зробив,  друже!!»  Або:  «Я  страшенно  радий  за  тебе,  старий!!!»  Або,  в  мінорному  режимі:  «Хлопче,  ти  маєш  проблеми?  Ти  впораєшся  з  цим,  я  вірю  в  тебе,  старий!..»  Він  косив  під  янкі,  цей  безкінний  ковбой,  хоч  і  був,  мабуть,  китайського  походження,  як  більшість  персон  у  цьому  салоні.
Співачка  містилася  на  акуратній  витонченій  брилі,  зрошуваній  морськими  бризками.  Висота  брили  корегувалася  згідно  з  висотою  стелі  замовника.  Праву  руку  Співачка  простягала  до  небес,  а  лівою  періодично  нюхала  штучну  анемону.  Легкий  бриз  грав  її  вологим  білявим/чорним/рудим/каштановим  волоссям  і  краєм  прозорої,  в  металевих  прищиках,  сукні.  Косі  промені  вранішнього  сонця  кидали  золотисті  відблиски  на  її  оголене  ліве  плече.  Груди  здіймалися  і  були  декольтовані.  На  зауваження  співрозмовника  Співачка  воліла  відповідати  загадковою  усмішкою,  переривчастим  зітханням  чи  співом,  що  з  її  боку  було  дуже  мудро.  Репертуар  трохи  дивував  строкатістю  (джаз,  блюз,  реггі,  поп,  шансон,  дум-метал,  румунський  реп),  проте  обсяг  треків  був  солідним.
Танцівниця  була  вся  в  блискітках  і  пір'їнках  і  нагадувала  Співачку,  але  фігура  її  виглядала  спортивнішою  –  через  костюм,  що  запрошував  оцінити  красу  осиної  талії  та  пружних  наливних  сідниць.  Косі  промені  вечірнього  сонця  кидали  золотисті  відблиски  на  її  праве  плече,  стегно  та  литку.  Розмовляючи,  Танцівниця  провокаційно  погойдувала  тазом,  та  періодично  запрошувала  співрозмовника  до  танцю.  У  різних  темпах  повторювала  вона  всілякі  рухи,  видаючи  при  цьому  дзвінкі  поцілункові  звуки  та  заливаючись  щасливим  русалчиним  сміхом.
Серійний  Маніяк  з'являвся  в  клубах  червонї  імли  і  з  нездоровою  цікавістю  вислуховував  скарги  на  друзів,  рідних  та  колег  співрозмовника.  При  згадці  про  уряд,  у  пильному  погляді  його  хижих  очей  з’являвся  масний  блиск.  Зачувши  слово  «начальник»,  він  починав  облизуватись.  На  губах  проступало  шумовиння,  по  підборіддю  текла  слина,  мускулисті  руки  по  лікоть  обагрялися  кров'ю.  «Хай  би  трапилась  мені  ота  тварюка,  –  мрійливо  сипів  він,  –  я  би  знав,  що  з  нею  зробити!..»  І  він  справді  знав.  Слухати  його  було  одне  задоволення  –  чистий  Едгар  По!  Багатий  словник,  витончені  звороти,  несподівані  епітети,  –  Шекспір  із  Андруховичем  просто  заплакали  б.  Зате  про  дам  Маніяк  висловлювався  хоч  і  різко,  але  цензурно,  навіть  дружина  начальника  була  для  нього  табуйованою  персоною.  Слова  «теща»  він  боявся:  осіняв  себе  хресним  знаменням  і  спльовував  через  плече.
Таємно  Закохана  Дівчина  була  ідеальною  слухачкою.  Вираз  німого  захоплення  не  сходив  з  її  непоказного,  але  милого  личка,  навіть  коли  співрозмовник  показував  їй  здохлого  щура.  «Як  шкода,  що  я  не  така,  як  ти!»  –  повторювала  вона  з  ранку  до  вечора.  Мізки  у  неї  були  курячі,  і  вона  охоче  це  констатувала.  Вона  часто  пускала  слізки,  ця  бідолаха,  але  з  носа  в  неї  ніколи  не  текло  –  не  те  що  в  інших  надмірно  чутливих  дівчат.
Веселий  Паралітик  був  сухеньким  дідусем  в  інвалідному  візку  і  не  займав  багато  місця.  Нижня  половина  дідуся  драпірувалася  шотландським  пледом.  Лиса  голова  виблискувала,  наче  ялинкова  кулька.  Паралітик  був  запеклим  оптимістом  та  класичним  невдахою.  Про  свої  життєві  катастрофи  він  згадував  із  насолодою,  світячись  і  прицмокуючи.  Від  нього  завжди  можна  було  отримати  цінну  пораду.  Запас  його  анекдотів  не  виснажувався:  дідок  мав  доступ  до  Мережі.
Відьма  була  брюнеткою  і  тримала  в  руці  товсту  чорну  свічку,  що  кидала  золотисті  відблиски  на  її  прекрасне  демонічне  обличчя.  Додатково  вона  полюбляла  освітлюватися  блискавкою.  Співрозмовника  називала  «смертним»,  що  начебто  й  вірно,  але  особисто  мені  чомусь  неприємно.  Словниковий  запас  у  неї  був  бідний,  на  рівні  Таємно  Закоханої  Дівчини,  зате  жоден  смертний  не  міг  вгадати,  яку  зі  своїх  нечисленних  реприз  вона  видасть  наступної  хвилини,  що  робило  її  чудовою  провісницею.  Пророцтва  її  були  бездоганні,  тобто  поетичні  та  безглузді.  Дещо  ця  піфія  запозичила  у  Нострадамуса,  дещо  –  у  Ванги,  але  більшу  частину  –  зі  старих  сонників,  а  то  вже,  як  на  мене,  мінус.  На  плечі  у  Відьми  сидів  ворон  типу  «NEWERMOR»,  що  вмів  видавати  зловісні  звуки,  плескати  крильми  та  ронити  з  хвоста  перо.  Свічка  була  незгасною,  діодною,  і  могла  слугувати  за  стильний  нічник.
–  Слухайте,  –  сказав  я  продавцеві,  –  а  чи  немає  у  вас  якихось,  ну…  звичайних,  нормальних  людей?
Продавець  поглянув  на  мої  мешти  і  витримав  паузу.
–  Якщо  вас  не  влаштовує  ціна,  –  сказав  він  якомога  байдужіше,  –  спілкуйтеся,  як  л  о  х  у  соцмережах.  Або  йдіть  у  двір  на  лавичку  –  там  отих  ваших  людей  за  восьмий  мільярд  перевалило,  роздовбай  їх  атомна  бомба.
І  по  тому,  як  він  це  казав,  і  як,  дратуючись  все  більше  й  більше,  висмикував  із  гнізд  різнокольорові  флешки  й  жбурляв  їх  назад  до  скриньки,  по  його  ображено  почервонілому  носику  з  волоском,  що  виглянув  із  ніздрі,  по  зневажливій  складці  біля  рота  і  шахраюватим  очам  було  ясно,  що  сам  він  ажніяк  не  вдосконалена  контактна  5D  модель,  а  звичайна  собі  нормальна,  справжня  людина…
–  Гаразд,  –  сказав  я,  –  дайте  мені  Співачку.  Модель  номер  три,  руду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047238
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2025


*** ("Ані тайний чар, ані віщий сон…")

Ані  тайний  чар,  ані  віщий  сон,
ані  тьмаві  зіниці  німих  ікон
не  укажуть,  любове  журна  моя,
у  котрім  зі  світів  ти,  –  чи  в  тім,  що  й  я?
Бо  я  тут,  де  заграви  метуть  крилом,
де  вітри  обпікають  чадним  теплом,
де  тримтять  на  обвугленому  стеблі
кволі  квіти  знекровленої  землі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2025


Душі

Від  зірки  до  зірки  прямують  вони  –
крізь  морок  безодень  і  буйство  огневе…
Безмовні  як  тіні,  безтінні,  мов  сни,
неспинно,  незмінно,  –  куди  ідете  ви?
Все  далі  і  далі  Чумацьким  Шляхом  –
овечки,  у  вирі  світів  заблукалі,  –
ідуть  за  незримим  своїм  Пастухом
від  зірки  до  зірки,  все  далі  і  далі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2025


*** ("Втілено мрії злочинні…")

Втілено  мрії  злочинні,
щедрі  принесено  жертви,  –
гинуть  безсилі,  безвинні…
Як  Ти  це,  Господи,  терпиш?
…Тиша.  Обличчя  байдужі.
Спокій  і  затишок  всюди.
Гріх  заколисує  душі.
«Як  ви  це  терпите,  люди?»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2025


*** (Моей душе девяносто лет…")

Моей  душе  девяносто  лет,
а  может,  и  целых  сто.
(Давно  вручённый  Творцом  билет
истлел  в  кармане  пальто.)
Место  рожденья  –  случайный  хлев,
приданого  ни  гроша.
Жуёт  надежды  воздушный  хлеб
простая  моя  душа.
Воспоминаний  бесценный  сор
упрятан  в  её  сундук
(но  если  найдётся  на  это  вор,
то  украдёт  без  рук).
Живёт  она  в  доме,  где  жить  нельзя
(свидетелем  ЖКХ),
где  тонкие  стены  упасть  грозят
и  крыша,  увы,  плоха.
Внутри  –  телевизор,  кровать,  комод,
снаружи  –  тьмутаракань.
Из  всей  родни  –  колченогий  кот
да  рыженькая  герань.
Убитыми  чунями  шарк  да  шарк,
палочкой  стук  да  стук,
всё  бродит  старуха,  за  шагом  шаг,
по  кругу  привычных  мук.
И  жизнь  её,  в  общем,  дерьмо  и  дрянь,
и  смысла  в  ней  ни  черта,
но  кто,  скажите,  польёт  герань
и  кто  покормит  кота?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046214
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.08.2025


Доля

На  пустій  сторінці  небозводу
місяць  –  як  одвічний  знак  питання.
Дух  бунтарства  полюбив  свободу,
інші  духи  звикли  до  страждання…
Тихий  мій,  далекий,  неможливий,
змучений  вагою  власних  крил!..
Здавна  до  улюбленців  ревнивий
Бог  тебе  долонею  накрив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2025


Час («Zeit» Rammstein. Переклад)


Всьому  час  свій,  так,  амінь!
Все  трудять  зір  ці  сліпці,  
І  навіть  ніччю  з  ними  тінь…

Йдуть  за  нами  ті,  що  прийдуть,
Вже  не  будеш  ти  дитям,
Бере  усіх  нас  смерть  у  прийми,
Й  це  вмирання  є  життям.
І  до  останку  ми  дрейфуєм,
Берегів  нам  ждати  всує,
Даремно  зве  безсмертя  нас  –
Немов  потік,  вирує  

Час.
Прошу,  спинись,  спинись.
Час!  
Хай  було  би  все,  як  колись.

Остигає  наша  кров,
Майбуття  –  довічна  тайна
І  не  чує  молитов,
Збудоване  впаде  негайно.
Ти  обняла  –  і  світ  став  раєм.
Ах,  радість  ця  не  назавжди!
Милосердя  час  не  знає,
Не  благай:  «О  мить,  зажди!»

Час!  
Прошу,  спинись,  спинись.
Час!  
Хай  було  би  все,  як  колись.
Час!  
Всюди  краса,  краса,  –
Як  її  зупинить,  
надпрекрасну  цю  мить?

Час!  
Прошу,  спинись,  спинись.

Настане  час  –  рушай  у  путь,
Бо  час,  бо  час  іти.
Ті  стрілки,  що  іще  ідуть,
Спиняться,  як  і  ти.
Час  іде  –  тік-так,  тік-так!  –
А  мить  ця  –  диво  з  див…
Стій!  Зажди!  Бо  щемно  так,
Немов  я  і  не  жив.

Час!  
Прошу,  спинись,  спинись.
Час!  
Хай  було  би  все,  як  колись.
Час!  
Всюди  краса,  краса,  –
Як  її  зупинить,  
надпрекрасну  цю  мить?
_________________________

Manches  sollte,  manches  nicht
Wir  sehen,  doch  sind  wir  blind
Wir  werfen  Schatten  ohne  Licht

Nach  uns  wird  es  vorher  geben
Aus  der  Jugend  wird  schon  Not
Wir  sterben  weiter,  bis  wir  leben
Sterben  lebend  in  den  Tod
Dem  Ende  treiben  wir  entgegen
Keine  Hast,  nur  vorwärts  streben
Am  Ufer  winkt  Unendlichkeit
Gefangen  so  im  Fluss  dеr

Zeit
Bitte,  bleib  stеhen,  bleib  stehen
Zeit
Das  soll  immer  so  weitergehen

Warmer  Körper  ist  bald  kalt
Zukunft  kann  man  nicht  beschwören
Duldet  keinen  Aufenthalt
Erschaffen  und  sogleich  zerstören
Ich  liege  hier  in  deinen  Armen
Ach,  könnt  es  doch  für  immer  sein
Doch  die  Zeit  kennt  kein  Erbarmen
Schon  ist  der  Moment  vorbei

Zeit
Bitte,  bleib  stehen,  bleib  stehen
Zeit
Das  soll  immer  so  weitergehen
Zeit
Es  ist  so  schön,  so  schön
Ein  jeder  kennt
Den  perfekten  Moment

Zeit
Bitte  bleib  stehen,  bleib  stehen

Wenn  unsre  Zeit  gekommen  ist
Dann  ist  es  Zeit  zu  gehen
Aufhören,  wenns  am  schönsten  ist
Die  Uhren  bleiben  stehen

So  perfekt  ist  der  Moment
Doch  weiter  läuft  die  Zeit
Augenblick,  verweile  doch
Ich  bin  noch  nicht  bereit

Zeit
Bitte,  bleib  stehen,  bleib  stehen
Zeit
Das  soll  immer  so  weitergehen
Zeit
Es  ist  so  schön,  so  schön
Ein  jeder  kennt
Den  perfekten  Moment


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045318
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2025


*** ("Во граде Чевенгуре…")

Во  граде  Чевенгуре,
под  небом  цвета  беж,
притих  белёсой  бури
бессмысленный  мятеж.
Протяжно  и  понуро  
сигналят  поезда.
Над  градом  Чевенгуром
встаёт  Чигирь-звезда.
Циклопом  алооким
глядит  она  с  небес,
опальные  пророки
зовут  её  Арес.
Стоят  повсюду  храмы
без  окон,  без  дверей:
на  шпилях  –  пентаграммы
и  головы  царей,
дворы  стоят  в  упадке,
прогресса  нет  как  нет,
старухи  льют  в  лампадки
намоленную  нефть,
стучит-колотит  тупо
чугунный  грубый  труд,
архангелы  в  тулупах
винтовочки  несут.
Здесь  за  четыре  века
поднялся  дикий  сад,
и  на  колючих  ветках
нетопыри  висят.
А  там,  где  вётлы  стонут
над  свалкой  городской,
большой  озёрный  омут
зияет  синевой  –
и  виден  свет  неясный,
и  слышен  нежный  гул…
То  Китеж  мой  прекрасный
навеки  затонул.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045317
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.08.2025


Дух часу (Zeitgeist) . Переклад Black Sabbath «Zeitgeist»

На  зворотній  тязі  вниз
Мій  корабель  несеться  крізь  світи.
Мрій  і  ядер  розпад  –  наче
Сни  мерця  наживо  бачиш  ти.

Та  суперструни  гальмують  перегін.
Маріонеток  трощить  твердь.
Любові  повен,  мчуся  вздовж  астральних  стін,  –
Чи  віддасть  мій  корабель  ця  часоверть?

Корабель  мій  хоч  пробитий,
Швидший  він  за  сяйво  зір,
Здатен  яро  пломеніти,
Коли  снує  між  чорних  дір.

В  нас  струни  страху,  бо  тіло  наше  –  тлін,
Сховала  відповіді  смерть.
Любові  повен,  мчуся  вздовж  астральних  стін,  –
Чи  віддасть  мій  корабель  ця  часоверть?

Вже  повні  час.  
Засліпить  нас
Цей  небокрай  –  
І  буде  крах…
Цілуй,  благай,  
Кажи:[i]  прощай!
Прощай!..[/i]
________________________________________

Astral  engines  in  reverse
I'm  falling  through  the  universe  again
Down  among  a  dead  mans  vision
Faded  dreams  and  nuclear  fissions  span
 
The  strings  of  theory  are  holding  up  the  race
The  puppets  falling  to  the  ground
The  love  I  feel  as  I  fly  endlessly  through  space
Lost  in  time  I  wonder  will  my  ship  be  found
 
On  this  sinking  ship  I  travel
Faster  than  the  speed  of  life
Not  so  super  nova  burns
The  black  holes  turn  and  fade  from  sight
 
The  strings  of  fear  hide  in  the  human  race
The  answers  buried  underground
The  love  I  feel  as  I  fly  endlessly  through  space
Lost  in  time  I  wonder  will  my  ship  be  found
 
And  very  soon
The  bomber's  moon
Will  show  us  light
And  as  we  crash
We'll  pray  and  kiss
And  say  goodnight
Goodnight

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044417
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2025


Вместо прощания

1

Да,  мир  поражён  злом
и  обречён  на  слом.
А  если  и  есть  в  нём  счастье,
то  где-то  там,  за  углом…
Но  птицы  гнездо  вьют,
но  розы  лучи  пьют.
И  если  бывает  радость,
то  вот  же  она,  тут.

2

Хоть  ты  смешенье  рая,
жестокости  и  лжи,
люблю  тебя,  земная
мучительная  жизнь!
И  лик  твой  равнодушный,
и  скудные  дары,
и  в  выси  безвоздушной
безмолвные  миры  –
их  мягкое  свеченье
в  мерцающей  пыли…
Как  призрак  отреченья
от  крови  и  земли.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044416
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.07.2025


Вірші у стилі ШІ

раз-раз  мільйон  варґан  вельон
кобіта  синхрофазотрон
цвіте  кукумбер  на  полях  
жде  чумака  Чумацький  шлях  
плугатарі  з  плугами  йдуть
плугатарят  своїх  ведуть
йдуть  на  суботник  Іллічі
несуть  лібідо  на  плечі
під  дубом  голі  трударі
пилою  водять  по  корі
піт  ллється  в  мешти  як  вода
вирує  оргія  труда
і  тільки  в  заростях  квасоль  
квасуні  квасять  трудоголь

Створено  автором  без  використання  жодного  інтелекту

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2025


Балеринка

Над  церквушками  тучи  нависли,
и  закат  –  как  созревший  нарыв;
каждый  дом  здесь  наводит  на  мысли
об  уюте  барсучьей  норы.
Он  пришёл  в  этот  город  случайно  –
тихий  странник,  чудак,  чародей,
и  его  молчаливая  тайна
будоражит  крикливых  детей.
Из  мешка  он  достанет  игрушку,
оживит  поворотом  ключа  –
и  запляшет  плясунья,  и  в  кружку
медяки  упадут,  забренчав.
Балеринка  моя,  балеринка
в  белом  платье  с  каймой  голубой!
Катеринка  моя,  веселинка,
я  ведь  помню  тебя  не  такой…
Враз  отняты  и  радость,  и  мука,
и  не  стало  ни  смеха,  ни  слёз,
и  не  слышно  сердечного  стука  –
только  скрежет  зубчатых  колёс…
Ворожить  я  умею  немножко,
но  не  снять  мне  наложенных  чар,
ты  прости  меня,  бедная  крошка,
что-то  стал  я  смиренен  и  стар.
Ты  запляшешь  –  без  мысли,  без  чувства,
мой  прекрасный  фарфоровый  друг,  –
но  внушён  животворным  искусством
каждый  взмах  твоих  кукольных  рук!
…Он  отвесил  поклон  по  старинке
и  рассеянно  слушает,  как
пируэты  его  балеринки
снисходительный  хвалит  дурак.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043486
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.07.2025


Жертва (Переклад «Prey» Tiamat)

Час  мов  стишився,
Настала  знов  наша  ніч.
Скільки  спливло  –
Мільйони?  –  ро́ків,  сліз,  поки  ми  зійшлись  разом…

У  світлі  хисткім  непевно  все,
Єва  тут,  в  саду  –  і  йде
і  їсть  спокусливий  плід.

Любов  не  живе  без  жертв,
Наш  гріх  народився  із  невинності,
Наш  парадиз  –  лиш  поблякла  фреска  на  стіні,

А  дійсність  –  архангел
Із  тьмяним  крилом.
Але  вночі
Ми  на  престолі.
________________________________________________

Time  stands  still  with  you  
The  night  is  ours  once  again  
How  many  years,  
How  many  million  tears  before  it's  only  you  and  me?  

When  light  issues  from  her  deceiving  beams,  
Even  Eve  goes  up  the  tree  
And  eats  the  forbidden  fruit  

No  love  without  a  prey  
Our  evil  is  inherited  from  our  innocence  
Our  paradise  is  but  a  faded  picture  on  the  wall  

And  life's  the  archangel,  
With  blackened  wings  
But  in  the  night  
The  throne  is  ours

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043037
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2025


Крила

А  літак  висоту  втрачає…
Врятуватись  з  тобою,  брате,
нам  хвилинки  не  вистачає:
інших  мусимо  рятувати!
Спить  життя  попід  мирним  дахом.
А  праворуч  синіють  гори,  –
дотягни  до  них,  моя  птахо,
та́м  впади,  металева  зоре!..
Вже  здригалася  сталь  безсила,
чорним  виром  гуло  падіння  –
та  душа,  розпростерши  крила,
подолала  земне  тяжіння.
Розпадався  метал  гарячий,
вогняними  ярів  снопами…
…Він  летів,  як  у  снах  дитячих  –
[i]над  [/i]високими  небесами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2025


Лежит страна огромная…

Лежит  страна  огромная,
да  тесно  ей  лежать:
сестрица  рядом  кровная  –
землицы  бы  отжать!
Лежит  страна  великая,
большущая  страна,
как  поле  полудикое,
в  котором  нихрена.
Лежит,  забыв  приличия,
расчёсывает  зад:
свербит  её  величие
который  век  подряд.
Срамной  болячкой  хвастая,  –
мол,  всё  ей  нипочём!  –
истискана,  изгваздана
тщедушным  палачом,
как  девка,  вусмерть  пьяная,
раскинулась  в  грязи  –
и  миру  окаянному
расправами  грозит.
Раскинулась  –  и  танками
без  смысла  и  стыда
елозит,  словно  тапками,
стирая  города…
Гниёт  страна  огромная
в  кровище  и  г@вне
с  одною  мыслью  тёмною  –
о  смерти  и  войне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041891
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.06.2025


Грешница

Играй  в  знакомую  игру,
а  мне  неинтересно.
Без  сожаления  умру,
без  трепета  воскресну.
Поправлю  крестик  на  груди,
тихонечко  зевну…
И  Бог  мне  скажет:  «В  ад  иди!»
А  я  скажу:  «Ну-ну…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041336
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.06.2025


«Беладона». Переклад (UFO. Belladonna)

О  Беладоно,  
біль  тобі  смішний.
Розум  втрачаю  –  або  
вже  безум  це?..
Лист  мій  кинула  –  
такий  нудний!  –
І,  стуливши  губи,  
робить  чай  із  чабрецем.

(Приспів:)
Хто  ж  тобі,  диво  з  див,
Серце  злістю  отруїв?
Хто  ж  тобі,  диво  з  див,
Серце  злістю  отруїв?

Втілення  жадання,  
по  краплі  лий
Яд  із  тендітних  пальців  –  
і  всміхнись  тихцем.
Так,  я  піти  повинен,  
зовсім  чужий,  –
От  чи  забудеш  тільки  
потім  моє  лице?

(Приспів:)

_______________________________________

Belladonna

Oh  Вelladonna,
never  knew  the  pain
Maybe  I’m  crazy,  maybe  it’ll
drive  me  insane
The  open  letter  just
carelessly  placed
and  your  moving  silence,
the  tea  so  delicately  laced

[Chorus:]
Out  of  reach,  out  of  touch,
how  you’ve  learned  to  hate  so  much?
Out  of  reach,  out  of  touch,
How  you’ve  learned  to  hate  so  much?

Came  from  passion,  and  you
gave  it  a  name
the  fingers  of  poison  like  needles
in  the  drivin’  rain
so  smile  discreetly  as  you
watch  with  such  grace
now  I  must  slip  away,  but  can  you
forget  my  face?

[Chorus:]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041334
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2025


*** ("Того будинку вже немає…")

Того  будинку  вже  немає,
та  все  одно
у  снах  ще  світиться,  чекає
його  вікно  –
мов  цятка  літньої  жаріні
в  руках  зими…
А  у  вікні  мовчать  дві  тіні.
(Ні,  ні,  не  ми…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2025


*** ("Я знаю жорстокий спосіб…")

Я  знаю  жорстокий  спосіб
перевірити  силу  кохання:
тихо  зітхнути:  досить…  
І  всміхнутися,  як  востаннє.
І  вдарити  словом-вістрям,
щоб  від  надій  –  уламки!
Висадити  в  повітря
усі  повітряні  замки!
Щоб  ложе  нам  полем  битви
зробилось,  мій  друже-враже…
Як  палко  мене  любив  ти
ненависть  твоя  покаже.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039677
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025


Слабкість

Заколисуюча  ніжність  переливчастих  розмов,
що  так  солодко  лоскочуть  твій  утомлений  мозок…
То  приємніше  за  пристрасть  і  миліше  за  любов  –
оксамитова  стежина,  що  веде  в  теплий  морок.
Розмагнічено  жадання,  інверсовано  поля,
не  згадати,  не  впізнати  мрій,  цілованих  п’янко,  –
між  птахів,  що  не  злітають,  між  сердець,  що  не  болять
склав  понівечені  крила,  горбанем  сидить  янгол.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025


После прощания

Как  за  душою  –  бес,
как  догоняет  нож,
как  окружает  лес,
как  настигает  дождь,
как  подступает  темь  –  
неотвратимо!  –  вслед:
мчаться,  теряя  тень
и  обгоняя  свет,
путая  ход  Игры,
Богу  назло,  судьбе,  –
рассекая  миры,
наперерез  тебе,  –
с  остервененьем  в  грунт
вгрызающегося  червя
Завтра  перемахнув,
вре́заться  во  Вчера,  –
чтобы  успеть  –  сказать  –
выговорить:  «Прости  –  
гибну!..»,  –  чтоб  удержать,
чтобы  не  отпустить…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039614
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.05.2025


День матері 2025

Цей  гордий  травень  –
мов  пишний  славень,
велична  пісня  про  чар  весни;
весь  світ  невпинно  цвіте-буяє,  –
немов  немає
у  нім  війни.
І  сміх  дівчачий  –
мов  ластів’ячий
бадьорий  щебет,  веселий  літ.
Сяйливий  спогад  живою  тінню
на  сновидінні
карбує  слід…
Цілує  вітер
захмарні  квіти  –
он  пелюстками  летять  з  небес!
І  сповіщає  бузок  хрещатий,
що  Той  роз’пятий
таки  воскрес.
Білява  юнка
гортає  Юнга,
злітає  кулька  в  ясну  блакить.
І  сивій  жінці  у  чорній  сукні
твоя  відсутність
ізнов  болить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025


Вальс 39-го року. Олександр Городницький (Переклад)

Вальс  39-го  року

[i]На  земле,  в  небесах  и  на  море
Наш  напев  и  могуч,  и  суров.
Если  завтра  война,  если  завтра  в  поход,
Будь  сегодня  к  походу  готов.*[/i]

Кремль  яріє-виблискує  золотом.
Дме  жарінню  із  волзьких  степів.
В’ячеслав  наш  Михайлович  Молотов
Зустрічає  берлінських  братків.
Мапа  світу  верстається  наново,
Челядь  ладить  розкішний  бенкет.
Хризантеми  тримає  Уланова  –
Гера  фон  Ріббентропа  букет.

І  не  знає  шевчина  із  Любліна,
Що  остання  відкраєна  ніч,
Що  родина  його  буде  згублена,
Що  жбурнуть  його  завтра  у  піч.
І  не  знають  студенти  із  Талліна
І  литовський  задумливий  дід,
Що  згниють  вони  волею  Сталіна
Посеред  туруханських  боліт.

От  і  пакт  про  ненапад  укладено,
Від  шампанського  ломиться  стіл.
Всю  Європу  авансом  розкрадено  –
Завтра  Азію  жде  переділ!
Гості  лестять  вождеві  шанобою.
Крик  «ура»  за  стіною  –  мов  хльост.
І  гримить  проголошений  Кобою
За  німецького  фюрера  тост.
______________________________________

Вальс  39-го  года
 
[i]На  земле,  в  небесах  и  на  море
Наш  напев  и  могуч,  и  суров.
Если  завтра  война,  если  завтра  в  поход,
Будь  сегодня  к  походу  готов.*[/i]


Полыхает  кремлёвское  золото.
Дует  с  Волги  степной  суховей.
Вячеслав  наш  Михайлович  Молотов
Принимает  берлинских  друзей.
Карта  мира  верстается  наново,
Челядь  пышный  готовит  банкет.
Риббентроп  преподносит  Улановой
Хризантем  необъятный  букет.  

 
И  не  знает  закройщик  из  Люблина,
Что  сукна  не  кроить  ему  впредь,
Что  семья  его  будет  загублена,
Что  в  печи  ему  завтра  гореть.
И  не  знают  студенты  из  Таллина
И  литовский  седой  садовод,
Что  сгниют  они  волею  Сталина
Посреди  туруханских  болот.

Пакт  подписан  о  ненападении  -
Можно  вина  в  бокалы  разлить.
Вся  Европа  сегодня  поделена  -
Завтра  Азию  будем  делить!
Смотрят  гости  на  Кобу  с  опаскою.
За  стеною  гуляет  народ.
Вождь  великий  сухое  шампанское
За  немецкого  фюрера  пьет.

*Из  песни  1939  года  «Если  завтра  война»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039420
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025


Люблю

Понад  усе  на  світі  я  люблю  вірші  та  сонце.  Тишу  люблю.  І  слухати,  як  тече  по  камінню  вода.  Люблю  камені  –  просто  гарні,  на  коштовних  не  знаюся.  Веселку  люблю.  Дерева  –  усі,  які  тільки  бувають.  Дрібні  квіти  у  густій  траві.  Ранок.  День.  Вечір.  Ніч.  Ліс,  гори,  море.  Пам'ятаю  та  люблю  океан.
Люблю,  коли  не  треба  поспішати.  Коли  люди  роблять  щось  просто  так,  без  жодної  вигоди,  –  але  не  тому,  що  полюбляю  халяву,  а  тому,  що  ціную  їхню  добру  волю.
Люблю  їхати  кудись,  дивлячись  у  вікно.  Люблю  старі  сільські  церкви  та  сумні  голоси  їхніх  легких  дзвонів.  Люблю,  коли  літні  люди  усміхаються.  Коли  всі  довкола  малюють.  Дитячі  малюнки  люблю.
Люблю  звірів,  птахів,  метеликів,  смішних  жуків  та  гусениць.  Люблю  прекрасні  обличчя.  Люблю  і  поважаю  людей,  які  вміють  те,  чого  я  не  вмію.  Люблю  все  нове  –  і  старе  також  люблю.  З  дитинства  люблю  варене  згущене  молоко.  А  також  сало  з  цибулею.
Люблю  шарудіти  листям  і  кидатися  снігом.  Спеку  люблю  безмірно.  Люблю  свої  телефон  і  ноутбук  –  нічого,  що  старіють,  бідолахи.  Люблю,  коли  галасують  та  регочуть  під  вікнами  діти,  а  в  кімнаті  скачуть  по  стінах  золоті  сонячні  зайці.  Люблю  слухати  рок.  Люблю  роздивлятись  бурульки  і  прислухатися  до  шереху  мокрих  сніжинок.
Люблю,  коли  скнара  раптом  розщедриться  і  від  щирого  серця  обдарує  тебе  якою-небудь  фігнею.  Люблю  диваків.  Захоплююсь  героями.  У  старовинну  зброю,  прапори  та  замки  досі  залюблена.
Люблю,  коли  горить  багаття.  Люблю  галасливі  свята,  коли  всім  по-справжньому  весело,  а  ти  можеш  тихо  вийти  на  балкон  або  в  сад  –  подивитися  на  місяць  і  зірки.  Зірки  дуже,  дуже  люблю.
Люблю  грати  дурника,  морочити  голову  людям,  смішити  їх.  Люблю  вигадувати  історії.  Люблю  малювати  на  стіні,  обравши  найбільший  пензель.
Люблю,  коли  начебто  й  незначні  речі  набувають  загадковісті.  Люблю  зачарованість  життям.  Люблю  знаходити  нові  вулички  та  стежки.  Слухати  про  те,  як  було  за  старих  часів.  Мріяти.  Почитувати  фантастику.  Обожнюю  паперові  книги.
Люблю  дивуватися.  Люблю,  коли  люди  талановиті  і  заряджають  талантом  інших.  Люблю  силу.  Іноді  мені  буває  приємно  трохи  прихворіти,  щоб  хтось  приніс  мені  гарячого  чаю  з  печивком.
Люблю  запах  білих  півоній  і  те,  як  пахне  в  хаті  свіжоспечений  хліб.  Люблю  слова;  відчуваю  себе  ходячою  щадничкою  слів.  Люблю  вечірні  вогні,  нічні  вікна.
Ікони  люблю.
Люблю  морські  мушлі,  моделі,  креслення  та  малюнки  вітрильників,  а  також  книжки  про  піратів.
Люблю,  коли  мені  дарують  квіти  в  горщиках  і  потім  не  доводиться  викидати  зів'ялих  букетів.
Люблю  робити  щось  –  довго,  старанно,  майже  закохано,  а  закінчивши  роботу,  скоріше  віддати  готову  річ,  щоб  звільнитися  й  вигадувати  нове.
Люблю  журливі  старовинні  пісні.  Старовинні  світлини.  І  старовинні  автівки  –  кумедні,  схожі  на  пузатих  глазурованих  жабок.  Люблю,  коли  в  неділю  художники  просто  неба  на  площі  розставляють  свої  мольберти,  а  музиканти  грають  на  саморобних  інструментах,  начіпивши  дивні  капелюхи.  Люблю  дивитися,  як  запускають  повітряного  змія,  видувають  райдужні  бульбашки,  відпускають  у  небо  яскраву  кульку.  Люблю  повертатися  з  роботи  пішки,  радіючи  завтрашньому  вихідному.
Люблю  зіткнутися  раптом  з  людиною,  яка  колись  ввижалася  мало  не  особистим  ворогом  –  і  зрозуміти,  що  обоє  ми  раді  зустрічі.  Люблю,  коли  люди  молодшають  від  кохання  чи  радості.
Люблю  думати  про  те,  що  у  світі  ще  залишилися  загадки  і  таємниці.  Про  те,  що  це  життя  –  своєрідний  шкіц,  а  в  майбутньому  все  роз'ясниться  і  стане  на  свої  місця.
Люблю  цікаві  сни.  Люблю  ходити  на  виставки  картин  і  уявляти,  що  ці  розвішані  на  стінах  прямокутники  –  вікна  в  інші  світи.
Дуже  люблю  чистоту  та  порядок,  але  без  аптечних  асоціацій.
Люблю  коли  люди  читають  один  одному  вірші.
Люблю  мир.  Тебе.  Їх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038635
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2025


*** ("Щасливий – ти своїх не знаєш меж…")

Щасливий  –  ти  своїх  не  знаєш  меж,
іще  неволі  ти  не  усвідомив,
тебе  не  мучать  спогадів  судоми,
немов  дитина  мріями  живеш;
твоїх  жадань  рясніють  спориші,
твої  надії  сяють  свічечками,  –
блажен,  хто  у  гонитві  за  дивами
не  загубив,  не  вичерпав  душі!
Та  під  вагою  ро́ків  і  невдач
ще  скажеш  ти:  «Ні,  не  театр  –  в’язниця
наш  світ,  панове…  І  яка  різниця,  
хто  в’язень,  хто  довічний  наглядач?»

Та  птах,  що  бачить  замість  неба  ґрати,
усе  одно  лишається  крилатим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2025


«Вище знамена́!». Переклад (The Wellermen. Hoist The Colors)

З  постелі  король
Королеву  украв  –
Тремтить  вона  в  петлі.
На  всіх  морях
Посіють  страх
Наші  кораблі.

Йо-хо,  ану,
Вище  знамена́!
Гей-хо,  волоцюги,
Марно  жде  труна!

Ті  ще  живі,
А  ті  –  вже  мерці,
А  нас  ще  хвилі  несуть:
Із  фальшивим  ключем,
З  чортом  за  плечем,  –
Рушай  в  останню  путь!

Йо-хо,  ану,
Вище  знамена́!
Гей-хо,  волоцюги,
Марно  жде  труна!
Йо-хо,  нумо  разом,
Вище  знамена́!
Гей-хо,  волоцюги,
Марно  жде  труна!

Що  стогне  щосил
З  водяних  могил?
Ти  чуєш  погребний  дзвін?
«Аврал!  Аврал!
Несеться  шквал!»  –
Додому  нас  кличе  він.

Йо-хо,  ану,
Вище  знамена́!
Гей-хо,  волоцюги,
Марно  жде  труна!
Йо-хо,  нумо  разом,
Вище  знамена́!
Гей-хо,  волоцюги,
Марно  жде  труна!
___________________________________

The  king  and  his  men
Stole  the  queen  from  her  bed
And  bound  her  in  her  bones
The  seas  be  ours  
And  by  the  powers
Where  we  will  we'll  roam

Yo-ho,  all  hands
Hoist  the  colors  high
Heave  ho,  thieves  and  beggars
Never  shall  we  die

Now  some  have  died
And  some  are  alive
And  others  sail  on  the  sea
With  the  keys  to  the  cage
And  the  devil  to  pay
We  lay  to  Fiddler's  Green*

Yo-ho,  all  hands
Hoist  the  colors  high
Heave  ho,  thieves  and  beggars
Never  shall  we  die
Yo-ho,  haul  together
Hoist  the  colors  high
Heave  ho,  thieves  and  beggars
Never  shall  we  die

The  bell  has  been  raised
From  it's  watery  grave
Do  you  hear  it's  sepulchral  tone?
We`ar  call  to  all
Pay  heed  the  squall
And  turn  yourself  to  home

Yo-ho,  all  hands
Hoist  the  colors  high
Heave  ho,  thieves  and  beggars
Never  shall  we  die
Yo-ho,  haul  together
Hoist  the  colors  high
Heave  ho,  thieves  and  beggars
Never  shall  we  die

*  Fiddler's  Green  –  «Скрипалева  Галявина»,  місце,  куди  потрапляють  душі  хоробрих  моряків;  там  чекають  на  них  ром,  тютюн  і  веселі  красуні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038365
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2025


Сочинение



Для  чего  нам  нужны  книги.  Сочинение.  Книг  очень  много.  Наверно,  книг  больше,  чем  людей.  Они  бывают  всякие.  Новые,  старые  и  древние.  Древние  книги  делались  из  бумаги.  Они  занимали  ужас  сколько  места  и  собирали  такую  пылищу,  что  читатель  превращался  в  чихателя.  Они  лежали  в  беблеофеках,  и  там  нельзя  было  разговаривать.  В  школе  нам  показывали  самую  большую  древнюю  книгу  –  на  смотровом  компе.  Если  читать  её  вслух  без  остановки,  то  она  не  закончится  не  помню  сколько  дней.  Она  называется  «Полная  авторская  версия».  Её  сделал  писатель  Толстый  Лев.  Хотя  надо  говорить  не  «сделал»,  а  «написал»,  потому  что  древние  люди  писали  книги  вручную.  Хотя  в  той  книге  буквы  такие  ровные,  что  их  явно  напечатал  комп.  И  нам  тоже  сказали,  что  по  правильному  надо  говорить  «я  пишу  сочинение»,  хотя  по  настоящему  надо  бы  говорить  «я  сочиняю  сочинение»,  потому  что  я  ничего  не  пишу,  а  только  говорю  перед  компом,  а  он  цифрит  на  диск.  Я  не  мог  бы  быть  писателем,  потому  что  я  не  умею  писать.  Я  умею  писать  только  свою  фамилию,  имя,  адрес  дома  и  школы,  название  моей  страны  и  фамилию  моего  Президента.  Ещё  я  умею  писать  [i]ай  лав  ю[i][/i][/i]  и  [i]камон  [i][/i][/i]и  слова,  которые  нельзя  говорить  в  школе.  Я  умею  писать  буквами,  которые  называются  «печатные».  А  бывают  ещё  прописные  и  называются  «роглифы».  Один  пацан  из  параллельного  класса  может  написать  буквами  четыреста  восемьдесят  четыре  слова.  Тот,  у  которого  украли  линзы.  А  некоторые  люди  умеют  написать  любое  слово.  Они  могут  быть  писателями  и  писать  всякие  книги.  Ещё  в  музее  нам  показывали  настоящую  древнюю  книгу  «Превращение  Кафки»,  как  человек  Кафка  превратился  в  насекомое.  Книга  была  с  настоящими  коричневыми  бумажными  страницами,  и  в  середине  между  страницами  был  раздавлен  настоящий  клоп.  И  нам  объяснили,  что  текст  –  это  литература,  а  клоп  –  это  реальность.  Что  мы  должны  запомнить  этот  удивительный  сивмол.  Что  такое  сивмол,  я  не  знаю,  потому  что  в  компе  нет  такого  слова  и  он  не  выдаёт  на  него  объяснения  и  самонимы.  Самонимы  –  это  похожие  слова.  Старые  книги  не  такие  старые,  как  древние.  Они  электронные,  и  их  можно  читать  с  помощью  старых  компов.  Ими  пользуются  всякие  учёные.  Они  хранятся  в  хранилищах.  Новые  книги  нельзя  читать,  но  можно  смотреть.  Они  как  бы  внутри  головы,  как  сон.  Например,  учебники.  Нас  водили  на  экскурсию  на  фабрику,  где  фабрикуют  книги,  и  рассказывали,  как  они  устроены  и  как  их  фабрикуют,  но  я  не  запомнил.  Я  люблю  интересные  книги,  которые  нельзя  показывать  детям.  Они  про  смешную  порнуху  и  маньяков.  Считается,  что  их  смотрят  одни  подростки,  но  на  самом  деле  их  смотрят  все,  даже  старики.  Книги,  которые  смотрят  в  школе,  нудные  и  нужны  для  образования.  Старые  и  древние  книги  нужны  людям  для  науки  и  для  истории.  А  мне  они  вообще  не  нужны.  



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038364
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.04.2025


Дракон

«Я,  Змей  Горынович  Двуглавый
(по-заграничному  –  Дракон),
готов  пресечь  наш  спор  кровавый
и  новый  учредить  закон.
Отдайте  мне  (и  будем  квиты)
финансы,  право,  суд  и  честь  –
и  просто  так,  без  аппетита,
я  никого  не  стану  есть.
Ваш  пыл  всему  известен  свету,
но  согласитесь,  что  –  увы!  –
ни  у  кого  из  смертных  нету  
в  запасе  лишней  головы.
Союзник  не  спешит  в  окопы,
никто,  хе-хе,  вас  не  спасёт:
последним  рыцарем  Европы
был  полоумный  Дон-Кихот.
Ни  справедливость,  ни  свобода,
уж  не  воспламенят  сердец,
и  судьбы,  так  сказать,  народа
вершит  не  воин,  а  делец.
Пора,  пора  договориться
и  дать  вражде  обратный  ход.
Стране  –  покой,  а  мне  –  девица:
неужто  жаль  –  по  штуке  в  год?!
Расформируйте  же  отряды,
а  нет  –  я  всё  тут  растопчу,
спалю  к  хренам  все  веси-грады
и  сам  возьму,  чего  хочу!»  –
Так  не  смирившимся  и  мирным
чудовище  внушало  страх,
качая  туловищем  жирным
на  подагрических  ногах;
болтались  кожистые  крылья
пустым  засаленным  мешком
(взлетал  дракон  не  без  усилья
и  в  основном  ходил  пешком);
хлебала  падалью  разили,
был  хвост  в  дыму,  а  зад  в  огне,
и  суетились  паразиты
в  крупночешуйчатой  броне…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037598
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.04.2025


Цвіт

Моря  чорного  вали.
Горя  чорного  вали.
Від  краси  величних  міст  –
жменька  чорної  золи.
Кращі  доньки  і  сини
в  землю  зранену  лягли.
Цвіт  –  у  полум’я  війни!..
А  живим  –  тягар  вини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025


*** ("Вправят мозги-языки-хромосомы…")

Вправят  мозги-языки-хромосомы,
земля  караваем  раскинется  –  режьте!
…Лишь  волчья  угрюмость  в  глазах  пасомых
пока  не  даёт  помереть  надежде.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036581
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2025


*** ("Ещё библейские лилеи…")

Ещё  библейские  лилеи
сияют  царственностью  тихой
в  соборах,  сонных  как  музеи,
в  полупустых  красивых  кирхах,
ещё  аттические  розы
румяноустой  Афродиты
роняют  бисерные  росы
в  церквях  на  каменные  плиты,  –
а  Он  не  хочет  роз  и  лилий
и,  крошки  звёзд  в  перстах  катая,
глядит  поверх  крестов  и  шпилей
куда-то  в  сторону  Китая…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036580
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2025


Життя

О  преоманливе  життя,
що  обіцяло  так  багато!..
Що  промайнуло  без  пуття  –
не  в  нашому  провулку  свято…
Нетлінна  мрія  –  де  вона?
Лиш  звички,  клопоти,  потреби.
Яка  дурна,  яка  смішна
моя  закоханість  у  тебе!
Та  все  ж  чаруй  мене  повік:
то  співом  райським  солов’їним,
то  з-під  утомлених  повік
алмазним  поглядом  зміїним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025


Лавкрафт!

Вчора  ввечері  я  отримала  подарунок,  на  який  давно  й  з  нетерпінням  чекала  –  книгу  «Гриби  з  Юґґота».  І,  розкривши  цей  невеличкий,  формату  молитовника,  том  –  темний,  зі  срібним  тисненням  та  [i]чорними  [/i]форзацами,  –  з  першого  ж  погляду  зрозуміла,  що  переді  мною  книга,  яка  максимально  точно  відображує  стиль  і  дух  творця  міфів  Ктулху.  Підтвердження  –  графіка  Gurge  Feodor,  ілюстратора,  закоханого  у  містичні  світи.
Той  факт,  що  ця  збірка  з’являється  саме  тут  і  зараз,  у  часи,  коли  Україна  чинить  опір  силам,  не  менш  огидним  і  темним,  ніж  описані  генієм  жахів,  викликає  почуття  якоїсь  трагічної  гордості.  «Життя,  –  як  сказано  в  одному  з  оповідань  Г.Ф.Лавкрафта,  –  річ  сама  по  собі  жахлива…»  Але  навіть  жахіття  війни  неспроможні,  як  бачимо,  позбавити  людей  ані  вміння  захоплюватися  таємничим  і  вічним,  ані  творчого  дару.  У  надважких  умовах  країна  продовжує  пізнавати  й  творити.
Книга,  що  вийшла  у  світ  буквально  місяць  тому,  містить  36  хорор-сонетів,  надрукованих  двома  мовами:  англійською  та  українською.    Символічно,  що  вірші  циклу  представлені  у  перекладах  саме  [i]чотирьох  [/i]авторів,  утворюючи  своєрідне  чотирикнижжя,  –  недарма  додаткові,  фрагментарні  переклади  текстів  циклу  включено  до  цієї  збірки  під  назвою  апокрифів.
Розповідати  щось  про  автора  сонетів  немає  потреби,  бо  про  ГФЛ  вже  написано  мало  не  бібліотеку,  а  творчість  цього  незвичайного  письменника,  який  підкреслено  ігнорував  сучасне  йому  життя  та  шукав  натхнення  у  тінях  минулого,  глибоко  й  парадоксально  вплинула  на  масову  культуру  (безліч  книг,  фільмів,  ігор,  музичних  творів  і  навіть  груп,  не  кажучи  вже  про  армію  послідовників).  Українське  захоплення  світами  Лавкрафта  розпочалося  ще  в  минулому  столітті,  але  повне  видання  його  прозових  творів  стартувало  лише  у  2017  і  все  ще  триває.  Детальніше  про  українську  лавкрафтіану  можна  дізнатися  саме  з  моєї  книжечки-подарунку,  котра  крім  поетичних  текстів  містить  4  (!)  вступні  статті.  Є  тут  і  відомості  про  перекладачів;  автограф  одного  з  них,  Віталія  Гречки,  саме  прикрашає  сторінку  подарованого  мені  примірника,  чим  я  надзвичайно  пишаюся.  (Між  іншим,  ідею  здійснити  повний  переклад  циклу  «Гриби  з  Юґґота»  подала  пану  Віталію  саме  я;  звісно,  він  переклав  би  їх  колись  і  без  моєї  пропозиції:  містик  і  міфотворець  ГФЛ  дуже  співзвучний  йому  автор  і  відкриття  його  поетичної  творчості  було,  мабуть,  заплановано  зірками,  але  приємно  думати,  що  я  трохи  прискорила  цю  подію.)  «Віталій  Гречка,  –  читаємо  в  передмові,  –  талановитий  поет  і  перекладач;  читачі  могли  бачити  –  або  чути  –  його  переклади  англійської  поезії  романтизму  та  модернізму  та,  зокрема,  широку  добірку  перекладів  Говарда  Філіпса  Лавкрафта.  Перекладає  Віталій  і  з  інших  мов:  німецької,  іспанської,  російської  –  а  також  сам  пише  вірші,  які  публікує  у  всесвітній  мережі.  Переклади  Віталія  поетично  вивірені  й  точні;  за  великим  рахунком,  саме  вони  можуть  бути  початковою  точкою  входження  у  світ  циклу».
Так,  Віталію,  Ваші  переклади  справді  ведуть  у  «край,  де  красоти  дух  розквітає,  //Де  кожен  спогад  має  джерело».  Дякую  за  Вашу  творчу  працю,  за  прекрасний  подарунок  та  бажаю  Вам  натхнення  і  нових  книг!

19.03.25

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035796
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2025


Там, де вони панують



з  повагою  та  ніжністю
присвячується  Клер  Клер


Іна  лежала  на  підлозі,  на  витертій  циновці  з  колись  запашної,  а  тепер  просто  запиленої  трави  і  плакала.  Лежала,  байдуже  прислухаючись  до  шуму  дощу,  котрий  все  посилювався,  втупивши  погляд  у  стелю  і  часто  зморгуючи  сльози.  Коли  загримів  грім,  вона  заридала.  Залишаючи  її  в  будинку  саму,  чоловік  не  повертався  раніше  ночі,  і  вона  мала  змогу  ридати  скільки  заманеться.
Будинок  був  просторим,  похмурим,  старим.  Присутність  Іни  оживляла  його  не  більше,  ніж  присутність  кішки.  У  перші  місяці  заміжжя  вона  намагалася  навести  тут  лад,  створити  затишок,  але  нічого  не  вийшло.  Йан  вислуховував  її  скарги  на  двері,  що  ніяк  не  хотіли  зачинятися,  на  ненадійні  мостини,  на  всюдисущу  плісняву  та  кислуватий  запах,  котрий  годі  було  вивітрити,  кивав  головою  і  відразу  ж  про  все  забував.  А  коли  вона  запропонувала  продати  цей  будинок  і  купити  інший,  тільки  засміявся.  Він  навіть  не  погодився  піднятися  з  нею  на  горище  і  вимести  павутиння.  Іна  боялася  павуків  і  кошлатої  павутини,  яка  аж  провисла  під  шарами  старого  пилу,  боялася  гидких  павучих  коконів,  схожих  на  товсті  хвостаті  ґнотики,  і  вночі  прокидалася  від  страху,  що  по  її  руках  і  обличчю  пробіжить  павук.
Наплакавшись,  вона  повернулася  набік  і  почала  згадувати  їхнє  з  Йаном  весілля.  Був  перший  день  місяця  троянди.  Іну  тричі  викупали  у  запашній  воді,  одягли  в  рожеву,  гаптовану  зображеннями  танцюючих  журавликів  сукню  нареченої  і  заплели  коси.  Потім  наділи  на  неї  всі  її  прикраси,  посадили  у  новенький  заквітчаний  візок  і  з  піснями  повезли  до  храму.  Біля  воріт  уже  чекали  кілька  дівчат.  Сухенький  священник  з  поголеною  головою  та  обличчям  літньої  жінки  записав  імена  усіх  наречених  на  смужках  золотистого  паперу,  згорнув  смужки  у  трубочки  та  кинув  трубочки  у  роззолочений  храмовий  барабан.  Після  цього  загнав  дівчат  до  тісної  дерев’яної  вежки,  схожої  на  голубник  і  звелів  молитися.  Іна  всілася  поряд  з  високою  й  чорноокою  нареченою  на  ім'я  Ая;  зліва  помістилася  сором'язлива  погануля,  за  нею  –  дві  сестри-близнючки  в  однакових  намистах,  біля  самих  дверей  –  гладка  білява  дівчина,  що  безперестанку  перебирала  одягнені  на  шию  чотки  з  червоних  лакованих  стручків  священного  дерева.  Ая  зізналася  Іні,  що  вона  тут  уже  вдруге.  Минулого  року  священник  прочитав  її  ім'я  і  запросив  спуститися  з  вежки,  але  вона,  зазирнувши  в  щілину  між  дошками,  побачила,  що  наречений  її  плішивий  і  відмовилася.  За  звичаєм  заміжжя  відклали  на  рік,  проте  Аю  не  засмучувала  відстрочка,  і  вона  сказала,  що  якщо  й  цьогоріч  наречений  виявиться  потворним  чи  старим,  вона  знову  відкладе  весілля.  Іна  підтримала  її.  Добре  б  вийти  заміж  за  молодого,  красивого  чоловіка  і  стати  його  старшою  дружиною.  Нехай  би  він  був  і  небагатий,  сказала  Ая.  Мало  радості  вискочити  за  багатого  стариганя  і  опинитися  на  побігеньках  у  його  старших  дружин.  Особливо,  якщо  вони  теж  шкорби.  Доношувати  їхні  старі  сукні,  фе!  Наче  служниця,  а  не  дружина.  Краще  вже  зовсім  без  чоловіка.  Іна  пригадала  тітоньку  Діту.  В  молодості  тітонька  Діта  була  красунею  і  довго  відмовлялася  виходити  заміж.  Коли  тітоньці  виповнилося  тридцять,  її  перестали  возити  до  храму  і  садовити  в  дерев'яну  вежку.  Рожеву  сукню  тітоньки  Діти  зодягла  одна  з  племінниць,  що  підросли,  –  в  тій  сукні  й  забрав  племінницю  веселий  бородань  із  сусіднього  села.  А  коли  племінниця  народила  первістка,  тітоньку  запросили  на  свято  і  посадили  на  непочесне  місце  в  кінці  столу,  де  сиділи  старі  дівки.  Повернувшись  додому,  тітонька  Діта  розпустила  волосся,  сіла  на  поріг  і  заголосила  як  удовиця,  заламуючи  руки  і  стукаючи  головою  об  одвірок,  аж  доки  її  силоміць  не  завели  до  кімнати.  Вона  розбила  скляницю  для  освяченої  олії  і  порізала  ножицями  всі  свої  ошатні  дівочі  сукні,  котрі  якось  непомітно  зробилися  їй  тісними.  За  місяць  тітоньку  Діту  видали  заміж  за  непривітного  опецькуватого  чоловіка  з  куксою  замість  правої  руки,  що  вже  мав  двох  дружин  і  дорослу  доньку.  Весілля  було  скромним,  тітоньку  не  вбирали  в  рожеве  і  не  виводили  до  нареченого  з  вежки,  а  просто  передали  йому  разом  із  посагом,  прочитавши  молитви.  Поспіхом  здійснивши  належні  обряди,  молодята  вирушили  в  путь:  чоловік  володів  кількома  виноградниками,  і  вже  час  було  збирати  і  давити  виноград.  Іна  розповіла  Аї  про  тітоньку  Діту.  Дівчата  позітхали  і,  поговоривши  ще  трохи,  вирішили,  що,  мабуть,  було  б  непогано  зробитися  їм  дружинами  одного  чоловіка  –  вони  б  порозумілися.  Обидві  любили  квіти,  мріяли  завести  кішок,  папужок  та  рибок,  і  обидві  трішечки  вміли  грати  на  невеличкій  арфі.
Спів  у  дворі  пожвавився  й  зробився  голоснішим  –  це  прийшов  наречений.  Всі  дівчата,  окрім  поганулі,  заворушилися,  почали  усміхатись,  обмінюватися  бистрими  короткими  поглядами,  очі  їхні  блищали;  товстуха  заворушила  губами,  швидше  перебираючи  чотки.  Внизу  священник  крутонув  рукоятку,  колесо  завертілося  і,  зупинившись  через  довгі  пів  хвилини,  виштовхнуло  з  барабану  золотистий  циліндрик.  Наречений  підійшов  ближче  і  опустився  навколішки.  Ая  та  Іна  по  черзі  підглядали  крізь  шпарину.  Іншим  дівчатам  теж  хотілося  подивитись.  Близнята  спостерігали  за  Аєю  та  Іною,  відкривши  маленькі  рожеві  роти,  мов  дурненькі  пташенята.  Товстуха  перестала  шепотіти.  Погануля  зіщулилася  на  лаві.
Наречений  був  молодим,  з  густими  кучерями.  Коли,  розгорнувши  золотисту  смужечку,  він  голосно  прочитав  ім'я  Іни,  дівчата  ахнули  і  Ая  зашепотіла  вітання.  Священник  тричі  стукнув  у  двері,  повторив  ім'я  Іни  й  спитав,  чи  згодна  вона  вийти  назустріч  своїй  долі.  Дівчата  підштовхнули  Іну,  вона  встала,  нічого  не  розуміючи  і  прикладаючи  руки  до  серця,  що  сильно  гупало  в  грудях,  потім,  не  чуючи  власного  голосу,  сказала  «так»  і  почала  незграбно  спускатися  вузенькою  хиткою  драбинкою.
Вона  глянула  на  нареченого  лиш  тоді,  коли  священник  зв'язав  їхні  руки  пучком  трави  і  накинув  величезний  барвистий  вінок  їм  на  плечі.  Наречений  сказав,  що  його  звуть  Йан.  У  нього  було  засмагле  обличчя,  а  очі  такі  світлі,  прозорі  –  наче  вода,  –  що  Іна  одразу  ж  опустила  голову.  Вона  уперше  бачила  чужого  мужчину  так  близько.  Присутні  зі  співом  оточили  молодят,  обсипаючи  їх  пелюстками  та  зерном.  Наречений  весь  час  усміхався.  Іні  здалося,  що  він  дуже  ласкава  і  добра  людина.
Коли  Йан  привіз  її  до  цього  похмурого  будинку,  вона  трохи  розгубилася.  Втім,  їй  сподобалося,  що  будинок  такий  просторий  –  у  ньому  вистачить  місця  для  великої  родини.  В  перший  день  свого  перебування  тут  вона  була  ще  дуже  боязкою,  сиділа  на  краєчку  високого  рипучого  ліжка,  куди  посадовив  її  Йан,  і  дивилася  в  підлогу.  Зате  вранці,  почувши,  що  чоловік  пішов  (вона  навмисне  прикинулася  сплячою,  і  Йан  не  став  будити  її),  хутенько  підвелася,  вмилася,  нашвидку  причесала  коси  і  пішла  оглядати  кімнати.  Її  засмутило,  що  більшість  з  них  занедбані  та  мають  вигляд  нежилих,  і  вона  вирішила  попросити  Йана  якнайшвидше  найняти  майстрів  і  купити  потрібні  меблі.  Вона  вигребла  сміття,  підмела  і  двічі  вимила  підлогу,  переставила  посуд  у  високій  різьбленій  шафі  й  усе  застелила  таркатими,  власноруч  вишитими  килимами  та  килимками.  Прикрасила  настінне  люстро  паперовою  гірляндою  та  повісила  на  потворний  гак  крихітну  солом'яну  кліточку  для  цикади.  Потім  спустилася  в  сад,  котрий  вразив  її  невиданою  міццю  й  пишнотою  бур'янів,  нарвала  оберемок  тендітних  білих  півоній,  що  вже  відцвітали,  і  заходилася  прикрашати  кімнати,  розставляючи  квіти  по  всіх  вазах,  глечиках  і  склянках,  які  лиш  змогла  відшукати.
Чоловік  похвалив  чистоту  в  кімнатах,  похвалив  і  приготований  Іною  обід,  але  негайно  переробляти  що-небудь  у  домі  відмовився:  вдвох  їм,  мовляв,  поки  що  й  так  не  тісно,  і  краще  витратити  гроші  на  щось  інше.
Вона  знала,  що  дружинам  належить  отримувати  від  чоловіків  подарунки,  але  Йан  так  нічого  й  не  подарував  їй,  крім  весільної  прикраси  –  срібного  браслета  з  бірюзою.  Іна  поклала  браслет  до  скриньки  й  іноді  від  нудьги  милувалася  ним.  Відкривши  одного  разу  скриньку,  вона  побачила,  що  прикраса  зникла,  і  сказала  про  це  Йану.  Чоловік  відповів,  що  йому  довелося  взяти  браслет,  щоб  виручити  одного  приятеля  та  й  самому  повернути  деякі  борги,  але  як  тільки  все  владнається,  він  купить  їй  подарунок  кращий  за  цей.  Іна  повірила  і  почала  чекати  подарунка,  а  потім  набралася  хоробрості  й  спитала,  чи  повернув  Йан  борги  та  як  справи  у  його  приятеля.  Наступного  дня  Йан  приніс  їй  каблучечку  з  прозорим  зеленим  камінчиком.  Вона  надягла  каблучечку  й  пішла  до  Найї,  давньої  своєї  подружки.  Та  покрутила  прикрасу  в  пальцях,  постукала  нігтем  по  камінчику  і  сказала:  «Скельце!»  Іна  образилася  на  Нейю  і  Йана,  сховала  каблучку  в  скриньку  і  більши  туди  не  зазирала.
Грошей,  які  Йан  давав  їй,  чомусь  не  вистачало  навіть  на  їжу.  Чоловік  тільки  відмахувався  від  її  докорів.  Не  минуло  й  місяця  після  їхнього  весілля,  як  він  узяв  звичку  надовго  і  часто  відлучатися  з  дому,  залишаючи  Іну  на  самоті.  Хата  лякала  її  тишею,  Іні  хотілося  покликати  сусідок,  але  вона  соромилася  вбогих  кімнат,  та  й  частування  могла  запропонувати  не  надто  вишукане...  Іноді  Йан  приводив  гостей.  То  були  його  приятелі,  чолов’яги  з  коричневими  обвітреними  обличчями  та  грубими  голосами.  Іна  надягала  прикраси,  підводила  брови  і  вносила  до  кімнати  тацю  з  розписним  посудом.  Розкладала  по  тарілках  їжу,  наливала  у  склянки  вино,  кланялася  і  сідала  у  куток,  склавши  на  колінах  руки.  Гості  пили,  їли,  сперечалися,  реготали  і  не  звертали  на  неї  жодної  уваги.  Посидівши  скільки  того  вимагала  гостинність,  Іна  вставала  й  виходила  з  кімнати.  Розклавши  прикраси  по  шухлядках  і  сховавши  святкову  сукню,  вона  лягала  в  ліжко  і  довго  не  могла  заснути  через  різкі  голоси,  що  перекрикували  один  одного,  вибухи  чоловічого  реготу  та  гучний  спів  потужних  горлянок.  Вона  попросила  грошей  у  батька,  котрий  приїхав  її  відвідати,  і,  не  втримавшись,  поскаржилася,  що  її  видали  заміж  за  легковажну,  бідну,  нещедру  людину.  Батько  ж  сказав,  що  недобре  нарікати  на  долю,  і  кожен  чоловік  має  право  одружитися,  якщо  володіє  конем,  аби  доїхати  до  храму,  возом,  куди  можна  посадити  дружину,  і  хатою,  в  яку  її  можна  привезти.  Все  інше  наживають  працьовитістю  та  ощадливістю.  Так  що  добре  б  їй  не  судити  чоловіка  і  якомога  менше  думати  про  різні  там  удяганки  та  цяцьки,  вона  тепер  господиня  і  повинна  дбати  про  будинок.  Іна  промовчала  і  згадала,  як  на  день  її  іменин  Йан  приніс  відріз  недорогої,  але  красивої  тканини  –  білі  квіти  та  строкаті  метелики.  Їй  дуже  хотілося  пошити  собі  нову  сукню,  але  вона  пошила  фіранки  та  повісила  їх  у  кімнаті  для  гостей.  Кілька  разів  вона  входила  до  кімнати,  щоб  помилуватися  яскравими  метеликами.  Увечері  прийшли  приятелі  Йана  і  сиділи  майже  до  ранку,  а  вранці  вона  виявила  на  одній  із  фіранок  круглу  жирну  пляму,  яка  так  і  не  відіпралася.
Що  й  казати,  у  цьому  будинку  не  було  їй  щастя.  Найгірше,  що  у  них  немає  дитини.  Ось  уже  більше  року,  як  вони  з  Йаном  одружені,  а  в  них  так  і  нема  дитини.  І,  попри  всю  свою  необізнаність  у  подібних  справах,  Іна  розуміла,  що  винен  у  цьому  Йан:  він  не  хоче  дітей.  «Ми  ще  молоді,  –  сказав  він  одного  разу.  –  У  нас  мало  грошей.  Навіщо  нам  дитина?»  Іна  не  знайшлася  з  відповіддю.  До  тієї  розмови  їй  здавалося,  що  всі  одружені  чоловіки  мріють  мати  дітей  –  синів,  спадкоємців.
Якби  вона  могла  народити  дитину,  все  б  змінилося.  Чоловікові  довелося  б  узяти  другу  дружину  –  на  допомогу  старшій.  Бути  єдиною  –  мрія  дурнесеньких  юних  дівчат,  що  наслухалися  казок  про  неземне  кохання.  Колись  і  вона  про  таке  мріяла.  Та  життя  не  казка.  Вона  ніколи  не  почувала  себе  такою  самотньою  і  такою  безпорадною,  як  зараз.  Так,  краще  б  Йан  одружився  вдруге!  Дім  би  наповнився  дитячим  сміхом  та  лепетом,  голосами  та  співом  жінок.  Удвох  було  б  легше  упоратися  із  господарством  –  та  й  з  легковажністю  чоловіка:  від  сказаного  двома  голосами  вже  не  так  легко  відмахнутися.  А  зараз  вона  все  одно  що  безплідна,  а  безплідна  дружина,  хай  і  старша,  все  одно  що  бідна  приживалка  у  багатої  рідні  або  дівчина-безприданниця,  котра  смиренно  коротає  вік  у  батьківському  домі…
Гроза  пройшла.  Іна  уривчасто  зітхнула  і  підвелася  з  циновки.  Потрібно  вмитися  та  розчесати  волосся  –  на  кого  вона  схожа!  Хоча,  подумала  вона,  вмиваючись,  кому  яке  діло  до  неї…
Склавши  коси  у  вузол,  Іна  глянула  у  вікно  і  насупилась  –  так  і  є,  знову  це  безсоромне  опудало  тут  як  тут!  Внизу  сторож  старої  каплички,  де  містилася  камінна  статуя  божества  і  горіли  кольорові  свічки,  перечекавши  негоду,  вийшов  зі  своєї  будки  й  сидів  тепер  біля  порогу,  поїдаючи  хрумкий  огірок.  Сторож  був  ні  молодий,  ні  старий,  вухатий  і  начебто  рябий.  Побачивши  Іну,  він  широко  всміхнувся  та  замахав  рукою.  Іна  обурено  відскочила  від  вікна.  Що  він  собі  дозволяє!  І  справ  у  нього  нема  ніяких,  вічно  стирчить  під  вікнами.  Щоразу,  коли  Іна  гуляла  в  саду,  він  затягував  пісню  про  молодого  мисливця,  який  побачив  на  озері  дванадцять  юних  дів,  гей-гей,  дванадцять  красних  дів,  що  прийшли  скупатися.  А  якось,  помітивши  її  у  вікні,  витяг  з-за  пазухи  щось  блискуче,  схоже  на  люстерко  в  золоченій  рамі  і  став  показувати  Іні,  подаючи  незрозумілі  знаки.  Це  було  давно,  на  самому  початку  її  заміжжя,  –  Ііна  хотіла  розповісти  про  все  Йанові,  але  боялася,  що  той  розлютиться  і  вб'є  сторожа;  тепер  вона  мовчала,  побоюючись,  щоб  чоловік  не  висміяв  її.
Засмикнувши  фіранки,  Іна  пішла  на  кухню.  Кухня  здавалася  незатишною  через  потемнілу  від  часу  дерев'яну  обшивку  стін,  високу,  закопчену  до  глянцю,  стелю  і  громіздкі  меблі.  Іна  підняла  важку  ставню.  Вечоріло;  у  будинку  навпроти  світилося  вікно  –  світло  було  приємного  медового  відтінку,  наводило  на  думку  про  тепло  і  спокій,  про  тихе  домашнє  щастя.  Сусідки  якось  запрошували  її  на  вечерю,  –  може,  піти?
Переодягнувшись,  Іна  спустилася  вниз,  замкнула  важкі  двері  й  пройшла  через  мокрий  садок  до  хвіртки,  намагаючись  не  слухати  про  те,  як  дванадцять  прекрасних  дів  знімали,  гей-гей,  свій  одяг.
Піднявшись  на  ґанок,  вона  стукнула  у  двері  –  веселі  жіночі  голоси  запросили  її  увійти.  Всі  чотири  дружини  старого  Рода  готували  вечерю:  старша,  Дуна,  вже  немолода,  але  все  ще  гарна,  висока,  повна  жінка,  помішувала  ложкою  у  величезній  каструлі;  Оза  і  Лейра  нарізали  овочі;  маленька  сміхотлива  Дая,  з  якою  Род  одружився  майже  рік  тому,  –вагітна,  з  круглим  як  м'яч  животом,  –  перебирала  ягоди.  На  підлозі,  на  новенькій  циновці,  розташувалися  товста  смугаста  кішка  і  Ніта  –  кучерява  півторарічна  дівчинка,  дочка  Ози.  Іна  привіталася  з  дружинами  Рода  і  поцілувала  кожну  відповідно  до  старшинства:  привітну,  рум'яну  від  жару  Дуну,  надмінну,  з  гордовито  вигнутими  бровами  та  гладкими  як  сливи  губами  Озу,  карооку  Лейру,  Даю.  Ніта  теж  потяглася  до  гості,  і  та  вручила  їй  яблучко.  Букет  синіх  запашних  і  вологих  від  дощу  квітів  Іна  віддала  Дуні,  а  та  передала  його  Лейрі  –  поставити  у  вазу.  Говорячи  всі  разом,  жінки  посадовили  гостю  на  краще  місце,  налили  їй  солодкого  соку,  запхали  під  спину  кілька  подушок  і  поклали  на  коліна  кішку.  Іні  хотілося  взяти  на  руки  дівчинку,  яка,  уважно  розглядаючи  гостю  прозорими  блакитними  очима,  не  припиняла  гризти  задніми  зубками,  що  ледь-ледь  прорізалися,  подароване  яблуко  і  кумедно  пускала  з  ротика  ниточку  малечої  слинки,  але  вона  не  наважилася.  Тоненька  Лейра  підхопила  Ніту  під  пахви  і  посадила  поруч  із  собою.
–  Писок  їй  обітри,  –  сказала  Оза,  підморгуючи  Іні.
–  Скільки  ще?  –  запитала  Іна  у  Даї,  вказуючи  очима  на  опуклий  Даїн  живіт.
–  Трохи  більше  двох  місяців,  –  блиснула  усмішкою  Дая.
–  Не  страшно?
–  Дуна  сказала,  що  я  легко  народжу.
Маленька  Дая  здавалася  дочкою  Дуни.  Ладна,  кругленька,  з  такими  ж  великими  і  темними,  як  у  Дуни,  очима  і  вигнутими  бездоганною  дугою  бровами,  з  рівним  проділом  у  чорному  як  сажа  і  блискучому  як  лак  волоссі.  
–  Як  твоє  здоров'я,  Іно?  –  лагідно  запитала  Дуна,  повертаючись  до  гості.  –  Ти  щось  бліденька.
–  Дякую.  Добре.
–  Наче  не  виспалася.  Або  плакала.
–  Це,  мабуть,  від  грози,  –  сказала  Лейра,  швидко  глянувши  на  Іну.  –  Цього  літа  ще  не  було  такої  грози.
Яблуко,  випавши  з  рученят  Ніти,  зі  стукотом  поскакало  під  стіл.  Дівчинка  незграбно  кинулася  наздоганяти  його,  вдарилася  головою  об  стільницю  і  голосно  заплакала.
–  Ну,  заревіла!  –  розсердилася  Оза.  Перегнулася  через  Лейру  і  ляснула  доньку  по  заду.  Та  заридала  гучніше.
–  Ну,  ну,  –  сказала  Лейра,  підхоплюючи  Ніту  на  руки  і  цілуючи  її  в  кучеряву  маківку,  –  не  плач,  не  плач.  Бачиш,  кішечка  боїться,  втекла  кішечка  від  Ніти:  навіщо  Ніта  плаче?  –  Вона  вмила  схлипуючу  дівчинку  і  витерла  їй  обличчя  строкатим  рушником.  –  На  тобі  ягідку.
–  Потурай  їй,  потурай,  –  сказала  Оза.  –  От  я  їй  дам,  буде  вона  знати.
Приготувавши  їжу,  жінки  взялися  подавати  вечерю.  Дая  підступилася  до  важенького  горщика  з  тушкованими  овочами,  та  на  неї  миттю  цикнули  і  відправили  розкладати  ложки  разом  із  Нітою.
Їжа  була  смачною,  тушковані  овочі  виявилися  в  міру  гострими,  тонкі  соковиті  скибочки  м'яса,  приправлені  запашними  травами  і  политі  густим  пряним  соусом,  танули  в  роті.  Дуна  не  дарма  вважалася  найвправнішою  кухаркою  в  окрузі  і  знала  безліч  кулінарних  секретів,  хоч  і  не  завжди  ділилася  ними  з  товарками.  Тепер  вона  сиділа  на  чільному  місці,  вставляла  короткі,  але  вагомі  зауваження  в  загальну  розмову  та  підкладала  найкращі  шматочки  Іні,  Даї  та  дівчинці  Ози.  Повечерявши,  жінки  залишилися  сидіти  за  столом  та  розмовляти.  Оза  і  Лейра  швидко  прибрали  посуд  і  приєдналися  до  компанії.  Розмова  йшла  про  майбутню  дитину  Даї.  Усім  чомусь  здавалося,  що  народиться  хлопчик,  тільки  Оза,  яка  любила  сперечатися,  стверджувала,  що  народиться  дівчинка.
–  А  тобі  б  кого  хотілося?  –  запитала  Іна  у  Даї.
–  Мені  все  одно,  аби  здоровеньке.  Але  краще,  мабуть,  хлопчик.
–  Хлопчик,  хлопчик,  –  підтвердила  Лейра.  –  Буду  його  няньчити!
–  Свого  коли  народиш?  –  бовтнула  Оза.
–  Та  вже,  мабуть,  ніколи,  —  розважливо  відповіла  Лейра.  Вона  глянула  на  жінок  і  посміхнулася,  посмішка  вийшла  спокійною  і  сумною.
–  Ти  ще  молода,  –  сказала  Дуна.
Іна  чомусь  зітхнула.
–  Це  у  тебе  нова  сукня?  –  спитала  її  Дуна,  лагідно  всміхаючись.  
–  Ні.
Заговорили  про  прикраси.  Лейра  принесла  з  кімнати  скриньку  Дуни.  Там  було  багато  гарненьких  дрібничок.  Дуна  носила  лише  золоті  сережки-кільця  та  зрідка  надягала  масивний  золотий  перстень  з  прозорим  винно-червоним  каменем  –  весільний  подарунок  Рода.  Решту  коштовностей  по  черзі  носили  молодші  дружини.  Бурштиновий  кулон  з  вирізьбленим  на  ньому  птахом  –  улюблена  та  єдина  прикраса  Лейри  –  теж  належав  Дуні;  Лейра  часто  носила  його  на  шиї,  на  простому  чорному  шнурку,  і  називала  талісманом.  Найкращим  у  скриньці  було  важке,  у  п'ять  рядів,  намисто  з  димчастого  кришталю.  Оза  не  раз  випрошувала  його  собі,  але  Дуна  обіцяла  подарувати  намисто  Даї,  коли  та  народить;  Дая  була  улюбленицею  Дуни,  саме  Дуна  вмовила  старого  Рода  оженитись  на  безприданці  Даї.  Оза  принесла  й  свою  скриньку.  Прикрас  там  було  більше,  ніж  у  Дуни,  хоча  і  не  таких  цінних.  Іна  замилувалася  браслетом  із  тоненьких  кручених  ланцюжків.
–  Подобається?  –  запитала  Оза.
–  Так,  дуже  гарний.  Чоловік  подарував?
Дая  та  Лейра  пирснули.
–  Як  же,  чоловік!  –  вигукнула  Дая.  –  Це  їй  подарував  один  закоханий  зальотник.
–  Так,  є  тут  один,  –  підтвердила  Лейра.  –  Зітхає,  як  тридцять  три  закипаючі  баняки.
–  І  вона,  –  повідомила  Дая,  виблискуючи  очима,  –  взяла!
–  А  що?  –  знизала  плечима  Оза.  –  Маю  моральне  право.  Свій  не  дарує  –  чужий  подарує.
Дая  затупала  ногами  від  захоплення.  Дуна  похитала  головою.
–  Ляскухи,  –  сказала  Дуна.
Іна  дивилася  на  жінок  і  так  само  сміялася.  Їй  було  добре  в  цьому  будинку,  все  тут  подобалося  їй,  здавалося  рідним:  і  смачний  запах  ситної  їжі,  що  змішався  із  запахами  квітів  та  ароматних  висушених  трав,  і  начищений  до  блиску  посуд  (мідна  миска  для  варення  висіла  на  стіні  як  щит),  і  поважних  розмірів  стіл,  і  горщики  з  червоною  геранню,  і  муркотіння  товстої  пухнастої  кішки,  –  так  би  й  залишилася  тут  назавжди!..  А  що  якби,  подумала  Іна,  її  чоловіком  був  не  Йан,  а  старий  Род?  Старий  Род  був  сутулий  і  плішивий,  і,  побачивши  його  з  вежки  рік  тому,  Іна  б  нізащо  не  погодилася  вийти  за  нього,  –  тоді  б  не  погодилася,  а  тепер?  А  тепер,  сама  дивуючись  своїм  дивним  думкам,  подумала  Іна,  вона  би,  здається,  серйозно  замислилась,  обираючи  між  Йаном  і  господарем  цього  щасливого  будинку.  Мабуть,  вона  була  б  не  проти  зайняти  місце  молодшої  дружини  і  коритися  місцевим  господиням  з  Дуною  на  чолі.  Дуна  ласкава  і  турботлива,  –  свою  рано  померлу  матір  Іна  мимоволі  уявляла  схожою  на  Дуну;  Дая  теж  добра.  З  Озою  порозумітися  було  б  важче.  Зате  задумлива,  стримана  Лейра  була  б  улюбленицею  Іни.
–  Ніто,  тобі  час  спати,  –  сказала  Оза,  встаючи  з-за  столу.
Ніта  наморщила  лобик,  готуючись  заплакати.
–  Чула,  що  я  кажу?
Дівчинка  підбігла  до  Лейри  і  обійняла  її  коліна,  спрятавши  личко.
–  Ніто!
–  Облиш  її,  –  м'яко  промовила  Лейра.
–  Заспівай  нам,  Лейро,  –  попросила  Дуна.
Лейра  посадила  Ніту  на  коліна  Озі,  котра  нагородила  дівчинку  щипком  і  поцілунком,  а  сама  вийшла  з  кухні  і  за  хвилину  повернулася  з  маленькою  арфою  в  руках.
–  Що  ж  вам  заспівати?  –  запитала  вона,  всідаючись  і  пробуючи  струни.
–  "Красуню  в  зеленому",  –  сказала  Оза.
–  Ні,  –  попросила  Дая,  –  краще  щось  твоє.
–  Добре,  мала,  тобі  зараз  не  можна  відмовляти,  –  усміхнулася  Лейра.
Вона  трохи  помовчала,  плавно  відкинула  назад  рудувате,  дрібно  завите  волосся,  тихо  торкнулася  струн  і  заспівала  своїм  дивовижним  і  таким  простим  –  мало  не  хлоп'ячим    та  водночас  ніжним,  аж  медвяним  –  голосом:

Багато  лілій  у  нашому  садочку,  сестри,
білих  високих  лілій,
важких  від  рясної  роси,  –
зрізайте  лілії,  сестри!
Троянди  із  блиском  рубінів,  
                             троянди,  гордо  усміхнені,
прохолодні,  свіжі  троянди
зрізайте,  сестри,  скоріше!
Тільки  фіалок  не  руште,
маленьких  ніжних  фіалок,  –
                             не  чіпайте,  не  треба,  сестри!
Нехай  пливуть  аромати…

Отака  вона,  Лейра,  думала  Іна,  слухаючи,  –  розумниця,  химерниця,  з  одвічною  усмішкою  і  таємною  печаллю  в  очах.  А  як  заспіває  –  ясно,  що  нема  ніякої  Лейри:  то  все  обман,  є  самий  лише  голос…  
Лейра  доспівала  пісню,  і  жінки  ще  трохи  помовчали,  відчуваючи  приємний  смуток.  Лейра  взяла  арфу  і  вийшла  з  кімнати.
–  Що  там  за  шум?  –  запитала  Оза,  виглядаючи  у  вікно.
Повернувся  Род  із  синами.  Чоловіки  входили  до  будинку,  голосно  перемовляючись,  постукуючи  чобітьми.  
Сини  Рода  і  Дуни  анітрохи  не  були  схожі  на  матір.  Худі,  довготелесі,  з  довгими  похнюпленими  носами,  вони  здавалися  портретами  Рода  в  юності.  Старший,  Дор,  попросив  у  жінок  води.  Оза  подала  йому  горнятко.
–  От  жадібна,  ніби  горобцеві  налила,  –  сказав,  підморгуючи,  Дор.
–  Ні,  бочку  тобі  було  прикотити!  –  зі  сміхом  вигукнула  Оза,  вихоплюючи  горнятко  і  стукаючи  Дора  кулаком  по  спині.  –  Верблюд.
Дор  закашлявся.
–  Я  піду,  –  підвелася  Іна;  їй  страшенно  не  хотілося  йти.
–  Приходь  до  нас  у  четвер,  –  сказала  Дуна.
–  Або  завтра,  –  запропонувала  Дая.  –  Завтра  Оза  і  Лейра  фарбуватимуть  волосся.
Іна  повернулася  у  власний  будинок,  що  здався  їй  ще  похмурішим.  На  підлозі  та  на  дерев'яних  сходах  борошном  лежало  місячне  світло.  Великий  чорний  павук  пробіг  біля  самісінького  підбору  Іни;  вона  не  наважилася  його  розчавити.  Завтра  потрібно  буде  прибрати  в  кухні  та  кімнатах,  –  можливо,  Іна  покличе  котрусь  із  тих  старих  удовиць,  що  виконують  дрібну  хатню  роботу  за  плату;  одного  разу  вона  вже  запрошувала  Нолу,  від  якої,  щоправда,  майже  не  було  користі:  стара  тільки  переказувала  місцеві  плітки  та  скаржилася  на  біль  у  попереку,  мало  не  всю  роботу  довелося  зробити  Іні…  Звичайно  ж,  цьому  будинку  ніколи  не  бувати  таким  доглянутим  і  красивим,  як  дім  Рода,  де  чотири  пари  моторних  жіночих  рук  з  ранку  до  вечора  наводять  чистоту.
Не  запалюючи  світла,  Іна  увійшла  до  спальні,  роздяглася  і  лягла  у  ліжко.  Йан,  що  з'явився  пізно  вночі,  розбудив  дружину,  мовчки  навалившись  на  неї  і  стягнувши  з  неї  покривало.  Вона  спробувала  вивільнитись,  але  чоловік  був  напідпитку  і  не  звертав  уваги  на  її  спроби  відштовхнути  його.  Випустивши  Іну  з  обіймів,  Йан  відсунувся  вбік  і  майже  одразу  ж  заснув.
Іна  лежала  і  плакала  від  сорому  та  жалю  до  себе.  Ті  кілька  місяців  на  початку  їхнього  з  Йаном  подружнього  життя,  коли  вона  вважала  себе  закоханою  в  чоловіка,  безслідно  минули.  Йан  швидко  втратив  інтерес  до  неї,  його  теперішні  ласки  стали  грубішими,  і  вже  не  було  більше  ані  жартівливих  лицянь,  ані  дружніх  розмов.  Наче  вона  непомітно  зробилася  його  річчю  –  корисною,  але  не  надто  цінною...  І  чому  вона  така  нещасна,  за  що  їй  це?  Хіба  вона  гірша  за  інших  жінок?  Чому  ж  їй  так  не  пощастило?  Вона  б  ще  погодилася  терпіти  це  життя,  якби  в  неї  була  дитина.  Але  Йан  не  хоче  дитини.  Навіть  п'яний,  він  пам'ятає,  що  не  хоче  дитини  –  ось  і  зараз  її  приниження  даремне,  дитини  не  буде,  тому  що  дитини  не  хоче  Йан...  Що  ж  їй  робити?  Куди  піти?  Нема  куди,  нікуди  піти  з  цього  ненавидного  дому,  від  осоружного,  ненависного  життя,  –  що  ж  їй  робити?!  Підпалити  цей  клятий  будинок?  Вбити  Йана?  Спуститися  у  двір  і  кинутися  в  колодязь?..
Нарешті  Іна  наважилася.  Вставши  з  ліжка,  вона,  не  надягаючи  сукні,  загорнулася  в  зім'яте  покривало,  безшумно  вийшла  з  кімнати,  перерахувала  босими  ногами  сходи,  пройшла  через  мокрий  сад,  штовхнула  хвіртку  і,  зупинившись  біля  дерев'яної  будочки  сторожа,  стукнула  у  двері.  Відповіді  не  було,  Іна  стукнула  знову.  Двері  прочинилися,  і  з  темряви  визирнуло  заспане,  в  оспинах,  обличчя.  Побачивши  гостю,  сторож  витріщив  очі  і  розсунув  губи  в  недовірливій  дурнуватій  посмішці,  але  Іна,  не  давши  йому  заговорити,  швидко  вштовхнула  його  в  чорноту  будки,  що  пахла  потом  і  цвіллю,  і,  постукуючи  зубами,  мовчки  увійшла  слідом  та  зачинила  двері.
Насувалася  нова  гроза,  і,  вмиваючись  на  подвір'ї  біля  криниці,  Іна  бачила  над  обрієм  далекі  блискавки.  Струснувши  волоссям,  вона  неквапливо  піднялася  в  будинок  і  лягла  на  ліжко  поряд  із  чоловіком,  який  усе  ще  спав.  Вона  ні  за  чим  не  шкодувала  і  не  відчувала  жодної  провини.  Якщо  знадобиться,  вона  зробить  це  ще  раз  і  робитиме  так  доти,  доки  у  неї  не  з'явиться  нарешті  дитина.  Вона  доб'ється  свого  за  будь-яку  ціну.  Незабаром  у  неї  народиться  хлопчик  –  або  дівчинка;  це  все  одно,  вірно  каже  Дая.  Маленька,  міцна,  здорова,  чудова  дитина.
І  тоді  Йанові  доведеться  зважати  на  неї.  Як  тільки  вона  завагітніє,  він  зобов'язаний  буде  взяти  другу  дружину,  а  вже  Іна  подбає  про  те,  щоб  та  виявилася  порядною,  роботящою  дівчиною.  Першу  дружину  чоловікові  посилає  доля,  наступних  обирає  рідня,  а  Іна  зробить  все,  аби  не  помилитись  із  вибором.  Треба,  щоб  дівчина  була  здоровою,  сильною,  не  байдикувала  і  слухалася  Іни.  Добре  б,  якби  вона  виявилася  схожою  на  маленьку  Даю  і,  трішки,  на  Лейру.  Разом  вони  бавитимуть  дитинку  Іни;  потім  у  молодшої  жінки  теж  з'явиться  дитина.  Іні  більше  не  доведеться  залишатися  вечорами  одній,  вони  будуть  куховарити,  шити,  вишивати,  доглядати  сад,  співати,  базікати  й  сміятися.  Зробившись  старшою  дружиною,  Іна  не  ображатиме  молодшу,  вони  будуть  чесно  ділитися  одягом  і  прикрасами.  Коли  Іна  народить  дитину,  Йан  мусить  зробити  жінці  коштовний  подарунок,  як  того  вимагає  звичай.  Нова  дружина,  входячи  в  дім,  також  дарує  подарунки  старшій.  Насамперед  Іна  змусить  її  піднятися  на  горище  і  вимести  все  павутиння.  Удвох  вони  наведуть  тут  лад.  Можливо,  їм  навіть  вдасться  вмовити  Йана  продати  цей  дім.  Втім,  будинок  ще  міцний,  його  б  тільки  оштукатурити  і  полагодити  дах,  –  ну  й,  звісно  ж,  поміняти  всі  меблі.  Головне,  тут  багато  кімнат.  І  сад  хороший,  хоч  і  запущений,  а  вода  в  криниці  така  чиста,  солодка  –  смачніша  за  вино…
І,  всміхнувшись  власним  думкам  і  не  звертаючи  більше  уваги  ні  на  гуркіт  грози,  що  ізнов  наближалася,  ні  на  шум  проливного  дощу,  ні  на  рівне  хропіння  чоловіка,  Іна  з  головою  загорнулась  у  ковдру,  повернулася  набік  і  заснула.  
                                                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035392
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2025


Платный кофе

Не  нравится  мне  это.  Знаю,  что  думать  так  –  нехорошо,  и  знаю,  что  так  думают  многие.
Взять  хотя  бы  газету.  Раньше  была  газета  –  вы,  наверно,  видели  в  музеях  –  осязаемый  предмет.  Эдакая  стопка  бумажных  простынь,  сложенных  напополам.  Хочешь  –  читай  её,  страницами  шурши,  хочешь  –  журавля  из  неё  сделай  японского  –  вещь!  Или  электронные.  Пальцем  –  тык,  тык.  Благолепие!  А  сейчас  что?  Лично  я  этот  пиптик  не  то  что  под  нижнее  веко  –  в  ухо  боюсь  засунуть…
Разрешите?  А,  вы  не  употребляете  алкоголь!  А  я  съем  одну  штучку.  Ваше  здоровье!Да…  И  всё  теперь  так  стало.  И  везде.  Даже  до  учёнишек  потихоньку  доходит.  Раньше  всё  вопили:  прогресс,  прогресс!  НТР,  НТР!  А  как  свершилась  ихняя  НТР,  языки  поприкусывали.   Нет,  я  не  против  прогресса.  От  прогресса  никуда  не  денешься.  Я  против  сами  знаете  чего.  И  это  вы  зря  улыбаетесь,  я  понимаю,  что  моего  мнения  не  спросят,  –  а  всё-таки.  Не  нравится  мне  это. Я,  если  хотите  знать,  никогда  не  интересовался  ни  политикой,  ни  космонавтикой.  И  плевал  на  всяких  футурологов.  Мне  было  до  хлястика,  что  у  них  там  в  будущем  –  православный  Китай,  колонизация  Марса  или  восстание  стиральных  машин.
Что  такое  хлястик?  Не  знаю.  Так  выражался  мой  школьный  друг  Иван,  он  был  внук  филолога.  Да,  я  тоже  филолог…  Вот  именно,  по  образованию.  Безработный,  как  91%  населения  нашей,  так  её,  планетки.
Ну  да,  конечно,  безработица  в  наше  время  –  совсем  не  то,  что  в  каком-нибудь  XX-  ом  веке…  В  наши  дни  человек  избавлен  от  необходимости  ежедневного  однообразного  труда  и  может  посвятить  свой  досуг  творчеству,  самопознанию  и  чему-то  там  ещё,  –  так  когда-то  говорили  наши  учебники.  Да,  меня  обучал  говорящий  учебник.  Когда-то  это  было  модно  и  считалось  последним  словом  педагогики,  была  такая  древняя  наука  –  «детовождение».  Ах  да,  вы  не  филолог,  простите.  Вы  понимаете  меня  с  помощью  этой  нанохреновины:  она  подбирает  синонимы  к  непонятным  для  вас  словам,  роясь  в  вашем  словарном  запасе  и  автоматически  его  пополняя,  –  она  тоже  филолог,  «любослов».  Да,  я  люблю  запоминать  слова.  Когда-то  филологи  их  изучали,  исследовали.  Теперь  этим  никто  не  занимается,  кроме  спецпрограмм.  Люди  в  основном  рисуют  пейзажи,  сочиняют  поэмы,  поют  серенады,  устраивают  конкурсы  и  вообще  скачут  на  одной  ножке.  Всюду  весело,  как  в  дурдоме.  Не  правда  ли? Кстати,  кто  вы  по  образованию?  Писатель?  А  по  жизни?  Тоже?  Удивительно.  Вы  работаете  писателем  –  и  платите  за  свой  кофе!  Впрочем,  я  ведь  тоже  плачу.  И  не  только  я,  хе-хе…  О  чём  вы  пишете?  О  векторных  потоках?..  Ну,  понятно!  Я  сдуру  принял  вас  за  беллетриста.  Когда-то  им  платили  гонорары,  хватало  и  на  кофе,  и  на  кое-что  покрепче…  Что  такое  гонорары?  Кажется,  род  валюты,  точно  не  знаю.  А,  вы  слыхали  о  Нобелевской  премии!  Ну  конечно,  недавняя  история  с  этим,  растак  его,  звёздным  литератором!
…Да,  кофе  что  надо,  совсем  как  настоящий.  Мой  сосед  никак  не  может  понять,  чем  вкус  платного  кофе  отличается  от  бесплатного.  Зачем,  говорит,  я  стану  платить,  если  зёрна  из  одной  коробки  и  даже  чашечки  совсем  одинаковые?  Рассудительная  скотина!  Таких  много.  Но  их  всё  меньше...    А,  благодарю  вас.  Это  называется  «сдача»,  она    же  –  «мелочь».
Да,  что  и  говорить,  мы  достигли  полного  благополучия.  Оно  в  буквальном  смысле  свалилось  нам  на  головы,  нам  и  пальцем  не  пришлось  пошевелить,  –  как  поётся  в  одной  старинной  песенке,  добрый  волшебник  прилетел  в  голубом  вертолёте  и  бесплатно  показал  нам  кино.         Что?  Вы  хотите  сказать,  будто  вам  не  нравится  кино?  Полноте!  Мы  живём  в  бесконфликтном  обществе.  В  мире  больше  не  голодают.  Земля  очищена  от  радиации  и  этих  чёртовых,  растак  их,  полимеров.  Мы  можем  не  бояться  лазерных  бомб,  террористов,  метеоритов,  дурной  наследственности,  рака,  СПИДа  и  прочих  казней  египетских.  Мы  с  оптимизмом  рассуждаем  о  продлении  сроков  человеческой  жизни  до  Мафусаиловых  лет  и  осмеливаемся  –  пока  ещё  очень  робко  –  заговаривать  о  бессмертии,  –  да-да,  по  слухам,  это  вполне  по  плечу  нашим  космическим  благодетелям!
Правда,  мир  несколько  изменился.  Из  него  исчезли  флора  и  фауна.  Животные,  видите  ли,  вели  бессмысленное,  исполненное  ненужных  страданий  существование  –  тотальная  стерилизация  милосердно  избавила  их  от  мук  бытия.  Вместе  с  ними  сдохли  и  растения,  но  зато  у  нас  теперь  прекрасный  климат,  с  этой  вделанной  куда-то  там  в  ядро  хренотенью  даже  на  полюсах  тепло  и  безоблачно,  как  в  Греции,  и  мы  совсем  забыли,  что  такое  смог. А  селяне  получили  синтетические  помидоры  и  вагон  свободного  времени.  Теперь  они  пляшут  вприсядку,  изучают  Басё  и  вышивают  настенные  коврики. Правда,  ходят  слухи,  что  всё  это  делается,  так  сказать,  в  принудительном  порядке.  Людям  будто  бы  слегка  осточертело  рвать  ромашки  и  любоваться  рассветами,  но  это,  конечно  же,  враньё. Жаль,  жаль,  что  вы  не  беллетрист.  Вы  могли  бы  написать  роман.  Согласен,  мир  наводнён  романами.  Наши  предки  ломали  головы  над  тем,  как  им  избавиться  от  глобального  потепления,  мы  не  знаем,  куда  деваться  от  книг.  Пишут  все.  Читает  электронный  редактор  и  припёртые  к  стенке  родственники.  Появилась  новая  профессия  –  читатель.  Это  собачья  профессия!  Никакие  блага  в  мире  не  возместят  времени,  ухлопанного  на  чтение  какой-нибудь  графоманской  галиматьи,  и  недаром  среди  читателей  столько  жуликов. Но  написать  вещь,  которая  бы,  так  сказать…  Вот  вы  читали  Свифта?  А  Булгакова?  О,  конечно,  конечно,  ваша  тема  –  векторные  потоки  и  вы  не  интересуетесь  политикой,                        –    это  я  понял,  да.
К  тому  же  трудно  написать  роман  –  вернее,  написать  такой  роман,  чтобы  его  прочитали.  В  наше  время  для  этого  нужно  иметь  иногалактическое  происхождение,  как  наш  великий  лауреат  Астрон  Толстой  –  не  беда,  что  его  галактика  находится  чёрт  знает  в  каком  медвежьем  углу  и  вообще  размером  с  одеяло,  –  нет,  к  бредням  уважаемого  Астрона  Толстого  нельзя  не  прислушаться!  Это  чревато!  Хотя  один  псевдоним  чего  стоит,  тьфу!  Или  название  –  «Эндорфина,  или  Вознаграждённая  добродетель.  Любовный  роман  о  Французской  революции».  Тьфу!..  Вы  усматриваете  здесь  иронию?  Не  знаю,  не  знаю.  Один  мой  знакомый  рассказывал,  что  видел  раскодированную  радиограмму  первоначального  авторского  текста  (называется  «рукопись»),  и  первая  фраза  этого  шедевра  звучала  так:    «Все  разы,  когда  я  смотрю  на  фотографический  снимок  тебя,  моя  память  безошибочно  воспроизводит  заманчивый  аромат  твоих  глазных  яблок».  Если  б  такое  написал  человек,  его  бы  сразу  же  признали  идиотом  и  принудительно  прооперировали.  Но  это  написал  наш  далёкий  звёздный  друг  из  какого-то  там  захолустья  в  созвездии  Печи.  Поэтому  «Эндорфину»  заботливо  отредактировали  (редактировал  человек,  машину  стопорило)  и  объявили  лучшим  романом  года,  вручив  автору  –  заочно  –  «Афину».  Однако  господин  Астрон  Толстой  захотел  Нобеля.  Видимо,  до  его,  растак  её  туды,  Печи  земные  новости  доходят  с  некоторым  опозданием,  иначе  бы  он  знал,  что  короли,  миллионы  и  смокинги  давным-давно  отошли  в  область  легенд  и  преданий.  Наши  перепуганные  дипломаты,  так  их  и  растак,  не  осмелились  разъяснить  ему  это.  Нобелевскую  премию  немедленно  возродили.  Избранный  в  срочном  порядке  почётный  король  Скандинавии  (явный  латинос),  произнёс  торжественный  поздравительный  спич,  держа  в  руке  бокал  синтетического  шампанского.  Так  как  этот  спич  транслировался  через  Центральный  Космический  Канал,  насладиться  им  могли  даже  обитатели  Крабовидной  туманности.  На  короле  был  чёрный  фрак  и  шапка  Мономаха.  Виртуальный  миллион  был  отправлен  счастливому  автору  фотонной  почтой…  Ваше  здоровье!  Хорошо  пошла,  как  говорили  древние… Нет,  мне  не  жалко  виртуального  миллиона.  Но  меня  бесит  это  всеобщее  пресмыкательство  перед  нашими  космическими  благодетелями!  Какого  чёрта  они  вмешались  в  нашу  жизнь?  Кто  звал  их?  Кто  знал  об  их  существовании?  Мы  были  венцом  творения,  царями  нашей  многострадальной  издыхающей  планетки  и,  по  совместительству,  эдакими  номинальными  владыками  прочих  областей  Мироздания,  –  и  вот  явились  они!..  Собственно,  они  даже  не  являлись.  Никто  не  видел  ни  одного  из  них.  Нам  объясняют,  будто  бы  из-за  несовершенства  человеческих  органов  чувств  их  и  нельзя  увидеть.  Но  я  этому  не  верю!  Что  значит  «несовершенство  органов  чувств»?  В  детстве  меня  учили,  что  в  природе  нет  несовершенного,  а  человек  –  часть  природы.  Может,  это  у  них  самих  там  что-нибудь  несовершенно?  А?  Кто  они  такие?  Космические  контролёры,  так  их  мать,  прогрессоры!  Да  я  плюю  на  них,  они  там  у  себя  изобрели  перпетуум  мобиле  и  поотменяли  законы  физики,  а  я  плюю  на  ихнюю  пекулярность,  потому  что  они,  растак  их  мать,  в  Бога  не  веруют! Что?..  Да  причём  здесь  это!  Ну  да,  я  тоже  не  верю,  но  я…  я  человек  и  не  верю  принципиально  иначе,  понятно  вам  это  или  нет?!  Если  я  не  верю  в  Бога,  то  точно  знаю  в  какого  и  почему,  а  эти…  Послушайте,  ведь  это  безбожники!  Да,  я  тоже  безбожник,  я  атеист,  но  я  иного  рода  безбожник,  я  отвергаю  идею  Бога  как  ненаучную  (потому  что  какой  же  тут  Бог,  когда  такие  дела),  но  они  –  они  об  этой  идее  вообще  не  слыхали!  Получается,  что  мы  –  единственные  во  всей  Вселенной  существа,  додумавшиеся  до  этой  поразительной  мысли  –  величайшей,  благороднейшей  мысли!  Мы  выдумали  Бога!!  А  они?  Они  это  констатировали.  И  пошли  себе  опять  строить  разные  мобили.  Так  кто  из  нас  идиот? Но  они  процветают.  Они  устраняют.  Они  поощряют.  Они  контролируют.  Я  слыхал,  что  им  будто  бы  ничего  не  стоит  вот  так  вот  взять  да  и  размагнитить  нашу  планетку,  –Земля  ведь  вроде  батарейки,  вы  как  популяризатор  это  знаете.  Бац!  И  нас  не  существует.  Но  до  этого  не  дойдёт…  Нас  опекают.  Мы  в  заповеднике.  Под  контролем  каждый  пук.  И  всё  это,  заметьте,  не  с  целью  ущемления  и  пресечения,  а  для  нашего  же  блага.  Мне,  например,  не  только  разрешают  этот  старческий  трёп,  но  ещё  и  снабжают  меня  спиртным  в  таблетках,  поскольку  алкоголь  в  этом  виде  щадит  мой  потасканный  организм  (делать  омолаживающие  операции  я  отказываюсь).  Я  для  них  –  экземпляр.  И  вы  –  экземпляр.  Мы  –  представители  вида  homo  sapiens,  или  чокнутая  обезьяна.  Нас  не  пустят  в  их  Космос,  потому  что  в  приличном  обществе  не  принято  сажать  за  стол  обезьян,  и  это  понимает  даже  господин  Астрон  Толстой.  Нет,  я  не  рвусь  в  их  звёздный  хоровод,  отнюдь!  Отнюдь!
Знаете,  когда  я  был  ребёнком,  родители  обещали  купить  мне  собаку  на  моё  двенадцатилетие.  Моя  мечта  не  сбылась.  Я  получил  иллюстрированную  «Историю  Контакта».  На  одной  из  картинок  был  изображён  пуэрториканский  радиотелескоп,  посылающий  радиограмму  в  направлении  звёздного  скопления  М13  в  созвездии  Геркулеса;  дата  отправки  радиограммы  –  16  ноября  1974-ого  года.  Ответа  на  это  послание,  как  утверждала  надпись  под  картинкой,  пришлось  бы  ждать  около  сорока  восьми  тысяч  лет.  Вы  только  представьте  –  сорок  восемь  тысяч  лет!  Для  человеческой  расы  это,  по  сути,  полжизни  или  около  того.  Человек  –  это  ещё  почти  пятьсот  веков  могло  звучать  гордо…  Да,  конечно,  может,  мы  и  не  протянули  бы  так  долго.  Вероятней  всего,  наши  старшие  братья  по  разуму  вмешались  перед  началом  конца,  и  нам  следует  называть  их  не  только  благодетелями,  но  и  спасителями.  Хотя  –  ведь  умудрялись  же  мы  до  сих  пор  как-то  выкарабкиваться  из  всех  житейских  передряг  и  катастроф!  В  сущности,  вся  история  человечества  –  это  попытка  как-то  выкарабкаться;  нас  не  убил  ни  «мирный  атом»,  ни  мутации,  ни  третья  мировая  война.  Но  даже  если  они  и  вовремя  вмешались…
Нет,  нет,  я  не  идеалист  и  не  реакционер,  мне  всего  лишь  невыносимо  надоели  синтетические  ромашки  и  этот  чёртов  алкоголь  в  таблетках,  после  которого  так  быстро  и  безрадостно  трезвеешь,  надоел  этот  всеобщий  рай,  это  повальное  благоденствие.  Я  рад,  что  я  уже  старик  –  и  вместе  с  тем  мысль  о  смерти  вызывает  у  меня  нечто  вроде  бессильного  бешенства:  мучительно  умирать,  когда  умирание  так  похоже  на  вымирание!  
Вы  спросите,  что  я  могу  поделать?  Что  я  могу  поделать  –  я,  старый  запоминатель  старых  слов!  Я  могу  сделать  то  же,  что  и  вы.  Я  могу  заплатить  за  свой  кофе.  Вы  когда-нибудь  задумывались  над  тем,  что  заставляет  людей  платить  за  чашечку  кофе,  если  можно  получить  точно  такую  же  бесплатно?  Смотрите,  как  странно  –  только  у  девяти  процентов  населения  есть  работа  и,  следовательно,  реальная  возможность  оплачивать  товары  и  услуги.  Откуда  же  деньги  у  остальных?  Откуда  они  у  вас,  почётный,  но  внештатный  сотрудник?  Вероятно,  вы,  как  и  я,  выменяли  их,  пожертвовав  какой-нибудь  редкой,  возможно,  даже  дорогой  для  вас  вещью.  И  вот  вы  идёте  с  ними  в  кафе  и  отдаёте  их  за  чашечку  банального  синтетического  напитка.  Что  это?  Дань  моде?  Желание  повысить  свой  статус  в  глазах  окружающих?  Я  скажу  вам,  что  это  такое.  Это  бунт!  Посмотрите  на  вон  ту  женщину  с  печальными  накрашенными  глазами  –  сейчас  она  положит  деньги  на  поднос.  Вот!..  Вы  видели,  видели?  И  таких  всё  больше.  Человечество  начинает  тяготиться  своей  судьбой,  а  это  опасный  знак!
И,  возможно,  у  нас  нет  будущего,  мы  –  бесталанные  выродки,  несчастные  Калибаны  –  и  всё  же,  и  всё  же…
И  всё  же  –  если  мы  не  способны  творить,  мы  можем  разрушать.  Какая  простая  мысль,  не  правда  ли?  Хе-хе.  Согласен,  трудно  избавиться  от  бдительной  заботы  космических  опекателей.  Но  я  на  учёнишек  наших  надеюсь.  Они,  и  так  их  и  растак,  всегда  ухитрялись  выдумать  какую-нибудь  пакость,  даже  если  намеренья  у  них  были  самые  благородные… Человечество  не  понесёт  свет  вечных  истин  к  далёким  звёздам.  Эти  истины  там  никому  не  нужны.  Но  мы  не  станем  мирно  вымирать  в  благоустроенном  заповеднике.  Мы  будем  копить  наше  недовольство,  нашу  злобу,  наше  унижение,  наше  отчаянье,  чтобы  однажды  вырваться  наконец  на  волю,  как  адский  дух  или  взбесившийся  зверь,  и  побежать,  ощерясь,  звёздными  дорогами,  сея  хаос,  мрак,  смерть,  разрушая  и  мстя.  Это  наш  единственный  шанс!..  Человек  –  это  зазвучит  грозно.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034849
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 06.03.2025


Посвящается О.

Какое  всё-таки  счастье  –  несколько  дней  покоя.
Мирно  висит  в  шкафу  твой  плащ  супергероя.
И  хоть  сны  до  краёв  полны  пороха,  лязга  и  грома,
проснувшись,  можно  напомнить  себе:  [i]я  дома.[/i]
Дома.  По  крошке  с  ладони  клюют  твои  синие  птицы.
В  эти  немногие  дни  многое  может  случиться:
нефть  потечёт  из  крана;  в  бункерах  сдохнут  крысы;
мир  поумнеет;  рыжий  договориться  с  лысым
чёртом;  Ангел  Господень  миро  прольёт  на  эту
многострадальную,  трижды  грёбаную  планету,  –
и  вдруг  прекратятся  муки  военного  ада…
И  ты  мне  напишешь:  «Всё,  мне  туда  не  надо».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033098
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.02.2025


*** ("Люди, що вбили твою самотність…")

Люди,  що  вбили  твою  самотність,
що  поманили  тебе  коханням,
лестки  розсипали  сухозлотні,
ласки  їх  –  як  наслання.
Бо  спокусили  тебе  любов’ю
ті,  що  не  мали  у  ній  потреби…
Та  й  розлучили  тебе  з  тобою,
вкрали  тебе  у  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2025


*** ("Древняя битва Ночи и Дня…")

Древняя  битва  Ночи  и  Дня,
извечная  катавасия,  –
в  эту  распрю  втянули  меня  
без  моего  согласия.
Помолчали  б  вы  там  о  Добре  и  Зле
и  в  душу  мою  не  лезли!
Быть  человеком  на  этой  земле  –
всё  равно,  что  стоять  на  лезвии.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032653
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2025


*** ("Ты считаешь меня несерьёзной и вредной…")

Ты  считаешь  меня  несерьёзной  и  вредной.
(Засмею  –  и  сотру  в  порошок!!)
И  надменно  пыхтишь.  И  зовёшь  меня  ведьмой.
И  по  ходу  боишься,  дружок.
Я  на  споры  с  тобой  тратить  время  не  буду,
но  созна́юсь,  пожалуй,  в  одном:
у  меня  под  подушкой  –  твоя  кукла  вуду,  
я  целую  её  перед  сном.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032652
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2025


Антитіла

Ще  вчора  шуміли  морем  –
від  гасел  гула  блакить,
а  нині  їм  наше  горе
вже  нібито  й  не  болить…
Повільно,  як  до  отрути,
звикає  душа  до  зла,  –
коли  і  встигли  набути
від  жалю  антитіла?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025


Диявол

«Падіння  у  тління.
На  душах  –  кора.
Сплелося  коріння
у  зла  і  добра.
Всі  програно  битви!
Гаси-но  свічу:
твоєї  молитви
ніхто  не  почув.
Що  ваші  благання?
Ви  проклятий  рід.
На  гріх  і  страждання
приречений  світ.
Отримай  прозріння,
як  чорний  вінець:
гидує  творінням
прекрасний  Творець,  –
захоплений  раєм!..
А  діти  землі?
Можливо,  не  знає
про  них  взагалі.
Є  діти  Господні.
А  вас,  байстрюків,
заброда  з  безодні  
на  світ  породив.
Надія  –  твій  ворог,
любов  прокляни!
Вернися  у  морок,
дитя  Сатани…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025


Зморшки

Вони  почесні,  наче  шрами:
то  буйний  дух  смиренне  тіло,
цю  вежу  без  вікна  і  брами,
рубав  мечем  оскаженіло,
рвучись  у  відчаї  на  волю!
І  кров  жаріла  як  рубіни,
і  світ  аж  тьмарився  від  болю…
Та  якось  витримали  стіни.
Він  так  і  не  розправив  крила,
бунтар,  в  земній  своїй  в’язниці.
Хоч  спроба  ця  навік  змінила
вас,  мудроокі,  сумнолиці.
Випробування  те  жорстоке
ясують  павутинки  ліній
і  борозни  тонкі,  глибокі  –
як  і  сивин  сяйливий  іній,  –
окраси  то,  хоча  й  похмурі!
…Та  споглядаєм  без  подяки,
як  бранець  янгол  у  зажурі
незримим  лезом  креслить  знаки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2025


Хікікоморі

Цей  віршик  про  мишку,  мишку-хікікоморі,
що  живе  у  моїй  коморі.
То  зовсім  звичайна  хатня  сіренька  мишка.
Запах  гарячої  кави,  тепла  ковдра,  улюблена  книжка,
шматочок  твердого  сиру  та  трохи  вайфаю  –
от  і  все,  що  потрібно  мишам  для  особистого  раю.
«Сьогодні  їла  горіхи,  –  пише  вона  у  блокноті,  –
медитувала,  сповна  віддавалась  роботі,
подивилася  «Гладіатора»  (крізь  шпаринку)
і  –  заради  фігури  –  понюхала  апельсинку.
І  хоча  за  стіною  шуміла  зимова  злива,
майже  не  плакала.  Навіть  була  щаслива.
О,  я  житиму  тихо  і  мудро!  А  потім  –  тихенько  помру…»
(Бо  коли  ти  немов  провалилася  в  чорну  діру,
запевни  себе,  що  то  не  діра,  а  дірка;
після  цього  ще  трохи  зусиль  –  і  готова  затишна  нірка.)
Та  що  не  кажіть,  а  мудрість  приходить  з  роками.
Колись  була  вона  юною,  зачитувалась  Муракамі,
носила  каффи,  слухала  треп  та  вічуху,
фарбувалась  в  рожевий  і  ледь  не  набила  татуху.
А  ще  любила  дивитись  на  місяць  –  і  до  самого  рання
мріяти  про  кохання…
…Їхня  зустріч  була  випадкова.  Його  звали  Кажан  Валера.
Скрім-вокаліст,  він  оспівував  Мурцифера
на  сцені  сільського  нічного  клубу;  чорна  його  косуха,
крива  демонічна  посмішка  та  відстовбурчені  вуха
запали  їй  в  серце…    «Вау,  нова  фанатка!»
(У  його  пазуристих  лапок  була  дивовижна  хватка.)
Вони  танцювали  всю  ніч,  а  з  неба  серпневі  зорі
золотими  очима  читали  їхню  лав  сторі.
«Мо’,  політаємо,  крихітко?..»  Це  пролунало  раптово,
до  таких  пропозицій  вона  не  була  готова
і  попри  всю  свою  «крутість»  не  вживала  ні  алкоголю,
ні  інших  речей,  що  призводять  до  втрати  контролю.
Що  б  сказала  їй  мама?  А  бабця,  церковна  миша?!
Тому  у  повітрі  запала  незручна  тиша
(лиш  кудель  Титанік  гавкав  у  далині),
і,  зашарівшись,  вона  обронила:  «Ні!»  
Ні.
Ні.
Ні.
О,  як  вона  плакала  потім!  Ох,  той  слізний,  солоний  град…
І  сало  втратило  смак,  і  сир  –  аромат.
«Моє  серце  розбито,  –  писала  вона  у  блокноті.  –  Кохання  –
то  суцільні  страждання».
Вона  кликала  кішку-смерть  і  навіть  гризла  миш’як.
Навіть  пила  коньяк.
Родичі  заметушились.  «Знайомся,  це  щур  Антон!»  
«Радий  знайомству.  Я  менеджер  –  офісний,  хех,  планктон».
(Його  довгі  різці  нагадували  доміно.)
Він  похвалив  її  сукню  і  запросив  у  кіно.
В  залі  пахло  поп-корном.  Люди  хлюпали  носом:
на  екрані  ридала  Роза,  тонув  Джек  Довсон…  
«В  мене  дома  цікава  колекція  битого  скла,  –
може,  глянемо?  То  недалеко  –  он  там!»  І  вона  пішла.
Це  сталося  у  кутку  під  рипучим  ліжком;
він  одразу  ж  заснув,  а  вона  поплакала  нишком,
потім  потайки  роздивлялася  голий  Антонів  хвіст.
Він  хропів  і  сопів  так  химерно,  наче  мав  особливий  хист;
прокидався,  йшов  до  вбиральні  і  знову  лягав  біля  неї.
Вона  остаточно  позбулася  романтичної  ахінеї!
Правда,  потім  у  неї  був  ще  не  один  залицяльник.
(Молодший  подружчин  брат,  сусід,  навіть  мамин  начальник…)
Наймилішим  був  Харитончик.  Та  з  ним  нічого  й  ніяк:
з’ясувалось,  що  він  –  лише  уявіть!  –  хом’як.
Час  ішов.  У  її  ровесниць  (невже  то  вчорашні  пискливі  дівчата?)
лисіли  чоловіки  та  дорослішали  мишенята,
вона  ж,  самостійна  (самотня)  і  неприборкана  (дика),
живе  як  відлюдниця,  соціофобка,  хікка.
Під  ніком  Гризельда  її  можна  знайти  в  Інстаграмі
(7  підписників,  марна  спроба  заробити  щось  на  рекламі).
«Я  фрілансерка,  –  каже  вона  нечисленним  знайомим,  –  рідко  виходжу  з  хати».
Їй  не  хочеться  ані  дружити,  ані  кохати.
Раз  на  місяць  вона  відвідує  батьківський  древній  сарай,
але  як  там  темно  і  сумно!..  І  майже  не  ловить  вайфай.
Ні,  вона  воліє  сидіти  в  своїй  коморі
і  навіть  не  знати,  що  робиться  там,  надворі.
То  цілком  природно,  що  маленькій,  сіренькій  миші
хочеться  тиші;
і  коли  у  моїй  кімнаті  рокочуть  низькі  голоси  і  лунає  сміх,
їй  абсолютно  ясно  –  там  коїться  смертний  гріх.
(Бо  чоловіки  взагалі  хижа,  убійча  раса:
і  в  ложці,  і  в  ліжку  бажають  вони  лиш  м’яса.)
«Пройди  свій  життєвий  шлях,  –  пише  вона  у  блокноті,  –
не  здіймаючи  пилу  (Піфагор).  Жалюгідні  радощі  плоті
для  світлого  нашого  духу  –  темна,  глибока  яма».
(І  далі  ще  кілька  цитат  з  Ф.Ніцше  та  О.Хайяма.)
Так,  вона  не  чекає  від  долі  жодного  дива.
І,  якщо  розібратись,  то,  по  суті,  щаслива…
(От  якби  лиш  не  це  невідчепливе  відчуття,
що  ти  лишень  сіра  миша  і  сіре  у  тебе  життя,
що  у  бажанні  мати  на  все  страховку
сама  себе,  клята  дурепо,  загнала  у  мишоловку!
А  цей  щем,  від  якого  сльозою  беруться  очі?
А  безрадісні  вечори?  А  безсонні  ночі?
А  невідступні  похмурі  нічні  думки
про  те,  що  на  спинці  посивіли  три  волоски?!
Ой,  як  же  гірко  і  гидко  –  наче  гризеш  фанеру!)

…На  світанку  вона  засинає  і  бачить  у  сні  Валеру.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2025