| Сторінки (4/353): | « | 1 2 3 4 | » |
Дивлюсь я відео, й по своєму все бачу,
Рашистам ні! Ніколи не пробачу.
Мій зять пішов, Він йде у тім строю,
В якому, я на жаль вже не встою.
Але, о Боже, як я хочу в стрій той стати,
Щоб цю сволоту знищити, дістати.
Щоб кулею, снарядом чи багнетом,
За щастя було б, вдарим мінометом.
Чи просто, якби міг то "вдризг",
В горлянку "рашика" вчипитися я зміг.
А зараз, я дивлюсь на Український стрій, радію,
Очікуючи переможную подію.
Скоріш не так, зубами учепитися в горлянку,
І так до здоху його тримати, до останку .
За те ще нищиш, ось дивись убив дітей, та ще й зробив сиріт,
За те, що розігнав нас з рідної землі, на цілий світ .
За все, за ці насильства, вбивства,
За смерть людей за кровопивство.
Я проклинаю вас рашисти, ви підлоти,
Нема на світі більшої сволоти.
Амінь.
Небайдужий. Червень 2022 рік. М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022
Молитись, ні не буду, бо в Бога я зневірив,
А по великому рахунку, я зовсім у таке не вірив,
А так собі, як звичай взяв хилитись,
Бува що страх місцями нападав, то починав як всі, молитись.
Нема тебе Господь, ні в Небі, і не на Землі,
Як би ти був, то ми б не опинились в оцій страшній імлі .
Як би ти був то Справедливість, Мир, Людей оберігав,
Тоді біди такої як оця ніхто б не взнав.
Як би ти був, орди б зухвалої, цинічної не було,
І цей рашизм та путінизм з землі як вітром здуло.
Отож, тебе нема, а може ти Господь, помер,
Чи може десь сховався, де ти є тепер???
Літаєш на “калібрі”, може що від Кучми в “хашці”?
Чи у кремлі засів, чи то заліз від страху, чи то спʼяну в хащі?
То ти тоді не Бог, а сатана і вбивця.
І я тобі не зобовʼязаний молиться.
© В. Небайдужий. 2022 рік. М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2022
Ми може мамо вмерли, а бог десь мав нас діти,
Бо ми ж святі, не в пеклі ж нам горіти?
Ось подивись навкруг, я твердо знаю,
Що нас відправили до раю..
Бо після бомб, смертей, снарядів і пожеж,
Господь нам допоміг, ми вижили, авжеж .
Стара Європа, обняла, як добра Мати,
Притулок надала та і готова всіх нагодувати.
А той, хто наш народ вбиває, нище та калічить,
Краде, грабує і трофеї лічить.
Нехай він зникне з світу, злий рашист,
Зухвалий та цинічний путінофашист.
© В.Небайдужий. 2022 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2022
Дивлюсь я на вбитих рашистських собак,
Не просто дивлюсь, я втішаюсь отак.
Дивлюсь я на вбитих рашистських "героїв",
На те що цей пес в Україні накоїв.
Он там лежить розірваний, а далі, той згорілий,
Дивись, чорнявий, це кавказець, а інший, посивів, чи білий?
Он ген - чеченець й бойовий бурят ,
всі в землю нашу влізти ”норовят“.
На жаль, превеликий, від смерті радію,
Це все чим я вплинути можу, чим дію.
Не просто так дивлюсь, чи споглядаю,
Я тішусь, радію та слину ковтаю.
Від скрючених пальців, зубів та обличчя,
На їх обгоріле, люблю я дивиться.
Отут, в землю цю, хробакам на обід,
Послав вас безглуздий і жадібний дід .
Не в Путіні справа, вина та на вас,
Усіх хто прийшов гвалтувати тут нас.
Ще смерті бажаю батькам їх та мамам,
І сестрам, братам і усім їхнім справам.
Отож, що шукали, знайшли то і майте,
Та в рота побільше землі набивайте.
© В. Небайдужий. 2022.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2022
Ви кликали його сюди,
Ви зневажали мову,
Не чули руської біди,
Його ви звали знову й знову....
Какая разница, опять,
Хахли нас учат как вещать,
Великий Пушкіна язик,
Ми любим, каждий к ньом, прівик.
І ось він тут, ракет крилатих,
В будинках полум'ям обятих.
У Маріуполі і Бучі , радійте,
Не биваєт кручє .
Ви кликали біду роками,
Ви звали Путіна, він з вами,
Чому в Європи повтікали
Сховали там немиті жопи?
Чом не поперлись до Росії?
Чому берізки вам не милі???
Чому бажанний русский мір,
Так водночасно став не міл?
Хоть хтось скажіть,
Сміливість майте,
Від відповіді не тікайте.
© В. Небайдужий. 2022 рік. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2022
Наш Боже!
З нами будь, щоб Путін той не жив серед Людей тепер,
А зник назавжди, як пліснява зі світу, чи помер.
Йому щоб в пеклі було б місця мало,
Щоб зло це підле ще й гниле людей не турбувало.
І ось тепер оце нещастя, бачиш Боже ти, чи ні?
Дітей, жінок, старих вбиває нечисть.
А кращі б'ються на війні.
Тож Боже, ти проснись чи схаменися,
На нашу землю на страждальну подивися.
Ти чуєш- плачуть наші діти?
Не грім гремить, гармати бʼють.
То не струмок дзюрчить водою грає,
То сльози матерів течуть.
Бо схоже, Господи, що ти заснув, чи може нас покинув,
Та високо здійнявся, що до тебе звук гармат ще не долинув.
Бо якби бачив, чув…
На Світ такому злу, не дав би народись,
То щось роби, та не мовчи, невже тобі на отаке не страшно звисока дивитись.
© В. Небайдужий. 2022 рік. Березень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2022
Все вмерло. Зникли добрії слова,
Як ті страждальні Діти й Люди,
Що від російських бомб, загинули по Україні всюди.
Лиш серце, серденько моє болить і як дитя скалічене війною плаче,
В моїх старих грудях від злісті б'ється і тремтить та безпорадно скаче .
Лиш одного боюсь, щоби не лопнуло до часу, до пори,
Коли зустріну наволоч, щоб горло розірвати вам, російські вороги.
© В. Небайдужий. 10.03.2022 року М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2022
О Мам, привет, я с Украины,
Нас здесь никто не ожидал.
Народ Украины, он никого не обижал.
Ни русских, ни татар да и Донбасс,
Всё это выдумки от путина, для нас.
Нас почему то, без цветов встречали,
При этом громко “Геть ! Домой!” кричали.
А с нашей роты , полегло два взвода,
Такая вот в Украине “погода”.
Но мать, почмокав, выпив водки стопку,
Сын мой, в твоих словах не вижу толку.
Ты деньги получил, что обещали?
А что там у тебя ? Нам как то без печали.
© В. Небайдужий 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941619
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.03.2022
Хтось носить Хрестика - чудовий Оберіг,
А інший Образок придбати зміг.
Та й опираючись на Віру, в тім велика сила,
Що зберегла його, де б доля не носила ...
Та ще й кидала, а бувало й била,
Можливо і безжалісно й не зовсім мило.
Мій батько, Сина відпускаючи в далеку путь,
Сказав, ти жменьку рідної землі з собою не забудь.
Отож, я завернув тоді, собі в хустинку,
Найбільш цінніщого і рідного частинку.
Частину двору і частину хати,
Ще й того, чим цей світ почав пізнати.
Повітря запаху, трави, степного вітру, сонця,
Що заглядало в хату крізь віконця.
Слова, що чув я лагідні - матусі,
Той смак води з батьківської криниці,
І дивний запах з печі паляниці.
І спів пташини, що гніздечко в полі звила,
І плач трави, коли її коса безжалісно косила.
Все, в жменьці цій землі вмістилось,
За чим я потім сумував і що лиш тільки снилось.
Та й з тим маленьким вузликом пішов у Світ,
Від батька, мами і сільських воріт .
Бувало так, що падав й підіймався,
Дні були що радів, а то і з лихом знався. ...
Тоді до того вузлика всім серцем я тулився,
І тим я тішився й душею грівся.
Часи пройшли…
От з внуком я сиджу, і як годиться,
Що найцінніше в мене є, пора прийшла хвалиться.
Й перебираючи, для хлопця то мотлох,
Коли ми залишилися удвох...
На щось таке наткнувшись, він питає, Діду, що це за "добро",
Чому не викинув цей вузлик, Ти давно.
Ні сину, то не є "добро", то є Землиця,
З якою я прожив, вона мені згодиться .
Коли прийде моя пора іти в останню путь,
Цю Землю в домовину Діду, покласти не забудь.
Бо найцінніше є Земля, на котрій ти родився,
На котрій зріс, і в час важкий згодився.
© В. Небайдужий. 2022 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2022
Спимо ми вночі, аж до самого ранку,
Та знов, з нетерпінням чекаєм світанку.
І в день, он як тільки-но сонце займеться,
Чекаєм, щоб щастя прийшло, чи знайдеться?
Комусь в бідноті і достаток лиш сниться,
В одного “синиця” в руках, в тих - “жар –птиця”.
“Хот-догом” - буває насолодився,
А хтось з порцеляни несмачно наївся.
Маленькою ковдрою хтось там укрився,
А інший в палацах замерз, не зігрівся.
Один хтось радіє життю в недостатку,
Когось не втішає тепло та і статки.
Та всіх нас турбує майбутнє, нас манить,
Воно чимсь тривожить, дивує й цікавить.
Таке непізнанне, сумнівне, незвичне,
Не завжди безпечне, та все ж таки - кличе.
Ми щось шукаємо, коли кудись йдемо,
Буває, що знаходимо, нерідко - губимо.
Та переймаємось, коли щось не знайдемо,
А не знайшовши, шкодуємо і далі йдемо.
І все ж Воно нас кличить, незрозуміле і далеке,
Як зіронька що високо тремтить,
На небі, що на безкінечному горить.
Сумнівне, дивне, небезпечне.
Далеке недосяжне, вічне.
Не впізнане, завжди незвичне...
Тому, ми всі йдемо, в майбутнє.
Хтось обережно, кроками ледь, тихо,
Десь пригинаючись, схиляє голову,
Щоб не накликати на себе лихо…
А хтось мов тур розгніваний біжить,
Земля під ним здригається й тремтить.
Та всіх розштовхує, ногами топчить й розкидає,
Той теж в майбутнє так спішить, і вже нікого не сприймає.
Хтось, йде долаючи над прірвою місток,
Так обережно,щоб не розкидати кісток,
Бува хтось падає від спраги, чи то втома,
Таким майбутнє зась, таким сидіти вдома.
А інший впав і вже ніколи не піднявся,
Він сам не зміг, та і нікому він не здався.
А он отой дивись, лежати не зостався,
Бо іншим допоміг і сам піднявся.
Отож бо, Люди, йдучи не штофхайтесь,
Турбуєтесь про себе, й ближнім переймайтесь..
Цей світ великий, вистачить землі, води і неба,
Не ситими не будьтье, скільки то вам треба...
Живіть у мирі й у добрі, не будьте жадібні і злі.
© В. Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939884
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2022
Ще очі не злиплись і розум жевріє,
Бо сонце в обрій тільки уляглося,
Крадеться степом тихо вітерець, не віє
Набігатись за день, йому вдалося.
Схилились трави, степу поклонились,
Обличчя на ніч заховали квіти,
І кураї долиною в рівчак забились,
Минає день, всім хочеться спочити.
Над містом ніч розкрила темні крила,
Сховалось сонце, день пропав,
Туманним мороком накрила,
Гуляти вітер перестав.
Спить місто, тихо засинає,
Стихає гуркіт, стук колес,
Все має край, життя минає,
Щоб вранці знову день воскрес.
© В. Небайдужий.2022 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2022
Маленька Хмаринка, втікла на хвилинку,
Без мами по небу гуляти.
Знайшла серед хмар невелику шпаринку,
Тай геть полетіла від хати.
От тільки но вийшла, назустріч Хмаринці,
Веселий летить Вітерець.
Він просить побігати десь наодинці,
Ось глянь, я такий молодець .
По небу гуляю і вже самостійно,
Без мами і татка й бабусі,
Умію вже віяти тихо й постійно,
І сильно також не боюся.
Коли ж підросту, ще і сил наберуся,
Тайфуном тоді можу стати,
Й донизу тоді я від хмар опущуся,
Морями щоб хвилі ганяти.
А схочу, піду над землею пожити.
Та шкоду велику робити,
І стану великим і злим ураганом,
Тай буду я сушу гнобити.
А ти, що ти будеш робити?
Як виростеш й станеш страшною,
Ти ж зможеш когось ото градом побити,
Чи з неба полить всіх водою .
Ні! Каже Хмаринка. Навіщо?
Звичайно, літать стану вище.
Та зла я не буду творити,
На морі, на небі й на суші,
Водою звичайно я можу полити,
Та втішити людям їх душі.
Чи дощиком теплим оросити поля,
Від пилу та бруду щоб вмилась земля ,
Щоб зло та нещастя з бідою,
В канаву те змились водою.
До чого це?
Бо є такі люди, як Вітер й Хмаринка,
Є змалечку добра та злюща дитинка .
І як тільки їх не навчайте,
Від злих ви добра не чекайте .
© В. Небайдужий .2021 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2022
Напившись десь там крові, та нажершився людської плоті,
Повзе до нас убогий Пу. Біда!
Та що зросла в московському болоті.
А Світ гадає, піде він війною? Ні? Чи може – да!
Пригнав “Іскандери” свої й “Тополя”,
Націлив на наші міста і поля.
На півночі й сході, броньованих вбивць,
В ударнеє кодло зібрав цей фашист.
Розтоптаний Крим, він теплом геть не дме,
А злістю й ненавистю дише,
Та щей Придністровʼя, не зовсім просте,
Від нього біда навіть ближче.
Не тішить, що “братній” російський народ,
Такий же як Пу, безпринципний урод.
Їм бачиш, також пригодиться,
Свята українська землиця.
Ще й і з каналу нашої водиці,
Їм дуже сильно хочеться напиться.
То що ж робити нам в ці дні?
Схиляти голову чи ні?
Чи може зброю в руки брати,
Тай й ворога з тим зустрічати?
Чим й як ми маєм відбиватись,
Тай як ми будем захищатись?
З “екрана”, каже нам якесь чувирло,
Липучим словом, немов плює повидлом .
Наш тішить слух і в очі “ліпить”,
Брехнею щирою в обличчя сипить.
Не бійтесь ворога, спокійно все сприймайте,
На краще всі надію майте.
Ми будем жарити шашлик,
Живіть же так, як хто до того звик.
А ворог той, якщо до нас прийде,
Мене отут він точно не знайде.
Я буду там десь, “урядом у вигнанні”,
А ви отут рятуйтеся самі.
Ось отаке нещастя нами править.
Він нас всіх здасть і Україну теж прогавить.
Бо в час тривожний нелегкий,
Потрібно заходів ужити…
Міста та села українські, “їжаками” оточити,
Та проти їхньої піхоти,
Копать окопи та будувати “Дзоти”.
А щоб десант ворожий збити,
Потрібно ППО державі відродити.
І всім, хто може Україну захищати,
Стрілецьку зброю, щей гранати дати.
Агресор він завжди лиш сильного сприймає,
Покірних ворог “топчить”, та геть не поважає.
© В. Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2022
Бабуся я Ваша - Наташа!
І Юлі, Оксані і Ваша.
А ось, для Аліни, тут я зізнаюся,
Що я найрідніща Бабуся.
Бо тільки - но, ти народилась,
Найбільше тобі я згодилась.
Вночі молочком я кормила,
Як мати була тобі мила.
А потім, в той край, де далеко,
Не всі долітають лелеки.
Там холодно взимку, а літо,
До жаркого пекла нагріто.
З тобою вокалом співала,
І в школу музичну вступала.
А першого вересня в клас,
Я йшла ніби в перший свій раз.
Сьогодні – на то Божа воля.
Щоби поєднала Вас доля.
Щоб разом Ви були Сімʼя,
Не просто удвох – а “СІМ - Я”
Вас щиро я Діти вітаю,
Великого щастя бажаю,
Здоровʼя, багатсва, удачі,
Усього найкращого – ВДАЧІ.
© Рима Небайдужий. 2005 рік.
На слова Тещі – Наталії Кирилівни Савченко (1925 – 2017 р.р.) .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2022
Писать вірші, то подарунок є від Бога,
Творити щось, завдання завжди є не убоге...
Щоб з купи отого словесного шмаття,
Створить будову, навіть вежу словесного буття.
Та потім це творіння загалу показати,
Щоб люди про таке змогли щось прочитати .
Аж раптом, бах, і все твоє пропало,
Все що збирав, творив, писав, його не стало!!!
Отож, дивлюсь я на пусті сторінки,
Тай в відчаї перебуваю…
Бо враз частину отого мого життя,
Хтось викинув, в непотріб, як сміття.
© В. Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2022
Йду до бювету, набирати воду,
Бо не сприймаю, ту - з водопроводу.
Бува питають люди, гарна тут вода, чи ні?
Що зберігала нам природа мільйони літ на глибині.
А може не мільйони, а десятки, сот,
Нам надіслав в дарунок Юрський горизонт.
Хтось каже, ця вода тверда,
Що лужність трішки вище.
Що в ній є сірководень, залізо, мінерали.
І що амонію багато, тому її раніш не добували.
Я, всупереч усім, та ще й водопроводу,
Йду до бювету, щоб набрать собі ту гарну воду.
Бо ця вода, це майже, що криниця,
З якої хочеться із задоволенням напиться.
А в день Святого Водохреща,
Води найкращої, тим паче в місті - не знайдеться .
Тож Люди! Не годиться Вам лінитись,
Йдіть до бювету, щоб водиці доброї напитись.
© В.Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937503
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2022
То вітер то дощ - непогода,
Чи інша біда та негода.
Сніг випаде, не залежиться,
Розстане, й стече як водиця .
Учора сніг, сьогодні вже нема,
Якась незвична, дивна ця зима.
За вітром хмар багато прилетіло,
Та й землю вкрили, наче одяг змерзле тіло.
А потім вітру враз і десь не стало,
І Землю сонце променем дістало.
Туман за вітром покотився,
Та й теж розвіявся й десь дівся.
Птахи затихли, навіть горобці,
Чомусь не цвірінчать погоді цій.
Пісні нерадісні співають лиш ворони,
Ліниво каркають, як похоронні дзвони .
Аж ген дивлюсь, летить Синиця,
Їй сумувати не годиться.
Цей птах такий, що при бажанні, вмить,
Зуміє Чорне море підпалить.
Отож, тоді пожежа як годиться,
По Україні може прокотиться.
Тай плісняву “зелену” знищить.
І перспективи відродиться не залишить .
То дай же нам Господь, щоб ця“Синиця”,
В краю у нашому зуміла зупиниться .
Та і на радість всім, до чого ж я веду,
Спалила ту зелену плісень та біду.
© В. Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2022
Ніхто не зна коли і де,
Та з ким нас доля знов зведе.
Хто буде ворог, інший друг,
Чи просто знаєш всіх навкруг.
Хто ощасливить, хто продасть,
Хтось відбере, хтось все віддасть.
Хтось пожаліє всіх невдах,
А хтось розділить хліб та дах.
З ким можна все, до простоти,
А з ким, не ризикнеш на ти.
Комусь і серце ти розкриєш,
А перед іншим дім закриєш.
Комусь ти віриш як собі,
Не до вподоби, хтось тобі.
З одним в біді ти хоч куди,
А з іншим, радість – дві біди.
Ніхто, що буде з ним не знає,
Що нас попереду чекає.
Одним удача і успіх,
Кому ганьба, за тяжкий гріх.
Одним везіння все життя,
А іншим – біль та забуття.
Одним за правду – вічний бій.
Брехні й неправді дехто - свій.
Так і живемо на землі,
Хтось у чесноті, інші в злі.
Бува грішимо просто так,
Хтось інший, той грішить мастак.
В чужому оці бачимо смітинку,
Свою ж не завжди визнаєм помилку.
В обличчя можем кинути образу,
І за таке не вибачаємось ні разу.
Ми мовчимо, коли настане час кричати,
Та кричимо, де треба промовчати.
Святинями й тими не дорожим,
А перед сірістю буває, що тремтим.
Плекаємо своє велике Я,
Та звинувачуєм когось щодня.
Перебуваємо у вічній метушні,
Аж раптом дивимось, а ми уже не ті.
Ніхто не зна коли і де,
До чого все це призведе...
Життя ж швиденько, чи то тихо,
Кудись відходить, нам на лихо.
В.Небайдужий.2022.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937066
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2022
Немає смерті, існує забуття,
Безчестя, то страшніш, ніж втрачене життя.
У час смертельної загрози,
Коли сусід скажений шле погрози,
Зусилля об'єднать та страхи геть забути,
До спротиву підготуватись, бо інакше нам ніколи вже не бути ...
Нас знов зашлють в Тюмені нафту добувати,
Цілинні землі підіймать, чи БАМ добудувати.
На наші ниви і поля, вже не впадуть щасливі роси,
А нас Московія знов буде називати - нікчемні Малороси.
Отож, страшна не смерть, страшніше - забуття,
Безчестя, то й є втрачене життя .
© В. Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2022
Бувають неспокійні ночі,
Коли не сплять - дрімають очі,
Думки ж, з такої от вини,
Летять у роки давнини.
В Батьківську хату у селі,
Де я з братами, ще малі,
Сестра в колисці тихо плаче,
Щось на горищі наче скаче ...
Там місячне сяйво фіранки колише,
Мороз на шибках візерунками пише .
Зима завиває в холодній печі,
А у світлиці на столі,
Лежать різдвяні калачі...
Тепер лиш зрозумів -. тоді,
Батьки були геть молоді ...
В сім'ї великій, так затишно,
На диво, не бувало тісно .
Всім вистачало місця, сісти.
За тим столом, де гарно їсти,
Молилась баба, з нею дід,
І ми вели себе як слід.
Але, у тому примітиві,
Чомусь ми були всі щасливі .
Старі, дорослі та і діти...
Так було, правди ніде діти…
У сьогоденнеє буття, знесла нас течія життя,
Нажаль, в щасливий час дитинства, у нас немає вороття ...
© В. Небайдужий . 2022 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2022
Сніг летів неначе пух.
Сніг летів неначе пух,
Як багато білих мух.
Все засипало подвір'я,
Мов пухким біленьким пір'ям.
Та упало не багато…
По лопаті десь, на брата.
Нам нема чого чекати ...
Знову може він розтати.
Нумо, хлопчики й дівчата,
Запрягайтесь у санчата.
Та спішіть на гірку - швидко,
Он її з під снігу видко…
Сніг летить, полозки гнуться,
Дітки радісно сміються,
Обганяють вітерець,
Ніби коник стрибунець.
Поки є мороз і сніг,
Радісний лунає сміх.
Бо вже скоро любі друзі,
Сніг збіжить собі в калюжі...
Та й закінчиться зима.
Влітку ж снігу - геть нема….
© В. Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2022
Скажу я в голос, що рашист,
Немає сумніву - фашист.
Солдат російський, ти негідник,
Бещестя, рабства проповідник .
На землі іншого народу,
Несеш біду ти, не свободу.
Весь героїзм, на що ти можеш,
Кремлівським старцям вірно служиш.
В краях чужих ти нищиш долю,
Народів, що бажають волю.
Російську хочеш славить зброю,
Нехай залишиться тобою.
В труні додому повернешся,
Якщо, дурний, не схаменешся.
Ми пам'ятаєм Крим й Донбас,
Де взагалі “не було вас”.
Надію маєм, що й не буде,
Десь зникнете, бо скрізь і всюди,
Від вас страждають добрі люди.
© В. Небайдужий . 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2022
Солдат российский, не герой.
Бандит, каратель и убийца,
Холуй, прислужник, кровопийца.
Чужая будет плакать мать,
Когда летишь ты помогать,
В чужом краю, “мочить” Свободу,
На троне, засидевшемся уроду.
Бездумно выполнив приказ,
Не в первый, а в который раз...
В людей поехал ты стрелять,
И без суда их убивать…
Во сласть и славу Подлеца,
Уже без чести и лица,
Никчёмный старец горд и рад.
Что воздвигает Путин -град.
И давит он Свободу,
Казахскому народу.
Но знай, чужие слёзы́ так не льются,
И даже волку отольются…
А ваши матери, отцы,
Они не меньше подлецы ...
Когда кричат, вернись живой.
Всех постреляй, вернись домой ...
И лишь тогда начнут стенать,
И справедливость вспоминать,
Когда гробы с чужой страны,
Придут слезливо получать ...
Чужие слёзы отольются,
И многократною бедой,
В российские дома вернутся…
© В. Небайдужый. 2022 год.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936290
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.01.2022
Тихо, де тече водиця,
Біля озера - Стариця...
Пахне квітами розмай,
Й густо зеленіє гай ....
Жив Бобер з сім'єю, тихо,
Діток мав, любив Бобриху....
Взагалі, бобровський рід,
Жив собі там сотні літ.
Із людьми не спілкувався,
Їх не бачив та й не знався.
Та й навіщо їм то лихо,
Коли жити гарно й тихо.
Чисте Озеро й водиця,
Є дерева і травиця.
Із дерев верба й осика,
Взагалі, місцина дика.
Нірки в берегах копали,
Жили та й біди не знали...
Та одного разу - стук,
Ліс стривожив дивний звук .
До бобрівської до хати,
Надійшло людей багато.
Люди берег розкопали,
Всі дерева порубали.
Привели собак з собою,
Забавлялися водою ...
В тім біда, що злії люди,
Розповзаються повсюди...
Тож Бобрам життя не стало,
Бо зажерам місця мало .
Ми забули, що Бобри,
Мають право як і ми .
На життя, на ліс і воду,
Для дітей своїх свободу .
Людям теж потрібно знати,
Тай потрібно поважати....
Всіх Бобрів та Бобренят,
Й інших звірів і звірят .
@ Небайдужий. 2022 рік
З берега озера Срібний Кіл, де зникли Бобри.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936239
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2022
Дивлюсь на сцену, вийде Безголосе,
І щось таке нам бекотом голосе.
Бо думає, що то воно співає,
І не соромиться, бо нас за дурнів має.
Та мабуть ще і зневажає…
То перси винесе, ну зовсім недорослі,
Або спідницю задере, й покаже свої кості.
А їй так щиро плескають елітні гості.
Щей в захваті скандують: Ти, найкраща Оля!!! .
Погоджуюсь, у кожного своя є доля.
То є життя, на все є Божа воля.
При цьому, глузд здоровий нам потрібно мати,
Та гідність Чоловічу зберігати.
Щоб вміть зерно відсіять від полови,
Й не залишатися смішним та безголовим.
@ В.Небайдужий. 2022 рік. Під впливом споглядання сучасних співачок на ТБ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2022
Через город, через балку,
Опираючись на палку.
Тихо стогнучи від втоми,
Наче вантажів дві тони,
Потягнула, що знайшла,
Баба Галя в гості йшла.
До сусідки, як годиться,
Побалакать й похвалиться...
От сьогодні від невістки,
Прилетіли гарні звістки.
Поштою, прийшла світлина,
Кольорова, гарна, дивна.
Отож, Галя до сусідки,
Принесла новини. Звідки?
З Португалії світлину,
Їй поштар до скриньки кинув.
Галя таке роздивилась,
Та й сама насолодилась.
Вирішила похвалитись,
Й дать сусідці подивитись.
На світлині - Дід в водиці,
У обіймах молодиці.
Обіймає молодицю.
Як бугай свою телицю.
Та, до Діда палко жметься,
Об його щокою треться.
Хто ж це й де? Пита сусідка.
Та хіба ж погано видко?
Гордовито каже Галя...
На руках та в діда – Краля,
Мабуть бачили ви рідко,
От така весела звістка.
То висить моя Невістка.
Хто ж ото її тримає?
Ще й так палко обіймає???
То господар, Дон Вільям,
На фазенді живе сам.
Пʼє текілу, ром та бренді,
Дід той - португальський Денді.
А коли йому не йметься,
За дівчат тоді береться…
Тож, невістка поважає,
Та як може, розважає.
За таке, Дон песом платить,
Обіймає, та ще й гладить.
Що скажу я вам сусідко,
На таке дивитись бридко .
Бо невістка - Лярва ваша,
І світлина ця не бреше.
То є так, але ж красиво,
Подивіться яке диво...
Море, сонце і пісок,
Ще й невістка, жінка - сок.
Та й до того ж, за це плесо,
Дон Вільям їй платить песо.
В тім біда велика наша…
Роксолана, Дуня, Даша.
По Європах розбрелися,
Зароблять тим навчилися,
Що готові мити Жопи,
Для успішної Європи.
© В. Небайдужий. 2022 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936054
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2022
Пройшов ще рік, життя стає миліше,
А там, куди оцей пішов,
Днів стало набагато більше,
Ніж Ген попереду, куди ще Новий не дійшов.
Чим дивував та тішив нас,
Цей рік у кожен день і час?
Коли дрімали світанками надії,
В очікуванні дня, та довгожданної події.
Красою вранці, літньої роси,
Цвітінням трав, що лиш бери й коси.
Чи колосками стиглої пшениці?
Відром прозорої води з батьківської криниці.
А може, піснею що шепотіла річка,
Та колисковою, яку співала нічка .
Чи дивним криком, яким кричать лелеки,
Збираючись в той край такий чужий й далекий.
А може свистом хуртовини?
Промерзлої та снігом вкутаної зимової днини.
Струмків весняних дзюркотінням,
Що прокладають шлях собі поміж камінням.
Осіннім дивним листопадом,
Короткочасним серпневим зорепадом.
То Все було, з пройдешнім роком сплило.
Як день короткий, незвичайне диво.
Все було!
Не завжди веселе цього року.
Чекаємо Нового року…
Майбутнє нас, нема чого лукавить,
Воно завжди турбує щей цікавить.
На небі світиться, горить,
Шлях вказує вперед, мов зіронька тремтить.
Нічним метеликом нестійко мерехтить,
Та нас заманює в далеко...
Думками дурень багатіє,
Хтось кращого шукає, діє .
Та не цінує кожну мить,
Яка як в прірву, пройденного летить .
А треба цінувать, хвилини сьогодення,
Та не шукать у космосі знамення.
Надіятись на краще, й берегти,
Все те, що вже вдалось в житті отримати й знайти.
Та й дякувати долю, і життю радіти,
А діями своїми Бога не гнівити.
© В. Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2022
Шляхом вибитим й широким,
Скільки можна кинуть оком.
Тягнеться ота дорога,
Не коротка, дуже довга…
Ген далеко, там Європа,
Вправо - НАТО, зліва- Ж..а .
Так ото ж, автівка мчить,
В кузові - народ тремтить .
Хто за що вчепивсь й трясеться,
Хтось за краще місце б'ється,
Бо керує недолугий,
Той водій не п'ятий, другий...
Правил не вивчав й не знає,
Та і прав мабуть не має .
Тож несеться по дорозі,
Як уміє та й у змозі .
Наш керманич крутить дишло,
Вліво, вправо, так як вийшло .
Де нерівно - давить газу,
Не загальмував ні разу.
Рівно де дорога в'ється,
Може там він розженеться???
Навпаки, він тут гальмує,
Всіх лякає та й дивує .
Хтось он там стоїть, махає,
Жестами допомогає.
Та водій і далі мчить,
Щось волає, не мовчить.
На клаксон руками давить,
Вголос, на весь світ сигналить .
Може хоче похвалиться,
Як ото він швидко "мчиться".
В кузові народ трясеться,
Ця їзда так не минеться.
Крок вперед і два назад,
Робить “автоапарат”.
До Європи геть не близько,
В НАТО, вимог ціла низка.
Ось, ось - звалиться з дороги,
Попри всі перестороги .
Сам не кине він керма,
Й геть не піде, чорта з два.
Може хтось таки знайдеться,
Щоб з кабіни вигнать хлопця???
От таке страхіття сниться,
Коли геть не міцно спиться.
@В.Небайдужий. 2022 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2022
У ці останні дні Старого року…
Бажаю Вам пройденне відпустить,
Сумне забути і болючу мить.
Пробачити несправедливість.
Щоби завжди і всюди,
Оточували Вас найкращі люди.
Забути втрачене, а найдорожче зберегти,
І найцінніше, в майбутньому знайти.
© В. Небайдужий. 2021 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935405
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2021
Події відбуваються в школі під казковою назвою “Рукавичка”.
Ідея: Ізвєкова Н.В.
Сценарій: Ізвєкова Н.В. та В. Небайдужий.
Рима: В. Небайдужий.
Діючі особи:
Ведучий.
Пʼятачок.
Вінні Пух.
Звірі та звірята, які по ходу дії мовчать.
Ведмідь - Директор школи “Рукавичка”.
Лисиця Завуч школи, що відповідає за розклад уроків.
Дід Мороз – він і в Африці – Дід Мороз.
Снігурочка – онучка Діда Мороза.
Наречений № 1 – “крутий” громадянин іноземного походження.
Наречений № 2. – ще “крутіший” першого.
Дія перша.
Ведучий.
Йде черговий Новий Рік!
А Старий - назавжди зник.
Швидко, так як перший сніг.
Полежав й водою стік.
Наче білії сніжинки,
Що летять біля ялинки,
Пролітають дні і роки,
Ми ж живі, й радієм, поки…
Віруси нас не згнобили,
Щеплення бо ми зробили,
Астро-зенека, Модерну,
Пфайзер, чи Коронавек,
Ця біда не пройде так…
Тож, працюючи радієм,
Вчим, вчимося, мудро дієм.
Робимо добро для Слави,
Української Держави.
А сьогодні, ось, будь ласка,
Прийде Новорічна казка.
Ведучий.
Поряд зимнім лісом йдуть,
Вінні пух і П’ятачок.
Йдуть, гуляючи удвох…
Пʼятачок.
Був я Вінні, ой далеко,
Зараз там не холод – спека.
А тому новин не знаю,
Тож у тебе запитаю…
Бо таку вже маю звичку,
Що про школу “Рукавичку”,
Дуже я переживаю,
Бач, новин усіх не знаю.
Вінні Пух.
А чого тобі та школа?
Та стоїть вона, не нова.
Пʼятачок.
Ти не знаєш, чи забув,
Випадок нещасний був.
Там он, ген - сусідній ліс,
Птах новину ту приніс.
Школа та була, як наша,
Діточок в ній “повна чаша”.
Всі вмістилсь, було тихо,
Раптом трапилося лихо….
Хтось спізнився на нараду,
В “Рукавичку” вскочив ззаду,
І тому такеє сталось…
Школа луснула, зірвалась..
Вінні Пух.
Та ти що? Оце так дивно!
В нашій школі все відмінно.
Навіть ось ремонт зробили,
Вікна й двері замінили.
Стелю опустили низько,
Тож до світла стало близько.
Та на всі такі події,
Наш Директор не радіє.
Пʼятачок.
Ні, чому? Медвідь, він радий,
Далі що? Там - безпорадний.
Від важких страждає дум,
В лісі скрізь дитячий бум.
Он Зайчиха начудила,
Два десятки народила,
Бачиш он той довгий ряд,
“Новоспечених” зайчат.
Білка й та собі десяток,
Принесла малих більчаток.
А Кроти, Кабан, Олені?
Добре, що хоча б Тюлені,
Ті до нас не припливуть,
Бо морський відсутній путь.
Ще й із “луснувшого” лісу ,
Йдуть до нас, якогось бісу.
Та не просто йдуть - благають,
А бува, що вимагають…
Протиснутись в “Рукавичку”,
От таку всі взяли звичку.
Вінні Пух.
От тому біда тривоже,
Нам ремонт не допоможе.
“Рукавичка” й наша лусне,
Бо не з гуми, також тісна.
Пʼятачок.
Стій но, я ідею маю,
Лиш тобі розповідаю.
Дія друга.
Ведучий.
Дрона запустити треба,
Щоб побачити з під неба.
Тай гарненько роздивиться,
Що у лісі тім твориться.
Ведмідь.
От біда, важка та сума,
Думати нелегку думу.
Досвід є, заслуги маю,
А вчинити як, не знаю.
Парти є, а класів мало.
От уже дві зміни стало.
З розуму вже майже схожу,
Розмістити всіх не можу.
Ведучий.
Раптом з лісу, як годиться,
Вийшла мудрая Лисиця.
Лисиця.
Я і так і сяк мудрила,
Все одно, немає діла.
Друга зміна теж не може,
Розклад нам не допоможе.
Ведмідь.
Що ж робить? Де вихід мати?
Третю зміну відкривати?
Ще й біда, не літо досі.
От уже зима на носі.
Холодно, й звірячі танці,
Не станцюєш на полянці.
Лисиця.
О! А хто там лісом преться?
Дід Мороз до нас несеться.
Дід Мороз.
Ой! Я к добре, що впізнали,
Й головне – не покусали.
Все працюєте, в роботі?
Дні і ночі у турботі.
Я ж не просто так приліз,
Свято в торбі вам приніс.
Хочете мабуть ви дива?
Вчителям – корпоратива?
Ведмідь + Лисиця.
Нам ні свят ні подарунків,
Ні морозних візерунків,
Знехтуєм корпоратив,
Й інших новорічних див.
Нам би “Рукавичку” вмить,
Збільшити. От що болить.
Дід Мороз.
Що ж, почув Вас. Розумію.
Зроблю можу що й умію.
Пропоную…
Кинуть звірам в лісі клич,
Та й поставить могорич,
Хто придумає як знову,
Збільшити хоч трішки школу.
В телеграм “Лісні колеги”,
Розмістіть обʼяви тези.
Ведмідь + Лисиця.
Діду, що ж, ти розум маєш,
Ще й ідеї підкидаєш.
Звірина вся в лісі знає,
Тут деменсії немає.
Дія третя.
Ведучий.
В резиденції у Діда,
Де людей немає й сліда.
Лиш Снігурка й Дід Мороз…
Дід Мороз.
Слухай - но, моя онучко,
Ти така весела й гнучка.
Знаю, що боїшся жару,
Та пора шукати Пару.
Бо залишишся одненька,
Як твоя холодна ненька.
Снігурочка.
Ой, Дідусь не переймайся,
Краще справами займайся.
Хлопця маю, звуть Іванко.
Він кохає мене палко.
Та “трезвонить” кожним ранком.
Маю ще багато інших…
Може кращих, може й гірших.
Дід Мороз.
Хто ж такі? Чужі чи наші?
Де живуть? Чи мають гроші?
Снігурочка.
Ті, що інші - закордонні,
З Азії, є й англомовні.
Знають бо, що українки,
Гарні всі, ну як з картинки.
А окремо – вчительки,
Їх сприймають залюбки.
Дід Мороз.
Тож признач сьогодні дату,
Ну хоча б одному свату.
Снігурочка.
А чого то їх чекати,
Хтось уже спішить до хати…
Наречений № 1.
О! Хелло! Хеллолуїн,
Я найкращий, я один.
Пфайзер в власності я маю.
Світ увесь в руках тримаю.
Снігурочка.
Не люблю тебе вражину,
Бо не знаєш ти Вкраїну.
Ми звичайно не з Парижа,
Розкажи, що наша їжа?
Наречений № 1.
Бургер, чіпси, кока кола…
Ведучий.
Чеше лоба Нью Микола.
Снігурочка.
Що ж, звернемось до загалу,
Та попросим всіх із залу,
Нам надати допомогу.
Є сміливці? Нумо, з Богом.
Проводиться конкурс серед глядачів на знання назв українських страв.
Дід Мороз.
Начеб гарний чоловік,
Та до нашого не звик,
Що ж, наступному прийдеться…
Може краще щось знайдеться.
Наречений № 2.
Я приїхав із Китаю,
Здалека, то майже з раю.
Маю весь “Короновак”,
А не просто аби як.
Не якийсь простий “чурбан”,
Мій товариш – Джекі Чан.
Так що бачиш все і чуєш,
Йди в Китай, не пошкодуєш.
Снігурочка.
Що ж, почула, ну - Спіноза,
Заспівай но - Китайоза.
Українську пісню знаєш?
Вийду. Гарно заспіваєш.
Наречений № 2.
Опа - на, щось чув і десь,
Знаю я лиш Джінг і белз.
Снігурочка.
Що ж , звертаємось до друзів,
З ними ти побудь в союзі.
Проводиться конкурс серед глядачів на виконання українських пісень.
Снігурочка.
Містер Пфайзер й Корновак,
Не залишитесь ви так.
Бо одні у нашій школі.
Ви не будете ніколи.
Тут в лісній у нашій школі,
Ви знайдете свої долі.
Дія четверта.
Ведучий .
Раптом вискочили з лісу,
Наче б - то злякавшись бісу.
Пʼятачок і Вінні пух .
Переводячи свій дух ...
Пʼятачок + Вінні Пух.
О, ура! У лісі свято!
Щоби помістить багато.
В "Рукавиці" розмістити,
Ми придумали, як бути.
Дід Мороз.
Тихше, свині й медвежата,
В голос не кричіть багато.
Тут весілля на порозі,
Й Новий Рік, ось у дорозі .
Та ідею розвивайте,
Нумо, всім доповідайте!.
Пʼятачок + Вінні Пух.
Замість цегли і бетону,
З гуми, виготовити школу ...
Усього лиш гуми - тону,
Замість - тисячі бетону.
Нам потрібно лиш придбати…
Й не потрібно будувати.
Поверх новий...
Ось, дивіться,
Ця ідея нам згодиться!!!
І тоді то в нашій школі,
Тісно буде вже - ніколи.
Можуть з лісу, з джунглів діти,
Йти до нас, куди ж їх діти?
Крокодили, бегемоти,
Тигри, леви і єноти ...
Всі до “Рукавички” йдуть.
Та ще й друзів хай ведуть.
Дід Мороз.
Дякую, мої ви любі,
Йдіть но, вас я приголублю..
З цим, що маємо те маєм,
Новий Рік ми зустрічаєм.
Нумо всі до столу швидко,
Вже на небі зірки видко .
Будем пити пепсі-колу,
Та радіть за нашу школу.
Ведучуй.
З Новим Роком всіх вітаєм,
Щастя, радості бажаєм.
Щоб дітей веселий сміх,
Нас потішити всіх міг.
Щоби Мир прийшов усюди,
Не страждали наші Люди.
Ворогам, то хай їм грець,
Щоб війні прийшов кінець.
Український диво-цвіт,
Щоби дивував весь Світ .
Щоб усім у нашій школі,
Тісно не було ніколи.
Святкувать розпочинайте,
Пісню гарну заспівайте.
© В. Небайдужий. 2021 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934893
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2021
Хтось до села привіз плоди - солодкий Абрикос,
Казали, що на півдні диво те росте, як в Африці кокос.
Був Абрикос великий, розмір, з куряче яйце,
І гарний та рожевий, наче дівчини лице.
Хлопчина з'їв, отримав насолоду,
Яку не встиг відчути зроду.
А потім кісточку хотів розбити,
Та вийняти ядерце,
Що є для кожної рослини серце.
А тато йому каже - сину,
Ти краще в землю посади, та виростиш рослину.
Місцину цю познач та захисти,
А по весні там паросток повинен прорости.
Доглянеш ти його й переживеш, бо Абрикоса вік,
Коротший твого, бо ти є Чоловік.
Той Абрикос лишився біля хати,
Хлопчина в світ пішов,
Щоб там в краях далеких щастя пошукати.
А Абрикос багато років захищав хатину,
Яка стояла всім вітрам відкрита, та ще й не мала тину.
Розлоге дерево, широке і гіллясте…
То дерево росло, вітри його бувало обіймали,
А ще бувало і за ворога сприймали.
Ото тоді над деревом вітри знущались.
Чи просто так собі,для втіхи забавлялись.
Ту хату Абрикос, закрив гіллястими руками,
І так беріг її і днями і роками.
Вернувсь до хати, не хлопчак, а сивий Дід .
По світу що блукав, не залишивши слід.
Нема нікого, опустіла хата…
Померла мати і давно не стало тата.
У хаті посилився Дід, він свого віку доживав,
Бувало взимку мерз, бо палива не мав.
У Абрикоса плодів вже було мало,
Бо дерево старе і віку свого доживало.
Але рука не піднялась те дерево зрубати,
Бо це таке, що вбити тата, чи страшніще - Мати .
Так сталось, що до рук чужих віддав Дід хату.....
А міг би залишить сестрі чи брату.
Пройшов чи рік, чи два і захотілось Діду знову,
На хату подивитись, повернутися додому.
Щоб по землі по рідній походити,
Та все що було гарне, вкотре пережити…
І бачить Дід, що дерева немає,
Тепер хатину вже ніхто не обіймає.
Не захищає від лихих вітрів,
І не шепоче листям добрих слів.
Зник абрикос, лише пеньок широко,
Роззявив темне вже померле око.
Господар новий відповів, як відрубав,
Я з абрикоса дров на пів-зими надбав .
© В. Небайдужий. 2021 рік.
Із пережитого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2021
Маєш Честь.
Чим далі - часу все не вистачає…
Бо щось чомусь не зміг,
До іншого ще не дійшов.
А дні летять.
Все швидко так чомусь минає...
Спішу, бо скільки того часу зосталось?
Ніхто, один Господь лиш знає.
А що ж робив колись? Тоді,
На що втрачав дні молоді?
Та й ночі, не завжди,
Їх також проживав, як воду лив.
За часом шкодував, вряди - годи.
Багато дечого не встиг,
Але мабуть, якби і біг,
То також не вдалось встигати…
Отож, собі кажу,
Не час та і не потрібно шкодувати.
Радій тому, що зараз є.
Та насолоджуйся, що Бог тобі дає.
Здоров'я трохи маєш, маєш Честь.
Яку зумів, зберіг, не втратив десь…
@ В.Небайдужий. 2021 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2021
Тим України славиться Земля,
Що хліб на ній росте,
Й під сонцем добре зріє.
При цьому, де - інде, буває густо,
Росте Осот, чи Бузина біліє,
А там он ген дивись, і Лобода,
Своє насіння на полях за вітром сіє.
У тому ще нема великої біди,
Але й користі важко тут знайти
Бо в тих місцях пшениця,
Не зовсім густо колоситься…
Тому такий бурʼян, як правило годиться,
З корінням треба рвати, не ліниться.
Чи гербіцидом покропить,
То зілля це нікчемне счезне та й згорить.
Отак і серед нашої спільноти,
Є різні люди чи людці,
А правильно назвать таких - істоти...
Отут, вони на цій Землі на світ з'явились,
На цій Землі, вони зросли,
Але чомусь до ворога хилились.
Готові руки тому лобизати,
Й кланятися в ноги…
Можливо то не є великою бідою,
Бо в кожного свої шляхи дороги.
Цей бруд колись знесе,
Та й змиє, десь в канаву чистою водою.
Ще кажуть, поки сонечко зійде,
Росою виїсть очі.
А в час тривожний і страшний,
Коли не спить ворожа сила і лихої ночі.
То з цим ворожим зіллям
Не гарно нам миритись,
Та і терпіть таке, при наймі, хоч сваритись.
А може краще цей Осот і Лободу,
Потрібно нищити, бо більшу принесуть біду.
© В. Небайдужий. 2021 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2021
Син до Батька підійшов,
Тай питає Тата.
Золото у того є,
Чим сім'я багата?
Може срібла кілограм,
Діаманти маєм,
Чи в офшорах вклади є,
В банках щось тримаєм?
Є земля, будинок, дача,
Ти ж людина не ледача.
Може “Мерс”, чи “Бмв”,
Може “Ленд” чи “Крузер”.
Ти ж у мене програміст,
А не просто юзер.
Сину, каже тому тато,
В світі золота багато.
Є алмази і опали,
аметист, рубіни є,
Та найбільше я горжуся.
Тим, що Ти у мене є.
Так скажу, мій Рідний Сину,
Все моє богатство - Ти,
А тому навчайсь, старайся,
І щасливим будь, рости.
@ В. Небайдужий. М. Київ. 2021 рік .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2021
Білка бігає. Горішки,
Діткам он назбирає, трішки.
Найсмачніші, білченятам,
Повідносить, білка - мати.
В те дупло, що ген - високо,
Знизу не побачить око.
Там в домашньому затишку,
Все з'їдять, навіть без лишку.
Скоро виростуть більчата,
Та й покинуть мами хату.
Підуть свій шукати ліс,
Щоби щастя їм приніс.
© В. Небайдужий 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2021
Йдучи по світу і з людьми,
При зустрічі вітався.
Пройшов я дуже довгий шлях,
То й з багатьма я знався.
Багато в світі є країн,
І різні там є люди.
Тож і вітаються вони,
По різному теж, всюди.
Хтось каже “Здравствуй!” чи “Привіт!”,
“Гут моннінг!”, “Гутен таг!”.
Чи, головою лиш кивнуть,
А десь, минають так…
Радієм, добрі люди йдуть,
Виносим хліб і сіль.
Й тоді вітаємо гостей,
Що прийдуть звідусіль.
Колись, хто входив в дім чужий,
З далекої дороги,
Казав господарям: “Мир Вам!”,
Та кланявся їм в ноги.
То й зустрічали тих людей:
“Й Тебе приймаєм з миром”…
Буває інший хтось зайде,
Та скаже: “Слава Богу!”,
“Навіки славимо його!,
І щастя всім, в дорогу”.
За атеїстичної доби,
Про Бога геть забули ми.
Навчились:“Здрасьтє” та “Прощай”,
Слова чужі: “Хелло, Гут бай”.
Забули з Батьком як вітатись,
Із Мамою, йдучи прощатись.
Що всі ми сестри і брати.
Що разом нам вперед іти.
Тож нагадаймо внукам й сину,
Як Словом, Славить Україну.
Слова, що Добрі треба знати,
Та вміло їх використати.
Тоді й Героям буде Слава!,
І стане сильною Держава.
© В. Небайдужий. М. Київ. 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2021
Ми любимо брата й сестру, і раділи ми тату,
Коли повертався він з двору у хату .
Але без Матусі тепла і затишку,
Немає в хатині геть зовсім, ні трішки…
Без Мами у хаті не білая стеля,
Без Мами пуста й не весела оселя.
І вікна маленькі і сонце ледь світить,
А на підвіконні зав'янули квіти.
Без Мами не хочеться їсти,
Й водиці, не п'ється,
Іти до криниці самому прийдеться.
Без Мами на ліжку м'якому не спиться,
А темної ночі страхіття лиш сниться.
Аж ось, повернулась до хати Матуся,
І світ наче знову всім дітям вернувся .
Засяяли радо обличчя і очі,
І день наче свято і світлії ночі .
Бо Мама вернулась, вона мовчки любить,
І навіть сваривши за щось, приголубить.
Всі виросли діти та стали далеко,
До них уже також "злітали лелеки",
Онуків на літо везуть до Матусі,
Й радіють такому, радіють бабусі.
А потім, біда - Мами зовсім не стало,
І сонце не сіло, а з гуркотом впало.
© В. Небайдужий. 30.09.2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2021
Хтось каже, вірш твій не ліричний,
Звучить, не як вода тече,
Що склад простий, не поетичний.
Слова такі, що “не пече”.
Що струн душевних не чіпає,
Багато політичних тем,
Ціни високої немає,
Що це не творчість, просто мем.
Не буду сильно нервувати,
Пишу про те, що бачу й чую,
Й собі не буду співчувати.
Та й з бороди волосся рвати.
Знайдуться ті що прочитають,
Мої невигадливі вірші,
Та й там когось чи щось пізнають.
А ні, то щож, буває й гірше.
Я не мовчу, роблю що можу,
Подобається це чи ні,
Когось цим розбужу й стривожу,
Бо не однаково мені...
Що нас вже три десятка літ,
Як баранів кудись ведуть.
Нас скоро винищать, лиш слід,
Залишиться…
Бо лиходії сміючись,
Нас й нашу землю продають.
Тож не однаково мені,
Коли народ мій у біді.
Тому отак писати смію,
Роблю, що можу й трохи вмію,
Бо не однаково мені!
© В. Небайдужий. 2021 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2021
Є лиш в Росії нафта й газ,
Та це чомусь не тішить нас.
Ще є Кувейт і Емірати,
Ірак, Іран, Великі Штати.
Всі інші до “труби припали”,
Давно вже нафту так сосали.
Немає на землі вже тиші,
Пора прийшла, ресурси вийшли.
На Сході голод й мор лютують.
В других краях - злі урагани,
Й вітри великі, сильно дують,
Земля врожаю не дає,
Чи дощ іде. Потоками водиця льє.
А то, нема води - задуха,
Чи то страшніш біда - засуха.
Тому звичайно в тих краях,
Життя таке собі, не Ах.
Хтось утікає до Європи,
Чи то в Америку галопом.
Там кажуть можна не робити,
А лиш на допомогу жити.
Європа, Штати та й Канада,
Гостям таким не завжди рада.
Бо про своїх повинні дбати…
Там ширяться чутки. Дебати,
Такі уже, та щей живучі...
Недобрі і завжди колючі.
Отож, в “Раю” не гарно все,
Буває, Зло і їх трясе...
Бунтують антиглобалісти,
“Зелені”, також люблять їсти...
А тут, така ось незадача,
Ресурсам всім "гаплик", нестача...
Повітря будуть на годину,
Давать на кожную родину.
Водицю будуть продавати,
А Людство стануть “чіпувати”.
Ну, тобто все, скінчивсь "безвіз",
Та й щоб без черги хтось не вліз.
І не вхопив, щоб навіть трішки,
Не кажучи уже про лишки.
То не біда чи горе. Всюди,
Є на землі розумні люди...
Які такі проблеми знають,
Й для рішення ідеї мають....
Один такий чи Маск чи Макс
Він в голос каже: “Треба нас,
Переселити всіх на Марс!”.
Звичайно, то не всім годиться,
Бо поки це як сон, як сниться.
Тут хтось згадав, чи твердо знає,
Де є земля, яка гуляє.
Адже, три четверті землі,
Лежать у глибині, в імлі.
Ото б ті землі на дні моря,
Перетворить в лани і поле.
Велике поле розорати,
Тоді біди вже зась, не знати...
Ні! То не так, бо кажуть інші,
Новини є, і трохи гірші...
Що там десь глибоко, на дні,
Істоти десь живуть одні.
Живуть в воді цікаві хлопці,
Що звуться дивно - Посейдонці .
Істоти дивний вигляд мають...
Від того не переживають.
Їх вигляд подивує всіх,
Бо зовні, то є страх і сміх.
Так їх описували греки,
В ті давні вже часи, далекі.
Хто бачив, кажуть жабенята,
Усі, чоловіки й дівчата.
Але в них інтелект, високий,
Знання й уміння теж глибокі.
Працюють, щей відпочивають,
А із води все добувають.
В воді є золото й метали,
Такі, що ми про них не знали.
Ще й нових елементів ряд,
А може й цілая таблиця,
Що людям на Землі не сниться.
Ті що потонуть кораблі,
Не просто так лежать в імлі.
Їх на частини розбирають,
Ще й технології вивчають.
Цікаво те, що“Жабокряки”,
Не сплять в воді неначе раки.
А водні гладі розсувають,
Й над океанами літають.
Комусь побачить пощастило,
Їх дивнеє для нас вітрило.
Хто бачив, то казав воно,
Як сумнозвісне НЛО.
По небу носиться, вражає.
І раптом в глибину пірнає.
Отож бо, зайнято вже й море,
То це вже не біда, це Горе .
Прийдеться все ж таки на Марс,
Комусь переселяти нас.
А там, колись казав Уелс,
Сховались марсіани десь.
Тож ніч пройшла, пора, проснувся,
Та від нестями схаменувся.
Ото таке пусте присниться,
Коли вночі погано спиться.
© В. Небайдужий. 2021 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2021
Чи то східнії вітри,
Чи від “старшої сестри”.
Може з космосу упало,
Але добре так дістало,
На додаток до всіх бід,
Прилетів до нас “ковід”.
На початку, якось тихо,
Турбувало злеє лихо.
Все почалося ось так,
Прилетів до нас літак...
Повернулися туристи,
Ледь дозволили їм сісти.
Не пускали їх додому,
Повертайтесь, кажуть знову.
В ті краї, де ошивались,
Тай зарази там набрались.
Влада також затрусилась,
Їй така біда не снилась.
Але треба щось робити,
Щоб нещастя зупинити.
Тож почали... До Ухані,
Полетів літак до Мані.
Щоб її додому взяти,
Й пса Манюні врятувати.
Скільки коштує політ?
Не турбує такий звіт.
Головне - фурор, екстаз,
Ну, щоб здивувати нас,
Тим як влада "лихо" діє,
А народ такій радіє.
В уряді якийсь там чин,
Маски "сплавив" на почин.
Наварив великі гроші,
Що рахує мабуть досі.
Потім за державний кошт,
Закупив ті маски. Що ж…
Нам до цього не звикати,
Навіть не потрібно знати...
Ще, про “ковідні фінанси”..
Заспівали всім романси.
"Закатали" їх в дороги,
Може "влаштували ноги",
В ті чудні якісь офшори,
За чужі моря і гори.
А народ терпить, хворіє,
Про рятунок тихо мріє,
Кисню думає де взяти,
Бо не хоче помирати.
Та й роботи бач немає,
Карантин не дозволяє ...
В той же час у Буковелі,
З гір катаються веселі,
Заборонам навіть раді,
Хто засів в Верховній Раді.
Рік пройшов, а люд хворіє,
Цей локдаун мало діє.
Кажуть, хвиля плине друга,
От біда така й наруга.
Кисню ж знову недостача,
Теж біда і знов - невдача.
В Раді враз закон приймають,
Це вони уміють, знають.
Обговорюють он знову,
Прийнятий закон про мову.
Зиму відмінити мають,
Бо топити чим не мають.
Заборонять всім вугілля,
Сухостій збирайте, гілля.
Нові вводять нам податки,
Щоб забрати наші статки,
Ще яких чекать від слуг,
Нових бід, нещасть й наруг?
Про людей простих згадайте,
Людяність та совість майте.
Будуть й далі нам "лапшити",
Щоб у дурні всіх пошити.
Що ж Гарант??? Він гарантує,
Люд терпить, не вередує.
Слухає байки і страхи,
Інформацію про жахи...
Що стріляли десь там вдруге,
Майже в президента друга...
Люди кажуть, Вінценосний,
Знов ідеями поросний,
Знову хоче щось продати,
Може й так комусь віддати.
Он, весь газ віддав він Бєні,
Інші всі, до "тітки Фєні".
Сміхом всіх нас полоскоче,
Бач, народ радіти хоче.
Бо йому все однаково,
Криво, косо - все толково.
Що обрали, то і майте,
Багатіть не заважайте.
© В. Небайдужий 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2021
Ідучи по життю,то фобію ми маєм,
Не кожного, а страх все ж обіймає.
Крок вліво - вправо, спроба утекти,
Стрибок на місці – провокуєш ти.
Ми боїмося грому-блискавиці,
Химер – хвороб уникнуть, одягаєм рукавиці.
Шлях починаючи, на мить ми присідаєм,
Вертаємось, забувши щось, в люстерко зазираєм.
Від нас бува страждає чорний кіт,
Коли дорогу переходить нам біля воріт.
І тільки з правої ноги вперед ступаєм,
Та ще багато інших страхів не минаєм.
То може вже пора, до бісу все забути,
Що буде, то того вже не минути.
Прожити день щасливо, не дивлячись назад чи вбік,
То й другий буде гарним, місяць й цілий рік.
© В. Небайдужий 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2021
Дивлюсь вікно, то що там твориться?
В тумані вулиця, і сонце тулиться.
Пожовкле листя під ноги скотилось,
Від вітру осіннього в траву забилось.
Блукають тіні якісь несмілі,
І ночі стали темно - сірі.
Та й дні чомусь такі невеселі,
Стоять у черзі на порозі оселі.
Осінь дощами холодними вмиється.
Земля незабаром снігом покриється,
Продують вітрами сніги з морозами,
Зима закашляє холодними грозами.
Чекають усі тепла, щоб сонце,
Всміхалось радістю в віконце.
Щоб водицею талою зима заплакала,
Та дружньо сльозами зі стріхи закапала.
© В. Небайдужий. 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2021
Я чую, що і там і тут,
Розмови різнії ведуть.
Про диво зброю Байрактар,
Що має статус й вищий "дан".
А мовлять, що байрак то ліс,
Що Байрактар, той з неба зліз.
Та ще, в потрібне місце й час,
Щоб кожен порадів із нас.
Спустивсь не тихо, грізно зліз,
Гармату ворога розніс,
І ворог як побитий пес,
Побіг та і завив там десь.
Що мов не так, що Ох! і Ах!,
Що так стрілять по ньому - жах .
Бо тільки він в нас брудом ллє,
Й безкарно наші села б'є.
Калічить, нищить наш народ,
Ордловський найманець і зброд.
Тож відтепер хай буде так,
Для ворогів, густий байрак.
Наш Байрактар надасть вам тями,
Чи приведе когось до ями.
© В. Небайдужий.
м. Київ, 2021 рік.
Примітка:
1. Байрак , в перекладі з турецької мови – Ліс.
2. Дан - ступінь в японських бойових мистецтвах
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930183
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2021
Вульгарність зведена на Трон,
Все топчить, Право і Закон.
Примушує на тінь молитись,
Перед нікчемою клонитись.
Пусті дурні слова сприймати,
І Правду ні за що не мати.
В долоні плескать з рабським сміхом,
Радіть придуманим успіхам.
Проснись но Люд! Ми не раби,
Чи може так, раби не Ми.
Своє обличчя мати треба,
А не чекать дарунків з неба.
© В. Небайдужий. 2021 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2021
Мамо, де тепер наш Тато?
Щось гуляє він багато .
І чому то він без нас,
Сам поїхав на Донбас?
Он батьки у Каті й Колі,
Не лишають їх ніколи.
В Шарм аль Шейх чи Емірати,
Їх беруть відпочивати.
Ось і в ці святкові дні,
Катя й Коля не одні.
Святкувати в місто йдуть,
І татусь своїх ведуть.
Наш Татусь давно поїхав,
І на свята не приїхав.
Ми святкуємо Покрову,
А його немає знову .
Наш Татусь далеко сину,
Захищає Україну.
І поїхав на Донбас,
Щоби захистити нас.
Не гуляє він не спить,
А в окопі десь сидить.
І не на крутому мерсі,
Він гулять кудись поперся.
Щоб по нас не били гради,
І російськії ті гади,
Щоб не принесли вони,
В дім кривавої біди.
Тож про свято також знаєм,
Й Татка нашого вітаєм.
Тай чекаємо щоб знову,
Він живим прийшов додому.
© В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2021
Біда! Пока у нас дебати,
Панують сварки та розбрати,
Еліта від офшор тремтить,
Від бійки пір'я й пил летить ...
Ще й непристойнії моменти,
Стріляють в друга Президента.
Не в тім питання, що стріляють,
Що на меті вони тримають?
Бач, депутата отруїли,
Когось критукувать посміли.
Росія з газом обійшла,
В той час, коли зима прийшла.
Не там вугілля закупали,
Чи щось не так комусь продали.
Знов, а тому не в перший раз,
Гарматами гримить Донбас.
Згорів будинок чи то дача,
То так, кому яка удача...
Про те не будем говорити,
Що не під силу нам змінити.
Важкі й нудні земні проблеми,
Торкнемось но другої теми.
Від дум важких відволіктися,
Тай в космос трохи подивиться.
Куди не кинь, то там то тут,
Розмови дивнії ведуть.
А кажуть про таку біду,
Падіння в “чорную діру”.
Що деформує простір-час,
Колапс очікує десь нас.
Розумні люди десь казали,
Самі побачили чи взнали,
Що шість галактик, не “базар”,
Перетворилися в квазар.
Що скоро, “чорная діра”,
Хоч і далеко десь, хто зна.
Що все на світі пожирає,
Тай землю нашу не минає.
Цей загадковий феномен,
Нас знищить, щей в один момент.
Не тільки Україну, й Штати,
Й заможні дуже Емірати.
Материки тай океани,
Порушить все. А наші плани?
Отой гравітаційний вплив,
Все разом перетворить в пил.
Отож, потрібно щось робити,
Щоб це страхіття зупинити.
Страждають сильно науковці,
Розумні й дуже вчені хлопці.
Їм дуже хочеться й кортить,
Колапс космічний зупинить.
Хтось рішення шукає в торі,
А вченим, точку дай опори.
Та де то взять, ядра немає,
Космічний пил навкруг літає.
Матеріалу малу тут,
Іонні бурі лиш метуть.
Отож, надія лиш на військо,
Воно не ген десь там, а близько.
Є генерали, командири,
В шевронах золотих мундири.
У них ракети є й гармати,
Лиш дайте їм координати.
Чи точку“ чорну” ту вкажіть,
Навестись в ціль допоможіть.
Та де та ціль? То все примари,
Пусте, дірки чи газу хмари.
Далеко в космосі лежить,
Туди гармати не стріляють,
Ракети, й ті не долітають.
РНБО згадали тут,
Нехай бо рішення приймуть.
Вони що хочеш закривають,
То мабуть в космосі вплив мають?
Ці теж робити справ не стали,
Нема законної підстави.
Отож, не взяти і не кинути,
На той квазар не можна вплинути.
Аж раптом, на таку негоду,
Рятунок є, “Слуга народу”.
Вони ж змогли таки, щосили,
Війну вже майже зупинили.
Закон прийме про гравітацію,
Зупинить світла деформацію.
Підніме горизонт подій,
Та й збільшить “радіус надій”.
Прийме закон, “дірки” закрити,
Щоб далі всім спокійно жити.
© В. Небайдужий. 2021.
Примітки:
1. Чорні діри - загадковий феномен космічного масштабу, що деформує простір і час та поглинає матерію.
2. Горизонт подій – поверхня, з якої немає повернення.
3. Радіус надії – відстань до точки неповернення.
4. Квазар - позагалактичний обʼєкт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2021
Світ без нащадка, то життя в пусте,
Нехай веселе, сите, але тепло - не те.
Бо згадками не можна довго жити,
Вперед потрібно йти, майбутнє щоб створити.
Дивлюсь на внука, то моє зернятко.
Такі вже гарні має оченятка.
І хитра посмішка й розумний погляд тішить.
Ото є Щастя, і воно мене колишить…
© В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2021
Що з неба впало, чи звалилось,
Від олігарха “обломилось”,
Чи якось так зійшло до рук .
Як чудернацький звук чи пук.
З очей потрібно те прибрати,
Та дуже швидко приховати.
Не тут, подалі, не близенько,
І в тих краях, що звуть офшори,
Щоб не знайшли таке ніколи.
А потім, вилупивши зеньки,
Та тихим голосом благеньким,
Всім Ара Хама розповість,
Оту таку цікаву вість.
Що він і сам офшори має,
І дійсно статки там тримає.
Бо міжнародний рівень тут,
Держави підніма статут.
То є для всіх людей важливо.
Є й мінус, та не в тому суть.
Податки взяти неможливо.
Чим наповнять бюджет він знає,
І таємницю не тримає.
Податки скинуть на народ,
Хто писне, тим заткнути рот.
Заплатять, і за все що мають,
За землю, за сарай, за хату,
За пса, що у дворі тримають.
За ту козу що десь пасеться,
І за козла, що дуже бʼється.
За небо, що над головою,
За річку, що тече водою.
За дим, що з димаря димить,
За авто, що в дворі стоїть .
От так живуть законотворці,
Розумні й дуже спритні хлопці.
А з нас, що можна вимогають,
Та й ще за дурників тримають.
© В. Небайдужий 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927401
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2021
(Нехай мене пробачать орнітологи).
Кликочуть лебеді коли кудись злітають,
І тихо ластівки у вирій відбувають,
І гуси щось гогочуть, клином йдуть.
Та й інші птахи, теж кричать мабуть,
Коли країну рідну покидають.
Але чомусь тривожать лиш лелеки,
Коли ідуть по небу, в довгий путь далекий .
Чому ж, отой тужливий журавлиний клич,
Засмучує десятки й тисячі облич?
Чому, коли по небу летить пташиний клин,
Ми крок вповільнюємо й біг свій зупиняєм?
Чому ми слухаємо, й дивуємося ним?
Й чекаємо, коли він в далині зникає ,
Розтане в небі синім, наче дим.
І довго поглядом своїм політ святих птахів ми проводжаєм.
То може заздримо, самі що не літаєм?
Чи так шкодуємо, що ми прив'язані до матінки землі і крил не маєм?
Та мабуть ні.
Можливо це тому, що залишились ми одні,
У ці холодні і осінні дні .
Що біля наших затишних осель,
Своє гніздо пустим залишив журавель.
Ми звикли до лелек за літо.
Бо не ховались птахи десь,
А жили біля нас,відкрито.
Світанки нам будили своїм тріскучим клювом,
Зростили й на крило своїх поставили малят,
Тих дивних чорногузів-пташенят .
І нас людей геть зовсім не боялись,
А навіть більше того, людям довірялись...
Ось і тому лиш цих птахів ми з сумом проводжаєм,
Й радіємо, коли весною зустрічаєм.
Мабуть й птахи, злетівши в небо, не мовчать,
Прощаючись із нами жалібно кричать.
Та й обіцяють, повернутись знову,
З країв далеких, до гнізда, до нас й до свого дому.
Щоб ще комусь наступної весни,
Діток в їх дім для щастя принести.
© В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2021
Кульбабка і Молочай.
Молочай зустрів Кульбабку,
Тай зрадів хлопчина,
Вперше він зустрів дівчину,
Біля свого тина.
Тож схопився, завертівся, яка ж ти гарнюся,
Жовті брови і обличчя, золоте волосся,
Бачити таку красиву, ще не довелося.
Стан гнучкий, сама тоненька, мила та маленька.
Закрутився,зашарівся, бо і сам жовтенький,
Та й такий же миловидний і також гарненький.
Захотів з Кульбабкою він за руки взятись,
Як жовтенький до жовтої, почав залицятись.
Потягнув він до Кульбабки, свої ручки й ніжки,
Тай закапав молочаєм, від натуги, трішки.
Побачила те Кульбаба, і сказала сміло,
Не люблю тебе такого, так не буде діла.
Відвернулась, бо Барвінок до неї схилився,
Підхопив її в обійми й навколо обвився.
Тож мораль така хлопята,
Будьте стриманіші.
Але в міру…
Діять треба рішуче й бистріше.
©В. Небайдужий 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2021
Сьогодні, о десятій ранку,
Світ ледь не рухнув й розвалився,
Там в Лісниках посеред лісу,
Шефір дорогою котився,
Тай раптом геть не зупинився...
Із лісу темного й густого,
На вигляд доброго й простого.
Так от із того злого лісу,
Чи чорту сват, чи родич бісу...
А може був там взвод, чи рота,
Спецназ, чи ворога піхота ...
Ще кажуть, танк чекав в засідці,
Таке сусід сказав сусідці...
Втім в ворожінні толку мало,
Від цього веселіш не стало.
В той ліс прибула слідча група,
Щоб діять, не стояти тупо.
Прибуло ГРУ, СБешні люди,
Гвардійці теж “шниряли” всюди.
Й поліціянти, ті не трутні,
В них аналітики могутні .
Найперша версія - теракт,
Є інша, та звучить десь так...
Колись, на Черчілля напали,
Тай так прем'єра налякали,
Що до тепер, у кожну мить,
“Корона” згадкою тремтить.
Ні! Кажуть, треба це рівняти,
Як в Штатах в Кеннеді стріляти .
У підсумках , Генпрокурорша,
У неї версія найдовша ...
Тут схоже інопланетяни,
Вони чекали до пори…
Щоб нас призвати всіх до тями,
На Землю трапились з “гори”,
Звичайна куля не така,
Ця прилетіла з літака,
А може пущена із дрона,
І не одна, чи дві, а тона ...
Зібрались вищі посадовці,
А всі вони державні хлопці.
На каві не гадать, не мантру,
Надати доповідь гаранту.
Що ситуація хренова,
Щось схоже, що в державі змова .
Що справа швах, провал, “табак”,
Пішло все не туди й не так.
Гарант, сам в Штатах ошивався,
Та вмить додому він зібрався .
Реально оцінить загрозу,
Та вже й пора прийняти дозу.
Й тоді він може все зробити ..
Війну, наприклад - зупинити,
І сонце в інший бік крутити…
Чи знову скаже грізно, Всім!
Шефірів подивитись фільм.
В цей час, в самій Верховній Раді,
Події цій не зовсім раді.
Позафракційний депутат,
Відмовився складать мандат,
Та оцінив цю ситуацію,
Як примітив, інсуніацію.
Запропонував голосувати,
Щоб Зелі Оскара надати....
За той сценарій чи кіно,
Про те, чого і не було .
Такі то трапились події,
На нашій славній Україні.
© В. Небайдужий.2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2021
Про що ти думаєш Козаче?
Ти чуєш спів пташок, і шепіт трав у дикому степу,
Коли неначе уві сні, твій кінь гривастий скаче,
Чи згадуєш, як в тім гайку дівчина плаче?
Твої обійми згадує козаче?
Далеко той гайок, дівчини карі очі,
І рідний край, хатина й батьківський поріг,
Ті незабутні сповнені коханням ночі,
Лиш дівчини дарунок гріє - хустка, біля серця, що зберіг.
Ти кинув рідний дім, не для пригоди і розваги,
Пістоля в руки, шаблю взяв, інакше ти не зміг,
На Січ подався, до козацької ватаги,
Набравши пороху, в пороховницю - ріг.
Ти кинув рідний дім, бо ворог клятий,
В твій край прийшов, щоб грабувати і палить,
Бо стогне люд нещасний, що в полон був взятий,
Все плаче, кровоточить й полум'ям горить.
Без страху й жалю ти пішов в дорогу,
Проклятих бусурманів порубати,
З надією, та славну перемогу,
Внести із стягом до своєї хати.
А ти про що замріявся, Юначе,
Що чуєш? Шелест мін й російських грім гармат?
Та згадуєш ті теплі руки мами і батьківську хату,
Та проклинаєш ту війну, яку приніс нам “старший брат”.
Чи згадуєш, куток в міському парку, де дівчина плаче?
Твої обійми згадує Юначе?
Ти кинув рідний дім, не для пригоди і розваги,
І сам прийшов в районний військомат,
Переживаєш негаразди й уникаєш зайвої уваги,
Тримаючи в руках надійний автомат.
Я кланяюсь тобі, я кланяюся в ноги,
За те, що Батьківщину борониш,
Бажаю миру, щастя, перемоги,
За те, в окопі, що на варті ти стоїш.
© В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2021
Можливо вас колись кохали?
Чи вам вдалось таке пізнати,
Таке, за що би все віддали,
Не тільки палко цілувати..
Коли лиш погляд обіймав,
В цей час "тілеснеє" мовчало.
Коли в грудях вогонь палав,
Й життя не йшло, летіло, мчало.
Коли слова із вуст прекрасних,
Медовим смаком полонили,
І блиск очей бездонних, ясних,
Вам надавав без міру сили.
Коли побачивши Оту,
Весь світ чомусь, кудись ховався,
І до прекрасної мети,
Не йшов, не біг, як вітер мчався.
Коли в грозу і буревій,
Не чуєш ти біди й негоди.
Бо погляд із під дивних вій,
Тривожить як весняні води.
Коли не бачив ту Одну,
Одну, єдиную годину,
Вже й серце болісно щемить,
Без Неї не живу, а гину.
Минулось все, усе пройшло,
Сховалось чи сплило з роками,
Водою талою зійшло,
Чи згасло разом із зірками.
А може струни, що в душі,
В ту пору п'яно шаленіли,
Колись “розладилися” всі,
Фальшивить просто не зуміли…
©В. Небайдужий. 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2021
Ніч опустилась на мою Вкраїну,
Покрила небо крилами пітьми.
Не сяє сонце, навіть місяць згинув.
Став темним шлях. Куди мандруєм ми?
На небі тої зіроньки немає,
Що світить як святий дороговказ,
Нікчема булаву в руках тримає,
А ми йдемо, чи то ведуть кудись там нас.
Ми спотикаємось, не знаючи дороги,
Й руки підтримки нам ніхто не дасть,
Кудись там просимось та оббиваємо пороги,
То може зупинитись? Всім кланятися, зась…
Ми маєм землю і бажання працювати,
І наші руки вміють гарно все робить,
Тож доленьку свою, самим пора кувати,
А не в чужих краях "жар - птиць" ловить.
Давно пора своє побудувати,
Таке, щоб всі сказали: "То є КЛАС",
Кудись там “гордо” на колінах не проситись, ВСТАТИ.
Щоб мали честь запрошували нас.
© В. Небайдужий. 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2021
На узліссі, під ялицями,
Ліс розсипався грибницями.
Маслюками золотистими,
Й мухоморами плямистими.
Мухомор отой, діти знають,
Навіть мухи в стороні облітають.
Інша справа маслятка-грибочки,
Лісові синочки і дочки.
Наче кульки шоколадні погубилися,
Між травинками землею розкотилися.
Шляпками на сонці блискучими,
А на дотик такими липучими.
Маслючки стирчать, не пройти.
Як таке минуть - обійти.
Я піду до лісу з корзиною,
Поскидаю хвою лозиною.
Он який тут великий гай,
Тільки не лінись, гриб збирай.
Хтось шукає білий гриб, дубовик,
Я маслят полювати звик.
© В. Небайдужий. Вересень 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2021
Бистріш додому вʼїхать щоб,
За перший прикордонний стовб.
Там за спиною злії гори,
В чужих горах нам рідне горе,
Бійниці кинутих застав,
Та ті – хто обеліском став.
Бистріш, забути перевали,
Крутих доріг нічні обвали,
Де кров в каміння проливали,
Солоний піт з губів лизали.
Та памʼять біллю серце душить,
Солдацькі сльози вітер сушить.
Лихий там люд, чужа біда
Навіщо була ця війна???.
© В. Небайдужий. 02.1991р.
Сари-Шаган.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924041
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2021
Вже не перший в школу раз,
Юрчик йде у тертій клас.
І тому сьогодні в ранці,
Одягнув він нові штанці,
Одягнув ще й вишиванку,
Й ось таким зʼявивсь на ганку.
Взяв підручники, пенал,
Зошит, ручку й гроші “нал”.
Не забувся ще й згадати,
Як потрібно рахувати.
Подивився в книжку й знову,
Пригадав англійську мову.
Він за літо добре зріс,
Та не задирає ніс,
І як всі розумні діти,
Вчительці приніс він квіти,
Чемно з дітками вітався,
Здалеку, не обіймався,
Бо “ковідових ” обмежень,
Знає і без застережень.
Юра буде гарно вчитись,
Працювати й не лінитись.
З Першим Вересням вітаєм,
Щастя й Миру всім бажаєм.
© В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924038
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2021
Постукала осінь в вікно,
Тим листям, що тихо злетіло .
Дерева принишкли, бо всім,
Відкрили оголене тіло.
Вже сонце коптить, а не гріє,
І хмари нависли похмуро,
А вітер не лагідно дме,
Він злими поривами віє .
Барвистими фарбами скрізь,
Виблискує поле і ліс.
Ген глибоко небо синіє,
Тай птах не співає, не сміє.
Дні смутку течуть як вода,
Осіння, неспішно й ліниво,
Закінчились вдало жнива,
Всіх тішить природне то диво.
©В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923971
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2021
Коли каденція до фінішу збігає,
То й діючий і кандидат електорату обіцяє,
Один та й другий голосно триндить,
Війну що можна раптом зупинить..
Коли ворожа сила війну розпочинає,
То за мету собі приймає...
Капітуляції, чи перемоги,
Ніхто не баче іншої дороги.
Відкритим наступом, чи тихо,
Приходить до людей оте криваве лихо.
Донбас тоді лиш спалахнув і загорівся,
Коли російський Гіркін там зʼявився.
Війна та кожна, два обличчя має,
Є наступ, протилежне - оборона.
Тож дія ця кривава полихає,
Поки один не гине, хтось перемагає.
Обороняючись, ніхто не переможе,
Ні США та навіть Бог, йому не допоможе.
Бо оборона має на меті із силами зібратись,
Та не дати ворогу “прорватись”.
Оборонятись теж потрібно вміть,
Ворожу силу щоб, на свою землю не пустить.
Ворожа сила йшла не зупинитись,
Вони прийшли нас знищити,
Чи ми повинні підкоритись.
Прийшов той ворог землю захопить,
Для того щоб "адин народ" зліпить .
Та й до Сибіру нас й дітей і внуків теж заслати,
Й чужинцями заселить наші хати.
У цьому випадку ну зовсім не годиться,
В очах ворожих мир шукати чи мириться .
То хтось спитає, що ж тоді робити?
Як силу чорную знешкодити чи вбити?
Зеленський пропонує, перестать стріляти,
Мовляв, цим ворога ми можемо злякати.
То ще реалізує він підхід,
По всьому фронту здійснити відхід.
Інспекторів ворожих до наших в тил пустить,
Й стріляти, навіть в відповідь забороня, бо сцить.
Нехай і важко, нам потрібно боронитись,
Щоб в нашу сторону той супостат боявся подивитись.
На кожну їхню кулю, наш в відповідь снаряд,
На кожну нашу смерть, могил там їхніх в ряд .
Та багатоешелонну створити оборону,
Щоб зникло в ворога бажання наступати знову .
Та й взятися за колону п'яту,
Давно пора “намазати” їй п'яти.
А краще всього, зеленкою лоба.
Без жалю й співчуття, бо так і треба.
Та і нарощувати міць, копити сил,
Ще і постійно зміцнювати тил.
На жаль при цій зеленій владі,
Не буде в нас ні перемог ні ладу.
© В. Небайдужий. 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2021
Я струнко, перед пам'яттю стою ,
Героїв, що навіки залишаються в строю.
І душить біль, від тих світлин,
Що в ряд висять, і ряд той не один.
Ми біль свій не ховаємо під землю,
Ми не закопуємо, бо він живий й болить,
В серцях утримуємо пам'ять про героїв,
Як ту трагічну і болючу мить.
У нас немає "неизвестного солдата",
Вони загибли на своїй землі,
А ті, що приповзли “хохлобендеровцев" вбивати,
Залишитесь без пам'яті в імлі.
І скільки б вас не йшло, повинні знати,
Що волю, силу, дух не покорити,
Якщо уб'єте брата, то сестра,
Буде від ворога ту землю боронити.
Уб'єте батька, підростає син,
І буде тисячі таких, а не один.
©В. Небайдужий. 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2021
Чи памʼятаєш ти, мій Брате?
Ту давню пору, білу хату?
Село на перехресті балок,
Ту гору, де зимою з санок,
Коли нема куди подітись,
Катались старші і ми – діти…
І наші невеликі сіни?
А кривоногого “осліна”?
Той тихий вечір після спеки?
Коли втомилися – лелеки,
На дах наш сіли відпочити.
А ми чогось їх гнали звідти???
Як до криниці я з тобою,
Не раз ходили за водою.
Давно пропала та оселя,
І прахом стала біла стеля,
Пішли джерела із криниці,
Не стало чистої водиці.
А люди, близькі та знайомі,
Тепер нам зовсім невідомі
І навіть ми - одної плоті,
В житті завʼязли , як в болоті,
Живемо не в своєї хаті,
Чванливі стали та пихаті.
І лиш на старому “погості”,
Дідів там наших, тліють кості.
05.1984.© В. Небайдужий
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2021
Засинає літо, засихають квіти,
Листя пожовтіло, де інде злетіло.
На травицю вʼяло, прилетіло й впало.
Та й траві, травиці вже не зелениться,
Бо пора настала в землю вкоріниться.
Навіть он комашки, й мушки, як годиться,
Не спішать щоранку щоб росою вмиться.
Хробачок відʼївся, в кокон він завився,
Пташки не співають, тай турбот не мають
Виросли їх діти, чом не порадіти.
Он, на крила стали, неба вже дістали.
На ставку водиці, там ще хтось водиться,
Качка каченяток кличе, “пізнюрчатка”,
Пізно полупились та на світ з'явились.
Мама їх не кине, буде доглядати та надію мати,
Встигнуть її діти, в вирій відлетіти.
Небо не синіє, хмарки як з свинцю,
Сонце не лагідне в пору оцю.
Вже літо відцвіло, врожай пора зібрати,
Тай водночас про зиму всім подбати.
Бо сани літом для зими готують,
І літні місяці всю зиму нас годують.
© В. Небайдужий. 2021 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2021
Венера, таку кличку мала одна із колгоспних конячин. І коли свого часу, Валєрка довідався, що є така планета, то дуже дивувався, що цілу Планету назвали на честь колгоспної кобили. Але таке трапилось пізніше, а спочатку була кобила Венера.
Не всі колгоспні коні мали клички, деякі так і доживали свого конячого віку, залишаючись безіменними. Венера, характер мала мирний і покладистий. Її можна було запрягати в воза, вона не лякалась гуркоту автомобілів, то і в місто нею можна було виїжджати, але саме головне...
Головне, полягало в тому, що Венера дозволяла їздити на собі верхи, що для семирічного Валєрки було величезною втіхою.
Колгоспних коней виганяли пастись на вигін, який знаходився на краю села. Для того щоб коні не розбігались та тримались купи, на одну, чи дві конячини одягали пута, після такого, всі інші коні трималися біля цих, свобода пересування яких була дещо обмеженою. Спутані коні пересувалися дивним способом, піднімаючи одягнуті в пута передні ноги, та перестрибуючи на задніх. Валєркі було шкода коней, але його старші брати Василь та Володька, казали, що без такого коні порозбігаються та нароблять біди не тільки на колгоспному полі, а що найбільше лякало, зайдуть на чийсь город, та потопчуть городину. Пута на коней, ще перед вигоном, одягав батько, який і працював колгоспним конюхом.
Колись конюхів було два, але після того як розформували МТС і в колгоспів з'явилася можливість купувати та мати у своїй власності трактори та автомобілі, необхідність у гужовому транспорті різко скоротилась, що потягнуло за собою скорочення кінського поголів'я, а значить і - персоналу, що таким опікувався. При цьому об'єм робити для одного конюха залишався досить великий....
Потрібно було кормити, поїти, чистити конячок. Водити їх своєчасно до кузні, щоб обрізати ратиці, деяких - підковувати та міняти ті підкови. А ще потрібно було ремонтувати збрую, що вимагало від конюха спеціальних знань, уміння та - відповідного шорного інструментарію.
На таку посаду, навіть при наявності тих знань та вміння, погоджувались не всі чоловіки, хоч і посада передбачала цілорічну зайнятість та стабільний прибуток, на відміну від тих, хто працював в колгоспі тільки в сезон.
Батько, погоджувався на цю роботу, та і куди йому було діватися, маючи четверо дітей. Тому і сини допомогали йому пасти тих коней, коли він сам виконував інші роботи.
Потрібно визнати, що Василь, хоч і був найстаршим, коней тих боявся і не тільки ззаду, а і спереду. (Скажу по секрету, що він боявся усіх тварин, та й тепер, перебуваючи в похилому віці не перестав їх боятися). Тому близько до них не наближався, а віддавав команди Володькі та Валєркі. Володька, якщо не пустував, кидаючись у щось чи у когось камінням, при цьому дуже мітко вражаючи ті цілі, то був зайнятий читанням книжки, яку неодмінно носив з собою. Тому єдиним відповідальним виконавцем залишався Валєрка, якого брати підсаджували на хребет Венери та і використовували таке сімбіозне утворення коня з хлопчиною, як дистанційне керування випасанням колгоспних коней. При цьому, конячина була без вуздечки, тому у вершника не було поводу, а єдиним засобом керування - була лозина, якою Валєрка злегка стукав Венеру по морді, щоб відволікти ту від щипання трави та зрушити з місця, а під час руху, тією ж лозиною, вказати скотині напрямок руху. Як правило, рухалися в сторону порушників, що вийшли за межі випасання, чи то відходили в сторону від косяка. Венера таке добре розуміла, і бігла в бік порушників, витягуючи вперед голову, прижимала свої вуха та шкірила зуби.
Валєрку таке лякало, а ще більше лякало, коли порушник у відповідь на дії Венери відповідав останній таким же вишкірюванням своїх зубів. Тоді Венера поверталась до тої задом, підстирибувала і обома копитами задніх ніг била противника, чим примушувала останнього відновлювати порядок. Під час таких еволюцій, конячина переставала реагувати на дії Валєрки і задача того полягала в тому, щоб міцно вчепившись в гриву, втриматися на хребті та не впасти під ноги розлючених коней. Після цього Венера вела себе спокійно, але бувало таке, що вона позбавлялася свого вершника. Для чого також повертала до нього голову, вишкірівши зуби, а коли той намагався щось вказати їй тією ж лозиною, то вона тими зубами брала Валєрку за труси, то було єдине, у що була одягнута дитина, та й різким рухом скидала його на землю. Після цього і до кінця дня, сідати на себе не дозволяла нікому.
Але можна було і задобрити Венеру. Вона дуже любила цукор. І хоч Валєрка теж любив той рафінад, який був великою лакідкою, але щоб відновити стосунки то і приносив у жертву невеликий шматочок білого щастя. Та навіть взявши своїми колючим губами той цукор, Венера могла повестися не досить привітно, а мотнувши головою, піти собі пастися далі. Але могла і підкоритися. Тоді Валєрка легенько стукав її під переднє коліно, на яке вона і опускалася, а хлопець швиденько залізав на конячину, бо довго та не чекала.
Так проходило все літо, та навіть не одне.
Пізніше брати підросли, та й пішли у світ. Тож Валєрка пас тих коней сам, точніше - з Венерою.
Через деякий час люди покинули те Село та переїхали в сусіднє, то і коней перевели, частину в сусіднє, а деяких в центральне відділення колгоспу. Венера залишилась в сусідньому відділені, куди переїхали і батьки Валєрки.
Венера ще багато років працювала в колгоспі, було в неї і декілька лошат, схожих на свою матір.
Конюхом тут був чужий чоловік, злий та непривітний. Вряди годи Валєрка зустрічався з Венерою та частував її чи то цукром, а бува і просто хлібною скоринкою. Та навіть більше ніж через десять років після того, приїжджаючи до батьків,цікавився, як там Венера? “А що їй буде, казав батько. Працює як коняка”.
Але якогось року на його питання, батько відповів: "Давно вже немає твоєї Венери".
© В. Небайдужий. 2021.
Із спогадів дитинства.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922895
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2021
До роковини Ілловайської трагедії.
Вбиті ми в Ілловайську,
Вбиті підло й підступно.
Вбиті руським солдатом,
Чи “домбаським” сатрапом.
Нас не стало, немає,
Бо в пітьмі ми розстали,
Все для вас, хай триває,
Ми життя вам віддали.
Зброї ми не здали,
І виходили з бою,
Несли горе поразки,
Й безнадію з собою.
Нас змели “Урагани”,
Й вогнедихальні “Гради”,
У розірвані рани,
Сіллю сипали гади.
ДШК нас із флангів,
Без пощади косили,
І вогнем автоматним,
Поливали щосили.
Триста шість й шістдесят нас в той час полягло,
Як то було недавно, для живих вже давно.
В коридор той “зелений”,
Нас послав не комбат.
Де в засідці, підступний,
Руський ждав нас солдат.
Нам котел спорудили,
Чи Хомчак чи Литвин,
Їх чомусь не судили,
Й Гелетей, *** син ...
Разом з градом російським,
Був “Оплот” і “Восток”,
Хто з чужим отим військом,
Нас стріляли в висок,
В серпні гіркого року,
Зникли ми як вода,
Навіть зведень не було,
Лише згадка одна.
І до сел, переселків,
Й до міських до квартир,
Гірка звітска влетіла,
А не звістка про мир.
З під землі обіймати,
Наших вдов і сиріт
Ми не зможемо...
Навіть передати привіт.
Не потрібно нам Слави,
Збережіть те що єсть,
Захищайте Держави,
Волю, землю і честь.
Коридором “зеленим”,
Стережіться ходить,
Бо оте що “зелене”,
Тепер смертю смердить.
© В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2021
Чому співає соловейко?
В гаю співає соловейко,
Як скло, мелодія тремтить.
То знизу шротом мчить тихенько,
То вгору пісня та летить.
То жалісно за душу вхопить,
Мелодія коліно гне,
До сліз вокалом птах доводить,
Неначе теплий вітер дме.
Звучать секунди, линуть трелі,
А переливи тішать душу,
І звуки нові й незнайомі,
Що і не хочеш слухать, мушу.
Кому ж співає ця пташина?
Для кого спів із звуків в'є?
Може комусь, чи щось там винна?
Та співом борг їм віддає?
Чи може так собі скучає?
А щоб не сильно сумувати,
Тим співом світ цей поливає,
Тай так собі відпочивати?
Співа для себе птах співочий.
Цим співом показати хоче.
Що він такий ото охочий.
Тому й піснями гарно строче.
А ще суперникам сказати,
Який він сильний і завзятий,
Він співом може їх здолати,
Щоб ті не йшли до його“ хати”.
Він може всіх переспівати,
Старі мелодії, без фальші,
Й нові, зуміє він набрати.
Так що летіть собі, подальше.
І головне, ото вже втіха,
В кущах принишкла солов'їха.
Сидить, та й слуха, дуже тихо.
Для неї то важлива віха.
Спів слухає уважно пташка,
Чи гучно пісня та лунає,
Чи легко спів летить чи важко,
Послухать співу та й пізнає...
Чи соловейка спів? А ні,
То не потрібен він мені.
Якщо це соловей, то зможе,
Він пташенятам допоможе.
Є їжа на його ділянці?
Достатньо. Чи то сильний Він.
Як довго він співає вранці?
Чи вдень лунає його спів?
Отож, і лише після цього,
Самичка підлетить до Нього.
Та й дозволяє залицятись,
А потім, можна і побратись.
А люди думають, що їм,
Той соловей співає,
Приємно слухати усім,
Хто гаєм тим гуляє.
© В. Небайдужий ,2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2021
Діди, та що від них залишилось.
“Бережіть фамілію”, любив повторювати дід Федір, коли в цьому була потреба. Хоча справедливості ради, такої потреби взагалі не було. Після народження третього онука, впевненість його в тому, що “фамілія” таки збережеться зросла настільки, що повторювати таке, Дід став все рідше й рідше. “Фамілія” ж не несла ніякого сенсу, була не звучною та навіть безглуздою. Не виключено, що це спасало її носіїв в часи смут, революцій та репресій від смертельних несподіванок, а можливо, навіть внесення - до “розстрільних” списків. Незважаючи ні на що, Дід дуже дорожив своєю “фамілією”. Здобув цю “фамілію” його дід, колишній кріпак якогось польського магната, який ще задовго до скасування кріпацтва, утік з Тульчинського повіту до Бессарабії, де рабства не було ніколи. І там, вже ж не такою “дорогою ціною”, як описував Михайло Коцюбинський, а шляхом одруження на бессарабці та взяття її “фамілії”, що навіть суперечило класичному сценарію, отримав ВОЛЮ та повернувшись тихенько в рідні краї, народив Якова, який і став в 1880 році батьком діда Федора.
Борода і вуса діда Федора, навколо рота і під носом, від постійного смоктання цигарки із домашнього тютюну, були жовтуватого кольору і ним же смерділи. Тому коли Дід, перебуваючи в піднесеному горілкою радісному настрої, робив спроби поцілувати свого чотирирічного онука Валєрку, останній щиро вередував і кричав Діду, що той смердючий і об’ївся борщем. Діда це забавляло, бо він голосно реготав. Бабця Секлета, Діда за таке сварила та навіть бувало - періщила його своєю палицею. Жив Дід в своє власне задоволення, тому і настрій мав завжди піднесений, звичайно ж – піднесений горілкою. Горілку Дід робив власноруч, тому водилася вона в нього постійно.
При цьому дід Федір щиро вірив у Бога. Ходив до церкви, в якесь далеке село під назвою Маринівка. Завжди молився на ніч та перед прийняттям їжі. При цьому робив безуспішні спроби привчити до цього дітей і онуків. Безуспішні, тому що єдиний його син - Семен, вернувшись з війни став атеїстом, та завжди казав, що там, на війні він не тільки Бога, а навіть попів не бачив. Був Семен мабуть не тільки безбожником, але і Невіруючим, бо не боявся ні чортенят та і самого чорта. Хоча в похилому віці, вже перебуваючи на смертному одрі, не втративши при цьому здорового глузду та феноменальної пам’яті, на питання своєї дружини Варки, чи кликати до тебе Батюшку, подумавши сказав: Покличте, мені буде вже все рівно однаково, а Вас – живих, таке заспокоїть.
Дорога до Церкви та і в зворотньому напрямку не була для Діда обтяжливою, тому що в селах Велика Сметана, Воля та Антонівка, що лежали на шляху до тієї Маринівки, Дід зупинявся для відпочинку та для спілкування зі своїми знайомими і друзями та задля веселої чарки.
В війнах та революціях Дід участі не приймав. В першу світову та громадянську, був він вдівцем з двома дітьми, а в другу (в зв’язку з похилим віком) вже не був складовою мобілізаційного ресурсу.
Був Дід, як і більшість сільських людей, до роботи не лінивий. В ті часи пенсії колгоспникам не платили. Старі виживали, хто як міг. Тому влітку Дід працював в колгоспі сторожем, а коли був достатньо тверезий і в гуморі, то допомагав своїм дітям (сину Семену та невістці Варці) поратися по господарству та утримувати його.
Свою єдину невістку Варку Дід не любив, вона ж у відповідь на таке, його ненавиділа, хоч і тихо, але дуже щиро.
Онукам радів та навіть пишався ними, але якось так, здалеку.
Одного разу залишили на нього Валєрку, але дивився Дід за ним не довго. В цей час по єдиній вулиці села їхав його горілчаний брат – старий - Мельничук, який жив у сусідньому селі, що теж мало назву як і наше – Сметана, тільки Велика, але відносилось до Доманівського району. Мельничук привітався з Дідом і тут же запропонував йому місце на своїй бідарці, з метою поїздки в село Старі Кошари, на веселий захід та до веселих молодиць. Дід не дуже переймався Валєркою, але трішечки таки захвилювався. Метушливо побігав по подвір’ю та виглянув на вулицю, в пошуках хоч когось, на кого можна було залишити дитину, але впевнившись, що таких немає, сказав хлопцю сісти на призьбу під льохом та чекати приходу бабусі. Після чого скочив боком на бідарку, яку на диво досить жваво тягала маленька конячина - породи поні, по кличці Катюша, та хутко розчинився разом з такою та зі своїм другом в кінці довжелезної вулиці.
Дід ніколи не хворів. При наймі, до лікарів за своє життя не звертався. Зубів не мав і вставних теж. Тверду їжу він розрізав своїм складним ножиком, з чорною ебонітовою ручкою на маленькі шматочки, і так її ковтав. Тим же ножиком він кастрував поросят. Схоже така процедура поросятам не подобалась, бо вони дуже голосно і довго верещали.
Єдине чим Дід лякав велике сімейство, це своїми досить частими зникненнями. Знаходили його, частіш за все на горищах хати чи сараїв, де він спав закопавшись у сіно, або солому. Сімейство його шукало активно. Шукало не тому, що нудьгувало за Дідом. Всі боялися, щоб Дід спросоння та не зовсім тверезий, прикурюючи самокрутку своїм примітивним кресалом, що складалося з двох камінців і трута (сірники були в дефіциті), пустить “червоного півня” та й понесе за вітром “все його”.
“Все моє!” - так він кричав, коли потрібно було розставити акценти і відновити свій високий соціальний статус та у відповідь на невдоволення його діями сина, невістки та дружини – Секлети. Тоді Дід ставав у грізну позу, розводив своїми руками і голосно кричав: “Оце Все моє!!! А ви тут ніхто”. За тих часів і за тими мірками “Все його”, зароблене важкою працею його сина та невістки, бо навіть діти мали свої обов’язки по господарству, складало дійсно досить непоганий статок. Хатина була невелика, але єдина в усьому селі покрита червоною черепицею. Добротною, тоненькою, добре висушеною і дуже міцною, яку робили в селі Бандурка, по технології та на виробництві, що збереглись з дореволюційних часів. Було два досить просторих сараї та окремий курятник. Нижче великого подвір’я, тягнувся до самої балки город, який займав 50 “соток”. Дід періодично приорював собі ще трохи земельки, але через деякий час землеміри переміряли ту землю і “відрізали ” її від дідового городу. Земля та пустувала та заростала бур’яном, а потім Дід знову її приорював. До речі, так робили і сусіди Діда, бо виживали тоді люди, здебільшого, з цієї землі.
В хлівах одночасно жили до восьмеро свиней. Двох поросят тримали окремо, в невеличкому хлівці, що був розташований на подвірʼї. Це були “представницькі” свині. Цих свиней, перед приходом представників сільської ради, для перепису та з метою обкладання власників податками, не кормили, то вони і верещали як навіжені, чим відволікали увагу від ситих та на той час свиней – мовчазних, що були заховані в дальніх господарських спорудах.
Корів було дві. Але якогось року, влада примусила одну - здати в колгосп. Батьки довго вирішували яку корову віддати. Здали Чорну. Вона ще довго втікала з колгоспу і поверталась додому. Батько сварився і гнав її з двору, мати – плакала та коли батько не бачив, давала тій шматок хліба. Потім ту корову колгосп здав на бійню, бо доїтися в колгоспі вона не захотіла.
Єдине, чого Дід не міг приєднати до “Оце все моє”, це був автомобіль “Москвич 400”, якого Семен придбав за гроші, що заробив, працюючи декілька років в донецьких шахтах. Проте спроби такі Дід робив, при цьому – не зовсім успішні і навіть більше того…
Було це холодною зимою. Дід загуляв у сусідньому селі. Не просто загуляв, а як витікало із інформації, отриманої з достовірних джерел, загуляв з якоюсь молодицею. Його довго чекали, та з’явився гуляка пізно вночі і повів себе досить некоректно та навіть агресивно. Замість – лягти тихо на свою лавку і сховавшись під кожухом тихо спати, Дід почав лаяти бабусю, та вимагав, щоб та зняла, як слухняна жінка, з нього чоботи. Коли бабуся відмовилась, то Дід поліз стягувати її з печі, де та спала, а біля неї у тому теплі грівся чотирорічний Валєрка. Валєрка свої плачем розбудив свого батька Семена - дідового сина, який зі своєю дружиною та найменшою Лізою, спали в окремій кімнаті. Той вийшов, та й досить лагідно запитав:“А чому б Вам тату не залишити всіх у покої , та не лягти відпочивати”. Таке Діда роздратувало. Він почав кричати , що “все його”, ба - і навіть машина його. А коли він захоче, то всіх вижене. Тоді його син змінив тональність на дещо агресивну, та з деякою долею іронії запитав: “А що тату, може ви нам і нову маму знайшли, та місце їй готуєте”. “А хоч би й так”, голосно та впевнено відповів йому Дід, чим зробив величезну помилку. Бо досить толерантна і терпляча бабця Секлета, яка до цього часу мовчазно спостерігала за подіями, виглядаючи із за печі, та й та звернулась до сина з дуже незвичайною пропозицією: “А дай йому Сьома чортів”. Дід такого розвитку подій не очікував, але механізм покарання був запущений і запущений безповоротно. Семен, хоч і був в той час досить молодий, в віці трохи менше 35 років, але після двох контузій та поранення, які отримав на війні, був схильний до різких перепадів настрою, навіть і без дідових “вибриків”. В руках Семена з’явився трофейний румунський пасок, досить широкий і важкий, та безжалісно заходився по старій дідівській сраці і не тільки, бо цьому сприяли спроби Діда врятуватися від справедливого гніву, тому він під час екзекуції крутився та міняв позу, підставляючи інші частини свого грішного тіла.
Покарання Дід сприйняв болісно, але з розумінням, та зробив досить ґрунтовні висновки. З бабусею Секлетою почав поводитись ввічливо, та навіть запобігливо. Пасок той дійсно мав добрячий виховний вплив. З ним свого часу познайомились дідові онуки: Василь, Володя і навіть Валєрка.
Прожив Дід після цього недовго. В липні 1959 року будували прибудову до існуючої хати. Хоча йшов тоді Діду 79-й рік, працював він нарівні з молодими, закидаючи саманом перекриття на стелі. Того літа було дуже спекотно. Мабуть зусилля, яке прикладав Дід все таки перевищували його вікові та фізіологічні можливості. Трапився з Дідом інсульт, то і помер він майже миттєво.
Ото тоді привезли фельдшерку із сусіднього села і вона зробила Діду перший, єдиний і останній “укол”, за все його довге не зовсім легке та не завжди просте життя.
Ховали Діда гарно, з усіма хоругвами, які зберігалися у старого Тарабанчука. Попри заборону влади – супроводжувати небіжчика, батюшка йшов у процесії до самого кладовища, бо знав того особисто і навіть дружив з ним.
А дідовій “фамілії” таки приходить край. Із трьох онуків, тільки Василь народив сина – Романа, але і Роману Господь послав лише двох найкращих дочок.
Мамин же батько та наш дід Антон 1903 р.н., разом зі своїм Батьком Єфимом Фомичем та тестем Федором в 1929 році були серед перших сільських поселенців, та не виключено, що і засновниками села Сметана. Переїхали вони туди із “дєрєвні” Сопшино Смоленської губернії, і як казала бабуся Оля (дружина Антона) батьки її їхали туди від набридлої картоплі і житнього хліба на “белые булки”.
Білими булками прийшлось їм насолоджуватись не довго. Коли під час голоду в 1932 році повмирали їх троє із семи дітей, їм вдалося, в розпал голодомору та на весь його час виїхати на “історичну батьківщину”, а після закінчення того державного “заходу” - повернутися.
Коли хтось із дітей запитав у мами, як же таке вдалося, адже нікого не випускали??? Вона сердито відповіла: “Бо ми були руські, тому і випустили”. Справедливості ради, чомусь випускали не всіх руських. Як розповідала мама, померлого від голоду голову колгоспу росіянина Сємєчкіна чи то Сьомочкіна, сімейство Мовчанів (чомусь тільки вони були членами похоронної команди, тому мабуть вижили усі) посадили небіжчика на двоколку, вклали тому в руки віжки і так повезли через усе село на кладовище, де і поховали чи то закопали.
Дід Антон був власником небагатої та навіть убогої оселі на іншому кутку села. Валєрка рідко відвідував - то майже не і пам’ятав діда Антона.
Це було дуже далеко і пов’язано з необхідністю пройти повз заросле хащами обійстя глухонімої Каті Мовчанки, потім відбиватися від злих гусей Терешкової Мар’ї, а ще біля двору старого Солодкова, чи то Лопушанської дрімала чиясь стара, але не прив’язана собака.
Саманна хата діда Антона була крита соломою - в накид та протікала навіть від невеликого дощу. Тоді, щоб зовсім не розкисла глинобитна долівка, під ті цівочки бабуся Оля та її наймолодша дочка Ніна підставляли тарілки та інші ємності, які після наповнення зливали в відро та виносили. Радикальних дій в напрямку ремонту даху Дід не робив і не планував. При цьому завжди не лінувався і витрачав багато зусиль на підтримування в належному стані своєї бані, що розміщувалась в вишневому садку (з дерев тільки вишні не обкладались податком) в землянці. Такі бані в селі були виключно тільки в росіян. Ту баню хоча б раз на два тижні відвідували дідові діти та водили туди своїх дітей.
Незважаючи на убогий зовнішній вигляд, в хаті тій було чисто та затишно, завдячуючи завжди заклопотаній по господарству бабусі Олі.
Дід Антон до своєї дружини відносився з великою повагою, а коли мова йшла про жінок, то казав: “Женщина в доме – это пчела”.
Спав дід Антон, на відміну від свого свата Федора не на жорсткій лавці, а на теплій та досить м’якій саманній лежанці, прибудованої до печі, від якої вона і нагрівалась.
На війні Дід будував мости та переправи, бо служив в саперних військах. Людиною був, на свій час, освіченою, займав в колгоспі посади то агронома то ще якогось полевода, але в Бога вірив. Хоча традиційну церкву не відвідував, бо був членом релігійної секти і на молебні ходив до свого брата, в далеке село з чудернацькою назвою Забари. Та віра забороняла йому звертатися до лікарів. То і помер він від гострого перитоніту.
До гробу привели його незрячого 90 річного батька Єфима і той, високо задерши догори голову, попрощався з сином, обмацуючи та погладжуючи своїми руками обличчя покійного. Ховали його за сценарієм, на якому наполягав його рідний брат Макар та “брат по вірі”, тобто без батюшки та відспівування, і навіть хреста на могилі. Хрест, трохи пізніше, та всупереч протестів Макара, його діти таки поставили.
Вже давно немає тієї хати під червоною черепицею і навіть того села, під гастрономічною назвою Сметана. Навіть цвинтар, на якому поховані обидва Діди та прадід Єфим, заріс тереном і якимись колючими кущами так щільно, що не знайти тих могил та не підступитися до них, а тільки з певної відстані ще можна вгадати ті скорботні місця.
І як написав свого часу “доморощений” поет та онука Валєрка: “Давно пропала та оселя, і стала прахом біла стеля. Пішли джерела із криниці, не стало чистої водиці. І Люди, близькі та знайомі, тепер нам зовсім невідомі. Та навіть ми, одної плоті, в житті зав’язли, як в болоті. Живемо не в своєї хаті. Чванливі стали та пихаті. І лиш на старому погості, Дідів там наших тліють кості”.
Все що залишилось від Дідів та прадідів, це пам'ять про них, а ще можливість, яку далеко не всі мають, хоч із певної відстані побачити їхні могили.
При цьому, ще Орден Вітчизняної війни, який задовго до смерті Семен віддав найменшому синові - Валєрці.
Але той, не маючи Сина та будучи впевненим, що такого за його життя вже не станеться, передав той Орден своєму племіннику Роману, в надії, що останній, чи то крайній і буде зберігати Єдиний і найдорожчий для Семена Символ до самого останнього дня нашої, не зовсім гарної, звучної, можливо не героїчної, але дуже дорогої “фамілії”.
Із згадок про далечезне Дитинство.
© В. Небайдужий
М. Київ 2017 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922798
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2021
Блеф.
Ніколи раніше, я не замислювався про це. Про те, чим займався кращі, молоді та найпродуктивніші роки свого життя.
З іншого боку, щоб над таким замислюватися, потрібно було мати “фактуру”, предмет роздумів для обмірковування. Свого часу, такої можливості я був геть чисто позбавлений.
Суворі військові накази, виключали найменшу спробу більш детально з'ясувати предмет своїх занять, і навіть поділитися враженнями від тих або інших подій з товаришами, та й просто запитати у них, що ж ми робимо, чи то виробляємо? І що в кінцевому підсумку, матимемо на виході? Думаю, що і вони (співтовариші мої) вели себе так само обережно як і я, в своїх спробах дізнатися від мене про результати своїх поневірянь, боячись визвати своєю цікавістю, зустрічну цікавість до них з боку оперуповноваженого районного відділення КДБ.
Загальні декларації та легенди прикриття тих чи інших заходів не створювали навіть загальної картини і не дозволяли створити цілісне сприйняття результатів своєї діяльності.
Водночас, моя ментальність - ментальність "селюка", передбачала, що ціле Місто, наповнене 50- ма тисячами (а можливо і більше) молодих, красивих, розумних і освічених чоловіків та обраних цими чоловіками своїми супутницями - жінок, що стали їх дружинами, повинен був робити щось таке Велике і навіть Незбагненне. І потрапивши в це Місто, я сподівався, що з часом я все і дізнаюся і зрозумію ...
Але, пройшло багато часу. Не рік, не два, і навіть не десять років. Я просто забув те, що мене цікавило в самому початку, звик робити щоденну, рутинну роботу, яка врешті решт, стала для мене абсолютно звичним життям і як виявилося, не завжди цікавим. Звик до того, що не прийнято цікавитися більшим - ніж тобі довіряють, або “допускають” відповідно до порядку допуску та режиму таємності.
Система була побудована таким чином, щоб з мінімальною затратою створити з “людини освіченої” думаючого, хоча і примітивного біоробота, якого анітрохи не турбувало марнотратна і безглузда діяльність його Держави. При цьому, купуючи продукти в магазині війсьторгу, я чудово розумів, скільки праці і поту було витрачено кимось там, в полях і селах, на заводах і фабриках, щоб прогодувати і одягнути мене та і мою сім'ю.
Я навіть намагався порівнювати своє становище, з положенням римських легіонерів. Тоді на утримання одного воїна було потрібно біля восьми рабів - виробників. Але – ми, ми все - таки перевищили Рим по продуктивності праці. Тому я уявляв цю ситуацію в такому форматі, а саме: мене продовжують і до цієї пори годувати мої Батько і Мати, працюючи на колгоспному терені, майже безоплатно.
Та й згодом я просто забув, що ж мене цікавило.
Але, загалом і в цілому, мені дозволено було знати, що я вкладаю свій внесок у створення протиракетного щита нашої Батьківщини - Союзу Радянських Соціалістичних республік.
Животрепетна легенда про те, що Місто було створено в кінці 50-х років, з метою реалізації доктрини противкосмічної оборони домінувала як легенда, і як мінімум для двох поколінь городян.
Може, воно так і було. Макет, а можливо і реальний зразок протиракети (досить непоказний на вигляд) зберігався на постаменті однієї з військових частин (6 му майданчику). От такою протиракетою, нібито в далекому 1961 році, в березні місяці було успішно і вперше в світовій практиці, вражена балістична ракета.
Сталося це за місяць до польоту Юрія Гагаріна, тому такій події, як би і не надали гідного значення, та і не висвітлювали його в засобах масової інформації дуже широко і гучно. То мабуть, правильно і зробили…
Гагарін своїм польотом затьмарив це "досягнення", і воно залишилося таким для вузького кола “посвячених і шанувальників”.
Але не все було зневажливо забуто. Н.С. Хрущов за часів Карибської кризи, виступаючи з трибуни ООН, перед тим як постукати своїм черевиком по цій самій трибуні, заявив панам капіталістам, що є у нас така зброя, яка в неосяжному космосі “Білці прямо в око” і без промаху ...
Пани капіталісти звикли жити комфортно і вже побудували для кожної американської сім'ї бункери для захисту від радянських ядерних ракет, прислухалися до цього уважно, але плюнули на таке повідомлення зверхньо, і як казав незабутній Остап Бендер, плюнули слиною та й забули.
Дорого для них все це було, і не тільки дорого - але і нетехнологічно. Не було в ту пору у панів капіталістів відповідних технологій, ну щоб вцілити “Білці в око”, та й теоретичної бази не було, навіть на рівні математичної моделі такого рішення. Звичайно ж і в СРСР не було, та й бути не могло. Тому що Все (те що відносилось до високих технологій), чи майже Все, що з'являлося в СРСР, було до цього неодмінно поцуплене у панів капіталістів і випущено під маркою СРСР.
Розуміючи все це, пани капіталісти і відреагували спокійно, дозволивши протилежній стороні “винаходити” і далі.
Самі ж пани капіталісти повернулися до вирішення такого питання набагато пізніше і після того, як 11 разів злітали і висадилися на Місяць, як апробували свою програму СОІ і після того, коли кількість "зеленого паперу", надрукованого Федеральним резервним банком, переповнило ємність їх сховищ і папір треба було продавати. А весь Світ, купуючи нікчемний "зелений папір" почав сплачувати своїми ресурсами примхи та і забаганки панів капіталістів.
Ось тому то, тільки в 2005 році своєю протиракетою США успішно збили балістичну ціль (і вже після того, коли китайці успішно збили свій старий супутник), про що скромно, але так щоб почули в усьому Світі і заявили. Але при цьому, демонстративно - підкреслено не згадали про пріоритет СРСР, але і не заперечували про претензії або заяви останнього на реалізацію такого досягнення, в далекому і забутому 1961 році.
Та й навіщо заперечувати? Мета досягнута - СРСР знищено. Від його колишньої величі і непередбачуваності, залишилися жалюгідні залишки, про які немає - немає, та й покажуть у військовій хроніці, як оповідь про багатофункціональну РЛС кругового огляду "Дон-2НП".
Диктор з захватом буде вгадувати, скільки поверхів у споруді РЛС. Демонструватимуть, як командир в'їжджає всередину РЛС на своєму службовому автомобілі, і урочисто проводить інструктаж особового складу та наказує заступити на бойове чергування. (А міг би й пішки по будівлі пройтися. Народу, який податки платить, цей командир обійшовся б трохи дешевше). Але ж ні, все таки заїхав на роздовбаному і нещадно димлячому УАЗику.
Розкажуть, скільки днів і ночей РЛС може функціонувати в автономному режимі, "зігріваючи" своїм випромінюванням космічний простір. Покажуть величезні захисні екрани, для відображення від мирних сіл і сіл Підмосков'я шкідливого ВЧ випромінювання в той самий Космос. При цьому ніхто не досліджував, наслідки впливу цього самого випромінювання на жителів цих селищ, до того ще й наляканих хемерою атомної загрози.
І неодмінно розкажуть, що РЛС розроблена в радіотехнічному інституті АН СРСР імені А.Л. Мінца, під керівництвом Головного конструктора Віктора Слока, та призначена контролювати повітряний простір Росії і країн Співдружності від атак БР і контролювати космічний простір на висоті до 40,000 км. Можливості станції дозволяють контролювати повітряний простір навіть території східноєвропейських країн. При виявленні цілей, станція бере її на супровід, автоматично відлаштується від перешкод і відселектує помилкові цілі.
Станції такого типу були розгорнуті в Пушкіно (Московська обл.) і на полігоні (Сари-Шаган, Казахстан), де було розгорнуто її скорочений варіант.
Будівництво станції "Дон-2НП" під Москвою почалося в 1978 році, і вже скоро недалеко від Москви з'явився величезний, що вражає уяву, котлован під фундамент потужного радіолокатора майбутньої РЛС ПРО. На будівництво станції пішло понад 30 тисяч тонн металу, 50 тисяч тонн бетону. До тисяч приміщень було прокладено 20 тисяч кілометрів кабелю, сотні кілометрів водогонів та понад 10.000 чавунних засувок до них. Для нормального функціонування аппараури необхідні різні типи води різної якості, складу, температури. Всі роботи по установці, монтажу і налагодження обладнання проводилися з 1980 по 1987 роки. Нарешті, в 1989 році станція поставлена на бойове чергування.
Дізнаючись про таке, перестаєш дивуватися, чому ми так бідно жили.
Станція уявляє собою усічену піраміду з довжиною і шириною - по 100 м, а заввишки - 35 м. На чотирьох сторонах піраміди встановлені фазована антенна решітка - ФАР діаметром 16 метрів.
Як незаперечне досягнення, диктор нагадає, що в 1994 році в ході спільного російсько-американського експерименту під кодовою назвою "Одеракс" з американського космічного "Шаттл" у відкритий космос було викинуто мікросупутники - металеві кулі діаметром 5,10 і 15 сантиметрів. Два останніх американські локатори засікли. А перший, пятисантиметровий, американці не виявили. А ось РЛС "Дон-2НП" "побачила" його на граничній дальності.
В даний час станція "Дон-2НП" входить до складу системи ПРО Центрального промислового району А-135, а також в дальнодіючу систему "Дон-24".
За класифікацією НАТО, станція" Дон-2НП" отримала назву "Pill Box". Станція "Дон-2НП" аналогічна РЛС PAR, будівництво якої було почато в 1969 року поблизу бази МБР Гранд-Фокс. РЛС увійшла до складу системи ПРО Safeguard, як РЛС далекого виявлення цілей. З призупинення системи в 1976 році, станція була залишена на чергуванні і була використана в інтересах СПРН.
Ось тільки скромно замовчать про те, а навіщо і до чого вся ця дорогуща “суєта суєт”. Справжній патріот, звичайно вигукне: Так відомо навіщо !? Щоб захистити Москву від підступного супостата !!!.
Назвати ймовірного противника вголос і назвати його Америкою, він - Патріот побоїться. Немає тепер такого, є тільки терористи і непередбачувані араби, наприклад Ірак. Тому ніхто і ні в якому разі США не згадає. Також не згадає і ті далекі 60-ті роки минулого століття, коли було здійснене перше в світі перехоплення балістичної цілі в космосі.
Не згадає спокійну реакцію США, в той далекий час на таке “досягнення” СРСР, як і саме ставлення США про можливість цього перехоплення, якого по суті то і не було.
За свіідченнями безпосередніх учасників березневого експерименту в 1961 році, (з деякими вдалось поспілкуватися особисто), день випробувань був не тільки похмурим, але що буває не часто в Казахстані – дуже хмарним. Умови для проведення такого експерименту були найгірші. Для проведення повноцінних вимірювань і підтвердження факту враження протиракетою мішені, була потрібна фіксація такої події оптичними засобами траєкторних вимірювань. Найчастіше, при несприятливих погодних умовах, які аналогічні тим, що описані, “стріляючий” (а він же конструктор, або його представник) відкладає експеримент, до настання погодних умов більш сприятливих.
Але на цей раз, такого рішення чомусь, а вірніше зрозуміло чому, прийнято не було.
Балістична ракета (БР) - "мішень" у встановлений час стартувала з полігону Кап Яр, своєчасно була виявлена станцією виявлення і відповідно з технологічним циклом, була "успішно вражена "протиракетою. "Успіх" був підтверджений результатами телеметричних і радіотехнічних вимірювань, а згодом - "пошуковики" знайшли і представили частини мішені, які нібито мали отвори від елементів бойової частини протиракети.
Все - яскравий тріумф Радянської науки, і рідкісна можливість видати бажане за дійсне.
Військово-промисловий комплекс отримав підставу для подальших розробок, а значить і для отримання необмеженого фінансування тематики, тим більше безконтрольної з боку не зовсім грамотного і компетентного військового відділу Політбюро ЦК КПРС. Ну а Радянському народу, “одягли на шию” ще одну ношу.
Звичайно, потай американці продовжували радіти ще одній безперспективній і руйнівній для економіки СРСР програмі.
Почалася робота по створенню протиракетного щита Батьківщини. Почали будувати "Дони", "Дар'яли" і реалізовувати інші мегапроекти, які завершилися будівництвом противокосмичної оборони столиці Союзу - міста - Героя Москви.
Будівництво було успішно завершено.
Передбачалося, що ракети супостата тепер на Москву не впадуть.
Вірніше, не впаде одна або дві ракети, але якщо наліт буде масованим, тут звичайно, в такому випадку куди ж їм діватися??? Дві - три зіб'ють, ну а решта, решта звичайно ж прямо на Москву, а може навіть на Червону площу і прямісінько в Кремль. Можливості комплексу разом з його засобами враження, якраз і обмежувалися двома - трьома ракетами. Та й ці дві - три збиті - теж будуть збиті, якщо не над самою столицею, то дуже навіть недалеко від її червонозоряних, чи то “двоорлоголових” стін. І коли їх зіб'ють, то деякий сумнів все - таки залишиться, що бойовий ядерний заряд буде зруйнований і розпорошений повністю, і не вибухне прямо над головами впевнених у своїй безпеці та гордовитих від такого москвичів.
Але система була побудована. Гроші вкладені і не просто чималі - ВЕЛИЧЕЗНІ. Її довго доопрацьовували в Сари Шагані чи то в Приозерську.
Доопрацьовували то РЛС, то ракету, то шахту, або програмне забезпечення разом з ЕОМ, та хіба мало чого можна було придумати розумному, хитрому і винахідливому конструктору, щоб освоїти народні гроші, а вірніше пустити їх за вітром, на коханок, на дачі, премії, відкати і т.д.
Цими випробуваннями займалося безліч фахівців, як підневільних військових, так і високооплачуваних (в порівнянні з військовими) - представників промислового комплексу.
Виросли цілі покоління людей. Сини військових, які народилися в місті Приозерську, закінчували військові училища і теж ставали випробувачами, замість тих, що пішли на заслужений відпочинок, а то і вічний спокій батьків.
Виявилася дуже живучою ідея марнотратства, підкинута чи підсунута панами капіталістами в голови радянським керівників.
Вже давним - давно немає і Союзу, а РЛС "Дон" безцільно і нещадно “гріє” Космос, виявляє малорозмірні об'єкти і навіть разом з американцями. Споживає колосальні кошти. І ніхто не замислюється про те, а навіщо все це і кому ВОНО треба?
Американці майже друзі, китайські ракети поки до Москви не долітають, у терористів балістичних ракет також, ще немає. А просто стежити за космічним сміттям начебто і не зовсім по хазяйськи. Нехай воно там само по собі літає, поки не звалиться на Землю, або з якоїсь причини не полетить в Космос.
Але ж це комусь потрібно і до цієї пори ???
А мені особисто прикро, що кращі роки свого життя я витратив на участь у створенні в загалі то "Пустушки", можна сказати викинув на вітер особистий час та і життєвий ресурс.
Звичайно, хтось там в Москві під цю тематику розробляв доктрини і концепції, створював посади і розширював штати, отримував премії і навіть Державні, захищав дисертації, а може і зараз продовжує, але то вже мене особисто не цікавить, а скажу по секрету, навіть тішить. Нехай - і до повного розорення.
Адже це була є і швидше за все залишиться суворою військовою і державною таємницею ...
© В.© В. Небайдужий.
М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922718
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2021
Безсоння.
Колись давно морфей оволодіти міг негаданно, нежданно,
І сон був “в руку”, щей спалося "жадно".
Без подушок м'яких та навіть і без ліжка,
Долонь під голову, та й спиш, все інше - лишка....
А снилось. О! Які то були сни…
І спів пташок, і запах сіна й смак весни....
Й юнацьке нерозділене кохання,
Дівча, з якою цілувався з вечора до рання .
Пізніше, то вночі будили діти,
Хотілось спать, але тож наші квіти....
Були безсонні на роботі ночі,
Коли на лоба вилізали очі.
І ось прожив. Настав пенсійний вік,
Відпочивати швидко звик....
Але тепер вночі, нема спокою й сну,
Як не кручусь, ніяк я не засну…
І в ліжку м'яко й тихо, та й затишно,
Ще й подушки високі, та й підбиті пишно.
А сон приходити ніяк не хоче,
Якісь згадки, тривожний голос щось шепоче...
Про те, що щось колись не так, неправильно зробив,
Йшов трішки не туди, там десь щось загубив.
Комусь давно та перейшов дорогу,
А хтось просив - я не прийшов на допомогу.
Колись пожартував невдало,
А міг по іншому сказать, інакше к б стало.
З братами часто не мирився,
З дружиною, бува сварився.
Що батьку в ту його останню мить,
Чомусь не встиг я очі затулить.
Що матері не поклонився,
Бува її не слухав, бо лінився.
От так всю довгу, неспокійну ніч...
Скоріше б ранок, щоб біда ця с пліч.
Пора настала і в вікно вже подивитись,
Там сонечко от от повинно вже з'явитись…
Та й новий день вже народився,
І світом ранішнім умився.
Ото пора, бо можна щось робити,
А значить, довгий день прожити.
© В.Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021
Помічниця.
Везе вранці батько дочку,
В школу, чи то до садочку.
Мерседес як і годиться,
Землю “рве” і не ліниться.
Виїжджають на дорогу,
Де машин багато,
Дуже ввічливо до доні,
Звертається тато.
Я дивлюсь ліворуч й прямо,
Чи нема автівки,
Ти ж поглянь, маленьке чадо,
Праворуч, і тільки ...
Ні! Кричить дівчатко радо,
Я машин не бачу!
Рвонув батько уперед,
Й трохи не заплаче ...
Хтось до Мерса у “задок”,
Вдарився, немов каток...
Що ж ти доню та казала,
Що машин не бачу,
Але ж я і не збрехала,
То ж автобус, наче…
©В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2021
Відповідь на вірш Таісії Діброви "Війна".
Початок гарний, та дивує потім???
Бо враження таке, що не з Черкас,
Бо є підстави думати, що з Пскову,
Ви були заслані Росією до нас.
Ви мабуть з “космосу ”зʼявились?
Чи з дуба впали, тай забились?
По вашому в окопах хтось сидить за гроші?
Ото вже маємо чужинські “воші”.
Ми захищаємось!!!
То ви про це не знали???
Сім років з лютим ворогом б'ємось,
Сини найкращі АТО, ООС пізнали,
І не за гроші, за Батьківщину не чогось.
Не знаєте, що ця біда з Росії,
Що ми, ми на своїй землі б'ємось,
Ми захищаємось! То і шляхетні наші дії,
Нам стримать ворога підступного вдалось.
А ви що пропонуєте "багнети в землю"???
Чи може більше, "голову в пісок"???
А ті, кого ви там наобирали,
То є конкретика, звертайтеся до “Слуг”.
Тай запитайте навіщо Вам вони брехали,
Зеленський, ваш слуга і вічний друг.
Він заявив давно, для себе, я оту війну закінчив,
А іншим, іншим щиро бреше в вічі,
Й не раз, десятки раз не двічі.
А я скажу: Героям Слава!
Бо дякуючи Їм, не прийде “руський мір”.
Та буде квітнути Українська Держава,
На жаль, таке не до вподоби всім.
©В. Небайдужий. 2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2021
Поїду в Карпати.
Всі їдуть в Карпати, чи то відпочити,
Чи просто по горах й долинах ходити.
Всі їдуть в Карпати, а я там не був,
А дехто питає, ти щось там забув?
Я чув що Карпатах високі вершини,
І хмари, під ними пливуть.
В Карпатах дівчата і всі синьоокі,
В Карпатах гуцулки живуть.
В Карпатах третина лісів України,
Печери в горах і краса полонин,
Там ночі короткі і радують днини,
Там навіть солодкий полин…
Там пісня гуцульська Гей, Гей як лунає,
Трембіти під свята гудуть.
А високо в небі Птах Беркут літає,
Й зозулі всім долю кують.
Там сонце яскраве, весь Світ - нижче тебе,
Ген, дуже далеко внизу…
Руками там можна торкатися неба,
Та зверху дивитись Грозу.
Стежини як долі, між горами вʼються,
І падають з неба та й ниць.
Вітри там в ущелинах голосно бʼються,
І тішить всіх смак полуниць.
Буває, Дід Довбуш виходе там з лісу,
Нагнать на гнобителів страх,
З пістолем за поясом, барткою й крісу,
Тримає в могутніх руках.
Приїду! В Карпатах зійду на Говерлу,
Бо нижче Туркул чи Смотрич,
І вранішні роси зберу наче перли,
Й почую там Беркута клич.
Знайду там стежину, що йде через хащі,
Ялинок, смерек і дубів,
Ведмеді й вовки будуть очі таращить,
Що я от такеє посмів.
Червоної рути нарву, орхідею,
Зірву я ромашку й чебрець,
Брусниці наїмся, чорниці скуштую,
Аір там знайду й бедринець.
Над прірвою Тиси, я стану послухать,
Та й глянуть, як мчить Черемош,
Зірву первоцвіт, буду м'яту я нюхать,
Всього не побачу, той що ж.
Зібрав грошенята, намет і “монатки”,
На потяг придбав я квиток.
Загалом, потратив я майже всі статки,
Аж раптом, проснувся, дзвінок...
© В. Небайдужий. Київ 2021.
Із Не пережитого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2021
Донбаський туризм.
НеЛох сьогодні в котрий раз,
Для чогось зʼїздив на Донбас.
Всім сам сказав, я не стратег,
Хоча при цьому Главковерх.
Якщо ти не стратег, ще й знаєш,
Навіщо “ногу підставляєш”?
Коли Коней бува кують,
Таких як ти туди не звуть.
Кого й чому ти там навчиш,
Ти ж без суфлера й тут мовчиш.
Або таке почнеш “віщати”,
Що краще, краще - щось жувати.
Чого поїхав, хто не знає,
То він війну так зупиняє.
Мабуть уміє він “камлати”.
Чи знов накаже не стріляти.
Чи новий здійсне він відхід,
Бо має свій “крутий” підхід.
Та щоб створить собі піар,
Цей був влаштований базар.
Навіщо ти туди поїхав?
Якщо зі страху з глузду зʼїхав.
В броню убравсь з чола до ніг,
Що ледве шевелитись зміг.
Свій повар був і дегустатор,
Для ядів, повний “дешифратор”.
Кортеджу було дві колони,
Боявся зради, чи то змови.
Броньовиків, не просто так,
Охороняв колону танк.
Сказав, хто зараз є при владі,
Повинні бути дуже раді,
Його поїздці на Донбас,
Бійцям то сили нашим дасть.
З Бійцями там вакцинувався,
Для “понту”, ну кому ти здався..
Військову доповідь приймає,
В кишені руку він тримає.
Як цар, приїхав подивиться,
Видовищем насолодиться.
Відвідав пост, заліз в окоп,
Щось запитав, очима хлоп.
Вручив Державні Нагороди,
Та й геть назад, пригодам годі.
Ну хто при розумі, той скаже,
А мудрий - правильно підскаже..
Туризм цей дорого виходить.
Невже Народ таке обходить???
©В. Небайдужий. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2021
Смерть філателіста
Дивлячись, як мій товариш по спільній роботі, розкладає на своєму робочому столі погашені поштові марки, відклеєні з поштових листів, я запитав у нього: "Чи ти часом не філателіст ?". Одночасно, здивувавшись моїй підсвідомої нелюбові до цього слова, яке майже ніколи не використовував та і звертався до такого за своє життя незначну кількість разів, пригадавши той випадок, коли вперше зіткнувся з його художнім втіленням. Мабуть тоді оце слово не те, що не полюбив, а навіть, в деякій мірі, слово таке почав тихо ненавидіти...
Сталося це взимку, вже далекого 1976, а може і 1977 року. Будучи курсантом військового училища, я перебував у зимовій відпустці, та і нудьгував від неробства і не реалізованої енергії, в ситому затишку батьківської домівки.
Одного ранку, коли сон був уже не такий міцний та солодкий, але залишати теплу постіль, все одно ще не хочеться, та тішачись від свідомості, що команди "Підйом" сьогодні та ще декілька днів не буде, почув я незадоволену розмову моєї мами з якимось чоловіком. За змістом розмови я зрозумів, що мама була категорично проти того, щоб я кудись їхав і щось там доставляв. Ця розмова мене зацікавила і навіть дуже. Тому, що всупереч баченню мами, я як раз і хотів їхати хоч куди - небудь, ще й незалежно від мети такої поїздки.
Співрозмовником мами був Стасик, наш сусід через три, чи то чотири будинки, виконуючий в цей час обов'язки колгоспного бригадира.
Як виявилося, його пропозиція полягала в тому, щоб я верхи на колгоспному коні з'їздив у сусіднє село Степківка (де було правління колгоспу) та відвіз у контору колгоспу якісь зведення і одночасно, привіз би кіноматеріали, для демонстрації фільму в сільському клубі.
Виявляється, що посилати парокінний віз (інших у відділенні колгоспу не було) з такої нагоди було економічно не доцільно, в цю пору стояло велика бездоріжжя і віз погружався б у багнюці по саму маточину коліс.
Верхи ж на коні і без сідла (сідла в колгоспі просто не було), солідному сільському жителю їхати було дещо не престижно, та й оплата за таке покладалася нікчемна.
Мене ж, зовсім не цікавив розмір плати, та і не пристижність засобу пересування, нітрохи не турбувала. Тим більш, що в дитинстві, майже кожного року мені доводилось випасати колгоспних коней, та на протязі довгого літнього дня не злізати зі спини кобили, що мала космічну кличку Венера.
Батькові моєму (так як я не був членом колгоспу), Стасик обіцяв виписати певну плату, ну а мені особисто, гарантував безкоштовне відвідування колгоспного клубу, на демонстрацію цього фільму і навіть разом з дівчиною, якщо таку запрошу.
Коня я вибирав разом з конюхом, але свій вибір зупинив не на коні (бо коники чомусь були дуже худі та з гострими, як пік Комунізму хребтами), а на цілком пристойній на вигляд кобилці, в чому і не помилився.
По селу я промчав галопом, ну а потім кроком і тільки рідко, дрібною риссю. Під ногами, на всьому протязі дороги був мокрий, а тому глибокий і з цієї причини непридатний для швидких кінних перегонів чорнозем.
Лантух з бобінами кінофільму, як мені і вказали в колгоспній конторі, я знайшов на ганку тамтешнього клубу і благополучно перекинув його через кінську холку. Додому конячина йшла веселіше, не вимагала від мене підганянь і будь-яких вказівок. Неприємність трапилася приблизно на пів дорозі додому.
Лантух з кіношедевром розв'язався, і одна частина коробок з кіноплівкою, що була в лантусі з боку зав'язки, моментально розсипалася, і занурилися в рідкий чорнозем
До цієї пори я не підозрював про підступність такої субстанції як кіноплівка, що випала з коробки і розгорнулася по не вивченому та не описаному сучасною наукою закону. Дякуючи Богу, конячина не втекла і терпляче чекала протягом години, а може і довше, весь той час, поки я скручував, складав та очищав від багнюки частину фільму, під назвою "Смерть філателіста". Водночас оте слово “філателіст” багато разів попадалось на мої очі та десь там на підсвідомому рівні закарбувалось у моїй памʼяті.
З тієї самої пори я і не люблю цього слова та і його похідних ...
Пізніше, я багато разів чув про ефект покадрового сприйняття фільму і особливо про 25 –й кадр. Тому вважаю, що ефект цей дуже навіть дієвий.
Фільм, за великим рахунком, мені дивитися вже було не цікаво, тому як переглянув цілу частину такого і майже покадрово, включаючи і 25 - й, якби такий застосовувався ....
Але на демонстрації, я звичайно ж був, і звичайно з дівчиною, яку на жаль зараз вже навіть не згадаю ....
06.02.2010.
В. Небайдужий.
Із пережитого
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2021
НеЛох
"Нелох" наш крок зробив до НАТО,
Так стверджують “держмедіанти”,
То дійсно дуже забагато,
Якщо реальних справ не знати...
А що зробив? Та мабуть знову,
Неначе б кулаком по столу,
Щей гавкнув Байдену пихато,
“Скажіть, чому ми ще не в НАТО???”
Звичайно, "Слон" злякався "Мосі".
Тож Байден десь “трясеться” досі,
З Макроном так уже повівся,
Що той на нього не дивився.
В Брюсселі НАТО був самміт,
Прибув весь прогресивний світ,
А наш, чомусь прислав відмову,
Бо в путінських очах він знову,
Надумав мир якийсь побачить,
Чи то злякавсь, що не пробачить Той,
Його такі сміливі кроки,
“НеЛоху” в сорок і два роки.
Про дрібʼязок якийсь кричить,
А про загублене, мовчить.
Чи так гнусавенько пищить.
Та щей і бреше щиро дуже,
“Мені вже, каже небайдуже”.
На жаль, ще є такі, хто віру має,
Й йому оцим допомогає.
Дурити й далі наш Народ,
Що заглядає йому в рот.
©В. Небайдужий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2021
Світлофор.
Знають хлопчики й дівчатка,
Знають деякі малятка.
Світлофор слід поважати,
І сигнали його знати.
Рух уміло регулює,
Він працює, не сумує.
Триколором всім моргає,
Й діткам так допомогає.
Жовтий колір, не спіши,
Будь уважним ти завжди.
Жовтий колір, хто не знає,
До уваги закликає.
А Червоний – стій! Не йди,
Бо прийдеш ти до біди.
Світить секція Червона,
Рухатись зась, заборона.
Ось Зелений, йди вперед,
Підганяй велосипед.
Через зебру без їзди,
Ти в руках його веди.
©В. Небайдужий.
М. Київ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922004
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2021
Хліб
Батько мій, не завжди, а тільки під якийсь настрій, поїдаючи щось там з окрайцем білого пшеничного хліба, бувало, казав: "Немає гарного житнього хліба, випеченого не на куплених дріжджах, а на хмільний заквасці. Твердого, важкого, але і смачного і такого ж ситного. Ось посію жито, віддам в помел, і спечемо такого хліба".
Щороку, на незначній частині городу, сіяли жито. Сіяли тому, що з житньої соломи - робили міцні снопи, якими щорічно чинили солом'яну покрівлю хати та сараїв. Пшенична солома для такої потреби була непридатна.
Жито обмолочували у дворі ціпами. Перед цим, провівши тривалу підготовку двору - для майбутнього обмолоту. Землю вирівнювали, поливали водою, довго трамбували і вимітали дочиста. Виходив дуже цікавий і гладенький майданчик, але погуляти і побігати по ньому дітям, до закінчення обмолоту, не дозволяли.
Зерна намолочували небагато, один лантух, можливо і два. Всі батькові спроби перемолоти зерно, при черговій поїздці до млина, виявлялися безуспішними, через технологічні нюанси, повʼязані з небажанням мельників перелаштовувати жорна для помелу житнього зерна, та й ще в незначній кількості. Тому жито, після таких еволюцій, благополучно повертали додому і згодовували птиці та худобі.
Пізніще будинок та і сараї перекрили гарною червоною черепицею, тому потреба в житній соломі відпала, і - зерна не стало.
Батько з такою ситуацією змирився, а згодом зовсім забув про своє бажання. Та і пшеничний хліб - швидше за все, став більш прийнятним для його старіючого організму, який згодом став зовсім слабим та немічним.
Але я про такий хліб не забув, та й проніс оте батькове бажання через усе своє життя. Тому, справившись з усіма своїми життєвими справами та проблемами, після виходу на пенсію, вирішив реалізувати батьківську мрію - спекти житнього хліба і обов'язково на хмільний заквасці.
Рецепт закваски та хліба я вичитав в інтернеті, що виявилося - цілком можливим для реалізації в домашніх умовах. Тим більш, що житню муку продавали вільно і за доступною ціною. Та і житній хліб продавали, але хотілося того, що не був спечений у далекому дитинстві.
Хміль я запримітив біля місця своєї передпенсійної роботи. Зростало його багато, в якихось занедбаних теплицях. Але коли, через півтора року перебування на пенсії, я прийшов знімати врожай, в тому місці “кипіло” чергове будівництво, і мені довелося добувати шишки хмелю злодійкуватим способом, проникаючи через паркани, встановлені будівельниками.
Хміль був висушений, в повній відповідності з технологічними вимогами. Він довго, що визивало незадоволення моєї дружини, висів в полотняному мішку на балконі, поки після чергової загрози з її боку "все викинути", я прийняв рішення - хліб спекти.
Процедура підготовки закваски, виготовлення опари і тіста виявилася не такою вже трудомісткою та і нескладною.
Хліб вийшов дуже запашним, міцним і смачним. Його із задоволенням їли Онуки, а я був просто в захваті.
Із пережитого.
©В. Небайдужий.
02.12.2016.
м. Київ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921917
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2021
Велике Щастя
Дідові Валєрі хотілося Великого Щастя. Простого людського, яке траплялося 11-го числа кожного місяця та виникало внаслідок отримання пенсії в найближчому банкоматі Ощадбанку. У цей день його дружина, хоч і не погоджувалася, але активно не заперечувала проти вживання Дідом, офіційно однієї, але реально двох пляшок пива з гучною назвою “Арсенал”.
Взагалі, прояви повсякденного Щастя в рутинному та одноманітному форматі, стали вже звичними за рік з невеликим пенсійного життя.
Години до 10-ти, Дід збирався і з власної ініціативи йшов гуляти та розважати своїх онуків. У разі, коли такої ініціативи від Діда не надходило, то телефонувала дочка і не нав'язливо, але досить наполегливо просила погуляти з тими ж онуками. Після такої прогулянки, був необхідний післяобідній відпочинок, і навіть деяка реабілітація, які тривали до самого вечора, з плавним переходом до серіалу про собаку Рекса, чи то заколисливим детективом Агати Крісті. У минулі часи, для реалізації Великого Щастя знаходилися гроші з зарплати, потім довгий час - з “заначки”, поки така не вичерпалася, як вичерпуються всі джерела, що не поповнюються. Тому то тепер і траплялося Велике Щастя тільки один раз за місяць.
От з такої нагоди, 11- го числа, післяобідній відпочинок був наповнений очікуванням SMS повідомлення, про поповнення особового рахунку відділом пенсійного забезпечення. Такий сервіс коштував недорого, але окупався радістю повідомлення.
Дід лежав на дивані, намагаючись відволіктися від тягаря очікування, ліниво перегортаючи сторінки детективного томика Рекса Стаута. Колись він його вже прочитав, а тепер відкривав навмання сторінки і побіжно перечитував, намагаючись пригадати сюжет. Очі боліли, і неохоче бігали по рядках. За великим рахунком, заняття не приносило задоволення, але потрібно було чимось заповнити те очікування.
Час наближався до сімнадцятої години, а разом з плином часу танули надії Діда. Але раптом, і як завжди несподівано, “мобільник” здригнувся і радісно запищав, а там вже звичне: “На Ваш рахунок зараховано ...”. Тепер би встигнути… До закриття найближчого відділення, в якому стояв банкомат, часу залишалось обмаль. Банкомат успішно “проковтнув” картку, прийняв код і - на диво Діда, на моніторі з'явилося повідомлення: “Термін дії вашої картки закінчився !!!”. Велике Щастя, таке близьке і майже досяжне, виявилося не зовсім з людським обличчям. Але поруч була каса Ощадбанку, де досить привітна дівчина порадила звернутися до центрального відділення банку.
Прямий підрахунок часу (з урахуванням поїздки на метро і очікування автобуса) показав, що до закриття банку, добираючись до нього громадським транспортом, встигнути вже неможливо, при наймі сьогодні. Але у Діда був велосипед, який скоротив час у дорозі до 20 ти хвилин.
Банк працював. Біля віконця оператора відвідувачів не було. Дівчина - оператор, не піднімаючи голови і не звертаючи уваги на нетерплячого Діда, не поспішаючи водила авторучкою по аркуші паперу, зрідка, та в якомусь уповільненому режимі, стукала одним пальцем по клавіші ПК.
Дід засік час ... Пройшли декілька, ду-уже довгих хвилин очікування. Дівчина підняла своє обличчя і здивовано, з деяким обуренням сказала: “Чоловіче, тут попереду вас була жінка”. Дід оторопів від такого нахабства і невихованості. Був він людиною скромною, “зашуганий” багаторічним армійським повсякденням, тому ні до кого не предʼявляв особливих вимог та претензій. Але мало того, що з ним не привіталися, не попросили почекати і не вибачилися за очікування. Ні, його просто принизили, як безкарно принижують всіх безмовних обивателів. Дід був терплячий, до хамства звичний і за довге життя привчений.
В цій ситуації, що склалася, він чомусь згадав випадок з далекої молодості, який стався з ним під час браконьєрського полювання на сайгаків. Звичайно не заради реалізації первісного задоволення, а тому що хотілося їсти.
Стріляв, Дід дуплетом, на ходу через бокове віконце кабіни ГАЗ 66, по сайгаку що тікав від такої напасті. Витративши таким чином обидва патрони пошарпаної двостволки, але перебив нещасній тварині задні ноги, що її і знерухомило. Рогач(так називали самців, бо самки були безрогими) виявився великим. Він сидів глибоко в сніговому заметі, повернувши рогату голову до свого ворога і по вовчому шкірив зуби, намагаючись вкусити вбивцю, що наближався до нього. Така несподівана поведінка, здавалося б безмовної скотини, дуже збентежила та навіть дещо шокувала, ще далеко не Діда і запамʼталась йому назавжди. При наймі, запамʼяталось те, як потрібно боротися за своє життя, чи то навіть інтереси.
Чомусь ситуація, що виникла з дівчиною - банкіршою, здалася Діду аналогічна ситуації з сайгаком, тільки в ролі сайгака виступав він сам. Таке змусило Діда “ощирити” свої зуби і зробити спробу “вкусити” свого кривдника.
Дівчині випадок з сайгаком, був звичайно ж не відомий. Та й Діда вона оцінила невірно. Позначилася відсутність життєвого досвіду. Додатково до всього, на наполегливу і ввічливу вимогу Діда видати йому книгу скарг і пропозицій, дівчина повелася дещо зарозуміло і видала тому чистий аркуш паперу формату А 4, при цьому, з деякою долею іронії, запропонувала тому викласти на папері свої скарги і пропозиції ...
І тільки після цього Дівчина почала розуміти, що щось пішло не так, і що листок паперу, став своєрідною “червоною ганчіркою” для вже далеко не “знерухомленого сайгака” чи то “пришибленого” на перший погляд дідуся.
Тому що кудись подівся добрий, непоказний і на вигляд дуже навіть нешкідливий Дідусь. А замість такого, зʼявився злий та ображений, що почав цитувати окремі положення Законів “Про захист прав споживачів” і “Про банківську діяльність”, та й зажадав особистого спілкування із завідуючою цим банком.
Дуже запопадлива завідуюча прийшла разом із Книгою скарг та і пропозицій. Ввічливо і весело почала цікавитися: “А що ви будете писати ???”. “А прочитаєте”, відповів злий Дідусь і сів писати.
На одну скаргу і від одного скаржника відводилася одна сторінка, але Дід не пошкодував ні паперу ні чорнила та і свого вже такого нікчемного пенсійного часу.
Можливо і не потрібно було цієї писанини. Все таки, шкода молоді.
Але з іншого боку, а хто ж таких навчить бути уважним до Людей?
А гроші і картку Діду видали. Проте, очікуваного Великого Щастя ця подія Діду вже не принесла. При наймі цього разу.
©. В. Небайдужий.
М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921832
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2021
Слово
Що слово? Горобець в руці,
Лиш рот відкрий, пізнаєш.
Шукай, свищи, шкодуй, кричи,
Його ти не спіймаєш.
Здійнявсь горобчичок і пурх,
Його неможна вже вернуть.
Бувасказав, потім шкода,
Та якщо “клюне” - не біда ...
Чи вжалить навіть “колкими”,
Що як залізо голками.
От інша справа, то чутки,
Багато слів, то є плітки.
Чутки то вже не птиця,
Чутки, що звір-тигриця.
Чутки і вранці і в обід,
Чимало нам приносять бід.
Плітками нас обкрутять,
Та завжди воду мутять.
2021.© В. Небайдужий .
М. Київ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2021
Перерваний політ, чи сон “не в руку”.
Ніколи не мріяв про космос, тим більше - не замислювався про можливість польоту на космічному кораблі, навіть в якості піддослідного королика. Але ось він - факт. Я не просто в кабіні космічного корабля, а на орбіті Землі. І ця - така рідна, а тепер стала такою далекою Земля, бачиться мені через ілюмінатори в незвичайному ракурсі і в позиціях, про існування яких, я ніколи не здогадувався…
За трохи більше, ніж одну годину, за бортом день змінився на ніч, а ніч на день. І якщо на першому витку, я був ошелешений та навіть шокований побаченим, що призвело до деякої розгубленості, то після другого витка, з'явилася здатність мислити логічно і аналізувати побачене більш усвідомлено.
Я почав захоплюватися абсолютною тишею, і невагомістю, і тією картиною тотожності земної кулі його емпіричній моделі - Глобусу. Дійсність, підтверджувала наявність стиснень полюсів і адекватність земної кулі геоїду Красовського.
Ось, в лівому ілюмінаторі з'явилася і зникла Україна, через кілька хвилин виплив, як і належить величному водоєму і так же вальяжно, пішов до обрію Каспій. Зменшилися до неймовірно маленьких, гори Кавказу. Тонка як нитка, що переривається в місцях пересихання, річка Сари-Су, що протікає в нескінченній і знайомої з далекої молодості пустелі Бетпак-Дала.
Від усвідомлення, що Я - Космонавт, до того ж - напевно вже Герой, з'явилася гордість. Навіть більше того, від такого, як кажуть: "подих в зобу трохи сперло".
Але, на жаль - розчарування не змусило себе довго чекати. Пошук в базі Героїв, за допомогою бортового комп'ютера, не дав позитивних результатів, а шкода ... Адже загублена така можливість - всенародної слави і визнання. У рідному селі не назвуть вулицю моїм іменем, та й рідній школі теж не присвоять ім'я космонавта - Героя. При цьому, дуже вчасно в голову прийшла рятівна думка, яка дещо заспокоїла честолюбиві помисли: "Можливо ще рано, адже Героїв дають після польоту?".
І раптом, гостра як біль фізіологічна потреба, яка переросла в яскраве бажання, змусила шукати “п'ятий кут”, якого чомусь не виявилося ні в каюті, ні в інших відсіках космічного корабля (КК), та й бути там ніяким "кутах" не належало, так передбачено конструкцією корабля. Швидше від безвиході, довелося згадати, що на борту КК такі справи робляться безпосередньо і лише в штани, тобто в скафандр, щоб усе своє “добро” не розлетілося по відсіках і не вивело з ладу дороге устаткування. А для цього (так вимагає інструкція) треба спочатку розслабитися, а потім можна і напружитися ... Ну що ж, інструкцію потрібно виконувати беззаперечно, вирішив я.
Але провидіння врятувало мене від великих незручностей, та й подальшої необхідності пояснювати дружині, чому обкакался в ліжку.
Прокинувся я вчасно, щоб встигнути добігти до квартирного туалету, такого знайомого, звичного і по земному - надійного та затишного.
І хоча, від втраченої ілюзії було трохи прикро, адже було все так реально. Але з іншого боку, благополучний фінал від вживання на ніч пива з молоком радував навіть більше "героїчної складової".
© В. Небайдужий.
М. Київ.
З особистих переживань.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921731
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2021
Верба
Верба стара схилилась головою,
Над тихою, неспішною водою.
Тай розпустила своє космате гілля,
Неначе наречена на весілля…
Згадавши все життя та свою долю,
Як насолоджувалась щастям своїм в волю.
Згадалось тій вербі, то в молодості сталось,
Як з Яворочком тут їй обіймалось.
І шепотів той Явір Вербоньці на вухо,
А їй же так приємно було слухать.
Лягати спати й просипатись зрання,
Та знову чути ті слова кохання.
Багато було днів щасливих, та і ночі,
Коли коханці не стуляли очі.
Пташки веселих пісень їм співали,
Що в гілках пташеняток повивали.
Їм заздрила зеленая Смерека,
Котра росла від річки недалеко.
Привітливо махали їм Берізки,
Показуючи білі свої ніжки.
Все відійшло, прийшла лиш старість,
Вже Явора нема і друзів не зосталось.
Нема Берізок і спиляли ту Смереку,
Кудись відвезли, мабуть що далеко.
І лиш пташки буває в гіллях вʼються,
Та не співають вже, а чомусь бʼються.
І вітер жовте листя обриває,
Та Вербонці під ноги закидає.
Одненька залишилася Вербиця,
Та знову їй вночі чомусь не спиться,
Бо в старості самотній важко доживати,
Дітей та друзів, нікого не мати.
І лиш настирливі думки сумні та невеселі,
Відвідують тої Верби оселю.
© В. Небайдужий.2021.
М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2021
Чим пахне Україна
Якби хтось запитав, чим має пахнуть Україна?
Я б відповім, щедротами Землі, пшеницею і житом,
Людською працею, що нас підносить над усім великим світом.
Окрайцем запашного хліба,
І листячком верби, що біля води тремтить.
Вугіллям шахт та доменних печей, металом,
На жаль, усе чомусь не так, а як же стало???
А стало так, моя Країна шашликом смердить???
Як до такого вдалось нам дожить?
Нас не турбує те, що діється навколо,
Бо ми обмежені своїм найближчим колом.
Бо більшості цікаво, лиш де “шмотки” взяти,
Й куди задешево злітать відпочивати.
Як грошенят “урвать”, ще й зразу та й багато,
Квартиру хочем мать, та не просту, а геть велику хату.
Ми щиро віримо, про те, що нам по “ящику лапшають”,
При цьому за очі, вони нас, також щиро, бидлом називають.
Живем в своїй Країні, і хоча ми не тубільці,
Та правлять нами виключно чужинці.
На стать Ара, Хамія чи то Най і Швілі й Йєми,
То схаменіться, Люди, чия Країна? Де ми ???
Підвищить пенсії? Будь ласка, цим “замилять” очі,
Зарплату збільшити? То також вмить,
Та дня наступного, від цін, зарплата та "згорить".
А ми поклони їм б'ємо, ще й віримо охоче.
Але вже завтра, з'являться податки,
Не тільки на прибутки, але і на видатки.
Платить примусять нас за все,
За дим, що йде із пічки,
Що дихаєм повітрям й воду пʼємо з річки.
Чому ми сімдесят відсотків, ще субстанція???
Чому? Чому? Ми не Велика Нація?
Чому ми миримося з тими, котрим УСЕ однако.
Давайте разом їх пошлемо далі та далеко.
Я перед тими схиляю голову охоче,
В окопах хто сидить, та смерті заглядає в очі..
Державу хто від супостата боронить,
Й таким Героям шашликом, не пахне, ні.
Бо в тих окопах, крематорієм смердить.
©. В.Небайдужий.
2021 . М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921654
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021
Памяти Базанова Ю.К.
8 августа день рождения моего старшего товарища – Базанова Ю.К.
Мой друг спокойный был, не злой,
Он не жужжал как зуммер,
Недавно, вот почти весной,
Он заболел и умер…
К нему в обеденный я час,
Ходил потолковать.
О ратных пройденных делах,
И помогал ли нам Аллах,
О “прелестях” Бетпак – Дали,
Где мы служили с ним вдали.
Он разговор делил, как мог,
И тёплых слов мне не берёг,
Делил как крошку табака,
Делил как хлеб, что есть – пока.
И каждый день, и каждый раз,
Совет Он мог мне дать.
Про “комп”, программы и про баб,
Про холод жар и зной.
Он не был предрассудков сноб,
Был искренен со мной.
Всё делал не спеша и в толк,
Не суетясь, без крика.
И мне не верится, что смолк,
Едва - ль дойдя до “пика”.
Да жил бы он хоть сотню лет,
Ведь я не стану врать.
Никто не смел о Нём, О НЕТ!
Недобрых слов сказать.
Спи Друг, Базанов Ю и К,
Ты праведника сном.
Бог дал, такой уж был твой век,
Но не сыщу я слов….
Чтоб успокоить боль потерь,
Да и тоску разлук.
Я не смогу вовек забыть ,
Пожатье твоих рук.
А был бы Ты сегодня жив,
Конечно – был бы рад.
Что в День Рожденья позвонил.
Ты был мне - Старший Брат.
Налью “наркомовских” сто грамм,
За душу и покой,
И памяти свой долг отдам,
Вернувшись вновь домой.
Твоей могиле поклонюсь,
Я голову, склоня.
Рукою к сердцу прислонюсь,
Ведь прожил Ты не зря.
08. 08. 2008. © В. Небайдужий.
Г. Киев.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921651
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.08.2021
Сон
З деяких пір безсоння для діда Валєри, стало постійним супутником нескінченно довгих і нудних ночей. До того ж, з невідомої причини, в колінах заболіли ноги.
Біль, хоч і була цілком терпимою, але - постійною, а тому набридливою. Вдень та біль викликала труднощі при ходінні і навіть при присіданні, чи вставанні. Таке діда дратувало, тому він сердився на весь білий світ, який, за великим рахунком, не мав ніякого відношення до його індивідуальних страждань.
Баба Надя - дружина діда, що на протязі останніх сорока років стежила за станом дідового здоров'я, як професійний медичний працівник, відреагувала на таку подію однозначно, запропонувавши болезаспокійливі пігулки і всілякі мазі для колін і колінних суглобів. Мазі ті, дещо вгамовували больові відчуття в денний час, але вночі коліна все таки турбували. Від таблеток дід відмовився категорично та без будь-яких пояснень.
Настав день отримання пенсії. З такої то нагоди, дід не обмежився просто пляшкою пива, а вжив перед цим 150 мл. рідини досить агресивної, хоч і призначеної для внутрішнього споживання, під відомою назвою "Горілка". Тому заснув дід легко, а сон його був міцним і навіть біль не відчувалась.
Приснилося дідові, що він ПОМЕР. І тому, як усі нормальні, хоча дещо й грішні, але цілком пристойні Люди, мав піднестися на Небо. Для такого дійства, тобто – “піднесення” виліз дід на якусь невисоку гору. А для створення підйомної сили, почав наспівувати пісню Расула Гамзатова: "Мені здається часом, що солдати ...". Підйом почався, але повільно. Тому щоб прискоритися, дід почав рухати руками, ну як журавлі своїми крилами в ширяючому польоті - вальяжно і ліниво, злегка помахуючи ними зверху вниз і трохи в сторони. Швидкість підйому збільшилася. Земля стала не просто віддалятися, а й катастрофічно зменшуватися. Подивившись вгору, побачив дід неосяжне синяво-чорне Небо, де чомусь не було видно зірок, та й інших фізичних утворень, на які можна було б приземлитися. Не спостерігалося там і Господа Бога, але підйом тривав, хоч і повільно та здавалось, безповоротно. Повітря ставало все менше, тому дихати ставало важче. При всьому при цьому відчутно похолодало. І тут Дід згадав, що в сусідній з його кімнатою, залишилася досипати на незатишній Землі баба Надя, без якої - на жаль, і на прекрасному Небі йому буде дещо не комфортно. Доведеться повертатися, вирішив Дід. Але, зупинити підйом виявилося не просто. Не допомагало, ні припинення піснеспівів і навіть розмахування руками - крилами. Довелося викручуватися, повертатися і робити різкі, хаотичні рухи руками і ногами, для того, щоб надати потрібний напрямок грішному тілу в уже стійкій невагомості.
І ось, після чергового такого руху ногою і дикого болю в коліні при ударі об стінку, дід прокинувся. Не було ні страху, ні радості, ні розчарування…
Вранці, вислухавши розповідь діда про свої нічні пригоди, баба Надя сказала: "Сон твій безглуздий звичайно. Та й повернувся ти не за мною, а до мене. А найголовніше, що з цього випливає - не пий пиво з горілкою, то і літати не будеш. Бо одного разу з перепою “улетиш” і вже назавжди ".
З особистих переживань.
©В. Небайдужий.
2015. м. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921579
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2021
Фонтан.
То струменить, то затихає,
І досить високо злітає...
Та кольорами мерехтить,
То раптом вибухає, вмить .
То наче змій, тихенько в'ється,
То шепотить, вода сміється.
Та розлітається навкруг,
У дивний і прозорий круг.
Фонтан танцює і гогоче,
Неначе обійматись хоче.
Зупиниться і лиш тремтить,
Щоби водицею умить.
Он як кульбаба, сніжно біла,
Чи груша жовта переспіла.
То краплями летить з небес,
Все, стих фонтан і знов воскрес.
Не Тадж Махал чи Шалімара,
І не Толєдо чи Ланте,
Але воно є, не примара.
То де ж воно? Це диво де?
Я відповім. У нас в Столиці,
У парку Слави Партизан,
Там поміж сосен і ялиці,
Збудований такий фонтан.
© В.Небайдужий.
М.Київ. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2021
Медицина.
Ставлення до медицини і до медичного обслуговування, сформувалося під впливом того первісного оточення, в якому проходили дитячі роки життя, наповнені яскравими враженнями та пов'язані з першими кроками і першими складами виголошених слів.
Можу сміливо стверджувати, що медичне забезпечення селян існувало. У селі Степківка, яке було центром сільської ради, що обʼєднувала навколо себе п'ять сіл, була лікарня. І досить таки непогана, як і по оснащенню, так і за рівнем професіоналізму та відданості своїй справі і клятві Гіппократа - мед. Персоналу.
А в Зелених Кошарах був фельдшерсько - акушерський пункт, у складі двох акушерок і прибиральниці, якими керувала суворого виду фельдшерка.
Фельдшерка періодично відвідувала і моє рідне село Сметану, в якому було 70-т дворів, і жителі якого не демонстративно, але спокійно і явно зневажливо ставилися до досягнень радянської медицини та її щирого бажанням проникнути в їх побут. А тому діточок продовжували народжувати вдома, запрошуючи бабку повитуху. За старим звичаєм, пуповину закопували біля будинку, що як кажуть, "прив'язувало" новонародженого до своєї землі. Мене, чомусь таке не прив'язало. Мабуть тому, що давно вже немає того села, з чудовою гастрономічною назвою - Сметана. І наскільки я зрозумів потім (аналізуючи випадково почуте в дитинстві), навіть аборти жінкам робили ті ж бабки.
Свої болячки народ лікував сам, або вони проходили самі. Моя бабуся - мама мого батька, казала, що в лікарню бігають тільки міські люди, а нам селюкам, немає коли. Треба лікуватися самим, і тільки в самих крайніх і важких випадках, йти на поклін до офіційної медицини. Але критеріїв визначення такої крайності, на жаль, ніхто встановити не міг. Тому навіть летальні випадки, через несвоєчасне звернення за медичною допомогою траплялися, що лякало обивателів, але не всіх і ненадовго. Наприклад, мамин батько біль в животі лікував сам. Апендицит у нього лопнув, і коли він почав кричати криком від нестерпного болю, його все ж відвезли в лікарню, де він і помер в 53 роки.
Бабуся багато хвороб лікувала гасом. Наприклад, мастила горло, або розтирала хворі місця. Гасу було в надлишку, його завозили в філію місцевої крамниці-Сільпо. Компреси ставила горілчані, вірніше - самогоночині. Хочу зазначити, що на мій погляд, лікування таке було досить таки ефективним.
Але були і інші захворювання, не пов'язані із застудою і сезонними спалахами інфекцій ... Тоді то й потрібна була консультація авторитету і знавця, але знову - визнаного в народі лікаря. Таким був давній друг моїх діда і бабки по лінії батька, і звали його Калістрат, чи то просто - Калістра.
Калістрат мав освіту ветеринара, а по старому називалася його спеціальність просто і однозначно - "коновал". Свої початкові пізнання в області лікування людських недуг, Калістрат отримав під час надання допомоги стражденним на полях бойових битв Першої світової війни. За великі старання, вміння і знання, і напевно через брак спеціалістів з числа молодшого медичного персоналу, був переведений в шпиталь, де і служив довгий час в якості помічника польового хірурга. Віку Калістрат був похилого, тому в Вітчизняній війні участі, з цієї ж причини не приймав, при цьому, допомогу людям своїми знаннями і умінням надавав дієву.
Жив Калістрат в місті Котовську (до 1927 року – Бірзула, зараз Подольск) Одеської області. Там же проживало безліч родичів, як діда так і бабки. Не знаю чому, але зі всіх онуків в поїздку дід і бабка погоджувалися брати тільки мене.
Про майбутню поїздку односельчан сповіщали заздалегідь. Кожен з них, навіть не маючи недугу, все таки хотів почути хоч що-небудь про стан свого здоров'я. Бажаючі отримати такі консультації, ще далеко не комп'ютерну діагностику, приносили дідові і бабі записані на папірцях короткі описи симптомів своєї хвороби, або те, що визивало турботу у їхньому організмі. До опису, як правило, додавався вузлик. Грошей тоді селюкам не платили, тому в вузликах знаходився еквівалент плати в натуральному вигляді. Бабка, приймаючи підношення, ще й спілкувалася з кожним прохачем і з'ясовувала нюанси, та й записи останніх не завжди читались.
Назад же бабуся привозила рецепти від цих самих хвороб. В основному, склад ліків базувався на травах, меді і в рідкісних випадках, пропонувалося негайно звертатися до медустанови.
Ось тому, враховуючи, вищенаведе, на генетичному рівні і я засвоїв таке ставлення до офіційної медицини, та й уникаю і відтягаю момент звернення до неї. Зрештою, не забуваючи і про те, що дід мій по батьківській лінії дожив до 78 років, жодного разу до лікарів не звертався, і помер відразу, за роботою, напевно навіть не усвідомивши того, що сталося.
У зв'язку з виникненням демократії і появою гострої необхідності у правлячого класу - позбавитися зайвого "планктону" та зменшити навантаження на пенсійний фонд, вся інфраструктура сільської медицини майже повністю зруйнована. А в Зелених Кошарах навіть фельдшера зараз немає. Але найгірше те, що немає вже і ніколи не з'являться Калістри і йому подібні... А процвітати будуть тільки шарлатани, в тому числі і від медицини.
17.09.2012.©В. Небайдужий.
Село Зелені Кошари.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921471
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021
Дуб.
Дуб прожив зо два століття,
Бачив все, та й лихоліття,
Не щадило його крону.
Він же ріс собі, і знову...
Добрих жолудів врожаєм,
Кожен рік людей вражає.
Був домівкою для птаха,
На корі жила комаха.
У дупло вселилась білка,
Звісилась, велика гілка,
Від негоди захищає,
Дубеня, що підростає.
Жолуді його, то діти.
Біля Дуба - зась сидіти...
Той малий, у дзьобі сойці,
Був віднесений, й на сонці,
На узбіччі підростає,
Та й на Батька поглядає.
Другого, водою змило,
В полі пророста, несміло.
Інший, третій, шостий, п'ятий,
Вітром знесений, розп'ятий...
Розлетілися по світу,
Неслухняні Дуба діти...
З Сонцем Дуб той розмовляє,
Про життя розповідає ...
Он дивись, отам Діброва,
Діток там моїх орава.
Трохи далі, вище хащів,
Там ростуть мої, Найстарші...
Далі, де Берези білі,
Ті Дуби вже посивілі.
Внуків мають, їхні діти,
Розлетілись теж по світу...
Ось тому я дуже дбаю,
Лиш про те, що зараз маю...
Про маленьке Дубенятко,
Біля мене, ще Малятко,
Залишилось виростати,
Й Батьку старість шанувати.
@В. Небайдужий.
М. Київ. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021
Поездки…
Поездка к месту службы и обратно, составляла неотъемлемую часть служебной деятельности, и занимала, в зависимости от времени года, суток и жизненных обстоятельств, довольно продолжительное время. При этом весь путь длиною в 250 километров, условно делился на “Туда” и “Обратно”.
“Обратно”, чаще всего добирались, кто как сможет, и кто на чём.
Особенно от 21 го объекта до 35-й площадки, расстояние составляло всего то 25 километров, по дороге, качество которой можно было назвать просто -“направлением”. В этой ситуации – основным транспортным средством была водовозка, устроенная на шасси автомобиля ЗИЛ 130, в “кабину” которой, при удачном раскладе, помещалось 7-8 человек офицеров, имеющих высокий социальный статус, то бишь, “старослужащих”, остальные, кто не достиг такого статуса, ехали сверху на бочке. Среди офицерского состава, было и такое. Хотя, на мой взгляд, в кабине хоть и было престижней, но намного не комфортней чем на бочке, и даже в зимнюю пору. За такое нарушение ПДД, строго взыскивал начальник штаба части, сурового вида – полковник Зиновьев.
От 35 й площадки и до города Приозерка, в пятницу вечером выезжала колонна автобусов, а в будние дни, можно было попытать счастья в “ловле” попутной машины. В основном, ездили в произвольном порядке представители промышленности, которые транспортом, да и всеми остальными благами цивилизации, обеспечивались гораздо лучше военнослужащих. Им то переносить “тяготы и лишения” Уставами не предписывалось, поэтому и жить полагалось “по людски”.
Дорога “Туда”, начиналась со сбора офицеров 35 й площадки и объектов 21 и 22 возле центрального универмага, в 06.30 - по понедельникам. За каждым подразделением 35 й площадки был закреплён автобус. Техническое состояние и марка автобусов, в основном зависели от социального статуса подразделения. Наибольший “весовой коэффициент значимости” имела 1-я испытательная команда, которая занималась испытаниями противоракеты, что и было основной боевой задачей части.
В этот автобус никто и никогда с “плебеев” и не “рыпался”.
Потом были автобусы 2-й, 4-й и 3-й команды. “Команда” – так называлось “испытательное” подразделение.
Офицеры 21-го и 22-го объектов, автобусов, чаще всего не имели, поэтому то и старались устроиться самостоятельно. Человеческая натура устроена таким образом, что всегда стремится к лучшему, что и вынуждало эту “натуру” устремляться в хорошие автобусы.
В хороших же автобусах, мест не всегда хватало и “своим”, поэтому конфликты были неизбежны. Ехать же в стоячем положении, да ещё и “Туда” – желающих было немного. Потому как такое передвижение было хоть и неявным, но нарушением ПДД, но при этом становились “догмой” незыблемой и вполне допустимой, с точки зрения командования части, в отличие от поездки “Обратно”.
Как то, будучи уже в звании старшего лейтенанта, устроился я очень удобно в ЛАЗе 4-й команды и даже уже собирался нахально так вздремнуть. Возле меня пристроился солидного вида капитан этого же подразделения, имея явное намерение - в стоячем положении переносить “тяготы и лишения”. Перед самой отправкой, в автобус зашёл начальник команды – п/п-к Дмитриев. Хозяйским взглядом, окинув салон автобуса, Дмитриев обратился ко мне и сказал: “Вот Вы, товарищ старший лейтенант, встаньте, а товарищ капитан сядет”. На что я ему ответил, что товарищ капитан не сядет, потому как я - не встану. Подполковник Дмитриев, даже несколько смутился, но не растерялся, а подошёл ко мне, и приняв строевую стойку, командирским тоном произнёс: “Товарищ старший лейтенант, я Вам приказываю встать и освободить место”. “Товарищ Под-полковник, как мог вежливо ответил я. Приказывать мне Вы не имеете права, а только ТРЕБОВАТЬ. А ваше требование, я выполнять отказываюсь. Пусть мне прикажет мой Непосредственный Начальник или Офицер в звании не ниже полковника. Это почему же??? Возмутился Дмитриев. Да потому, ответил я, что так требует Устав”.
Сидящие в автобусе - непосредственные подчинённые подполковника Дмитриева, даже несколько возмутились такому моему поведению, но при этом единодушно признали, что старший лейтенант хоть и “борзой”, но Устав знает. Подполковник Дмитриев куда-то ушёл и, возвратился вместе с полковником Зиновьевым, начальником штаба Вселенской воинской части. Последний не стал заходить в автобус, а просто заглянул и строго спросил: “Где? Кто? Да кто Вы такой?”.
Я поднялся, и в точности, как того требует Устав представился. И доложил Полковнику, что ехать, нарушая, Правила ДД я не буду, так как имею лично от него взыскание за езду на бочке водовозки, на расстояние в 25 километров.
Решение, которое принял полковник Зиновьев, меня обрадовало и даже очень.
“Вы, товарищ старший лейтенант, идите домой. А завтра уедете дежурным автобусом. А там места хватит всем”, сказал Зиновьев.
Я не стал ждать повторных указаний, а быстренько покинул автобус. Но уже когда выходил из автобуса, то кто–то там сообщал Зиновьеву, что завтра с утра “спецработы”, то есть стрельбы ЗРК, а старший лейтенант – начальник РЛС “Кама - А” на 21 м объекте. При этом “доброхот” также сообщил, что ничего страшного и не случится, но лучше всё-таки, чтобы эта РЛС участие в работах принимала.
Слышать то я слышал, но при этом, наращивая скорость, старался быстрее удалиться от этих самых автобусов. Но меня всё-таки догнали, и вежливо предложили пройти к полковнику Зиновьеву. Полковник Зиновьев спросил: “А не соглашусь ли я поехать в машине, вместе с командиром части, на месте стрелка?”. Конечно, место стрелка было не очень комфортабельным и престижным, и даже имело несколько оскорбительное название - “обезьянник”, но я согласился. Да меня бы просто никто не понял, в случае отказа от такого предложения. В общем- то до сей поры помню, что ехать вместе с командиром части - подполковником Кривовязом (который хоть и был подполковником, но должность занимал - Генеральскую) и старшими офицерами, которые занимали более престижные места УАЗика, мне было и вовсе не интересно. Путь казался не просто долгим, а даже – бесконечным.
Подполковник Кривовяз, при общении с подчинёнными воспринимал исключительно словосочетания: “Так точно” и “Никак нет”. Вот и в этот раз, во время 2 –х часовой поездки, мне пришлось использовать вышеперечисленный словарный запас и несколько позавидовать “Эллочке Людоедке” с её 30-тью словами.
В автобус 4 й команды, я после такого случая не садился.
А очень скоро, 21 й объект отделился от 35 й площадки и приобрёл статус самостоятельной воинской части. Но ездить то всё равно приходилось через площадку 35. Поэтому, и по воле случая встречался я с уже полковником Дмитриевым.
Странно, что при встрече, он становился инициатором наших коротких общений. А когда узнал, что занимаю я служебную должность несколько не соответствующую моему профильному образованию, предложил мне служить под его началом.
Четвёртая команда как раз и эксплуатировала, а одновременно и испытывала РЛС ПСО. Правильно говорят, если Человек умный, он не обращает внимания на мелочные склоки или конфликтные ситуации.
Но мой начальник, майор Бугрилов, на “отношении”, которое пришло с 35 й площадки, о переводе меня на вышестоящую должность, поставил однозначную резолюцию “Отказать”. Но при этом объяснил, что через несколько лет, а может быть и ранее, мне предложат перевестись в управление соединением. Где я буду иметь возможность каждый день видеть свою семью. А на 35 й площадке, до конца своей служебной деятельности, такую возможность буду иметь один раз в неделю. Я не стал возражать… Тем более, что такое предложение, мне поступило уже через год.
Виктор Павлович, спасибо Вам большое! Это единственная возможность поблагодарить за Ваше решение. И одновременно, приношу свои извинения за некоторые “шероховатости” наших взаимоотношений, причиной которых, без сомнения, был Ваш Замполит, с казацкой фамилией Закрывыдорога. Но и ему, я желаю всех благ.
Одно время в части появился автобус марки ЛИАЗ - 677.
Вообще-то, в гражданской жизни, автобус этот предназначался для городских перевозок. Но, как показала практика его эксплуатации, мог он преодолевать и расстояния довольно большие. Под управлением военнослужащих срочной службы, ездил такой автобус очень недолго. Причиной сего было то, что автобус был оснащён автоматической коробкой передач. Следует отметить, что это была одна из немногих, а может и единственная модель автобуса, которая выпускалась советской промышленностью и обладала таким передовым сервисом.
В солдатских руках, автоматика вышла из строя в самом начальном периоде эксплуатации автобуса. Специалисты, которые бы могли восстановить такой сервис, в части отсутствовали. Были, конечно, выпускники военных автомобильных училищ, но их профессиональные навыки ограничивались умением громко отдавать команды и точные приказания, как то: “Левой! Левой!” ну и ещё: “Раз! Два!” и что было вершиной военного искусства и командирского интеллекта: “Три!”.
При этом ездить автобусу было необходимо, так как до очередного ремонта в заводских условиях, требовался соответствующий пробег. Поэтому “автомобильные” командиры приняли оптимальное решение – поручить, вместо автомата, переключать передачи солдату.
Чтобы обеспечить доступ к механике, была снята крышка коробки передач. Бойца вооружили подобием монтажной лопатки, и в нужный момент, услышав команду водителя: “Первую давай!”, второй номер делал нужные подвижки шестерёнками, и - начиналось движение “Вперёд!”, на места испытаний сверхсовременных ракет и комплексов, которое ускорялось, при каждой очередной команде: “Вторую, третью и т.д”
С коробки передач, во время движения автобуса, вылетала смазка, поэтому лицо “Переключателя”, в целях защиты органов дыхания да и глаз, было обмотано материей, а точнее – портянкой. А так как дорога была длинной и долгой, а езда монотонной, то “Переключатель” довольно часто впадал в спячку, то бишь – засыпал, и не всегда вовремя реагировал на команды водителя. А мог, конечно непроизвольно, всунуть монтажную лопатку в эти самые шестерёнки. Поэтому, для управления “Переключателем”, назначали старшего, как правило - младшего офицера. Тот тоже, бывало, придрёмывал. И поэтому - самые бдительные и беспокойные пассажиры, будили “Переключателей” да и их командиров.
Но самое интересное, что противоракеты летали. Где то там, в ближнем космосе, на высоте около 180 км., по слухам, в районе Арала, встречали и эффективно поражали баллистическую цель, чем приводили в уныние американского супостата, а может и не приводили? Потому как у того было такое же и несколько лучше да и несколько современней. Но нам сообщали, что лучше нашего и даже Аналогов во Всём Мире – Нет.. Чем мы и гордились... Да и теперь, вспоминаю и, даже как то немного приятно.
Приятного, кроме молодости, конечно же, было мало.
Да и о чём это я. Сколько лет прошло. Казалось бы, всё позабылось. Ан, нет – вспоминаю и даже не ленюсь потратить время на “клюканье” .
Из пережитого.
©. В Небайдужый
07.12.2019.
Г. Киев
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921396
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.08.2021
В метро
Тільки поїзд відійшов,
Без ноги хлопчак пройшов,
Втім, - замурзані дівчата,
Та пробігли циганчата.
На жебрачок-жебраків,
На всіх нетутешніх,
Вже й ніхто не зводить брів,
У вагонах тісних.
Справа бачте не в купоні,
Та набридло всім в вагоні,
Совість мучить, щоб не дати,
Та багато, деж набрати.
Не давать народ вже звик,
Та заходить молодик,
Щось прикрив полою,
Чи іграшку, чи зброю..
Каже теж, допоможіть!
В шапку гроші “положіть”,
Мій зламався автомат,
Чергами стріляє, гад,
Одиночними не хоче,
Всіх без винятку построче.
На ремонт потрібні гроші,
Поможіть мої хороші.
Всі неначе показились,
І холодним потом вкрились,
Навіть той, що в чорній шкірі,
Тільки й знав, що зуби шкірив.
Миттю люди схаменулись,
Та до шапки потягнулись,
Наче вже й грошей не жаль,
Наче їх то біль –печаль.
Скаже хтось, що я брешу,
То видумую, грішу…
Та потрібно всім нам знати,
Чого завтра нам чекати.
Знати добре всім про то,
Що чекає нас в метро.
06.1996. © В. Небайдужий
М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2021
Мить прогресу.
Ми хочемо тепер, сьогодні, вмить,
Все заграбастати та й захопить.
Непросто щоб наїстися досита,
А лиш собі “приватизувать корито”.
Ми облич не вбачаємо рідних навкруг,
Не цікавить нас ворог, не турбує нас друг.
Навіть діти тепер розуміють не нас,
Бо такий то сьогодні заплутаний час.
Ми спішимо, та вічно не встигаємо,
Щоб час догнать, на коника сідаємо.
Нас насолоджує його веселий біг,
Та й пішки встигнути б не зміг...
Від швидкості земля від ніг горить,
А час летить, як нещаслива мить.
Ми загнуздали пар, і зразу на колеса,
Щоби в майбутнє нас машина та понесла.
Двигун он винайшли, щоб вуглеводи запалить,
Але від цього часу стало менше, вмить.
Хтось птахом в небо літаком здійнявся,
Він плином часу також переймався.
Ген, високо здійнялись, відкрив космічну еру,
Ото вже швидкість, то ті ще піонери…
Отож дивись ракета там летить,
Щоб бомбу раптом кинуть, та й знищити ту мить.
©В.Небайдужий.
М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921324
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2021
Козак.
Медики стверджують, що звичайна здорова людина, зможе прожити без їжі близько двох місяців, але при цьому такій обов'язково потрібно пити воду, так як від зневоднення, вона може померти вже через 5-7 днів. Але точний строк, залежить від багатьох складових, а саме: від стану здоров'я, маси тіла, сили волі і кліматичних умов.
На 21- му об'єкті військової частини 03145, який дислокувався за 25 км. 920 метрах від основної "метрополії", чи то пак - самої військової частини, води для пиття, було цілком достатньо. Один раз на добу в "метрополію" "ходила" водовозка і доставляла 5 “кубів” бінарної неорганічної сполуки, яка при нормальних умовах, являє собою прозору рідину, що не має кольору (при малій товщині шару), запаху і смаку. Але з огляду на те, що при пересуванні до частини, порожня цистерна використовувалася для перевезення особового складу строкової служби, наявність органічних сполук, запаху і навіть смаку, після заповнення останньої водою на водозаборі - не виключалася. Та й в самих цистернах водозабору, де вода накопичувалася після стокілометрового прогону по водогону, з міста Приозерска, органічних сполук від напіврозкладених трупиків мешканців пустелі Бетпак-Дала, було більш ніж достатньо.
Але від таких природних добавок, вода поживніщою чомусь не ставала. В цілому, такої води вистачало всім, не лише для пиття, але і миття. При цьому, військовослужбовці строкової служби, навіть на процедурі користування водою, реалізовували деякі моменти нестатутних відносин, а саме. За традицією, встановленою старослужащими, солдатам перволіткам, вмиватися перші пів-рік було не прийнято, або заборонялося, принаймні - разом з усіма. Такі діяння, повинні були б припинятися черговим по обʼєкту. Але не всі чергові, ставилися з належною відповідальністю до виконання своїх службових обов'язків. І вони - ці перволітки, хоч і не всі, все-таки якось і десь там вмивалися. Проте, питання не в гігієнічних пристрастях військовослужбовців строкової служби, або нестатутних взаємовідносинах, і навіть не в поживних властивостях самої води, яку необхідно було пити голодуючим, щоб не померти з голоду при відсутності їжі.
Офіцери 21-го об'єкта харчувалися з одного котла з військовослужбовцями строкової служби, за однаковими нормами забезпечення, з розрахунку 1 рубль 45 копійок на добу. З огляду на природні втрати і розкрадання продовольства, при його доставці і зберіганні, кінцевий вихід готової продукції був мізерний, та й виглядав не привабливо. Вода, присмачена органічними добавками, все-таки залишалася з'єднанням неорганічним, тому далеко не ситним і навіть, навпаки, в літню спеку вживання такої, ставало причиною масової дизентерії. Тому, “жерти” хотілося завжди і офіцерам, в тому числі.
Звичайно, можна було привезти якісь продукти з міста. Але продукти ці треба було десь зберігати, щоб уникнути псування та й ділитися з товаришами. Чи не поїдати ж їх "під ковдрою". Хтось і привозив. Але меценатства доброзичливців вистачало на один день, а перебування тривало тиждень, два, місяць. Особливо болючою, була проблема "чим би закусити" в дні, коли головний інженер видавав спирт ректифікат, як би для проведення регламентних робіт. Найбільш ходовою закускою був хліб, з тієї ж водою.
Хліб випікався на об'єкті. Але через масову крадіжку солдатами дріжджів, для нелегального виготовлення бражки, хліб після випічки, за своєю консистенцією мав вигляд величезного шматка прекрасного господарського мила та смакові якості, що майже і відповідали такому милу.
Після вживання першої дози ректифікату, такі дрібниці ставали як би несуттєвими ознаками буття соціалістичного реалізму і учасниками застілля, при продовженні пиятики в розрахунок, як правило, приймалися.
Радикальним способом поліпшити своє буття, була дружба з помічником командира об'єкта по матеріально-технічному забезпеченню - Заступником по МТО. На об'єкті, штатна одиниця Заступника по МТО була. Але офіцер, який займав таку посаду за штатом, перебував у тривалому відрядженні на якийсь великій 6-й “площадці”, де фахівців - тиловиків катастрофічно не вистачало. Та й начальник об'єкта - підполковник Уколов, при нагоді заявляв про те, що йому не потрібен "злодій з вищою злодійським освітою". Тому обов'язки заступника з МТО виконували часто змінювані і випадкові "призначенці", які і до виконання своїх службових обов'язків ставилися не сумлінно, а невластиві їм, виконували ще гірше.
Так що подружитися було просто ні з ким ...
Але часи змінювалися. Замість підполковника Уколова, начальником об'єкта був призначений майор Бугрілов, який своє перебування на новій посаді, почав з приведення штатної структури об'єкта у відповідність з реаліями. Зам. по МТО, командиром був витребуваний і незабаром, старший лейтенант Гоголєв, прибув на об'єкт для виконання своїх прямих обов'язків.
Зовні був він чимось схожий на героя кіноповісті Тихий Дон - Григорія Мелехова, поставленої за однойменним романом Шолохова, та й родом був Шура з Ростовської області і як виявилося з козаків, тому й кличку отримав - Козак.
Козак виявився діяльним та ініціативним. З усіма однаково доброзичливим, але щедрістю не виділявся. В особливо близькі і дружні відносини ні з ким не вступав. Але при нагоді, коли “питання закуски” ставало гостро, дозволяв комірникові видати кілька "хвостів" чудового оселедця. А більше від нього й не було потрібно, тому що якість котлового забезпечення помітно покращилася.
Шура розгорнув бурхливу діяльність з розвитку підсобного господарства. Потіснив в свинарнику вічно голодних свиней і на місце, що звільнилося привіз з міста і підселив кілька теличок, гордо заявляючи при цьому, що в належний час, він злучить їх з бичком, і всі мешканці об'єкта будуть пити молоко.
Можливо і так, але завод теличок, швидше за все, крився в дещо іншій причині. Дітей у Козака не було. З чуток, у його дружини на солідному терміні вагітності траплялися викидні. Дружина його залишалася сама, як і всі дружини в далекому місті. У ситуації, що склалася, та й щоб уберегти свою дружину від стресів, Шура привіз її на 21- й об'єкт і оселився в ¼ частини БОСу (будинок офіцерського складу).
Жити з сім'ями на об'єкті заборонялося. Так вимагали умови безпеки. Директриса стрільби зі стрільбової площадки 35 проходила точно над об'єктом і в разі аварійного пуску, жертви серед його мешканців не виключалися. Але Козак оформив дружину комірником, на посаду, яку до цього часу виконував солдат строкової служби, і таким чином інцидент було вичерпано. Дружина Шури була доброю, симпатичною і жінкою не конфліктною. Раз на добу, видавала продукти кухонного наряду і більше ніде не "світилася". Зустрічалися з нею чисто випадково, ну і при виїзді в місто, коли всі дружно “пакувалися” в пошарпаний часом і поганими дорогами автобус АС -38, щоб протягом 2-х, 3-х годин в пилу та спеку, якщо влітку, і холод - якщо взимку, добиратися до далекого та комфортного міста, для побачення з жінками та дітьми.
Через деякий час Дружина Шури знову завагітніла і стало помітно, що термін такого стану був цілком солідним. Але в одну з п'ятниць сталося знову нещастя, стався викидень.
У цей день був виїзд в місто. Про те, що трапилося Шура по телефону повідомив в госпіталь. Медичні працівники, керуючись своїми медичними догмами, повідомили в прокуратуру, а прокуратура зобов'язала Шуру викидень (ембріон) разом з дружиною доставити в госпіталь.
Можливо, в країнах загниваючого капіталізму, з такої нагоди прилетів би вертоліт або, на гірший випадок, надіслали б санітарну машину. Але часи соціалістичного реалізму диктували більш простий підхід .
Зародка, Шура помістив в трилітрову банку і в сумку, яку дбайливо тримав на руках, одночасно притримуючи свою зблідлу дружину, розмістившись з ними на самому передньому сидінні АС-38.
Поїздка в той раз була дещо не веселою. Їхали тихо. Ніхто не грав в карти і не розповідав анекдоти про Л.І. Брежнєва, Чапаєва, партію і навіть жінок.
На об'єкт дружина Шури більше не повернулася. Шуру незабаром перевели в місто і об'єкт знову залишився без заступника з МТО. Без Шури, проект з теличками виявився тупиковим. У свинарнику вони не прижилися. Одна з них здохла, а іншу зарізали. Але швидше за все, сподівався Шура на молоко для своєї ненародженої дитини.
Потім я дізнався, що діти у Козака народилися. Навіть двоє.
З пережитого.
© В.Небайдужий.
04.11.2000.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921323
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2021
Лелека
Подивіться, любі друзі,
Хто гуляє там у лузі?
На тонких, високих ніжках,
Та й такий незграбний трішки..
Чорні крила й довгий дзьоб,
Жабенят ловити щоб.
Він домівку свою має,
Там – де річка витікає.
Не гніздечко, а гніздище,
Спорудив, як можна вище.
Щоб всі бачили здалека,
Що живе в гнізді Лелека.
© В. Небайдужий.
2021. м. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2021
Козёл - Старшина
В знойный час послеобеденной поры (в промежутке между обедом и послеобеденным разводом), над заброшенной взлётно – посадочной полосой (ВПП), не используемой по прямому назначению, из-за отказа от легкомоторных самолётов, в пользу вертолётов, по самолётному (из за жары) зашёл на посадку никем не ожидаемый вертолёт ВВС – “МИ 8”.
По всему было заметно, что экипаж посадку не планировал.
Приземление, как вертолётов, так и самолётов на ВВП случалось довольно часто, по причинам неведомым для местных обитателей. Впрочем, так же как взлёт, и дальнейший полёт в неизвестном направлении этих летательных аппаратов.
Чуть касаясь земли своими колёсиками, вертолёт подрулил на безопасное расстояние до КПП воинской части (забытого Богом и начальством измерительного пункта испытательного полигона), открылась дверь пассажирской кабины и, на удивление дежурного по КПП, из темноты салона, нога, обутая в ботинок лётно-подъёмного состава, вытолкала наружу косматое, рогатое и бородатое существо, только присмотревшись к которому, можно было узнать банального козла, а вернее – здоровенного Козлища.
Немного споткнувшись, козёл ловко коснулся земли передними ногами, и взбрыкнув, с некоторым разворотом на задних, одновременно попытался боднуть крутыми рогами своего обидчика, но задел только корпус машины….
В ответ на провокации козла, рифлёная подошва ботинка сделала неудачную попытку восстановить статус-кво и достать козлиную морду, или хотя бы его рога...
Вертолёт развернулся, прибавил скорость и “по коровьему” задрав свой хвост, удалился в сторону ВПП, разогнавшись над которой, скрылся в бесконечных просторах Бетпак - Далы…
Не спеша, и с чувством высочайшего достоинства, козёл огляделся, не забывая при этом пощипывать скудные листики чахлой растительности.
Убедившись, что с трёх сторон его окружала пустыня, он уверенно двинулся в единственно перспективном южном направлении, в сторону и прямо на КПП измерительного объекта.
Дежурная служба объекта не дремала, но и бдила - не очень. Нападения на 21 й объект, в ближайшее время, вероятный противник, скорее всего не планировал, да и нападать было не кому, и прямо скажем – не откуда, да и не зачем??? Куда ни кинь взглядом - везде была пустыня, на просторах которой глазу не на чём было остановиться. Так что приближающегося американского шпиона или китайского диверсанта, можно было обнаружить заранее. Вот поэтому, ворота для проезда машин на территорию, были всегда просто замотаны цепью (за исключением ночной поры), а калитка для прохода личного состава и вообще не закрывалась, так как запоры на ней были сломаны в незапамятную пору, а может наличие их не предполагалось изначально….
Выйдя на дорогу, посыпанную песчаною тырсою, козёл не стал отвлекаться на бессмысленное пощипывание бесполезной растительности, а гордо задрав косматую голову, с размаху боднув железную калитку, вступил на центральную аллею воинского объекта…
На центральной аллее, личный состав объекта под руководством старшины готовился к построению для послеобеденного развода. Пришествия козла не ожидал никто…
Козёл, завидев большое количество существ в абсолютно одинаковых по форме и цвету одеждах, весело заблеял и резво ринулся к вновь обретённому “стаду”. Вновь обретённое “стадо” было удивлено пришествием козла, прямо скажем, из ниоткуда, но одновременно обрадовано сиим событием, внесшим хоть какое то разнообразие в скучный и однообразный быт.
Началось построение и козёл, ничуть не смутившись, переместился на левый фланг строя, в непосредственной близости от старшины, чем тут же и заслужил кличку – Старшина.
Командир, поначалу никак не отреагировав на такое событие, скорее всего смущаясь своей нерешительности при “явлении козла народу”, он не стал обращать пристального внимания на животное и потом, а делал вид, что ничего такого как бы и не случилось…
По большёму счёту, надо бы было козла оприходовать по установленной форме, а именно по Виду 1.
Помощник по МТО, обращался к командиру с таким предложением….
Но командир, имея за плечами солидный почти сорокалетний возраст и более чем двадцатилетний стаж воинской службы, был по своим годам мудрым, а поэтому, объяснил ретивому тыловику, что в случае “козлиного учёта”, с вышестоящего штаба тыла, тут же, будут спущены планы на поставки шерсти, мяса и чего доброго - от козла молока. И заключил, что козёл как появился, так и исчезнет, придёт на то его “козлиное время”.
Время шло, козёл не исчезал. Животное особого неудобства никому не причиняло. Разве что подъедало бычки от сигарет, чем ещё больше облагораживало своё и так невероятно яркое амбре. Редко у кого возникало желание погладить и даже приблизиться к Старшине. И не по причине его сурового нрава, животное было покладистое, а вот это амбре, если не сказать просто невыносимый, резкий тошнотворный запах, который долго витал в воздухе, даже после ухода Старшины.
Основываясь на этих фактах, высказывалась версия появления козла на борту вертолёта и выброски его с такового на объект. Версия, впоследствии нашла свидетельские подтверждения….
Оказывается – “поисковики”, облётывая боевые поля, обнаружили в степи никем не охраняемое стадо овец и решили прихватить одну особь (а может и несколько) себе на шашлык. Но после приземления вертолёта все овцы разбежались, и только бесстрашный козёл ринулся на похитителей. Похитители, ограниченные в своих неблаговидных действиях по времени, да и не будучи знатоками носителей сортов шашлычного мяса, решили козлом и ограничиться. Тем более, летающим зверобоям, поймать козла, на их взгляд, показалось тоже вполне удачным исходом незапланированного мероприятия.
Во время полёта, козлиный запах, по внутрибортовой вентиляции привёл экипаж сначала в лёгкий стресс, а потом и в полуобморочное состояние. Козла решено было высадить незамедлительно, а чтобы не погубить понапрасну ни в чём неповинное существо, решено было высадить его в ближайшем месте, где присутствуют люди. Так козёл и оказался на 21 объекте.
Старшина благополучно пережил итоговую осеннюю проверку, не попавшись на глаза заинтересованным членам проверяющей комиссии, как то тыловика или службиста (службы войск), а с наступлением холодов поселился в котельной, где благополучно и перезимовал. Котельщики его подкармливали, он же в свою очередь был у них на правах сторожа при отсутствии собаки, и при появлении в котельной посторонних лиц, предупреждал личный состав, как шумом, так и блеянием, а то и стуком рогами вместе с копытами по чему-нибудь звучащему или звенящему….
В котельной, запах козла, сочетаясь с гарью и дымом, особо никого не беспокоил, разве что привносил особый, неповторимый шарм, ассоциируя это полезное, вспомогательное сооружение с преисподней...
Даже злые и вечно голодные степные волки, грызущиеся зимними ночами возле мусорной свалки, вблизи столовой, почему то Старшину за холодную и голодную зиму, не растерзали.
Прошла зима и наступила яркая весна. Пустыня, разукрашенная зелёными лопухами и разноцветными тюльпанами, вынудила Старшину покидать территорию части в поисках травяных лакомств. Хотя и был он к пище не привередлив, но всё же уходил в степь и даже несколько раз не появлялся в части по несколько дней, отъедаясь и добрея на весенних муравах.
Перед самыми Майскими Праздниками, которые в том году продолжались целую неделю, в части сломался морозильник для мяса.
В результате порчи последнего, пришлось утилизировать весь недельный запас мяса и скоропортящихся продуктов. Прибытие же ремонтной бригады холодильщиков из далёкого города, можно было ожидать не ранее чем на второй или третий после праздничный день. Солдат, да и несущих службу офицеров надо было кормить, и мясом тоже, притом непременно.
Замполит, остававшийся на Праздничные мероприятия замещать командира, почему то не захотел использовать НЗ тушёнки (скорее всего, имел намерения “заныкать” этот запас) и принял на его взгляд, единственно правильное решение…..
Старшину (а может часть его) готовили путём варки. Вонь в столовой и в ближайшей округе стояла невыносимая. Сделали попытку употребить мясо в пищу, только вечно голодные солдаты первого года службы…Попытка оказалась неудачной и доставать из НЗ тушёнку всё-таки пришлось. Тушёнка та тоже оказалась не совсем…. Была она импортная, в длинных жестяных банках.
По слухам, из запасов, доставленных американцами по ленд–лизу во время войны. Тушёнка была вкусная и приятная на вид, но в некоторых банках, с одной стороны в тонком и прозрачном слое желе обнаруживались личинки мух, в законсервированном конечно виде. Тушёнку потом тоже забраковали, списали и тоже, по слухам даже утилизировали.
Скорее всего, только списали, и как то не верилось, что до утилизации такого вкусного продукта дело всё-таки дошло. Тем более, что личинки , такое же мясо.
Но как говорится, это была уже другая история.
Была в этом событии и положительная составляющая. От запаха, а может по другой причине, из столовой убежали тараканы.
Более того, их не было там несколько недель, а появившиеся вновь, были какие то убогие, тощие, как буд-то недоношенные и почему то, в большинстве своём - альбиносы.
А без Старшины на объекте стало скучновато…
©В. Небайдужый.
2011. г. Киев.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921228
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 03.08.2021
ОЭС “Янтарь”.
Фамилии участников или действующих лиц оставлены без изменения. А вдруг прочтут, исправят или опровергнут..
На научно-исследовательском испытательном полигоне в Сары Шагане, который располагался в пустыне Бетпак Далы, что в Казахстане, измерения траекторий объектов производились по старинке, способом дедовским, а вернее немецким, который позаимствовал Черток на полигоне в Пенемюнде, да и вывез благополучно в Советский Союз и способ, да и средства для реализации такового.
В Союзе, на заводе “ЛОМО”, по немецкой же технологической документации начали производить, уже советского образца оптические системы, под названием СКТ-50, КТ, ФАУ и множество других модификаций.
Такие системы были представлены, колоссальными по размеру оптико-механическими сооружениями, которые обладали простотой исполнения и высокой надёжностью в эксплуатации, но - только при производстве траекторных измерений объектов, со скоростными характеристиками, не превышающими 5000 – 6000 км/час по дальности, а по угловым координатам от 12 до 36 градусов в секунду.
Времена менялись. Ракеты “Трайденты”, “Поларисы” и “Посейдоны” начали летать со скоростями, которые превышали 12000 км/час, а противоракеты, которые конструктор Кисунько настойчиво, неустанно и по секрету – не всегда успешно, учил в Сарах летать, учитывая возникшие обстоятельства, вынуждены были летать быстрее американских…
И тут встал вопрос??? Чем измерять траектории таких изделий и где такие устройства раздобыть….?
Советская военно - техническая мысль, грозно набычившись и разогнавшись в перспективном направлении, тупо и со всей дури “долбанулась” головой об стенку своей “дремучести”, с грохотом свалилась в потенциальную яму несостоятельности и жалобно заскулила от обиды, да и беспомощности.
На самом Верху, услышав такие вопли и “утерев сопли” науке, приняли единственно правильное решение. Вернее, оно было стандартным и всегда готовым к принятию на государственном уровне. Решение было простым и как во все предыдущие времена, основывалось на алгоритме – “Украсть”.
По данным агентурной разведки, (хотя такая информация была доступна и из открытых источников), на аналогичном Сары - Шаганскому – штатовском полигоне Кваджалейн, армейцы США успешно и уже давно использовали для производства траекторных измерений современную цифровую оптико – электронную систему. Задача (украсть, хотя бы техническую документацию), соответствующим ведомствам была поставлена, но – увы, оказалась не выполнимой. Полигон Кваджалейн размещался на атолле из 93 островов и в отличие от наших измерительных объектов, всё у них там работало без участия личного состава, у которого можно было что- то там “слямзить”. Не исключено, что такая невозможность возникла и по иной причине, до сей поры никому неизвестной.
Верхи не растерялись и пошли путём более дорогим, гарантирующим успешный исход задуманного. Решено было приобрести таковое или аналогичное изделие через Внешинторг СССР. Как оказалось, цивилизованный путь решения вопроса, повлёк за собой создание легенд и вымыслов, которые имели и неприятные последствия.
По разработанной КГБ легенде прикрытия, аппаратура закупалась для производства научных испытаний, одним из отделений Академии Наук СССР, которое размещалось где то там, в промежутке между Москвой и окраинами, а точнее - далеко или ещё дальше. Закупалась она через швейцарскую фирму-посредника, которая обещала не сообщать продавцу даже национальную принадлежность покупателя. При этом, представитель продавца, брал на себя обязательства провести начальное обучение техперсонала покупателей. Для ознакомления с технической документацией, была создана рабочая группа, в состав которой, от полигона включили Лёню Минина (капитана), Сашу Волынкина (майора) и Витю Личкуна (подполковника). Остальные члены группы, были представлены операми КГБ и конечно, представителями Внешинторга и назывались “научными консультантами”.
В это же время в городе Приозёрске – административном центре и центре управления полигона Сары Шаган, Гепатит А или желтуха Боткина (почему то в осеннее время) разгуливала беспрепятственно и свободно. Инкубационный период такой заразы составлял несколько больше 30 ти дней.
В то же время в Швейцарии всё было прекрасно. Швейцарская конфедерация (а происходило это в 1980 году) сразила покупателей. Сразила напрочь. Даже невзирая на драконовские меры безопасности со стороны “научных консультантов”, офицеры-испытатели, в достаточной мере соприкоснулись со многими достижениями европейской цивилизации, как то: наручные электронные часы, калькуляторы на солнечных панельках, световые табло на улицах, да и многие другие мелочи, которые тем не менее, у наших неискушённых людей, вызывали такой восторг, как у Эллочки Людоедки меха дочери Ван Дер Бильда . А Витя Личкун, по возвращении, искренне восхищался тем, что американские “преподы”, обращались к нему не иначе как “Мистер ЛИ-ЧИ-КУН”. Но, по истечении первой половины временного интервала пребывания группы в Цюрихе, случилось не поправимое. Внезапно “пожелтел” Саша Волынкин.
Явное изменение цвета лица уважаемого представителя покупателя, не просто смутило, а свалило напрочь принимающую сторону и более того – всю Швейцарскую конфедерацию “поставило на уши”. Наивное заверение советских товарищей вместе с их “научными деятелями” о том, что мол, ничего страшного, это же желтуха Боткина, гепатит А. Что вы, дамы и господа европейцы, эка беда - невидаль??? Да у нас это такое же событие - как у вас в Европе чихнуть невзначай в публичном месте, ну может – пукнуть...
Европейцев и особенно представителей их благородной когорты - медиков, такие заявления и вообще повергли в шок, а медицинскую общественность привели в неописуемый ужас, который понемногу начал передаваться и нашим, до того невозмутимым представителям. Европейцы не только чихать но и пукать почему то не захотели. Ситуация была рассмотрена на внеочередном заседании Правительства и предприняты меры к исключению распространения заразы и возникновению эпидемии.
Как оказалось, в Швейцарии Гепатит А, давным – давно был истреблён и забыт. Мало того, не только в Швейцарии. По заявлению Минздрава СССР на международном уровне, в СССР его тоже быть не должно бы, но в Сары Шагане он таки процветал. Так и была разрушена, тщательно сооружённая и обкатанная легенда прикрытия.
Для излечения Саши, был разыскан единственный практикующий, хотя и очень престарелого вида доктор, который ещё “знал в лицо” желтуху Боткина и помнил, как с ней справляться. После проведения доктором нескольких процедур лечебного характера, Сашу спецрейсом, на борту ТУ 154 вместе с двумя его КГБистами, благополучно транспортировали в Москву и потом - в аэропорт “Камбала”.
Америкосы хоть и узнали, кто и зачем покупает ОЭС, но всё таки продали её.
Система оказалась очень современной. В СССР назвали её “ОЭС Янтарь”.
Военные начальники, гордились системой на всех уровнях и при каждом удобном случае. При этом, ничуть не смущаясь происхождением таковой. Да, и не будучи до конца уверенными в том, что она - Система, работая в автоматическом режиме и без ведома её эксплуататоров, не передаёт получаемую информацию на штатовский разведывательный спутник, во время его пролёта над местами развёртывания “ОЭС Янтарь”, тем самым спокойно и размеренно внося свой вклад в “обескровливание” “Великих Штатов СССР” с целью их окончательного уничтожения..
© 2017 г.
В. Небайдужый.
Г. Киев.
Из личных воспоминаний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921172
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.08.2021
Прапорець.
В руках тримаю дивний прапорець,
Він має колір неба й стиглої пшениці,
Під ним я чую шум лісів, мільйонів стук сердець,
Пташиний спів і відчуваю смак криничної водиці .
В цих кольорах, вбачаються бажання предків волі,
Розчарування ворогів та їхніх посіпак.
Й майбутнє поколінь, та щастя в їхній долі,
Й Держави велич, не інакше, тільки так.
В цих кольорах - тепло від слів матусі,
Та, чується граніт батьківських настанов,
Бажання, навіть не бажання, мусиш.
Те зберегти, за що пролито кров.
В цих кольорах звучить "Героям Слава!",
Життя хто не цінив і в землю ліг.
Щоб збереглась в віках та і жила Держава.
І пам'ять вічна тим, біду хто переміг.
Той колір, кличе - Землю бережіть.
Від ворогів, що зброю в хід пускають,
Та і від тих, хто хоче Землю цю продать,
Та наміри свої за спинами ховають.
© В. Небайдужий.
М. Київ. 2021.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2021
Собака.
Люди кажуть, не та собака, що гавкає, а та, що кусає.
Я ні разу не чув гавкоту тієї собаки і звичайно, вона мене не кусала. АЛЕ !!!
На ранковій планерці бригадир зміни слюсарів 20-го автопарку повідомив, що Собака, яка багато років охороняла територію автопарку здохла, або здох. Повідомлення не акцентувало увагу на статеву належність собачої особи. Питання полягало в тому, кому Собаку супроводжувати в останню путь, на звалище міста Первомайська.
Для супроводу покійного, до місця його постійного спокою, був виділений самоскид ММЗ-555. В якості ескорту, або похоронної команди в складі 2-х чоловік, бригадир запропонував викликатися бажаючих, з подальшим відходом з роботи. Але таких, на жаль, не знайшлося ...
Тому стало зрозуміло, що таких кандидатур будуть призначати.
Наймолодшим в бригаді був я - слюсар другого розряду, і другим - недавно переведений, за рішенням суду і в якості покарання, дядько Іван, на прізвисько “Скажений”. Таким чином, склад команди був визначений.
Відносини з дядьком Іваном до цього моменту, у мене якось не склалися , вірніще вони були, але не найкращі....
До переводу в слюсарі, дядько Іван працював водієм ЛАЗ 965, єдиного автобуса в вантажному автопарку. Виїжджав він на своєму автобусі, чергуючись зі своїм напарником, чотири рази за добу, для доставки робітників до місця роботи і додому. А так як автобус його їздив недалеко, ломався рідко то і зі слюсарями спілкувався він також рідко і неохоче. Та й любив він свій автобус, беріг, щадив і ремонтувати намагався сам. Але якось, занесло його разом із автобусом на ремонтну яму ТО 2.
Призначили мене йому в помічники, щоб відкрутити кілька гайок.
Дядько Іван показав мені ці гайки і кудись пішов. Як правило, слюсаря користуються своїм інструментом. Мій набір інструментарію був обмежений декількома гайковими ключами, однією викруткою та молотком. Тому я з задоволенням і захопленням скористався інструментом, який знаходився під сидінням водія автобуса. Це були дивовижні, блискучі, хромовані і зручні ключі, та ще і в дуже оригінальній упаковці. Але мого малолітнього зусилля дещо бракувало, щоб “зірвати” гайки ... Тому я скористався традиційним способом, накинувши накидний ключ на гайку, почав бити молотком по протилежній частині цього ключа, в очікуванні відкручування гайки, або, що не виключалось - поломки ключа..
Дядько Іван перехопив мою руку, яка несла черговий удар по його ключу. З його багатослівного та не зовсім цензурного монологу мені вдалося дізнатися, що ключі ці не для роботи. Ключі йому подарував в 1945 році американський солдат, негритянської зовнішності, десь там, в переможеній Німеччині. Подарував, а може і просто віддав, здивувавшись тому, яким способом Ваня відкручував гайку на своєму автомобілі.
А відкручував Ваня гайки за допомогою зубила і молотка. Негр, подивившись на таке блюзнірство, приніс набір інструментів і віддав Вані. З тих пір ці інструменти і лежали під сидінням його робочих автомобілів, а якщо і використовувалися за призначенням, то дуже обережно і дбайливо.
З огляду на цей момент, і відносини у мене з дядьком Іваном були натягнутими і обережними. Тим більше, що його кличка “Скажений” відповідала його характеру. Навіть невеликі конфлікти, він вважав за доцільне врегульовувати бійкою, за що бувало і сам отримував.
В ті часи, практикувалися поїздки жителів нашого регіону в сусідні республіки, найчастіше в Молдавію.І звичайно не з метою екскурсії, ну щоб покопатися в історичному минулому народу, а банально, щось там купити задешево і дома – перепродати. Для цього бажаючі збирали гроші і фрахтували автобус. Так як автобус дяді Вані на вихідні дні був не задіяний, то одного разу Він і поїхав в цю саму Молдавію.
Але по дорозі зустріли автобус громадяни- бандити, зі славного міста Одеси. Та й не просто зустріли, а пасажирів висадили, попередньо відібравши у таких гроші, а у водіїв ЛАЗа забрали ключі запалювання. Та й спокійно так поїхали на своїй Волзі в бік славного міста Героя.
“Скажений” не змирився з поразкою. Та й ключі йому були не потрібні, тому як запускався двигун ЛАЗу не тільки з місця водія, а і безпосередньо з двигуна, який знаходився в самій задній частині автобуса.
Наздогнав дядько Іван Волгу швидко, навіть дуже. Громадяни бандити намагалися маневрувати і навіть сховатися на сільських дорогах, але ЛАЗ - машина солідна. З розгону дядя Ваня наскочив на багажник Волги і тим притиснув і покалічив трьох грабіжників, які сиділи позаду, а двох вивів з машини і монтажною лопаткою переламав їм руки.
На суді, який проходив в клубі автопарку, грабіжники виступали не тільки як обвинувачені, а й як “частково потерпілі”.
На питання судді, а чому ви не чинили опір? “Потерпілі” відповідали, що “Скажений”, на їх заперечення бив їх монтажною лопаткою по сопатці (сопатка, на злодійському жаргоні - лицьова частина голови), а потім змусив поставити руки на буфер автобуса і перебив цієї самою лопаткою.
На питання прокурора до Івана: Навіщо ви перебили руки? “Скажений”, відповідав: А у мене не було чим їм руки зв'язати.
Прокурор зробив спробу дії Івана класифікувати як самосуд, що передбачало дуже сувору міру покарання.
Але не врахував прокурор реакції присутніх на засіданні суду. А в залі зібралися не прості обивателі, а “шоферня” та й слюсарі не прості.
Заводилою був слюсар шостого розряду, на прізвисько "Циклоп". Це був величезний чоловʼяга, років 50 ти. Небагатослівний, та й друзів він не мав. “Циклоп” закони знав. Подейкували, що просидів він всі 25 ть років.
Він дуже спокійно, впевнено та аргументовано розповів прокуророві де і в чому той помиляється, але трішечки “перебрав” , почавши залякувати представника влади. Прокурор любив життя, правильно оцінив ситуацію і відреагував на аргументи Циклопа, тому перекваліфікував діяння “Скаженого”, на перевищення заходів самооборони.
Циклопа потім в міліцію чи то в прокуратуру викликали багато разів і навіть тримали під вартою, але все таки звільнили і залишили в спокої.
Суд же присудив Скаженому умовний термін, та одночасно постановив перевести такого на менш оплачувану роботу.
Собака, а був це кобель, до моменту прибуття похоронної команди, нічним сторожем вже був погружений в кузов самоскида. Залишалося тільки доїхати до місця поховання та розвантажити тіло.
Була холодна осінь, але в кабіні, на той час дуже сучасної машини було тепло і затишно. Слухаючи заумні розмови водія і дядька Івана, я навіть задрімав. Сполохав мене сторож сміттєзвалища, який вказав водієві, де підняти кузов і поховати Собаку, цим виключивши будь-яке участь похоронної команди в сумному ритуалі.
На оплату похоронних послуг, дядьку Івану, як старшому команди, готівкою було виділено п'ять карбованціві, які передбачалися до сплати посадовій особі звалища. Але посадова особа - Сторож, від п'яти карбованців відмовився, а зажадав привести йому пляшку горілки, та й взяти участь в панахиді з приводу кончини Собаки.
У ті далекі часи, я-підкоряючись повчанням мого батька: “Поки дитини не народиш, горілки не пий”, від такої пропозиції відмовився категорично. Хоча потім, пив горілку багато разів і задовго до народження цієї самої дитини ...
Але дядько Іван мою відмову зрозумів на свій розсуд. Він запитав у мене: “А чи не Жидок ти? Горілки не п'єш? Цигарки не палиш? І взагалі, якийсь ти дуже слухняний?”: Саме слово Жидок, або Жид, того часу дивним було для мого сприйняття. До цієї пори таким словом - Дядько Жид, називали торгаша Харлампія, який їздив по селах на своїй конячині, запряженій у возика, та в обмін за всякий мотлох роздавав свистки і дешеві іграшки. Про те, що слово Жид, це образлива назва людей єврейської національності, а не посада Харлампія, я дізнався в 9 му класі, коли вивчали повість Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, де досить часто автор оперував цим незвучним словом.. Але вчителька, єврейка за національністю, в дуже коректній формі запропонувала дітям, замість слова Жид, використовувати слово - Єврей.
Я на випади Скаженого ніяк не відреагував, будучи впевненим у тому, що я ніяк не Жид і навіть не єврей. Тому що мама моя росіянка, а батько - українець і я є Українець.
Минуло багато років. Я відслужив два роки строкової служби, і будучи курсантом пятого курсу вищого військового училища, зустрів випадково на автовокзалі міста Первомайська дядька Івана. Він майже не змінився, на відміну від мене. І я з неймовірною радістю та щирою безпосередністю звернувся до нього зі словами: Доброго дня дядько Іване, ви мене не впізнаєте? А хто ти? Запитує він. І я, щоб нагадати йому всі обставини нашого знайомства, і кажу: Ну пам'ятаєте, Ви ж ще запитували, чи не жидок я? Ага, з яскраво вираженим захватом відповів дядько Іван, так все таки ти Жидок ...
© В. Небайдужий
08.06.2010 року.
М. Первомайськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921076
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2021
Розповідь про Південний Буг.
(У кожного своя річка)
Південний Буг, то річка України,
Яка тече по ній, з початку й до кінця .
Через горби, низини і долини,
І от про річку, буде розповідь оця.
Південний Буг, є невеличка річка,
За світовими масштаби - мілка...
Але для мене, повноводна то ріка…
Звичайно, це не Амозонка, не Іртиш не Лена,
Навіть не Волга, що тече десь “довго”, і на жаль, не Сена...
Буг витікає біля Збруча і Случі.
З Подільської височини, десь біля кручі.
Село там Холодцем, то так цікаво зветься,
Й від цього місця початок річечки береться.
Раніше, в давнину Буг звали Гіпаніс,
От назва? Хто таку до нас приніс?.
Синів Буг має: Бужок, Вовк, Рів, Соб, Мертвовод, Інгул.
І дочок: Снивода, Савранка, Кодима, Чиклія та Синюха,
Чи всіх назва? Нікого не забув?
Тож після витоку, між берегів високих в'ється,
Собі дорогу проклада, з щитом гранітним б'ється.
Тече Буг через Вінницю й Тульчин,
В Саврані крутить водяний він млин.
І потім знов спокійно не спішить,
Тихенькою водичкою він мчить.
Вітер ледь дише, повітря колише, сонце пекучо тремтить,
По рівній долині, між берегами, річенька тихо біжить.
Села проселки, лісочки і балки, тягнуться всі до водиці,
Верби схились, чи то поклонились біля сільської криниці.
І далі між степами довго в'ється,
Аж поки до Синюнихи добереться.
А в Первомайську робить невеликий круг,
Щоб водами умити все навкруг.
В Мигії знов порогами гремить,
І мов Славутич, грізно так гудить.
Потішивши всіх рафтингом охочих,
Та знов тече повільно й тішить очі.
Ще люди землі з Буга поливають,
Жнуть очерет та й рибу з річки мають.
Добігши в Миколаєв, Буг в лиман впадає,
Де Чорне море його радо зустрічає.
В. Небайдужий.
© В. Небайдужий 2021.
М. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921073
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2021
Специальный армейский автобус 38АС
Не помню, при каких обстоятельствах и по какому случаю, но появился на 21 м объекте свой автобус, имевший причудливое название 38АС, но чаще его называли СА 38, так звучало привычно, да и более логично. Это детище советской автомобильно-конструкторской мысли, было довольно комфортабельным, особенно для не требовательных пассажиров, которые удовлетворялись тем, чтобы только ехать, безразлично на чём, в какой позе и в каких условиях.
Кузов автобуса – ручной сборки, был тяжеловат для базового двигателя. Не ошибусь и в том, что при виде этого творения рук человеческих, незабвенный Остап Бендер, вполне обоснованно мог произнести ставшую крылатой фразу: “ Вот что можно сделать из обыкновенной сноповязалки”. Был этот кузов довольно высокий, поставленный на шасси автомобиля ГАЗ 66, а поэтому и неустойчив к опрокидыванию. Неустойчивость проявлялась особенно в зимнее время, когда даже на небольшой скорости, водитель из-за заносов слетал с дороги и тут же плавно и не спеша опрокидывался на бок. Для постановки “на ноги” требовалась техническая помощь, так как силами даже всех 20-ти пассажиров, поставить это сооружение на колёса было невозможно.
Кабина водителя была отделена от пассажирского салона капитальной перегородкой. Как правило, в кабине на пассажирском сидении размещался “старший машины”.
Ломался автобус довольно часто, но ремонтировать его было не сложно, да и с запчастями проблем не было, всё-таки базовая модель - ГАЗ 66, была автомобилем в армии довольно распространённым. Единственная проблема, состояла в дефиците ветрового стекла. Стекло было от автобуса ЛАЗ и немного “подгонялось” под посадочные места автобуса. Это стекло при переворачивании автобуса, как правило - разбивалось. Конечно, в летнюю пору, ехать обдуваемым ветром знойной Бетпак Далы, водителю было даже приятно, но зимой, при морозе 20-ть и ниже, вождение становилось сродни боевому подвигу. По такому случаю, “старший машины” перебирался в пассажирский салон, а водитель оставался сам на сам с суровой казахской действительностью. Водителя одевали в тулуп и валенки, на глаза одевали мотоциклетные очки. Конечно, в таком одеянии вести машину не очень удобно, но – советский солдат, был стойкий к тяготам и лишениям воинской службы и достаточно вынослив. В этой ситуации, задача “старшего машины” состояла в том, чтобы не допустить “ныряния” водителя в “нирвану сна”. А так как глаза солдата были закрыты очками, то “старший машины” периодически постукивал сапогом по перегородке, в ответ на что – водитель отвечал ему жестом или поворотом головы.
При этом, и что было главным – Мы ехали. Двигались вперёд по сложному пути испытаний противоракетных комплексов и даже, не в слух будет сказано, по каким-то показателям, каким точно - неизвестно до сей поры, обгоняли вероятного противника…
Но рассказ мой не об автобусе, а только об одной единственной поездке на этом автобусе, по маршруту 21 й объект – 35 я площадка - ж.д. Сары Шаган, давно забытой осенней “дембельской порой” 1982 года.
Это была “первая партия” “дембелей”, которых мне, как старшему машины было поручено отвезти автобусом в штаб в/ч 03145 (35 й площадки) и там, заправившись бензином, прямо в сам Сары Шаган. А если бензина не будет??? В таком случае, оставить “дембелей” для отправки транспортом “метрополии”.
СССР и в те времена был большой “нефтеносной скважиной”, но бензин, по крайней мере, в армии всегда был в дефиците. Вот и тогда, автобус был заправлен бензином из расчёта 50-т километров пробега, то бишь, до 35 й и назад – на 21 й объект, а дальше – как получится.
Пять “дембелей” в полном составе и здравии были успешно доставлены в “метрополию” и тут оказалось…
В части проводились стрельбы противоракетой. Событие незаурядное. На стрельбах присутствовал Главком и командование части ублажало и развлекало “высокую особу” или отвлекало его внимание от суровой армейской действительности и реально существующего положения вещей....
Возле штаба части “кучковались” местные “дембеля”, получившие документы на увольнение вместе с объектовыми и ожидавшие транспорта для отправки на ж.д станцию Сары Шаган, до которой было ровно 100 километров пути.
Для отправки лучших представителей уволенного в запас личного состава части, командование - не пожалело хороших слов напутствия и тёплых пожеланий. Был проведён инструктаж о правилах поведения в пути следования, выданы на руки документы и деньги, выделен транспорт – автобус ПАЗ и даже назначен старший автобуса и этой команды. Но вот незадача, беда состояла в том, что в части не было бензина для заправки автобуса.
Вот обгоняли мы “супостата” по ракетам и конечно, по количеству добытой нефти и газа, а по бензину, оказывается, уступали. Но о таком уязвимом месте Советских Вооружённых Сил, вероятный противник, скорее всего не знал, а если бы и не дай бог и узнал, то никогда бы и не поверил, а своего разведчика, принёсшего такую весть, расстрелял бы за дезинформацию, а может быть и пощадил бы. Кто его знает этого самого противника...
“Дембеля” затосковали, но ненадолго. Местные провели переговоры с нашими, а наши пришли ко мне с предложением: “А если местные заправят полный бак, то как бы на нашем автобусе всех в Сары ?”.
Лично я был не против… Мне было даже как то веселее прокатиться, а не сидеть на объекте. Возраст, ещё требовал ярких событий и каких никаких впечатлений. Тем более, что к работам по сегодняшней тематике мой расчёт не привлекался.
Несколько меня смутили условия заправки. Местный “дембель” настоятельно попросил меня при заправке не присутствовать, из автобуса выйти и посидеть вот здесь, на лавочке. А Они сами съездят. Быстро съездят, тут недалеко, прямо вот тут (где точно не называлось). “Ну, где же, где???” Для порядка поинтересовался я. “Ведь в части бензина нет”. “В части нет. Но мы договорились с военными строителями”. Уверенно парировал мои сомнения солидного вида “дембель”.
Автобус заправили, по-олный бак. Мой водитель был страшно доволен, и когда я спрашивал, где же эти неизвестные строители, он как-то таинственно улыбался и неопределённо кивал головой в таком же неопределенном направлении.
До Сары Шагана доехали весело и быстро. “Дембеля” были ну очень довольны и счастливы. Откуда-то принесли две бутылки водки, чем меня несколько смутили и очень даже удивили. Легально водка в Сары Шагане не продавалась. Ради приличия, я даже отказывался брать, но недолго так отказывался. В конце концов, если не возьму я, то они выпьют и без меня, а это очень плохо, даже хуже чем я выпью вместе со товарищами, на объекте, конечно.
Дорога же домой – всегда короче. Но какая-то тревожная мысль всю дорогу не давала мне покоя. И тревожило меня то, что по моим сведениям не было на 35 й площадке строителей, а значит и бензина, которым заправили автобус.
И допросил я своего водителя, возвав к его высокому сознанию, одновременно объясняя, что врать некрасиво и не по комсомольски.
После таких слов, ответил мне водитель честно: “Среди ихних дембелей был “пожарник”. Слили бензин с пожарной машины. Но для тушения одного пожара, бензина в пожарной машине осталось достаточно. Конечно, если пожар будет небольшой. Так что, если при стрельбах что-то и случится, то Главком да и его свита ничего не заметят. А бензин в часть завтра привезут и заправят оба бака пожарной машины”.
Я конечно немного переживал. Понимая, что в случае возникновения пожара, придётся мне “сидеть” как соучастнику этой несанкционированной заправки. Но всё обошлось. Пожара в этот день, да ночью и вплоть до приезда топливозаправщика, в части не случилось…
Из пережитого.
В.Небайдужий
© г. Киев. 2014 й год.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920985
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 31.07.2021
Кварталець
Якщо ти є спокійний бо “обкурений”,
Коли усі стурбовані навкруг,
Якщо ти задоволений і зовсім не обурений,
Що там на Сході гине Брат чи Друг…
Якщо тебе брехня не чистим словом не зворушить,
І ворога неправда, тішить радістю твій слух,
Якщо тобі “все рівно”, і ворожа мова тебе тішить.
То ти не Українець, ворогу ти друг..
Якщо ти стрижений, чи то побритий а не облисів,
В піснях дешевих людське оспівуєш нещастя,
При цьому не шкодуєш пустих брехливих слів..
Й молотиш лиш оте що розуму придастя...
Якщо ти нездоровий духом,
А від переїдання є товстун,
І любиш “наркоту” понюхать,
Чи то “пускать у вічі людям дим”.
Якщо брехня, то чиста твоя правда,
Й тобі все рівно, “мова” чи “язик”,
Якщо з біди смієшся ти людської,
А співчувати по “людськи” не звик..
Тоді Людей послухай, ти не є Засранець,
Ти, значно більше того, ти - Кварталець.
© В. Небайдужий.
М. Київ .
2021 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2021
Дядько Льоня
За очі і в залежності від статусу, так і загального настрою обивателів, його називали Дрин або Дрин Миронович. Але при особистому спілкуванні з таким, тільки з належною повагою і не інакше як Леонід Миронович.
Леонід Миронович Мовчан був другим чоловіком старшої сестри мого батька, а значить - моєї тітки Олени. Її перший чоловік був призваний на самому початку Вітчизняної війни, де і згинув безслідно, залишивши після себе молоду вдову, навіть не відаючи про те, що після його загибелі з'явилася на світ дочка - Валентина.
Повернувшись з війни, зійшовся Леонід Миронович з моєї тіткою, з якої дожив до глибокої старості, щоб померти, та й бути похованим з нею в один день і в одній могилі.
У школі він не навчався, тому особливою грамотністю не відрізнявся.
Але при цьому, ще в далекій молодості, освоїв трактор і пропрацював трактористом до самого виходу на пенсію, а може і потім працював, цього я вже згадати не можу.
Добре пам'ятаю, з самого далекого дитинства, що в будь-якій чоловічій компанії був він незмінним оповідачем. А там де велися такі розповіді, то в обов'язковому порядку, десь на доступній відстані від такої компанії "крутилися", щоб підслухати дорослі розмови і ми - сільські пацани, які в ту далеку пору не були обтяжені інтернетом та й доступними досягненнями цивілізації.
А послухати було про що ...
Розмови велися про сільські будні, про трактори і сівалки, про жінок, а саме найцікавіше - про ВІЙНУ.
Воював дядько Льоня з самого 1941 і по 1945 роки. При цьому на вицвівшій від часу гімнастерці, не соромився носити свої медалі. А в ті далекі часи, не всі фронтовики вважали за доблесть пишатися своїми заслугами. І коли про когось то там розповідав, то з великою повагою, а може і з деякою часткою заздрості підкреслював, що той - то і той, був Орденосцем. Розповіді його про війну сприймалися слухачами по різному. Хтось уважно слухав і навіть прислухався, інші підтакували і погоджувалися. Але коли оповідач заводив мову про те, що він особисто збив німецький літак, народ починав тихенько сміятися, або навіть щиро насміхатися, а позаочі заявляючи, що Дрин Миронович, “льотчик – винищувач” і палицею збивав німецькі літаки. Звичайно, оповідачеві таке ставлення не подобалося, і він надовго замикався, та й переставав ділитися своїми спогадами.
Але я, чомусь йому вірив ...
Вірив, тому, що і в будні мирного життя, він завжди відповідав за свої слова, а якщо, щось там пообіцяв, то від слів своїх ніколи не відмовлявся і обов'язково свою обіцянку виконував.
Якось були вони з тіткою Оленою у нас в гостях. Було мені тоді років вісім, а може і менше. І нагадав я йому, що він обіцяв подарувати мені сорочку, ось таку ж красиву, в смужечку і нову, як зараз на ньому одягнена. Дядько Льонька мовчки зняв з себе сорочку, та й одягнув на мене. Сорочка на мене була завелика і бабуся мені її трохи ушила. Але була та сорочка дуже “класна”, і носив я її довго.
Минуло багато років. Я вчився в десятому класі і якось при зустрічі з дядьком Льонькою, завів мову про те, що хотів би постріляти з рушниці, та ось батьківську, після техогляду списали, а тому вилучили. Дядько Льонька сказав: "А ти приходь до мене в Петрівку, візьмеш мою". Я звичайно не повірив. Але про всяк випадок вирішив перевірити правдивість його слів, та й прийшов до нього в гості. Довго соромився запитати, але перед відходом нагадав. Він так само мовчки зняв зі стіни рушницю разом з патронташем і віддав мені. Навіть не побоявся. Думаю ще й тому, що мені він теж довіряв ....
Більше двадцяти років як немає на цьому світі Леоніда Мироновича, а я, ні - ні та й згадував про нього, про його розповіді, в тому числі і про збитий літак. Зовсім недавно, коли було відкрито доступ до архівів, в інтернеті на сайті "podvignaroda", вставивши його вихідні дані в "пошуковик", я з подивом і захопленням прочитав: "молодший сержант Мовчан Леонід Миронович, під час служби в 606 зенап 4 зенад РГК 3 УкрФА, був нагороджений медаллю "За бойові заслуги". А в поданні командира частини на нагородження, в графі "ПОДВИГ", фронтовим писарем було просто і однозначно написано:
“За то, что сбил самолёт противника Ю 88”.
Із пережитого.
© В. Небайдужий.
м. Київ 2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920882
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2021
Шли три мужика
Шли три мужика, в лесу или в поле,
Нужда их гнала, иль по собственной воле,
Шли долго, ругаясь под нос в полумраке,
Вокруг было сыро и грязно как в ср.ке.
Вдуг, кто-то из них обо что-то споткнулся,
Бутылку поднял, на друзей оглянулся.
Смотрите! Вскричал, там внутри самогон,
Откуда и как здесь он взяться мог он.
Не стали друзья ни мудрить-совещаться,
Никто и не думал из них сомневаться.
Взял первый и сделал громадный глоток,
Но сразу упал, не возьмут друзья в толк.
Как так? Почему? Ведь мужик был здоров.
И вот опрокинулся, сбросили в ров.
Тут крякнул второй, опрокинулся тоже.
Ну что за беда? Святый праведный боже?
Взял третий, ко рту поднеся самогонку,
Судьбине с отчаяньем крикнул вдогонку.
Кто слышит меня, поспешите помочь!.
Глотнул он, и ноги свои бросил прочь.
03.1994г. © В. Небайдужый.
Приозерск(Сары Шаган).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920881
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.07.2021