| Сторінки (2/103): | « | 1 2 | » |
Ще дід мій знав, як це було,
В однім краю, давним давно,
У королівстві принц родився,
Який в сирітстві залишився.
Хлопчина ріс усім на радість,
Сусідів брала тиха заздрість.
Вивчав науки, світ та звуки.
Мав "золоті" від Бога руки.
І, ось, прийшов час одружитись,
Собі принцесу придивитись.
Об'їхав він усіх навколо,
Та залишився поки соло.
Лише одну собі вподобав,
До неї майже місяць топав.
Їй говорив приємні речі
Та поглядав на гарні плечі.
Він пташку дивну їй підносив,
Троянд живих букети зносив.
Вірші читав їй поетично,
Пісні співав прості, ліричні.
Її ж усе не до вподоби,
Вона хотіла ще свободи.
Гуляти парком, садом, лісом,
На пляжі грітися за мисом.
Йому ж сказала: "Милий друже,
Ти гарний, милий, навіть дуже,
Але не буду я з тобою
Десь в глушині, немов рабою.
У мене є дива науки,
Що видають приємні звуки.
А що у тебе я побачу?
Лише як кози в полі скачуть?
Мені ти, друже, не підходиш,
Тоску на мене ти наводиш.
Тобі не буду королева,
І ти не вмовиш, я сталева."
Та наш герой, не вішав носа,
Пішов на ринок, купив проса.
Його в селян змінив на одяг,
Рвання таке - суцільний протяг.
В рванні такому, як з болота,
Постукав він в її ворота.
Слуга відкрив, спитав: "Що треба?"
"Я свинопас. Чи є потреба?"
До короля слуга метнувся,
Та з позитивом повернувся.
Сказав, що є така потреба,
Свиней пасти комусь-то треба.
Завів його на двір де хряки,
Там сморід був такий, що мраки.
Провів лікбез йому швиденько,
Та здимів звідти геть хутенько.
Наш принц, щоб часу не втрачати,
Свиней спустив, і - в дудку грати.
А дудка та немов співала,
Звучанням в душу западала.
Її почула та принцеса,
І в слуг питає: "Що за п'єса?
А звідки звук сюди лунає?
Так мило, ніби хто співає!
Дізнайтесь швидко, що то є
Можливо хтось це продає.
Купуйте швидко, дуже хочу
Буде фурор, я це пророчу."
Прийшли до парубка ті слуги,
Від штину вгнулися, як дуги.
Слова принцеси передали,
А від ціни зареготали.
Пастух свиней казав серьйозно,
А виглядало одіозно.
Хотів аби принцеса взяла,
А поцілунки дарувала.
Ціну принцесі передали,
Добра від цього не чекали.
Вона кричала, матюкала,
А дудки так і не дістала.
І от не спавши зо дві ночі,
Бо в мріях дудка - нема мочі,
Вона здалася. І швиденько,
Поцілувалась з ним легенько.
Минув десь з тиждень, може більше,
А принц зробив ще цікавіше.
Він солов'я зробив у клітці,
Який співав, сидів на квітці.
Той спів лунав неначе в казці,
Хто слухав, був немов в пастці.
Цей спів приваблював нестримно,
І всі схилялися покірно.
Принцеса також піддалася,
Та знов до торгу подалася.
І було все таким, як тоді
Плюс, поцілунки на природі.
Але страшна відбулась річ,
Бо налетів неначе сич -
Король, що поряд свинку гладив,
Та ледь від злоби не нагадив.
Він бачив, що вони смоктались,
Хвилин десь з п'ять не відривались.
І весь цей час він був беззвучний,
І ледь не впав, а дядько тучний.
Який зайнявся ґвалт і безлад,
Принцеса б краще в землю щезла.
Хоча любив її старенький,
Та не простив той гріх маленький.
Ганьба була на всю країну,
На всю шановану родину.
І вигнав їх король за браму.
Усі дивились на ту драму...
Принцеса плакала, просилась,
Та до старого не добилась.
Закрилась брама. Вдвох лишились.
Зустрілись очі. Придивились.
Дістав з мішка він чистий одяг.
Пустився дощ. Навколо протяг.
Водою змив лице від бруду.
Рвання він скинув цілу груду.
Помився якось, одягнувся.
На дівку глянув, посміхнувся.
Сказав її він: "Що, красуня?
Зі свинопасом ти ласуня?
Гуляй собі і будь-здорова,
Бо це наука показова.
Щоб не здіймала зірок з неба,
А розуміла те, що треба.
Раз принц для тебе не потрібен,
А свинопас тобі подібен,
Шукай його і будь щаслива,
А я пішов. На дворі злива."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Він схуд, змарнів, запали очі,
Себе гризе він вдень і вночі.
Собі він місця не знайде,
Покою думка не дає.
Про те, чому воно так стало,
Невже дівчат не вистачало?
Невже кохана відмовляла,
Себе кохати не давала?
Чому зійшовся шлях із тою,
Змією, курвою такою?
Чому їх доля там звела,
До прірви зараз підвела?
Чому в свої сімнадцять років,
Коли зробив так мало кроків,
Він мусить з болем помирати,
І мати з братом залишати?
А мати виплакала очі,
Бо плаче вдень, бо плаче вночі,
Немає чим допомогти,
На цьому світі зберегти.
Усе що мала вже продала,
Хатину навіть вже заклала,
Готова душу вже продати-
Купця немає щоб забрати.
А брат у Польщі заробляє,
Усе на ліки відправляє,
Аби малого врятувати,
Та шанс пожити йому дати.
Працює там, а сам клянеться,
Що, як додому повернеться,
Він ту сволоту розшукає,
Що з нею зробить - добре знає.
Вона ж чудово розуміла,
Як з братом ліжко розділила,
Що пацана вона згубила,
Свідомо СНІДом заразила.
І зараз він, в собі закрився,
Життєвий план його «накрився».
Кохана дівчина пішла,
І вже, мабуть, когось знайшла.
Всі плани зникли на майбутнє,
Забулось все, що незабутнє.
Він плакав, вив, стогнав, мовчав,
Та час свій відлік вже почав.
Просив він Бога, кляв, молив,
Згадав багато різних слів.
Шукав надію і втрачав,
Усе що можна залучав.
І ось коли зовсім пав духом,
І не хотів повести й вухом.
В палату, де він помирав,
Один старенький завітав.
Прийшов провідати дружину,
Бо та - уся його родина.
Життя він з нею все прожив,
Лише її одну любив.
А сталось так, що місяць тому,
Почались в неї часті втоми,
Її здоров'я похитнулось,-
Вони й до лікаря звернулись.
В лікарню той її поклав,
Курс лікування прописав,
Але старенькій було гірше,
Її хотілось тільки тиші.
Діагноз був її безжальний,
Та для нещасної фатальний,
Бо рік тому в одній лікарні,
Занесла СНІД сестра бездарна...
Так ось, в цей день прийшов до неї,
Нажаль, покійної своєї...
Її в палаті не знайшов,
Шукати лікаря пішов.
Той повідомив про біду,
Про вічний сон та про журбу,
Сказав, що тяжко помирала,
Спалити тіло наказала.
Та попіл щоб з гори струсити,
За вітром в мандри відпустити.
А чоловікові - ще жити,
Її за все, за все простити...
Ось так, нещасний похилився,
В очах туман якись з'явився,
Зігнувся весь, і десь побрів,
Та в ту палату він забрів.
Він біля хлопця поряд всівся,
Не стримався, слізьми залився,
Не міг триматись більше він,
Бо зрозумів, що він - один.
Хлопак здивовано підвівся,
Та поряд з дядьком тим він всівся.
Той розповів про своє горе,
Останню волю, попіл, гору.
А хлопець слухав, придивлявся,
Та потім дідові зізнався,
Що жити теж лишилось трохи,
Життя лишились якісь крохи.
Почав старого він вмовляти,
Його з собою в гори взяти,
Аби в останнє подивитись,
Як сонце має народитись.
І з тим залишитись вмирати,
Щоб шлях останній свій почати,
Аби не мучити близьких,
В цю мить настільки дорогих.
Старий з сльозами: "Добре, йдемо,
Життя своє там поминемо,
Бо я вже жити сам не буду,
З тобою там я вік добуду".
І через день вони зібрались,
В останню подорож подались.
Для рідних хлопець лист залишив,
Писав що любить, та час вийшов.
Просив пробачення за горе,
Яке принесла рідним доля.
Благав його не забувати,
За ним не довго сумувати.
Старий в своєму заповіті,
Лишив, що мав на цьому світі,-
Хлопчини рідним. Аби мали,
Щоб хоч у чомусь радість знали.
А як всі справи закінчили,
Із рюкзаками за пличима,
Вони подалися до гір,
Де безтілесний чекав звір.
Яким же чином добирались?
То не важливо, - гір дістались.
Зціпивши зуби, гору взяли,
Та на вершині ніч застала.
Всю ніч вони проговорили,
З світанком попіл розтрусили,
Один одного обійняли, -
Останній раз - обоє знали.
Хлопчина сів, на руки глянув,-
Як за хворобу він зав'янув!...
Згадав життя, згадав матусю,
Дасть Бог, буде вона бабуся.
Згадав і брата, мрії разом,
Його кумедні перекази.
Подяку мовчки всім сказав,
І час його уже настав...
В його згасаючих очах,
Була свобода, а не страх.
Повіки тихо опустились,
Душа від тіла відділилась...
А сонце вище підіймалось,
Земля від ночі прокидалась.
Могутні гори мов зростали,
Своєю величчю вражали.
Немов скелясті чародії,
Ось-ось дадуть іще надію...
Яка ж пред ним була краса,
Душа ж летіла в небеса...
Відкрились очі, піт холодний,
Живіт турбує, мов голодний,
Дихання сильне, серце скаче,
А хлопець той у ліжку плаче.
Йому всього дванадцять років,
Жахи наснились в сні глибокім.
Прийшов до тями, озирнувся,
Та в ковдру знову загорнувся.
З кімнати поряд храп був чутний,-
Це тата «пісня незабутня».
Мабуть той храп в столиці чути,-
Потужний звук, що не заснути.
А поряд мирно брат сопів,
Та час від часу щось бубнів.
На кухні мама у цей ранок,
Вже готувала їм сніданок...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Друже мій, запам’ятай -
Людям ти допомагай,
Байку цю ти прочитаєш,
Далі що робити взнаєш...
Якось мишу лев зловив,
Та не з’їв, а відпустив,
Бо вона його просила,
Плакала і голосила.
Обіцяла, при нагоді,
Стати левові в пригоді.
Лев звичайно посміявся,
Але випустив, піддався.
Якось, через певний час,
Миші випав такий шанс.
Лев у сітку замотався,
Та уже з життям прощався.
Але мишка тут з’явилась,
В мотузки вона вчепилась,
Гризти швидко сітку стала,
Лева поспіхом звільняла.
Все минуло. Лев на волі,
Бо змінила миша долю.
А життя - це "бумеранг",
Не зважа на вік і ранг.
Пам’ятай, хоч ти і сильний,
До проблем ти також схильний,
Врятувати ж слабший зможе,
Навіть мишка допоможе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021