| Сторінки (2/111): | « | 1 2 | » |
У бабусі є дідусь,
У матусі є татусь,
А у донечки Оленки
Тільки ляльки є голенькі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
Сніг лягає наче пухом
Ніжно-білим навкруги,
І немов біленькі мухи
Розлітались хто-куди.
Сніг кружляє - мов танцює,
І вкрива собою все,
Цуценя він цим хвилює,
Бо на носі розтає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
Багато робим помилок і найдорожчих ображаєм,
На них буває кричимо, і часто злобу виливаєм.
Ми забуваєм, що вони - це найцінніше, що ми маєм,
А скільки в світі жити нам, нажаль, такого ми не знаєм.
Ми не цінуємо той час, що Богом даний бути разом,
Життя минає, і дурня, його втрачати на образи.
Пробач його, її, чи їх, якщо звичайно це можливо.
Скажи щось добре, обійми, і станьте трішечки щасливі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
Як в давніх казках люди кажуть:
В однім селі жив чоловік,
Був добрий, щирий, працьовитий,
А років було майже вік.
Прожив життя доволі тихо,
Постійно дядько працював,
Все заробляв своїм умінням,
Та ласку Божу він знавав.
Дружина рік назад померла,
Спокійно, мирно відійшла.
Відпрацювалася сердешна,
І спокій вже собі знайшла.
Коли прийшла його година,
Зібрав дітей навколо він,
Яких було у нього троє -
Кремезні хлопці, як один.
Вони схилилися над батьком,
Похнюпивши свої носи,
А на очах стояли сльози,
Як краплі чистої роси.
А він підвівшись їм промовив:
"Життя прожив я не дарма,
Все добре, дітки, не сумуйте,
Нічого вічного нема.
Візьміть но, хлопці, віник в руки,
Що там в коморі, у кутку
Несіть сюди його хутчише,
Зробіть но, послугу таку.
Ви хлопці сильні і потужні,
Зламати спробуйте його,
І покажіть хто з вас найкращій,
Подужав віника того."
Почали хлопці віник гнути,
Але зламати не вдалось,
Бо віник гнувся, вивертався,
І найсильніших не знайшлось.
"Що, дітки мої, не виходить?-
Сказав з сарказмом їм старий,-
"Та віник цей зламати може
Хлопчина, навіть, ще малий."
І взявши віника у руки,
Його швиденько розв'язав,
А потім всі гілки із нього
Спокійно й легко поламав.
"Отож, сини, моя наука:
Коли разом, то сила ви,
Тому тримайтеся у купі,
І Боже вас благослови."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
Колись така подія стала:
Заміжня жінка загуляла-
Привела в хату як обранця,
Свого чергового коханця.
Там роздяглися і почали:
Гойдались, терлися, стогнали,
Лягали в ліжко і вставали,
Швидкого темпу задавали.
А в шафі син її ховався,
Що ті робили, роздивлявся...
Але, почувся в двері стук, -
І мачо випустив все з рук.
Його у шафу заховавши
(Про сина, звісно, що не знавши),
Побігла двері відчинити,
Та чоловіка в дім впустити.
Хлопчина ж в шафі вже шепоче:
"Тут дуже темно, наче вночі...
Я, м'яч, до-речі, продаю,
За баксів 300 віддаю.
А чи не хочете забрати?
Бо треба ж гроші заробляти."
Коханець трохи не зомлів,
Та вчасно рота затулив.-
"Малий, ти що? Побійся Бога,
Тут серце в п'ятках, страх, тривога,
Навіщо зараз мені м'яч?
Без нього гидко, ну хоч плач.
Не треба м'яч - залиш собі,
Ще знадобиться він тобі."
Сказавши це - ледь не стрибає,
Бо ще в щілину поглядає.
А там на ліжку закипіло,
Хазяїн взявся вже за діло.
Крутив дружину так і сяк,
А потім ліг і весь обм'як.
Він був кремезним чоловіком,
Ще не старий - середній віком.
Мав величезні кулаки,
І роздавав всім тумаки.
Дружина охала, стогнала,
На шафу нишком поглядала,
А потім, стрибнувши додолу,
Гукнула в кухню йти, до столу.
Тим часом хлопець знов шепоче,
М'яча продати все ще хоче.
Коханцю тихо він говорить,
І перед носом пальцем водить:
"От бачте, дядько, то мій тато.
Йому, мабуть, не треба знати,
Що ви з матусею робили?
І чому ви ось тут засіли?
Мені здається, м'яч вам треба,
У ньому просто є потреба.
Якщо не купити м'яча,
Перетворюся в стукача."
Зубами скрипнув полонений,-
Малий той дійсно був шалений.
Робити нічого, прийшлося...
Шуршати грішми довелося.
Дружина в кухні щебетала,
Дорогу хитро прокладала.
Щоб той коханець нишком втік,
І чоловік їх не засік.
Усе тоді скінчилось вдало,
Але ж їм цього було мало,
Бо знову, через певний час,
Їм погрішити випав шанс.
І знов прийшли до її хати,
Почалось те, що й не сказати.
Таке робили: і страшне,
Жорстке, шалене, та дурне.
Та все пішло, як того разу:
"Ой, стукіт в двері! Ой, зараза!
Давай у шафу! Та хутчіш!
І там сиди, немов ти миш!"
Сама ж халата одягнула,
І до дверей вона шмигнула.
А далі все як і раніше, -
Спочатку стони, далі тиша.
Коханцю в шафі хтось шепоче:
"Тут дуже темно, наче вночі...
Кросівки хочу я продати,
Десь за 700 щоб вам віддати."
Нещасний вже не торгувався:
З грошима гордо розпрощався,
Забрав кросівки, ледь дихнув,
На двір швиденько прошмигнув.
Десь тижня два уже проходить,
А батько сину так говорить:
"Ходімо, синку, в м'яч пограти,
Бери кросівки - йди взувати."
Малий на це йому говорить
І погляд в сторону відводить:
"Продав м'яча, продав кросівки,
Відправив в люди. Взяв готівку."
"І скільки ти наторгував?-
Зі сміхом батько запитав.-
Ти хоч вернув що я сплатив?
Чи може трохи накрутив?"
"Я тисячу наторгував,
І суму цю я в баксах взяв.
А гроші тут, з собою є."-
Сказавши це, їх дістає.
А батько кліпає очима,
Наморщив лоба, звів плечима.
Почухав шию, гроші взяв,
І сину ось таке сказав:
"Ті речі стільки не коштують,
І гроші ці мене турбують.
Не чесно, мабуть, їх дістав,
І гріх на душу, синку, взяв.
Підеш у церкву сповідатись,
Та Богу в гріхові зізнатись.
Очистиш душу, станеш чистим
Та не підкупним для нечистих."
Сказавши це, забрав він гроші,
Бо це тяжка дитині ноша.
Малий аж зуби заціпив,
Але не слухатись не смів.
До церкви в той же день пішов,
В кімнату сповіді зайшов.
Було в ній темно і велично,
Хтось шарудів там таємничо.
Пацан здивовано шепоче:
"Тут дуже темно, наче вночі..."
На це зненацька, з темноти:
"О, ні! Малий, це знову ти?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Вона ночей над ним не спала,
Як був малям, його гойдала.
Коли хворів - вона хворіла,
За нього Господа молила.
В садочок разом відходила,
Вона з ним школу закінчила.
А далі як у всіх турботи:
Студенство, армія, робота.
Кохана дівчина і шлюб,
Дитина, памперс, перший зуб.
Робота, дім, і ще робота,
Почав свій бізнес - знов забота.
До неї рідко він з'являвся,
І як ся має не питався.
Забіг, заїхав, подзвонив,
І шлях на тиждень загубив...
Вона чекала, сумувала,
Дзвонила, слухала, мовчала.
Його в уяві колисала,
До себе ніби пригортала.
Минали роки, він старішав,
Та шкода тільки - не мудрішав,
Грошей йому вже вистачало,
В житті ніщо не турбувало.
Мав гарний бізнес, дім, онуків,
І не робив він зайвих рухів.
Тому в будинок пристарілих
Її завіз з очей зчерствілих.
Вона ж, як завжди, все чекала,
В вікно дивилась, сумувала.
Надію мала, що прийде,
Та все ж до себе забере.
Одного дня до нього дзвонять,
"Їй дуже зле" - йому говорять.
Тоді він вирушив до неї,
До мами рідної своєї.
А та лежала тихо в ліжку,
В руках тримала Божу Книжку.
Його побачила, зраділа:
"Не даром Бога я молила!
Як ти живеш? Як жінка й діти?
Господь дав мить ще порадіти.
Здоров'я як? Хоч не хворієш?
Про що ти, синку, зараз мрієш?"
Усе питала і питала,
Тому, що добре вона знала,
Що це останній час життя,
А потім крок у небуття.
Вона під ковдрою лежала,
За руку сина все тримала.
На ній була затерта хустка,
Брудний халат, місцями згустки.
Халат весь в латках, ковдра теж,
Старе таке, що не збагнеш.
Вона ж сама така маленька,
Бліда, вся в зморшках, і худенька.
Його за руку все тримала,
Та все питала і питала,
А поряд він сидів і слухав,
І як в дитинстві тихо хнюпав.
Коли вона уже спинилась,
Мабуть, старенька, притомилась,
Він запитав її крізь сльози,
Які тримати був не взмозі:
"Щось зможу зараз я зробити
Аби Ви, мамо, могли жити?"
"Так, синку, думаю, що зможеш.
Кондиціонер сюди ти зробиш?
А холодильник і вікно?
А телевізор для кіно?"
До слів її він дослухався,
Кивав, і тихо дивувався:
"Навіщо все це зараз Вам?
Я б показав Вас лікарям..."
На це вона йому сказала:
"Таку я відповідь чекала!
Але вони не допоможуть,
І врятувати вже не зможуть.
А всі ті речі ти купи,-
Обов'язково встанови.
Бо літом тут нестримно жарко,
Коли на небі ані хмарки.
А взимку холодно з вікна,
Аж промерзає вся стіна.
І холодильник тут потрібний,
Псується їжа, смак огидний,
Бували дні, голодувала -
Харчі в теплі всі пропадали.
І телевізор був би в радість,
Хоч сам по-собі він - це «гадость».
Але з ним було б веселіше,
Бо він розбавив би цю тишу.
Я все це, синку, відтерпіла,
Нудьгу і голод, холод в тілі.
Купи й змонтуй - буде для тебе,
Як будеш дітям вже не треба.
Бо привезуть тебе сюди,
І ти пожнеш свої плоди.
Будеш з комфортом помирати,
Як справи в них, не будеш знати..."
Сказавши це, вона померла,
З блаженним виглядом завмерла.
А він ще довго так сидів,
Очей з обличчя не зводив.
Він гладив їй холодні руки,
Благав сказати щось, хоч звуки,
Але вона вже відійшла,
І спокій вічний свій знайшла...
Тож пам'ятаймо про батьків,
Про молодих і стариків.
Не забуваймо їх роботи,
Безсонні ночі та турботи.
Подяка їм що ми живемо,
Вчимось, працюємо, ростемо.
Нехай живуть для нас на радість,
Завжди здорові, всім на заздрість.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Спи малятко, засинай,
Негаразди забувай,
Хай присниться добра казка,
Де кохання, спокій, ласка.
Оченята закривай,
Спи, комашка, засинай.
Завтра новий день прийде,
Нових вражень принесе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
День проходит за днем, -
Суета-суетою.
Хочешь встряски порой,
А порою покоя.
Если вырвешься с другом,
(Подругой; друзьями) -
Погудеть, оторваться,
Подвигать телами,
И пойдешь в ресторан,
На дискач, иль на квесты, -
Отдыхай, веселись
И не сдерживай жесты.
Пусть эмоции шкалят,
Глаза пусть горят,
"Развлекайся по полной!" -
Тебе говорят.
А когда ты на утро
Проснешся в похмелье,
Вспоминая движняк
И "проклятое зелье", -
Улыбнись, похмелись,
И не парься ты сильно,
Жив? Здоров? Все окей? -
Значит жизнь позитивна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Ще дід мій знав, як це було,
В однім краю, давним давно,
У королівстві принц родився,
Який в сирітстві залишився.
Хлопчина ріс усім на радість,
Сусідів брала тиха заздрість.
Вивчав науки, світ та звуки.
Мав "золоті" від Бога руки.
І, ось, прийшов час одружитись,
Собі принцесу придивитись.
Об'їхав він усіх навколо,
Та залишився поки соло.
Лише одну собі вподобав,
До неї майже місяць топав.
Їй говорив приємні речі
Та поглядав на гарні плечі.
Він пташку дивну їй підносив,
Троянд живих букети зносив.
Вірші читав їй поетично,
Пісні співав прості, ліричні.
Її ж усе не до вподоби,
Вона хотіла ще свободи.
Гуляти парком, садом, лісом,
На пляжі грітися за мисом.
Йому ж сказала: "Милий друже,
Ти гарний, милий, навіть дуже,
Але не буду я з тобою
Десь в глушині, немов рабою.
У мене є дива науки,
Що видають приємні звуки.
А що у тебе я побачу?
Лише як кози в полі скачуть?
Мені ти, друже, не підходиш,
Тоску на мене ти наводиш.
Тобі не буду королева,
І ти не вмовиш, я сталева."
Та наш герой, не вішав носа,
Пішов на ринок, купив проса.
Його в селян змінив на одяг,
Рвання таке - суцільний протяг.
В рванні такому, як з болота,
Постукав він в її ворота.
Слуга відкрив, спитав: "Що треба?"
"Я свинопас. Чи є потреба?"
До короля слуга метнувся,
Та з позитивом повернувся.
Сказав, що є така потреба,
Свиней пасти комусь-то треба.
Завів його на двір де хряки,
Там сморід був такий, що мраки.
Провів лікбез йому швиденько,
Та здимів звідти геть хутенько.
Наш принц, щоб часу не втрачати,
Свиней спустив, і - в дудку грати.
А дудка та немов співала,
Звучанням в душу западала.
Її почула та принцеса,
І в слуг питає: "Що за п'єса?
А звідки звук сюди лунає?
Так мило, ніби хто співає!
Дізнайтесь швидко, що то є
Можливо хтось це продає.
Купуйте швидко, дуже хочу
Буде фурор, я це пророчу."
Прийшли до парубка ті слуги,
Від штину вгнулися, як дуги.
Слова принцеси передали,
А від ціни зареготали.
Пастух свиней казав серьйозно,
А виглядало одіозно.
Хотів аби принцеса взяла,
А поцілунки дарувала.
Ціну принцесі передали,
Добра від цього не чекали.
Вона кричала, матюкала,
А дудки так і не дістала.
І от не спавши зо дві ночі,
Бо в мріях дудка - нема мочі,
Вона здалася. І швиденько,
Поцілувалась з ним легенько.
Минув десь з тиждень, може більше,
А принц зробив ще цікавіше.
Він солов'я зробив у клітці,
Який співав, сидів на квітці.
Той спів лунав неначе в казці,
Хто слухав, був немов в пастці.
Цей спів приваблював нестримно,
І всі схилялися покірно.
Принцеса також піддалася,
Та знов до торгу подалася.
І було все таким, як тоді
Плюс, поцілунки на природі.
Але страшна відбулась річ,
Бо налетів неначе сич -
Король, що поряд свинку гладив,
Та ледь від злоби не нагадив.
Він бачив, що вони смоктались,
Хвилин десь з п'ять не відривались.
І весь цей час він був беззвучний,
І ледь не впав, а дядько тучний.
Який зайнявся ґвалт і безлад,
Принцеса б краще в землю щезла.
Хоча любив її старенький,
Та не простив той гріх маленький.
Ганьба була на всю країну,
На всю шановану родину.
І вигнав їх король за браму.
Усі дивились на ту драму...
Принцеса плакала, просилась,
Та до старого не добилась.
Закрилась брама. Вдвох лишились.
Зустрілись очі. Придивились.
Дістав з мішка він чистий одяг.
Пустився дощ. Навколо протяг.
Водою змив лице від бруду.
Рвання він скинув цілу груду.
Помився якось, одягнувся.
На дівку глянув, посміхнувся.
Сказав її він: "Що, красуня?
Зі свинопасом ти ласуня?
Гуляй собі і будь-здорова,
Бо це наука показова.
Щоб не здіймала зірок з неба,
А розуміла те, що треба.
Раз принц для тебе не потрібен,
А свинопас тобі подібен,
Шукай його і будь щаслива,
А я пішов. На дворі злива."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Він схуд, змарнів, запали очі,
Себе гризе він вдень і вночі.
Собі він місця не знайде,
Покою думка не дає.
Про те, чому воно так стало,
Невже дівчат не вистачало?
Невже кохана відмовляла,
Себе кохати не давала?
Чому зійшовся шлях із тою,
Змією, курвою такою?
Чому їх доля там звела,
До прірви зараз підвела?
Чому в свої сімнадцять років,
Коли зробив так мало кроків,
Він мусить з болем помирати,
І мати з братом залишати?
А мати виплакала очі,
Бо плаче вдень, бо плаче вночі,
Немає чим допомогти,
На цьому світі зберегти.
Усе що мала вже продала,
Хатину навіть вже заклала,
Готова душу вже продати-
Купця немає щоб забрати.
А брат у Польщі заробляє,
Усе на ліки відправляє,
Аби малого врятувати,
Та шанс пожити йому дати.
Працює там, а сам клянеться,
Що, як додому повернеться,
Він ту сволоту розшукає,
Що з нею зробить - добре знає.
Вона ж чудово розуміла,
Як з братом ліжко розділила,
Що пацана вона згубила,
Свідомо СНІДом заразила.
І зараз він, в собі закрився,
Життєвий план його «накрився».
Кохана дівчина пішла,
І вже, мабуть, когось знайшла.
Всі плани зникли на майбутнє,
Забулось все, що незабутнє.
Він плакав, вив, стогнав, мовчав,
Та час свій відлік вже почав.
Просив він Бога, кляв, молив,
Згадав багато різних слів.
Шукав надію і втрачав,
Усе що можна залучав.
І ось коли зовсім пав духом,
І не хотів повести й вухом.
В палату, де він помирав,
Один старенький завітав.
Прийшов провідати дружину,
Бо та - уся його родина.
Життя він з нею все прожив,
Лише її одну любив.
А сталось так, що місяць тому,
Почались в неї часті втоми,
Її здоров'я похитнулось,-
Вони й до лікаря звернулись.
В лікарню той її поклав,
Курс лікування прописав,
Але старенькій було гірше,
Її хотілось тільки тиші.
Діагноз був її безжальний,
Та для нещасної фатальний,
Бо рік тому в одній лікарні,
Занесла СНІД сестра бездарна...
Так ось, в цей день прийшов до неї,
Нажаль, покійної своєї...
Її в палаті не знайшов,
Шукати лікаря пішов.
Той повідомив про біду,
Про вічний сон та про журбу,
Сказав, що тяжко помирала,
Спалити тіло наказала.
Та попіл щоб з гори струсити,
За вітром в мандри відпустити.
А чоловікові - ще жити,
Її за все, за все простити...
Ось так, нещасний похилився,
В очах туман якись з'явився,
Зігнувся весь, і десь побрів,
Та в ту палату він забрів.
Він біля хлопця поряд всівся,
Не стримався, слізьми залився,
Не міг триматись більше він,
Бо зрозумів, що він - один.
Хлопак здивовано підвівся,
Та поряд з дядьком тим він всівся.
Той розповів про своє горе,
Останню волю, попіл, гору.
А хлопець слухав, придивлявся,
Та потім дідові зізнався,
Що жити теж лишилось трохи,
Життя лишились якісь крохи.
Почав старого він вмовляти,
Його з собою в гори взяти,
Аби в останнє подивитись,
Як сонце має народитись.
І з тим залишитись вмирати,
Щоб шлях останній свій почати,
Аби не мучити близьких,
В цю мить настільки дорогих.
Старий з сльозами: "Добре, йдемо,
Життя своє там поминемо,
Бо я вже жити сам не буду,
З тобою там я вік добуду".
І через день вони зібрались,
В останню подорож подались.
Для рідних хлопець лист залишив,
Писав що любить, та час вийшов.
Просив пробачення за горе,
Яке принесла рідним доля.
Благав його не забувати,
За ним не довго сумувати.
Старий в своєму заповіті,
Лишив, що мав на цьому світі,-
Хлопчини рідним. Аби мали,
Щоб хоч у чомусь радість знали.
А як всі справи закінчили,
Із рюкзаками за пличима,
Вони подалися до гір,
Де безтілесний чекав звір.
Яким же чином добирались?
То не важливо, - гір дістались.
Зціпивши зуби, гору взяли,
Та на вершині ніч застала.
Всю ніч вони проговорили,
З світанком попіл розтрусили,
Один одного обійняли, -
Останній раз - обоє знали.
Хлопчина сів, на руки глянув,-
Як за хворобу він зав'янув!...
Згадав життя, згадав матусю,
Дасть Бог, буде вона бабуся.
Згадав і брата, мрії разом,
Його кумедні перекази.
Подяку мовчки всім сказав,
І час його уже настав...
В його згасаючих очах,
Була свобода, а не страх.
Повіки тихо опустились,
Душа від тіла відділилась...
А сонце вище підіймалось,
Земля від ночі прокидалась.
Могутні гори мов зростали,
Своєю величчю вражали.
Немов скелясті чародії,
Ось-ось дадуть іще надію...
Яка ж пред ним була краса,
Душа ж летіла в небеса...
Відкрились очі, піт холодний,
Живіт турбує, мов голодний,
Дихання сильне, серце скаче,
А хлопець той у ліжку плаче.
Йому всього дванадцять років,
Жахи наснились в сні глибокім.
Прийшов до тями, озирнувся,
Та в ковдру знову загорнувся.
З кімнати поряд храп був чутний,-
Це тата «пісня незабутня».
Мабуть той храп в столиці чути,-
Потужний звук, що не заснути.
А поряд мирно брат сопів,
Та час від часу щось бубнів.
На кухні мама у цей ранок,
Вже готувала їм сніданок...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Друже мій, запам’ятай -
Людям ти допомагай,
Байку цю ти прочитаєш,
Далі що робити взнаєш...
Якось мишу лев зловив,
Та не з’їв, а відпустив,
Бо вона його просила,
Плакала і голосила.
Обіцяла, при нагоді,
Стати левові в пригоді.
Лев звичайно посміявся,
Але випустив, піддався.
Якось, через певний час,
Миші випав такий шанс.
Лев у сітку замотався,
Та уже з життям прощався.
Але мишка тут з’явилась,
В мотузки вона вчепилась,
Гризти швидко сітку стала,
Лева поспіхом звільняла.
Все минуло. Лев на волі,
Бо змінила миша долю.
А життя - це "бумеранг",
Не зважа на вік і ранг.
Пам’ятай, хоч ти і сильний,
До проблем ти також схильний,
Врятувати ж слабший зможе,
Навіть мишка допоможе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021