Болить душа!.. Вже скільки літ болить!
І сльози просяться з очей додолу.
А доля все карає і мовчить,
І сум сідає день у день до столу.
Складає свої руки у замок
І тихими словами розмовляє.
Якесь суцільне плетиво думок
Із кожним днем все дужче огортає.
Мій сум заварить чаю, принесе
Крихти із гірко-чорної цукерки.
Мовляв, ти пий, забудь уже про все
І сам вдягає чорну гімнастерку.
Ба ні! То жінка! Стомлена, поникла…
Їй чорний колір до лиця не дуже.
Їй сукню б білу! Та вона вже звикла:
Вдягає чорне, дивиться байдуже…
Збирає сиві пасма догори,
Недбало одягає окуляри.
Мені киває: «Тільки не сварись!
Душа болить, бо ти не довіряла! »
«Яка кому різниця?- говорю.
Чи, може, будеш вчити існуванню?
У цім житті я тільки раз люблю –
Востаннє – вперше, вперше як востаннє!»
Крізь скельця - докір, губи – у шнурок:
«То чи мені сидіти в тебе, мила,
До нових віників? Чи купиш, мо’, совок?
На той смітник дивитися несила!
Ти зрозумій, не всенький світ – любов,
І не дано всім дружно покохати…
Та… я піду… Не потривожу знов!
Тобі ще тре’ багато «розгрібати»…»
Сиджу і витріщаюсь на стіну,
Блукаю кришталево-синім небом…
Мій сум пішов… Нікого не клену…
Я знов одна… Мабуть, мені так треба…
|
