Прочитаний : 246
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ПРОСВІЧЕННЯ СІДАРТХА
Присвячую пам'яті мого невід жалуваного друга, професора
В. Лесевича.
Коли віл запрягнений до теліги і теліга не рушає з місця,
підганяють вола, не телігу…
Індійська авадана
Затісно стало Сідартсі жити В розкішних салях його терему, І звуки
арфи, і хміль гарему — Усе вже стало його томити. А юну душу повили
хмари Нудьги і смутку. Як темні мари, За ним ходили сини задуми — І
серце нило. Крилаті думи Несли молодця у світ уяви, А розпаливши душевні
страсті, Неслись на острі ілюзій лави, Шоби розбиться й, як дим,
пропасти В імлі нічого. Був май. Світало.
Проснулось сонце і обмивало Рум’яне личко в голубих хвилях, На
Гімалаї дрімучих шпилях Розлилось срібло і блиск сафірів, Устами ранніх
буйних зефірів Молилась творцю ціла вселенна. Однак царевич не бачив
сього. Похмурий, сперся на стовп граніту, Вглубився в пропасть себе
самого І розпучливо шукав одвіту На голос ума. В
ставі купались Сніжні лебеді і отрясали З лелій брильянти, а з
вітром грались Любовні трелі і засипляли На гіллі пальми і в чашах
цвіту. Син Маї думав. Як риба в сіті, Шибався духом в імлі містерій,
А Трішна* душу жегла до скону. І хто розв'яже твої закони,
Судьбо жорстока? Шляхами серій Провадиш Кальпи†, віки і
вічність, Куди і нащо — ніхто не знає. О Тамас! Тамас!†† Як
віковічність, Стоїш понура, а хто вгадає, Шо криєш в чорних пеленах
тайни? На небозводі зірниця сяє, Числить століття. А ось нечайно
Зірветься з неба і поринає В кромішну пітьму. А Індра††† далі
Глядить холодно з палат Нандани‡, А ми — атоми? Як ті шакали,
Шо чують близько зойк гурагану, З тривоги млієм і в пишних пирах
Находим опій. В шалених вирах Віків женемся, як з вітром хвилі, А де
найдемо лиман — не знати…» Було сполудня. Буйні гранати, Охлявши з жару,
спустили віти, А олеандру зів'ялі квіти, Тулились жадно під листя плющу.
Сумний царевич, як серед пущі, Скитався духом в проблемах ночі. Та
ясно бачив, що людська мудрість — Краплина в морі. І сплющив очі Й
заснув. Та швидко його збудили Чотири ріші‡‡, які сиділи На
гіллю кедрів і гуторили: «Пуста химера — бажать зглубити Закон Причини.
Гарячі слези На ступах‡‡‡ Мунів¤ зіллються в море,
А люди й далі будуть блудити В крузі фантазій і гіпотези. І скорше
злічать небесні зорі, Ніж скажуть певно: тому, для того Богам оставте
таємне небо, Самі ж шукайте спасення свого Отут…» І щезли. З палати
Рамми волів три пари Везли Сідартха в Капілявасту¤¤. Природа
вбралась в маєві чари І все ясніло. Імла срібляста Сповила балку в м'які
пелени, І город гейби дрімав в тумані, Однак на ділі кипів. Спрагненній
Юрбі сповниться її бажання: Вона побачить свою зірницю, Свій скарб,
що досі лежав в скарбниці, Як в безднах моря цінна перлина. Царевич
в'їхав в свою столицю, Як нерозумна мала дитина, Що після довгих годин
розлуки Побачить неньку. Отак вітала Юрба Сідартха. Гучнії згуки, Як
грім, по горах кругом лунали. «Який щасливий мій люд коханий!» — Лелів
син Маї. І щастям п'яний, Радів і плакав. Аж гульк — на шляху Лежить
убогий і стогне: хліба! Царевич Рамми завмер від жаху. — І хто це? —
Нищий: благає хліба. — Хіба ж не має? — Ех, пане, пане! Спитай, чи дукам
поживи стане, А черні — гірко! Весь вік борися З вогнем, з водою, а
навіть з Сомत¤, Глядя зерняти. Найдеш — ділися З царем,
браманом, а сам, сірома, Кормись сльозами і власним потом. Коли ж недуга
зіп'є всю силу, Іди вмирати під людським плотом. Відтак закинуть в німу
могилу, І щезнеш — леле! — А там? — Хто знає… А впрочім…
class=sh5>Кроки волів губились В тихонькім шепті ланів дрімучих,
За Гімалаї верхами крились Останні блиски. Як демон тучі, Вертав син
Маї, прибитий горем. «І що нам з того, що ми поорем Плугом уяви небес
простори І кинем в скиби думок насіння? Невже від того огонь терпіння
На світі згасне? Як сонні гори, Яких з-над Ганги й віки не рушать,
Спокійно висять над ними хмари Й дощать стражданням? Невже осушать
Холодні тези голодних очі Й розвіють смутки і горя грозу, Шо оповила
цей яр страждання, Як чорна темінь глухої ночі?» Отак премудрий гадав
син Маї І тряс тремтячу на віях сльозу. Аж чує — наче зефір, що зрання
У цитриновім пустує гаю, Несеться з неба солодка мова: «Щаслив, хто
радше буде страждати, А не потоне в духовій скверні. Щаслив, хто в
ближнім пізнавши брата, Отворить ухо на зойки черні. Щаслив, хто власне
своє сумління Своїм найвищим признав суддею, Як благодатне весни
проміння, Що виростає в багні лілею, Від сліз осушить страждущих очі,
Як зірка ясна, крізь пітьму ночі Вестиме скорбних по злиднів морі У
храм любові і супокою. Ом мані падме гум!§
«Садгу!»§§ — в покорі Сказав царевич і змив сльозою Свою
нечисту і грішну карм󧧧.
***
_________________________ * Трішна — персоніфікація
жажди (тут і далі приміт. авт.). † Довгі періоди часу.
†† Тьма, невіжа. ††† Верховний бог індійців.
‡ Парк Індри. ‡‡ Духи свідомості будучності.
‡‡‡ Гробовець. ¤ Мудрець. ¤¤
Столиця держави сакіїв, з яких походив пророк. ¤¤¤ Сонце або
місяць. § Слава дорогоцінному каменю в лотосі! §§
Амінь! §§§ душа.
Джерело: Цифрова Українська
Бібліотека.
Джерело:Цифрова Українська Бібліотека.
|