Допивши вранішнюю каву,
й ковзнувши поглядом стрімким.
Не подаруєш посмішку лукаву,
на заюлоджене: "як справи?",
бо ти спішиш, а я все далі…
Повітря як завжди замало,
я віддаю своє, вдихай, мені не жаль.
В іконах очі поцвіли, гріха подалі,
бо ми—давно одне, бо ми—печаль.
Розділюєм, пануєм і оберігаєм.
Ти ж, відзеркалюєш всі найчестніші риси.
Я ж, навіть не моргаю, думки відгоню з жахом, що згублю.
Дурні, жадають випити усю, до краю,
а я клянусь, що навіть не хильну.
Мої безсонні ночі розміняла,
на млу бажань своїх й кошмарів.
…І пропадеш, мов та примара,
бо ти спішиш, тобі на пари.
Т.М
