Мені байдуже,що минають весни,
Що осінь взяла під своє крило.
В душі моїй - весна...в ній крига скресла
І тепле забриніло джерело...
У ньому спрагло я снагу черпаю
І розчиняю всі мої жалі...
Затим я серце своє напуваю,
Щоб силу мати зустрічати дні...
І попри холод та осінні жури
Я відчуваю теплоту в душі-
Мене лікує часто від зажури
Маленький струмінь у моїй душі...
Він розливається, бува, щемливо,
Як в'януть без підтримки почуття...
І водограєм забринить грайливо,
Коли сильніш моє серцебиття.
І наче струмом пробіжить по тілі-
Ті імпульси торкають кожний нерв!..
Щоб почуття іскрились, а не тліли,
Щоби мій дух не вистиг, не затерп...
Маленьке плесо Божої любові,
Як чисте дзеркало, як відбиток душі,
З самим сумлінням в невимовній змові,
Показує, що в серці є на дні...
Я часто те зображення вивчаю-
Осіння жінка з літом у душі...
Тоді із дна снаги я зачерпаю-
Ту радість й тугу переллю в вірші...
Хтось скаже, що я там шукаю,
Нащо потрібно те мені?..
Я просто... весни відпускаю,
Вони ще є...десь там, на дні...
Добре написано. 
