«Добрий ранок, моя одинокосте!..»
Ліна Костенко, «ВАН-ГОГ»
Добрий ранок, моя одинокосте!
Ось і я, своїм ходом, без паль
дочвалав до твоєї Високості,
як було у пропам’ятний Арль…
як недавно в засніжений Арль.
А весною натхнення прокляттями,
вибух барв, ейфорія смаку!
У насназі все зайве відтяли ми,
як кіннотник на повнім скаку…
як у гідри сто глав на скаку.
І от маєш – вони оживляються:
в моїм серці,
у мозку,
в руці…
У картинах вам завжди ввижаються,
а ще гірше, що на язиці…
і так прикро, що на язиці.
«Розуміти ми все розуміємо»
«Малював божевільний митець»
«Тільки дурень такими затіями
все життя за мольберт нанівець»
все життя на мольберт нанівець…
Струменіє повітря токсинами.
Липень шепче до стиглих пшениць.
Порух пензля їх ще не застиглими
намережить собі горілиць…
намалює лише горілиць.
І мені усе те, що вбачаю я,
перешепче,
вдихне,
розповість…
За діагнозами і звичаями
стане нападом праведна злість…
стала нападами моя злість.
То ж невже із полотнами білими
всім здаватися писаний час?
І до смерті зірки з небосхилами
недосяжні для кожного з нас…
недосяжні для когось із нас.
***
