Обожнюю за просто так.
Не жду якоїсь нагороди.
Зіжму всі почуття в кулак,
Аби не зрадив гучний подих.
Навіщо досі не забув;
Навіщо вірю серцю сліпо?
В минулім провесні не був,
А вже кінця добігло літо…
Знов стріну осінь, та не так,
Як я стрічав її раніше:
Іржавий лист немов п’ятак
На милостиню кине вітер.
Заплачу в розпачі дощем,
Бо ж не просив оту подачку!
І понесу тужливий щем
В холодний листопад, - на згадку.
Згадаю цей липневий день,
В нім посмішку твою сердечну,
Як прагнув чути звук пісень,
Коли по сходах в нічку теплу
Немов по клавішах дзвінких
Летючим кроком ними підеш
Така як ангел для близьких,
Така вразлива для сусідів!
Нехай що хочуть гомонять,
Нехай пліткують пересуди!
Та все одно крізь років ряд
За тебе я молитись буду!
--//--
Вже не очікую від Вас
Якихось жертв, понять безсилих.
Не хочу марнувати час
На пошук фраз для вушок милих!
Хіба їх мало написав,
Аби цим серцем нелукавим
Вас оспівати, дати вам
Відчути смак і дотик слави?
Можливо, ще буде колись
Забутим Ваш небесний образ.
Та зараз, - я, - немов той лист,
Горнусь до миті де є спогад.
Про ніжний блиск живих очей,
Про Вашу усмішку осяйну;
Про шовк оголених плечей;
Про тіла життєдайну тайну.
Горнусь до сліду Ваших ніг
Тому що все, що колись було,
Я зберегти для себе б зміг,
Та що, на жаль, так і не збулось!
Не збулось! Що ж, чи варто нам
Весь час за втраченим ридати?
Я спробую минулим дням
Мов журавлям свободу дати!
Нехай за обрії летять,
Нехай десь там в журбі курличуть
І в нові весни разом нас
В гаї романтики не кличуть.
Такі милі та приємні елегії, дружу Петре! Викконані з почуттям та знанням художнього слова...
Це - ПОЕЗІЯ!!! КлаАас! 
