Приємно почати з лінійного часу,
Пропасти в епохах до нашої ери,
На зламах віри задовго до Тарса,
І звичайно раніше хвостів пентери.
Гортаючи хвилі із книг океану,
Скропивши піною пришерхлі скали,
Вітром дістатись китового краю,
В туман, вертикальні, закутавши шпали.
А потім рогаткою вибиту шибу,
В рамі сусідського простору вікон,
Дізнавшись, що страх – акваріум риби,
І буде другий, як перший розбито.
Тільки тобі не сховатися в вільхах,
В розбитих колінах дитячих історій,
Розлоге галуззя розхитує віхи,
Вже справді кривавий потік хронологій.
Де вічності спрагу не спити Танталу,
Бенкет самогубства безумного світу,
Бенкет Валтасара, Сарданапала.
Вилити з чаші, щоб випити вітром,
Бігти пісками пекучого сонця,
Набивши піщинки у викрій сандалі,
Вимивши їх у морі мінойців,
Де хлине Європа. Що ж далі? А далі
З моря поцупить у критську в’язницю,
Не опираючись піде Європа,
Вона Пасіфая, Вавилонська блудниця;
Пропав Одісей, а за ним - Пенелопа.
І не кажіть. Дивно, що немає образів, котрі змогли б вплестись в культурний міф, образ, щоб певні чесноти через моду зробилися б правилом, відчутним розумінням себе і точки в якій існуєш. Але брижі віддаляють. Дякую Вам.
