********
Вже протягом кiлькох столiть дрiмав собi цей замок
i, здавалось, не збирався поступатися часовi,
намiрюючись одного разу знов пробудитися вiд свого сну…
Колись тi вежi, що минулим снять,
Буяли квiтом пiзнього бароко,
З тих каменiв, де спогади бринять,
Струмився спiв вигадливо-високий…
А що тепер? Зостався тiльки вiн,
Сумний тепер у зношенiй перуцi…
Фасад, вiдбивши заблукалий дзвiн,
Мовчить собi. А звуки ще зберуться,
Немов метелики на сяйво свiч,
Що зачаїлись в срiбних канделябрах…
А сон, не вiдлетiвши (дивна рiч!),
Залишився спочинути на лаврах,
Що заступили брами. Так, вiн жде,
Коли луна бентежливих пiдборiв
Торкнеться зводiв, де й розквiтне, де
Органним зойком з безлiччю повторiв
Згорить. Тоди крiзь подих матiол
У вiкнах колихнуться силуети,
I вишукане плетиво вiол
Складе давно забутi менуети.