В далекім краї Казахстані,росла собі верба,
і я спитав- а звідки тут взялась вона.
На лавочку,що під вербою я присів,
а ескурсовод історію мені цю розповів.
У цей аул на поселення жінок і діток привезли,
до речі-всі Українцями вони були.
Одна з жінок гілку верби,зламала у селі,
щоб не забути запах рідної землі.
Приїхавши сюди,біля криниці посадила,
і поливати кожний вечір приходила.
І плакала і пісні сумні співала,
та на вербу так сумно жінка поглядала.
Коли верба листочки розпустила-прийнялась,
жінка сміялась і сльозами радості облилась.
І всі Українці збиралися вечером у верби-
на рідній мові співали і розмовляли всі вони.
Народ місцевий мову їхню,хоч не розумів-
та близький до душі їм став жінок цих спів.
Тому назвали місце це-маленька Україна,
бо так сказала жінка,що вербу садила.
Минулося усе,пройшли тяжкі оті часи-
додому повернулися жінки і їхні діточки.
Верба вже розрослась,та нахилилась до землі,
а малою Україною-називають місце це усі.
Ескурсовод як розповів історію мені оцю,
ніби обняв руками чарівну цю вербу.
І відламавши гілку від верби,подав мені-
бери і душу дерева додому відвези.
Тож в руки взяв я гілочку чарівну цю,
а ще йому сказав я думку,ось таку.
Верба це символ і житель нашої України,
вона приймется де посадят тільки,щоб любили.
У нас на Україні говорять-жінка як верба,
там приймется кудиб доля її не привела.
Вона красою душу людську зігріває,
Українська то душа,як може так допомагає.
