Пригадалось дитинство моє далеке,
Де бабуся водила казками.
Де летіло життя на крилі лелеки,
І блукали мрії степами.
Провінційне місто, душі криниця,
Українська в садочку, і школі.
Далі в інші міста ми їхали вчиться,
І чомусь на російській мові…
Пам’ятаю, як там за рідне слово
Селюками часто вважали.
Не в чужій державі дідівську мову,
В Україні у нас зневажали.
І тому глузувань щоб не чути, образ
«Какать» - «штокать» і ми починали,
І мутнів української чистий алмаз.
Робим правильно – так гадали.
Лиш тепер розумію, що з ранніх літ
Убивали наше коріння.
Сотню років уперто північний сусід
Сіяв в душі холодне каміння.
Ми росли, невідали скільки бід
Нам приніс той що звали брат.
І мільйонами знищено наший рід,
Усміхаючись в очі кат…
Лютим голодом нас у тридцятих морив,
У катівнях гноїв, таборах.
ЛИШ ЗА ТЕ, ЩО НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ ТИ ЖИВ
Мій народе, мій вільний птах!
За любов до Вкраїни, свободи дух
Через жорна пройшов тортур.
Долю нашу вершив всерадянський «друг»
Внук ординця москаль – самодур…
Тісно стиснув в смертельні обійми свої,
Та й тепер відпускать не бажа.
Знов біду розсіває на нашій землі,
Глузду вже перетнута межа.
Скільки нас українців в могили лягло,
Скільки просто вбито за мову?!
Навіть зараз розтоптуєм слова зело.
Просто байдуже більшості знову….
Нажаль... Багато людей і справді не розуміють на скільки важливо знати мову країни у якій живеш. Для багатьох нині "какая разница как говорить" а потім потроху і все більше і більше, витісняють мову корінного населення. І згодом на захист зайшлому язику присилають чужинців зі зброєю.... Дякую,що зрозуміли.
Різні бувають люди, як і думки. Але є ще якісь почуття до батьківщини, її мови і звичаїв. Чомусь важко уявити француза, який живе у Франції і спілкується іспанською.... Лише у нас в Україні це норма....
