Десь у дивнім чарівнім палаці, Загубила нитку я від мрій…
Нанижу на нитку я думки,
Розмотаю мрій своїх клубочок.
Сумнівів я розгоню хмарки,
Біль і сум зв’яжу в тугий жмуточок,
Віднесу подалі від усіх,
У провалля викину глибоке,
В росах ранніх назбираю сміх,
Розцілую ранок синьоокий,
Вітер – розбишаку обійму,
В сонця трішки випрошу веснянок,
Нагадаю теплому йому,
Від його, як щедрих цілуванок.
Ластовинням мій вкривався ніс,
Про веснянки тітонька співала,
Й про руденьку дівчинку мені.
Золотим моє волосся звала,
Посміхалась татова сестра,
Спроб відбілювань було чимало,
Ох дарма тоді мала, дарма,
Ластовиння збутися бажала…
Те руденьке і смішне дівча,
У своєму стріла якось сні,
Розлилося золото – зерня,
На щоках і носику її.
Стріпонула впертою копною,
Неслухняних мідних своїх кіс,
І пішла легенькою ходою,
У густий, зелений верболіз.
Так хотілося її спинити,
Не знайшла я підходящих слів,
Ранок прокидавсь…. Несамовито
Півень мій рябий заголосив.
Сон розстанув. День гукав до праці.
І реальність кликала у бій,
Десь у дивнім чарівнім палаці,
Загубила нитку я від мрій…