Вчора вечором, у безлюдному підворітті підійшов до мене чоловік у балаклаві і гримнув: «Гроші, або – життя!» Я йому: «Так, вибачайте, не маю ні того, ні другого...» На що той, у балаклаві – так розлютився, що я почав, було, співати: «Запануєм і ми, браття!» Чоловік у балаклаві зробив попереджувальний постріл із базуки у повітря і сказав, що коли не закрию рота, - пожалкую. Далеко за містом – щось вибухнуло і піднявся у небо величезний вогняний стовп. «Точно, у боїнга якогось вцілив»,- подумав я. «Наші. Рибалять...»,- вдоволено мовив «балаклавий», а у мене в голові думки зароїлися, мов бджоли у вулику. Думаю: «У нього, певне, не всі вдома.» Тут «балаклавого» на розмову потягнуло: «Моя вся рідня, хто в Польщі, хто в Іспанії, хто в Італії... На заробітках. А я,- ось тут. Виживаю, бачиш, як умію...» Раптом, із теряви вийшли ще троє. Теж, у балаклавах. З мішками. Інкасаторськими. «Все. Нам – пора!», – мовив один із них до мого «балаклавого». «Мужик! Ти нічого не бачив і нічого не чув. Уяснив?», - прошипів мені у вухо «балаклавий». Вони – пішли геть, а я стояв і думав собі: «Коли ж, усе це скінчиться?!!» Один із «балаклавих», повернувши голову у мій бік, кинув на ходу крізь темряву: «І не думай!..»
