Танцюваннями пуху тополі,
То поривисто, то уповільнено,
Пригадалась зима мимоволі –
Роєм білих сніжинок завіяло.
Одіяло, земним притяганням,
Тротуаром стелилось й газонами,
Алергією і дратуванням,
Лоскотало своїми мамонами*.
Налипало в полян безволосі,
То чіплялось за легку неголеність,
То як іній на травах покосів…
Щедро травень теплив заборгованість.
Красота збоку клумби стояла
Теж в біленькій вуалі позиченій,
Кароокістю так надихала,
Що ірис шоколадно-коричневий.
То не болісна туга сніжинок,
А відверта земна алегорія.
То збігання в дороги стежинок,
То життєва чиясь траєкторія.
мамона*- ненаситність.