Закомплексовані примари,
Труна та два стільці.
І ось стою, дивлюсь на тіло,
На бездиханне тіло, що в труні.
Знайомі руки, лик знайомий…
Невже це я! О Боже! Ні!
Ось так стояв, дивився я у вічі смерті.
Без слів косою провела вона.
"А чи не рано?" Ледь прошепотів я стиха.
"А може… це лише жахливий сон?"
Стара тихенько підійшла, завмерла,
Промовила слова і пролетіла знов коса.
"Це рішення приймати не тобі,
Та мовчки стій! не зли прониро!"
Жахливий погляд відчув я на собі,
Хоч тіла вже не мав, але тремтів.
"Прошу скажи стара, благаю не мовчи!
Що сталося!? Чому лежу я в цій труні!?"
"А що ти думав? Біль ти будеш сіяти завжди?
Згадай ті дні, коли ще був живий,
Багато хто любив? чи може ти насмілився кохати?
А чи радів чужому щастю?
А може ще й зробив щасливими когось?
Забудь про сни! Не сон і не примару бачиш ти!"
"І як же так!? Не вірю! Ти все брешеш!"
"А ну мовчи сказала я тобі!"
"Не буду більше я мовчати!
А ну кажи! Це все вистава?
Простенькій розіграш для грішної душі?"
"Ох розсмішив стару спасибі,
Чи можна гратися зі смертю розкажи?
Чи може ти все бачиш нереально?
А може і душа твоя здуріла?
Як смієш ти перечити мені!
Я смерть і не годиться нам з тобою сперечатись!"
"І як? Куди? Навіщо? Боже не мовчи!"
"Е ні ти бога не гніви,
І так додав ти клопоту йому,
Отож кажу тобі проклятий помовчи!"
Літають там закомплексовані примари,
Труна із тілом на стільцях стоїть.
А ти прокинувшись в пітьмі кричиш…
(16.10.2014)
