13. ЧЕТВЕРТЕ ЖИТТЯ. Напередодні краху
28.01.2016* 17:10
Після того, як Лишенько захистила дисертацію, здавалося що все притихло, але я не зразу зрозумів, що просто мої вороги змінили тактику. Тепер в мою адресу йшли тільки різні дрібні капості, але почалося нарощування любові до Богдани. Лишенько, безумовно, прийняла це з радістю, бо будь-який поганий мир краще за будь-яку добру війну.
Якось ми розговорилися про всі ці перепитії і я попросив в решті решт мені пояснити в чому ж справа. Вона насупилася, що зовсім не характерно було для неї, і сказала:
- Добре. Я скажу тобі. Коли померла наша мамочка, то сестри взяли з мене слово, що я буду чатувати цю квартиру. Я маю право гуляти з ким завгодно та як завгодно, але не маю право привести сюди чоловіка, бо квартира наша родова, на трьох.
- А хіба вона не державна?
- Державна. Але наша.
- Та твої сестри ж мають свої сім'ї та квартири.
- Молодша розведена. Але гостинка - це так. Тому вона тут живе. Старша це має на увазі як тил, на всяк випадок, хоча у неї в Тбілісі все дуже добре! Вони вважають, що ти хочеш для своїх дітей забрати цю квартиру.
- Як? Це ж абсурд!
- Вони отримали відповідну інформацію: ти любиш своїх дітей і тому...
- Але я ж завжди йшов як стояв. Все що мав залишав дітям. Тільки книги забирав. І то - не всі.
- Їх не переконаєш. Прошу тебе: не піддавайся провокаціям. Тебе і так якесь чудо декілька разів рятувало.
Повільно, поступово в квартирі немов утворилося дві площини життя - одна це наша сім'я, куди нема входу родичам Лишенько, а друга - їх родичанство, куди нема мені ходу. Я і не прагнув. Для мене все зосередилося на доньці та на зустрічах з іншими дітьми. Пам'ятаю, як я у 1980 році 1 травня встав в 5:00 ранку для того, щоб встигнути пройти по Червоноармійській вулиці до зупинки автобусів на Українку, яка тоді була в кінці цієї вулиці, біля станції метро "Либідська", бо в 6:00 її вже перекривала міліція заради традиційного параду всіх трудящих, які раділи Радянській владі. В Українці мене чекали син Тарас та донька Лада, я обіцяв їм приїхати.
Лікування Богдани явно йшло під гору, що дало мені впевненість у своїх силах, хоча я і гадки не мав тоді, що маю якусь Силу. А Жінка, напевно, розгледіла це в мені.
І тут Доля знову зіграла зі мною кульбіт.
В той час в Києві був такий собі кандидат архітектури, як його всі називали за очі, Ваня Р., який хоч і не мав архітектурну освіту, а біля неї щось, точно я не знаю та і не хотів знати, і він почав готуватися до захисту докторської дисертації. Коли Лишенько пройшла попередній захист, то їй сказали, що
Ваня Р. забрав свій докторський дисер з Вченої ради інституту, що він декілька днів вивчав матеріали її захисту. Потім, коли вона захистилася у Москві, то він довго працював з екземпляром її дисертації, який був зданий в інститут, а потім тільки ледве не через півроку знову здав свій рукопис на розгляд до Вченої ради. Корегував щось. Але чомусь при цьому він почав шукати контакти з нею.
Він був професором в Будівельному інституті на факультеті Інженерів комунального господарства. Треба сказати, що в той час була дивна ситуація: на архітектурному факультеті не готували містобудівників вище розробки генеральних планів, тому на цьому факультеті почали готувати фахівців, які могли заповнити цей пробіл, хоча їх підготовка і була, прямо скажу, в архітектурному аспекті вельми слаба. Таким чином з цього факультету були вихідці в районне та регіональне планування, в ландшафтну архітектуру, навіть в "нормальну" архітектуру. І серед них бували дійсно талановиті люди, які ставали дійсно гарними фахівцями.
Все це обумовило, що на цьому факультеті працювали деякі архітектори, що були гарними фахівцями і не поганими педагогами. І Ваня Р., судячи з усього, був серед них.
І от, він почав наладжувати стосунки з Лишенько. Ми не розуміли чому, але я потім зрозумів: він дізнався, що вона блискуче захистилася у МАрхі і і що їй порекомендували робити далі докторську дисертацію. Треба мобілізувати в друзі!
В результаті цього він і запропонував їй взяти чотирьох дипломників.
"Брати?" - запитала вона у мене.
"Безумовно брати!" - сказав я.
"Але я не можу їздити до КІБІ!"
"І не треба. Нехай вони до тебе приїздять!"
Так у нас дома з'явилися три дівчини і один хлопець ростом під 2 метри - афганець, який навчався в КІБІ.
Вони приходили декілька раз, але з'ясувалося, що Лишенько при всіх своїх знаннях та при своїй високій імпатії, є слабим керівником. То один раз, коли вони прийшли до нас і вона щось плутано та нелогічно говорила їм, я не витримав і вийшов із спальні з Богданою на руках: "Вибачте, що я втручаюсь, але треба..." - "Дай мені Дану! - зраділа Лишенько - То поговори з ними!" А увечері сказала мені: "Слухай! Може поведеш дипломників? Я не можу. Подзвоню Вані. Він явно погодиться!"
Так я став керівником розробки колективно дипломної роботи на тему "Ландшафтний парк " - забув де саме, але ці четверо замахнулися на великий обсяг.
І у мене з'явилася віддушина: я по вуха провалився в цю роботу. Було цікаво, незвично. Хоча і приходилося на марші навчати цих студентів азбучним істинам.
А дома все йшло своїм ходом: сестри вже мали добрі стосунки, Дана стала центром їх стосунків, тим більше, що порушення у неї проявлялися все рідкіше і рідкіше. Я з великою радістю гуляв з нею, носив на руках. Непомітно їй вже стало 2 роки!
Але тиск на мене посилився - особливо тяжко було приходити додому і відчувати себе чужим, адже розшарування життя в цій квартирі різко посилилося.
"Ти розумієш, що ти повинна вибрати: чи ти із сестрами чи у нас є сім'я?"
"Я не можу вибирати".
"То як же бути?"
" Не знаю! Якось обійдеться".
"Зрозумій: я не хочу, щоб у нас все розладналося. Подумай: скільки тобі років! Хіба ти не бачиш, що твої рідні роблять все для того, щоб відірвати вас від мене чи щоб мене відрізати від вас?"
"Не бачу. Треба перетерпіти".
"Я вже два роки терплю. Зрозумій: я на грані!"
"Ну почекай ще трохи".
Але у мене вже терплячка закінчувалася.
І крах відбувся.
ID:
639370
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.01.2016 19:06:50
© дата внесення змiн: 28.01.2016 19:06:50
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
Візьмуть з руками і ногами! 
