У коридорі шпиталю біля вікна сидів у інвалідній колясці солдат. Осколки міни посікли йому всю ліву частину тіла, ногу, руку. Один осколок пройшов зовсім близько біля серця. Але солдат вижив. Прийшлося оперувати, витягати осколки. Терпів солдат, навіть стогону не було чути. Доглядала його молода санітарка. Чоловіка в неї не було, так, був один, клявся в коханні, обіцяв женитися, та й потім пішов від неї, як це часто буває, залишивши її з дитиною. Відтоді зневірилася жінка в чоловіках, нікого не підпускала до себе.
Але понівечений солдат подобався їй, вона й сама не знала чому. І риси його обличчя, хоч воно було у шрамах, були їй приємні, і те, що він був мовчазний, ні з ким не розмовляв, і те, що не чула вона від нього ні скарг, ні стогону. Не було на його суворім обличчі ні посмішки, ні сліз. Тільки його красиві очі були повні невимовної туги.
Ходили слухи, що його покинула наречена, як тільки взнала, що його покалічило.
Вечоріло. Молода санітарка в коридорі мила підлогу. Біля неї бігало її малятко. Воно бігало по всьому коридору, сміялось, лопотало щось до себе, воно ще не розуміло ні лиха, ні болю, який переповняв шпиталь, просто раділо життю.
Дививсь солдат на малятко, і коли воно в котрий раз пробігало мимо нього, солдат не витримав, схопив його непокаліченою рукою і посадив собі на коліно. Малятко притихло, і притулилося голівкою до його небритої колючої щоки.
І тут, суворий солдат, вперше за весь час, заплакав. Сльози текли йому по обличчю, і падали на голівку малятки. З усіх сил солдат старався стримати ридання і не міг. Спазми перехватили йому горло.
Про що думав солдат, коли плакав. Можливо, про те, що він недаром воював ось за таке малятко, щоб воно могло радіти життю, щоб ніколи над його маленькою тендітною головою не розривалися бомби, а, можливо, про те, що йому так не пощастило, що його покалічило, що його зрадила наречена, яка так клялася йому в коханні, коли в нього ще були цілі руки і ноги.
Раптом солдат відчув, що його обняли лагідні теплі м’які жіночі руки. Він мимоволі здригнувся. Йому було соромно за свої сльози. Це була санітарка. Вона тихо промовила: «Не плач, солдате, мій мужній воїне. Клянусь, я тебе ніколи не залишу!»
Чесно кажучі: - неможливо без сліз у дущі читати таку життєву історію!
Добре те, що у нас в Україні є жінки, які все розуміють і можуть віддати своє життя і серце, і душу нашим захисникам - не від жалю, а від того, що вміють щіро кохати того, кто їй припав до душі.
Володимир Бабієнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую, Таня, за душевні і точні слова, за глибоке розуміння цього твору, радий, що він тобі сподобався. Наснаги тобі в творчості.
Боже мій! Як вразило! ДУЖЕ!!! 
