Враз розступилось синє небо.
Летять додому журавлі.
Із плачем змішаний їх щебет.
Я бачу помах крил в імлі.
Стискає груди щира радість.
І сльози котяться з очей.
Це не душі моєї слабкість,
Не біль недоспаних ночей.
Це зовсім інші мої сльози:
У рідний край летять птахи.
І буть спокійним тут невзмозі:
Далекий край, важкі шляхи.
Для них звичайні перельоти.
Спішать додому, в рідний край.
Та вже позаду їх турботи:
Стрічає рідний небокрай.
Вітає гіллям сонний явір.
Хмарки услід птахам пливуть.
А в мене виникло в уяві:
Убиті в їх серцях живуть...
І так спішать вони додому,
Де їх чекають матері.
Забудьте геть про тяжку втому,
Покваптесь, милі журавлі...
Коли відлітають журавлі – плАчу від смутку, коли прилітають – від радості. В них ніби утаємничена часточка душі української. Бо, хоч зустрічала їх в різних країнах, там вони для мене – іноземці, а дома – свої, до болю рідні.
Надю, гарний, душевний вірш.
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Світланко... Так буває, мабуть, у вразливих людей...
Надіє--- Журавлі -- це символ України, це її оберіг, так , що це не лиш журавлі, вони несуть в собі сакральну суть... Можливо, щось зміниться...Вірш гарний..І так, спішать вони додому
Деїх чекають матері
Летіть, ми вас чекаєм знову
Й несіте мир , рідній Землі....
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Олежик, за увагу... Гарну кінцівку ви зробили...
