Осінній місяць, ясні зорі в полі
І плине час, мелодію співа.
А він лежить тихенько на руках у долі
Із пляшкою холодного вина.
Не розпитає ні про що на світі,
Не знає хлопець - це ще не кінець.
Лиш відчуває він, як в полі пахнуть квіти
З яких вона собі плела вінець.
Осінні квіти, мабуть, вже забуті,
Зів'ялі і холодні як його душа.
Так, він кохав її в найгіршій скруті,
Вона ж, насправді, від нього пішла.
І спогади в минуле полетіли,
Нізвідки виринув її шалений сміх.
Здавалося, навколо шепотіли
Про те кохання, що він не зберіг.
-Та я ж не винен - хтів би закричати,
але, нажаль, немає на це сил.
-Я міг би її просто обійняти,
Але лише стряхнув неначе пил.
-Чи я кохав її? -запитує у себе.
-Чи, може, то був мій щасливий сон?
А зараз я лежу і надімною небо
З моїми мріями співає в унісон.
Він знає, не повернеться дорога,
Від слів тих натерпівся й так сповна.
І затихає поступово вся тривога,
За пляшкою холодного вина.
