Літо. Морський пляж. Навколо людно і гамірно. Кричать діти, граючись м'ячем у воді, середнього віку чоловік закликає купувати в нього морозиво, звідкись долинають приглушені звуки музики, раз за разом чути "будьмо" і стукіт пляшок. Вже скоро мені стає зовсім нудно від цієї метушні, адже все навколо зовсім стандартне. Змінюються лише актори, а ролі залишаються тими ж.
Мою увагу привернула компанія з восьми молодих людей. Чому я кажу "молодих"? Бо мені аж 21 (ого!), а їм, з вигляду, 17-20. Розмістились 4 хлопця й 4 дівчини парами в тіні пляжних парасольок. Поряд стояла немала сумка, з якої раз за разом діставали металеві бляшанки. Мабуть, пиво. Хоча, важко сказати напевно. Жарти, сміх, плавання, гра в карти та й просто легкий приємний настрій і веселощі. Неважко було припустити, де (в готельних номерах) і чим (ви справді ще не здогадались?) закінчиться для молодих людей сьогоднішній день.
Зовсім поряд (мабуть, через брак вільного місця на пляжі) лежала під палючим сонцем сім'я: огрядна тітка з противним голосом, худий сивий чоловік в старомодних сонцезахисних окулярах і сутулий хлопець (звісно, навіть без натяку на м'язи чи "прес"), якому б я дав років 18. Жирне чорне волосся середньої довжини, тонкі руки і ноги та кам'яний вираз обличчя доповнювали його образ.
Раптом, матір сімейства заговорила:
- Олежик, іди-но покупайся. Тільки не вздумай далеко заходити! Краще он з дітками м'ячиком пограйся. І так вдома цілими днями просиджуєш перед тим своїм комп'ютером. Хоч тут порухайся трохи!
"Олежик", що спостерігав за білявкою з тієї компанії молодих людей (а йому таки дуже сполобалась та дівчина), робить спроби відмовитися.
-Ще чого! Ану марш! Пішов, я кому сказала!
І іде. Швидко, нервово оглядаючи всіх затравленим поглядом, іде до води.
Зважаючи на гучність і писклявий тембр голосу огрядної жіночки, значна частина людей починає посміхатися, а знайома нам компанія заходиться реготом.
Мабуть, "Олежик" багато б віддав, щоб бути серед цих молодих людей. Теж мати дівчину і друзів.
Але... Але він гірший і апріорі був гіршим. Хлопця переконали а він повірив. І все чому? Бо комусь треба бути гіршим.
Олег довго не міг заснути цієї ночі. Уявляв себе поряд з білявкою, уявляв свій відпочинок на морі інакше. А тоді пройшов повз батьків, вийшов з готельного номеру і піднявся на дах, маючи тверду впевненість, що "вже досить". Вночі було зовсім не холодно, але хлопець тремтів. Його зустріли шершавий бетон і спляче місто. Але там, на даху, була ще одна особа. За дивним збігом обставин, дівчина, яка стояла на самісінькому краєчку, маючи такий же намір. Кілька слів змогли зупинити непоправне.
Зранку двоє молодих людей їхали автобусом, а тоді- поїздом. І зовсім не важливо, куди. Адже у світі стало двома гіршими менше.
