…Арка. Низенька стеля, вузький короткий тунель із запаморочливо рухливими стінами, далі – непевне світло. Те світло має форму трапеції – теж рухливої, вона вигинає свої боки та ніби тремтить, як жовклий листок на гілці, ось-ось відірветься. Клаптики асфальту формують асиметричний візерунок під ногами. Крок, ще крок. Візерунок лишає по собі неприємне відчуття. Щось із ним не те… Вулиця.
Вулиця широчезна і геть незнайома. Та й взагалі: це ранок чи вечір? Світло мерехтливе, ллється, наче мряка, з усіх напрямків, переливається і миготить злегка, як-от сполука прозорих рідин, що ледь помітними гнучкими струменями обтікають одна одну перед тим, як змішатися і породити розчин чи навіть нову речовину. Це світло тьмяне, якесь ніби вицвіле, але очі не розплющити, боляче від нього очам. Крізь примружені вії роздивляюся – так і видно, і стерпно. Так, це вулиця. Але яка вулиця, куди вона веде і що я тут роблю – невідомо. Інформація відсутня. Був би я роботом, заблимав би на моєму екрані зараз знак питання; і я так реалістично уявив той підозрілий знак пунктуації, що й дійсно він десь таки заблимав у полі мого зору. Не взявся я нічого стверджувати або спростовувати, але додав до інших припущень та гіпотез: я можу бути роботом. Андроїдом на ім’я… ну, наприклад, Бернард. Андроїд Бернард. Окей, продовжуємо дослідження.
Взагалі-то вулиця дивна: рухаються нею різні транспортні засоби у великій кількості, та всі в одному напрямку. Таке, загалом, можливе і я навіть таке вже десь бачив. Проте рухається весь цей натовп – а в ньому безліч гуркітливих, торохкітливих, брязкітливих та дзенькотливих засобів – без жодного звуку. Там он на дорозі яма чималенька, тут би і гупнути добряче автівці з неуважним чи байдужим чи заснулим водієм – аж ні, анічичирк. Але мені зараз треба іншого. Де б тут…
Аж ось воно, те, що я шукаю. Отуди б мені неслухняними ногами – до речі, ноги досі ніби блукають отим неприємним візерунком у арці, хоча під ними – суцільний сірий у чорних крапках асфальт. Тут би їм відчути волю, тут би їм прямувати до мети – аж ні, полонив їх той візерунок, в’язнуть вони в ньому, як у багнюці, слідують його асиметричній логіці. Бернарде, щось як для андроїда ти аж занадто вразливий до клаптиковості покриття. Так чи як, але до старенької битої «Таврії», переобладнаної у кав’ярню на колесах – та ж диви, два з них порожні, аж ободи крізь стару гуму вп’ялися у асфальт – так от до неї по прямій чотири щирі кроки, але мої ноги тим візерунком, що залишився десь позаду у рухливій арці, нарахували кроків дрібних із дванадцять.
Кав’ярня якась непевна і невизначена, як і усе цим… ранком? Вечором? – Цим часом, так, все одно, як не крути, а клаптики, на які ми б’ємо добу, ніщо інше як частини цілого, часу, самі по собі вони нічого не варті. Час суцільний, якщо він взагалі існує, але наразі в цьому є сумніви – в нас із Бернардом так точно; кажуть, що й деякі науковці теж сповнилися останнім часом сумнівів щодо існування часу як такого, отак от! - і я уїдливо посміхнувся до тих науковців, а Бернард дипломатично втримався. Ми це вже майже довели; а ваші справи як?
Та ж ось і кав’ярня: пошарпана, перехняблена, колись біла, небрендована, навряд чи здатна рухатися або варити каву – ось така собі штукенція. Проте тхне тут кавою, таки тхне. І тхне негарно, до речі, негостинно якось. Та для початку – якщо за неіснування часу щось має початок, середину чи кінець – я погоджуюся і на те, що маю перед очима та вловлюю носом. Де ж той бариста забарився?
Ліве око якось домовилося із правим, і вони вдвох відшукали баристу – і бариста долучився до непевності і невизначеності персонажів, часу і місця. По-перше, стоїть якось осторонь і боком і руки тримає в кишенях; чи то має стосунок до кав’ярні, чи то не має – ані стверджувати, ані заперечувати це за такої відстані між «Таврією» та баристою я б не брався. Така собі прецезійно визначена відстань невизначеності, дистанція непевності. Тобто, «можливо, має стосунок». І волів би я, аби постать мала стосунок до «Таврії», але моє воління не має стосунку до цього стосунку.
По-друге, стать особи, яка, можливо, є баристою. Постать доволі висока; постава і форма – з самих невдалих. Сутула спина, випнутий живіт та пласкі, аж ніби підібгані сідниці. Проте, такі фігури трапляються і серед жінок, і поміж чоловіків. Вдягнена постать у спортивні чорні штані з білими лампасами, ніякий светр, зношені кросівки, безрукавку на синтепоні та таку собі ніби шапочку чорну. Унісекс. Може, і постать унісекс? Звертаюсь до постаті так, аби вона – якщо це бариста і прислухається, щоб почула, якщо двічі «ні», щоб не почула, ніби це я сам собі щось декламую чи декларую. Отож я так, більш жестами і мімікою та ледь чутно: «А виии….?»
- Дівчина, - рішуче і з відчутною образою в голосі відповіла постать. Власне, це дещо прояснювало ситуацію з унісексуальністю постаті та її вбрання, але до мого поточного інтересу дотичним не було. Хоча - тепер принаймні щось мало точну, беззаперечну і беззастережну визначеність… Ні, треба якесь таке собі зробити рятівне застереження, прошу, Бернарде: «взяти до уваги, що певні об’єкти за деяких обставин можуть мати окремі риси та/або функції інших об’єктів, неподібних до них та нетотожних їм». Дякую, Бернарде, ти – найкращий. І я кивнув дівчині у найбільш невизначений спосіб: і не схвально, і не з осудом, і невідомо, чи дійсно їй, так, безадресне «зрозуміло» у простір.
Та моєму Бернардові треба було іншого; в його голові щось ніби заклацало, і алгоритми, засновані на своєрідній логіці, притаманній цій місцевості між аркою та «Таврією», почали складатися в ромби, прямокутники і кола. Думка Бернарда слухняно линула стрілочками, що люб’язно вказали їй шлях до висновку у вишуканому і довершеному овалі: «постать/дівчина – має стосунок до кав’ярні». Проте я ніколи не був майстром отих дурнуватих блок-схем та алгоритмізації, логіка взагалі будь-яка – то не моє, на відміну від Бернарда, який комфортно почувався у її графічному відтворенні. І я просунувся далі у своїх вправах у міміці і жестах – а для андроїда, якщо я таки андроїд, це не абищо, правда ж, Бернарде? Отже, я звернувся – тепер вже точно – до дівчини, одночасно тицьнувши пальцем у криву і тьмяну вивіску із переліком напоїв: «Аааа…?»
- Так, - відповіла дівчина-бариста, певним чином зрозумівши мої дії та моє «Аааа…?». І вона підійшла до «Таврії» та розпочала маніпуляції. Я не знавець кавової машинерії та кавової справи або мистецтва, кому це як подобається, та віддаю перевагу ставленню до приготування кави як до мистецтва (Бернардові, як з’ясувалося, до кави було байдуже, і він втішився розвагами із блок-схемою, що врешті-решт привели його до небезпідставного висновку, що «Таврія» є його вимерлим пращуром). Дівчина між тим поралася із кнопками, краниками, пляшечками і пакетами у найменш вишуканий спосіб; доки розчулений Бернард милувався колись білим залізяччям, я з певним упередженням очікував результатів смикання, стукання, ляскання, хлюпання та розсипання. Аж ось дівчина протягнула мені білий стаканчик із світло-коричневою рідиною. На поверхні рідини застигла білувато-прозора кома, що складалася з дрібних бульбашок, наче хтось щиро плюнув у стаканчик. Здається, дівчина тільки смикала, стукала, ляскала, хлюпала і розсипала, вона ніби не плювала. Хіба Бернард? – Гей, Бернарде! - та він цілком поринув у дослідження системи живлення бортової електромережі свого предка, тож навряд чи це він. І я взяв стаканчик і знову звернувся до дівчини: «А….?»
- П'ятнадцять, - миттєво відреагувала вона, і ця відповідь – коротка, як крапка – справді поставила крапку всій невизначеності і непевності цього… так, звісно, ранку, чого ж іще? Стать баристи – «дівчина», її «так» та «15» виявилися точними, аж до секунди, координатами; вони покружляли недовго в голові андроїда Бернарда і склалися там у цілком пристойну систему координат. Бернард виявився у ній зайвим і безслідно зник. Прощавай-но, Бернарде, мені тебе не вистачатиме. «Таврія», втративши андроїда-нащадка, переконливо височіла переді мною монументом тупиковій гілці еволюції. Та все інше – я сам, арка, вулиця - знайшли своє місце у просторі. Питання часу як такого природно розрішилося на користь подальших сумнівів, а вони були настільки обґрунтованими, що собою цілком задовільно замінили будь-яку безсумнівність. Транспортні засоби, що рухалися вулицею, враз набули здатність постачати у необмеженій кількості гуркіт, торохкотіння, брязкіт, дзенькіт та гупання.
Добре знайома вулиця вела зі Сходу на Захід; туди, на Захід, рухався транспортний потік. Я повернувся і попрямував туди, де за останніми даними орієнтування на місцевості знаходилося сонце. Або повинно було знаходитися, але наразі за збігом обставин чи з певних причин опинилося деінде. Це вже його, сонця, проблеми. За три квартали мені повертати на Північ.
На ходу я відсьорбнув напій. Смак був таким же, як і колір: світло-коричневим.
ID:
500485
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.05.2014 06:37:36
© дата внесення змiн: 22.05.2014 06:37:36
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
