* * *
У кожного часу свої
пророки,
волхви
чи предтечі.
Хоч - кущ лавровий обскубуй,
хоч - вовчі ягоди їж.
Ти любиш підсушений хліб?
Не сухар, але вже й не з печі?
Не бійся,
вогонь розгориться,
подмухай лише сильніш…
Які в тебе дужі ноги,
І погляд - суворо-гордий,
І голосу владну нитку розмотуєш, як факір.
Біжи, бо на те й дорога.
Оту вибирай, що вгору.
З вершини далеко видно,
Особливо - глибини прірв…
Біжи - хоч з мечем в правиці.
Біжи - хоч з хрестом на плечах.
Біжи,
як спрадавна бігли,
засліплені сяйвом слів.
А простір розмиє лиця
пророка,
волхва
і предтечі,
І ті,
що в гримасах гніву,
І ті,
що в потоках сліз.
Що маю тобі казати?
Ти сам собі знаєш раду.
Сидиш по той бік багаття,
пильнуєш свого вогню.
У кожного своя воля.
У кожного своя правда.
У кожного своя мука.
Нікого я не виню.
Он бачиш -
зоря у небі гойднулася
і не стало.
А онде -
нова сяйнула,
як іскорка золота.
Завмерла сосни химера на пагорбі-п’єдесталі.
Роса обпіка жагою трави молоді вуста.
І тіні тремтливі блудять,
І полум’я хижа квітка
Так само тягнеться в небо,
де вічні
і світло, й тьма.
І ми - у землі на грудях.
Навіщо?
І хто?
І звідки?
Маленькі, уперті люди,
Що вірять - смерті нема.
чуттєва лірика 
