Жила сім'я. Трудилися небоги.
Багато діточок у них було.
Надію покладали лиш на Бога.
Любило їх малесеньке село.
І не було такого, щоб у горі
Сім'я на поміч людям не прийшла.
Роки спливли. І вкрила їхні скроні
Життя важкого свідок - сивина.
А дітки хто куди порозлітались.
З старенькою удвох лиш залишились.
Та на свята, як завжди, всі збирались
І тата й маму цілували, та раділи.
... Це в свято було. Знов, як пташеня те,
До найрідніших кожен прилетів.
Але де ж тато? Мама просить: "Почекайте,
Покличе він, бо попрощатися хотів".
Їх неньо помирав. Тяжка хвороба
Підтяла рідного, як гострая коса.
Усе життя він вірним Богу був до гроба,
Та смерть як косить, то не розбира.
Матуся біля нього. Тиша в хаті.
Та ось зі скрипом двері прочинились.
"Синочки любі, кличе тато", -
Сказала неня - і сльозами вмилась.
І кожному синочку, як заходив,
Спокійної він ночі говорив,
А ще слова і заповіту, і надії
Тихесенько на вухо шепотів.
Та ось найменший син до тата кинувсь
І, голову схиливши, на коліна впав.
Та батько знав: далекий син від Бога.
Йому "прощай" з сльозами він сказав.
"Татусю, рідний! Чому іншим дітям
Спокійної всім ночі говорив?
Чому ж ти слів надії й заповіту
Лише для мене, неню, пожалів?!"
Старий зітхнув. І сина дорогого
Останній раз спитався у житті:
"Синочку рідний, що зробив для того,
Щоб я з тобою в вічності зустрівсь?"
І син розплакавсь, мов мала дитина.
Омили серце сльози каяття.
"Прости, мій Боже, всі мої провини!
І душу грішну відроди Ти до життя!"
